15. Зрадницькі плани Йосипа Шумлянського
 
Не мажемо означити докладно, коли саме польська влада почала переговори з Єпископами, але ясно, що ця справа була в зв`язку з ухвалою сейму. Уже в дальшім 1667 р. вона дала деякі плоди, — серед православних Ієрархів знайшлися люди, готові, — задля поліпшення свого особистого становища й набуття влади, — повторити штучку Потія й Терлецького. Головним провідником нової комбінації являється львівський православний Єпископ, — Йосип Шумлянський, коло якого гуртується невеличкий кружок духовних і світських людей, готових поділяти з ним і відступництво, й нагороду.
Із збережених документів ми можемо вказати не тільки особистий склад цього гуртка, але й ті нагороди, яких добивалися його члени за згоду прийняти Унію. Крім Шумлянського, ми знаходимо тут імена: Інокентія Винницького, нареченого Єпископа Переми-ського, який домагався, щоб після прийняття Унії польська влада признала його уніятським Перемись-ким Єпископом, скинувши з цієї Катедри уніята Івана Малаховського. Далі, заявив згоду на Унію ігумен Ліснянського Манастиря, Сильвестер Тваровський, домагаючися за дану згоду багатої Овруцької Архимандрії. Унівський Архимандрит Варлаам Шептицький теж дав згоду на Унію, під умовою отримання вікаріятства Холмської Єпархії. Врешті деякі світські люди (п`ятеро), по більшості міщани, члени православних Братств: Василій Корендович, Жураковський, Мокрицький, Кручкевич і Тарнавський зобов`язувалися прийняти Унію та намовляти до того інших, але під умовою, що уряд дасть їм на сеймі дипломи на шляхетство.
Уже в 1677 р. Шумлянський іменем усього кружка звернувся до папського Нунція з заявою готовности прийняти Унію, та заразом подав проєкта з домаганням тих уступок та нагород, яких добивалися члени кружка за свій уділ у справі відновлення Унії. Згадуючи про домагання своїх товаришів, Шумлянський, очевидно, не забув і про себе: він домагався, щоб у його руки віддано, не зважаючи на уніятського Митрополита Киприяна Жоховського, всі маєтки, що належали до Київської Митрополії, та крім цього, щоб йому признано маєтки, як Львівському Єпископові, і щоб папа призначив йому від себе окрему грошеву пенсію; крім цього він домагався посади Києво-Печерського Архимандрита, цебто доходів з маїєтків Києво-Печерської Лаври, що лишилися в межах. Речіпосполитої.
Щодо способів розповсюдження Унії, то Шумлянський вказував на конечність поступовання, по змозі, осторожного й тихого. Між іншим він радив, щоб латинські духовні не показувалися, бодай на початку, в православних церквах, прилучених до Унії, щоб не було народнього розруху. Щоб збільшити дисципліну Уніятської Церкви, треба піддати Єпископам Василіянські Манартирі, якими завідував окремий Прото-рхимандрит. І щоб парафіяльних православних Священиків звільнювати під претекстом недодержання ними канонічних правил, не зразу, але мало-по-малу обсаджувати порожні місця певними до Унії людьми.8)
Пропозицію й проект Шумлянського закомуніковано королеві, і той постановив використати їх для остаточного встановлення Унії. Не знаємо, чи це Шумлянський збільшив поняття про вплив свого кружка, чи сам король надав йому незвичайне значення. Досить того, що він задумав зараз же взятися за справу, поминувши навіть ту осторожність, яку радив сам Шумлянський.
 
 
16. Король наказує з`їхатися на Люблинський З`їзд
 
В осени 1679 р. оповіщено королівський універсал до Духовенства й світських людей, як православних, так і уніятів: король вимагав, щоб вони приїхали 24 січня 1680 р. на врочистий З`їзд до Люблина, щоб покінчити на публічних зборах справу релігійної незгоди. Окремі запрошення розіслано вищим духовним, урядникам та Ставропігіяльним Братствам.9) Очевидно, король думав, що Шумлянський досить приготовив православних, і надіявся, що на З`їзді вони без протесту приймуть Унію. Через це король і повідомлені ним уніяти старалися надати З`їздові по змозі якнай-врочистішу обстанову,
 
 
17. Повний провал Люблинського З`їзду
 
Тим часом факти не виправдали їх надій. Православне Духовенство й Братства не тільки не годилися прийняти Унію, але й не підозрівали існування вигадки Шумлянського, і прочуваючи щось недобре, не появилися на З`їзді. Із списку присутніх людей, якого склав уніятський Митрополит Жоховський, дізнаємось, що на З`їзді з православного Духовенства не було ні одного Єпископа. Появився тільки намісник Могилівського Манастиря, Волчацький, в товаристві кількох Священиків, і то виключно з осторожности, щоб не накликати на православних відповідальности за непослух королівському наказові.10) Уніятське Духовенство, що з`їхалося в великій скількості до Люблина, урочисто відкрило З`їзд, не звертаючи уваги на неприсутність православних, але ревність його спинено: в сам день відкриття З`їзду отримано листи від короля й папського Нунція, що заставили уніятів роз`їхатися додому. Король під різними причинами наказував З`їздові перенести його засідання до Варшави, а папський Нунцій забороняв католикам і уніятам починати з православними публічну суперечку за Віру.11)
 
 
18. Протиунійна українська Луцька делегація до короля
 
Така швидка зміна в погляді короля» на значення З`їзду сталася через те, що він нарешті зрозумів помилку, яка виходила з його поспіху й розголосу, якого він надав цій справі в надії на легкий успіх. З цієї помилки вивели його факти, які не дозволяли сумніватися в їх значенні: православні не тільки не появилися на З`їзді, але встигли представити королеві справу в правдивім її освітленні. Це останнє зробили депутати Луцького православного Братства. Слухаючи королівського наказу, луцькі братчики вибрали з-поміж себе депутацію, але вони дали депутатам, під -присягою, інструкцію, яка не допускала й думки про злуку з Унією. Депутати присягли, що вони будуть змагати з усіх сил „до збереження цілости Церкви Святої Східньої, що слухає чотирьох східніх Патріярхів, і що вони, — не лакомлячися ані на ласку, ані на обіцянки, ані подарки, не уступаючи навіть страхові кари смерти, — будуть боронити всі Догми й обряди, від великого до малого, нічого не додаючи ані не пропускаючи, в тій формі, в якій вони встановлені в Православній Церкві й виложені в інструкції, складеній Братством".
Депутатами вибрано найвизначніших членів Братства: князя Вацлава Четвертинського, брата в первих православного луцького Єпископа, а потім Київського Митрополита Гедеона Четвертинського; Брацлавського підстолія Данила БраткОвського (покараного на смерть 22 роки після того за вірність Православію), та Київського чашника Андрія Гулевича. Інструкцію для них підписало 35 православних волинських шляхтичів.12)
Ці підписи, та й сам склад депутації, ручили за те, що вона буде допущена до короля. Депутати з цього й скористали: замість їхати до Люблина, вони поїхали до Варшави, показали королю свою інструкцію та заявили іменем Братства і взагалі православних світських людей, що, без зносин з Царгородським Патріярхом і без його участи, православним годі й подумати про які небудь полагодження в справах Віри.
 
