Апологетика

 

“Христос со мною! Чего я устрашусь? Его Евангелие в руках моих – посох, на который я опираюсь. Вот где мое прибежище, вот мирная пристань души моей. Бури, на меня воздвигнутые, море, на меня низвергнутое, неистовства государей и сильных мира... все это для меня не более паутины”.

Иоанн Златоуст

 

 

Патріарх ФІЛАРЕТ

 

КОРОТКА ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

 

В 1988 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України, в Україні почався рух за ІІІ відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Його підтримали митрополит Мстислав (Скрипник) і УАПЦ в США, яку він очолював.

5-6 червня 1990 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор за участю більш як 700 делеґатів з усієї України, серед них було 7 єпископів і понад 200 священиків. Собор затвердив факт утворення УАПЦ і обрав Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника). Митрополит Мстислав на цьому Соборі був відсутнім, але з обранням його Патріархом погодився.

2 жовтня 1990 року органи влади Української Радянської Соці­алістичної Республіки офіційно зареєстрували УАПЦ.

18 листопада 1990 року в соборі святої Софії в Києві відбулася інтронізація митрополита Мстислава на Патріарха Київського і всієї України.

З цього часу Патріарх Мстислав (Скрипник) не тільки став першим Патріархом, але він об’єднав УАПЦ в Україні з УПЦ в США і діаспорі. З того часу ієрархи і духовенство УПЦ в США стали приїздити до України, служити в українських храмах, брати участь у рукоположеннях священиків. Так, Патріарх Мстислав разом з єпископом Вашинґтонським Антонієм (Щербою) хіротонізували на єпископа Хмельницького Антонія (Фіалку) і на єпископа Дніпропетровського Пантелеймона. У храмах УПЦ в США і діаспорі на богослужіннях духовенство і архиєреї поминали Мстислава як свого Патріарха, а не митрополита. Ці факти свідчать про те, що Патріарх Мстислав був Патріархом не тільки в Україні, а й у США і діаспорі. Не може бути один Патріарх для двох Церков (тобто для УАПЦ в Україні і УПЦ в США). Це означає, що Патрі­арх Мстислав об’єднав українські Церкви в Україні і в США в одну Церкву. Тому твердження, ніби УПЦ в США не з’єднувалася з відродженою УАПЦ в Україні в 1990 році, не має під собою канонічного підґрунтя. Факт є фактом: УАПЦ в Україні і в США – це єдина Церква з Патріархом Мстиславом на чолі.

 

Паралельно з цим в УРСР, яка тоді входила в Радянський Союз, ішов інший церковний процес.

У 1990 році (7-10 червня) на Помісному Соборі Російської Православної Церкви, який обрав після смерті Патріарха Пимена Патріархом Московським і всієї Русі митрополита Олексія (Рідігера), митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), що був тоді Місцеблюстителем патріаршого Московського престолу і головуючим на Помісному Соборі, добився для Української Православної Церкви (Український Екзархат у лютому 1990 року був перейменований на УПЦ) права “незалежності і самостійності в управлінні”. Це був крок вперед до автокефалії Української Церкви. Після Собору були спроби викреслити це рішення із постанов Помісного Собору, але митрополит Філарет домігся свого і не допустив фальсифікації.

В 1990 році, 26 жовтня, Архиєрейський Собор Московського Патріархату на підставі постанови Помісного Собору прийняв рішення про “самостій­ність і незалежність в управлінні” Україн­ської Православної Церкви Московського Патріархату. Митрополит Філарет (Денисенко) був пожиттєво обраний Предстоятелем УПЦ. 27 жовтня 1990 р. в Софійсь­кому соборі м. Києва за Божественною літургією Патріарх Олексій вручив митрополиту Філарету Грамоту, якою підтверджувалися нові права УПЦ. Але, як пізніше виявилося, Московська Патріархія порушила своє рішення раніше, ніж висохло чорнило.

В 1990 році ще існував Радянський Союз і Україна перебувала в його складі. УАПЦ, хоча й існувала в цих політичних умовах, але практично була замкнена в межах Галичини. За межами Галичини УАПЦ мала невелику кількість парафій. Такою була тоді церковна політика радянської влади.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила незалеж­ність України. Україна стала державою. Політичні умови в Україні змінилися. Становище УПЦ, хоч і незалежної та самостійної в управлінні, але все ж таки в складі Московського Патріархату, протирічило політичному стану України як суверенної держави.

1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерській лаврі митрополит Філарет скликав Помісний Собор (він на це мав канонічне право, згідно з Статутом і Патріаршою Грамотою) за участю всього українського єпископату, духовенства, мирян, представників монастирів і духовних навчальних закладів. Помісний Собор одноголосно прийняв постанову про автокефалію Української Православної Церкви. Це означало відокремлення Української Православної Церкви від Московського Патріархату.

В листопаді 1991 року Радянський Союз формально ще існував, незважаючи на це, Україна проголосила себе незалежною державою. В Україні готувався референдум. У цих політичних умовах митрополит Філарет по телебаченню закликав український народ голосувати 1 грудня 1991 року за незалежність України. Результати референдуму були вражаючими: 92% населення проголосували за незалежність Української держави. Першим Президентом України всенародно був обраний Леонід Макарович Кравчук.

9 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі в Білорусі офіційно розпався Радянський Союз і утворилася Співдружність Незалежних Держав (СНД).

З цього часу політичні кола Росії, незадоволені розпадом Радян­ського Союзу, і Московська Патріархія розгорнули проти митрополита Філарета шалену пропаґанду, спрямовану на моральне знищення його як церковного діяча, що очолив рух за автокефалію в Україні і за відокремлення УПЦ від Московського Патріархату.

31 березня – 4 квітня 1992 року в Москві в Даниловому монастирі відбувся Архиєрейський Собор Московського Патріархату, на якому УПЦ було фактично відмовлено в автокефалії. Була зроблена спроба усунути митрополита Філарета від керівництва Українською Православною Церквою, замінивши його своїм ставлеником, який би відмовився від автокефалії Української Церкви і міцно тримався б Московського Патірархату. Спроба не вдалася. Митрополит Філарет залишився Предстоятелем Української Православної Церкви.

27 травня 1992 р. у Харкові відбувся неканонічний, так званий архиєрейський, Собор, інспірований Москвою і спецслужбами, для усунення митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ і обрання його “наступником” митрополита Володимира (Сабодана), керуючого справами Московської Патріархії.

Президія Верховної Ради України і український уряд не визна­ли законними рішення Харківського “собору”, як такі, що суперечать Статуту УПЦ, зареєстрованому державним органом України.

22 травня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський форум на захист українського православ’я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ і УАПЦ. Після Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року вже почалися переговори на предмет об’єд­нання двох українських Церков в одну. Тому спільна участь у Все­українському форумі була результатом попередніх домовленостей.

25-26 червня 1992 року в Києві в резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об’єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Україн­ської Православної Церкви (Московського Патріархату) в єдину Помісну православну Церкву – Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава Патріархом Київським і всієї України. Таким чином був створений Київський Патріархат. Статутом УПЦ Київського Патріархату став Статут УАПЦ з відповідними доповненнями.

10 липня 1992 р. Статут УПЦ Київського Патріар­хату був зареєстрований державними органами України.

З об’єднанням УАПЦ і УПЦ (Московського Патрі­архату) на чолі з митрополитом Філаретом Україн­ська Православна Церква в США і діаспорі автоматично включилася до складу Київського Патріарха­ту, тому що Патріарх Мстислав був Главою всієї Укра­їнської Церкви як в Україні, так і в США і діаспорі.

1-6 липня 1992 року делеґація Української Право­славної Церкви Київського Патріархату, очолювана блаженнійшим митрополитом Філаретом (Денисенком), на запрошення Вселенського Патріарха Варфо­ломія відвідала Константинополь. До складу деле­ґації входили митрополит Антоній (Масендич), ректор Київської Духовної Семінарії архимандрит Даниїл (Чокалюк), народний депутат України Василь Чер­воній і архимандрит Валентин (Дажук). Делеґа­ція двічі зустрічалася з Патріархом Варфоломієм у його офіційній резиденції, була присутньою на Бо­жественній літургії в Георгіївському соборі. Літургію відправляв грецький архиман­дрит. На літургії молилися Патріарх Вселенський Варфоломій, Патрі­арх Антиохійський Ігнатій, митрополит Філарет з делеґацією, грецькі архиєреї. Делеґація у супроводі грецьких архиєреїв відвідала храми і монастирі. Мит­рополит Філарет служив панахиду на могилі Патрі­арха Вселенського Димитрія. Делеґація молилася разом з грецьким духовенством. Делеґацію теп­ло приймали на о. Халкі, в колишній Халкінській ду­хов­ній школі. Патріарх Варфоломій влаштував на честь української делеґації обід у своїй резиденції, де мит­рополит Філарет займав перше місце після Патріарха Вселенського. Архиєпископ Стиліанос (Австралійський і Новозеландський) був на другому місці. На обіді були присутні інші архиєреї Вселенської Патріархії і, звичайно, делеґація у повному складі.

Переговори між Патріархом Варфоломієм і митрополитом Філаретом ішли з приводу автокефалії Української Православної Церкви. Делеґація представила Патріарху лист Президента України Леоніда Кравчука, в якому він заявляв про необхідність Українській державі мати автокефальну Церкву, яка не залежала б від Московського Патріархату. Митрополит Філарет навів арґументи на користь автокефалії в Україні. Патріарх Варфоломій, вислухавши всі ці арґументи і ознайомившись з листом Президента України, сказав: 1) Україна, оскільки вона стала незалежною державою, згідно з церковними канонами, має право на свою автокефальну Церкву; 2) для того, щоб визнати автокефалію Української Православної Церкви, треба, щоб вона спочатку об’єдналася; сьогодні вона, на жаль, роз’єднана на дві частини; 3) він хотів би зберегти добрі стосунки з Московським Патріархатом. Отже, справа автокефалії Української Православної Церкви пов­ністю залежить від її об’єднання. Таким був зміст переговорів митрополита Філарета з Патріархом Варфоломієм.

Невдовзі після від’їзду делеґації УПЦ Київського Патріархату в Константинополь приїхали представники Московського Патріарха­ту. І у пресі з’явилася інформація, в якій були наведені слова Вселенського Патріарха, що він начебто не знає, з якою метою мит­ро­полит Філарет приїздив до Константинополя. Зуст­річ делеґації УПЦ Київського Патріархату з Вселенським Патріархом Варфоломієм в липні 1992 року була показана по Українському телебаченню.

У першій половині 1993 року Україну відвідали делеґація УПЦ в Канаді на чолі з її Предстоятелем митрополитом Василієм (Федаком), а також єпископ Скопленський Всеволод (Майданович). Вищезгадані ієрархи знаходяться під юрисдикцією Константинопольського Патріархату. Під час поїздки по Україні вони зустрічалися з митрополитом Філаретом, митрополитом Володимиром (Сабоданом) та іншими архиєреями і духовенством обох україн­ських Церков – Київського і Московського Патріархатів. Метою їхньої поїздки було сприяння об’єднанню українського православ’я. Зустрічі не мали ніякого успіху, оскільки УПЦ Московського Патріархату категорично відкидала об’єднання з Київським Патріархатом і вихід з-під московської юрисдикції.

11 червня 1993 року помер Патріарх Київський і всієї України Мстислав. Місцеблюстителем патріар­шого престолу був обраний архиєпископ Володимир (Романюк). На похорон Патріарха Мсти­слава був направлений Священним Синодом архиєпископ Рів­ненський Роман (Блащук). Він служив разом з ієрар­хами УПЦ в США – Костянтином і Антонієм. Ієрархи УПЦ в Канаді на чолі з митрополитом Василієм (Федаком) були присутні на похороні, але не служили разом з архиєреями УПЦ в США, бо вони належали до юрисдикції Константинопольського Пат­ріарха. Як бачите, українські архиєреї Канади не мали молитовного єднання з україн­ськими архиєреями Київського Патріархату, до якого належали архиєпископ Костянтин і єпископ Антоній (УПЦ в США).

На 20 жовтня 1993 року Священний Синод призначив скликання Помісного Собору УПЦ Київського Патріархату для обрання Патріарха Київського і всієї України. Почалися пошуки кандидатів на патріарший престіл. Серед них були єпископ Вашинґтонський Антоній (Щерба), єпископ Скопленський Всеволод. У вересні 1993 року до Києва приїхав єпископ Антоній. Він вивчав ситуацію в УПЦ Київського Патріархату і не відкидав можливості бути обраним Київським Патріархом. Єпископ Всеволод також хотів би стати Патріархом, але йому була потрібна на це згода Вселенського Патріарха, бо він перебував під його юрисдикцією. До самого останнього моменту єпископ не відмовлявся, але Патріарх Варфоломій, очевидно, не дав свого благословення, і епископ Всеволод зняв свою кандидатуру. Помісний Собор проходив бурхливо. Ситуація на Соборі була дуже складною. Митрополит Антоній (Масендич), будучи лише 30 років за віком, робив усе можливе, щоб стати Патріархом. Собор відкинув його кандидатуру. За цих умов зняв свою канди­датуру і єпископ Вашинґтонський Антоній. Поміс­ний Собор обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України Володимира (Романюка), що в той час був митрополитом Чернігівським. Заступником Патріарха був обраний, майже одноголосно, митрополит Філарет. 21 жовтня відбулася патріарша інтронізація митрополита Чернігівського Володимира (Романюка) у соборі святої Софії, де проходив Помісний Собор. Слід відзначити, що разом з іншими ієрархами УПЦ Київського Патріархату в інтронізації брав участь єпископ Вашинґтонський Антоній.

У 1993 році від УПЦ Київського Патріархату відокремився Петро (Петрусь), архиєпископ Львівський, який брав участь у Всеукраїнському Помісному Соборі 25-26 червня 1992 року; він був обраний членом Священного Синоду, від якого згодом отримав сан архиєпископа. Серед духовенства, що відійшло від Київського Патріархату, був також о. Володимир Ярема. Після смерті Патріарха Мстислава вони вирішили обрати Патріарха для свого церковного угруповання. Але у них не було кандидата. Тоді прот. Володимир Ярема розлучився зі своєю дружиною. Обоє вони прийняли чернечий постриг. О. Володимир прийняв ім’я Димитрій і через короткий час був висвячений на єпископа. В його хіротонії брали участь архиєпископ Львівський Петро (Петрусь) і єпископ Михаїл (Дудкевич) – малокультурна і неосвічена людина. Його хіротонію здійснив Антоній (Масендич), як вважають у церковному середовищі, з провокаційними намірами. В даний час він не належить ні до якої Церкви і служить настоятелем у м. Таращі Київської області. Архиєпископ Петро і єпископ Димитрій (Ярема) скликали Собор із своїх прихильників у м. Києві в Будинку вчителя і обрали на ньому єпископа Димитрія Патріархом Київським. Це було 6 вересня 1993 року. На цьому зібранні був д-р Анатолій Лисий, член Ради Митрополії УПЦ в США, який благав учасників Собору не робити розколу в Київському Патріархаті і не обирати Патріарха. Але його не послухали. Всі ці події відбулися до Помісного Собору УПЦ Київського Патріархату. Патріарх Димитрій з’явився раніше інтронізації Патріарха Володимира (Романюка). Собор назвав своє церковне об’єднання УАПЦ. Цей новоутворений церковний центр не був зареєстрований державним органом. Реєстрація відбулася лише в березні 1995 року. Митрополит Володимир (Сабодан) називає УАПЦ Патріарха Димитрія “дружньою конфесією”, тому що вона бореться з Київським Патріархатом.

Патріарх Вселенський Варфоломій сказав, що для визнання ав­токефалії Української Православної Церкви потрібно спочатку об’єднатися українському православ’ю. Для того, щоб не допустити визнання, Московська Патріархія робить все можливе, щоб об’єднання не відбулося. Утворення нової УАПЦ сприяє цьому. Саме тому мит­рополит Володимир (Сабодан) і назвав її “дружньою конфесією”.

12 березня 1995 року Вселенський Патріарх Варфоломій і Священний Синод прийняли ієрархію Української Православної Церкви в США під юрисдикцію Константинопольського Патріархату. Рішення про входження в євхаристійне єднання з Вселенським Патріархом було прийняте Собором єпископів УПЦ в США (тобто митрополитом Костянтином, архиєпископом Антонієм і єпископом Ієремією; єпископ Всеволод і до цього був у складі Константинопольського Патріархату) і Радою Митрополії. Помісний Собор УПЦ в США не приймав рішення у цій важливій справі, а він є вищим органом управління УПЦ в США.

Священний Синод УПЦ Київського Патріархату в своїй Постанові (журнал № 10 від 11.04.1995 р.) висловив задоволення рішенням Собору єпископів УПЦ в США і діаспорі з приводу їх євхаристійного єднання з Вселенським Константинопольським Пат­ріархом на підставі їх запевнення: “Це євхаристійне єднання з Вселенським православ’ям буде мати позитивний вплив на справу єдності нашої Церкви у незалежній Україні і забезпечить зміцнення пози­цій Київського престолу, як духовного осередку Ма­тері-Церкви всіх православних українців не тільки в Україні, але також за її усталеними і визнаними кордонами”. Ієрархія УПЦ в США і діаспо­рі запевняла нас, що вони “будуть ефективно вплива­ти на життя Матері-Церкви в Україні і допомагати їй в стабілізації і визнанні світовим православ’ям”. Ми також з вдячністю прийняли запевнення Собору єпископів УПЦ в США і діаспорі, що “Вселенський Константинопольський престіл готовий стати активним у справах, які торкаються єдності Церкви в Україні, працюючи для здійснення цього бажання з Українською Православною Церквою в США і діаспорі”.

