42. Українські Братства й українські громади остатками сил боронять українське Православіе
 
Коли Унію ширено всіма вказаними вище способами, спротив з боку православних не міг проявитися в формі систематичної опозиції, як через те, що новий план заходів уніятів та католиків ховано, під покришкою тайни та навмисної неясности становища, так і через те, що упривілейований стан перейшов у ряди противників, і обов`язок оборони Православія здано На стани або зовсім безправні, або дуже обмежені в своїх правах тим ладом суспільним, що запанував у Речіпосполитій.
Зараз після 1680 року Церковні Братства пробують стати знов на чолі опозиції, але тепер вони не знаходять підпори ані в шляхти, ані в козацтва, як це було давніше, з початку XVII ст. На з`їзді представників Ставропігіяльних Братств і православного Духовенства, що відбувся в серпні 1680 року в Новім Дворі, обговорювано способи для спротиву Унії, але присутні не могли знайти жодного способу сяк-так певного. Вони повторювали зобов`язання стояти за Православієм, але не знаходили способів для того, щоб узагальнити свою боротьбу й вказати для неї успішні заходи. Постановлено користати з соборів та з`їздів, які пропоновано в плані Шумлянського, і говорити на них за свої права і за привілеї, забезпечуючи волю Служби Божої, та старатися при, виборі депутатів на сейми додавати в інструкціях розділи про оборону Православія.
Але показалося, що обидва ці способи не можна сповнити: польський уряд здержувався від скликування з`їздів, а православних шляхтичів було так мало, що голос їх на сеймиках не значив майже нічого. Останнє знали й самі православні на з`їзді в Новім Дворі.
Обговорюючи можливість впливу на інструкції депутатам, вони рішили, що треба спробувати мати вплив на сеймиках через підкуп польської шляхти, „не жалуючи на цю річ видатків".61) Але показалося, що й цей вихід неможливий, бо Братства та їх члени не мали стільки грошей, щоб підкупити більшість шляхтичів, що з`їжджалися на сеймики ...
Таким чином спротив Унії мусів мати виключно ласивний характер, роздробитися на безконечну скількість дрібних випадків, і покладати надію виключно на непохитність Духовенства та окремих парафій, які на своє ризико мусіли видержувати в кожній місцевості напір прихильників Унії, що спиралися на адміністративну польську допомогу та галабурдність польської шляхти. Такі факти ми справді знаходимо в актах того часу, не зважаючи на те важке становище, в якому знаходилися православні духовні, міщани й селяни.
Так, ми бачимо, що парафіяни скрізь, де тільки була можливість, і далі користають з стародавнього права вибору парафіяльного Священика, і стараються вибір вести так, щоб оминати осіб, прихильних Унії. Коли селянам вдавалося добути в якийсь спосіб згоду дідича, то вони зараз скидали Священика-уніята, „поганську віру", відбирали від нього ключі, нищили уніятський Антимінс і віддавали Парафію свойому виборцеві.62)
Іноді селянам вдавалося задобрити пана подарком, іноді небезпекою вибуху обурення, та знов вони користали з його суперечок з сусідами, і ніколи не тратили можливости забезпечити свої церковні інтереси, оборонити, бодай на якийсь час, свою церкву від захоплення уніятами й католиками.63)
Так, напр., після заяви про прилучення Поділля до Унії католицькі ксьондзи почали їздити по селах й пробували відправляти католицьку Службу Божу, але мусіли зректися від цієї спроби: селяни відбирали й ховали ключі від церков, і, в разі насильства, грозили, що повбивають ксьондзів.
В Овруцькім Поліссі околичні шляхтичі, що щиро стояли при Православії, пильно слідили за поведінкою Духовенства в своїй місцевості, і, при найменшій схильності до Унії, старалися позбутися підозрілої людини й поставити на її місце іншу.65)
По містах міщани старалися піддержати чистоту Віри в своїх співгорожан, що переходили на Унію, і нераз їхнє усовіщання кінчалося судовим позовом проти них та відповідальністю.66)
Але всі ці спроби спротиву мали характер випадковий, і представлялися в формі окремих прояв без зв`язку, — злучитися вони могли б тільки при допомозі церковної Ієрархії, яка б дала їм провід і загальну програму. Тим часом польський уряд, що обмежив число православних Єпархій до п`яти, встиг передати ці Єпархії тайним або явним уніятам. Православні переконалися, що треба конче обороняти порожні, або вернути втрачені Єпископські Катедри, і з-за володіння ними взялися ще раз за легальну боротьбу з владою.
 
