Київське духовенство, приступаючи до складання петицій в Комісію Нового Уложення про збереження своїх прав, вольностей та інші потреби, почало з питання про повернення Київському Митрополиту всіх його прав та привілеїв, якими він користувався до 1686 р., тобто до часу приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату. До цих привілеїв належав і особливий титул Київського архирея, що був на той час вже змінений з: «Митрополита Київського, Галицького і всієї Руси» на «Митрополита ... і всієї Малої Росії», а з 1767 р. якраз перед скликанням Комісії було відібрано слова «і всієї Малої Росії»80, таким чином порушувалося правове положення Митрополії. Усвідомлюючи, що свої права можна відстояти тільки колективно, на чолі з своїм предстоятелем, духовенство активно включилося у процес складання своїх вимог для представлення їх в Комісію Уложення. Найважливішими із київських пунктів, представлених в Комісію є пункти про права, привілеї та вольності Київського Митрополита (п.п.36-44, 46, 66). Це ті 11 пунктів, що були складені в Києві одними з перших, але з певних причин не відправлені в Синод разом з 18-ма пунктами про права та привілеї українського духовенства. Це можна пояснити або тим, що митр.Арсеній Могилянський не знайшов на той час достатньо обгрунтованих підтверджень цим пунктам, або ж він не хотів дратувати Св. Синод радикальністю вимог, надіславши спочатку менш важливі з них. Головний із цих 11-тьох пунктів це п.36 «Про права і вольності Митрополита Київського та всього духовного чину», що містить в собі основну суть всіх бажань Київського Митрополита. Інші 10 пунктів були продовженням цього.В п.36 зазначено, що Київський Митрополит здавна, від освячення Русі св. хрещенням, мав владу над усіма православними на її території і був поставлений в особливе положення з певними правами та привілеями над Руською Церквою (Церквою Русі), що зберігалися непорушно до 1686 р., коли Київська Митрополія була приєднана до Московського Патріархату. У справах, що стосувалися управління Митрополією, Київський Митрополит був в залежності від Патріарха Константинопольського, маючи титул патріаршого екзарха81. Однак, щодо цієї залежності, то на думку деяких дослідників вона була досить прозорою. Київські Митрополити залежали від Константинопольських Патріархів у справі обрання і поставлення на кафедру, що видно із подій 1051 та 1447 р.р., коли відбулася невдала спроба посадити на митрополичий пристіл самочинно, кандидатів з руських єпископів. Патріархи не втручалися у видання законодавчих чи адміністративних актів Київських Митрополитів, та й Собори скликалися без їх згоди, лише постановою Митрополита82. Титул патріаршого екзарха першим здобув митр.Київський св. Петро Могила від Константинопольського патріарха Кирила Лукаріса (знайомого йому ще по Острозькій школі) в 1629р83. При поставленні на кафедру Київський Митрополит отримував наступні права в межах своєї Митрополії: 1) право висвячувати єпископів, архимандритів, священиків для митрополії; 2) наділяти їх різними адміністративними посадами та правами; 3) право вищої влади над своєю областю; 4) право митрополичого суду над усім духовенством митрополії. Маючи такі повноваження Київський Митрополит титулувався як «Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси». Після поділу Київської Митрополії у 1448р.84 на Північно-Східну (Московську) та Західно-Руську (Київську), вплив його обмежився територією останньої з тим самим титулом, але слова «і всієї Руси» було змінено на слова «і всієї Малої Руси»85. Однак, духовенство дещо неточно вказало зміни в титулі Київського Митрополита після поділу митрополії. Первісним титулом Київського Митрополита був титул його як «Митрополита Київського і всієї Руси»86. Додаток «Галицький» з’явився в 1415 р. у титулі митр. Григорія Цамблака87. Титул «Митрополита Київського, Галицького і всієї Руси» був прийнятий ним на знак єдності двох визначних центрів руських земель - Києва та Галича. Коли стався поділ Київської Митрополії у 1448 р., то не тільки митрополити, які перебували власне у Києві, продовжували цю традицію у титулуванні88, але і митр.Іона, який перебував в Москві, теж носив титул «Митрополита Київського і всієї Руси»89, аж до своєї смерті у 1461 р. Його наступник, митр. Филип, перестав титулувати себе таким чином, а натомість титулувався як «Митрополит Московський і всієї Русі»90. В привілеї короля польського Сигізмунда ІІІ руському духовенству, митр.Київський Онисифор Дівочка титулується як «Архиєпископ, Митрополит Київський і Галицький, і всієї Руси»91. В 1620 р. відбулося відновлення ієрархії Київської Митрополії, після подій 1596 р., коли до унії з Римо-Католицькою Церквою приєднався весь єпископат Митрополії окрім архиєп.Львівського Гедеона Балабана (+1607)92, та єп.Перемишльського і Самбірського Михаїла Копистенського (+1612)93, (після їх смерті Православна Церква в Україні залишилася без архиреїв), тоді Київському Митрополиту було повернено його титул. Високопреосвящ.Іов Борецький поставлений на Київську кафедру у 1620р. титулує себе в грамоті про скликання Собору 1629 р. як «Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси»94. Цей титул носили і наступні митрополити: св.Петро Могила і Сильвестр Косів95. В грамоті гетьмана Богдана Хмельницького до Московського патріарха Никона від 27 березня 1657 р., про підтвердження прав та привілеїв, які існували ще з часів св.кн.Володимира Великого і були підтверджені князями руськими і королями польськими, (мається на увазі підтвердження привілеїв Церкви «Уставом» кн.Ярослава Мудрого, та указ 1511 р. польського короля Сигізмунда І про привілей Митрополита Київського та всіх підлеглих йому єпископів)96, Київський митрополит Сильвестр Косів титулується як «Архиєпископ і Митрополит Київський, Галицький в всієї Малої Руси, екзарх трону Константинопольського»97. Слова «Малої Руси» - очевидно помилка писаря, оскільки вони офіційно з’являються набагато пізніше, в грамоті царя Олексія Михайловича до митр.Гедеона Святополк-Четвертинського98. На час правління Київською Митрополією преосвящ.Арсенія Могилянського (1757-1770), його титул писався так «Преосвященний Кир Арсеній Могилянський, Православний Архиєпископ, Митрополит Київський, Галицький і Малої Росії»99. Титул Київського Архирея був неприйнятний для Москви, як такий, що вирізняв його з поміж інших архиреїв Російської Церкви, тому що вказував на особливе його положення. Приводом для зміни в титулі, стала скарга братів Крижанівських до Св. Синоду. Вони обидва перейшли з Польщі в Гетьманщину в 1761 р., і один з них, на ім’я Антон, став Гадяцьким полковником, а інший, Костянтин, став протопопом. Скаргу, разом з указом Київської консисторії, як резолюцією на їх прохання, де згадувався титул митрополита з словами «і Малої Росії» вони подали на митр.Арсенія за його небажання дати дозвіл на поїздку за кордон в якості супроводжуючого їх дітей прот.Костянтину, строком на два роки100. Св.Синод скористався цією нагодою вказати преосвящ.Арсенію щоб він титулувався як і всі архиреї в Російські Церкві, використавши для цього, як прецедент, скаргу подану, як видно вище, з іншої причини. У відповіді Синоду митр.Арсенію Могилянському наказувалося титулуватися без слів «і Малої Руси», а тільки «Митрополит Київський і Галицький», оскільки територія Малоросії складається не тільки з однієї єпархії - Київської, але ще з інших двох (Чернігівської та Переяславської). Це розпорядження було дане 29 квітня 1767 р. за № 314101. Київське духовенство вирішило відстоювати титул свого Владики. Для цього були зібрані старовинні патріарші, царські, синодальні грамоти, в яких згадувався титул Київського Митрополита зі словами «і Малої Руси». Це грамоти, які видані не пізніше 1685 р., патріарші: від 15 січня 1686 р., 27 вересня 1690 р., 14 вересня 1708 р., 3 січня 1685 р., 22 вересня 1690 р., царська грамота від 22 квітня 1736 р. та синодальна грамота, надана при хіротонії Тимофія Щербацького від 13 травня 1748 р. На їх основі було складено доповідну записку від митр.Арсенія в Синод з проханням дозволити і надалі титулуватися йому із словами «і Малої Руси»102. Але це прохання не отримало підтримки у членів Св. Синоду, які діяли відповідно до політики імп.Катерини ІІ про урівняння всіх кафедр в Імперії, проте митр.Арсеній Могилянський продовжував так титулуватися і надалі в зверненнях до протопопій своєї єпархії103. Такою була історія боротьби за збереження свого титулу митр.Арсенієм Могилянським до скликання Комісії Нового Уложення. Ось так справдилося передбачення частини духовенства на чолі з архимандритом Печерського монастиря Варлаамом Ясинським, про втрату основних прав та привілеїв українського духовенства після приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату у 1686р. Факт втрати зафіксовано статтями, які були складені на елекційному соборі, де було обрано митрополитом Гедеона Святополк-Четвертинського (1685-1690)104. Коли українське духовенство було залучене до роботи в Комісії Уложення, воно знову заявило про право на титул свого предстоятеля в п.37. На цей раз прохання було підкріплене не тільки історичними довідками, але й органічно пов’язане з п.36 «про владу та привілеї Київського Митрополита, та їх збереження». В п.37 духовенство вказувало, що Київські Митрополити з часу володимирового хрещення з усім підвладним їм духовенством перебували в юрисдикції Константинопольських Патріархів, від яких приймали рукоположення та затвердження на престолі Київському. Титулувалися вони «митрополитами Київськими, Галицькими і всієї Руси», а також екзархами апостольського Константинопольського трону. Крім того, такі митрополити як св.Петро Могила, Сильвестр Косів, Діонісій Балабан були одночасно і священноархимандритами Києво-Печерської Лаври, до 1686 р., коли обраний на Київську кафедру єп.Луцький Гедеон Святополк-Четвертинський був позбавлений титулу патріаршого екзарха патріархом Московським Іоакимом, (в грамотах, що були дані новопоставленому митрополиту ця частина титулу не згадується). Це у царській, від 15 грудня 1686 р., та патріаршій від 9 грудня того ж року, грамотах. Ними митр.Гедеон був затверджений на кафедру як «Митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії». Після нього кафедру займав митр. Варлаам Ясинський (1690-1706). В грамотах царів Іоанна та Петра Олексійовичів, від 28 вересня 1691 р., і патр.Московського Адріана від 28 вересня 1690 р., написано, що він, Варлаам, возведений в Митрополита богоспасаємих градів Києва, Галича і всієї Малої Росії. Митр. Іоасаф Кроковський (1707-1718) в грамоті від царя Петра Олексійовича, виданій йому 14 вересня 1708 р., титулується так само. В грамоті імп.Анни Іоанівни від 22 квітня 1730 р. даній Варлааму Вонатовичу (1722-1730), визначено йому титул: «Архиєпископ Київський, Галицький і всієї Малої Росії». В грамоті Св. Правительствуючого Синода від 13 травня 1748 р., даній митр.Тимофію Щербацькому (1747-1757), підтверджується стародавній титул Київської кафедри105. Якщо розглянути грамоти, надані митрополитам Київським починаючи із 1686р., то картина змін у їх титулі виглядає так: грамота від патр.Іоакима (датована 9 грудня 1686р.)106, була загального змісту щодо прав та привілеїв Київського архирея. Зокрема титул його віднині визначався таким чином: «Малыя России, Митрополит Киевский и Галицкий». Про екзархат нічого не говорилося, оскільки це відрізняло б Київського Митрополита з-поміж інших архиреїв Московського Патріархату, та обмежувало б владу Московського патріарха над новоприєднаною Церквою, адже екзарх патріарха мав владу в межах своєї області, яка мало чим поступалася патріаршій, хоча в листі гетьмана Івана Самойловича до патріарха була вимога цю частину титула залишити107. Взамін цього Митрополія іменувалася першоначальною з-поміж всіх великоруських108. В цій грамоті також підтверджувалося право Київського Митрополита носити хрест на митрі, чого не було у російських архиреїв, дві панагії, хрест при процесіях та право стояти під час богослужіння поруч з патріархом на килимі. Царська грамота новопоставленому митр.