Замість сприяння розбудові помісної Православної Церкви в Україні та визнанню її автокефалії, Вселенський Константинопольський Патріарх Варфоломій у листі до Московського Патріарха Олексія ІІ від 11 липня 1995 року заявив, що: “...до деякої міри ми можемо зрозуміти побоювання Вашої Святості і вашого Священного Синоду стосовно наслідків, що налагодження справи українців у діаспорі могло б мати відповідний вплив на загальну ситуацію в Україні, якби не було вжито відповідних заходів. Під тим оглядом бажаємо Вас запевнити, що введення українських громад за канонічним порядком Православної Церкви під омофор Вселенського Патріарха, в кінцевому результаті, ми віримо, буде корисним для відносин між Найсвятійшою Церквою Росії і вірними в Україні. А це тому, що, з одного боку, ті, прийняті під наш омофор, були зобов’язані формально заявити, що вони не будуть добиватися автокефалії Української Церкви, ані навіть частки її, методами “автокефалістів”, які оперують всіма можливими засобами. З іншого ж боку, їм вже неможливо співпрацювати або спілкуватися із схизматськими українськими групами, які не є в спільноті Православної Церкви, не заподіявши шкоди самим собі, якщо для них ще дійсний принцип: “спілкування прийнятих у канонічну спільноту з іншими – неприйнятими – рівнозначне із позбавленням їх причетності до церковної громади”.

Перебуваючи в Одесі у вересні 1997 року, Вселенський Константинопольський Патріарх Варфоломій на зустрічі з Московським Патріархом Олексієм ІІ в присутності кореспондентів засобів масової інформації заявив, що він визнає в Україні тільки Українську Православну Церкву Московського Патріархату, і навіть не благословив духовенство Української Православної Церкви Київського Патріархату, яке прийшло привітати його.

Після входження в євхаристійне єднання з Константинопольським Патріархом, ієрархія УПЦ в США, яка до цього мала євхаристійне єднання з ієрархією УПЦ Київського Патріархату, відмовилася від молитовного єднання з ієрархією УПЦ Київського Патрі­архату.

Згідно з листом Патріарха Варфоломія, наведеним вище, ієрархії УПЦ в США заборонено: 1) молитовне єднання з УПЦ Київського Патріархату і УАПЦ; 2) домагання автокефалії Української Церкви, ані навіть її частки; 3) співпрацю або спілкування з “розкольниками”.

Під час перебування Патріарха Філарета в США з 23 жовтня по 15 листопада 1998 року митрополит Костянтин і архиєпископ Антоній спілкувалися з ним. Але на це було рішення Помісного Собору УПЦ в США від 15-16 жовтня 1998 року. Патріарх Філарет був присутній на молебні в соборі святого Володимира в Пармі, штат Огайо, де настоятелем прот. Іван Наконечний. Єпископ Всеволод не зустрічався з Патріархом Філаретом і заборонив своєму духовенству бути присутнім у приміщеннях, де українці (православні і греко-католики) вітали Київського Патріарха. Єпископ Всеволод навіть намовив греко-католицького єпископа в Чикаґо, щоб ні він, ні його духовенство не спілкувалися з Патріархом Філаретом. Аналогічне розпорядження дала консисторія УПЦ в США. Деякі священики приходили на зустріч з Патріархом потай. Все це свідчить про те, що ієрархія УПЦ в США ретельно виконує наказ Патріарха Варфоломія.

Чим викликані такі дії Патріарха Варфоломія? Справа в тому, що на початку 1995 року Вселенський Патріарх прийняв до складу Константинопольського Патріархату Естонську Церкву, яка до 1940 р. була під його юрисдикцією, а після угоди Молотова–Ріббентропа автоматично, але не за приписами церковних канонів, була приєд­нана до Московського Патріархату. Реакцією на цей акт Патріарха Варфоломія стало те, що 25 лютого 1995 р. Московський Патрі­арх Олексій ІІ за Божественною літургією у Богоявленському патрі­ар­шому соборі заявив про припинення молитовного єднання з Констан­тинопольським Патріархатом. Цей демарш Москви був сприйнятий у світі по-різному: частина Помісних Церков стала на бік Вселен­ського Патріарха, а частина підтримала Олексія ІІ. Таким чином, православ’я розділилося у своєму ставленні до цієї події. Напружені стосунки між Москвою і Константинополем змусили Ватикан і Женеву, де знаходиться  Всесвітня Рада Церков, втрутитись у дану справу і закликати ці дві впливові у православному світі Церкви до примирення і пошуків компромісу.

Москва і Константинополь примирилися за раху­нок УПЦ Київ­ського Патріархату, як у свій час примирилися два вороги – Понтій Пилат і цар Ірод, віддавши Ісуса Христа на розп’яття. Ось чому акція в Одесі у вересні 1997 р. викликала бурю протес­тів як в Україні, так і у світовому українстві. В Украї­ні висловлювалися думки, що Константинополь вдруге продав Україну Москві (перший раз у 1686 році).

В даному випадку Патріарх Варфоломій пішов проти принципів Константинопольських Патріархів. У 1924 році Вселенський Патріарх Григорій засвідчив у Томосі про визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі, що “відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії ... і приєднання її до святої Московської Церкви сталося не за приписами канонічних правил”. Про невизнання приєд­нання Київської Митрополії до Московської Церкви говорить лист Вселенського Патріарха Димитрія І у відповідь на послання Московського Патріарха за № 3461 від 22 листопада 1990 року, в якому говориться: “Вселенська Патріархія визнає одну канонічну Православну Церкву в установлених Патріаршим і Синодальним способом 1593 року межах Вашої Святійшої Церкви, тобто Святійшу Російську Церкву”. В 1593 році Українська Церква не входила до складу Московського Патріархату. Тому заява Патріарха Варфоломія в Одесі протирічить наведеним документам. Але чого тільки не зробиш, коли йдеться про те, бути чи не бути Вселенській Патріархії в Константинополі (Стамбулі).

Ієрархія УПЦ в США, підпорядкувавшись Вселенському Патрі­арху, втратила автокефалію. Вона вийшла зі складу УПЦ Київського Патріархату, де перебувала в роки патріаршества Мстислава. За богослужіннями ієрархія поминала Мстислава Патріархом, а не митрополитом. Патріарх Мстислав був Патріархом Київським. Крім того, ієрархія УПЦ в США отримала грецькі титули: митрополит Костянтин був Чиказьким – став Іринупольським; архиєпископ Антоній був Нью-Йоркським – став Ієраполь­ським; покійний єпископ Паїсій був Міннеаполь­ським – став Дафнусійським; єпископ Іоан був Лондонським – став Парнаським; єпископ Єремія був Південно-Американським – став Аспендоським; по­кійний митрополит Анатолій (Дублянський) був За­хідно-Європейським – став Созопольським. Отримання нових титулів україн­ськими єпископами у США поставило їх в інше становище, ніж українських єпископів у Канаді. Останні зберегли свої попе­редні титули. Священний Синод Константинопольської Церкви не випадково змінив ієрархам УПЦ в США титули. В цьому є щось потаємне. Слід зверну­ти увагу на те, що ієрархи УПЦ в США не вживають свої нові титули, приховуючи їх від своєї пастви.

Рішення про підпорядкування Вселенському Патріарху і вихід зі складу Київського Патріархату прийняли Собор єпископів та Рада Митрополії УПЦ в США. Такі рішення повинні прийматися Помісним Собором, який є вищим органом управління Церквою. Як 14-й Надзвичайний Собор (1995 року), так і 15-й Собор УПЦ в США не прийняли чіткої і ясної постанови про входження УПЦ в США під юрисдикцію Константинопольського Патріарха. Оскільки Помісний Собор не прийняв такої постанови (а він не прийняв її з багатьох причин, у тому числі через те, що для делеґатів Собору до цього часу залишається щось приховане), ориґінальні документи Згоди між Константинополем і Бавнд-Бруком не опубліковані. Це викликає серед української пастви занепокоєння і породжує різні чутки. Релігійні громади особливо турбує питання майна. Був проект змінити Статут УПЦ в США, але 15-й Собор не погодився на зміну Статуту. Неспокій, викликаний подією 1995 року, продовжує хвилювати УПЦ в США.

25 грудня 1993 року митрополит Антоній (Масендич), керуючий справами УПЦ Київського Патріархату, і група єпископів – Іоан (Сіопко), Роман (Блащук), Софроній (Власов), Спиридон (Бабський) вийшли із складу Київського Патріархату і приєдналися до УПЦ Московського Патріархату. Антоній Масендич з часом був “переви­свячений” на єпископа і призначений на Барнаульську кафедру в Сибіру. Церква сприйняла цей акт як очищення від зрадників. Антоній Масендич задовго до цього мав зв’язки з митрополитом Во­лодимиром (Сабоданом) і митрополитом Смоленським Кирилом. Є підстави стверджувати, що архимандрит Антоній Масендич був засланий спецслужбами в УАПЦ для її руйнації зсередини. Тому він ставив в єпископи випадкових осіб, що не відповідали вимогам архиєрейства, рукополагав у священство аморальних, без духовної освіти, непідготованих молодих людей. З відходом Антонія Масендича УПЦ Київського Патріархату нічого не втратила, навпаки, вона звільнилася від недостойних священнослужителів.

14 липня 1995 року помер від четвертого інфаркту Патріарх Володимир (Романюк). За рік і дев’ять місяців патріаршества Святійший Патріарх Володимир майже 7 місяців провів у лікарні. На його здоров’ї відбилися 17 років ув’язнення в мордовських та сибірських таборах. Він не дожив 5 місяців до свого 70-річчя.

Похорон Святійшого Патріарха Володимира (Романюка) був трагічним. Історія, мабуть, не знає такого знущання над похоронною процесією. Винних у побитті людей поки що “не знайшли”, хоч вони, безумовно, є. Неправду не можна прикрити. Рано чи пізно багато чого відкривається.

Причиною побиття похоронної процесії була спроба ліквідувати УПЦ Київського Патріархату, яка розрослася до того часу і стала загрозою для Московського Патріархату. Коментуючи трагедію, що сталася на Софійській площі, митрополит Смоленський Кирил (Гундяєв) заявив кореспондентам засобів масової ін­формації, що “причиною побиття людей був розкол у Церкві”. Якщо продовжити цю думку митрополита, то виходить, що якби Українська Церква залишилася у підпорядкуванні Московського Патріарха, то трагедії в українській столиці не було б. Отже, винна в цьому наша незалежність. Трагедія чеченського народу, за логікою московського ієрарха, також лежить у площині прагнення до незалежності.

Після похорону Патріарха Володимира УПЦ Київ­ського Патрі­архату не тільки не була ліквідована, а стала міцнішою, бо навколо неї об’єдналися демократичні, патріотичні сили в Україні і за її ме­жами, які зрозуміли, що їх духовною опорою є Київський Патріархат.

20-21 жовтня 1995 року у Володимирському соборі відбувся Помісний Собор УПЦ Київського Патріархату, який обрав патріаршого Місцеблюстителя митрополита Філарета (Денисенка) Патріархом Київським і всієї Руси-України.

На Всеукраїнський Православний Собор зібралися 173 делеґати з усіх єпархій та понад 150 гостей, у тому числі близько 50 – з діаспори. На Архиєрейському Соборі, який відбувся перед цим, було запропоновано три кандидатури, в тому числі і митрополита Івано-Франківського Андрія (Абрамчука). Всі відмовились. І митрополит Андрій – також. На Всеукраїнському Соборі була зроблена нова спроба. Ніхто із тих, кому було запропоновано, не погоджувався бути кандидатом, тому Собор вийшов на таємне голосування лише з од­ним кандидатом – митрополитом Філаретом. За нього проголосувало 160 делеґатів, 4 – проти, 9 – утрималося.

Перед скликанням Собору митрополит Філарет зробив чергову спробу об’єднання, звернувшись до митрополита УПЦ Московського Патріархату Володимира (Сабодана) та Патріарха УАПЦ Димитрія (Яреми). Він закликав: “Покладімо край нашим чварам та розладу! Єднаймося в єдину національну Українську Помісну Церкву в ім’я Бога і України!” Його голос не був почутий, і відповіді не було.

В той же час таємно готувалась акція з ліквідації Київського Патріархату як релігійного центру і юридичної особи. Митрополит Андрій (Абрамчук) з трьома іншими архиєреями (у Всеукраїн­ському Соборі брали участь 22 архиєреї) домовилися з Патріархом Димитрієм (Яремою) провести у Феодосіївському монастирі м. Києва свій “соборчик”, оголосити об’єднання УАПЦ з УПЦ Київського Патріархату і подати в державні органи соборний документ про ліквідацію УПЦ Київського Патріархату та зареєструвати нове церковне утворення – УАПЦ. Була попередня домовленість про те, що Патріарх Димитрій (Ярема) відмовляється від патріаршества, і на його місце обирається митрополит Андрій (Абрамчук). Вся ця процедура була погоджена з деякими високопосадовими особами держави. Ця акція була зірвана, бо стала відома декому з народних депутатів, які сповістили про це Місцеблюстителя митрополита Філарета, а він, у свою чергу, довів до відома державних органів, звинувативши високих посадових осіб у втручанні у внутрішні справи Церкви. Щоб випередити “яремівський” Собор, на першому засіданні Всеукраїнського Православного Собору у Володимирському соборі було проведено вибори і оголошено про обрання Патріарха Київського і всієї Руси-України. “Яремівський” Собор запізнився, і через це його наміри провалилися. Митрополит Андрій (Абрамчук) пізніше серед своїх однодумців сказав: “Мене підвели і обдурили”.

Після інтронізації, яка відбулася 22 жовтня 1995 року у Володимирському соборі, новообраний Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у своїй першій промові серед іншого закликав до діалогу любові українських греко-католиків.

Після Собору УПЦ Київського Патріархату скоро­тилася на 4-х архиєреїв, з якими відійшло більш як чотириста парафій на Івано-Франківщині та Тернопільщині. Через два роки майже всі ці парафії повер­нулися до Київського Патріархату, а разом з ними мит­рополит Василій (Боднарчук) та єпископ Іоан (Бойко).

УАПЦ за цей період пережила нове розділення (митрополит Петро Петрусь) і скоротилася до мінімуму. Сьогодні вона не має в Україні соціальної під­тримки. Патріарх Димитрій (Ярема), відчуваючи безперспективність УАПЦ, в березні 1998 року пішов на підписання з Патріархом Філаретом “Меморандуму про наміри об’єднання”. Але деякі політичні кола і окремі церковні особи не були зацікавлені в об’єднанні УАПЦ з УПЦ Київського Патріархату; цим актом був стривожений і митрополит Володимир (Сабодан). Меморандум не мав свого продовження. Патріарх Димитрій змушений був публічно від нього відмовитися.

За три роки після останнього Всеукраїнського Собору (1995 р.) УПЦ Київського Патріархату не тільки повернула втрачене, але і розши­рила кількість парафій на сході України. Відкрилися нові пара­фії, перейшла значна кількість парафій Московського Патріархату.

Перехід промосковських парафій стримується місцевими органами влади майже по всій Україні. В той же час швидко зростає кількість вірних Київського Патріархату. Про це свідчать соціологічні дослідження як українських, так і московських інститутів. Нижче наводяться ці дані.

Московський науковий і культурно-просвітницький журнал “Полис” (№4 /46/, 1998 р.), який займається політичними дослідженнями, опублікував статистичні дані про релігійні конфесії в Україні. Журнал не є прихильним до УПЦ Київського Патріархату. Але і він змушений визнати, що до Київського Патріархату належить набагато більше віруючих, ніж до Московського.

Журнал подає такі наукові дослідження: в Правобережній Україні оголосили себе віруючими 79% населення, в Лівобережній – 56%. Це означає, що на Лівобережжі невіруючих більше, ніж на Правобережжі: 44% проти 21%. В цьому виявляється вплив комуністичної ідеології.

На Правобережжі належать (тобто відвідують) до тієї чи іншої Церкви 63% населення, а на Лівобережжі – 28%. Це означає, що на Лівобережжі половина віруючих не відвідує церкву і тому не знаходиться під її впливом. Отже, Правобережжя є під значно більшим впливом Церкви.

До УПЦ Київського Патріархату на Правобережжі належить 46,5% віруючого населення і 29,4% всіх жителів; до УПЦ Московського Патріархату – 12,8% і до Російської Православної Церкви – 1,3% віруючого населення (разом до Московського Патріархату належить 14,1% віруючих), а по відношенню до всіх жителів Правобережжя – 8,1% (УПЦ) і 0,9% (РПЦ), разом – 9%. Таким чином: за Київський Патріархат 29,4%, за Московський – 9% всього населення Правобережжя.

На Лівобережжі до УПЦ Київського Патріархату належить 38,9% віруючого населення.

До УПЦ Московського Патріархату на Лівобережжі належить 13,6% і до Російської Православної Церкви – 28,2%, разом до Московського Патріархату належить 41,8% віруючого насе­лення цієї частини України. По відношенню до всіх жителів Лівобережжя УПЦ Київського Патріархату має 10,9%, а УПЦ Московського Патрі­архату 3,8% і РПЦ 8,1% – разом 11,9%. Навіть у цьому зросійщеному реґіоні Київський Патріархат не набагато відстає від Московського Патріархату (38,9% проти 41,8% по відношенню до віруючих і 10,9% проти 11,9% по відношенню до всього населення).