 
19. Переляк відступника Шумлянського
 
Тим часом, коли луцькі братчики вказували королеві на несподівану для нього перешкоду, той кружок, що на нього він покладав усі надії, не в силі був піддержати задуману справу на З`їзді. Між тим, що з`явилися на З`їзді, не бачимо не тільки імени Шумлянського, але й жодного з його товаришів. Появитися на З`їзді не могли вони з багатьох причин: Шумлянський, пропонуючи Нунцієві свого проєкта поширення Унії, не ховав, що справу треба вести тайно так, щоб православні не завважали ступневого переходу Духовенства на Унію. Тим часом на З`їзді пропоновано перехід публічний і врочистий, що, очевидно, мусіло не тільки пошкодити всякому успіхові заходів, але й виказати раз на все православним тих осіб у їхній церковній Ієрархії, що схилялися на бік Унії, — таким чином відразу падало світло на ту мутну воду, в якій задумував пробувати й Шумлянський. Крім цього, показавши свої заміри на З`їзді, Шумлянський і Винницький мусіли відразу стати в ворожі відносини до деяких членів уніятської Ієрархії: вимагані ними нагороди можна було їм дати тільки зо шкодою уніятам, — Митрополитові Жоховському та Єпископові Малаховському, а ці останні не думали віддавати без бою свої маєтки, і, почувши про проект Шумлянського, дивилися вороже й з затривоженням на його заходи.13)
Предложення кружка Шумлянського вплинули таки мабуть на папського Нунція та на короля, і примусили перервати засідання Люблинського З`їзду та зректися заміру переводити справу Унії публічно.
 
 
20. Широке поле нових підступів Шумлянського
 
Зате для тайних інтриг відкрилося широке поле, і тут Шумлянський міг розвинути свої здібності. Шумлянський, довго пробуваючи в резиденції короля, — в Яворові, встиг переконати його* про здатність свого плану, і навіть здобути прихильність і піддержку Собєского в справах, в яких могли вийти в нього непорозуміння з уніятською Ієрархією. В осени 1680 року Шумлянський сповістив `Митрополита Жоховського про те, що він говорив довго з королем про всі ці справи, й здобув його повну похвалу; при цьому натякав на те, що король висловив невдоволення Жоховським „в тих випадках, де думки останнього могли спиняти втихомирення".14)
Налагодивши таким способом справи, Йосип Шумлянський, Інокентій Винницький, Варлаам Шептицький і Сильвестер Тваровський з`їхалися на початку 1681 р. в Варшаві, і в присутности папського Нунція прийняли Унію; тут же вони полагодили непорозуміння з представниками уніятської Ієрархії та запевнили собі піддержку польської влади.
Щоб підсилити поширення Унії, Шумлянський, разом з уніятським Митрополитом Жоховським, уложили нового проєкта, якого й подали польському урядові. В цьому новому проекті, знаному під назвою ,,Modi concordiae ecclesiarum" (способи до злуки Церков), авторі його домагалися, щоб польська влада не тільки потвердила всі права й привілеї, даровані унія-там давніше, але й щоб зрівняла права уніятського Духовенства з католицьким.
Домагалися також місця в Сенаті та Трибуналах для уніятських Єпископів, домагалися участи уніятського Духовенства в сеймиках, непідлеглости уніятів в справах Віри світським судам, і т. ін.
Цю Записку й проєкта, якого перед тим уложив Шумлянський, розглянула окрема, призначена королем, польська комісія, і виложені в них домагання були майже всі вволені, крім таких прав, роздача яких належала до сейму, але про задоволення яких король зобов`язався подбати на найближчому сеймі. Усі інші пункти обох проектів прийняли та потвердили і король і сенатори.15)
 
 
21. Зрадницькі задуми Шумлянського приймає польський уряд
 
Нарешті, Шумлянський подав урядові Записку, в якій докладно була виложена програма дальшого розповсюдження Унії. Головною умовою цієї програми була таємність: Шумлянський домагався, щоб акт прийняття Унії ним та його помічниками зберігався в архіві, і щоб його ні якому разі не оприлюднювано.
А конечність тайни він мотивував такими мотивами: нижче Духовенство, православні шляхтичі й Церковні Братства зараз злучаться в усіх Єпархіях для виступу против Унії, і будуть противитися їй до самого краю, — вони можуть шукати піддержки й опіки в заграничних держав, Духовенство буде на сповіді укріпляти в Вірі світських людей, а в крайності православні будуть тікати за межі Речіпосполитої навіть у Туреччину, „бо вони будуть воліти осісти під тиранським ярмом турків, користаючи там з волі Віри". А польська влада не знайде способів на розповсюдження Унії, бо при зростаючім роздражненні нічого буде й думати про миролюбне переконання, а на насильство тяжко тепер було б покладатися серед воєнного часу і при загальній солідарности всіх православних. Таким чином, на думку Шумлянського, справа, при оприлюдненні ЇЇ, могла б скінчитися тільки винищенням пастирів-уніятів.
Ось цьому й радив Шумлянський злуку таїти, а тим часом уживати інших способів: рівняти в усіх правах уніятське Духовенство з католицьким, і потвердити це зрівняння сеймовою конституцією, назначати часті собори й з`їзди для уніятського Духовенства, і, ніби то ігноруючи різницю між Православієм та Унією, присутність на з`їздах робити обов`язковою для православних духовних, під загрозою позбавлення посад за неприсутність.
Далі, — переслідувати Духовенство, що не згодиться прийняти Унію, адміністративно: позбавляти їх посад і прикладати до них закони, ухвалені для бунтівників. Нарешті, ужити всіх старань на те, щоб навернути на Унію православних шляхтичів і видатніших людей із православних Братств.16)
 
