Високоповажний Митрополите!
Гадаю, що зараз, коли ми вже розібралися і з історичними, і з канонічними територіями, саме наспіла пора розібратися з проблемою «вырождения и исчезновения нации в Украине» (яке, за Вашими словами, настане одразу, як Українська Церква звільниться від Московської залежності), а разом з тим і подивитися пильніше, що ж то за «общая історія» і «общєє Отєчєство» були у нас «с всєгда братской Россієй».
Насамперед хочу з`ясувати, про яку націю в Україні Ви так піклуєтеся, щоб вона не виродилась і не щезла повністю?
Якщо Вас так тривожить доля російської нації, представники якої живуть в Україні, чи, приміром, єврейської, німецької чи китайської,— то можу Вас заспокоїти: жодній з цих та безлічі інших націй в Україні виродження й зникнення не загрожує. Тому що, якби раптом в Україні не залишилося жодного росіянина чи представника якоїсь іншої нації, то ця нація все одно жила й розвивалася б на своїй рідній етнічній території, яку Господь дав кожному народу.
Єдина нація в Україні, якій, окрім України, ніде розвиватися,— це українська нація. Отже, їй єдиній може загрожувати «вырождение и исчезновение», якщо тут, на цій, Богом їй даній українській землі не будуть нарешті створені умови для її розвитку.
Але щось не видно, Владико, щоб Ви дуже клопоталися про українську націю та її розвиток, бо однією з ознак, до того ж головних, нації є її мова. Зникає мова— зникає народ як самобутня одиниця на етнічній карті світу. А Ви нашу мову— мову нашої української нації— як якусь непристойну з церкви виштовхуєте та з амвонів її «неканонічною», «неблагодатною» оголошуєте, а то й просто «уличной, площадью рожденной» обзиваєте.
До того ж для формування повнокровної, повноцінної нації необхідна Держава. Етнос може функціонувати як недержавний організм. Формування нації пов`язане з державністю. А Ви нам у праві мати самостійну Українську державу, як свідчить навіть Ваша заява «Рух против православия», відмовляєте, переконуючи нас, що ми можемо існувати «только с Велікой Россієй».
Отже, всі Ваші писання і дії спрямовані якраз проти української нації.
Якщо Ви хочете переконати нас в існуванні колись чи тепер якоїсь міфічної нації, в якій поєднано українців і росіян, або самі вірите в можливість існування такого «спільного казана», то Ви глибоко помиляєтесь. Такої «нації» немає й ніколи не існувало. Існувало дві народності, різні за походженням, з абсолютно різними менталітетами, світоглядами, різними культурами і звичаєвостями. На їхній основі утворилися дві нації: українська та російська. Ви чомусь лякаєте людей словом «етнографія». Мушу сказати, що у формуванні переважної більшості європейських націй лежить етнографічний принцип, і основою кожної нації є корінний народ, народ-абориген.
Американська нація формувалася інакше: з різних кінців світу з`їжджалися шукачі багатств, винищили аборигенів, залишки їх загнали в резервації і почали з тієї прийшлої різноплемінної і різнонародної маси творити державу. Так виникла американська нація, назву якій дав не корінний народ, а географічна територія— материк, на якому вона сформувалася. Таке теж, як бачите, буває. Але для цього треба перебити аборигенів, знищити корінне населення. Може, Вас, Владико, більше влаштовує саме такий принцип формування нації??
Буває, що народ-завойовник, підкоривши й частково знищивши завойований народ (особливо ті його частини, що є носіями етнографічної традиції або інтелекту нації), повністю асимілює його: накидає йому свою мову, звичаї, культуру, своє розуміння історії тощо. Це призводить до втрати завойованим народом національної самоідентичності: всі Ковалі— вдух стають «Ковальовимі», Киселі— «Кісєльовимі», всі Нетудихати— «Нєтудіхатінимі», а в графі «національність»— пишуть… Зрештою, Ви й самі добре знаєте, що в тій графі пишуть у подібних випадках.
Ви, Владико, в своїй заяві стверджуєте, що наша земля могла б називатися «татарской, польской, литовской, турецкой— какой угодно, только не украинской», якби не… «Бородинское сражение»(??) і Куликовська битва.
Маю Вам сказати з повною впевненістю, що якби ми, українці, не були такими живучими й не мали так міцно (протягом тисячоліть!) укорінених національних рис6, то земля наша лише за 74 роки комуністичного московського панування, після поголовного винищення української інтелігенції, після трьох штучних голодоморів, що практично знищили трудове селянство, вже давно мала б зватися російською, чи то, як Ви кажете, «русскою». Не кажу вже про майже 300 років панування Москви самодержавної… Але ми живучі, Владико.
Так що не траба нам ще й нині втокмачувати в голови імперські вигадки про «єдіную русскую націю», «русскую зємлю», «єдіноє (також, очевидно, русскоє) Отечество», про «общую історію» та всі ті блага, які вона нам принесла. Нам це втокмачували протягом 350 років…
Але, оскільки Ви це робите й, очевидно, не перестанете робити до певного часу, то мушу і я зупинитися і на тій «общєй» історії, і на тих благах.
Історію України Ви, Владико, не знаєте, бо, власне, й не мали де її вивчити. А історію Церкви, принаймні Російської, повинні знати. Тому Вам має бути відомо, що вже в 1160 році, щойно «зіп`явшись на ноги», Суздальщина, яку Ви ототожнюєте з Київською Руссю, звертається до Царгородського патріарха Луки Хризоверга з проханням відділити її від Київської митрополії та висвятити для неї окремого митрополита.