В цілому по Україні УПЦ Київського Патріархату складає більшість, Московський Патріархат на сьогодні уже знаходиться у меншості. На жаль, Московський Патріархат користується більшістю храмів України: Київський Патріархат має близько 3000 храмів і молитовних будинків, а Московський – вдвічі більше. Ця несправедливість стосовно Української Православної Церкви Київського Патріархату повинна бути виправлена державою. Процес зростання Київського Патріархату триває. Він неминуче приведе до утворення в Україні єдиної Помісної православної Церкви. Нижче наводиться таблиця розподілу по основних конфесіях України за даними журналу “Полис”.

Дослідження московського наукового і культурно-просвітницького журналу “Полис” співпадають з дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології, який цього року провів вибірко­ве опитування населення України всіх областей і Криму, а також Києва. Об’єкти дослідження було поділено на п’ять реґіонів: Захід­ний (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рів­ненська, Тернопільська і Чернівецька області); Західно-Центральний (Київ, Київська, Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Хмельницька та Черкаська області); Східно-Центральний (Дніпропетровська, Полтавська, Сумська та Чернігівська області); Південний (Республіка Крим, Запорізька, Миколаївська, Одеська та Херсон­ська області); Східний (Донецька, Луганська та Харківська області).

Ставилося одне запитання: “До якої Церкви ви належите?” В опитуванні взяли участь 2175 чоловік. Кожен читач може побачити, яка Церква сьогодні найвпливовіша.

Як бачимо, перше місце посіла Українська Православна Церква Київського Патріархату. І зовсім іншою виявляється УПЦ Московської Патріархії. Це об’єктивні, реальні дані. Настане час, коли до своєї національної Церкви повернуться обличчям усі виконавчі структури України. І в нас буде єдина Помісна Українська Православна Церква, яка об’єднає український народ для будівництва сильної незалежної держави.

 

Оберненопропорційна кількість віруючих і парафій Київського і Московського Патріархатів спричиняє в Україні загострення міжконфесійних відносин через несправедливий розподіл храмів. До осередків релігійної напруги відносяться Києво-Печерська і Почаївська лаври.

В основному Київський Патріархат підтримують національно-патріотичні сили, а Московський – ліві, ті з них, що тяжіють до Москви і бажають утворення нової імперії (чи то Радянського Союзу, чи то якоїсь слов’янської держави).

17-18 лютого 1998 р. у Києві відбулася Всеукраїн­ська міжнародна християнська Асамблея, в якій взя­ли участь понад 600 церковних, політичних і громад­ських діячів, науковців. Організаторами Асамблеї виступили Українська Православна Церква Київського Патріархату, Всеукраїнський міжнародний церковно-громадський комітет з відзначення 2000-ліття Різдва Христового, 37 провідних університетів та академічних інститутів країни, Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, інші громад­ські та культурологічні організації, наукові установи та товариства. Доповідь на тему: “Різдво Христове та його онтологічне значення для людства” виголосив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Робота Асамблеї проходила у 8 круглих столах:

1. Проблема духовності на зламі другого і третього тисячоліть.

2. Церква і держава та проблеми єдності українського православ’я.

3. Вплив християнства на розвиток української культури.

4. Церква і сім’я як основа здорового суспільства та проблемні питання християнського виховання дітей і молоді.

5. Роль Церкви в процесі українського державотворення.

6. Проблеми перекладу Святого Письма та богослужбових книг українською мовою і їх видання.

7. Християнство і екологічні проблеми.

8. Християнство і наука.

Асамблея, за оцінками її учасників і спостерігачів, мала великий успіх. Вона поставила важливі питання на порозі третього тисячоліття.

Перед Українською Православною Церквою Київського Патріархату стоїть важливе завдання: утворення в Українській державі єдиної Помісної православної Церкви, рівної з іншими Помісними православними Церквами. Це завдання серйозне і складне, але цілком здійсниме. На сьогодні з боку Президента України є заяви про бажання мати в Україні єдину православну Церкву, а реального сприяння цій декларації про єдину Церкву поки що нема. Але процес на низах серед православного населення триває, і він має стати вирішальним. З Божої волі постала Українська держава, буде в ній з часом і єдина православна Церква.

 

01.12.1998 РОКУ

 

 

 

АРХІВНІ ДОКУМЕНТИ

 

ПРИВІТАННЯ ІЄРАРХІВ УКРАЇНСЬКОГО ЕКЗАРХАТУ

МИТРОПОЛИТУ ФІЛАРЕТУ

 

ЕГО ВЫСОКОПРЕОСВЯЩЕНСТВУ, ВЫСОКОПРЕОСВЯЩЕННЕЙШЕМУ ФИЛАРЕТУ, МИТРОПОЛИТУ КИЕВСКОМУ И ГАЛИЦКОМУ,

ПАТРИАРШЕМУ ЭКЗАРХУ ВСЕЯ УКРАИНЫ

14 декабря 1982 года

 

Ваше Высокопреосвященство,

Высокопреосвященнейший и дорогой Владыка Экзарх!

 

В жизни нашей церкви сегодня “праздник совершается светлый и благознаменитый, в оньже трапезу добродетелей всяческих предлагает нам милостивый воистину Филарет”, который “воистину, по имени своему, всяку добродетель возлюбил еси, в них же обрел еси лествицу восхождения на небо” (стихиры на “Господи, воззвах”).

Мы собрались в этом величественном соборе, – архипастыри, пастыри, монашествующие и благочестивые верующие, чтобы вместе с Вами, дорогой Владыка, “днесь убо всечестную память Филарета Милостивого любовию празднующе”, разделить радость торжества, единой христианской семьей вознести усердные молитвы Спасителю мира, поздравить Вас с днем Ангела и выразить добрые пожелания Вашему Высокопреосвященству.

День Ангела – особый праздник в жизни христианина, ибо в этот день взоры нашей души, проникновенные молитвы и переживаемые чувства вдохновения и благодарности обращены к Небесному Покровителю, предстоящему Престолу Божию и ходатайствующему о спасении и благоустроении жизненного пути.

Путеводимый и хранимый Небесным Покровителем, пройдя путями церковного послушания и восхождения от силы в силу, Вы, Ваше Высокопреосвященство, вот уже 20 лет сопричтены апостольскому служению и сейчас стоите на высокой свещнице церковной, возглавляя в настоящее время Украинский Экзархат.

“В обязанность епископа входит не только проповедовать Царствие Божие, но и делать все возможное для устроения его на земле, ибо оно начинается здесь, а простирается до небес, начинается во времени, а простирается в вечность”, – сказали Вы 20 лет назад в своей речи перед наречением во епископа.

И сегодня мы свидетельствуем, что 20-тилетний путь епископского служения Вы посвятили претворению в жизнь этих слов и стремились внести свой вклад в дело благоустроения Церкви, спасения пасомых и установления братства среди народов.

Многогранно служение и разнообразна деятельность Вашего Высокопреосвященства. Архипастырское служение и духовное окормление, благовествование истины Христовой и преподача вседействующей благодати Святаго Духа, укрепление общеправославного единства и развитие богословия, экуменическое сотрудничество и миротворчество являются наиболее характерными сторонами Вашего служения на благо Церкви и пользу Отечества. И в основе этого служения Вы полагаете твердую веру, что от Бога “стопы человека исправляются” (Пс. 36,23) и что “никто же сам себе приемлет честь, но званный от Бога, якоже и Аарон” (Евр. 5,4).

Зная Ваше следование заветам Спасителя быть миротворцем и научение пасомых “быть в мире со всеми людьми” (Римл. 12,18), Вам была оказана честь в этом году возглавить делегацию Русской Православной Церкви на Международной конференции “Религиозные деятели за спасение священного дара жизни от ядерной катастрофы”, где Вы выразили устремление всей полноты нашей Церкви по предотвращению ядерной катастрофы, прекращению гонки вооружений, сохранению жизни человечества и торжества мира на земле.

Ваше Высокопреосвященство, дорогой Владыка Экзарх!

Настоящий год является юбилейным в жизни Вашего Высокопреосвященства – исполнилось 20-тилетие Вашего епископского служения. В зтот памятный, радостный и торжественный день примите от всей полноты украинского Экзархата сердечные поздравления с днем Вашего тезоименитства и знаменательным 20-тилетним юбилеем епископского служения.

Вознося молитвы Пастыреначальнику и Основоположнику Церкви, мы просим Господа и Спасителя нашего Иисуса Христа могуществом славы Своей (Колос. 1, 2) укрепить Ваши силы, даровать полноту благ, ниспослать Свою всесильную, неоскудевающую помощь на многая и благая лета для благоуспешного служения во славу Божию на благо Церкви, пользу возлюбленного Отечества и торжества мира на земле.

 

СЕРГИЙ, МИТРОПОЛИТ ОДЕССКИЙ И ХЕРСОНСКИЙ,

                      УПР. ВОРОШИЛОВГРАДСКО-ДОНЕЦКОЙ ЕПАРХИЕЙ

НИКОДИМ, АРХИЕПИСКОП ХАРЬКОВСКИЙ И БОГОДУХОВСКИЙ

ЛЕОНТИЙ, АРХИЕПИСКОП СИМФЕРОПОЛЬСКИЙ И КРЫМСКИЙ

АНТОНИЙ, АРХИЕПИСКОП ЧЕРНИГОВСКИЙ И НЕЖИНСКИЙ

МАКАРИЙ, АРХИЕПИСКОП ИВАНО-ФРАНКОВСКИЙ И КОЛОМЫЙСКИЙ

АГАФАНГЕЛ, АРХИЕПИСКОП ВИННИЦКИЙ И БРАЦЛАВСКИЙ

САВВА, ЕПИСКОП МУКАЧЕВСКИЙ И УЖГОРОДСКИЙ

ДАМАСКИН, ЕПИСКОП ПОЛТАВСКИЙ И КРЕМЕНЧУГСКИЙ

ВАРЛААМ, ЕПИСКОП ЧЕРНОВИЦКИЙ И БУКОВИНСКИЙ

СЕВАСТИАН, ЕПИСКОП КИРОВОГРАДСКИЙ И НИКОЛАЕВСКИЙ

ИОАНН, ЕПИСКОП ЖИТОМИРСКИЙ И ОВРУЧСКИЙ

 

 

ЕГО ВЫСОКОПРЕОСВЯЩЕНСТВУ, ВЫСОКОПРЕОСВЯЩЕННЕЙШЕМУ ФИЛАРЕТУ, МИТРОПОЛИТУ КИЕВСКОМУ И ГАЛИЦКОМУ,

ПАТРИАРШЕМУ ЭКЗАРХУ ВСЕЯ УКРАИНЫ

14 декабря 1983 года

 

 

Ваше Высокопреосвященство, Высокопреосвященнейший

и дорогой Владыка Митрополит, Экзарх всея Украины!

 

Примите сердечное поздравление с днем тезоименитства в день памяти Вашего Небесного Покровителя Филарета Милостивого от собравшихся в этом святом храме архипастырей, пастырей и благочестивой паствы.

Ваше многогранное и плодотворное служение, дорогой Владыка Экзарх, на ниве церковного делания известно далеко за пределами нашего Отечест­ва. Неусыпная забота о состоянии дел в Киевской Митрополии и Экзархате Украины, духовное окормление святых обителей и семинарии находит подтверждение в частых посещениях храмов Божиих, духовно насыщенных проповедях и назидательно-отеческих беседах с пастырями и пасомыми. Своей архипастырской проникновенной заботой Вы снискали любовь и уважение пастырей и верующих.

Как видный иерарх Русской Православной Церкви и продолжатель апостольского служения в духе и истине евангельского учения, Вы активно участвуете в миротворческой деятельности Русской Православной Церкви.

Будучи выдающимся церковным деятелем современнос­ти и истинным сыном нашего Отечества, Вы являетесь неустанным поборником добра, мира и справедливости. Действенным примером Вы, дорогой Владыка, подтверждаете слова Спасителя о миротворцах: “Блаженны миро­творцы, ибо они будут наречены сынами Божиими” (Мф. 5,9).

Вы отдаете себя на алтарь служения ближним, участ­вуете в религиозных и научных конференциях, посвященных проблемам защиты и укрепления мира и спасения че­ловеческой жизни, этого бесценного Божественного дара.

Велик Ваш вклад и в дело экуменического движе­ния. Часто представляя Русское Православие на мно­гочисленных международных богословских симпозиумах и форумах, Вы в немалой степени способству­ете утверждению православных богословских концепций во имя Божественной истины, что также слу­жит упрочению мира между верующими различных конфессий.

Ваше Высокопреосвященство, досточтимый Владыка Экзарх, в этот радостный день, озаренный неизреченным духовным светом, еще раз молитвенно желаем Вам больших успехов в Ваших многогранных трудах.

От имени архипастырей, клира, монашествующих, Одес­ской Духовной Семинарии и всех верующих лю­дей Украинского Экзархата примите, дорогой Владыка, добрые и искренние поздравления и благие пожелания. Мы прино­сим наши сугубые усердные молитвы Вашему Небесному Покровителю, Филарету Милостивому, чтобы он хранил Вас “во всех Ваших жизненных путях”, ибо это хорошо и угодно Спасителю нашему Богу, который хочет, чтобы все люди спаслись и “достигли познания истины” (1 Тим. 2, 4).

 

Ис полла эти, деспота!

 

СЕРГИЙ, МИТРОПОЛИТ ОДЕССКИЙ И ХЕРСОНСКИЙ,

                      УПР. ВОРОШИЛОВГРАДСКО-ДОНЕЦКОЙ ЕПАРХИЕЙ

НИКОДИМ, АРХИЕПИСКОП ХАРЬКОВСКИЙ И БОГОДУХОВСКИЙ

ЛЕОНТИЙ, АРХИЕПИСКОП СИМФЕРОПОЛЬСКИЙ И КРЫМСКИЙ

АНТОНИЙ, АРХИЕПИСКОП ЧЕРНИГОВСКИЙ И НЕЖИНСКИЙ

МАКАРИЙ, АРХИЕПИСКОП ИВАНО-ФРАНКОВСКИЙ И КОЛОМЫЙСКИЙ

АГАФАНГЕЛ, АРХИЕПИСКОП ВИННИЦКИЙ И БРАЦЛАВСКИЙ

САВВА, ЕПИСКОП МУКАЧЕВСКИЙ И УЖГОРОДСКИЙ

ДАМАСКИН, ЕПИСКОП ПОЛТАВСКИЙ И КРЕМЕНЧУГСКИЙ

ВАРЛААМ, ЕПИСКОП ЧЕРНОВИЦКИЙ И БУКОВИНСКИЙ

Севастиан, епископ Кировоградский и Николаевский

 

 

60-річчя

МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО І ГАЛИЦЬКОГО ФІЛАРЕТА

 

 

ВІДЗНАЧЕННЯ СЛАВНОГО ЮВІЛЕЮ

23 січня 1989 року митрополитові Київському і Галицькому Філарету, Патріаршому Екзархові України виповнилося 60 років.

Напередодні Голова Президії Верховної Ради УРСР В. С. Шевченко прийняла Патріаршого Екзарха України, митрополита Київ­ського і Галицького Філарета з нагоди 60-річчя від дня його народження. Ювілярові було вручено поздоровний адрес, висловлені побажання здоров’я, щастя, успіхів у боротьбі за мир, вихованні православних віруючих громадян у дусі перебудови, розвитку їх трудової та громадської активності.

Митрополит Філарет подякував за поздоровлення, високо оцінив поліпшення державно-церковних відносин, заявив, що парафії Руської Православної Церкви, які діють на Україні, священнослужителі та миряни, як і всі трудящі республіки, не тільки схвалюють курс на оновлення нашого соціалістичного суспільства, а й працюють в ім’я цієї мети.

У розмові, що відбулася, взяли участь секретар Президії Верховної Ради УРСР М. Г. Хоменко і голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР М. П. Колесник.

Високопреосвященний Філарет змолоду присвятив своє життя трудам на благо святої Церкви і Вітчизни. Від інока Троїце-Сергі­євої обителі до митрополита Київського і Галицького, Патріаршого Екзарха України – такий яскравий шлях Його Високопреосвященства.

Митрополит Філарет – постійний член Священного Синоду, відомий широким міжцерковним колам як видатний екуменічний і ми­ротворчий діяч, бере активну участь у роботі Всесвітньої Ради Церков, учасник багатьох миротворчих форумів і зустрічей, представник нашої святої Церкви в керівництві Християнської Мирної Конфе­ренції (ХМК). У квітні 1978 р. на V Всехристиянському мирно­му конґресі владика Філарет був обраний головою Комітету продовження роботи ХМК. З 1977 р. митрополит Філарет – член Всесвіт­ньої Ради Миру, з 1984 р. – один з президентів Всесвітньої Конференції “Релігія і мир”; член правління ряду громадських товариств.

За церковні заслуги Високопреосвященний Філарет нагороджений орденами святого благовірного князя Володимира І, ІІ ступенів та орденом преподобного Сергія Радонезького І ступеня, а також церковними нагородами Олександрійської, Єрусалимської та Чехословацької Православних Церков. 17 червня 1971 року указом Святішого Патріарха Пимена митрополит Філарет нагороджений правом носити дві панагії. Патріотична діяльність Екзарха України на захист миру відзначена орденом Дружби народів та найвищою нагородою Радянського Комітету захисту миру – почесною медаллю “Борцю за мир”.