Гедеону була більш конкретною відносно його прав, привілеїв та обов’язків, виконання яких гарантувало царську прихільність йому та наступним після нього митрополитам109. Одначе Київському Митрополиту заборонялося вести листування із духовними чинами в Польші без повідомлення про це гетьмана як представника офіційної влади Москви. Така приписка доповнювала обмеження Митрополита в його правах. Заборона зносин з іноземцями без дозволу влади зводила його положення від глави Церкви до стану звичайного єпархіального архирея. Отже, виділимо те, що втратив Київський Митрополит після приєднання до Московської Патріархії у 1686 р. По-перше, це слова «і всієї Руси», в титулі, були замінені на «...і всієї Малої Руси», по-друге, титул екзарха, здобутий св.Петром Могилою в 1633 р.,110 який давав йому великі права в межах своєї Митрополії. Грамоти митр.Варлааму Ясинському111, та митр. Іоасафу Кроковському112, лише закріпили це положення. Митр.Варлаам Ясинський під час свого перебування в Москві намагався повернути титул екзарха, але марно113.При Петрі І була введена колегіальна форма правління Церквою - Св.Синод і ліквідовано патріаршество в 1720р114. Головував на засіданнях Св.Синоду спочатку митр. Стефан Яворський, а з кінця 1722 р. архиєп. Новогородський Феодосій Яновський, таким чином, зберігалася ніби першість духовних чинів над світськими у справах Церкви. При останньому повинно було відбутися неминуче пониження в титулуванні інших архиреїв відносно першого у Св.Синоді. Адже коли перший архирей в Синоді мав титул лише архиєпископа, то негарно, щоб інші архиреї, що стояли не так високо, титулувалися більш вищим саном. Взагалі Петро І мав на думці запровадити в Імперії 5 архиєпископій: Великоросійську, Малоросійську, Білоросійську, Болгарську, Сибірську, а всіх інших ієрархів числом 38, перевести під начало цих 5-х архиєпископів, як простих єпископів115. Смерть імператора-реформатора в 1725р. завадила виконанню цих новотворень, але з історії відомо декілька випадків коли кафедри понижувалися в своєму положенні і значенні. Так, в 1711р. після смерті митр.св.Димитрія Ростовського, Петро І дав наказ митр.Стефану Яворському обрати на цю вакантну кафедру архирея, але тільки з титулом єпископа116. Таке нововведення торкнулося і Київської Митрополії. На початку 1722 р. було визнано потрібним замістити вакантне місце київської кафедри після трагічної смерті митр.Іоасафа Кроковського (+ 1 липня 1718 р.). Впродовж 4-х років Київський престіл був вакантним. Це пояснюється бажанням Петра І провести задуману реформу в Київській Митрополії, а 4 роки потрібні були для її підготовки. На розгляд Св. Синоду було представлено 4 кандидати, з-поміж яких імператор обрав Варлаама Вонатовича, архим.Тихвінського монастиря. Обранню посприяло і те, що він був духівником віце-призидента Синоду архиєп.Феодосія Яновського. Указ від 21 січня 1722р., виданий Св.Синодом визначав преосвящ. Варлааму Вонатовичу титул: «архиєпископ Київський і Галицький». Титул митрополита та слова «і всієї Малої Росії» було відмінено без жодних пояснень117. Маючи спокійний характер Варлаам Вонатович не прагнув до вивищення над своїм патроном, але багатолітня історія Київської кафедри, де 57 його попередників118, від св.митр.Михаїла до митр.Іоасафа Кроковського, всі іменувалися митрополитами, зобов’язувала його до якихось певних кроків, щоб повернути собі втрачений титул. Крім того при приєднанні Київської Митрополії до Московського Патріархату надавалися грамоти, які підтверджували титул митрополита119. Сприятливий момент для повернення права на титул настав при імператорі Петрі ІІ (1727-1730). Архиєп. Варлаам Вонатович звернувся до влади з клопотанням повернути титул митрополії. В «Прошеніи имп.Петру ІІ-му архиеп.Варлаама Вонатовича съ подсудственным ему духовенством о возстановленіи в Киеве митрополии» наводилися історичні свідчення про існування на кафедрі 57-ми ієрархів, впродовж всієї її історії, з титулом митрополита. Також вказувалося, що такий титул є важливий зараз для Києва, оскільки уніатський єпископ іменує себе «Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси», «... чем достоинство престола Киевскаго себе похищаетъ.» Підписів на цьому документі немає, очевидно, це копія120. Сприятливим цей час був ще й тому, що українській козацькій старшині по смерті імп.Петра І, було дозволено обрати нового гетьмана - Данила Апостола і призупинено діяльність Малоросійської Колегії в 1727 р. В самій Росії митрополити, які були позбавлені цього сану, повернули його назад: це Ігнатій Смола, Митр.Коломенський та Сильвестр Холмський, митр.Казанський. Знаючи про скромність характеру архиєп.Варлаама, з досліджень, що торкались його життя та діяльності, Ф.О.Тарновський робить висновок, що каталізатором такого прохання було духовенство, що жило згадками про старі часи121. В своїй праці він аналізує архівне листування між Таємною Радою та Св. Синодом відносно прохання українського духовенства. В результаті історичної розвідки, проведеної членами Синоду, було встановлено, що точної вказівки про позбавлення Київської Митрополії титулу як митрополичої кафедри, немає, а є просто указ від 1722 р. про поставлення на Київську Митрополію тихвінського архимандрита Варлаама Вонатовича з титулом архиєпископа122. В 1730 р. несподівано помер імп.Петро ІІ і на престол зійшла імп.Анна Іоанівна, за царювання якої досить часто архиреїв не тільки позбавляли титулів та кафедр, а взагалі з ними поводилися невідповідно до їх сану. Так, наприклад, архиєп. Феофілакта Лопатинського було побито батогами123. На початку царювання Єлизавети Петрівни (1741-1761) духовенство Київської Митрополії знову поставило питання про повернення кафедрі митрополичого титулу. З цією метою у Св.Синод було направлено доповідь від духовенства митрополії та архимандритів київських монастирів: Златоверхого (Сильвестра), Братського (Сильвестра), Николаївського (Назарія) та ігуменів монастирів: Видубецького (Гавриїла), Кирилівського (Германа); від Києво-Софійської кафедри - архидияк.Вікентія; від консисторії - ієром.Варсонофія (Гуторовича). Петиція поступалася за змістом проханню архиєп.Варлаама Вонатовича, в ній приводилися тіж самі докази щодо повернення титулу Київській кафедрі, що і в листі архиєп.Варлаама, але з деякими доповненнями. Ця петиція була відправлена в сприятливий час і Св.Синод, розглянувши прохання, подав від себе імператриці довідку, аналогічну поданій раніше до Таємної Ради. На Київську кафедру 15 квітня 1741 р., згідно наказу імп.Єлизавети Петрівни, був призначений Рафаїл Заборовський. Імператриця протримала в себе доповідь Синоду більше 8-ми місяців, але все ж таки вирішила справу позитивно. Це сталося 11 червня 1743 р.124 Після довгих зволікань Митр.Рафаїл подякував їй за це в своєму листі (від 11 січня 1744 р.)125. В указі імп.Єлизавети, Київській кафедрі знову було надано титул Митрополичої, а слова «і всієї Малої Руси» було повернено тільки наступному митрополиту Тимофію Щербацькому, про що свідчить синодальна грамота, видана в 1748 р. з цього приводу126. Ця грамота, від 13 травня 1748 р., видана обраному по смерті Рафаїла Заборовського (+22.10.1747 р.) на митрополичий престіл Тимофію Щербацькому (вибір зробила імп.Єлизавета, про що власноручно повідомила Синод)127, підтверджує титул Київського архирея як «Митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Руси»128. Повертаючись до вимог, викладених в п.37 «про титул Київського Митрополита», Київська частина духовенства, висвітливши попередню історію із змінами у титулуванні свого архирея, прохала Комісію Уложення розглянути їх петицію і дозволити надалі Київському Митрополиту титулуватися «Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Малої Руси», оскільки такий титул був би історично справедливий на основі приведених вище доказів, і щоб запобігти привласненню цього титула уніатськими митрополитами129. Українське духовенство, викладаючи в п.37 історичні довідки про титул Київських Митрополитів, не вимагало повернення титулу, в якому була б виражена претензія на владу над усією Руссю, тобто первісного їх титулу, але тільки його змінений варіант, який проіснував від 1686 р. до 1767 р. Цей титул сформувався в наслідок історичних обставин - відділення Московської Митрополії від Київської у 1448 р., та возведення її предстоятеля в сан патріарха у 1589 р., які обумовили обмеження впливу Київського Митрополита на територію єдиної раніше митрополії. Тому духовенство вимагало затвердити його право титулуватися (хоча б заради історичної справедливості) «Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Малої Руси» не дивлячись на те, що до Києва на той час, вже не належали ні Переяслав, ні Чернігів. Історично доцільним це було б ще й тому, що в розпорядженні 1767 р. титул Митрополита писався як «Київський і Галицький», але ж західні єпархії відійшли від Київської Митрополії ще на поч.ХVІІІ ст. і влада Митрополита поширювалася тільки на монастирі, які перебували на цій території. Адже титул «Галицький» в такому разі теж ставав історичним. Право обирати свого предстоятеля становило одну з найсуттєвіших рис, що відрізняли українське церковне життя від російського. Це право духовенство оберігало як могло і боялося втратити після приєднання Київської Митрополії до Російської Церкви, що видно із пунктів складених на соборі 1685 р. (п.5)130. Виборність в Україні була явищем загальним. Вільними голосами обиралася світська влада: гетьман, старшина, війти131, також і духовна влада: митрополит, архиреї, парафіяльне духовенство132. Процедура обрання представників цих двох гілок влади була схожою133. Київський Митрополит обирався за стародавнім звичаєм вільними голосами, з «природніх українців»134. Це право діяло в Україні певний час і після 1686 р., аж поки імп.Петро І обрав, а Св.Синод своїм указом від 15 червня 1722 р. призначив, на Київську кафедру преосвящ.Варлаама Вонатовича в сані архиєпикопа135. Як таке, виборне право існувало в Київській Митрополії як звичай, дуже давно, ще в домонгольський період136, а за церковними канонами звичай чи традиція, які не суперечать Церковному Переданню, мають право на легітимність, проіснувавши більше 30-ти років як діючий закон на певній території137. Підтвердження звичаю обирати собі архирея, українське духовенство отримало в червні 1686р., в грамоті Константинопольського патріарха Досифея: «всім чинам світським та духовним» з приводу обрання собі Митрополита138. Грамота вказує, що у цих виборах приймала участь також і світська влада. Про це свідчить лист гетьмана Івана Самойловича до Московського патр.Іоакима, в якому він писав, що «вельми турбується про вибори нового митрополита, спілкуючись з різного чина духовними»139. Після приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату такий порядок обрання Митрополита було залишено. Московська влада вважала некорисним і не безпечним одразу втручатися та змінювати звичаї новоприєднаної території. Після смерті митр.Гедеона Святополк-Четвертинського (+ 1690 р.) згідно царської грамоти від 30 квітня 1690 р. було обрано у Києві, на Митрополита Київського архимандрита Печерського монастиря Варлаама Ясинського. У виборах приймали участь делегати від духовенства Київської єпархії на чолі з архиєп.Чернігівським, який був її прототронієм, та архимандритом Києво-Печерської Лаври. Спостерігати за обранням Митрополита було доручено боярину, воєводі київському, кн.В.