 
22. Таємне переслідування польською владою православних українців
 
Польський уряд прийняв цю програму цілковито, і від 1681 р. протягом 30 років ворожі заходи проти Православія йдуть по цьому нарисованому плану. Православіє, що протягом XVII ст. успішно видержало сильний уніятський натиск, тепер підпадає під далеко небезпечніший напад. Вороги прикривають свої заходи тайною, недосказами, свідомим незрозумінням термінів, неясністю становища осіб та партій. Вони не домагаються згоди на Унію, і тим не дають можливостi публічного протесту, — боротьба роздроблюється на безконечний ряд окремих, пригод і окремих польських адміністративних переслідувань та заохот. Але й тут і там не показується їх головна причина: згода або незгода на Унію, — противно, вона старанно прикрита, побічними обставинами, особистими спонуками, домаганями канонічного права й т. ін. Православні Єпископи й Духовенство, що прийняли тайно Унію, ховають своє відступництво й домагаються послуху від Духовенства й вірних іменем польської влади, яку вони отримали від Православної Церкви. Тих, що їх не слухають, вони судять, скидають із становищ не за незгоду в справах Віри, а за непослух владі, установленій Православною Церквою. Польський уряд і польська шляхта діяльно допомагають цим фальшивим пастирям, і пояснюють свої вчинки, в разі жалоб покривджених або вмішування російського уряду, тим, що вони не тільки не переслідують Православія, але, навпаки, змагають до заведення ладу й скріплення церковної влади в Православній Церкві на прохання православних Пастирів.
Фарисейство вкорінюється до того, що всі нібито забувають різницю між уніятами й православними, і назви: унія, діз`унія, схизма, зовсім пропадають з адміністративного польського лексикону майже до половини XVIII століття. Центральна польська влада й другорядні польські влади, як Трибунали та Гродські суди, шляхтичі та їхні управителі знають тільки те, що є Пресвітери й світські люди „ritus graeci” але різниць у тих, що належать до цієї Віри, не бачать. В численних документах того часу не має можливости вирішити, коли річ іде про православне, а коли про уніятське Духовенство, і тільки по переслідуваннях і образах, що сипалися на одних, а ласках, що були щедро роздавані другим, ми можемо догадуватися безупинної, замаскованої роботи на користь Унії.
 
 
23. Підступне нищення української православної Ієрархії
 
Спустивши в цей спосіб завісу на свої вчинки, прихильники Унії взялися без перепон за саму справу, без страху широких виступів з боку православних, ані заступництва за них Росії, — а навпаки, це останнє вони зуміли повернути на свою користь і вжити, як спосіб знищення православної Ієрархії. В Московському договорі, що Польща підписала з Росією в 1687 році, польська влада зобов`язалася не дотикати православних Єпископій: Луцької, Галицької, Перемиської, Львівської й Білоруської.
Але справа цих Єпископських Катедр ясно йшла за прийнятим планом, бо чотири з них були вже в руках тайних уніятів: Львівською й злученою з нею Галицькою управляв Йосип Шумлянський, Перемиську віддано Інокентію Винницькому, Луцька — після вибору князя Гедеона Четвертинського Митрополитом Київським р. 1685-го — дісталася братові Йосипа Шумлянського, Афанасієві. Лишилася одна далека Білоруська Єпархія, якій судилося, правда, з довгими перервами, проіснувати до самого упадку Речіпосполитої. Та Єпископи Білоруські не були в стані вести справи Православної Церкви на всьому просторі Литовсько-українських земель, тим більше, що наткнулися тут на переїіікоду з боку православної Київської Митрополії, що не признавала Білоруським Єпископам влади навіть над найближчою їм територією, як це будемо бачити в оповіданні про Білоруського Єпископа, князя Сильвестра Четвертинського.
Знищивши отак Ієрархію та зайнявши її Єпархії, як православні, тайні уніяти скористали й з другої точки московського договору. В цьому пункті Київ віддано навіки Росії, — значить, Православний Митрополит мусів жити поза межами Речіпосполитої й піддатися владі Московського Патріярха. З цього скористали ніби то прихильники старовини, — уніятські інтриганти: буцім то виступаючи проти залежности Київської Церкви від Патріярха Костянтиноиольського, фальшиві православні Єпископи стали домагатися свого відокремлення від Київського Митрополита та установлення окремого духовного Архипастиря.
Але, не бажаючи, з другого боку, займати права уніятського Митрополита, що також претендував на титул Митрополита Київського, вони обмежилися іменуванням окремого ніби то для православних „Адміністратора Київської Митрополії", і це становище дано, згідно з давньою обіцянкою, Йосипові Шумлянському. Уже перед тим він дістав від короля диплома на Києво-Печерського Архимандрита та багаті маєтки, що належали Київським Митрополитам та Києво-Печерській Лаврі, що лишилися в межах Речіпосполитої. Він користав з них до своєї смерти (1708 р.), і передав їх у руки своїх наступників по Катедрі, — вже явних уніятів.17)
 
 
24. Шумлянський ґрасує, вдаючи православного
 
Запевнивши собі владу над православним Духовенством, що було в межах Речіпосполитої, Йосип Шумлянський взявся за заведення Унії, згідно зо своїм накресленим планом. Він видавав себе й далі за православного, запевнював про це письменно і Костянтинопольського Патріярха, і російську владу, і випрошував у них допомоги, щоб заборонити Київським Митрополитам вмішуватися до управи Православної Церкви в межах Речіпосполитої, бо з волі польської влади цю справу йому доручено.
Заразом він, з другого боку, змагав з усіх сил до того, щоб розірвати всякий зв`язок між підданим йому православним Духовенством та Київською Митрополією: він звернувся Окружним Посланням до шляхти, просячі в них допомогти йому й присилувати Священиків, що займали Парафії в їхніх селах, признати владу Шумлянського та піддатися розпорядженням іменованих ним намісників.18)
Усіх Священиків та ченців, що були вірні Києву та не хотіли піддатися владі Шумлянського, він проклинав, тягнув до суду, замикав по тюрмах, позбавляв Парафій та конфіскував їхні маєтки. Намісники його їздили по Парафіях, відбирали від Священиків Антимінси й Св. Миро, видані Київськими Митрополитами, й віддавали їх Шумлянському, а той публічно над ними знущався й плював на них ... Замість відібраних речей намісники видавали нові, збираючи з цієї нагоди окрему грошеву заплату.19)
 
 
25. Польська влада обома руками допомагає Шумлянському
 
В свойому поступованні Шумлянський мав дуже діяльну допомогу від польського уряду, що раз-у-раз підпирав його своїми адміністративними розпорядженнями, і гарячу прихильність й підтримку від польської шляхти. Польська влада, ніби то стараючися завести порядок в Ієрархії Православної Церкви, ніби не розуміючи правдивого значення діяльности Шумлянського, піддержувала його розпорядження всіма можливими способами в тих країнах, де більшість населення була ще православна. Рівночасно з цим вона хапалася за рішучі способи на користь Унії й задля викорінення Православія там, де обставини видавалися корисними для їхніх цілей.
 