Мабуть-таки, князь Андрій Суздальський (потім названий Боголюбським та причислений Російською Церквою до лику святих) не вважав, що живе з Київською Руссю «в єдіном Отечєствє», а, як і потім історик Ключевський, вважав ту Русь «чужеродной» страной, до того ж— країною-суперницею, ворожою Суздальщині, з якою Суздальщина веде запеклу боротьбу за першість. «Нащадки молодших Мономаховичів,— пише М. Грушевський,— умисне намагалися підірвати Київ, щоб київські князі не мали значення, а їм щоб бути найпершими князями» (М. Грушевський «Історія України.— УКК Америки, 1990.— С. 110).
А що князь був далекоглядним політиком, то добре розумів роль Церкви не тільки в духовному, а й у національно-політичному житті держави. Іншими словами, розумів те, чого багато наших політиків і нині не можуть зрозуміти: хочеш мати незалежну Державу— створюй у ній незалежну Церкву.
Чому Лука Хризоверг відмовив Андрію Суздальському— невідомо. Очевидно, причиною було те, що Суздальщина на той час, як ми знаємо, ще далеко не повністю була християнізована, і без потужного місійного впливу Києва її остаточна християнізація підлягала сумніву.
Скоро після патріаршої відмови «боголюбивий» князь вирішив по-іншому розв`язати свої стосунки з Києвом.
У 1169 році, зібравши велике військо та прилучивши ще декількох невдоволених князів, Андрій іде походом на Київ. Літописець пише: «Два дні… грабували місто, Софійський собор, Десятинну церкву… Церкви горіли… Одних убивали, інших в`язали і брали в полон… обдирали церкви і монастирі, забирали ікони, дзвони навіть здіймали і вивезли в північні краї. Ограбували тоді всю святиню…»
До речі, як стверджують українські історики, саме під час цього великого руйнування стольного граду Київської Русі не забув князь Суздальський і про святиню, яка знаходилася в княжому містечку Вишгороді під Києвом— знамениту чудотворну ікону Вишгородської Богоматері, написану, за переказами, св. євангелістом Лукою на дошці столу, за яким обідала Богородиця. Повіз «боголюбивий» князь-грабіжник святиню наших предків до Суздаля, та, кажуть, не довіз: не схотіла Пречиста в столицю злодія вступити,— не доїжджаючи кілька верст до столиці, вперлися коні, що везли ікону, й— ані руш! Довелося Андрію спішно на цьому місці храм будувати, довкіл якого містечко виникло, Боголюбовим назване. Потім перенесено було ікону до нової Андрієвої столиці— Володимира— на Клязьмі. Так і стала наша Вишгородська Богоматір отією знаменитою «Володимирською», якою й понині так гордиться перед світом Російська Церква.
Це Вам, Владико, ще одна ілюстрація до Ваших розмов про «общєє Отєчєство» і «єдиний народ».
Те, що недограбували і недоруйнували суздальці, доруйнували й дограбували в 1240 році орди Батия. Київ занепадає, але все ще залишається центром митрополії, хоч і «овдовілої» після ординського нашестя.
…Як удалося Суздальщині, що згодом стала Московщиною, так розбагатіти й піднестися під тим «татаро-монгольським ігом» - історія, мабуть, не розповість ніколи. Бо ж для того, щоб «під ігом» піднестися набагато вище, ніж «без іга», одного географічного положення, мабуть-таки, замало.
Про князів Новгородських, приміром, відомо, що вони охоче «підторговували» з ординцями Київськими землями.
Ярослава Новгородського, який ще до 1240 року випросив собі у хана ярлик на (ще не завойоване ордою!) Київське князівство, бачимо під час штурму Києва в 1240 році серед Батиєвого війська— допомагає «синочок» «єдіного Отєчєства» ординцям ґвалтувати «матерь городов русских»!..
У 1252-у вже сина його Олександра Ярославича (так-таки, того, котрий Невський!..) бачимо на нашій землі. Цей привів ординців, щоб допомогли йому в «общєм Отєчєствє» Володимир-Волинське князівство завоювати. Так що з Новгородом усе ясно.
А от про Московщину відомо, що вона тільки те й робила, що з татарами боролася. Та ще хіба знаємо достеменно, що внаслідок цієї боротьби більше половини бояр московських чомусь… татарами виявились!
Не будемо дошукуватися причин такого дива. Сприймімо його просто як історичний факт, а самі гляньмо на Київські землі, де знаходиться «вдовствующа» з 1240 року митрополича кафедра. Царгородському патріарху Мануїлу зараз не до неї. Він сам, разом з візантійським імператором, сидить у Нікеї, куди втік під час захоплення й руйнування Константинополя (Царгорода) хрестоносцями в 1204 році.
Отже, обсадження митрополичої кафедри бере на себе Данило Галицький, у володіння якого в той час входять і Київські землі. Десь близько 1243 року князь посилає до Нікеї мудрого й благочестивого ченця Кирила на висвяту його на Київського митрополита.
Важкенька справа— спорядити гідне посольство в таку далеку й небезпечну дорогу, але мудрий князь Данило, піклуючись про духовного пастиря для своєї згорьованої землі, справляється з нею, і невдовзі до Києва прибуває новоосвячений митрополит Кирило ІІ.
Та радість була недовгою. Уже через кілька місяців Київський митрополит, висвячений за поданням і коштом князя Галицького, опиняється в Суздалі, а далі— з перенесенням центру князівства— у Володимирі— на Клязьмі.
Його ж стежкою йде й наступний митрополит Максим Грек, присланий Царгородом на київську кафедру після смерті Кирила ІІ.
Літописи пояснюють таке «тяжіння» Київських митрополитів до Суздальської землі тим, що в Києві вони «не могли стерпіти татарського насилля» (Лаврентіївський літопис).