Ромодановському140. На розсуд елекційного Собору було представлено чотири кандидати: Чернігівського архиєп. Лазаря Барановича та архимандритів Києво-Печерського монастиря (Варлаама Ясинського), Чернігівського Єлецького монастиря (Феодосія Углицького), Новгородського Всемилостивого Спаса монастиря (Михаїла Лежайського). Після обговорення цих кандидатур, вибори здійснили голосуванням141. За такою ж процедурою було обрано Іоасафа Кроковського в 1707 р.Таким чином, обрання Київського Митрополита було свідченням єдності духовного та світського елементу Церкви, як її особливого устрою. Священство не віддалялося від простих людей, але прислухаючись до їхнього голосу продовжувало апостольську традицію - обирати на служіння з-поміж себе достойних кандидатів (Дії.VI, 3-6). Із запровадженням Св.Синоду, вибори Митрополита вільними голосами припинилися. Петро І, прикладаючи багато зусиль для централізації влади, вважав цей звичай недоцільним, оскільки він підривав монолітний устрій держави - абсолютну монархію. Світська влада, здобувши першість у справах Церкви над владою духовною, тепер нерадила кого обирати на ту чи іншу посаду, але змушувала Церкву приймати своїх ставлеників без всякого супротиву. Синод затверджував, або переводив, попередньо обраних імператором кандидатів, з однієї кафедри на іншу. Так були поставлені на Київську кафедру Преосвященні: Варлаам Вонатович, Рафаїл Заборовський (переведений з Псковської єпархії), Тимофій Щербацький та Арсеній Могилянський. При його вступі на кафедру відбувся дивний випадок, як для того часу, коли виборність вищого духовенства була повсемісно скасована. Про обрання преосвящ.Арсенія Київським Митрополитом, було оголошено привселюдно в Церкві Св.Софії, що в Києві142. Це могло свідчити тільки про одне - старі традиції ще давали про себе знати і продовжували жити в середовищі духовенства.В Комісію Нового Уложення, скликання якої припало на час архипастерства митр.Арсенія Могилянського, українське духовенство заявило про своє бажання відновити цей старий звичай - право обирати собі архирея (п.66), подаючи, як приклад, обрання митрополитів Гедеона Святополк-Четвертинського, Варлаама Ясинського та Іоасафа Кроковського, на додаток посилаючись на грамоти царського уряду, які це дозволяли143. Бажання духовенства зберігти право виборності свого предстоятеля цілком природнє явище, оскільки саме воно керувалося цим правом при отриманні парафій144. Одним із джерел виборного права на парафіях була участь в процесі виборів самих парафіян. У виборах особливо активно брали участь ктитори церков - люди, які допомагали в будівництві храмів пожертвуванням землі або коштів для їх зведення145. Це знову ж таки підкреслювало єдність світського та духовного елементів в Церкві. Пам’ять про старі часи могла зберігатися в середовищі духовенства не тільки у формі передання, але ще ж могли жити старожили, які пам’ятали про обраного у такій спосіб останнього Митрополита. Духовенство не бажало надісланого невідомо звідки архирея, адже при всебічному обговоренні кандидатури, можна було дізнатися про характер, поведінку, звички, склад розуму того, кого обирали. Врешті-решт, обраний архирей, будучи сам українцем, плюс до того зобов’язаний певними умовами при обранні, зберігав би звичаї кафедри непорушно, будучи в цьому зацікавленим та боячись осудження з боку виборців. Тоді як призначені архиреї, особливо такі, які проходили своє служіння в Росії, не хотіли зберігати права та привілеї, що вирізняли Київську кафедру з-поміж інших. Ілюстрацією до цього може бути постать митр.Гавриїла Кременецького (1770-1783), який діяв в дусі русифікації під час свого керування Київською Митрополією, фактично підготувавши її до прийняття секуляризаційної реформи в 1786 р., виконуючи без всякого супротиву всі накази Св.Синоду. Наприклад, указ від 15 лютого 1766 р., про неприйняття у ченці нікого з тих станів населення, які підлягають обкладенню податками, також указ від 24 червня 1778 р. про встановлення твердих грошових окладів священникам Київської єпархії146. Окремого пункту про зміну чи незадоволення затвердженням Київського Митрополита на кафедрі Московським Патріархом немає, але в пунктах, що стосується його прав та привілєїв постійно наголошується про те, що раніше Митрополит перебував під благословінням Патріарха Константинопольського (п.п.36,37,43,44). Доцільно розглянути процес перепідпорядкування Київського Митрополита Москві, щоб зрозуміти, що ніякі петиції про повернення «старих часів» не могли бути прийнятними для Св.Синоду та московської державної влади. Переведення митрополії в юрисдикцію Московських Патріархів розпочав і закріпив обраний на Соборі 8 вересня 1685 р. Київський Митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський. Тоді ж духовенство на чолі з Печерським архим.Варлаамом Ясинським склало статті, в яких називає причини, з огляду яких воно не хоче підпорядковуватись Московській Патріархії. До Московського патр.Іоакима вони потрапили в листі від Авраамія, митр.Білгородського. Доцільним є надати перелік цих статей: ст.1 - зібране на елекційний Собор духовенство не може вирішити питання перепідпорядкування митрополії, бо відсутні: її адміністратор - архиєп. Чернігівський, або ж його представник; єп.Луцький - прототроній митрополії; з нижчого духовенства: архимандрити Чернігівський та Новгородський; делегати із задеснянських земель та Чернігівського діоцезу; ст.2 - без обраного Митрополита духовенство не може вирішити таке важливе питання, тому патріарх Московський Іоаким нехай зверниться до Константинополя; ст.3 - оскільки Константинопольський Патріарх є здавна главою Київської Митрополії, то ж нехай спочатку він висловить свою думку з цього питання, адже духовенство, боячись підпасти під клятву, не хоче забігати наперед, не знаючи рішення свого зверхника; ст.4 - заради православних, які залишилися в Речі Посполитій, духовенство не може прийняти іншу юрисдикцію, оскільки ті, хто залишились, можуть перейти в Унію; ст.5 - якщо Київський Митрополит буде керувати в своїй єпархії по прикладу російських архиреїв, то його права будуть відібрані, як це сталося в Білгородській єпархії. Хрест при процесіях, хрест на митрі, вільна елекція, суд, типографія, титул «і всієї Руси», власний оригінальний клобук - все це становило частину особистих переваг Митрополита і при переході Київської Митрополії до Московського Патріархату було б відмінено147. Отже, можна зробити висновок, що українське духовенство, складаючи ці статті як відповідь Московському Патріарху Іоакиму на його лист з пропозицією вдатися, соборним рішенням, до Москви, чітко розуміло різницю в правах та звичаях, які панували в двох Церквах. Своє особливе положення воно вбачало в цілісності та непохитності прав та привілеїв Київського Митрополита і саме навколо них гуртувало в подальшому свої вимоги. Але, незважаючи на ці застереження, новообраний митр.Гедеон Святополк-Четвертинський подався за своїм затвердженням до Москви, як того бажав його покровитель гетьман Іван Самойлович (1672 - до 23 липня 1687 р.) і він сам. Патр.Іоаким в своєму листі до митр. Гедеона від 1685 р., схиляє його до прийняття посвяти в Москві, як того бажали і царі, Іоан та Петро Олексійовичі148. Митр.Гедеон так і зробив, але щоб узаконити цей свій крок, він був змушений принести свого роду присягу, що закріплювала цю практику як правову норму. Присягу на вірність патр.Іоакиму, та всім Московським Патріархам, що будуть після нього, митр.Гедеон виголосив в Москві у Церкві Успіння Пресвятої Богородиці 8 листопада 1685 р. Ось як звучали ці слова: «И отцу моему, святейшему кир Иоакиму, патриарху Московскому и всея России, и по нем будущим святейшим Московским и всея России Патриархом являюсь послушенъ»149. Але мало було натиснути на новообраного Митрополита, змусивши його прийняти сан з Москви, потрібно було здобути ще визнання Константинопольського Патріарха, до юрисдикції котрого належала Київська Митрополія. Тому патр.Іоаким звернувся в 1685 р. з листом до Константинопольського патр.Іакова, перш за все з поясненням своїх дій. Цікаво те, що історичним подіям, на які він спирається, як на переконливі аргументи на свою користь, надається зовсім інше пояснення. Так, самочинне поставлення в Митрополита Московського Іони, що сталося в 1448 р. патр. Іоаким називає перебуванням Київського Митрополита при великих князях, які на той час перебралися до Москви. Поставлення Київського Митрополита власне в Київ, він називає самочинним і таким, яке зроблене за допомогою світських властей, що призвело до великих безчинств. Зроблене силоміць возведення в патріарший сан Московського митрополита Іова в 1589 р. (це сталося при царі Федорі Івановичі та патр.Ієремії ІІ Константинопольському, який на той час відвідував Україну і Росію), патр.Іоаким називає «благочестивими». Крім того, про титул, який носив Київський Митрополит - «Митрополит Київський і всієї Руси», патр.Іоаким забув вказати, кому ж він все ж таки належить: митрополиту, що був в Києві, чи митрополиту, який не мав ніякого відношення до українських земель і знаходився спочатку у місті Володимирі-на-Клязьмі, а потім в Москві. «Київські Митрополити послуху Московському престолу не віддавали, і через це багато хто приєднався до Унії, і велика спокуса стала на малоросійських землях, - пише він до патр.Іакова, - щоб упадок не сягнув краю, потрібно відновити престіл митрополичий в Києві під наглядом Москви, яка має піклуватися про всіх православних людей, навіть поза її межами». Що до самого факту затвердження, то «новообраного на Київського Митрополита Луцького єп.Гедеона, вся людність малоросійська просила затвердити в Московських патріарха і царя, так як земля їхня здавна перебувала під керівництвом Москви». Також «... щоб в Польських краях гонителі Церкви Східньої перепон не чинили». Це патр.Іоаким пише, вказуючи на велику відстань та небезпеку подорожі з Константинополя до Києва в разі обрання Київського Митрополита і затвердження його в Царгороді. Останнім доказом служить те, що 1658 р. Константинопольський патріарх Парфеній писав до Москви, щоб звідти був поставлений Митрополит в Київ, що і було виконано. Ним став архимандрит Києво-Печерської Лаври Інокентій Гізель150. Але ж, як відомо, грамота надійшла запізно, до часу її прибуття архим. Інокентій Гізель вже помер151. Взагалі лист патр.Іоакима переповнений увіщаннями до Константинопольського патріарха Іакова діяти по любові і мирно відступити Київську Митрополію, оскільки це діється не заради слави, а для спасіння всіх православних християн. Головним, на що спирався в своїх вимогах Московський патріарх Іоаким, було те, що в ставленичій грамоті Константинопольського патріарха Ієремії, даній в 1589 р. при встановленні патріаршества в Росії, говорилося про владу Московського Патріарха над всіма архиреями (а значить і єпархіями), що є в межах Росії152. Цей лист відісланий не був, взамін було відправлено інший лист від 11 грудня 1685 року, в якому причини втручання патріарха Московського Іоакима в справи Київської Митрополії були названі ті ж самі, але дещо в пом’якшених зворотах. Як і в попередньому випадку, цей лист також переповнений улесливими запевняннями, щодо єдності церковної, миру, загальної віри. Причинами втручання були названі: багаторічна (10 років) відсутність першоієрарха на кафедрі, але без пояснень чому так сталося; значна відстань Києва від Константинополя; небезпека Унії; належність Малоросії - України до Росії та прохання українців і їх чільних провідників до Патріарха та Царя про поставлення їм Митрополита. На останок знову було додано порцію улесливих епітетів про співпрацю св.апп.Петра і Павла, про велику відстань між Києвом і Царгородом та небезпечність варварів (католиків і мусульман), при подорожі, про те, що близькість Київської Митрополії до Московського Патріархату буде сприяти захисту в ній православних. Крім того, як зауважує патр.