 
43. Боротьба за Православіє Луцької Єпископії
 
При кінці XVII та на початку XVIII ст. ця боротьба велася за дві останні Єпархії, що їх православні мали надію оборонити, — Луцьку й Білоруську. Після смерти Анастасія Шумлянського, що прикидався православним, а в дійсності прийняв Унію, православне Духовенство й шляхта Луцької Єпархії зважилися вибрати на його місце нового Єпископа. В 1695 році, з`їхавшися по-стародавньому звичаю, вони взялися за вибори : вибрано одноголосно Луцьким православним Єпископом міського луцького писаря, Дмитра Жабокрицького (що названий був при висвяченню Діонисієм), знаного своєю щирістю до Православія, начитаністю та вченістю.
Важке було становище цього нового Єпископа: при впертій боротьбі з уніятами, безнастанних утисках від польської шляхти, Жабокрицький не мав підмоги й православної Київської Ієрархії, що вбачала в його виборі несповнення канонічно встановлених правил/і не схотіла висвячувати його на Єпископа на тій підставі, що він був жонатий з удовою.67) Сім років пробував Жабокрицький таки встояти на своїй сторожі, не звертаючи .уваги на всі перешкоди, аж поки нарешті його енергія не вичерпалася, і він, уступаючи намовам короля, прийняв Унію.
Зараз після вибору Жабокрицького король Ян III увійшов з ним у зносини, надіючися, що прихилить його ласкою до намірів уряду. Він затвердив Діонисія Грамотою на становищі Луцького Єпископа, і в приватному листі поздоровив його з прийняттям нового уряду. Король висказував свою радість через це, і натякав, що не сумнівається, що Жабокрицький буде щиро піддержувати заміри уряду.68)
Прихильністю короля Жабокрицький відважився скористатись на те, щоб вернути православні церкви й манастирі, віддані уніятам. Він попросив у короля диплома на становище Овруцького Архимандрита, звертаючи увагу на те, що уніят Домарадзкий, який, займає це становище, не є родом шляхтич, і через «це згідно з законами Речіпосполитої, не має права займати вищих церковних посад. За одним заходом він домагався повернення Госького Манастиря й належних до нього маєтків, що захопив Йосип Шумлянський на підставі випрошеної ним королівської Грамоти.
Ці справи вирішив новий польський король, що тільки но вступив на трон. Август II, ведучи далі в справі Унії політику свого попередника і думаючи, що вдоволивши прохання Жабокрицького, прихилить його до Унії, вволив обидва прохання, але після того Жабокрицький рішуче відкинув пропозиції щодо Унії, і не тільки не пристав до урочистого її прийняття в 1701 році Йосипом Шумлянським і його товаришами, але ввішов у зносини з російським резидентом Судей-киним і шукав через нього опіки для Православної Церкви в Росії. Тоді король, під напором публічної опінії, прийняв жалоби від Домарадзкого й Шумлянського, і покликав Жабокрицького до надворного суду за те, що він обдурив короля, і, нібито надуживши його довір`я, випросив Грамоти на такі манастирі, що вже давніш були даровані небіжчиком королем іншим людям.69)
 