Знову ж виникає питання: то на Суздальщині, виходить-таки, татарського насилля не було?
І ще одне, що мені не дає спокою, Владико: невже ці та й інші «київські» митрополити-святителі того часу були настільки малодушні, що не могли винести тих терпінь, які переносила їхня паства, покинута в біді навіть без духовної підтримки? Чи вони так любили самі себе й блага житейські? Хіба ж не казав Христос, що пастир добрий душу свою покладає за свою паству?
А як же суздальські, а пізніше московські владоможці, які, як Ви стверджуєте, жили з Києвом «в єдіном Отєчєствє», багатіли собі «під ігом», покинувши напризволяще частину того «Отєчєства» й навіть «хліб духовний» віднімаючи в нього?
Ні, Владико, щось у нас не «стикується» з тим «общім Отєчєством» від самого початку зародження Вашої майбутньої «Вєлікой Россії»…
Наші українські князі, дбаючи про свій народ, навіть домагаються створення окремої Галицько-Волинської митрополії, бо ж 2-х Київських митрополитів бути не може: якщо «київський», залишивши паству, сидить у Москві чи раніше— у Володимирі, то для головного пастиря в Україні треба якусь іншу назву шукати. Більше того, забігаючи наперед, скажу, що навіть польські королі (католики!) вимагали від Царгорода окремого митрополита для позбавленого духовної опіки українського православного люду (Казимир Великий, наприклад). А одновірні «браття» навпаки, все роблять, щоб цього не сталося.
Як не дивно, але навіть питомий галичанин, ігумен Ратненського монастиря на Львівщині, «муж благомудрий і кріпкий у вірі», посланий для висвяти в митрополити внуком Данила Галицького Юрієм І (Львовичем) у 1308 році, повертається з Царгорода не на рідну землю, а йде прямісінько у Володимир Суздальський, а після перенесення столиці князівства до Москви стає першим сподвижником і порадником Івана І, прозваного Калитою.
Саме завдяки мудрості й постійній підтримці видатного галичанина Московський князь «досяг того політичного й морального авторитету, що дозволив Москві піднятись над іншими князівствами й стати ядром майбутньої держави».
Це, Владико, не «Могильницкие» вигадали. Це все той же Ключевський пише.
Та в цьому разі нам і Ключевський не потрібний. Є «безпомильна» і «найблагодатніша» Російська Церква, яка проголосила саме українця— галичанина Петра… небесним покровителем російської столиці— Москви, зважаючи на його неоціненні заслуги в справі її розквіту й возвеличення. «Радуйся, возвеличивший державу князей наших! Светло ликуй, преславный град Москва, имея в себе святителя Петра— зарю солнечную…— співає донині в акафісті небесному покровителю Москви російський люд, навіть не здогадуючись, що славить галичанина, «западенца», який, обманувши сподівання Львівського князя, присвятив своє життя «возвеличиванию держави» чужих князів.
А якби, Владико, цей святительський дар митрополит Петро та інші «київські» за назвою митрополити використали на «возвеличивание» Києва чи Львова, приміром? Може б, доля української землі трохи інакше склалася? Може б, Ви тоді не сміли доводити нам, що без «Вєлікой Россії» ми взагалі існувати не здатні, що без неї наша земля «именовалась бы польской, литовской, турецкой» і т.ін.
А як би «імєновалась» Московська земля, якби у вирішальний час Івана Калиту не підпер своїм могутнім святительським плечем галичанин-митрополит?
Погляньмо, зрештою, може, київські митрополити, що працюють на московських владоможців, хоч якусь увагу приділяють Києву?
Приділяють! Про цю «увагу» говорить, наприклад, кн. Вітовт у 1415 році (це вже українсько-литовська доба) на Новогрудському Соборі: «Се нині митрополит («Київський», що сидить у Москві,— Г. М.) Фотій усе узороччя церковне і сосуди на Москву переносить і увесь Київ пусто сотворив своїми пошлинами».
Цей митпрополит, як свідчить літописець, надто «старанно» займався збором данини на українських землях. «Вітовт же,— говорить літопис,— не любив, коли із його краю в інший данини носили» (Отакий, бачте, дивний князь був: не любив того— і квит!) Тож одного разу (очевидно, як терпець урвався) князь розгнівався, і коли Фотій повертався на Москву з «даниною», «наказав його ограбити всього й ні з чим на Москву відпустити». Отакий «уважний» до української пастви був митрополит!..
Не кращим був його попередник Алексій, якому навіть Царгородський патріарх докоряв, що він «затвердився» на Москві, а в інших (тобто в українсько-литовських) землях «паству занедбав та залишив без пастирського проводу, без науки і духовного догляду». Тут і вище цитую за І. Власовським («Нариси історії Української Церкви» Т. І.— Нью-Йорк, 1955, с. 106, 113).
Ви, Владико, дуже не любите греко-католиків, чи як Ви кажете, «униатов». А може, й унії ніякої в Україні не було б, якби наші Київські митрополити не блукали по чужих землях, тоді, коли в рідній землі під впливом зовнішніх сил релігійне та церковне життя все більше й більше розхитувалося?
Адже митрополит Фотій «узороччя й сосуди церковні» на Москву возив уже в той час, коли між Литвою та Польщею була укладена Кревська унія 1385 року, вже був прийнятий Гродельський акт, що знаменував початок акції покатоличення православних українців та білорусів. Де ж тоді була «братня» Росія? Чому не відправила (Київських же!) митрополитів рятувати «веру православную», замість «узороччя та сосуди» вивозити?