Іоаким, що користь (матеріальну) Константинополь не дістане з Києва, бо він тепер в Московській державі153. Можна лише здогадуватися, чому не був відправлений перший лист. Напевно, однією з причин було те, що патр.Іаков втратив кафедру. Також можна вважати, що людині обізнаній з історією, таке викривлення подій та фактів здасться образливим. Щоб не налаштувати одразу проти себе Константинопольського Патріарха, якому була підвідомча Київська Митрополія, патр.Іоаким пом’якшив тон другого листа, виклавши спочатку причини, за яких начебто можливе втручання у внутрішні справи іншої Церкви, - це і небезпека з боку агресивно налаштованих інославних, і значний термін перебування єпархії без архирея, і велика відстань її від центру та небезпека подорожі туди, тощо. Патр.Іоаким діяв в своїх намірах спільно із державною владою, яка теж була зацікавлена в підпорядкуванні Церкви новоприєднаної території. Російські царі чудово розуміли, що якщо українська Церква буде мати свого зверхника в іншій державі, то повне підпорядкування земель, на яких вона знаходилася, здобути важко. Про це свідчать сучасні нам події: з Божої волі утворення незалежної Української Православної Церкви - Київського Патріархату та відбулося становлення України як самостійної держави. Отож, повертаючись до подій 1686 р. ясно, що царі Іоан та Петро Олексійовичі чітко розуміли вигоду такого приєднання, тому вони звернулися з листом до Константинопольського патріарха Іоакова (в грудні 1685 р.), де привели ті ж самі причини, що і в листі патр.Іоакима, підкресливши цим одностайність своїх дій. Вони посилалися: на лист до патр.Парфенія Константинопольського, на який він, доречі, довго не відповідав, очевидно вагаючись, чи не дасть цей прецедент - поставлення Митрополита в Київ з Москви, підстав до зазіхання Московської Патріархії на Київську Митрополію; приєднання Малоросії до Москви; відсутність протягом великого періоду часу першоієрарха Митрополії; прохання гетьмана Івана Самойловича та людей «різного чину»; уніатські зазіхання на Православну Церкву в Україні154.Інструкції, які були дані царському посланцю Никиті Олексіїву про те, як і чим діяти на Константинопольського Патріарха, були приблизно того ж змісту155. Цар і Патріарх діяли офіційно в межах допустимого. Тон їх листів до Константинопольського патріарха Іакова був дипломатичний, без грубих вимог, які образили б його. Приводилися певні факти з історії існування двох Церков, але все тлумачилось на свою користь, необ’єктивно і безпідставно.Важливу роль у вирішені питання зміни юрисдикції Київської Митрополії відіграв Єрусалимський патріарх Досифей. Його позиція тим більше цікава, що вона зазнавала певних змін, причину яких ми розглянемо далі. В грамоті до Московського патріарха Іоакима (квітень 1686 р.), він суворо засуджує вчинене ним (патр.Іоакимом) втручання у внутрішні справи іншої Церкви. Засуджуючи поставлення Митрополита в Києві, патр.Досифей вказує, що потрібно було Московському Патріарху взяти при цьому в Константинополі дві грамоти. Одну новопоставленому Митрополиту, про його права та привілеї, а другу собі - прощену. Рішуче засуджує він також відторгнення Київської Митрополії за гроші, що їх пропонував царський посол Никита Олексіїв. Причини, що їх приводить патр.Іоаким, блаженнійший Досифей називає неправдивими: «... якщо Московський Патріарх ставить в Київ Митрополита, то козаки стояти (в православній вірі) будуть добре, а якщо Константинопольський Патріарх - то погано»156. Викриває він також бажання «слави» патр.Іоакимом, так як в разі позитивного вирішення питання, за ним залишиться ім’я патріарха, який збільшив територію свого патріархату. Але вже в грамоті (квітень 1686 р.) до царів Іоана та Петра Олексійовичів патр.Досифей різко змінив свою думку. Виправдовуючи поставлення Московським патріархом Іоакимом митрополита в Київ, він вказує на вирішення соборним чином питання автокефалії Кіпрської Церкви на ІІІ Вселенському Соборі, як приклад для дій Московського Патріарха. Відносно прав та привілеїв Київського Митрополита в грамоті говориться в загальних рисах: керуватися в своєму служінні він має правилами Св.Отців і канонами Східної Церкви, за богослужінням першим нехай згадує ім’я Константинопольського Патріарха, а єпархія його нехай буде «наместничествующая». І в кінці додає, що Митрополиту забороняються зносини з латинянами, як шкідливі для внутрішнього порядку в Церкві157. Важко зараз дати пояснення цьому вислову «наместничествующая», оскільки історичні обставини, що склалися на той час не були сприятливі для Східних Патріархів. Намісник - це той, хто наділений певними правами від певної особи, яка має повну владу і делегує її по місцю свого впливу. Звідси можливі декілька варіантів: 1) цей вислів патр.Досифей адресує Патріарху Московському, щоб показати той правовий стан в якому Київська Митрополія перебувала в складі Константинопольської Патріархії - тобто екзархату і певною мірою спонукати патр.Іоакима залишити за нею цей статус; 2) просте нагадування про колишній вже вплив Константинополя на Митрополію; 3) вказуючи правове положення Митрополії, передати її подальшу долю на розсуд нового центру. Патріархи Московські, з огляду на це зауваження патр.Досифея, поступили досить лукаво. Патр.Іоаким визначив, що Київська Митрополія є першоначальною посеред усіх великоруських єпархій158, але поступово, крок за кроком, його наступники - патр.Адріан та Св.Синод, що замінив патріаршество в Російській Церкві, відібрали всі її права, що відрізняли Київську Митрополію від інших єпархій в Російській Церкві. Дехто з дослідників159 вказує на причину переміни в ставленні до питання нової юрисдикції Київської Митрополії з боку патріархів Єрусалимського Досифея та Константинопольського Діонисія. Просто на додаток до послання входила сума в 200 руб.кожному патріарху та по три сорока соболів, після чого вони знайшли в правилах, що «... вільно відпустити Київську Митрополію до Московського Патріархату»160. Передбачалося, що ті з православних, які перебувають в межах Речі Посполитої можуть перейти в Унію будучи незадоволеними тим, що сталося та із-за тиску влади (про це писало духовенство на елекційному Соборі 1685 р. до патр.Іоакима в ст.4-й). Тому патр.Досифей та патр.Діонисій надіслали грамоти до всіх православних в Речі Посполитій, та до гетьмана І.Самойловича, увіщаючи їх бути покірними владі нового Митрополита161. В листі до Московського патріарха Іоакима (травень 1686 р.) патр.Діонисій Константинопольський погодився на приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату, залишивши за собою право першим згадуватися за богослужінням162. Не одними подарунками була куплена згода на підпорядкування Київської Митрополії Москві. Великому візирю Отоманської імперії було запропоновано зберегти мир в разі позитивного вирішення цього питання між Росією і Туреччиною. Але як тільки грамоти Патріархів опинилися в Москві, угоду було порушено і великий візир, щоб якось задовольнити свою жадобу помсти, відігрався на Константинопольському патріарху Діонисію (згодом його було позбавлено сану собором єпископів Константинопольської Церкви), а Московський патріарх Іоаким відмовився визнати його роль в приєднанні Київської Митрополії і не надіслав обіцяних дарів163. Підсумовуючи цей важливий етап в історії Київської Митрополії, можна зробити деякі узагальнення. По-перше, це небажання духовенства приєднуватися до Московського Патріахату і передбачення ним поступового зменшення значення Митрополії, а отже і їхнього правового стану в нових умовах. По-друге, це недалекоглядність та небажання митр.Гедеона Святополк-Четвертинського захистити свої права як першоієрарха Митрополії. По-трете, це шалений тиск та бажання московських світських та духовних кіл збільшити свої територію та вплив для вивищення «Москви як Третього Риму». По-четверте, це неможливість Константинополя опікуватися своєю Церквою-дочкою. Все це зайвий раз нагадує нам про необхідність одностайності та цілеспрямованості щодо здобуття автокефалії, в сучасних умовах. В подальшому всі Митрополити Київські, що обиралися до 1718 р., а потім призначалися з Москви, проходили там посвячення та отримували ставленичеські грамоти від світської та духовної влади. В цих грамотах постійно нагадувалося ставленикам про «перебування в послусі» святійшим патріархам Московським164, принаймі до часів Самуїла Миславського (1783-1796), коли Київська Митрополія була остаточно понижена в своїх правах до рівня російських165.Київське духовенство не говорить прямо про свій намір повернутися в стан, в якому перебувало до 1686 р., але постійно нагадуючи про факт перебування Київської Митрополії в юрисдикції Константинопольського Патріарха, підкреслює, що тоді права Київських Митрополитів перебували в непорушності і цілісності. Перепідпорядкування Київської Митрополії, як юридичний акт, було незаконним і таким, що дістало потім засудження, яке вилилося у позбавлення Константинопольського Патріарха Діонисія патріаршого сану собором грецьких єпископів. На початку ХХ ст. нелегітимність цих дій патр.Діонісія було підтверджено письмово, в офіційній заяві Константинопольської Патріархії. Тут мається на увазі томос Константинопольської Патріархії даний в 1924р., який проголошував автокефалію Православної Церкви в Польщі в її межах до 1686 р.166 Необхідність висвітлення цього питання полягає в тому, щоб показати прагнення Москви як найповніше прив’язати до себе Україну, в спосіб поширення свого впливу на Українську Церкву. Діставши згоду на приєднання Київської Митрополії, Московські Патріархи отримали юридичні підстави для втручання у її внутрішні справи, щоб розпоряджатися там відповідно до своїх цілей. Згадуючи про колишні юридичні права своєї митрополії, духовенство нагадувало тим самим про бажання утримати свої права від порушень, щоб зберегти своє окремішнє положення як суспільного стану в державі, і як привілейованої частини духовенства Російської Імперії. Ще однією з рис, які підкреслювали особливість правового становища Київської Митрополії, був привілей Київського Митрополита мати свій безапеляційний суд, щодо різних справ, які торкаються «рассуждения духовнаго». Проте з ХVIII ст. це право все частіше ігнорувалося, тому Київське духовенство звернулося в Комісію Нового Уложення з проханням підтвердити його (п.43), посилаючись на звичай коли навіть Константинопольські Патріархи з часів заснування митрополії не втручалися в судочинство Київського архирея. Також духовенство вказувало на «Прохальні статті» 1670 р. гетьмана Юрія Хмельницького, затверджені царем Олексієм Михайловичем, зокрема ст.8 «про права Київської Митрополії», та на грамоти царів Іоана та Петра Олексійовичів від 15 січня 1685 р., про підтвердження прав Київської Митрополії, грамоти які були дані митр.Варлааму Ясинському від 28 вересня 1691 р., та митр.Іоасафу Кроковському, від 14 вересня 1703 р167. Як видно з прохання: безапеляційний суд Київського Митрополита, як звичай, мав стати правовою нормою, хоча б внаслідок своєї давності168. Право суду в межах своєї єпархії має кожен архирей, але його суд не є кінцевим. Київський Митрополит, як відомо, мав титул екзарха169, що давав йому права майже такі як і в його зверхника - Константинопольського Патріарха, в межах своєї області. Відібравши в митр.Гедеона Святополк-Четвертинського титул екзарха, грамотою від 15 січня 1685 р., царі Іоан та Петро Олексійовичі гарантували, що в Митрополії «судам Київського Митрополита бути і відправлятись згідно давніх звичаїв. Патріархам Московським в ті суди не втручатися і прохань ні від кого не приймати»170. На Україну теж була надіслана грамота, в якій запевнялося, що права Київського Митрополита будуть збережені непорушно, а єпископам, архимандритам, братствам наказувалося бути йому в послусі, та не звертатися в Москву з оскарженням вироку171. Московський патр.