5 лютого 1989 року Український Екзархат молитовно відзначив 60-річчя від дня народження свого улюбленого архипастиря митро­полита Філарета. Привітати ювіляра з цією знаменною датою прибули представник Священного Синоду Російської Православної Церкви митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій, ієрархи Українського Екзархату: Никодим, митрополит Львівський і Дрого­бицький; Антоній, архиєпископ Чернігівський і Ніжинський; Ма­карій, архиєпископ Івано-Франківський і Коломийський; Іриней, архиєпископ Харківський і Богодухівський; Савва, єпископ Полтавський і Кременчуцький; Антоній, єпископ Чернівецький і Буко­винський; Марк, єпископ Тернопільський і Кременецький; благочинні, настоятелі храмів м. Києва, Київської єпархії та інші клірики.

Напередодні звечора, 4 лютого, було відправлене урочисте вечірнє богослужіння у Володимирському кафедральному соборі, а в день відзначення ювілею Екзарх України очолив тут Божественну літургію. У відправах взяли участь прибулі на свято  преосвященні архиєреї, їм співслужили благочинні, настоятелі храмів м. Києва і Київської єпархії.

На запричасному владика Філарет сказав повчальне зворушливе слово. По відпусті літургії був відправлений подячний молебень з проголошенням многоліття Святішому Патріархові Московському  і всієї Русі Пимену, Екзархові України митрополиту Філарету і всім православним християнам. На богослужіннях співав митрополичий хор під керівництвом М. С. Литвиненка.

Після молебня митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій поздоровив ювіляра від імені Святішого Патріарха Пимена і Священного Синоду Російської Православної Церкви зі славним 60-річчям, оголосив вітальний адрес і вручив митрополитові Філарету патріарший подарунок – набір панагій. Високопреосвященний Ювеналій привітав митрополита Філарета з ювілеєм від себе особисто і побажав здоров’я на довгі роки для плодотворного служіння славній Вітчизні, справі миру на землі і на славу Святої Христової Церкви.

Владика Філарет з вдячністю прийняв подарунок і, відповідаючи на теплі привітання, висловив сердечну подяку Святішому Патріархові Пимену, Священному Синоду Російської Православної Церкви за увагу і дорогий пам’ятний подарунок, а також усім священнослужителям, які брали участь у Божественній літургії, і всім мирянам, що прийшли вшанувати його із знаменним ювілеєм.

“Мені дуже приємно, – сказав високопреосвященний Філарет, – що ви, дорогий владико Ювеналію, єпископат України і пастирі молилися сьогодні разом зі мною і що багато віруючих розділили ці молитви... Руська Православна Церква протягом тися­чоліття здійснює свою спасенну місію. Ми насамперед турбуємося про внутрішній благоустрій церковного життя, закликаємо віруючих бути сіллю землі і світлом світові, виховуємо їх у дусі вірності святій Церкві і відданості своїй дорогій Батьківщині”.

О 15-й годині цього ж дня з нагоди 60-річчя Екзарха України, митрополита Київського і Галицького Філарета в його резиденції відбувся урочистий прийом. На прийомі були присутні преосвященні архиєреї і клірики, які брали участь у богослужінні. Серед запрошених на прийомі були: голова виконкому Київської міської Ради народних депутатів В. А. Згурський, заступник голови виконкому Київської міської Ради народних депутатів Г. М. Менжерес, голова Українського республіканського дитячого фонду академік АМН Є. М. Лук’яненко, голова Фонду милосердя і здоров’я академік АН УРСР К. М. Ситник, заступник голови Україн­ського республіканського комітету захисту миру Б. С. Зрезарцев, голова правління Товариства дружби і культурних зв’язків із за­рубіжними країнами В. П. Оснач, голова товариства “Україна” В. Я. Бровченко, заступник міністра закордонних справ УРСР А. М. Зленко, голова Ради у справах релігій при Раді Мініст­рів УРСР М. П. Колесник, його заступники П. Д. Пилипенко, П. С. Чекрій, уповноважений Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР по м. Києву і Київській області О. К. Дячук.

На прийомі було виголошено багато вітальних тостів на адресу ювіляра, учасники прийому тепло вітали Його Високопреосвященство митрополита Київського і Галицького Філарета з  60-річчям і висловлювали побажання здоров’я, добрих успіхів у архипастирських трудах.

Владика Філарет подякував за теплі слова привітання, добру участь у цьому торжестві та побажав здоров’я, успіхів кожному в його діяльності, спрямованій на утвердження миру, братерства і загального добробуту.

“ПРАВОСЛАВНИЙ ВІСНИК”, № 1-2, 1989

 

 

Патріарх Московський і всієї Русі ПИМЕН

Його Високопреосвященству,

Високопреосвященнному Філарету,

Митрополиту Київському і Галицькому,

Патріаршому Екзарху всієї України

 

Ваше Високопреосвященство,

улюблений у Господі владико Філарет!

З сердечною радістю вітаю Вас від свого імені і від імені членів Священного Синоду з 60-річним ювілеєм Вашого життя.

Цю дату Ви молитовно відзначаєте разом з архипастирями, духовенством і віруючими на високому і відповідальному посту Митрополита Київського і Галицького, Патріаршого Екзарха всієї України, священноархимандрита Києво-Печерської лаври.

Ми свідчимо про Вас, як про співучасника обітниці Божої у Христі, служителем Якого Ви стали за даром благодаті Божої (Еф. 3, 6-7) майже сорок років тому у великій лаврі преподобного Сергія, ігумена і чудотворця, молитвеника і миротворця землі Руської.

Ми високо цінуємо Вашу відданість і любов до Церкви Христової, Вашу багатокорисну допомогу довгорічного і ревного постійного чле­на Священного Синоду, мого близького помічника по керуванню Церквою.

Ми вдячні Вам за виняткові труди, понесені Вами у період підготовки і проведення Помісного Собору та ювілейних торжеств, присвячених 1000-літтю Хрещення Русі. Особливо хочеться відзначити Вашу архипастирську мудрість і досвідченість, які стали запорукою плідної діяльності очолюваної Вами робочої президії Синодальної ювілейної комісії.

Ми знаємо, говорить апостол Павло, що “тим, які люблять Бога, покликаним з Його волі, усе сприяє для добра” (Рим. 8, 28). Руська Православна Церква з під­несенням сприйняла передачу віруючим частини Києво-Печерської лаври. У цьому вияві милості Бо­жої ми бачимо нагороду за Ваш подвиг молитовного предстояння біля київських святинь, свідчення Ваших невтомних турбот про добробут ввіреної Вашому доглядові Митрополії.

Як авторитетний представник Руської Православної Церкви Ви робите великий внесок у розширення і поглиблення братських зв’язків з православними та інославними Церквами, в екуменічний і миротворчий рух.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства Церква одержує все більшу і більшу можливість для здійснення свого тради­ційного служіння благовістю Христовому, справам милосердя і любові, збереженню нашої культурної спадщини.

Вас добре знають як відомого церковного і громадського діяча. Ви берете найактивнішу участь у роботі різних громадських організацій.

Згадуючи це сьогодні, у день святкування Вашого ювілею, ми ще раз сердечно вітаємо Вас і бажаємо багатьох і довгих років життя, могутності сил духовних і тілесних, подальших благословенних успі­хів у служінні Святій Церкві на славу Божу і на користь рідної Вітчизни.

“А тому, Хто силою, що діє в нас, може створити незрівнянно більше того, чого ми просимо, або про що помишляємо, слава в Церкві у Христі Ісусі і в усі роди повік. Амінь” (Еф. 3, 20, 21).

Як знак нашої любові до Вас прийміть ці святі панагії і хрест, які я просив вручити Вам високопреосвященного митрополита Крутицького і Коломенського Ювеналія, який представляє нас і Священний Синод на Вашому ювілеї.

23 січня 1989 р., м. Москва

 

 

Московский Патриархат

Священный Синод Русской Православной Церкви

Отдел внешних церковных сношений

113191 Москва, Даниловский вал 22,

Данилов монастырь, ОВЦС

 

Его Высокопреосвященству,

Высокопреосвященнейшему Филарету,

Митрополиту Киевскому и Галицкому,

Патриаршему Экзарху Украины

 

Ваше Высокопреосвященство, дорогой Владыко!

От имени сотрудников Отдела внешних церковных сношений и от себя лично сердечно поздравляю Вас с днем Вашего 60-летия!

Пройденный Вами жизненный путь – удел тех немногих избранных, кто еще в юности, услышав в душе своей глас Христа, восприняли на себя Его благое иго и последовали Ему. Инок Троице-Сергиевой лавры, студент, преподаватель, а затем и ректор Московских духовных школ, митрополит Киевский и Галицкий, Патриарший Экзарх Украины, – таковы основные вехи Вашего жизненного пути.

27 лет Вы осуществляете служение Церкви Христовой в епископском сане. Из них более 24 лет – в богоспасаемом граде Киеве, колыбели христианства на Руси. Это годы неустанных забот о вверенной Богом Вашему Высокопреосвященству пастве, попечений о духовенстве, трудов по устроению церковной жизни.

Вступив на трудный иноческий путь почти 40 лет назад, Вы много делаете для развития монашества. И Промыслу было угодно, чтобы именно под Вашим святительским омофором вновь затеплилась лампада иноческой молитвы в Киево-Печерской лавре, монастыре преподобных Антония и Феодосия, началоположников русского монашества.

Архипастырскую деятельность по созиданию Церкви Христовой Вы успешно сочетаете с богословским деланием. На различных встречах и собеседованиях в своих докладах и статьях Вы продолжаете традиции русской богословской мысли, всегда отличавшейся верностью святоотеческому преданию.

Особо следует отметить Ваше исключительное участие по подготовке и проведению празднования Тысячелетия Крещения Руси и Поместного Собора. Характерно, что первая научно-церковная конференция, предшествовавшая празднованию Тысячелетия Крещения Руси, прошла в Киеве.

В представленном Вами Собору докладе дан глубокий анализ тысячелетнего пути, пройденного Русской Православной Церковью. В нем содержатся обобщения и выводы, выражающие общецерковное понимание значения Церкви в современном мире.

Вы известны как поборник укрепления единства Святого Православия, много сделавший для усиления православного свидетельства в христианском сообществе. С 1979 года, возглавляя Комиссию Священного Синода по вопросам христианского единства, Вы ревностно трудитесь по содействию развития экуменического сотрудничества. Основанный в 1969 году в Киеве при Экзархате Украины филиал Отдела внешних церковных сношений под Вашим руководством стал важным звеном во внешней деятельности нашей Церкви.

Все мы являемся свидетелями видимых перемен к лучшему, происходящих в последнее время в мире. В этом есть и доля Ваших трудов. Являясь президентом Всемирной Конференции “Религия и мир” и председателем Комитета продолжения работы Христианской Мирной Конференции, Вы много делаете для объединения сил международной религиозной общественности в борьбе за освобождение нашей планеты от угрозы ядерной катастрофы, за справедливый мир и дружбу между народами.

В настоящее время наша Церковь начинает жить в новых условиях, сложившихся в результате глубинных процессов, происходящих в советском обществе, называемых перестройкой, гласностью и демократизацией, – все это расширяет для Церкви возможности ее миссии. В связи с этим следует особо отметить тот вклад, ту ревность, с которой Вы стремитесь, чтобы Русская Церковь могла в полной мере выполнять те новые служения, которые открываются перед ней.

Ваша архипастырская деятельность, проникнутая глубоким пониманием задач, стоящих перед Церковью, по заслугам отмечена многими орденами Русской Православной Церкви и других христианских Церквей.

За активную общественную и патриотическую деятельность ру­ководство нашей страны удостоило Вас высоких государственных наград: орденов Трудового Красного Знамени и Дружбы народов.

Ныне, в памятный для Вас и для нас день, мы возносим сердечные молитвы Господу Вседержителю о даровании Вашему Высокопреосвященству помощи Божией в Ваших многогранных и многополезных трудах во славу Святой Церкви Христовой и во благо нашего возлюбленного Отечества на многие лета!

С братской во Христе любовью

 

Председатель отдела внешних

церковных сношений Московского Патриархата

Митрополит Минский и Белорусский

ФИЛАРЕТ

23 ЯНВАРЯ 1989 Г.

 

 

ОПРЕДЕЛЕНИЯ ПОМЕСТНОГО СОБОРА

РУССКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ

(7-8 июня 1990 г.)

 

НАША МНОГОНАЦИОНАЛЬНАЯ ЦЕРКОВЬ БЛАГОСЛОВЛЯЕТ НАЦИОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЕ ВОЗРОЖДЕНИЕ ВХОДЯЩИХ В НЕЕ НАРОДОВ, НО ОНА ОТВЕРГАЕТ ШОВИНИЗМ, СЕПАРАТИЗМ И НАЦИОНАЛЬНУЮ РОЗНЬ. В ОТВЕТ НА ЗАКОННЫЕ ЧАЯНИЯ ПРАВОСЛАВНЫХ НА УКРАИНЕ УКРАИНСКИЕ ЕПАРХИИ БЫЛИ ОБЪЕДИНЕНЫ В САМОУПРАВЛЯЕМУЮ УКРАИНСКУЮ ПРАВОСЛАВНУЮ ЦЕРКОВЬ. ЭТА ЦЕРКОВЬ, ОБЛАДАЯ ШИРОКОЙ САМОСТОЯТЕЛЬНОСТЬЮ, СОХРАНЯЕТ ЗАКОННУЮ КАНОНИЧЕСКУЮ СВЯЗЬ КАК С МОСКОВСКИМ ПАТРИАРХАТОМ, ТАК И СО ВСЕМИ ДРУГИМИ ПОМЕСТНЫМИ ПРАВОСЛАВНЫМИ ЦЕРКВАМИ. ОБРАЗОВАНИЕ НЕЗАВИСИМОЙ УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ ОТКРЫВАЕТ ВОЗМОЖНОСТЬ, ИЗБЕГАЯ РАСКОЛА И ИЗОЛЯЦИИ ОТ ВСЕЛЕНСКОГО ПРАВОСЛАВИЯ, ОСУЩЕСТВЛЯТЬ ДАЛЬНЕЙШЕЕ СОВЕРШЕНСТВОВАНИЕ СВОЕЙ САМОСТОЯТЕЛЬНОСТИ, НЕ ПОГРЕШАЯ ПРИ ТОМ ПРОТИВ СВЯЩЕННЫХ КАНОНОВ И СОХРАНЯЯ ЛЮБОВЬ И МИР МЕЖДУ ЧАДАМИ ЦЕРКОВНЫМИ.

 

 

ОПРЕДЕЛЕНИЕ АРХИЕРЕЙСКОГО СОБОРА

РУССКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ

25-27 октября 1990 года

ОБ УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ

 

Архиерейский Собор под председательством Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия в составе 91 иерарха (6 отсутствовали по болезни) рассмотрел и всесторонне обсудил обращение Украинской Православной Церкви о предоставлении ей независимости и самостоятельности в управлении.

Священный Синод Русской Православной Церкви в своем заседа­нии 20 июля 1990 года (журнал № 112) ознакомился с постановлени­ем Синода Украинской Православной Церкви от 10 июля 1990 г. о мерах, направленных на расширение ее самостоятельности, приня­тых в духе Определений Поместного Собора Русской Православной Церкви 7-8 июня 1990 года, и имел соответствующее суждение.

Принимая во внимание принципиальную значимость упомянутого постановления Синода Украинской Православной Церкви для будущего церковной жизни на Украине, – Священный Синод постановил: рассмотреть его на внеочередном Архиерейском Соборе.

Для подготовки Архиерейского Собора Священным Синодом тогда же была образована Комиссия под председательством Преосвященного Митрополита Крутицкого и Коломенского Ювеналия. Комиссии поручалось тщательно изучить предложения Синода Украинской Православной Церкви в их связи с широким кругом исторических, канонических, пастырских и межнациональных проблем, при решении которых надлежит иметь в виду каноническое претворение в жизнь Определений Поместного Собора Русской Православной Церкви.

1 октября 1990 года (журнал № 114) Священный Синод одобрил деятельность вышеозначенной Комис­сии. Материалы и предложения по данному вопросу были направлены всем Преосвященным Русской Православной Церкви и вынесены на обсуждение и утверждение настоящего Архиерейского Собора.

Тщательно изучив и всесторонне обсудив просьбу Синода и епископата Украинской Православной Церкви, – Архиерейский Собор определяет:

1. Украинской Православной Церкви предоставляется независимость и самостоятельность в ее управлении.

2. В связи с этим наименование “Украинский Экзархат” – упраздняется.

3. Предстоятель Украинской Православной Церкви избирается украинским епископатом и благословляется Святейшим Патриархом Московским и всея Руси.

4. Предстоятель Украинской Православной Церкви носит титул “Митрополит Киевский и всея Украины”.

5. Митрополиту Киевскому и всея Украины, в пределах Украинской Православной Церкви, усвояется титул “Блаженнейший”.

6. Митрополит Киевский и всея Украины имеет право ношения двух панагий и предношение креста во время богослужения.

7. Синод Украинской Православной Церкви изби­рает и поставляет правящих и викарных архиереев, учреждает и упраздняет епархии в пределах Украины.

8. Митрополит Киевский и всея Украины, как Предстоятель Украинской Православной Церкви, является постоянным членом Священного Синода Русской Православной Церкви.

9. Настоящее Определение Архиерейского Собора Русской Православной Церкви подлежит утверждению Поместным Собором Русской Православной Церкви с внесением соответствующих изменений в Устав об управлении Русской Православной Церкви.