А вивозили ж не тільки «узороччя та сосуди». Ось що пише Царгородському патріарху обраний Новогрудським собором на митрополита Київського Григорій Цамбалак (росіяни його чомусь Самвлаком зовуть) про господарювання в Київських землях «Київських» митрополитів із Москви: «Церкви не строїлися, але, побираючи церковні прибутки, митрополити виносили гроші в Московію, церковні речі та святощі, страсті Христові та сандалії Богородиці, ікони, ковані золотом,… всю красу церковну Київської митрополії, що князі постаралися на честь і пам`ять, не кажучи про срібло, золото й убори церковні,— хто порахує, скільки всього винесли!»
Вигідно, Владико, так жити в «общєм Отєчєствє» і з «общім» патріархом!..
Зараз, т. зв. «українські» церкви Московського патріархату щороку відправляють до Москви здається, понад 200 мільйонів???
І ще один цікавий факт з історії нашого, як Ви стверджуєте, «общєго Отєчєства» і «общєй історіі». За 1482 рік. До польської експансії вже додаються татарські набіги кримських орд. Отож хан Кримський Менглі-Гірей, щойно здійснивши спустошливий набіг на Київ, їде на Москву просити грошей на будівництво Очаківської фортеці проти захисників українських земель, у яких у той час князює Олександр Казимирович. Як дарунок Івану ІІІ хан Кримський вручає золотий дискос і портир із однієї з пограбованих ним київських церков. Московський цар як «істинний захисник» православ`я і «брат» українців… приймає вкрадений у свого «брата» дар і, звичайно ж, дає «невірному» гроші на будівництво фортеці, щоб зручніше було хану тих православних «братів» бити. Плакали, правда, московські грошики, бо козаки українські той Очаків у 1493 році (через рік після його спорудження) вщент зруйнували.
А Ви, Владико, ще й питаєте, ким би ми були, якби «Великая Россия» (яка, по-Вашому, вже й за Київської Русі була) отак нам не допомагала на кожному кроці!..
А цікаво, чим би була Російська держава, якби наші українські вчені-просвітителі не цивілізували її в ХVІІ-ХVІІІ ст., не обсадили єпархії єпископами з європейською освітою, не повідкривали при кожній із них школи й училища, не перетворили слов`яно-греко-латинську академію «в першу й найважливішу фортецю, з котрої проводилася систематична боротьба Київської освіти з Московським невіжеством» (К. В. Харлампович «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь». Т. І.— 1914, с. 47).
Якщо Харламповича мало, нагадаю, що писав ще в кінці ХV століття блаженний Геннадій, архієпископ Новгородський: «Приводят ко мне мужика для постановления в священнический сан: я приказываю ему читать апостол, а он ступить не умеет; приказываю дать ему псалтырь, а он и по той едва бредет… а на меня жалобы: «Земля, господине, такова; не может добыть, кто бы умел грамоте».
Можливо, з часом «земля» змінилась, і стала грамотних родити? Аж ніяк! Історик Російської Церкви М. В. Толстой, з книги якого подано слова бл. Геннадія, через кілька розділів пише вже про 16 століття: «О мрачном невежестве не только народа, но и самого духовенства мы уже говорили, но к концу ХVІ века это зло еще усилилось». (Хоч, здавалось би, куди вже далі?!)
Не зменшилось «невіжество» в Московській державі й у ХVІІ ст. Навпаки, посилилось як внаслідок десятків «расколоучений», з одного боку, так і внаслідок «слепой привязанности к букве и обряду»— з іншого, яка, як пише вже цитований М. В. Толстой, «возрастает по мере возрастания невежества».
А якщо Вам, Владико, й Толстого мало, то візьміть до рук Петрові укази (це вже початок ХVІІІ ст.), один із яких, між іншим, «повелевает» «девкам и женкам боярским» перед тим як іти «в Ассамблей»… «мыться в бане, дабы от них дух смрадный не исходил». Отак! Це вже мова йде про вищі верстви населення Росії: боярство, духовенство…
А Україна, яка стільки віків бореться то з татарами, то з турками, то з поляками, в цей же час вражає мандрівників ошатністю одягу й жител, чистотою, високою моральністю сімейного побуту, а головне— поголовною грамотністю. А щоб Ви, Владико, не казали, що «могильницкие фальсифицируют историю», то відсилаю Вас до мандрівних записок архідиякона Павла Алепського, який у 1654-1656 рр. супроводжував Антіохійського патріарха Макарія в його подорожі з Москви через Україну й дивувався тому, що тут не тільки прості чоловіки вільно читають і «Апостолів», і «Псалтир», а й жінки та дівчата навчені грамоти, моляться та співають у церквах за молитовниками, а кожне село має початкову школу при церкві, де навчаються навіть діти-сироти.
Можу нагадати, Владико, на милий усміх і те, що побачив архідиякон Алепський у Москві— й то не де-небудь, а в патріаршому дворі: «множество патриарших чиновников, 7 палат, с 7 судами… и при них множество тюрем с цепьями и колодками, которыми обременяли осужденных священнослужителей». Про побут московитів, описаний Алепським, не хочу й згадувати.
Тож я запитую Вас, Ваше Високопреосвященство, чим би була Ваша «Великия Россия», якби не наші українські вчені - випускники, а потім викладачі Києво-Могилянського колегіуму, на яких (і виключно на них!) сперся Петро І в своїх реформах???
Може, я знову «фальсифікую історію»? То розгляньмо цю справу докладніше.
Російський Синод за Петра І. До складу Синоду тоді, як Ви маєте знати, входило 11 осіб. Ось вони:
Президент Синоду й незмінний місцеблюститель Патріаршого престолу— Стефан Яворський— українець, випускник Києво-Могилянського колегіуму.