Адріан в грамоті від 26 вересня 1691р. підтвердив право Київського митрополита Варлаама Ясинського «в’язати та розрішати» всі суперечливі питання172. Але винятковість положення Київського архирея не входила в загальну картину підпорядкування «всіх і вся» центральній владі у Москві. Тому в синодальній грамоті, виданій митр.Тимофію Щербацькому в 1748 р., про його судові права говориться вже так: «... якщо хто не отримає задоволення від суду митрополичого, нехай доносить в Синод»173, що підкреслювало порушення старовинного права суду Київського Митрополита. Як видно із вищенаведених фактів, обіцянка Московського патр.Іоакима не втручатися у внутрішні справи Київського Митрополита протрималася трохи більше ніж півстоліття - з 1686 р. по 1748 р. Маючи на меті приєднати Київську Митрополію, московська влада вирішила відмінити безапеляційний суд її митрополита, як одну із рис що відрізняли його положення, від положення інших архиреїв Російської Церкви, та як перепону, що заважала б їй здійснювати повний контроль за духовенством Київської Митрополії.До особистих привілеїв Київського Митрополита також належало право мати власну друкарню при кафедрі. В п.45174 приводився факт існування кафедральної друкарні ще при митр.Іові Борецькому, в якій було надруковано в 1628 р. старанням Спиридона Соболя «Цветник духовный» патр.Софронія Ієрусалимського. Духовенство посилалося на грамоти надані митр.Гедеону Святополк-Четвертинському, де йому було дозволено друкувати книги власного складання, по чину Східньої Церкви, в друкарні при кафедрі175, також воно згадувало про існування в Києві ще однієї друкарні - при Печерському монастирі, однак нічого не говорячи про небажання його архимандрита поступитися монополією в цьому питанні. Право мати власну друкарню згадувалося в грамотах патр.Адріана та Петра І до митр.Варлаама Ясинського176, та в грамоті Петра І до митр.Іосафа Кроковського177.Проти утворення друкарні при кафедрі виступив Печерський архим.Зосима. В своєму листі, від 6 листопада 1767 р. до митр.Арсенія Могилянського, він писав про небезпеку для лаврської типографії підвищення статусу типографії при кафедрі, оскільки робітники першої можуть, спокусившись вищою платнею, перейти до другої, а також дохід від збуту книг лаврського друку значно зменшиться, що в свою чергу відіб’ється на фінансовому стані обителі. На додаток, архим.Зосима наводив указ 1753 р., в якому митр. Тимофію Щербацькому заборонялося мати типографію при кафедрі178. Цікавим є те, що духовенство, складаючи п.45, змовчало про існування такого указу, вказавши лише на указ імп.Єлизавети Петрівни від 12 грудня 1741р., в якому говорилося, що всі укази імп.Петра І, видані для благоустрою держави, потрібно виконувати в усіх місцях, та на те, що після смерті митр.Іоасафа, прохання на затвердження права існування друкарні при кафедрі до Св.Синода не подавалася, але і розпоряджень про заборону мати її теж не надходило. При митр.Рафаїлі Заборовському, наступникові митр.Іоасафа, відбулася тільки заміна богослужбових книг, надрукованих за московським зразком, але з таким обсягом літератури, друкарня Києво-Печерської Лаври впоратися не могла. Також духовенство приводило ще й такі аргументи на користь цього питання, як-то: великий попит на книжки київського друку в Палестині, оскільки із-за недостатньої потужності лаврської друкарні тамтешнім православним приходиться купувати книги в інославних; зменшення собівартості книг при відкритті кафедральної типографії; потреба підручників в Київській Академії, причому таких, що надруковані на різних мовах: латинській, грецькій, німецькій, французькій, давньо-єврейській, польській; врешті-решт зросте обсяг замовлень, що дасть додаткові кошти на утримання кафедри179. Це може служити ще одним прикладом узгодження особистих вимог різних частин українського духовенства, коли одна сторона поступається іншій заради спільної мети, в даному випадку, для підтримання значення Київської кафедри та особистих привілеїв Митрополита. Звісно, для архирея, мати кафедральну друкарню було справою досить вигідною. Власна друкарня - це одне з джерел надходження коштів та засіб певної популяризації її власника. Але існування ще однієї друкарні в Києві, окрім Лаврської, спричинило б підсилення недовіри до українського духовенства з боку Москви. Воно, в разі дозволу, отримало б великі можливості для пропаганди своїх поглядів, а це не входило в наміри Москви, спрямовані на те, щоб понизити Київську Митрополію до загальноросійського статусу єпархій.Важливим джерелом для поповнення кафедрального бюджету були різного роду збори (п.47). Наприклад, вінчальний збір (гроші, що надходили від реєстрації церковних шлюбів, вінечних пам’ятей, утримань із друго та третьошлюбних), на який в Київській Митрополії було введено загальні тарифи180. Такої практики в Російській Церкві не існувало, тому Петро І видав наказ від 3 червня 1714 р. про надходження коштів з цього збору в державну скарбницю181. Варлаам Вонатович, архиєп. Київський добився, щоб цей збір використовувався на потреби його єпархії182. З приходом до влади Катерини ІІ, було видано указ від 12 червня 1765 р., що забороняв провадити такого роду збори на кафедру183. Духовенство вказувало, що кошти від зборів (в кращі роки вони сягали 4700 руб) йшли на утримання в належному стані собору Св.Софії - Митрополичої кафедри, ризниці, проповідників при соборі, канцелярії Митрополита. Виділялися також значні грошові суми на допомогу бідним студентам Академії, на утримання вчителів, студентської церкви та бурси. Петро І, застосовуючи практику, що існувала на Україні, ввів в Росії подібні збори; але кошти від них передавалися на лікарні та інвалідні будинки, до 1765 р., коли фінансувати їх було доручено Колегії Економії. В Україні, в той же період, було запроваджено такий самий порядок, що призвів до неможливості завершити ремонт кафедри та будинків бурси. Тому митр.Арсеній Могилянський, який приймав активну участь в житті Академії, разом з духовенством прохав возмістити втрачені в наслідок указу 12 червня 1765 р. кошти з іншого джерела184. Також окрім вінчального збору до поповнення фінансів кафедри належали ще такі грошові збори: столові, мирові та солодові. Збиралися вони як плата за отримання священиками Св.Мира та виплати до столу архирея. Розклад зборів був такий: столових збиралося по 2 коп. з кожного двору, мирових - по 1 дєньгє, солодових - по 0,5 коп. з двору185. Ці збори було відмінено у 1788 р. митр.Самуїлом Миславським186. Відібрання цього привілея кафедри на грошові збори в свій бюджет, підірвало в кінець слабку фінансову систему Митрополії. Тепер архирей міг чекати грошових надходжень тільки з Москви, від державної влади.В п.36 Київське духовенство зазначало, що їх архирей (Київський Митрополит), мав здавна владу над всіми духовними чинами в межах своєї юрисдикції. Це право полягало в адміністративній та судовій владі його над підвладним єпископатом, нижчим духовенством та монастирями, в тому числі і ставропігійними, патріаршими (над ними він мав владу як екзарх) і власними - митрополичими. Патріаршими ставропігіями на території Київської Митрополії були: Києво-Печерська Лавра (з 1159 р., грамота Константинопольсьского Патріарха Луки Хризоверха) та Києво-Межигірський монастир, (з 1607 р., грамота Іоасафа, екзарха Пелопонесу). Львівський Успенський монастир (з 1588 р.), Віленський Свято-Духів монастир (з 1710 р.) та Києво-Братський монастир (з 1720 р.) належали до митрополичих монастирів187. Проте, яким був суд Київського Митрополита ми вже сказали, а щодо підпорядкування йому духовенства та монастирів, то слід зауважити, що мова піде про обмеження впливу на них Митрополита, внаслідок виведення з під його влади Києво-Печерської Лаври, Києво-Межигірського монастиря і єпархій: Чернігівської та Переяславської. Торкаючись підпорядкування ставропігійних монастирів, слід зауважити, що пункти, в яких висловлювалось бажання повернути втрачений вплив на них, були складені вкрай обережно. Перераховувалися лише випадки, коли монастирі були залежні в тій чи іншій мірі від влади Київського Митрополита, без жодних коментарів. Чому була така обережність у висловах нами вже було сказано. Пункти, що стосувалися приналежності монастирів не були одразу розглянуті Св.Синодом188, рішення по ним було винесено пізніше. В п.43 про Києво-Печерську Лавру, що була колись під владою Київського Митрополита було наведено такі факти з її історії. Це: королівська грамота, дана св.митр.Петру Могилі від 14 березня 1633 р., грамота царська до митр.Гедеона Святополк-Четвертинського від 15 грудня 1686 р., грамоти представлені архим.Варлаамом Ясинським патр.Іоакиму про дарування Печерському монастирю ставропігії: 1) великого кн.Китая, у св. хрещенні Андрія Юрійовича, онука кн.Володимира Мономаха дана від ств. світу 6667 р.,(від Р.Х. 1137р.) але згорівшу, і копію з неї в 1589 р. в метриках патр.Ієремії Константинопольського; патр.Максима Константинопольського в рік 6989, 14 червня (від Р.Х. 1459р.); патр.Іерємії, в рік 7105 (від Р.Х. 1575р.); патр. Рафаїла, в рік 7111, травня місяця(від Р.Х. 1581р.); патр. Матфія; 6) та патр.Тимофія під час їх візитації; 7) патр.Феофана Ієрусалимського під час перебування в Києво-Печерській Лаврі 15 травня (очевидно в 1620-21 р.р.); 8) патр.Паїсія Ієрусалимського, даної під час перебування в Лаврі 23 липня 1649 р.; 9) патр.Парфенія Константинопольського від 1657 р. січня місяця за підписами патр. Олександрійського Паїсія та Антіохійського патр.Макарія (під час їх візиту до Москви); 10) патр. Константинопольського Іоанікія, на основі грамоти кн.Китая, даної в 1659 р.; також і від Московського патр.Іоакима в 1688 р. про ставропігіон, патріаршу і царську, з часу надання яких архим.Варлаам став перебувати під владою Московських Патріархів, а потім в юрисдикції Св.Синоду. Також наводився указ від 13 червня 1722 р. про висвяту митр.Варлаамом Ясинським ієромонахів та ієродияконів в Лавру, а у вотчини її - священиків189.Як відомо з грамот, які дійшли до нашого часу, Київський Митрополит, як екзарх Константинопольського Патріарха, мав владу над всім духовенством та монастирями. Але з часу Берестейського Собору 1596 р., коли Київський Митрополит Михаїл Рогоза перейшов в Унію, Києво-Печерська Лавра поступово віддаляється від Київського архирея, стаючи осередком боротьби за православну віру. Вплив на неї Київського Митрополита відновив православний Київський Митрополит св. Петро Могила, який ще будучи в сані архимандрита Печерського монастиря отримав у 1629 р. від Константинопольського патр. Кирила Лукаріса право патріаршого екзарха190. В грамоті від 14 березня 1633 р., що була дана йому вже як Митрополиту, Королем Польським Владиславом ІV, підтверджується намісництво Київського Митрополита над Києво-Печерською Лаврою. Наступники св.Петра Могили хоч і титулувалися екзархами, але лаврське архимандритство надписували собі самочинно191. Царська грамота митр.Гедеону Святополк-Четвертинському визначає його владу над усіма парафіями і монастирями, які перебували при митрополії і раніше192. Хоча конкретно над якими не згадувалося. Це не задовільнило братію Печерського монастиря на чолі з архим.Варлаамом Ясинським. Щоб Київський Митрополит не утвердив свою владу над Лаврою, архим.Варлаам змінив свою позицію в своєму ставленні до справи приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату - з протестуючого боку духовенства, що склало на Соборі 1685 р. статті протесту проти цього, він перейшов на бік московської влади. В листі до царів Іоана та Петра Олексійовичів та сестри їх Софії від 10 лютого 1688р. він скаржився на гетьмана І.