 

 

 

ГРАМОТА

АЛЕКСИЯ ВТОРОГО, БОЖИЕЮ МИЛОСТИЮ

ПАТРИАРХА МОСКОВСКОГО И ВСЕЯ РУСИ

МИТРОПОЛИТУ КИЕВСКОМУ И ВСЕЯ УКРАИНЫ ФИЛАРЕТУ

 

Мы, смиренный Алексий Второй, Божиею милостию Патриарх Московский и всея Руси, купно со всеми Преосвященными архиереями Русской Православной Церкви – Московского Патриархата, собравшимися на Архиерейский Собор 25-27 октября 1990 года в Свято-Даниловом монастыре в Богоспасаемом граде Москве, руководствуясь стремлением иметь благословенный мир, богозаветную любовь Христову и братское единение в общем делании на ниве Божией со всей Полнотой Украинской Православной Церкви, во внимание к желанию и ходатайству ея Преосвященных архипастырей, собравшихся 9 июля сего года в Богоспасаемом граде Киеве для обсуждения и решения их церковной жизни на началах независимости и самостоятельности, благословляем через настоящую Грамоту нашу силою Всесвятого и Животворящего Духа быть отныне Православной Украинской Церкви независимой и самостоятельной в своем управлении, а Вам, единогласно избранному 9 июля 1990 года Епископатом Украинской Православной Церкви, – Ее Предстоятелем. Мы уповаем, что Украинская Православная Церковь будет управляться согласно Божественным и священным канонам и унаследованным от святых отцов обычаям Кафолической Православной Церкви и определениям сего Архиерейского Собора. Мы единым сердцем и едиными устами молим Пастыреначальника Господа о ниспослании небесной помощи и благословения Святой Православной Украинской Церкви.

Украинская Православная Церковь, соединенная через нашу Русскую Православную Церковь с Единой Святой, Соборной и Апостольской Церковью, без соборного решения всей Православной Кафолической Полноты да не изменяет у себя ничего, что касается догматов веры и святых канонов.

Содетельная и Вседержительная Живоначальная Троица: Отец, Сын и Святый Дух, да укрепляет всегда Святую Православную Украинскую Церковь, да венчает ея славою и честию и да благословляет ея бытие на спасение благочестивой Полноты ея.

 

Подписано в граде Москве 1990 года октября месяца 27 дня

 

АЛЕКСИЙ,

Патриарх Московский и всея Руси

 

 

 

Патриарху Московскому

и всея Руси АЛЕКСИЮ ІІ

 

Ваше Святейшество!

Ко мне как к Председателю Верховного Совета Украины идет огромный поток писем от православных верующих и духовенства из всех областей Украины с настоятельными просьбами и требованием способствовать образованию законной канонической автокефальной православной Церкви на Украине.

В связи с провозглашением независимого государства Украины мы считаем, что наступило время дарования полной независимости Украинской Православной Церкви, дарования автокефалии. Украинская Православная Церковь – как правопреемница Киевской Митрополии – имеет историческое право на свое самостоятельное существование. В настоящее время УПЦ имеет все необходимые для этого условия.

Образование автокефалии УПЦ положит конец религиозной вражде, будет способствовать единству православия на Украине. Украинское государство очень заинтересовано в стабильности религиозного положения на Украине. Мы считаем, что такое независимое государство как Украина с 52 миллионами населения имеет историческое и моральное право иметь и канонически независимую Украинскую Православную Церковь, возглавляемую Митрополитом Киевским и всея Украины Филаретом, который пользуется на Украине заслуженным авторитетом.

Со своей стороны мы заверяем Ваше Святейшество, что после дарования автокефалии Украинской Православной Церкви ей будут переданы все принадлежавшие в прошлом соборы и полностью Киево-Печерская лавра.

Мы рассчитываем на Ваше понимание историчес­кой закономерности и неизбежности положительного решения этого вопроса и надеемся, что Вы осуществите чаяния православных верующих на Украине.

С уважением,

Л. КРАВЧУК

 

 

 

СЛОВО МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО

І ВСІЄЇ УКРАЇНИ ФІЛАРЕТА У СОФІЙСЬКОМУ СОБОРІ

2 листопада 1991 року

 

Сьогодні з волі Божої, на славу Святої Тройці, Отця, Сина і Святого Духа, ми відправили Божественну літургію у святій Софії, де ще за часів Ярослава Мудрого навколо Київського митрополита єдналися всі єпископи Руси.

Для всіх нас цей день історичний. Він буде записаний на сторінках нашої церковної історії.

1–2 листопада цього року в Києво-Печерській лаврі, в храмі преподобних Антонія і Феодосія відбувся Собор Української Православної Церкви, в якому взяли участь весь український єпископат, делегати з 22 єпархій від кліру і мирян, представники 32 монастирів  та трьох духовних семінарій: Київської, Одеської і Волинської. Всі вони разом представляли майже п’ять з половиною тисяч парафій з 35-мільйонною паствою.

Собор одностайно прийняв рішення звернутися до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ та єпископату Російської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православ­ній Церкві повну канонічну самостійність, тобто законну автокефалію. Собор відкидає самочинну автокефалію, яка завела православних людей у розкол. Ми  хочемо на Україні такої Церкви, яка перебувати­ме в єднанні не тільки з Російською Православною Церк­вою, а й з усіма Помісними Православними Церквами.

Державна незалежність України поставила перед нами питання про повну канонічну незалежність Православної Церкви на Україні.

Українська Православна Церква насамперед опікується збережен­ням православної віри, священних канонів, церковнослов’янської мови, старого церковного календаря та всіх звичаїв, якими жили наші предки. Вона не хоче, щоб православних людей примушували йти в автокефальний розкол. Наша Церква піклується про те, щоб український народ зберігав віру святого князя Володимира, який прийняв християнство з Візантії і ніколи не був католиком, як твердять деякі уніатські дослідники, фальсифікуючи історію.

На цьому святому місці ми сповідуємо, що будемо твердо стояти у святому Православ’ї, яке мужньо за­хищали наші предки, і серед них – запорізькі козаки.

Православна віра та християнська любов належать до тих вічних цінностей, які Євангеліє Христове називає дорогоцінною перлиною і які не можна порівняти ні з якими матеріальними цінностями. За ці вічні цінності мученики Христові віддавали своє життя, для їх здо­буття преподобні отці йшли в печери, пустелі, ліси та монасти­рі. Цими цінностями жив наш побожний народ протягом тисячоліття.

В годину лихоліття, в годину випробувань православна віра і християнська любов, милосердя та надія на Бога допомагали нашому народові зберігати свою свободу, національну гідність та людське обличчя.

Наш Собор попереджає, що шлях Української Православної Церкви буде нелегким. Церква змушена діяти в умовах духовного зубожіння країни, коли Церкві, що віками володіла на Русі духовною могутністю і культурно-творчою силою, було відведено місце “пережитку минулого”.

Наше суспільство хотіло побудувати щасливе життя без Бога і без віри. А тепер ми пожинаємо плоди бездуховності та аморальності. Посіяли вітер, тепер пожинаємо бурю. Люди, які виховані в дусі, ворожому християнській моралі, й не знають духовних скарбів, що зберігаються Церквою, вбрані в чужі їм “одежі демократії”, продовжують стару боротьбу з Церквою, але новими методами. При цьому вони не цураються і прямого наклепу. Вони намагаються кинути тінь на нашу Церкву та її служителів, звинувачуючи їх у різних гріхах.

Але ми повинні пам’ятати слова апостола Павла, який сказав: “Усі, хто бажає жити побожно в Христі Ісусі, будуть гнані” (2 Тим. 3, 12).

Наша Церква буде йти вузькою й тернистою доро­гою, бо вона веде до Царства Божого й до життя вічного.

Як і в 20-ті роки, Церкву знову потрясають розко­ли. Україна стала ареною релігійної боротьби. Деякі люди, що називають себе християнами, забули Хрис­та і Його заповіді. Господь сказав: “По тому узнають, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою”. Але ті, хто творять насильство, сіють ворожнечу між християнами і взагалі між людьми, марно ду­мають, що вони служать Христу і є Його учениками.

Ми закликаємо нашу українську паству підносити молитви Господу нашому Ісусу Христу за народ та власті незалежної України, щоб люди всіх національностей жили та працювали у союзі миру і братерської любові.

Всі ми повинні формувати в суспільстві атмосферу терпимості, громадянської згоди між віруючими всіх віросповідань і всіх релігій, їх взаєморозуміння та співробітництва на благо народу Української держави.

Сьогодні, в цей історичний і святковий день, ми звертаємось розумом і серцем до нашого Спасителя, щоб Він наставив нас на путь миру і злагоди, укріпив нас у християнській любові, дарував нам надію, послав багатство земних плодів, умудрив правителів в їхньому нелегкому служінні своєму народу.

Будемо пам’ятати, що Господь не зоставить без Своєї допомоги усякого, хто звертається до Нього з вірою і молитвою.

 

 

 

ПОСТАНОВИ СОБОРУ УПЦ

З ПИТАННЯ ПОВНОЇ САМОСТІЙНОСТІ

УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

1–3 листопада 1991 року

 

Собор Української Православної Церкви під голо­вуванням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета розглянув і всебічно обгово­рив питання про повну самостійність Української Православної Церкви.

Керуючись священними канонами і принципами дару­вання автокефалії та бажаючи мати благословенний мир, богозаповідану любов Христову та братнє єднання як з Матір’ю-Церквою, так і з усіма Поміс­ними Православними Церквами Божими, виконуючи волю православного народу України, Собор постановляє:

1. Звернутися до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ та єпископату Російської Православної Церкви з проханням дарувати Україн­ській Православній Церкві повну канонічну само­стійність, тобто автокефалію, оскільки проголосити автокефалію може тільки вищий орган Помісної Церкви в особі Собору єпископів.

2. Підставою для такого звернення є те, що Помісний Собор Російської Православної Церкви 7–8 червня 1990 р. прийняв постанову, в якій говорилось: “Наша багатонаціональна Церква благословляє національно-культурне відродження народів, які входять до неї, але заперечує шовінізм, сепаратизм і національний розбрат. У відповідь на законне сподівання православних на Україні українські єпархії були об’єднані в самоврядну Українську Православну Церкву. Ця Церква, маючи широку самостійність, зберігає законний канонічний зв’язок як з Московським Патріархатом, так і з усіма іншими Помісними Православними Церквами. Утворення незалежної Української Православної Церкви відкриває можливість, уникаючи розколу та ізоляції від Вселенського Православ’я, здійснювати подальше утвердження своєї самостійності, не погрішаючи при цьому проти священних канонів і зберігаючи любов і мир між чадами церковними”.

25–27 жовтня 1990 р. Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви під головуванням Святійшого Патріарха Олексія ІІ у складі 91 архиєрея, ретельно вивчивши і всебічно обговоривши звернення українського єпископату, надав Українській Православній Церкві незалежність і самостійність в її управлінні. На основі цього рішення Святійший Патріарх Московський і всієї Русі Олексій ІІ вручив благословенну Грамоту Митрополиту Київ­ському і всієї України Філарету, який 9 червня 1990 р. був одностайно обраний українським єпископатом Предстоятелем Україн­ської Православної Церкви.

Релігійна ситуація, що склалася на Україні в умовах проголошення незалежності Української держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статусом має бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше утвердження самостійності Української Православної Церкви в дусі постанов вищезгаданих Соборів, заради уникнення розколу та ізоляції від Вселенського Православ’я, без порушення священних канонів, в ім’я збереження любові та миру між нашими Церквами.

3. Усвідомлюючи, що основною метою проголошення автономії є благо Церкви, тобто виконання нею спасенної місії в певних історичних умовах, Собор вважає, що дарування автокефалії Українській Православній Церкві сприятиме зміцненню єдності Православ’я на Україні та ліквідації автокефального розколу, що виник, протидіятиме уніатській і католицькій експансії, служитиме примиренню та встановленню згоди між ворогуючими нині віро­сповіданнями, згуртуванню всіх національностей, які жи­вуть на Україні, і тим самим вноситиме свій внесок у зміцнення єдності всього українського народу.

4. Оскільки до умов дарування автокефалії належить можливість незалежного існування частини Церкви без допомоги іншої церковної влади, Собор одностайно засвідчує, що Українська Православна Церква має нині всі необхідні умови для свого пов­ного самостійного буття.

На території України вона має: 22 єпархії, 23 єпископати, 35 мільйонів православних християн, три духовні семінарії і три духовних училища (в 1992 році відкривається Київська Духовна Академія), 32 монастирі, у тому числі дві лаври: Києво-Печерську і Почаївську, а також близько п’яти з половиною тисяч парафій з тенденцією до збільшення їх числа.

5. При обговоренні питання про дарування Російською Православ­ною Церквою повної незалежності і самостійності Українській Пра­вославній Церкві Собор врахував інтереси нашого народу і проголо­шену державну незалежність України, тому незалежна Церква у не­залежній державі є канонічно виправданою й історично неминучою.

6. Оскільки Помісні Православні Церкви можуть і діють не відокремлено, а як частина Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви, Українська Православна Церква після дарування їй повної канонічної незалежності від Матері-Церкви зберігатиме єдність духу в союзі миру з Російською Православною Церквою й усіма Помісними Церквами, керуватиметься Божественними і Священними канонами і успадкованими від Святих Отців звичаями Кафолічної Православної Церкви.

7. Беручи до уваги, що кожна заново утворена Помісна Церква повинна бути визнана всіма іншими Помісними Церквами, Собор Української Православної Церкви водночас звертається з проханням до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ та єпископату Російської Православної Церкви сприяти визнанню Української Православної Церкви всіма Помісними Церквами як рівноправної Церкви-Сестри в сім’ї Православних Церков.

8. Зважаючи на тисячолітню історію Київської Митрополії, прямою правонаступницею якої є Українська Православна Церква, яка має 35-мільйонну паству, Собор просить Російську Православну Церкву після дарування повної самостійності Українській Православній Церкві сприяти заснуванню Київського Патріархату Східними Патріархами та Главами інших Помісних Церков.

 

Митрополит Київський і всієї України Філарет

 

Київська єпархія

1. Протоієрей Борис Табачек

2. Михайло Капітан

3. Архимандрит Софроній

4. Ігуменя Маргарита, настоятельниця Покровського монастиря м. Києва

5. Ігуменя Антонія, настоятельниця Флорівського монастиря м. Києва

6. Ігуменя Августа, настоятельниця Красногорського жіночого монастиря

7. Ігумен Даниїл, в.о. ректора Київської Духовної Семінарії

Вінницька єпархія

1. Архиєпископ Вінницький і Брацлавський Феодосій

2. Протоієрей Василь Рижко

3. Монахиня Іусинія, насельниця Браїловського монастиря

4. Ігор Лампицький

 

Волинська єпархія

1. Єпископ Волинський і Луцький Варфоломій

2. Протоієрей Петро Влодек

3. Протоієрей Никандр Цибель

4. Монахиня Стефана, в.о. настоятельниці Святогор­ського Успенського Зимненського монастиря

5. Євген Борусевич

 

Дніпропетровська єпархія

1. Єпископ Дніпропетровський і Запорізький Гліб

2. Протоієрей Олег Семенчук

3. Дмитро Аврамович Васько

 

Донецька єпархія

1. Єпископ Донецький і Слов’янський Аліпій

2. Протоієрей Сергій Кирієнко

3. Іван Васильович Толстих

 

Житомирська єпархія

1. Архиєпископ Житомирський і Овруцький Іов

2. Протоієрей Савва Якимчук

3. Архимандрит Олександр, намісник Свято-Георгіїв­ського Городницького м-ря

4. Ігуменя Гавриїла, настоятельниця Свято-Василівського жіночого м-ря

5. Олексій Олександрович Стретович

 

Івано-Франківська єпархія

1. Єпископ Івано-Франківський і Коломийський Іларіон

2. Протоієрей Орест Левицький

3. Масик Михайло Васильович

 

Кіровоградська єпархія

1. Єпископ Кіровоградський і Миколаївський Василій

2. Протоієрей Андрій Сташишин

3. Володимир Степанович Мирченко

 

Луганська єпархія

1. Єпископ Луганський і Старобєльський Іоанникій

2. Протоієрей Василь Сомик

3. Іван Тихонович Часовський

Львівська єпархія

1. Єпископ Львівський і Дрогобицький Андрій

2. Протоієрей Павло Кочкодан

3. Микола Іванович Писяк

 

Мукачівська єпархія

1. Єпископ Мукачівський і Ужгородський Євфимій

2. Протоієрей Георгій Чулей

3. Архимандрит Єфрем, настоятель Свято-Троїцького монастиря

4. Ігуменя Євгенія, настоятельниця Свято-Вознесен­ського монастиря

5. Ігуменя Феодосія, настоятельниця Свято-Серафимівського монастиря

6. Ігуменя Валентина, настоятельниця Свято-Успен­ського монастиря

7. Ігуменя Митродора, настоятельниця Свято-Михайлівського монастиря

8. Ігуменя Катерина, настоятельниця Свято-Успенського монастиря

9. Ігуменя Ольга, настоятельниця Свято-Різдво-Богородичного монастиря

10. Ігуменя Феофанія, настоятельниця Свято-Миколаївського монастиря

11. Михайло Іванович Васько

 

Одеська єпархія

1. Архиєпископ Одеський та Ізмаїльський Лазар

2. Протоієрей Антонин Дисковський

3. Архимандрит Тихін, викладач Одеської Духовної Семінарії

4. Архимандрит Вадим, насельник Свято-Успенського чоловічого м-ря м. Одеси

5. Ігуменя Єфросинія, настоятельниця Свято-Різдво-Богородичного жіночого монастиря

6. Михайло Павлович Буряк

 

Полтавська єпархія

1. Архиєпископ Полтавський і Кременчуцький Савва

2. Ігумен Лаврентій

3. Монахиня Алевтина

4. Микола Андрійович Балась

 