Віце-президент— Феофан Прокопович— українець, випускник Києво-Могилянського колегіуму.
Радники: Гавриїл Бужинський, Єрофей Прилуцький, Феофіл Кролик, Рафаїл Заборовський— усі з того ж «гнізда».
Один із віце-президентів— білорус, але також випускник Києво-Могилянського колегіуму.
Один із радників— серб.
Один із асесорів— грек.
Великороси— 2 протопопи-асесори.
За Єлизавети (1741-1761р.) в Синоді:
українці: Амвросій Юшкевич, Варлаам Ліницький, Арсеній Мацієвич, Платон Малиновський. Митрофан Слатвинський, Симон Тодорський, Стефан Калиновський, Арсеній Могилянський;
великороси: 1 архєєрей, 1 архємандрит і 1 протопоп.
У 1751 році було 9 членів Синоду— всі українці.
Може, поглянемо, ким були обсаджені найважливіші великоруські єпархії?
Прошу дуже!
Московську у ХVІІІ ст. (до воцаріння Катерини ІІ) очолювали тільки українці: Петро Волчанський, Платон Малиновський, Тимофій Щербацький;
Петербурзьку: Никодим Сребницький, Феодосій Янковський, Сільвестр Кулябка, Веніамін Пруцек-Григорович— усі українці.
Новгородську: Феодосій Янковський, Феофан Прокопович, Амвросій Юшкевич, Стефан Калиновський— українці та один архієпископ— білорус.
Псковську: Феофан Прокопович, Рафаїл Заборовський, Варлаам Ліницький, Стефан Калиновський, Симон Тодорський— усі українці.
У Тверській з 1713 по 1765 рр. лише 2 єпископи-великороси (керували 5 років), усі решта— українці.
У Смоленській за 100 років (з 1695 по 1795) лише 2 роки єпископами були великороси. Усі решта 98 років єпархію очолювали українці.
Архангельська (Холмогорська) за 90 років мала 6 єпископів-українців, 3-х великоросів і 1-го грека.
На кафедрах Тобольській та Іркутській (найважчих на той час, бо Сибір ще не було християнізовано) бачимо виключно українців. Кажуть, що в 1722 р. Синод запропонував висвятити на Іркутську кафедру великороса (Іринарха), то Петро І не затвердив оного Іринарха, вказавши, що туди «для просвещения инородцев, в идолослужении и прочих неверствах закостенелых» треба «мужа ученого и благого жития» посилати. Видать, Іринарх царю таким не здавався, тож знову в холодний Сибір полтавчанину Софронію довелося їхати. На той час він уже, щоправда, встиг добре потрудитись як намісник Олександро-Невської Лаври в Петербурзі та заснувати Троїцько-Сергієву пустинь. До речі, саме клопотами св. Софронія російське духовенство було звільнене від несення селянських повинностей та від тілесних покарань. До того у російських провінціях запросто можна було задерти рясу й любісінько відшмагати попа, як першого-ліпшого волоцюгу. Як на мене, то лише за порятунок російського духовенства від отакої ганьби наш український святитель був вартий канонізації. А він же ще й Забайкалля, Якутію, Камчатку християнізував!
До речі, засновником ще однієї уславленої чернечими подвигами пустині— Оптинської— також був український учений-святитель Паїсій Величковський, якого історики Церкви називають родоначальником старчества. Кажуть, що саме він є автором отієї молитви оптинських старців, яку ми всі (я сподіваюся…) щоранку читаємо.
Та, мабуть, досить прикладів, Владико? Щоб їх усі перелічити— волової шкури не вистачить!
Я лише хочу наголосити, що всі ці (й десятки інших, не названих мною) «мужі мудрі й благого житія», що за якесь століття витягли Росію «из мрака невежества» до рівня цивілізованої держави, і народилися, і виховалися, й освіту отримали в тій Україні, про яку Ви, Владико, кажете, що «бєз Вєлікой Россіі» вона нічого не варта!
Назвіть мені, Ваше Високопреосвященство, хоч одного великороса, який би зробив для України хоч малу частку того, що зробили для Росії Єпифаній Славинецький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Кирило Флоринський, Варлаам Ієницький, Амвросій Юшкевич, Паїсій Величковський, Дмитро Туптало, Інокентій Кульчицький, Інокентій Нерунович, Філофей Лещинський, Серапіон Латушевич, Сильвестр Головацький, Фіофілакт Лопатинський, Іларіон Рогалевський, Софроній Кристалевський, Іосаф Горленко, Іоан Максимович, Арсеній Мацієвич та інші українські діячі— їм же несть числа!..
Що дала Росія Україні взамін? Чим віддячила за подвижницьку працю українців-просвітителів?
Перелічу хоч дещицю з того безмірного списку «великоруської вдячності»: заборонила друк українських книг, ліквідувала друкарні, закрила Києво-Могилянську Академію, зруйнувала оплот вольності української— Запорізьку Січ, знищила гетьманство й остаточно перетворила Україну в покріпачений придаток імперії з безграмотним, позбавленим чуття національної гідності населенням, якому й понині кожен «переконаний великорос» може, даруйте, «лапшу на вуха вішати», як робите й Ви, Владико, у своїх проповідях і писаннях.
А чого ж і не вішати тієї «лапші на вуха», чого ж не запевняти, що в Україні «наспех», за десятиріччя «создается культура», що «Киев без Великой России немыслим ни в коем и ни в коем случае»,— як те українське населення протягом 300 літ тільки й чуло, як його «именно русские люди освобождали от всяких татар, поляков, французов, турок, немцев», а в школах учили лише про те, як наша українська культура «развивалась под благотворным влиянием великой русской культуры».