Самойловича, який «фортецю Печерську та ставропігію роззорив, супроти давніх звичаїв, затверджених Константинопольськими Партіархами, щоб нікому не керувати монастирем крім Архимандрита і Старців»193. В Москві звичайно радо поставилися до скарги архим.Варлаама на свого архирея, використавши її як прецидент для обмеження прав Київського Митрополита. В наступному листі до патр.Іоакима, архим.Варлаам надіслав грамоти, що затверджували ставропігію Лаври, надану від князів та патріархів, пояснивши їхню суть. Докладно вивчивши прохання архимандрита, з Москви відповіли згодою. Києво-Печерська Лавра 31 травня 1688 р. отримала царську194, а 18 квітня того ж року, патріаршу195 грамоти на ставропігію. Царську грамоту, що підтверджувала давнє право монастиря на незалежність від Київського Митрополита, необхідно було пред’явити митр.Гедеону. Патріарша грамота регламентувала відношення Київського Митрополита до Києво-Печерської Лаври. Так, Митрополит не мав права втручатися у внутрішні справи монастиря, окрім поставлення за бажанням Архимандрита Лаври, священиків та дияконів в саму Лавру або її вотчини. Архимандрит обирався братією монастиря і отримував посвячення в Москві від Патріарха. Він мав також право звершувати суд над насельниками монастиря. Коли на митрополичий престіл було обрано архимандрита Печерського монастиря Варлаама Ясинського, то він під час свого перебування в Москві намагався повернути титул патріаршого екзарха з правом влади над монастирем, яка виражалася в поставленні ним ієромонахів та ієродияконів в Лавру, (тобто ті ж самі права Київського Митрополита проти яких він свого часу протестував!). Але ставленичими грамотами від 26 і 28 вересня 1691 р., за ним були затверджені ті ж самі права як і в його попередника, без урахування його прохання про екзархат. Однак, дечого митр.Варлаам все ж таки добився, - це право поставляти в лаврські вотчини священників, а в саму Лавру ієромонахів та ієродияконів з кандидатів, яких обере братія. Одного разу він навіть поставив туди архимандрита, про що свідчить грамота патр.Адріана дана в жовтні 1691 р., в якій митр.Варлааму наказувалося поставити в Архимандрити Києво-Печерської Лаври Мелетія Вуяхевича, колишнього військового товариша, обраного братією монастиря в архимандрити. Але в тій же грамоті патр.Адріан заборонив надалі ставити в Лавру Архимандрита, без його на те санкції196. Мелетій Вуяхевич був обраний на архимандрита Лаври проти волі патр.Адріана і його посвячення відбулося теж без патріаршого благословення. Це показує, що братія монастиря користуючись ставропігією по відношенню до місцевого архирея іноді не підкорялася рішенням Патріарха - свого безпосереднього голови197. Ось така, якщо коротко, була історія впливу на Києво-Печерськку Лавру Київського Митрополита. Щодо Межигірського монастиря, то в п.42 були наведені такі факти про положення монастиря в різні періоди по відношенню до Києвського Митрополита: грамота 12 лютого 1703 р., про підпорядкування монастиря Київському Митрополиту Варлааму Ясинському; грамота від 11 березня 1710 р. про ставропігію монастиря дану йому Петром І; укази Св.Синоду: від 2 червня 1722 р. про підпорядкування Межигірського монастиря своєму відомству, від 13 липня того ж року до архиєп.Варлаама Вонатовича про посвяту ним священства в монастир та його вотчини і про перехід останніх під владу Київського Митрополита; указ від 2 липня 1744 р. імп.Єлизавети Петрівни про підтвердження ставропігії монастиря198. Ставропігія Києво-Межигірському монастирю була надана в 1607р. Іоасафом, екзархом Пелопонес199, що було підтверджено як екзархом Константинопольського престолу в 1610 р., так і Ієрусалимським Патріархом Феофаном в 1620 р. Після підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріархату, патр.Іоаким підтвердив право монастиря на ставропігію в 1687 р. 28 лютого цього ж року Патріарх видав грамоту, в якій надав право посилати монастирю своїх ставлеників на священство до будь-якого архирея, тоді як Києво-Печерська Лавра, найзнаменитіший монастир України, посилала їх тільки до Київського Митрополита. Така увага з боку патр.Іоакима пояснюється тим, що він був колись пострижений в чернецтво в цьому монастирі. За те, що один із братії монастиря, ігум.Терентій (з бродячих) пристав до повстання січовиків, які підтримали гетьмана І.Мазепу, Межигірську обитель, до парафій якої входила Запорізька Січ, було позбавлено ставропігії указом від 12 лютого 1703р. В «Сказании о Межигорском монастыре» говориться, як сталося це, хоч і були відкликані звідти своєчасно, до виступу січовиків, представники монастиря, не без сприяння преосвящ.Стефана Яворського, митр. Рязанського200. Розглянувши всю оцю справу імп.Петро І 11 березня 1710 р. своїм указом знову повернув ставропігію монастирю, піднісши його настоятеля до сану архимандрита, сан, який до цього, серед українських настоятелів монастирів, мав тільки настоятель Лаври201. За архимандритства Арсенія Берло Межигірський монастир став підпорядковуватись Св.Синоду202. 16 січня 1769 р. Св. Синод вирішив долю вищезгаданих пунктів, видавши указ про перехід вотчиного духовенства монастирів під владу єпархіальних архиреїв. Коли про це дізнався ієром.Калліст, депутат від Києво-Печерської Лаври, було вже пізно протестувати. Проте Феодор архиєп. Тверський, порадив через нього архим.Зосимі не приймати у вотчини священників від Митрополита без презентів для Лаври203. Таким чином, влада Київського Митрополита розповсюдилась на ставропігійні монастирі у формі підпорядкування йому їх вотчинного духовенства. Але ще до вирішення цього питання у Синоді, митр.Арсеній Могилянський поставляв іноді священиків у вотчини монастирів. Прикладом цього може служити указ священику в селі Позняки, що належало до Києво-Братського монастиря, по представленню кандидата подільським протопопом204. Проте, яка кількість церковнослужителів перебуває на парафіях, що належали до монастирських володінь, залишалася довгий час для митр.Арсенія Могилянського невідомою, оскільки всі вони були перехідними, як писав про них Печерський архимандрит Зосима в листі до митр.Арсенія від 10 квітня 1769 р.205 Вотчини знаходилися на території Київського, Прилуцького, Гадяцького, Лубенського, Миргородського, Полтавського та Ніжинського полків і були досить обширними. Храмів, що знаходилися на території цих полків налічувалося аж 81206. Напевно, архим.Зосима всіляко вповільнював справу передачі вотчиного духовенства під владу Київського Митрополита. Лише при митр.Самуїлі Миславському (1783-1796) Київський Митрополит, (з 1786р.) дістав право бути священноархимандритом Печерського монастиря. Це рішення Св.Синоду було спрямоване на утвердження безпосереднього контролю за діяльністю монастиря207. Та частина Київського духовенства, яка гуртувалася навколо митр.Арсенія Могилянського і підтримувала його прагнення спрямовані на зміцнення своєї влади в єпархії, розуміла, що в такому випадку їх права та привілеї буде легше відстояти сильному архирею. Духовенство ще і ще раз нагадувало, що Київський Митрополит мав давнє право на всіх духовних в своїй митрополії. П.44 показує як ця влада розповсюджувалася на неставропігійні монастирі. Перебуваючи під владою Константинопольського Патріарха, Київський Митрополит мав право поставляти в монастирі своєї області заслужених людей, крім того хіротонісати кандидатів у єпископи тих єпархій, що належали до митрополії. Грамотами, що підтверджували це право після 1686 р., були: царські до митр.Гедеона Святополк-Четвертинського від 15 грудня 1686 р., до митр.Варлаама Ясинського від 28 вересня 1691 р., до митр.Іоасафа Кроковського від 14 вересня 1708р., та патріарші: до митр.Гедеона в 1685 р., до митр. Варлаама від 21 вересня 1690 р. Згідно цих грамот Київський Митрополит поставляв архимандритів в монастирі своєї єпархії до 1765 р., коли указом Катерини ІІ це було заборонено робити в монастирях І та ІІ класів, натомість дозволялося представляти у Св.Синод двох кандидатів208. В грамотах, наданих митрополитам Гедеону та Варлааму, було дозволено: «владу мати хіротонісати в свою єпархію єпископів, архимандритів, ігуменів, пресвітерів, дияконів ... і все церковне потребство»209. Коли на престол зійшла Катерина ІІ, яка виявила себе, українофобкою, цей звичай було відмінено. Указом 17 лютого 1765 р. митр.Арсенію Могилянському було заборонено обирати і поставляти архимандритів в монастирі І та ІІ класу210. Цим указом було повністю знищено залишки влади Київського Митрополита, як самостійного архирея, над духовенством, зокрема чернецтвом, в своєї єпархії. Поставлення архимандритів в монастир, давало реальну владу архирею над його насельниками, ніж призначення архимандрита з іншого місця. Цим указом порушувалося також виборне право духовенства, яке знаючи кандидатів на посаду, могло прогнозувати їх поведінку при отриманні цієї посади. Цю традицію, обирати собі настоятеля, першим порушив митр.Тимофій Щербацький. Із-за великиго обурення ченців монастирів його було переведено в Москву211. На жаль, ми не маємо відомостей чи було гарантоване право вибору монастирям (хоча б деяким) своїх настоятелів від російських царів, адже від польських королів, а саме від Сигізмунда І, Златоверхому Михайлівському монастирю 14 березня 1525 р.,212 та І.Собєського - Пустинно Михайлівському монастирю 31 березня 1680р.,213 від гетьмана Богдана Хмельницького - Михайлівському монастирю м.Київа 2 червня 1655р.,214 були видані грамоти, що дозволяли цим монастирям обирати своїх настоятелів. Тому можна зробити припущення, що монастирі беручи за приклад по-перше, найперший монастир на Україні - Києво-Печерську Лавру, що мала на це спеціальну грамоту215, по-друге, монастирі, які здобули собі це право в наслідок певних обставин, діяли подібно до них. Після указу 1765 р. підвладним Київському Митрополиту залишилося тільки парафіяльне та монастирське вотчинне духовенство, але і воно могло оскаржити діяльність архирея внаслідок відміни безапеляційного митрополичого суду. Так закінчилася боротьба за право підпорядкування ставропігіальних київських монастирів між їх настоятелями та Київськими Митрополитами. Втративши титул екзарха, що давав майже необмежену владу над духовенством, Київські Митрополити все ж таки зуміли досягти деякого впливу на справи монастирів, принаймі на їх зовнішній бік. Відбираючи у Київських Митрополитів монастирі, московські можновладці мали на меті не допустити поширення їх влади на всі українські землі. Тому одразу було утворено ряд ставропігійних монастирів - з найбільш авторитетних в Митрополії. Це були: Києво-Печерська Лавра та Києво-Межигірський монастир, який духовно опікувався Запорізькою Січчю216, що завжди була колискою волелюбності українського народу. Вплив Межигір’я позначився особливо під час повстання гетьмана І.Мазепи, коли ігумен монастиря утримував запорожців від участі у ньому. Знищення права Київських Митрополитів призначати обраних ченцями кандидатів на посаду настоятеля в монастирі, завдало удару по решткам їх привілеїв, призвівши до втрати повного контролю за внутрішнім життям монастирів. На час приєднання до Московського Патріархату Київської Митрополії було домовлено, що остання утримає за собою всі єпископії, архимандрії, монастирі та церкви, тобто митрополія збереже свою територіальну цілісність. Але тоді, стало зрозумілим, що в російські Церкві утворилася б якісно нова єпархія, архирей якої мав би під своєю владою декількох єпископів, не будучи патріаршим екзархом, або главою автономної Церкви. На час приєднання до Московського Патріархату Київська Митрополія складалася власне з Київської єпархії, а також із єпархій: Чернігівської та Переяславської; до неї також, як парафії, входила Запорізька Січ та церкви Поділля. Закордонну частину Київської Митрополії складали єпархії, що знаходилися на території Польщі, це: Львівська, Галицька, Луцька, Перемишльська, Полоцька та Могилівська єпархії разом із монастирями. Такій стан речей було юридично закріплено в 1686 р. в статтях «Вічного Миру», (ст.9.217 )Закордонні єпархії були втрачені Київською Митрополією на поч. ХVIIIст. (після 1710 р. залишилися за нею лише монастирі). Таке положення Київського Митрополита, як архирея під владою якого було декілька єпископів із своїми єпархіями, не могло задовільнити Москву в її прагненні якнайміцніше прив’язати до себе новоприєднану територію, оскільки внаслідок такого положення він повинен був мати певні права та привілєї, щоб керувати ними. По приєднанню Митрополії, в 1686 р., першою було віднято Чернігівську єпархію, архирей якої був «прототронієм» - місцеблюстителем Київського престолу. В п.38 київське духовенство виявило своє бачення цього питання так: «Чернігівська єпархія здавна належала до Київських Митрополитів, а її архиєп.