Почаївська лавра

1. Єпископ Почаївський Яків

2. Ігумен Петро, благочинний Почаївської лаври

 

Рівненська єпархія

1. Архиєпископ Рівненський і Острозький Іриней

2. Протоієрей Роман Максимчук

3. Ієромонах Феодор, в.о. намісника Свято-Троїцького м-ря с. Межирічи

4. Монахиня Вероніка, в.о. ігумені Свято-Троїцького м-я с. Дермань

5. Олександр Леонідович Тарасенко

 

 

Сімферопольська єпархія

1. Єпископ Сімферопольський і Кримський Василій

2. Протоієрей Георгій Поляков

3. Микола Олександрович Видяшин

4. Монахиня Магдалина, настоятельниця м-ря “Усіх скорботних радість”

 

Сумська єпархія

1. Єпископ Сумський і Охтирський Никанор

2. Протоієрей Богдан Пановик

3. Микола Федорович Капран

 

Тернопільська єпархія

1. Єпископ Тернопільський і Кременецький Сергій

2. Протоієрей Сергій Слободянюк

3. Ігуменя Херувима, настоятельниця Кременецького Богоявленського м-ря

4. Микола Васильович Гайсан

 

Харківська єпархія

1. Митрополит Харківський і Богодухівський Никодим

2. Архимандрит Віталій, в. о. настоятеля Покровського чоловічого м-ря

3. Протоієрей Михайло Скорик

4. Володимир Іванович Зайко

 

Херсонська єпархія

1. Митрополит Херсонський і Таврійський Леонтій

2. Протоієрей Павло Галуненко

3. Марія Степанівна Рябченко

4. Протоієрей Віталій Дорошко

 

Хмельницька єпархія

1. Єпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський Нифонт

2. Протоієрей Володимир Ровинський

3. Микола Васильович Ноянко

 

Чернігівська єпархія

1. Архиєпископ Чернігівський і Ніжинський Антоній

2. Протоієрей Петро Годун

3. Олександра Павлівна Погуляєва

 

Чернівецька єпархія

1. Єпископ Чернівецький і Буковинський Онуфрій

2. Протоієрей Іван Биволару

3. Ігумен Володимир, намісник Хрещатицького монастиря

4. Федір Анатолійович Паращук

 

 

 

ИЗ ОПРЕДЕЛЕНИЙ СОБОРА
УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ
ПО РЕЛИГИОЗНОЙ СИТУАЦИИ НА УКРАИНЕ

И ПО ДРУГИМ ВОПРОСАМ ЦЕРКОВНОЙ ЖИЗНИ

1-3 ноября 1991 года

 

5. ОТВЕРГАЯ ВСЕ КЛЕВЕТНИЧЕСКИЕ НАПАДКИ НА ПРЕДСТОЯТЕЛЯ УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ СО СТОРОНЫ НЕКОТОРЫХ СРЕДСТВ МАССОВОЙ ИНФОРМАЦИИ И РАСЦЕНИВАЯ ИХ КАК ВЫПАДЫ НЕ ТОЛЬКО ПРОТИВ ПРЕДСТОЯТЕЛЯ ЦЕРКВИ, А И ПРОТИВ ВСЕЙ ЕЕ ИЕРАРХИИ, КЛИРА И МИРЯН, СОБОР УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ ВЫРАЖАЕТ ПОЛНОЕ ДОВЕРИЕ МИТРОПОЛИТУ КИЕВСКОМУ И ВСЕЯ УКРАИНЫ ФИЛАРЕТУ И ПОДТВЕРЖДАЕТ ЕГО ИЗБРАНИЕ УКРАИНСКИМ ЕПИСКОПАТОМ 9 ИЮЛЯ 1990 Г. ПРЕДСТОЯТЕЛЕМ УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ.

 

 

ЗВЕРНЕННЯ СОБОРУ

 УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

ДО СВЯТІЙШОГО ПАТРІАРХА

МОСКОВСЬКОГО І ВСІЄЇ РУСІ ОЛЕКСІЯ ІІ
І ЄПИСКОПАТУ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

 

Ваша Святість!

Ваші Преосвященства!

Собор Української Православної Церкви, який зібрався 1-3 листопада 1991 року у богоспасаємому граді Києві, у давній святині – Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі під головуванням Блаженнійшого Філарета, Митрополита Київського і всієї України, мав міркування з питань церковного життя на Україні у зв’язку з новими соціально-політичними умовами – здобуттям Україною статусу незалежної держави.

Учасники Собору, що представляють увесь український єпископат, клір, мирян, монастирі та духовні навчальні заклади, одноголосно постановили звернутися до Вашої Святості і єпископату Російської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, сприяти визнанню Української Православної Церкви усіма Помісними Церквами як рівноправної Церкви-Сестри у сім’ї Православних Церков та сприяти установленню Київ­ського Патріархату Східними Патріархами та Главами інших Помісних Церков.

Щоб виконати цю постанову, ми смиренно звертаємося до Вас, Ваша Святість, і всього єпископату Російської Православної Церкви з цим своєчасним життєво важливим проханням. Ми віримо, що позитивне вирішення цього питання принесе ті бажані умиротворення і єдність, на які так чекає наш віруючий народ, що переніс немало різних випробувань на тернистому шляху до свого відродження.

При цьому шанобливо додаємо Постанови Собору Української Православної Церкви, у яких всебічно обґрунтовується наше прохання. Ми маємо надію, що надання повної самостійності Українській Православній Церкві дозволить їй на сучасному етапі не тільки подолати розділення, що виникли, а й благоуспішно вести народ Божий до спасіння, зберігати заповідану Господом єдність у союзі миру та молитовне спілкування як з Матір’ю Російською Православною Церквою, так і з усіма Помісними Православними Церквами.

 

З любов’ю у Господі

від імені учасників Собору

єпископат Української Православної Церкви:

Філарет, Митрополит Київський і всієї України

Никодим, митрополит Харківський і Богодухівський

Леонтій, митрополит Херсонський і Таврійський

Антоній, архиєпископ Чернігівський і Ніжинський

Феодосій, архиєпископ Вінницький і Брацлавський

Савва, архиєпископ Полтавський і Кременчуцький

Іов, архиєпископ Житомирський і Овруцький

Іриней, архиєпископ Рівненський і Острозький

Лазар, архиєпископ Одеський і Ізмаїльській

Никанор, єпископ Сумський і Ахтирський

Іоанникій, єпископ Луганський і Старобєльський

Євфимій, єпископ Мукачівський і Ужгородський

Василій, єпископ Кіровоградський і Миколаївський

Варфоломій, єпископ Волинський і Луцький

Нифонт, єпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський

Андрій, єпископ Львівський і Дрогобицький

Гліб, єпископ Дніпропетровський і Запорізький

Василій, єпископ Сімферопольський і Кримський

Онуфрій, єпископ Чернівецький і Буковинський

Сергій, єпископ Тернопільський і Кременецький

Іларіон, єпископ Івано-Франківський і Коломийський

Аліпій, єпископ Донецький і Слов’янський

Яків, єпископ Почаївський, вікарій Київської єпархії

1-3 листопада 1991 року

 

 

 

РАПОРТ ПРЕОСВЯЩЕННОГО ФЕОДОСІЯ,
 АРХИЄПИСКОПА ВІННИЦЬКОГО І БРАЦЛАВСЬКОГО

 

Його Блаженству, Блаженнійшому Філарету, Митрополиту Київ­ському і всієї України.

З Волі Божої та згідно з рішенням Синоду Української Православної Церкви від 7 серпня 1991 року я був переведений з Івано-Франківської кафедри на Вінницьку, але протягом двох місяців не міг приступити до виконання своїх обов’язків, оскільки митрополит Агафангел відмовився підкоритися синодальному рішенню, сказавши: “Указу я не прийму, Синоду не підкорюсь і з Вінниці не поїду”.

Щоб здійснити свою загрозу, він вирішив будь-що стати на перешкоді моєму приїзду до м. Вінниці. З цією метою він пустив чутки серед духовенства і віруючих, що я уніат і що по приїзді сюди закриватиму православні храми і повсюдно вводитиму унію. На жаль, багато хто повірив цьому дикому наклепові. Декотрі віруючі говорили, що біля собору поставлять барикади і не дозволять мені увійти туди і здійснити богослужіння.

Хоча Синод пропонував митрополиту Агафангелу інші єпархії, та він від них категорично відмовився, зі злобою подав прохання в заштат і залишився у Вінниці, незважаючи на те, що міг би жити і  в Одесі, де у нього є квартира і будинок. Але йому здалося цього замало, і тому він шляхом облуди “купив” у єпархіального управління собі будинок, в якому одразу оселився й звідки тепер веде наклепницьку кампанію проти мене і нашої Церкви.

Посіяні ним зерна зла вже дають сходи. Так, 22 грудня ввечері, після акафіста, група віруючих, прибічників Агафангела, біля собору кричала:”Хто буде у храмі співати українською мовою, ми всіх – духовенство і хор – порубаємо на шматки, бо це мова бандерівська”. Як відомо, з давніх часів в Україні у дні Різдвяних свят у всіх храмах співають колядки рідною мовою. Співали їх і при Агафангелі, і ніхто нікого не збирався “рубати на шматки”. Але тепер ця мова з благословення Агафангела оголошена “бандерівською”, незаконною, якою заборонено користуватися у церкві і навіть виголошувати проповіді.

Перед тим, як піти на спочинок, митрополит Агафан­гел зібрав у єпархіальному управлінні майже все своє духовенство, яке примусив підписати супліку на ім’я Блаженнійшого Філарета, Митрополита Київ­ського і всієї України, з проханням залишити Агафангела на Вінницькій кафедрі. Був й інший варіант такого прохання, котре закінчувалося словами: “Якщо наше прохання не буде задоволене, то ми всі перейдемо під юрисдикцію Російської Православної Церкви”.

Такий акт з боку митрополита Агафангела розгля­дається не тільки як неканонічний, антицерковний, але і як антиукраїнський, бо він націлений на роздроблення України. Це зазіхання не тільки на Україн­ську Церкву, а й на суверенітет нашої держави.

Тепер митрополит Агафангел розпускає чутки, ніби хоче силоміць захопити колишній кафедральний со­бор в м. Вінниці, зібрати біля себе вірне йому духо­венство й оголосити свою, ні від кого не залежну Церкву.

Але перед тим, як зважитись на цей крок, він хоче зробити ще одну спробу перевести свою українську, введену в оману, паству під юрисдикцію Московського Патріархату. З цією метою він називає Українську Православну Церкву незаконною, розкольницькою, філаретівською, безблагодатною і неспасительною, а вірне митрополиту Агафангелу духовенство вже розповсюджує по парафіях протоколи і прохання про відречення від цієї Церкви.

Він заборонив духовенству підписувати парафіяльний Устав Української Православної Церкви, схвалений Собором єпископів.

Митрополит Агафангел, загубивши страх Божий і забувши свою архиєрейську присягу, сіє в Церкві розбрат і готує в ній ще один розкол.

 

ФЕОДОСІЙ,

архиєпископ Вінницький і Брацлавський

23.01.92

 

 

ОБРАЩЕНИЕ ЕПИСКОПАТА
УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ
К СВЯТЕЙШЕМУ ПАТРИАРХУ

МОСКОВСКОМУ И ВСЕЯ РУСИ АЛЕКСИЮ ІІ,
СВЯЩЕННОМУ СИНОДУ И ВСЕМ АРХИЕРЕЯМ

РУССКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ

23.01.1992 г.

 

Ваше Святейшество,

возлюбленные во Христе Преосвященные архиереи Русской Православной Церкви!

 

Прошло около трех месяцев после Собора Украинской Православной Церкви (1-3 ноября 1991 г.), обратившегося к вам с просьбой о даровании полной канонической самосто­ятельности нашей Церкви, но до сих пор мы не получили никакого ответа. У нас создается впечатление, что положительное решение этого вопроса умышленно затягивается.

А в это время религиозная обстановка, начавшая смягчаться после Собора УПЦ, обостряется снова. Опреде­ленные силы, в том числе и из Москвы, сеют смуту среди монашествующих, духовенства и мирян в отдельных областях и тем самым фактически работают против Православия на Ук­раине. Некоторые московские средства массовой информации развернули клеветническую кампанию против Предстоятеля Украинской Православной Церкви, пытаясь путем грязной клеветы смущать умы и сердца несведущих людей.

Враждебные Православной Церкви силы, споткнувшись на мученичестве в 20-е и 30-е годы, продолжают борьбу с Православием новыми методами: ложью, клеветой, раско­лами, натравливанием друг на друга, иными диавольскими средствами.

Уповая на Господа нашего Иисуса Христа, сказавшего: “Создам Церковь Мою, и врата ада не одолеют ее” (Мф. 16, 18), мы отвергаем очернение нашей Церкви, которая в тя­желейших условиях государственного атеизма, когда мнящие себя праведниками оставили паству и бежали (Иоан. 10, 12-13), продолжала свое спасительное служение, сохраняя в народе веру в Бога и нравственные устои, претерпевая различные унижения ради спасения человеческих душ. Мы также осуждаем продолжающиеся клеветнические нападки на Предстоятеля Украинской Православной Церкви Митрополита Киевского и всея Украины Филарета, расценивая их как выпады против нашей независимости.

Как нам стало известно, на последнем заседании Свя­щенного Синода Русской Православной Церкви (25-27 декабря 1991 г.) высказывалось мнение, будто бы наше обращение на Соборе Украинской Православной Церкви (1991 г.) было сделано под давлением государства и что якобы не все, подписавшие документы Собора, украинские архиереи согласны с принятыми решениями.

В связи с этим мы смиренно заявляем, что вынужденное новыми историческими условиями наше стремление получить полную каноническую самостоятельность продиктовано исключительно благом Православия на Украине, а не давле­нием со стороны государства. Мы также подтверждаем наше единодушие и единомыслие в этом вопросе, ибо считаем, что только полная каноническая независимость Украинской Пра­вославной Церкви, а также единение епископата вокруг своего Предстоятеля, между собой и с паствой может, Богу содействующу, предохранить Православную Церковь на Украине от разорения.

Некоторые русские архиереи высказывают жела­ние про­вести на Украине церковный референдум по вопросу полной канонической независимости. Однако история Древней Церкви, так же как и история Русской Православной Церкви, не знают церковных референдумов, и каноны не предусматривают реше­ние тех или иных вопросов путем референдумов. Поэтому мы считаем, что проводить на Украине церковный референдум неправомерно и неполезно, ибо он внесет в жизнь Церкви мирское начало.

Движимые заботой о благосостоянии Украинской Православ­ной Церкви, стремясь сохранить братское единение с Рус­ской Православной Церковью в лоне Единой Святой Соборной и Апостольской Церкви, во имя мира и любви и во избежа­ние противостояния между Украиной и Россией, мы снова обращаемся к Вашему Святейшеству и к нашим собратьям – русским архиереям с просьбой как можно скорее положитель­но решить вопрос о полной канонической самостоятельности Украинской Православной Церкви. Одновременно просим рассматривать наше повторное обращение не как признак слабости и неуверенности, а как братскую любовь и свидетельство уважения к нашим братьям – епископам Русской Православной Церкви.

 

Филарет, Митрополит Киевский и всея Украины

Никодим, митрополит Харьковский и Богодуховский

Леонтий, митрополит Херсонский и Таврический

Антоний, архиепископ Черниговский и Нежинский

Феодосий, архиепископ Винницкий и Брацлавский

Савва, архиепископ Полтавский и Кременчугский

Иов, архиепископ Житомирский и Овручский

Ириней, архиепископ Ровенский и Острожский

Лазарь, архиепископ Одесский и Измаильский

Никанор, епископ Сумской и Ахтырский

Иоанникий, епископ Луганский и Старобельский

Евфимий, епископ Мукачевский и Ужгородский

Варфоломей, епископ Волынский и Луцкий

Нифонт, епископ Хмельницкий и Каменец-Подольский

Андрей, епископ Львовский и Дрогобычский

Василий, епископ Симферопольский и Крымский

Онуфрий, епископ Черновицкий и Буковинский

Сергий, епископ Тернопольский и Кременецкий

Алипий, епископ Донецкий и Славянский

Яков, епископ Почаевский, викарий Киевской епархии

 

 

 

Его Святейшеству,

Святейшему Патриарху Московскому

и всея Руси АЛЕКСИЮ ІІ

 

Ваше Святейшество!

За последнее время на Украине все чаще можно услышать рассуждения среди духовенства вокруг появившейся в прессе Вашей речи, произнесенной 13 ноября 1991 г. Нью-Йорке пе­ред раввинами, озаглавленной “Ваши пророки – наши пророки”.

Каждый понимает и истолковывает ее по-своему, в силу своей духовной подготовленности и компетентности.

Почву для неоднозначных толкований и выводов дают некоторые положения упомянутой статьи. Например: “Мы еди­ны с иудеями, не отказываемся от христианства, не вопреки христианству, а во имя и силу христианства, а иудеи едины с нами не вопреки иудейству, а во имя и силу истинного иудейства. Мы потому отделены от иудеев, что мы еще не вполне христиане, а иудеи потому отделяются от нас, что они “не вполне иудеи”. Ибо полнота христианства обнимает собою иудейство, а полнота иудейства есть христианство”.

Следует отметить, что подобные заявления, а тем более из уст главы Церкви, по меньшей мере смущают право­славных верующих. Мы готовы вместе с евреями побеждать зло обособления и “узкоэгоистического национал-шовинизма”, но призыв к “единению христиан с иудеями во имя и силу христианства” вызывает законное возмущение и неприятие наших верующих.