Але ж нині вже пора нам, українцям, знати, хто під чиїм «благотворним вліянієм» розвивався, і хто ким був би без цього «вліянія». Та й вам, росіянам, слід би дізнатися про ті «вліянія».
Я не люблю в своїх працях посилатися на лицеміра й ката В. І. Леніна, але для Вас, Владико, зроблю виняток.
Отож, «товарищ Ленин», отой, що задушив у 1918 році незалежну Українську Народну Республіку, бо чітко усвідомлював, що «без украинского хлеба и угля революция задохнется»; той Ленін, який, завойовуючи молоду Українську державу, лицемірно заявляв, що «рятує» її від української буржуазії та іноземних капіталістів, як і Ви оце не менш лицемірно заявляєте, що «рятуєте» нам «чистоту православия» від «нашествия латынян» та від «националистов»,— саме отой Ленін у доповіді, написаній для виступу в Думі більшовика Петровського, порівнював свідчення вже згадуваного нами Павла Алепського з даними перепису 1897 року й підкреслював, що за неповні два з половиною століття життя в «єдіном Отєчєствє» Україна із країни майже поголовної грамотності перетворилася в найвідсталіший у Російській імперії регіон, де рівнень грамотного населення становив лише 13 % (тобто лише 13 чол. із ста були письменними).
Ці факти, використані Леніним проти самодержавства, підтверджуються історичними дослідженнями.
Так, один із найсумлінніших істориків України Н. Василенко-Полонська стверджує, що ще в 1740-1748 роках одна школа (а такі були майже в кожному українському селі) припадала на кожні 760 жителів України. Через 100 з лишнім років життя в «єдіном Отєчєствє», у 1875 році, кількість шкіл в Україні зменшилася приблизно в 16 разів, і тепер одна школа припадала вже не на 760, а приблизно на 7 тисяч жителів України. (Н. Василенко-Полонська. Історія України. Т. 2, с. 211).
Позначилося «благотворное влияние жизни в едином Отечестве» й на Києво-Могилянській Академії, випускники якої, як ми бачили вище, в ХVІІ-ХVІІІ ст. виводили Росію із «мрака невежества».
Так, наприкінці ХVІІ— на початку ХVІІІ ст. (за гетьмана Мазепи) в Академії навчалося 2000 студентів.
У 1709 році їх стало… 160!
Лише за Єлизавети кількість учнів Академії досягла 1000, але вже ніколи не піднімалася до такого рівня, до такого блиску і слави, який мала до того, як на нашу культуру почала «благотворно вліять» Російська імперія.
Так що, високодостойний Владико, здається, з питаннями «хто ким би був» без українських впливів на Росію і без її «вліянія» на Україну, здається, також усе ясно?? На жаль, історія не допускає умовного способу…
А щоб остаточно поставити крапку на цій темі, звернуся до сучасності.
Ви, Владико, впадаючи в гріх фарисейства, переконуєте наш народ, що Вас в Україні тривожить лише чистота віри православної та ще турбота про те, щоб ми, українці, не стали «манкуртами», «иванами, не помнящими родства», бо це «приведет к разрушению, к вырождению и исчезновению нации в Украине». Блудословите, Владико!
Не про українську націю в Україні Ви дбаєте! Бо саме їй— цій нації— сьогодні потрібне повернення рідної української мови (знищеної за 300 років російського панування) у всі сфери життя. Так-так, Владико, саме тієї мови, яку у Ваших газетах називають «уличной, площадью рожденной украинской речью». Саме українській нації потрібна сьогодні Помісна Церква, яка утверджувала б ідею Української державної незалежності, а не закликала б до відновлення імперії.
Ваші однодумці й спільники в Москві висловлюються більш відверто. Вони кажуть так: »Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом «суверенного государства» наносит чувствительный удар по геополитическим интересам России. Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо». (Дугин «Основы геополитики» Пособие для военных, дипломатов и международных политиков.— М., «Артогея».— 1997.)
Чи не Дугіна та його консультанта генерал-лейтенанта Клокотова повторюєте Ви, Владико, заклинаючи нас: «Без Великой России Киев немыслим ни в коем и ни в коем случае!»?
І ще одну цитату з нашого сучасника-росіянина дозволю собі:
«…Не только гавани и пирсы теряем мы с утратой Украины. Мы теряем примерно треть ресурсов страны, более трети современных производств и около трети— давайте говорить прямо!— наиболее ценного для будущего нашей державы генетического потенциала. Именно поэтому подготовка общественного сознания к скорейшему присоединению и на сей раз— полному слиянию с ней (Россией) Украины… есть первая и важнейшая задача русской государственной идеологии» (А. Буйлов. Із виступу на пленумі правління Спілки письменників Росії).
Про те, що саме цю, «важнейшую задачу русской государственной идеологии» виконує в Україні Православна Церква Московського патріархату і Ви, один із її ієрархів, свідчить і вся діяльність цієї Церкви, і всі писання, що видаються з Вашого благословіння, і Ваша заява «Рух против православия», яка якраз і спрямована на »подготовку общественного сознания… к скорейшему присоединению и на сей раз— полному слиянию Украины с Россией».
І ще одне питання, Владико: Ви коли-небудь чули від нас, українців, що для «будущего нашей держави» нам катастрофічно не вистачатиме російського «генетического потенциала»? Отож-бо!