Лазар Баранович був адміністратором Митрополії з 1684 р. Грамотами Константинопольських Патріархів, єпархії були надані певні привілєї, а в 1686 р. було закріплено її за престолом Київським. Після прохання преосвящ.Лазаря Барановича, царською грамотою 1687 р. єпископія була приєднана до Московського Патріархату. Грамотою 1713 р., даною від царя Петра І, Чернігівська єпархія була визнана першою між архиєпископствами Російської Церкви»218. Звичайно, не надавши титул свого екзарха Київському Митрополиту219, Московський Патріарх, таким чином, дістав підстави для втручання у справи Митрополії, що призвело згодом до обмеження її території. Адже кожен єпархіальний архирей перебуває в залежності від свого першоієрарха220, а з приєднанням нової області, такий порядок порушувався. Спочатку новопоставленому митр.Гедеону Святополк-Четвертинському була надана царська грамота від 15 грудня 1686 р., про збереження за ним всіх територій та прав, що попередньо були в київських владик. Зазначалось, що грамота має силу і для наступних (після митр.Гедеона) архиреїв221. Маючи лист Константинопольського Патріарха Діанісія до царів Іоана та Петра Олексійовичів про згоду Константинополя на підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріарху, де зазначалося, що Київський Митрополит повинен бути слухняним «судилищу» патріархів Московських222, Москві залишалося чекати тільки сприятливого часу. Такий час настав 7 березня 1688 р., коли архиєп.Лазар Баранович, один з претендентів на Київську кафедру, який однак, не був присутній на елекційному Соборі 1685 р. із-за бажання гетьмана Івана Самойловича продвинути у митрополити прихильника унії з Москвою, звернувся в своєму листі до Московського Патріарха Іоакима із скаргою на митр.Гедеона, що той не іменує його архиєпископом, як сказано про його титул в грамотах Східних Патріархів223. Також архиєп.Лазар Баранович мотивував своє бажання підпорядковуватися Московському Патріарху, отримувати «першопрестольної честі» з Москви, а не з Києва. «Київський архирей мав владу поставляти єпископів, - писав він до патр.Іоакима, - лише із-за того, що Константинополь був далеко від Києва»224. Відчуваючи процес переміщення центру влади над митрополією в Москву, преосвящ.Лазар Баранович не захотів більше бути підпорядкованим Києву, (адже Москва ближче ніж Константинополь, а значить і влада буде здійснювати контроль сильніше). Патр.Іоакиму було приємно чути скарги на митр.Гедеона225, тим більше, що в 1687р. гетьман Іван Самойлович, патрон митр. Гедеона був позбавлений своєї посади, і провести реорганізаційні зміни в Митрополії вже було не так складно. Новий гетьман Іван Мазепа був не проти змін в складі Митрополії, тому світська московська влада надала грамоту «жалобщику» архиєп.Лазарю Барановичу про перехід його єпархії в пряму залежність від Патріархів Московських226. Царська грамота від 24 червня 1688 р. містила в собі такі докази на правильність переходу Чернігівської єпархії під безпосередню владу Московських Патріархів: архиєпископія, яка спочатку була під владою Києва, перейшла потім під владу московських архиреїв (з 1503 р., коли Чернігівщину кн.Іоан ІІІ Васильович відняв у Литовських князів і з 1515 р. єпархію приєднав до Смоленської кафедри)227, до відторгненя цієї області Польшею в 1611 р., після чого вона знову прилучилася до Києва. При царі Олексії Михайловичі патріархи: Олександрійський Паїсій та Антіохійський Макарій підняли честь єпархії з єпископії до архиєпископії, будучи в Москві на Соборі 1667 р. за проханням царя. Також вони підтвердили царську нагороду служити Архиєпископу Чернігівському в саккосі. При поставлені в Київські Митрополити Гедеона Святополк-Четвертинського, архиєпископія була надписана у владі Київських Митрополитів, її територія згідно універсала Київського митр.Діонисія Балабана від 5 листопада 1658 р., була збільшена на 7 протопопій: Чернігівську, Борзенську, Глухівську, Конотопську, Новгородську, Стародубську і Менську. Бачучи ревність у служінні архиєп.Лазаря Барановича, Московська Патріархія переводить його єпархію в своє підпорядкування, а її архирей відтепер поставлятиметься в Москві. Значення попередньої грамоти, даної митр.Гедеону Святополк-Четвертинському, відтепер нівелювалося, оскільки преосвящ.Лазар Баранович, архиєп.Чернігівський, прохання про незалежність від Києва на той час не подавав228. 15 липня 1688 р. йому була надана патріарша грамота, складена на основі його прохання, рішення царя Олексія Михайловича та грамот Східних Патріархів229. Так мотивували переведення Чернігівської архиєпископії під свою владу Московські цар і патріарх.Коли Київським Митрополитом було обрано архим.Варлаама Ясинського, то він, звичайно, захотів відновити свою владу і цілісність Митрополії, але грамоти від патріарха (26 вересня 1691 р.)230 та від царя (28 вересня...(?) прав так грубо попраних і знищених. При обранні на Київську Митрополію преосвящ.Іоасафа Кроковського (19 жовтня 1707 р.) в ставленичій грамоті від 14 серпня 1709 р. були підтверджені всі права та привілєї, що були у митрополитів Гедеона та Варлаама. Але під владою Київського Митрополита залишалася тільки Переяславська єпархія, а Чернігівська архиєпископія та ставропігійні монастирі під його владу не підпадали234. Тим самим про зміну в положенні Київської Митрополії вже можна було і не говорити.В п.39 про колишню приналежність до Київської Митрополії Переяславської єпархії говориться, що грамотою від 14 вересня 1708 р. даною Іоасафу Кроковському царем Петром І, повелівається бути в складі Київської Митрополії єпископу Переяславському (тоді Захарію Корнеловичу). 24 липня 1728 р. Синодальною грамотою, єп.Іоакиму підтверджується його залежність від Київського архирея (преосвящ.Варлаама Вонатовича). Таке положення існувало до 1733 р., коли в грамоті від 19 лютого того ж року, Св.Синод повелів Переяславському єпископу Арсенію Берло бути йому в послусі235. Вирішення цього питання духовенство Київської Митрополії передавало як і попереднє також в «благоразсмотрение» Синоду236. Переяславські єпископи були спочатку не самостійними архиреями, але коад’юторами* Київських Митрополитів. В обов’язки коад’ютора входили: нагляд за духовенством, певні господарчі функції, інспекція монастирів та парафій за дорученням Митрополита. Створене Переяславське коад’юторство було в 1701 р. (але підготовка до цього акту велася раніше), із-за того, що Київська Митрополія втратила свої закордонні єпархії після переходу в унію Перемишльської (у 1692 р.), Львівської (у 1700 р.) і Луцької (у 1702 р.) єпархій237, та щоб залишити видимість збереження прав Митрополії гарантованих при приєднанні до Московської Патріархії. Справа в тому, що ці *Коад’ютор (лат adjutor - помічник) - духовна особа, що призначалася в Римо-Католицькій Церкві на поміч іншій духовній особі при нездатності її в зв’язку із хворобою чи старістю, відправляти свої обов’язки. Звичайно К. називають помічників єпископів, які мають теж єпископський сан. Згідно канонів Церкви (8 прав. І Ник. Соб) в одному місті не можна бути двом єпископам, тому при призначенні К. керувалися звичаєм, що вони носили титул іншого міста єпархії. К. проіснувало в Росії до 1708 р., коли за єп.-помічниками утвердилася назва «вікаріїв». Троицкий С.В. Коадьютор // Христианство. Энциклопедический словарь в 2 томах. Новый Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. - М. - Научное изд-во «Большая Российская Энциклопедия». 1993 г.- Т.І.- С.718. кафедри займали єпископи - таємні уніати: Львівську - Іосиф Шумлянський, Перемишльську - Інокентій Вінницький, Луцьку - Афанасій Шумлянський. Перехід цих єпархій в унію стався після ухвалення Сеймової Конституції 1676 р., якою булозаборонено «людям греко-руської релігії» виїзджати закордон. Внаслідок цього рішення зв’язок між вищезгаданими єпархіями та Київським Митрополитом було перервано238. Єп.Іосиф Шумлянський, добившись від Польського короля Яна Собєського визнання за собою титулу адміністратора Київської Митрополії (в грамоті 6 лютого 1684 р.)239 приклав великі зусилля, щоб діставши владу над закордонною частиною Митрополії і ніби залишаючись православним, (а насправді будучи таємним уніатом) всякий раз заявляв, що він перебуває в юрисдикції Константинопольської Патріархії, (коли проявились явні наміри Москви підпорядкувати собі Київську Митрополію), прагнув за допомогою світської влади перевести ці єпархії в унію. Щодо Переяславської єпархії, то вона на той час складалася з церков Переяславського полку та двох монастирів - Канівського і Терехтемиріівського, що були запустілими240. Її першим єпископом-коад’ютором став ігумен Нікольського монастиря Іоасаф Кроковський, поставлений на прохання гетьмана Івана Мазепи до Московського патр.Адріана (як вказувалося у листі від 9 березня 1695 р.) «із-за немочі митр.Варлаама Ясинського»241. Попередньо порадившись з Петром І, який з 1689 р. правив одноосібно, патр.Адріан відповів згодою, про що і повідомив митр.Варлаама Ясинського в своєму листі від 28 травня 1695 р. Однак, він зазначив, що висвяту єпископ Переяславський має проходити в Москві, адже один архирей не має права рукополагати єпископа. Також для нового архирея повинні бути створені певні умови для його діяльності: кафедра, місце проживання, тощо. Основна проблема подальшого існування коад’юторства вказуав патр.Адріан (+1700 р.) це титул «Переяславський», без будь-яких інших додатків242. Тобто, чи не буде коад’ютора пригнічувати його залежність (несамостійність) у рішеннях від Київського Митрополита. Такого інституту на Україні до того часу ще не було. Всі єпископи були єпархіальними, а не вікарними архиреями, маючи повну владу над своїми областями і будучи залежні від Києва в посвяченні та праві кінцевого суду. Коад’ютор Переяславський, наділяючись певними правами управління в єпархії, був незалежний від Київського Митрополита в головному - своєму посвяченні, що давало йому деяку самостійність в діях. Ця посада хоч і була введена з метою покращення функціонування органів управління в єпархії, але в кінцевому результаті мала на меті ще більше обмежити вплив Київського Митрополита на своє духовенство. Коли Іоасаф Кроковський став Київським Митрополитом, то в царській грамоті від 14 вересня 1709 р. було підтверджено його владу над Переяславським єпископом Захарією Корнеловичем243. Грамота такого ж змісту була відіслана і Захарії, (Корнеловичу), єп.Переяславському244. З більш пізнього часу відомо, що Гервасій Лінцевський, єп.Переяславський, рукополагав ставлеників митр.Арсенію Могилянському в Київську єпархію по проханню останнього, без благословення Синоду245. Це служить ще одним доказом того, що українські єпископи усвідомлювали себе як одне ціле, незважаючи на розподіл єдиної колись Митрополії.