 
26. Беззаконна справа Овруцької Архимандрії
 
Король почав роздавати церковні посади й маєтки, що були в його руках, виключно тим особам, про яких прихильність до Унії запевняв його Шумлянський, — в актових свідоцтвах ми можемо вказати разючий приклад такого поступовання. Року 1681-го ба-і ату Овруцьку Архимандрію король віддав приятелеві Шумлянського, Сильвестру Тваровському, не зважаючи на те, що братія й світські «православні вибрали Овруцьким Архимандритом ченця, вірного Православію, Інокентія Манастирського. Манастирський рішив не допускати Тваровського до посади, але король звернув поважну увагу на цю справу: проти Манастирського, під приводом приватних позвів, розпочато юридичне переслідування, при чому появилися погрози про його особисту безпеку, і той був змушений втікати до Києва.
Після цього король звернувся з грізним універсалом до православних шляхтичів воєвідств: Київського, Брацлавського та Чернігівського, наказуючи їм не вмішуватися в справу Овруцької Архимандрії й не піддержувати Манастирського, грозячи в противному разі оголосити неслухняних ворогами батьківщини й стягнути з кожного з них кару в 50,000 злотих.
Заразом король послав листа до Києво-Печерського Архимандрита, Інокентія Гізеля, домагаючися видачі церковних знарядів, одежі, документів та «каси, що належали до Овруцької Архимандрії, й були вивезені Манастирським до Києва, та потягнення останнього до судової відповідальности за ніби то безправне присвоєння звання Овруцького Архимадрита. А тим часом, очікуючи кінця цієї справи, король доповнив доходи Тваровського привілеєм, що дозволяв йому вести безмитну торгівлю сіллю в межах Речіпосполитої.20)
Після смерти Тваровського король, на рекомендацію Шумлянського, передав Овруцьку Архимандрію світській людині, — Климентію Домарадзкому, не зважаючи на те, що, за тодішніми законами, він не мав права займати вище церковне становище, бо не належав до шляхетського стану. Та проте Домарадз-кий був висвячений на Пресвітера Шумлянським, і зайняв Архимандрію, — про вибір його братією цим разом не було й мови .. .21)
 
 
27. .Польський уряд грабує українське православне майно й передає його уніятам
 
Роздаючи вищі духовні посади прихильникам Унії, влада дбала не менше й про те, щоб вони були, по змозі, ліпше забезпечені доходами й маєтками, а з другого боку майно, що належало до православного Духовенства та до Манастирів, було конфісковуване при кожній нагоді. Уже вище показано перехід маєтків Київської Митрополії та Києво-Печерської Лаври в руки Шумлянського. Цей факт був далеко не одиноким випадком, — основуючися на тому самому поводі, цебто вказуючи на уступку трактатом Києва Росії навіки, польський уряд, зараз після закінчення переговорів, заявив, що він вважає всі маєтки Київських Манастирів, які лишилися в межах Речіпосполитої, вакантними, і почав їх роздавати так, як сам хотів, різним особам та установам. Більшість цих маєтків передано уніятам, інші подаровано окремими привілеями шляхтичам, а врешті ці останні захопили багато манастирських маєтків без усяких грамот й задержали їх в свойому володінні, при чому шляхтичі звертали мало уваги на те, чи цей маєток належав до якого Київського Манастиря, чи до такого, що лишився в межах Речіпосполитої. Таким способом то дорогою польських адміністративних розпоряджень, а то просто захопленням, в руки уніятського Духовенства й шляхтичів-католиків перейшли багаті маєтки, що належали До Манастирів: Києво-Михайлівського, Київського Пустинно-Миколаївського, Київського Братського, Межигірського, Дерманського, Лубенського і т. ін.22) При цьому ясний був замір польського уряду: здавити православне Духовенство матеріяльно, а заразом заманити його до Унії тими багатими маєтками, що їх давали уніятам.
 
 
28. Насильне захоплення українських православних церков у Кам`янці
 
Поступаючи адміністративно дуже рішуче в окремих випадках, польський уряд не забував і про загальні правні постанови, що тягли до тої самої ціли. Так, на сеймі 1699 р. видано два нові закони, що мали. сліди виразно ворожого відношення до Православія. На цім же сеймі потверджено всі привілеї, подаровані давніше уніятам, і, крім цього, видано новий закон, який заявляв, що тільки „міщани, правдиві уніяти, виключно спосібні займати виборні магістратські посади", від яких православних виключалося.
На цім же сеймі урядники Речіпосполитої розповідали про лад Поділля, поверненого Турцією на підставі Карловицького трактату, і при цій нагоді, означуючи право цього воєвідства, сейм ухвалив закона, яким православним заборонено осідати в Кам`янці, нарівні з жидами.. .23) Сповняючи цю сеймову постанову, комісія, визначена королем для відбору міста, запечатала всі православні церкви, а одну з них, церкву Св. Івана, передала уніятам ...
При цій нагоді вийшла сутичка комісарів з Шумлянським: останній, не чекаючи комісії, явився швидче, ніж її члени, до Кам`янця в супроводі свого надворного відділу, і почав відбирати православні церкви під своє управління. Але зараз за ним приїхали комісарі, і, не знаючи про існування його угоди з польським урядом, заявили, що його поступки безправні, й присилували його забратися, грозячи, в противному разі, ужити військової сили. Після цього вони вирішили віддати справу на вирішення сейму й потягнути Шумлянського до відповідальності! перед воєнним судом, як нарушителя безпеки кріпости. Звичайно, після вияснення, ревність комісарів втихомирилася, й церкви таки передано Шумлянському, якому грозив би розстріл, коли б показалося, що він дійсно православний...24)
 
 
29. Польська шляхта знущається над православними українцями, змушуючи їх до Унії
 
Та хоч і які ворожі були Православію всі ці польські адміністративні розпорядження та законодавчі постанови польського уряду, але вони дають тільки слабе поняття про те гірке положення, в якому Православна Церква знаходилася в Речіпосполитій в останній четвертині ХVІІ-го століття. Найболючиші й нестерпні переслідування мусіли витерпіти православне Духовенство та світські люди від шляхтичів, які старалися, наввипередки один перед одним, заявити свій релігійний прозелітизм. При тих державних порядках, що визначали Річпосполиту, при необмеженій велико-можності шляхетського стану, при недостачі виконної влади та поліційних інституцій, та при тому низькому поземі освіти, на якому стояла тоді маса шляхетського стану, релігійна ревність могла проявитися тільки в одній з тих форм фанатичного самодурства та гидкого насильства, серед якого мало-по-малу розкладалася шляхетська суспільність протягом двох останніх століть існування Речіпосполитої.
Тяжке було становище православних, коли вони стали метою для шляхетської самоволі, а становище їх було тим важче, що гніт з боку шляхтичів, хоч і загальний, але не виходив із остро означеної програми, не був однорідний, і, таким чином, не давав можливости вгадати наперед небезпеку, яка грозила кожного окремого разу, ані не давав взятися за певне, означене поступовання для того, щоб втекти від цієї небезпеки, або їй спротивитися. В кожній місцевості доля православного Священика та його парафіян залежала від настрою духа, примхи або користолюбства властителя села чи містечка. Але, укоськавши шляхтича, православні далеко ще не були безпечні: шляхтич сусід, партія мандрівних жовнірів, ксьондз найближчого католицького костела, а часом просто проїжджий шляхтич раптом захоплювалися фанатичною ревністю, і, мов раптова буря, вдаряли на нещасну Парафію. Поступки ж, якими виявлялася ця ревність, не вдовольняли вимог найелементарнішої моральности. Серед величезної купи актових свідоцтв, що потверджують усе вище сказане, вкажемо деякі приклади, щоб дати ясну характеристику становища, в якому знаходилася Православна Церква в той час.
 