Дуже б не хотілося, але Ви своєю заявою, Владико, спровокували мене порушити питання, якого особисто я воліла б не торкатися, бо воно пов`язане з кров`ю, в тім числі й пролитою багатьма людьми, які ще живуть поруч із нами. І серед них є як українці, так і росіяни, й татари, і німці, й поляки, й грузини, й люди інших національностей. І «міряти» ту людську кров за її національною належністю, як я вважаю, є святотатством. Для мене кожна крапля її— священна.
Але Ви пишете: «Сколько веков Украину именно русские люди освобождали от всяких татар, поляков, французов, турок, немцев», і я одразу згадую «великого керманича» й «батька всіх народів» Сталіна, який по завершенні Другої світової війни видав ідеологему: «Победил фашизм великий русский народ!» (Усі решта народів у час війни, мабуть, у соломі валялися?…)
Не знаю, чим продиктовані щойно процитовані мною слова Вашої заяви: «великодержавной спесью», чи цілковитим незнанням історії, але Ви спровокували мене говорити й на цю тему.
Про те, що «русские люди» нас від татар не »освобождали», а, навпаки, навіть водили тих татар захоплювати українські землі, ми вже говорили. Якщо Ви маєте на увазі Куликовську битву, яку згадуєте в свой заяві, то мушу сказати, що битва ця, яка відбулася, як Ви маєте знати, у 1380 році, до звільнення українських земель з-під татаро-монгольського іга, не має жодного відношення, бо Україна, що входила тоді до складу Русько-Литовської держави, на час Куликовської битви вже 18 років… була вільна від того іга!
А був у Ольгерда брат Коріят, князь, що держав Новгород-Литовський, і було в нього три сини… І от ті княжата Коріятовичі за призволенням великого Ольгерда пішли у звільнену Подільську землю, … почали її від нападів татар боронити і баскакам данину перестали давати, … і найперше собі твердиню… поставили … город Смотрич…і город Камінець. І усі ці городи подільські побудували… і татари в тутешні справи більш не мішалися й правили всім нові князі». (М. Грушевський. Ілюстрована історія України.— УКК Америки.— 1999.— С. 141— 142).
Битва на Синіх Водах, що поклала край татаро-монгольському ігу в українських землях, відбулася, Владико, в 1362 році! А ще до цього великий русько-литовський князь Ольгерд очистив вд ординців Київщину та Подніпров`я. Чернігівщина, Брянщина, Новгород-Сіверщина, Стародубщина були звільнені Ольгердом від іга ще в 50-х роках XIV ст., коли св. Дмитрій Донський, причислений до лику святих за перемогу в Куликовській битві, був іще малятком, бо ж у 1350 році лише народився. А до 1380 року Орда вже, як Ви, Владико, самі бачите, була добряче пошарпана в українських землях.
Я, боронь мене, Боже, ніскільки не применшую заслуг св. Дмитрія Донського перед Росією і її народом… Я оце думаю тільки: а чи не пора б і Українській Церкві канонізувати великого князя Ольгерда? Адже він не Танзанію чи Гондурас від того іга невірних визволив, а таки нашу рідну українську землю!
Може, подумаємо над цим, Ваше Високопреосвященство? Бо кому ж цим і займатися, як не ієрархам «единственной истинно канонической Украинской Православной Церкви»?!! Тим більше, що був великий Ольгерд від голови до ніг православним князем, який багато труду поклав на впорядкування релігійно-церковного життя в Україні та Білорусі. Зокрема, затято боровся за створення не «номінально Київської» (з осідком у Москві), а справжньої Київської митрополії, яка б дбала про русько-литовську паству.
А щоб завершити розмову про Куликовську битву, додам, що вона й самих росіян від татаро-монгольського іга, на жаль, не звільнила… Та й ріка Непрядва, як мені чомусь здається, тече не в українських землях…
Я розумію, що то приголомшлива «новина» для Вас, Владико, та й не тільки для вас… Адже оті фальсифікатори історії, що створювали підручники, за якими ми з Вами вчилися, все робили для того, щоб ми вірили, що «Киев всегда был вместе с Великой Россией» і що «именно русские люди освобождали Украину от всяких татар»…
Але, окрім підручників, фальсифікованих на догоду імперській ідеології, існує об`єктивна правда історії, яка всупереч старанням фальсифікаторів все одно виходить на поверхню.
А правда ця полягає в тому, що (цитую уривок літописного запису XV ст.): «Коли господарем Литовської землі став великий князь Ольгерд ГедимінОвич, він з військом пішов у степ і побив на Синіх Водах татарів— трьох братів Качибея, Кутлубугу та Дмитра. Сі брати, татарські князі, були отчичами і дідичами Подільської землі…7
Якщо ж брати до уваги, що в тій Куликовській битві, яка від­бувалася все-таки не на українській, а на російській землі, бра­ли участь українські війська під командуванням воєводи Боброка, то скоріш вийде, що це якраз «именно украинские люди освобождали Россию», а не «именно русские— Украину».
Щодо татар (кримських) і турків, то, по-перше, ми вже бачили, як московський цар любесенько «дружив» з Менглі-Гіреєм проти «ласковой матері Украіни», а, по-друге, слава українсько­го козацтва, що стало загатою на шляху турецьких і татарських набігів не тільки на Україну чи Польщу, а й на Росію, здається, відома всій Європі.
Щодо французів, від яких нас також, виявляється, «освобождали именно русские люди», то тут, вибачайте, Владико, але Ви мене (та й не тільки мене!) вже й геть розсмішили. Ну, хіба ж Наполеон з Україною воював?! Та, перш ніж писати отаке, можна ж було взяти карту й подивитися, де пролягав шлях наполеонівської армії… Та й Бородінське поле, либонь, не під Києвом знаходиться… А от те, що українці брали участь у тій війні, яка жодного стосунку до України не мала,— це правда.