Необхідно відмітити, що Київські Митрополити брали активну участь в житті своїх закордонних єпархій. Як приклад, можна вказати на висвяту в єпископа Луцького Кирила Шумлянського Київським Митрополитом Іоасафом Кроковським та подальшу підтримку його в служінні. Після кінцевого переходу Луцької єпископіїі в унію у 1711 р.,246 митр.Іоасаф Кроковський прийняв єп.Кирила Шумлянського до своєї єпархії, поставивши його коад’ютором Переяславським247. Вірною православію залишалася лише Могилівська єпархія, але згодом і вона відійшла від Київської Митрополії. Прохання про розгляд цього питання було теж внесене у вимоги духовенства (п.40). Перераховуючи єпархії, що колись належали до юрисдикції Київського Митрополита, вказувалось, що згідно трактату «Вічного Миру» 1686 р., Могилівський архирей сам обіцяв приймати благословління і висвяту на кафедру з Києва248. Згідно ст.9 цього договору між Польщею та Росією, було визначено єпархії підвладні Київському Митрополиту, серед яких згадується і Могилівська249. Однією з причин відділення цієї єпископії від Київської Митрополії стала боротьба за закордонні монастирі. Сюди належали монастирі, які перебували на території Речі Посполитої, всього числом 36, серед яких особливо великими і значимими були: Віленський Свято-Духів та Слуцький250. Повна влада над ними належала Київським Архиреям з часів св.митр.Петра Могили, який здобув для себе і кафедри право патріаршого екзарха Константинопольського престолу. Тому під нагляд кафедри автоматично перейшли ті монастирі та братства, які були патріаршими ставропігіями. Влада Київського Митрополита, внаслідок приєднання його до Москви уявлялася більш прозорою, управління закордонними монастирями здійснювалося через Київську консисторію. Наявність державного кордону робила неможливим приїзд Митрополита або його представника для особистої перевірки монастирів. Такий стан речей задовільняв настоятелів монастирів і перехід під владу Білоруських єпископів (послугами яких в управлінні цими монастирями почали користуватися Київські Митрополити)251 був зустрічений супротивом. Але Білоруські єпископи хотіли збільшити територію своїх єпархій якраз за рахунок закордонних монастирів Київської Митрополії, вважаючи їх своїми, оскільки вони (Білоруські єпископи) знаходячись на території Речі Посполитої і будучи єдиними православними єпископами на ній, вважали себе зверхниками всього православного населення. Найбільше боровся з Києвом за монастирі єп.Сильвестр Святополк-Четвертинський, який отримав хіротонію від Київського Митрополита252. Доля монастирів вирішилася в 1759 р., коли єп.Білоруським був відомий проповідник Георгій Кониський (з 1756 р.), а митрополитом Київським Арсеній Могилянський (з 1757 р.). Внаслідок реформи 14 травня 1759 р., частина закордонних монастирів Київської Митрополії була передана преосвящ.Георгію Кониському253.Митр.Арсеній Могилянський спробував повторити дії митр.Варлаама Ясинського, коли той не домігшись....(?), що належали тоді до Переяславської єпархії. Вказуючи на залежність Переяславських єпископів від Києва (грамота дана Петром І митр.Варлааму Ясинському в 1702 р.) та на укази Св.Синоду від 4 липня 1756 р. і 9 вересня 1757р., котрими ці дві протопопії були виключені зі складу Київської єпархії, духовенство просило Комісію повернути їх назад. Тим більше, що 30 липня 1757 р. генерал Іван Хорват, командир гусарських полків Новосербського корпусу, просив митр.Тимофія Щербацького залишити протопопії в Київські єпархії із-за неможливості швидкого вирішення питань про духовні потреби в Переяславського архирея за браком близької відстані254. Можна навіть не акцентувати увагу на те, що прохання висловлені київським духовенством в Комісію Нового Уложення з приводу повернення впливу свого Митрополита на колишню територію Київської Митрополії, не могли викликати розуміння та співчуття у членів Синоду. Навіть питання про приєднання до Київської єпархії двох протопопій, оскільки мова в вищих урядових колах йшла про остаточне урівняння, а не розширення чи вивищення єпархій, не могло бути вирішене позитивно. З 1686р. проводячи послідовну політику спрямовану на знищення певних особливостей древніх кафедр, царський уряд, під контролем якого перебувала Церква, не міг погодитися на представлені вимоги. Поступове позбавлення прав Київських Митрополитів у реальному впливі на свою територію, призвело до переходу їх в той стан, який передбачав ще митр.Варлаам Ясинський на Соборі 1685 р. Російська Імперія провадила політику жорсткої централізації влади, нещадно придушуючи найменший опір. Св.Синод задовільнив тільки один пункт духовенства, відносно влади Київського Митрополита над монастирями - а саме про його владу над їх вотчиним духовенством, але не йдучи на зустріч прагненню митр.Арсенія Могилянського зберігти стародавні права кафедри, що давали Київському Митрополиту владу над ставропігійними та іншими монастирями митрополії, а для поліпшення управління монастирським життям. Ця вимога не протирічила, а навпаки сприяла централізації влади, провадженій вищим духовним керівництвом.Аналізуючи джерела та критичну літературу присвячену періоду з 1686 по 1767 р.р. можна зробити висновок, що правове положення Київської Митрополії після приєднання її до Московської Патріархії в 1686 р. значно змінилося, порівняно з тим, яке вона займала до приєднання, будучи у складі Константинопольського Патріархату. Перебуваючи в юрисдикції Царгорода, Київські Митрополити займали досить виняткове положення. Цьому сприяли: значна відстань від Константинополя до Києва, що унеможливлювала постійний контроль за Митрополією; залежність Митрополита від Патріарха тільки у справі свого обрання та посвячення, але аж ніяк у внутрішніх справах Церкви, на що вказує досить мала кількість листування між ними та необов’язковість присутності Київських Митрополитів на соборах грецьких єпископів; прагнення світської влади держав, на території яких знаходилася Київська Митрополія та місцеві ієрархії, звільнитися з-під влади Константинополя шляхом самочинного обрання свого предстоятеля. З поділом єдиної Києворуської Митрополії у 1448 р. на Північну - Московську та Західну - Київську і Галицьку, залежність від Константинопольського Патріарха, останньої, стало ще більш прозорою. На час приєднання Київської Митрополії до Московської Патріархії, Київські архиреї, будучи, як правило, за походженням українцями, традиційно обиралися вільними голосами на соборах і висвячувалися в центрі Митрополії, а Константинопольського Патріарха вони тільки повідомляли про це, вступаючи в управління Церквою. Правове положення Київських Митрополитів було близьким до положення предстоятелів окремих автономних чи навіть автокефальних Церков. На це вказував їх титул як «Митрополитів Київських, Галицьких і всієї Руси», що давав їм права хіротонісати в свою область єпископів, священників та інших священноцерковнослужителів; наділяти їх різними адміністративними посадами; звершувати над ними суд, без права оскарження вироку в інших судових інстанціях; право встановлювати різні грошові та натуральні збори на користь кафедри та розпоряджатися зібраним за своїм розсудом. Втручанням Константинопольських Патріархів у внутрішні справи Київської Митрополії (наданням своїх ставропігій Києво-Печерській Лаврі у 1159 р. та Львівському Успенському братству у 1588 р. своїх ставропігій) митрополичу владу було обмежено. Але вихід з цієї ситуації знайшов св.Петро Могила митр.Київський (1633-1647), здобувши в Константинопольського патр.Кирила Лукаріса титул Патріаршого екзарха в 1629 р., а в 1643 р. затвердивши його в Польського кор.Владислава ІV. Таким чином він здобув повну владу над усією Митрополією. Цей титул залишали за собою і його наступники, хоча деякі дослідники, наприклад, митр.Київський Євгеній Болховітінов, вказують, що реальної влади над Києво-Печерською Лаврою вони не мали. Обираючи на елекційному Соборі 1685 р. на Київську кафедру Луцького єп.Гедеона Святополк-Четвертинського (1685-1690) і знаючи, що той вдасться за посвяченням до Москви, що в свою чергу призведе до підпорядкування їй Київської Митрополії, духовенство не виступило проти його кандидатури. Делегати Собору лише заявили про своє небажання міняти свою юрисдикцію, виклавши причини цього в «статтях Собору» 1685 р. Після посвячення Гедеона Святополк-Четвертинського на Митрополита Київського, в нього одразу було забрано титул патріаршого екзарха і замінено слова «і всієї Руси» на «і всієї Малої Руси», в титулі. Такі зміни пояснюються бажанням московської влади, як світської так і духовної, нівелювати особливості устрою Київської Митрополії, щоб зрівняти її в правах з іншими російськими єпархіями. Надання ставропігій Києво-Межигірському монастирю (в 1687р.), Києво-Печерській Лаврі (в 1688 р.), спричинили до ще більшого обмеження в правах Київського Митрополита. Наступним кроком в порушенні права влади Митрополита над своєю областю стало відокремлення Чернігівської архиєпископії в 1687 р. Преосвящ. Гедеон не протестував проти цих дій і це призвело до подальшого нищення його прав. Митр.Варлаам Ясинський (1690-1706), будучи людиною діяльною, спробував повернути втрачені привілеї, але даремно. Створене за час його архипастирства Переяславське коад’юторство було лише спробою показати, що адміністративне положення Київської Митрополії є незмінним. Тобто Київський Митрополит має, як і йому було обіцяно, владу над єпископами. При преосвящ.Варлааму Вонатовичу (1722-1730), архипастирство якого припало на час кульмінації петровських реформ, Київську кафедру було понижено до сану архиєпископської, а з його титула було забрано слова «і всєї Малої Руси». При митр.Рафаїлі Заборовському (1731-1747), духовенство спромоглося на повернення Київській кафедрі митрополичого достоїнства, а при митр.Тимофії Щербацькому (1747-1757) і втраченої частини титулу. Однак, при останньому було відібрано привілей безапеляційного суду. На час правління митрополією преосвящ.Арсенія Могилянського (1757-1770), українському духовенству випала нагода заявити про втрачені права та привілеї свої та Київських Митрополитів. До цього його спонукали укази Св.Синоду, які відбирали останні права Київського Митрополита: про позбавлення його права призначати архимандритів в монастирі та про заборону титулуватися «Митрополитом ... і всієї Малої Руси». На останній указ було складено грунтовну відповідь, однак, все залишилось без змін. Запрошене до участі в Комісії Нового Уложення, українське духовенство, усвідомлюючи важливість її рішень як законодавчих актів, віднеслося до складення петицій про свої вимоги з усією відповідальністю. Протестуючи проти реформи церковного устрою Київської Митрополії, духовенство особливо наголошувало на втраті їх предстоятелем своїх давніх прав та привілеїв, про що були складені 11 пунктів під назвою «Про права, привілеї та вольності особі митрополичій та митрополії приналежних». Даючи історичне обгрунтування тій чи іншій вимозі, а в суперечливих питаннях продемонструвавши єдність заради спільної вигоди, українське духовенство, однак, не вимагало повернути попереднє становище, залишаючи кінцеве рішення на розгляд Св.Синоду, який діяв в руслі урядової політики. Для складення «обстоятельных пунктовъ», про персону Київського Митрополита та права його і Митрополії, було залучене все духовенство Київської єпархії, яке на своїх зібраннях обговорювало ці пункти. Як історичний матеріал, в них були внесені царські, патріарші, синодальні грамоти, дані Київським Митрополитам не раніше 1686 р., в яких духовенство знаходило згадки чи відображення їх прав та привілеїв. З єдності, яка була проявлена при складенні пунктів стало очевидно, що духовенство все ще усвідомлювало себе як єдину Церкву на чолі з своїм предстоятелем - Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Малої Руси - України.