 
30. Грабіж українського православного церковного майна
 
У значній частині нападів нагінка шляхтичів на Православіє, крім релігійного фанатизму, була спонукана користолюбством. Грабіж церковного майна, захоплення земель церковних або присвоєння собі майна, що належить до православного Духовенства, було немаловажним мотивом, що підводив шляхтичів на спасенні, на їх думку, подвиги. Усі вони були не від того, щоб пов`язати миле з корисним, і, нищучи „схизму", збільшити коштом її своє майно, прикривши грабіж побожним поводом.
Так, напр., шляхтичі, що жили близько Києва, не вдоволилися частиною маєтків Київських Манастирів, які дісталися їм на підставі королівських привілеїв, — вони, ніби паралізуючи вплив Київського Духовенства, набігали на маєтки, що лишилися ще нероздані або лежали за межами Речіпосполитої, й чинили всякі можливі насильства: грабили манастирське майно, калічили й били ченців, церковників, манастирських селян і т. ін. Зо списку кривд, що їх зробили сумежні шляхтичі Києво-Братському Манастиреві, дізнаємось, що протягом 30 літ (1727-1757) сумежні шляхтичі нападали більш як 20 раз через межу на маєтки, які належали до цього Манастиря, і виробляли в них всякі можливі галабурди.25)
Один із таких нападів докладно описаний в жалобі ігумена Київського Кирилівського Манастиря, Євстратія Самборовича. З цієї жалоби довідуємося, що в 1713 році шляхтич Олександер Щеневський, узброївши значну ватагу людей і покликавши сусіда, Олександра Шумлянського, також з узброєною товпою слуг і селян, пішов у похід на село Андріївку, що належало до Кирилівського Манастиря. Появившися вдосвіта, спільники вбігли в село й почали рубати та стріляти всіх, кого здибали, тяжко поранили ченця Бонькевича, порубали манастирських слуг і заграбили все рухоме майно манастирське й манастирських селян...26)
Коли з цих фактів видно, що ані російська границя, ані опіка російської влади не могли здержати буйних польських шляхтичів, то останні, очевидно, ще менше здержувалися в межах Речіпосполитої. Тут граблення православних Церков і Духовенства та захоплення церковної землі найзвичайніша подія.
Так, напр., жовніри панцирного відділу нападають вночі на церкву в селі Хлуп`янах, вибивають у ній двері, й виносять із неї не тільки церковне майно, але й приватне, зложене в церкві парафіянами для більшої певности.27) Шляхтичі Гуляницькі й Мінцовські захоплюють, без усякого права, майно, записане в заповіті Кременецькому Братству, і обертають його на свою особие-ту користь.28)
Частіш, ніж інше майно, захоплюють шляхтичі землі церковні й манастирські. Знаходимо жалобу ігумена Білостоцького Манастйря (на Волині), Теодосія Подольського, на шляхтича Шимона Жабокрицького за те, що він присвоїв собі землі, здавна належні до манастйря, і, коли зустрів ченців або манастирських слуг на тих землях, то стріляв у них, рубав шаблею й побивав їх тяжко; після цього він захопив манастирський млин і заявив ченцям, що коли будуть противитися, то він буде стріляти в них при кожній зустрічі.29)
У другого Волинського манастиря, Перекальського, землі відняли шляхтичі Чеконські. Коли Ігумен пішов орати своє поле, то туди ж приїхала Чеконська, наказала слугам прогнати плуг манастирськйй, а сама, вискочивши з повозу, почала бити Ігумена, і вхопила його за бороду.30)
В Овручі Домініканські ченці присвоїли собі не тільки орні землі, які належали до православного манастиря, але наказали обгородити, прилучуючи до свого грунту, місця, що належали до манастиря в самому місті, і в цім числі й місце, на якому була побудована православна церква, — при цьому, як звичайно, грабовано рухоме майно й ображувано особи.31)
В Острозі ґродський староста Лєдуховський відняв у православної церкви Св. Миколая землі, записані їй ще в XIV столітті князем Данилом і княгинею Василисою Острозькими, і наказав вирубати ліс, що належав до тієї ж церкви. Коли Протоєрей Терпиловський звернувся до нього за поясненнями і вказав на свої права, то Лєдуховський, не заперечуючи останніх, відповів: „Я можу відняти в церкви те, що їй дарували мої попередники".32)
В околиці Острога властитель села Загаєць, польський шляхтич Блєндовскі відняв землі від Загаець-кого Манастиря, що були подаровані йому його осно-вателькою, Регіною Боготівною Ярмолинською. Він наказав знищити межі й межові знаки, які відділяли ці землі від його власних, вирубав манастирськйй ліс і захопив риболовство, грозячи ченцям, що поб`є їх, коли будуть спротивлятися.33)
У містечку Брагині церковні землі, що були колись записані в користь церкви Св. Миколая князями Вишневецькими, захопив властитель сусіднього села Глухович, шляхтич Шукшта. А коли голова, Священик Яким Давидович, появився на своє поле, то Шукшта послав туди ж, із товпою слуг, Священика свого села, уніята Бернацького. Цей напав на Давидовича, звалив його на землю, катував всіляко, виривав волосся й бороду, та й прогнав із церковного поля.. .34)
 
 
31. Грабіж особистого майна українських православних Священиків
 
Ще частіш попадаються факти найбезцеремоннішого грабіжу особистого майна православних Священиків: польські шляхтичі-дідичі відбирають хліб, худобу, брички, коней, одежу, і взагалі всяке рухоме майно то вбігаючи в доми Священиків, то нападаючи на них при зустрічі на дорозі. На всякі домагання повернути награбоване, вони відповідають погрозами, образами, бійкою.35)
Іноді відділ мандрівних жовнірів, думаючи, що в домі православного Священика можна знайти наживу, вбігає до хати з голими шаблями, грабить усе, що попадається під руку, решту нищить, домашніх б`є і калічить, і, сповнивши подвиґ, спокійно йде в дальшу дорогу...36)
 