Знову з тими «именно русскими людьми, что освобождали Украину» виходить усе з точністю до «навпаки».
З поляками теж ніби все ясно. Якщо комусь іще щось не зрозуміло, то таким «особливо обдарованим» нехай розтлумачують ситуацію історики.
«Москва в течение 6-ти лет с непоколебимым интересом присматривалась, как дело Хмельницкого идет к упадку и, наконец, когда Украина окончательно истощилась, ее приняли под свою высокую руку»,— пише В. Ключевський (Opus cit. Т.ІІІ, с.150).
М. Грушевський, очевидно, для ще більш «обдарованих», розтлумачує ці слова Ключевського: «Московські політики… дали можливість українській козаччині й Польщі… дійти до обопільного знищення… аби ввійти зі свіжими силами між обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівноправного союзника, а підручного, котрого можна звести до ролі… підданого «холопа» (М. Грушевський. Історія України-Руси. Т.9, ч.1.— С.760).
І хоч Богданові Переяславські статті такої ролі для України не передбачали, Росія все-таки зуміла нав`язати цю роль ослабленій Україні після Богданової смерті.
Не можу не сказати й того, що ми, українці, навіть обезкровлені довгою боротьбою, могли б не допустити до того, якби були одностайнішими й уміли шанувати своїх провідників. Але в нас на кожного Мазепу знаходилося по кілька Кочубеїв, а на кожного Дорошенка по кілька Сірків, тому й вийшло так, як сказав Самійло Величко: «козаки самі себе звоювали». Хоч і це— далеко не вся правда.
Правда полягає в тому, що хитра московська політика на те й була спрямована, щоб сіяти в українському суспільстві розбрат, не допускати одностайності, суспільної згоди.
Це я, Владико, не для Вас пишу, а для тих моїх співгромадян, які будуть читати це моє «послання», щоб вони подумали: а чи не те саме відбувається й нині, в тім числі й з Вашою участю.
Доказів такої політики, спрямованої на роз`єднання, на конфронтацію між різними групами українського населення історія наводить безліч.
Я обмежусь лише одним документом. Це своєрідна «інструкція», направлена кн. Голіциним до канцлера Головкіна, яка, як слушно зауважує Н. В. Василенко-Полонська, «подає політичну програму російського уряду супроти України».
«Задля нашої безпеки,— писав Д. Голіцин,— треба насамперед сіяти незгоду між полковниками і гетьманами. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман не має більше такої влади, як Мазепа, то, сподіваюся, буде приходити з доносами… Треба, щоб у всіх полках були полковники, незгодні з гетьманом, щоб між полковниками і гетьманом не було згоди (Н. Василенко-Полонська Opus cit. ІІ.— С.81).
Головне— щоб не було згоди! Тоді будуть і донощики, і зрадники, тоді українці самі себе завоюють, а той, хто посіяв незгоду, легко прибере до рук і зраджених і зрадників, разом із їхньою країною.
Як Ви гадаєте, Владико, невже у моїх співвітчизників не вистачить глузду збагнути, що й тепер Ви здійснюєте ту саму політику: розділяй, розсварюй народ— і владарюй над ним!? Тоді це робилося, щоб заволодіти Україною, зараз— щоб не дати звільнитися духовно, бо, як казав один досить відомий у Росії політичний діяч ХVІІ ст. Ордин-Нащокін, «основою політичного підпорядкування є підпорядкування духовне».
Якщо я додам до цього, що на початку ХVІІ ст. (за польських гнобителів…) панщина в Україні становила 2 дні на тиждень, а у ХVІІІ (за російських «визволителів») уся Україна була покріпачена, а також нагадаю про сотні тисяч українців, що встелили своїми кістками ті «топи блат», на яких «горделиво» піднялася друга російська столиця, та загинули на будівництві Ладозьких каналів, Дербентських, Терекських, Прикаспійських укріплень, у Кримсько-Турецьких війнах, під час двох руйнувань Січі, в час Батуринської масакри, то з визволенням України від поляків «именно русскими людьми» все стане зрозумілим.
Залишаються ще німці, від яких нас також «спасали именно русские люди». Це те, що до кінця ще не зажило як у нас, так і в росіян та інших народів. Тому буду говорити коротко, і виключно мовою цифр.
За останніми даними, втрати СРСР у Другій світовій війні становили 18 млн. людей. Україна— втратила 8 мільйонів8. До складу СРСР тоді входило 16 республік (разом з Карело-Фінською).
Отож пропоную кожному виконати кілька найпростіших арифметичних дій: від 18 млн. відніміть 8 млн., а тоді отримане поділіть на 15. Порахували? Все. Мені до цього додати нічого. Хіба те, що ще 8–10 млн. українського населення було винищено в 1932–1933рр. у час штучного голодомору.
Та й, здається мені, на назву визволителя може претендувати лише той, хто, визволивши когось, дав йому волю. Того, хто, визволивши чиюсь землю, від окупанта, підпорядкував її собі, ставши господарем на цій, відібраній у попереднього окупанта чужій землі, називають не визволителем, а новим окупантом. На жаль!
Так що не мені, Владико, а Вам слід би вивчити «Историю Украины за последние 500 лет». Може б, у Вас тоді язик не повернувся говорити про «общєє Отєчєство» і «єдіний народ»…
6 Тут, Владико, треба казати «етнічних», але ж для Вас слова «етнографія», а отже, й «етнічний» здаються страшними, то я, щоб Вас не лякати, вжила слово національних.
7Тобто володіли нею з батька й діда.
8 Дані взято з книги В. Косика «Україна під час другої світової війни».— 1992.— С. 701-702.