Епископат Украинской Православной Церкви, разделяя тревогу нашего духовенства и паствы по поводу вышеизложен­ного, просит Ваше Святейшество во имя блага Церкви и чистоты Православия сформулировать четкую позицию в отно­шении противоречивых утверждений статьи “Ваши пророки – наши пророки”.

 

Никодим, митрополит Харьковский и Богодуховский

Антоний, архиепископ Черниговский и Нежинский

Лазарь, архиепископ Одесский и Измаильский

Иоанникий, епископ Луганский и Старобельский

Сергий, епископ Тернопольский и Кременецкий

Иов, архиепископ Житомирский и Овручский

Варфоломей, епископ Волынский и Луцкий

Никанор, епископ Сумской и Ахтырский

Нифонт, епископ Хмельницкий и Каменец-Подольский

Василий, епископ Симферопольский и Крымский

Иларион, епископ Черновицкий и Буковинский

Евфимий, епископ Мукачевский и Ужгородский

 

 

 

Ваше Святейшество,

уважаемые члены Архиерейского Собора

Русской Православной Церкви!

 

31 марта – 4 апреля 1992 г. Архиерейский Собор Русской Православной Церкви будет рассматривать вопрос о даровании Украинской Православной Церкви полной канонической самостоятельности. Это событие имеет историческое значение как для Украинс­кой Пра­вославной Церкви, так и для всей независимой Украины.

Мы убеждены, что суверенное Украинское государство с 52-миллионным населением имеет право на полную независимость во всех сферах жизни, в том числе и церковной. Основания для полной самостоятельности Украинской Православной Церкви сущест­вуют как в ее тысячелетней истории, так и в ее настоящем поло­жении.

Мы думаем, что дело чести Московского Патриархата – помочь Украинской Православной Церкви в утверждении ее канонической независимости. Это будет способствовать сохранению дружественных отношений между братскими народами независимых России и Украины.

Мы уверены, что дарование Украинской Православной Церкви автокефалии ликвидирует раскол, положит конец религиозной враж­де и будет способствовать укреплению единства Православия на Украине, которое переживает нелегкое время.

Всем известно, что с образованием таких независимых госу­дарств как Сербия, Болгария, Румыния и других, где преобладаю­щим вероисповеданием является православие, появлялись и незави­симые Поместные Церкви.

Мы верим в мудрость и братскую любовь Вашего Святейшества и архиереев Русской Православной Церкви и надеемся, что Украин­ская Православная Церковь получит полную каноническую независи­мость, как это было определено на ее Поместном Соборе 1-2 ноября 1991 г., что соответствует чаянию православных верующих Украины.

                                        Президент Украины Л.КРАВЧУК

 

                                 

 

ПОСТАНОВЛЕНИЯ АРХИЕРЕЙСКОГО СОБОРА

РУССКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ

02.04.1992 ГОДА

 

Архиерейский Собор Русской Православной Церкви имел суждение об обращении епископата Украинской Православной Церкви по поводу дарования ей автокефалии.

В ходе свободной и продолжительной братской дискуссии были внимательно выслушаны выступления епископов Украинской Православной Церкви, которые засвидетельствовали неоднозначное отношении к автокефалии клира и верующих Украины. Если в западных епархиях Украинской Православной Церкви идея автокефалии воспринимается положительно, то в остальных она отрицается большинством верующего народа и духовенства […]

Архиерейский Собор постановил:

1.    Чтобы иметь настоящее волеизъявление Полноты Украинской Православной Церкви, иметь суждение о даровании Украинской Православной Церкви полной каноничной независимости на очередном Поместном Соборе Русской Православной Церкви.

2.    Обратиться с Посланием ко всем православным Украины.

3.    Архиерейский Собор принял к сведению заявление Преосвященного Филарета, Митрополита Киевского и всей Украины, о том, что во имя мира церковного он подаст прошение на очередном Архиерейском Соборе УПЦ об освобождении его от обязанностей Предстоятеля Украинской Православной Церкви.

Архиерейский Собор с пониманием отнесся к позиции Преосвященного митрополита Филарета, выразив ему благодарность за многолетние архипастырские труды на Киевской кафедре, благословив нести епископское служение на другой кафедре Украинской Православной Церкви.

 

Глава Архиерейского Собора:

АЛЕКСИЙ, Патриарх Московский и всея Руси

Члены Архиерейского Собора:

ФИЛАРЕТ, Митрополит Киевский и всей Украины

ФИЛАРЕТ, Митрополит Минский и Слуцкий, Патриарший Экзарх всей Беларуси

ИОАНН, митрополит Санкт-Петербургский и Ладожский

ЮВЕНАЛИЙ, митрополит Крутицкий и Коломенский

ВЛАДИМИР, митрополит Ростовский и Новочеркасский

КИРИЛЛ, митрополит Смоленский и Калининградский

 

 

 

ЖУРНАЛ № 18
ЗАСЕДАНИЯ СВЯЩЕННОГО СИНОДА
УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ

от 6 апреля 1992 года

 

В расширенном заседании Священного Синода под председа­тельством Митрополита Киевского и всея Украины Филарета имели суждение: о результатах определений Архиерейского Собора Русской Православной Церкви 31 марта – 4 апреля 1992 года в Москве.

Постановили: 1. Поручить Преосвященным епархиальным архиереям Украинской Православной Церкви всесторонне изучить складывающуюся ситуацию в епархиях в результате определений Архиерейского Собора Русской Православной Церкви и рапортом сообщить об этом на очередном заседании Священного Синода УПЦ.

2. Иметь очередное заседание Священного Синода Украинской Православной Церкви 11 мая 1992 года.

 

Филарет, Митрополит Киевский и всея Украины

Члены Священного Синода:

Антоний, архиепископ Черниговский и Нежинский

Ириней, архиепископ Ровенский и Острожский

Лазарь, архиепископ Одесский и Измаильский

Варфоломей, епископ Волынский и Луцкий

Нифонт, епископ Хмельницкий и Каменец-Подольский

Василий, епископ Симферопольский и Крымский

Яков, епископ Почаевский, временно управляющий Тернополь­-

ской епархией

 

 

 

ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ
МИТРОПОЛИТА ФІЛАРЕТА

 

Що сталося за зачиненими дверима Свято-Данилівського монастиря, де нещодавно проходив Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви, чому Українська Православна Церква не отримала канонічної самостійності і незалежності – ці та інші питання були в центрі уваги учасників прес-конференції, яка пройшла в УКРІНФОРМі.

Єпископат Української Православної Церкви двічі звертався до Російської Православної Церкви з проханням про надання повної канонічної незалежності. Це питання, сказав Митрополит Київський і всієї України Філарет, мало вирішитися на Архиєрейському Соборі в Москві. Насправді ж порядок денний і регламент були порушені. Архиєреї РПЦ обговорювали особисте життя Предстоятеля УПЦ. Українським архиєреям, говорилось на прес-конференції, в якій взяли також участь архиєпископи Рівненський і Острозький Іриней, Одеський і Ізмаїльський Лазар, єпископи Івано-Франківський і Коломийський Іларіон, Волинський і Луцький Варфоломей, Львівський і Дрогобицький Андрій, Почаївський Іаков, не давали й слова вимовити, вимагали голосувати проти фактичної автокефалії УПЦ, вдалися до неприхованого тиску на ієрархів УПЦ. Правлячі архиєреї РПЦ пропонували відібрати в Української Православної Церкви право на самостійність в управлінні, пропонували провести Собор УПЦ в Москві і там, у “вільних” умовах обрати Предстоятеля нашої Церкви. За таких обставин Митрополит Київський і всієї України Філарет змушений був погодитися на відставку з поста.

– Я пройшов голгофу, – сказав владика Філарет. – Такий Собор був першим за 30 років мого перебування в архиєрейському сані. Мені дано Грамоту Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ у 1990 році на довічне очолення УПЦ, це ж передбачено і Статутом УПЦ. Тому я вважаю, що в нинішній складній ситуації в Україні я не можу йти на поводу у архиєреїв РПЦ і залишати українську паству напризволяще.

Церковні ієрархи відповіли на численні запитання представників засобів масової інформації про стосун­ки різних конфесій в Україні, запевнили, що продов­жуватимуть наполягати на канонічному визнанні самостійності УПЦ, прагнутимуть вирішувати питан­ня внутріцерковного життя без втручання РПЦ, а також закликали всіх мирян жити у мирі та злагоді.

Л. КОЗИК

 

 

ДОКУМЕНТИ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ
“НА ЗАХИСТ КАНОНІЧНИХ ПРАВ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ”

 

 

ПОСТАНОВА

На основі принципів Вселенського Православ’я кожна незалежна держава має право на існування своєї канонічної Церкви. Тому духовенство і миряни Української Православної Церкви з такою радістю і натхненням сприйняли рішення Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви від 26-27 жовтня 1990 року про надання нашій Церкві незалежності і самостійності в управлінні. Та недовго судилося існувати цій незалежності.

Рішення Синоду РПЦ від 7 та 21 травня 1992 р. фактично перекреслили попереднє рішення вищеназваного Архиєрейського Собору.

Тому ми, учасники Всеукраїнської конференції “На захист канонічних прав Української Православної Церкви” засуджуємо пряме втручання Священного Синоду Московської Патріархії у внутрішнє життя нашої Церкви.

Авторитетно заявляємо, що всі рішення Московського Синоду щодо Української Православної Церкви не мають чинності у зв’язку з тим, що вони прийняті всупереч діючому Статуту і Акту про незалежність і самостійність в управлінні Української Православної Церкви.

Всі єпископи, які, нехтуючи діючим Статутом Української Православної Церкви, відійшли від її канонічного Глави – Митрополита Філарета, є зрадниками Церкви і православного народу України та згідно з церковними канонами підлягають забороні.

Визнаючи Патріарха Московського і всія Русі Олексія в даний час нашим канонічним Главою, ми не відмовляємось від намірів здобуття канонічним шляхом повної незалежності Української Православної Церкви. Одностайно підтримуємо в цьому нашого канонічного Предстоятеля Митрополита Київського і всієї України Блаженнійшого Філарета.

26 травня 1992 р.,

м. Київ

·          * *

 

Його Святості, Святійшому Патріарху

Вселенському Варфоломію,

Архиєпископу Константинопольському

 

Ваша Святосте!

З великою тривогою і болем за долю Української Православ­ної Церкви звертаємося до Вашої Святості й інформуємо, що важкі обставини, які склалися в лоні нашої спасенної Церкви, змусили нас, православне духовенство та мирян усіх єпархій Української Православної Церкви, зібратися в місті Києві на Всеукраїнську конференцію по захисту її канонічних прав.

У зв’язку з численними неканонічними втручаннями Московської Патріархії у внутрішні справи нашої Церкви і на основі того, що Україна з 1 грудня 1991 року стала незалежною державою, ми доводимо до відома Вашої Святості, що акт про передачу Київської Митрополії Московському Патріархату від 1686 року втрачає чинність.

З надією звертаємося до Вашої Святості, що приймете це до уваги і вживете необхідних заходів для канонічного впорядкування нинішнього становища нашої Церкви.

 

Комітет по захисту

канонічних прав

Української Православної Церкви

26.05.1992 р.

·          * *

 

 

ЗВЕРНЕННЯ
ДО СВЯТІЙШОГО ПАТРІАРХА
МОСКОВСЬКОГО І ВСІЄЇ РУСІ ОЛЕКСІЯ ІІ

 

Ваша Святість!

Ми, представники майже всіх єпархій України, монастирів та духовних закладів, 26 травня 1992 року у м. Києві скликали визначний церковний форум як логічне продовження зібрань, зборів та мітингів, які пройшли у багатьох реґіонах незалежної України як реакція на ухвали Священного Синоду Української Православної Церкви від 7 та 21 травня 1992 року.

Для нас незрозумілим і образливим є те, що вища церков­на влада у Москві чинить відвертий тиск на віруючих і єписко­пат незалежної Української Православної Церкви.

Ми обурені незаконними, неканонічними нападками на Предсто­ятеля Української Православної Церкви митрополита Філарета, який очолює нині Українську Православну Церкву. Заявляємо, що Всеукраїнська конференція “На захист канонічних прав Укра­їнської Православної Церкви” висловлює повну дові­ру митрополиту Філарету і підтримує його церковну політику в справі здобуття канонічної автокефалії Української Право­славної Церкви.

Звертаємося до Вас, Патріарха Московського і всієї Русі, і Священного Синоду Російської Православної Церкви, з прохан­ням не втручатися у внутрішні справи незалежної Української Православної Церкви, не сіяти зерна розбрату на церковній ниві України, не розділяти наш єдиний багатостраждальний народ у час наступу унії та католицизму.

Наш більш як 50-мільйонний народ має законне право на існування своєї незалежної самостійної Української Православної Церкви.

26 травня 1992 року,

м. Київ

* * *

 

 

ЗВЕРНЕННЯ
ДО УКРАЇНСЬКОЇ ПАСТВИ

 

Брати і сестри!

Ми звертаємося до вас у час, коли вирішується доля православ’я в Україні. Всі ви пам’ятаєте, як у 1990 р. Патріарх Московський і всієї Русі Олексій ІІ і Собор єпископів РПЦ надали нашій Церкві незалежність та самостійність в управлінні. Тоді ж Патрі­арх Московський і всієї Русі Олексій ІІ вручив одноголосно обраному українським єпископатом Предстоятелю нашої Церкви Блаженнійшому митрополиту Філарету Грамоту.

За цей час в церковному і політичному житті України відбулись значні зміни. Україна стала незалежною державою. Православ’я зазнало смути. Тисячі людей опинились в опалі. Їх ганьбили, називали москалями, кадебістами, а нашу Церкву – іноземною... Люди скаржились у всі інстанції і не знаходили підтримки. Тоді, на прохання народу, зібрався Собор єпископів Української Православної Церкви і одноголосно вирішив просити у РПЦ надання повної канонічної незалежності УПЦ (щоб бути такою ж Помісною Церквою, як Російська, Грузинська, Болгарська, Сербська та інші).

Незалежна канонічна Церква на території незалежної України створювала можливість ліквідації розколу в Україні, захисту православної віри.

З боку ворогів нашої Церкви та духовно незрілих людей почалась кампанія наклепів, інтриг та брехні. Розповсюджувались плітки, нібито за богослужінням буде насильно вводитись україн­ська мова, що відбувається якась зрада православ’я тощо. Всі удари сконцентрувались на особі Предстоятеля Церкви. Його ім’я ганьби­лось у пресі, по телебаченню і радіо. Провокатори знали, що роблять...

Тиск торкнувся і єпископів, священиків, дехто із яких не встояв і зрікся клятви, даної Предстоятелю на вірність та послух йому. Все це завдало тяжких ран Церкві.

Апогеєм цієї кампанії став Архиєрейський Собор в Москві, який проходив з 31.03. по 04.04. 1992 р. (На ньому був порушений порядок денний, регламент і Статут УПЦ).

1. Замість розгляду запланованого питання про надання УПЦ повної канонічної незалежності – плюндрувалось ім’я її Предстоятеля. Та звинувачення, висунуті на його адресу, не знайшли підтвердження, внаслідок чого Блаженнійшого митрополита Філарета було виправдано і дозволено йому далі нести єпископське служіння.

2. На Соборі були присутні особи, які за канонами Церкви не мали права бути присутніми та брати участь у його роботі. Вони вносили розбрат і непорозуміння.

3. Численні телеграми, прислані з України, не були зачитані і т. ін.

Під тиском архиєреїв Російської Православної Церкви владика Філарет вимушений був заявити, що подасть у відставку (в Києві). Та потім, зваживши на складну обстановку в Церкві й на прохання пастви і єпископів УПЦ, вирішив залишитись. Незабаром після цього, 7 травня 1992 року, в Москві відбувся Священний Синод Російської Православної Церкви, який, не маючи канонічного права втручатися у справи Української Православної Церкви, перекреслив самостійність УПЦ, незаконно заборонивши Предстоятелю скликати Синоди, видавати укази, рукопокладати священиків тощо. В разі непослуху владиці погрожували судом на Соборі РПЦ.

Все це повністю перекреслює рішення Помісного Собору 1990 р. про надання УПЦ самостійності в управлінні. Зокрема, в Статуті УПЦ говориться, що “вища законодавча, виконавча та судова влада належить Собору УПЦ”.

Зважаючи на все вищесказане, ми, представники духовенства та мирян УПЦ, вимагаємо припинити незаконний тиск з боку РПЦ на Предстоятеля, єпископат, священство і православну паству в Укра­їні, бо рішення Собору УПЦ стоїть вище за рішення Синоду РПЦ.

Ми стоїмо за те, щоб рішення Собору РПЦ від 25 - 26 жовтня 1990 р. про незалежність і самостійність в управлінні УПЦ було додержано на ділі.

Доводимо до відома віруючих України, що Патріарх Московський і всієї Русі та Синод РПЦ не мають права втручатися у внутрішні справи Української Православної Церкви, а рішення Синоду РПЦ вважаємо незаконним, бо воно перекреслює рішення Помісного Собору РПЦ 1990 року, за яким вся повнота управління УПЦ належить її єпископату.

Ми хочемо миру і злагоди в Україні, ми хочемо бути у цій злагоді і з Російською та іншими православними Церквами. РПЦ була і є рідною нам по вірі, культурі, спільній історичній долі. Зв’язки з нею для нас священні. Ми визнаємо Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ Главою нашої Церкви, але ми не відмовляємося від наміру одержати повну самостійність канонічним шляхом.