 
32. Знущання польських фанатиків над українськими православними Священиками
 
А втім, користолюбиві цілі не були виключним мотивом, що спонукував шляхту до переслідування православного Духовенства. Ми знаходимо ще більше випадків образи й кривди православного Духовенства, без бажання захолити його майно. У цих випадках діє вже чистий релігійний фанатизм, що вбирався в форми, відповідні моральному й духовому поземові того оточення, де він проявлявся.
За основним принципом кожної аристократичної суспільности члени її признають право суду й вільного поступовання тільки для членів свого стану. Всяка незгода станів нижчих з думкою стану упривілейованого в очах останнього — безправство, і коли аристократичний стан не здержується іншими суспільними елементами, то він готовий всіма способами змагати до знищення цієї незгоди й заведення в кожній справі свого способу думання дорогою насильства. Змішуючи й утотожнюючи навмисне й ненавмисне інтереси свого стану з інтересами всієї суспільности й Держави, долю якої йому повелося заходити в свої руки, аристократичний стан все готовий признати за ворогів суспільного порядку й спокою тих людей, інституції чи стани, що не коряться без спротиву всім домаганням пануючої класи. Вона готова переслідувати їх, як ворогів Батьківщини, як людей, що не мають права користати з опіки закону. Коли при цьому маса пануючого стану стоїть на малім ступені цивілізації й розвою, то переслідування приходить з усякими прикметами особистої самоволі й нерозуміння примітивних правил пошани до людини.
На такім саме ступені розвою знаходився власне шляхетський стан в Речіпосполитій того часу, коли незгода в релігійних справах, викликана Унією, спонукала його спрямувати переслідування проти православних. Жоден польський шляхтич не допускав можливости, щоб люди нешляхетського походження могли говорити про справи, що торкалися хоч би тільки власної совісти, інакше, як говорили шляхтичі по сеймиках. Виступи проти Унії, що її хвалив і піддержував польський шляхетський стан, кожний шляхтич уважав безправством, бунтом, і вважав, що з кожним православним можна поступати, як з особами, що стоять поза правом.
Не дивно, коли ми читаємо в актах безчисленну скількість свідоцтв про жахливі варварські поступки, не викликані, очевидно, жодною причиною, і жертвами яких були завжди православні, а особливо духовні особи... Ці поступки, що повторювалися на просторі великої території й протягом довгого часу, не виходили з добре обдуманого плану поступовання, — вони мали далеко міцнішу основу, в усім внутрішнім складі Речіпосполитої, в повноправності шляхти, в її слабім освітнім розвою та в повнім на неї впливі єзуїтського ордену.
 
 
33. Як польські дідичі запроваджували Унію
 
I тому факти, що виходили з такого положення, представляють найсумніший образ. Кожному православному, особливо духовній особі, щохвилини грозила небезпека нелюдських образ і кривд. Зустрічався польський шляхтич із Священиком на ринку в місті, він під першим-ліпшим поводом, або навіть і без нього, зачинав сварку й бив його публічно ...
Як побачив шляхтич, що Священик розмовляє з селянами, кидався на нього, валив на землю, бив каблуками й палицею, виривав йому волосся ...
Чи наткнувся на жінку Священика, що купувала провізію на ринку, — він почував обов`язок, без жодної причини, ударити її кілька разів нагайкою ...
Іноді польський шляхтич, підпивши, бігав по місту з голою шаблею, і для втіхи пробував сили ударів на стрічнім Священику ...
Коли покривджені пробували спинити кривдника, вказуючи на свій духовний сан, то шляхтич відповідав безлично, що тільки католицькі ксьондзи — шляхтичі, і він їх обов`язаний шанувати, „попи ж — мужики", то їм нема чого й покликуватися на свій духовний сан.. .37)
Удома в себе Священик був так само мало безпечний, як і поза домом, — під пустим поводом, або й без нього, дідич або дідичка вбігали до його дому, били й катували і самого Священика, і членів його родини, ображували й лаяли, а нераз замикали господаря до своєї двірської тюрми й держали в ній самовільно, або позволяли, для більшого, на їхню думку, сорому, виробляти все це над Священиком жидові-арендареві.. .38)
Ось для прикладу кілька докладніших оповідань. У селі Врублівцях, біля Кам`янця, польський дідич Кобельський старався всіма способами позбутися з села православного Священика. Одного разу, підпивши, викликав його на вулицю, і, сидячи на коні, вхопив його за одежу й потягнув на село. Тут він виривав йому бороду, пробував відрубати її шаблею, поранив і побив самого Священика, і його жінку, що прибігла просити помилування, і пустив аж тоді, коли Священик пообіцяв заплатити йому 10 талярів викупу. Та й де ще не все: Ковельський кілька разів відновляв напади, і заставив Священика перше ховатися в парафіян, а нарешті цілком втікти з села...39)
В селі Скороднім, на Поліссі, поляк дідич Прушинський довго переслідував парафіяльного Священика свого села, — Йосипа Загоровського, заставляючи його відправляти в церкві за своїми вказівками (цебто, певне, після уніятського ритуалу). Коли той уперто противився, пан кілька разів катував його страшно перед церквою, а врешті прогнав з села, заграбивши все його майно.
Прогнаний Священик знайшов пристановище в сусідньому селі Медвідні, у православного шляхтича Федора Павші, та це ще більше роздражнило Прушинського, що раз-у-раз ворогував з Павшею. Він наказав своїм дворакам зловити Священика на дорозі і привести до свого двора, а тут він його посадив у тюрму, наказавши надіти на шию „гусака" (цебто товсту колоду, зложену з двох половин, з діркою на шию). Довідавшися про те, що сталося, син Священика дістався до тюрми й трохи полегшив знаряд, бо батько його душився. Тоді Прушинський спіймав сина й вибив його так, що того, як мертвого, віднесли додому, а батькові, крім „гусака", приказав надіти ще й кайдани, і в такому стані морив голодом і холодом два тижні, поки не присилував присягнути в церкві на те, що Священик більше не втіче з села й в усім піддасться домаганням дідича...40)
 