 
44. Трагедія Діонисія Жабокрицького
 
За одним заходом король, розуміючи хитке становище Жабокрицького щодо православної Ієрархії, зважився переконати його що неможливо лишатися православним Єпископом проти бажання Київського Духовенства. Спонуканий цією думкою, а може й справді байдужий до інтересів Католицтва, прийнятого тільки формально ним самим, Август II вжив усіх залежних від нього способів, щоб доказати, що перепони, на які наткнувся Жабокрицький, зовсім не залежать від нього. Так, він видав Жабокрицькому Грамоту, якою він віддав йому найвище управління православними церквами й манастирями, що були в королівських маєтках, у воєвідствах: Київськім, Волинськім і Брацлавськім. Тоді ж Август II двічі зносився з Петром І (1698 і 1701 р.), просячи його випросити дозволу Патріярха на висвячення Жабокрицького в Києві Єпископом на Луцьку Єпархію.70)
Та всі прохання короля не мали успіху, і нічого з них не вийшло. Ще перед цим сам Жабокрицький випробував усіх способів на те, щоб таки добитися висвячення. Він кілька років випрошував його у Київського Митрополита, і в його справі велося жваве листування: Київське Духовенство знало всі гарні прикмети Жабокрицького й співчувало його висвяченню, але не ^відважувалося потвердити його без дозволу Московського Патріярха, а той, не зважаючи на Грамоту іменем царів (Івана й Петра), ані на прохання Київського Митрополита, гетьмана Мазепи й самого Жабокрицького, не важився порушити канонічні постанови, і віддав справу на рішення Костянтинопольського Патріярха.
Зносини з Патріярхом затяглися, й не довели ні до якого результату, а тим часом Шумлянський тріюмфував перемогу, докоряв Жабокрицькому самозванством, порушенням канонічних постанов, підкопував його авторитет, грозив йому анатемою, і всіляко змагав до того, щоб знищити православну Луцьку Єпархію. Згідно з його намовами, польські шляхтичі, які мали маєтки в Луцькій Єпархії, заборонили православним Священикам, які жили в їх селах, слухатися нареченого Єпископа.
Тоді Жабокрицький, в крайній біді, звернувся за висвяченням до Сочавського Єпископа в Молдавщину, але показалося, що останній признав над собою ще давніше владу Шумлянського, і через це ухилився від пропозиції Жабокрицького. Врешті, після довгої шукалини, наречений Луцький Владика вишукав православного Пастиря, ідо згодився висвятити його на Єпископа, — то був Йосип Стойка, Єпископ Мармарошський, управитель Митрополії Білгородської, Семигородської та Угорської, але цього висвячення не признали ані уніяти, ані православні.71)
 
 
45. Тріюмф Д. Жабокрицького
 
Таким чином Жабокрицький, не знайшовши допомоги там, де він міг найбільше на неї числити, утратив надію видержати проти всіх перепони, і прийняв в 1702 році Унію. Тріюмф Унії був повний: зломивши твердість цієї людини, на яку зложено останні надії православних, уніяти постановили використати свою перемогу. Пани видали цілий ряд універсалів до Священиків, міщан і селян, що жили в їх маєтностях, наказуючи їм слухатися того Єпископа, якого владу вони вважали кілька літ тому безправною й противною Канонам ... Питання про одруження Жабокрицького, так голосно висунене Шумлянським і його товаришами, тепер затерлося, й ніби ніколи не існувало... Король нагородив Жабокрицького значним розширенням його влади: він видав універсала, яким віддавав під його догляд усі церкви й манастирі, що були в королівських маєтках на просторі цілої Речіпоополитої.72) По смерти Шумлянського уніятська Ієрархія передала в управу Жабокрицькому уніятські церкви й маєтності уніятських Митрополитів, що знаходилися в Київськім воєвідстві, де уніяти не встигли поки-що заснувати окремої Єпархії, — владу Жабокрицького в цій країні заведено наказом воєнної влади, універсалом гетьмана Сєнявського.73)