 
34. Поляки закатовували українських православних Священиків до смерти
 
Не раз шляхтичі доводили катування своїх жертв аж до смерти; для прикладу такий випадок. Дорогою з Острога їхав із своїми двораками шляхтич Криштоф Манєцкі. Дорога йому йшла через село Вельбуйне, де в парафіяльній церкві випав того дня храм. Побачивши здвиг народу, і довідавшися, в чому діло, Манєцкі спалахнув фанатичною ревністю. Він в`їхав верхи у товпу, що вийшла з церкви, і, завваживши серед народу Священика, Степана Петриківського, направив на нього коня, і, зваливши того на землю, почав плазувати шаблею, але парафіяни встигли визволити свого Священика з його рук і відвести додому...
Манєцкі не обмежився першим нападом, і під`їхав до дому Священика та,4 побачивши, що двері міцно замкнені з середини, став біля вікна й почав стріляти в хату з лука. Так робив доти, поки одна стріла не попала в око Священику...
Поки нещасний мучився в передсмертних судорогах, Манєцкі сів писати в його імени собі ж самому посвідку, в якій Священик нібито заявляв, що немає до нього жодної претензії та вважає Манєцкого непричинним в його смерти ... Після цього Манєцкі показав цю посвідку в найближчому ґроді й спокійно поїхав собі далі.. .41)
 
 
35. Поляки блюзнірськи нищать українські православні церкви
 
При такому відношенні шляхтичів до представників Православія годі було ждати від них пошани до православної Церкви. І справді, ми знаходимо в актах дуже численні свідоцтва про напади на церкви, про переривання Служб Божих бучами шляхтичів, про знищення православних цвинтарів, і т. ін.
Напр. в Овруцькім повіті узброєна панська челядь, вибравшися на заїзд проти дідича-сусіда, захопила церкву в його маєтку, селі Квасовій, заночувала в ній, розклала огнище й палила в самому будинку церковному, а, відходячи на другий день, ограбила його цілком.42)
У селі Ласках, в околиці Овруча, жовніри панцирного відділу вбігли зо зброєю до дому Священика й почали його катувати. Рятуючись від них, Священик шукав пристановища в церкві, але жовніри пішли за ним, і коло Вівтаря розрубали йому голову...43)
Далі знаходимо оповідання про те, як польські дідичі вбігають верхи зо зброєю та з товпою своїх слуг до церков, переривають Службу Божу, починають сварки зо Священиками, лаються, стріляють і рубають у церкві Священиків, слуг церковних і парафіян...44)
Властителеві одного села біля Кам`янця треба було будівельного матеріялу. Він послав робітників на православний цвинтар, у Кам`янці біля Вознесенської церкви, наказав їм розбити надгробні плити й Хрести та перевезти їх до свого маєтку...
Другому шляхтичеві забаглося садка в італійському стилі, — він наказав у своєму маєтку розкопати могили на православному цвинтарі, повикидати кості покійників, зрівняти місце й засадити його деревами за задуманим планом,45) і т. ін.
Серед переслідувань, що їх терпіло тоді православне Духовенство від польських шляхтичів, є ще дві характеристичні риси, що траплялися раз-у-раз, і тяжко відбивалися на щоденному житті Священиків: це прогнання їх дідичами з парафій і домагання робити панщину на користь польського пана.46)
Так, в околиці Крем`янця властителі села Яськовець, шляхтичі Блєндовські, домагалися від православного Священика, Івана Гостинського, щоб заплатив 25 талярів і робив панщину. Коли Священик не захотів цього зробити, вони його прогнали з села, й забрали собі зібраний ним хліб, овочі з саду і все його рухоме майно. І побили його тяжко, коли він явився просити вернути йому заграблене...
Крім цього, дідичі вважали себе в праві, по своїй волі, розділяти приходи, домагатися від Священиків змін і додатків у Літургії, та й взагалі мішалися до Служби Божої й справ церковного ладу. Так, ми читаємо про процес між Благочинним і підвладним йому парафіяльним Священиком, де польський шляхтич, до якого цей маєток належав, вмішується до справ чисто церковних, бере під свою опіку парафіяльного Священика, який порушив канонічні правила, звільняє його з відповідальности перед церковною владою, Благочинного, що стоїть при свойому праві, ображує й б`є, й позиває перед світський суд, обвинувачуючи його фальшиво.47)
Іншим разом знаходимо процес між двома дрібними властителями одного села, і з нього бачимо, що один з панів, на злість противникові, присилував парафіяльного Священика поминати його на Ектенії.48) Під час сварки, що повстала між управителем Чорнобильського маєтку, шляхтичем Польчевським та пріором домініканського Манастиря, звісним зо свого завадіяцтва, патером Варновським, цей останній виключив Польчевського з церкви. Сповняючи це виключення, він не вдовольнився перервою Служби в костелі, але наказав замкнути й усі православні церкви в Чорнобильському маєтку, і не позволив протягом певного часу ані дзвонити, ані відправляти в них Службу Божу. Той же Варнавський силував членів православного Братства бувати на похоронах, процесіях і інших, обрядах у католицькій Церкві.49)
Ворожнеча між дідичами також часто позбавляла парафіян можливости бувати на Службі. Божій і сповнювати релігійні обряди. Управитель Димерського староства Смігурський, через свою незгоду з сусіднім дідичем Іскрицьким, заборонив димерському парафіїяльному Священикові допускати до сповіді і Св. Причастя селян села Демидова, що належало до димерської Парафії, заборонив позволяти їм ходити до церкви, та й взагалі сповняти в Демидові які небудь треби. Цим Демидівські селяни були позбавлені можливости хрестити дітей, дружитися, причащати хворих і ховати мерців.
Другий дідич цілком не допускав Священика в своє село, і бив його доти, доки той не відрікся сповняти треби в частині своєї парафії,50) і т. ін.
 
 
36. Польські суди не боронили українських православних Священиків
 
Безнастанно кривджене й ображуване, православ-неДуховенство не мало оборони в судах, де суддями були ті ж самі польські шляхтичі. Мало котра жалоба доходила до суду, та й то хіба в такому випадку, коли сам Священик був шляхтичем, або коли окривдив його шляхтич сусід, і дідичеві того села, де жив Священик, вигідно було для його власних інтересів подати позова. Але і в таких випадках правосуддя не вдовольняло позовника, і по більшості наводило на нього тільки нові переслідування.
Так, ґродський луцький суд розглядав жалобу острізького Протоєрея, Андрія Терпиловського, на шляхтича Збиєвського за те, що Збиєвський наклепав на позовника, обвинувачуючи його за підпал і чарівництво, і тягнув його на відповідь до львівського уніятського консисторського суду, якого влади Терпиловський не признавав над собою. Розглянувши справу, суд рішив, що її треба доповнити, і тому відклав вирішення, а тимчасом видав Збиєвському всі документи для процесу, і не дав цим можливости Протоєреєві подати протеста до Трибуналу.51)
Далі ми знаходимо жалобу парафіяльного Священика Ломиковського на шляхтича Татомира за те, що той, зустрівши Священика на дорозі, почав його лаяти останніми словами за те, що Ломиковський посмів пожалуватися в суді на шляхтичів. Після цього Тато-мир кинувся на нього з голою шаблею, але коли припадком проїжджі люди не дали йому порубати Священика, то він, відходячи, погрозив так: „Постривай, попе, подавати жалоби на шляхту... Спробуй обвинувачувати мене, — то я твою жалобу на тобі ж покришу!"52)
В Крем`янецькому повіті один оборонець Унії, польський шляхтич Блендовскі, довгий час кривдив і ображав православних. Він відняв землі в сусіднього Загаецького православного Манастиря, викурив Священика зо свого села. А коли до церкви почав появлятися правити Службу Божу й сповняти треби Священик із сусіднього села, Іван Гостиловський, то він його грабив, бив і грозив, щоб присилувати відправляти по-уніятському обрядові. Нарешті, він подав до суду жалобу на Священика за те, що він ніби-то тільки про людське око відправляє уніятську Службу Божу, а як нема Блєндовського, то відправляє Службу православну. Коли ж Священик появився в суді відповідати за цю справу, то Блєндовскі в очах суду лаяв і безкарно грозив, що його виб`є, як він далі не буде його слухатися.53)
 
 
37. Пекло в українських родинах через Унію
 
Тим часом, коли польські шляхтичі скрізь тяжко переслідували Священиків, православні, шляхтичі, під напором публічної опінії свого оточення, переходили на Католицтво й ставали ревними оборонцями Унії та противниками Православ`я. Бувало іноді, що в шляхетському роді траплялася особа сталіша й самостійніша, що не піддавалася публічній опінії, — в такому разі вона мусіла витримувати боротьбу не з духовною й цивільною владою, а з сусідами, а особливо з свояками, що перейшли на Католицтво. Оці суперечки повставали, звичайно, з одного джерела: якийнебудь предок роду був основником одного з сусідніх православних манастирів або місцевої православної церкви, через це всі члени роду, як наслідники, були „коляторами", цебто — ктиторами церкви, і, при незгоді їх у Вірі, свояки-католики звичайно старалися повернути манастиря й церкву на-уніятські, свояк же православний заявляв свої права, й боронив непорушність церкви. Тоді повставала уперта родинна ворожнеча: бійки, напади, заїзди перепліталися з жалобами, позвами й апеляціями, і переставали звичайно аж після смерти православного члена роду або після переходу маєтку, де знаходилася спірна церква, в сторонні руки.
Наприклад, в Овруцькім повіті жила родина шляхтичів Силичів, що складалася з чотирьох братів і дядька, і всі вони були ктиторами жіночого православного манастиря, заснованого в селі Сільці їх предками. Дядько й два брати перейшли на латинство, два брати лишилися православними. Після смерти старшого з них, Григорія, на молодшого Олександра посипалися всякі можливі утиски з боку інших свояків. Дядьки й брати, в товаристві приятелів та слуг, часто нападали на його дім і маєток: вбігали до манастиря, били й катували черниць, зірвали з стін в церкві портрета померлого Григорія Силича, і т. ін.54)
Подібна родинна суперечка записана в Книгах Луцького Грода із-за незгод, що повстали через коляторське право «а Білостоцький Манастир. Цього манастиря заснував у XVII ст. православний Єпископ Перемиський і Самарський Симеон-Сильвестер Гулевич. Онук його у первих, Йосип Гулевич, як і багато інших членів його роду, був палким оборонцем Православія, а інші Гулевичі посвоячилися з Путошинськими, другим давнім православним родом волинських шляхтичів, і через це частина села Білого Стока й сусіднє село Гать перейшли на власність Путошинських. Два представники цього роду, Владислав і Богуслав, прийняли Унію й почали переслідувати Білостоцький Манастир. Йосип Гулевич, як колятор, заступився за ченців. Путошинські, з товпою слуг і приятелів нападали нераз на манастир, нищили його майно, катували ченців, манастирських слуг і селян. Гулевич відбивав напади разом з Ігуменом, радив йому відбивати силу силою, та шукав полагодження незгоди судовою дорогою.
Довго тягнулася ворожнеча, нарешті скінчилася кривавою сутичкою біля манастирського паркана, — із-за неї Гулевичеві вдалося посадити Владислава Путошинського на якийсь час до тюрми за напад із зброєю в руках на манастир.
Але це не втихомирило буйного шляхтича: тільки що скінчився речінець арешту, тільки що Путо-шинський вернувся додому, він відновив напади й заїзди, відняв манастирську землю і до решти знищив манастирське господарство.55)
Утискаючи й далі Білостоцький Манастир, Владислав Путошинський вів таку ж боротьбу зо своїм рідним братом, Адамом, за церкву, що знаходилася в їхньому спільному селі, Гаті. Владислав повернув цю церкву на уніятську, Адам же, що лишився вірним Православію, хоч і не знайшов способів спротивитися цьому, то рішив не допускати, щоб уніяти спокійно тріюмфували після перемоги. У храмовий празник він узяв з церкви образа Св. Димитрія, і, скликавши кількох сусідів та російських офіцерів, що випадком проходили через село, він запросив Ігумена Білостоцько-го Манастиря, Йосипа Балабана, відправити Службу Божу в його хаті, при чому жалувався на відступництво брата й викликав цим велике непорозуміння з ним російських офіцерів.56)
 
 
38. Наслідки підступного плану Шумлянського
 
Показалося, що вказане положення релігійної справи, яке виходило з плану, предложеного Шумлянським, основаного на глибокому зрозумінні суспільства, серед якого йому приходилося працювати, — дуже корисне для Унії. Протягом двадцяти літ після невдалого Люблинського З`їзду Унія поширилася. Тайне прийняття Унії Єпископами, що й далі вдавали з себе православних, розрив безпосередніх зносин з Київською Митрополією, переслідування сільського Духовенства шляхтичами, захоплення манастирів або відібрання в них способів до існування, незгода серед шляхетських православних родин, відтягнення від Братств впливовіших їх членів принадами нагородити їх шляхетськими правами, а при всім цім недостача ясно висловленої програми, неозначеність становища, серед якого неможливо було докладно вказати осіб, що належали до Унії чи її відкидали, — усе це паралізувало оборону з боку православних, не давало їм можливости поєднатися й показати себе спільно, та довело їх до приватної боротьби в окремих випадках ...Після двадцятилітніх змагань сам Шумлянський побачив, що положені ним заходи такі успішні, й плоди їх такі повні, бодай у деяких землях Речіпосполитої, що він рішився скинути з себе маску. Він полишив іншим вести далі розпочату ним справу в тих Єпархіях, де Православіє держалося міцніше, і заявив, ща пристає до Унії з Єпархіями, підданими йому безпосередньо: Львівською, Галицькою та Кам`янець-Подільською. Певний, що його заходи дорешти ослабили в них православну суспільність і закорінили в ній байдужість до спірного релігійного питання, він постановив вигнати з цих Єпархій відразу навіть останки Православія.