Ми звертаємось з проханням до всіх громадян України, громадських і політичних організацій підтримати Українську Православну Церкву в її прагненні до повної канонічної незалежності.

Нехай Господь благословить миром та мудрістю всіх православних України.

 

Члени комітету

на захист канонічних прав

Української Православної Церкви

26.05.92

* * *

 

 

ЗВЕРНЕННЯ
ДО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ Л. М. КРАВЧУКА

 

Вельмишановний Леоніде Макаровичу!

Конференція на захист канонічних прав Української Правос­лавної Церкви від імені православних віруючих усіх єпархій України, монастирів, духовних шкіл шле Вам своє сердечне вітання.

Віруючі Української Православної Церкви із вдячністю відзначають, що Уряд України чесно виконує своє першочергове завдання по забезпеченню виконання Закону про свободу совісті.

Ми підтримуємо Вашу програму вільного існуван­ня незалежних Церков у самостійній державі Україна: “Незалежна Церква – в незалежній державі”.

Згідно з волею Божою – як кожна людина має право на повноцінну свободу, так і кожний народ, кожна Церква на землі має право на свою самостійність і незалежність.

Однак вища церковна влада у Москві, чинячи все сильніший тиск на Українську Православну Церкву, вдаючись до відвертих погроз і навіть до антиканонічних дій проти її єдиного законного Предстоятеля Митрополита Філарета, який відстоює незалежність Української Православної Церкви, заявляє при цьому, що керується ідеєю добра і миру для нашої Церкви. Та чи можна чинити добро через знущання і мир через погрози? Ні, і ще раз ні!

Тому, вельмишановний Леоніде Макаровичу, ця Конференція на захист канонічних прав Української Православної Церкви від імені усієї Повноти на­шої Церкви просить сприяння державних структур, а також Вашої особистої підтримки у цей історичний момент, який переживає наша свята Церква на шляху до своєї повної самостійності і незалежності.

26 травня 1992 року,

м. Київ

·          * *

 

 

ЗВЕРНЕННЯ
ДО ПРАВОСЛАВНОГО НАРОДУ УКРАЇНИ

 

Брати і сестри!

Настав час вирішити долю православ’я в Україні.

Історична ситуація склалася так, що наша держава стала незалежною, а Українська Православна Церква одержала унікальний шанс – отримати повну канонічну незалежність.

Згідно з 34-м Апостольським правилом, кожна незалежна держава має право мати свою незалежну Церкву. Тобто, канонічну автокефальну Церкву, яка перебувала б у духовному спілкуванні з усією сім’єю інших Православних Церков.

Щоправда, дехто з малосвідомих людей вбачає в цьому якесь розділення чи розкол, навіть зраду православ’я. Це неправильно, адже чи не п’ять пальців складають одну руку? Тіло Христове – Церква – склада­ється з багатьох членів, тобто багатьох Помісних Цер­ков, а Голова Церкви – Христос, Він і  Спаситель тіла.

Дехто каже, що гріх розділятись. Чи гріх розділятися родині, коли утворилась нова молода сім’я? Чи гріх було Мойсеєві вивести богообраний народ із Єгипту?

Дорогі співвітчизники, православні брати наші, любімо нашу спільну Матір – Українську Православну Церкву! Нехай вона буде Матір’ю всім народам, що населяють нашу молоду державу: українцям, росіянам, білорусам, грекам, гагаузам.

Будемо іти своєю власною дорогою до спасіння у сім’ї братніх Православних Церков.

Ми, учасники Всеукраїнської конференції “На захис­т канонічних прав Української Православної Церкви”, засуджуємо втручання Священного Синоду Мос­ковської Патріархії у внутрішнє життя нашої Церкви.

Ми авторитетно заявляємо, що всі рішення Священ­ного Синоду РПЦ не мають чинності у зв’язку з тим, що вони прийняті всупереч діючому Статуту і Акту про незалежність і самостійність в управлінні УПЦ.

Нехай Господь усім нам допоможе знайти вірний шлях до Бога, шануючи нашу духовну гідність, історичну самобутність та культурну велич.

 

Конференція на захист

канонічних прав

Української Православної Церкви

26.05.92

 

 

ЗАЯВА

РАДИ У СПРАВАХ РЕЛІГІЙ
ПРИ КАБІНЕТІ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

 

Як стало відомо з засобів масової інформації, 27 травня в м. Харкові відбувся Собор єпископів Української Православної Церкви, на якому було обрано Предстоятелем Церкви керуючого справами Московської Патріархії митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира.

Хоча цей факт є внутрішньою справою Церкви, він може істотно вплинути на обстановку в державі. Ось чому Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України уповноважена інформувати громадськість про правову сторону цієї події.

Українська Православна Церква (УПЦ) з жовтня 1990 року є незалежною і самостійною в управлінні. Вона має Статут, який встановлює відповідні правила вирішення важливих питань життя й діяльності Цер­кви, в тому числі й порядок обрання глави Церкви – Митрополита Київського і всієї України. Цей Статут затверджено на Помісному Соборі УПЦ, заре­єст­ровано Радою у справах релігій в установленому зако­ном порядку і, отже, він є обов’язковим до виконан­ня для всіх членів Церкви, в тому числі й для єпископату.

Проте, як скликання Собору в Харкові, так і прийняте на ньому рішення щодо Предстоятеля Української Православної Церкви суперечить церковним правилам. Зокрема, скликання названого Собору за вказівкою Московської Патріархії є порушенням рішення Архиєрейського Собору РПЦ від 25-27 жовтня 1990 року про дарування УПЦ самостійності і незалежності в управлінні.

Крім того, цей факт і прийняте на Соборі рішення порушує цілий ряд положень Статуту УПЦ, який було зареєстровано в державному органі незалежної України.

Зокрема:

– ст. 3 глави ІІІ Статуту визначає, що Собор єпископів може бути скликаний тільки Предстоятелем УПЦ Митрополитом Київ­ським і всієї України, а фактично Собор скликає митрополит Харківський і Богодухівський Никодим;

– ст. 7 глави ІІІ встановлює, що в усіх випадках на Соборах УПЦ головує Предстоятель Митрополит Київський і всієї України, а на Соборі в Харкові він не був присутній і навіть не запрошувався;

– виборами нового Предстоятеля Церкви на Харківському Соборі порушується ст. 2 глави V, якою встановлено, що Предстоятель УПЦ обирається на все життя з числа українських архиєреїв і вибори нового Предстоятеля можуть мати місце тільки у разі смерті Митрополита Київського і всієї України, його виходу на спокій, перебування під церковним судом або з іншої причини, яка робить неможливим виконання ним обов’язків Предстоятеля УПЦ. Жодна з цих статутних підстав в даному випадку не мала місця;

– Харківський Собор також порушив ст. 6 глави ІІІ, яка вимагає, щоб Предстоятель УПЦ обирався виключно зі складу єпископату УПЦ. На даному Соборі, як уже відмічалося, Предстоятелем УПЦ було обрано архиєрея Російської Православної Церкви.

Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України вважає за необхідне заявити, що вона визнає і надалі визнаватиме ті церковні рішення, які приймаються у відповідності з діючим законодавством та Статутом Церкви.

 

Рада у справах релігій

при Кабінеті Міністрів України

29 травня 1992 року

 

 

 

Святейшему Патриарху Московскому

и всея Руси Алексию ІІ и Священному Синоду

Русской Православной Церкви

 

ОТКРЫТОЕ ПИСЬМО

Как Предстоятель Украинской Православной Церкви, считаю своим священным долгом, получив нижеупомянутые решения,  почтительно сообщить Вашему Святейшеству, что постановление Священного Синода Русской Православной Церкви от 6-7 мая и от 21 мая сего года являются нарушением постановления Архиерейского Собора Русской Православной Церкви от 25-27 октября 1990 года о даровании независимости в управлении Украинской Православной Церкви и данной мне Вашим Святейшеством патриаршей Грамоты как единогласно избранному украинским епископатом ее Предстоятелю. Кроме того, упомянутые решения Священного Синода РПЦ нарушают Устав Украинской Православной Церкви, принятый на ее Поместном Соборе в ноябре 1990 г. и зарегистрированный государственным органом независимой Украины. В Уставе, в частности, сказано, что Предстоятель Украинской Православной Церкви избирается пожизненно, и это значит, что я, как Предстоятель Украинской Православной Церкви, являюсь пожизненно Митрополитом Киевским и всея Украины. Архиерейский Собор Русской Православной Церкви, проходивший 31 марта – 4 апреля сего года, не освобождал меня да и, согласно тому же Уставу, не мог освободить меня от должности Предстоятеля, так как Высшая судебная власть в Украинской Православной Церкви принадлежит ее Поместному Собору и Архиерейскому Собору, а не Собору Русской Православной Церкви, к суду которого можно обращаться архиереям УПЦ как к апелляционному суду, а не как к суду в первой инстанции. Не имея права судить меня, Архиерейский Собор Русской Православной Церкви 1-2 апреля сего года с пристрастием рассмотрел мое персональное дело и, тем не менее, не признал меня виновным в возводимой на меня клевете и благословил продолжать архиерейское служение. Архиерейский Собор не может виновного благословлять на архиерейское служение, а меня он благословил. Что же касается моего согласия на добровольный уход с поста Предстоятеля, то он был не добровольным, а вынужденным, потому что атмосфера вокруг Собора и на самом Соборе была нетерпимой по отношению ко мне. Возвратившись в Киев, я не нашел, что мой добровольный уход с поста Предстоятеля послужит церковному миру на Украине. Наоборот, складывающаяся обстановка с моим возможным добровольным уходом до предела обострила бы и без того сложную церковную ситуацию на Украине. Поспешные и необдуманные решения могут породить общественный взрыв антимосковских настроений, от чего до сих пор хранит Господь Украину. В связи с этим я не подал письменного прошения об уходе с поста Предстоятеля Украинской Православной Церкви.

Передача Вашим Святейшеством и Священным Синодом РПЦ полномочий Предстоятеля УПЦ Харьковскому митрополиту Никодиму при живом Предстоятеле является неправомочной и нарушает Устав Украинской Православной Церкви (V, 12), который предусматривает избрание Местоблюстителя Священным Синодом Украинской Православной Церкви, а не Священным Синодом Русской Православной Церкви. Этим попирается право Украинской Православной Церкви, чего во имя церковного мира не следовало бы допускать Московско­му Синоду. Хотя Московский Священный Синод и не назвал Харьковского митрополита Никодима Местоблюстителем, но возложил на него исполнение обязанностей Предстоятеля Украинской Православной Церкви. Церковные каноны не допускают избрания епископа или Предстоятеля на не ос­вобо­дившуюся кафедру, проще говоря – на живое место. Предстоятель Украинской Православной Церкви жив и законным образом его никто не отстранял.

Ваше решение создает на Украине двоевластие – порождает неразбериху и смуту. Согласно Уставу УПЦ, только “в случае смерти Митрополита Киевского и всея Украины, его ухода на покой, нахождения под церковным судом или по иной причине, делающей невозможным исполнение им обязанностей Предстоятеля Украинской Православной Церкви, Священный Синод избирает... Местоблюстителя”. Ни одна из этих причин не дает права Вашему Святейшеству отстранять меня от исполнения должности Предстоятеля Украинской Православной Церкви и назначать Харьковского митрополита Никодима.

Прямым попранием прав Украинской Православной Церкви являются, мягко выражаясь, Ваши навязывания украинскому епископату предписаний, каким образом избавиться от Митрополита Киевского и всея Украины Филарета. Предстоятель УПЦ, как об этом сказано в Уставе УПЦ (V, 9), созывает Соборы Украинской Православной Церкви. Поэтому Ваше объявление о проведении Архиерейского Собора УПЦ и назначение его времени (до праздника Святой Троицы) является незаконным.

Не получив прошения от Митрополита Киевского и всея Украины Филарета об его отставке, Московский Синод приказывает украинскому епископату избрать нового Предстоятеля. В чем дело? А дело в том, что митрополит Филарет отстаивает независимость административного управления Украинской Православной Церкви в независимой Украине.

Украинская Православная Церковь находится в духовном единении с Русской Православной Церковью. Она и ее Предстоятель не нарушают ни канонических правил, ни Устава УПЦ, ни решения Архиерейского Собора Русской Православной Церкви от 25-27 октября 1990 года. За богослужением, как этого требует Устав, имя Вашего Святейшества возносится как мною, так и всем украинским епископатом. Вся моя “вина” заключается в том, что я не могу исполнить Ваше желание добровольно уйти на покой и оставить свою украинскую паству, что в таком случае нанесет ей болезненную рану. Мое сердце скорбит и за православие на Украине, и за украинский народ. На долю украинского народа и так выпало немало страданий и испытаний. Наша Церковь не может отделить себя от народа. Она была вместе с ним и в годы Великой Отечественной войны, и в годы лихолетий. Она разделяла с ним и радость победы, и горечь утрат.

И сейчас, когда украинский народ нуждается в духовной поддержке, в умиротворении, Церковь как никогда должна способствовать примирению, призывать к терпимости, трудолюбию, к вере и милосердию, а не сеять раздор и смуту.

Поэтому я прошу Ваше Святейшество и Священный Синод Русской Православной Церкви не вмешиваться в наши внутренние дела и дать Украинской Православной Церкви возможность самой решать свои проблемы. Без постороннего вмешательства я, как Предстоятель Украинской Православной Церкви, готов созвать Архиерейский Собор для решения назревших вопросов. Одновременно я прошу украинский епископат осознать свою ответственность за Украинскую Православную Церковь и придерживаться Устава УПЦ, решений Архиерейского Собора РПЦ от 25-27 октября 1990 года и без своего Предстоятеля Митрополита Киевского и всея Украины ничего не делать, касающегося всей Украинской Православной Церкви, как об этом говорит 34-е Апостольское правило: “Епископам всякого народа подобает знати первого в них, и признавати его яко главу, и ничего превышающего их власть не творити без его рассуждения: творити же каждому только то, что касается до его епархии”.

Как Предстоятель Украинской Православной Церкви, действующий на основании канонов и Устава УПЦ, я не могу признать законным и каноническим собрание украинских епископов в Житомире 30 апреля сего года. Одновременно заявляю, что собрание  украинских епископов в Харькове от 27 мая сего года, назвавшее себя собором и избравшее своим главой митрополита Ростовского и Новочеркасского Владимира, управляющего делами Московской Патриархии, является незаконным и не имеет никакой канонической силы для Украинской Православной Церкви, так как оно действовало вопреки Уставу Украинской Православной Церкви и церковным канонам.

 

ФИЛАРЕТ,

Митрополит Киевский

и всея Украины

 

 

 

 

ПРЕОСВЯЩЕННЫМ АРХИПАСТЫРЯМ,
ПАСТЫРЯМ, ЧЕСТНОМУ ИНОЧЕСТВУ
И ВСЕМ ВЕРНЫМ ЧАДАМ
УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ

 

Преосвященные архипастыри!

Дорогие отцы, братья и сестры!

Позвольте мне в это сложное время обратиться к вам, ко всей Ук­раинской Православной Церкви с архипастырским посланием.

В Открытом письме Святейшему Патриарху Алексию и Священному Синоду Русской Православной Церкви мною как Предстоятелем Украинской Православной Церкви было заявлено, что собрание епископов в Харькове от 27 мая с. г., назвавшее себя Собором, является незаконным и не имеет канонической силы для Украинской Православной Церкви.

Собравшиеся в Харькове епископы нарушили 34-е Апостольское правило, гласящее: “Епископам всякого народа подобает знати первого в них, и признавати его яко главу, и ничего превышающего их власть не творити без его рассуждения”. Украинские епископы собрались без Предстоятеля Украинской Православной Церкви, Митрополита Киевского и всея Украины Филарета, и даже не пригласили его. Поэтому их собрание нельзя считать Собором УПЦ, было бы правильнее назвать его лжесобором.

Фактически собравшиеся в Харькове епископы откололись от Ук­раинской Православной Церкви и не могут выступать от ее имени.

Кроме священных канонов (34-го Апостольского пра­вила, 14 правила Двукратного Константинопольского Собора) они нарушили постановление Архиерейского Собора Русской Православной Церкви от 25-27 октября 1990 года о даровании Украинской Православной Церкви самостоятельности и независимости в управлении. Их нарушение заключается в том, что они не соблюли эту самостоятельность и незави­симость, подчинившись решениям Московского Священного Синода от 7 и 21 мая с. г., власть которого не распространяется на управление в Украинской Православной Церкви. Фактически они отказались от независимости и самостоятельности УПЦ и тем самым откололись от нее и снова вошли в административное подчинение Московской Патриархии.

Участники Харьковского собрания проигнорировали Устав об управлении в Украинской Православной Церкви, принятый на Поместном Соборе УПЦ в ноябре 1990 г. и зарегистрированный государственными органами независимой Украины.

Во-первых, они нарушили 3 и 7 статьи ІІІ главы и 9 статью V главы, в которых говорится, что Соборы УПЦ созывает Предстоятель Украинской Православной Церкви Митрополит Киевский и всея Украины. В действительности Харьковский “Собор” обманным образом созвал митрополит Харьковский Никодим и председательствовал на нем.

Во-вторых, не соблюдены 2 и 12 статьи V главы, в которой говорится, что Предстоятель Украинской Православной Церкви избирается пожизненно. Там же сказано, что только “в случае смерти Митрополита Киевского и всея Украины, его ухода на покой, нахождения под церковным судом или по иной причине, делающей невозможным исполнение им обязанностей Предстоятеля Украинской Православной Церкви, Священный Синод избирает Местоблюстителя”. Ни одна из этих причин не давала права собравшимся в Харькове епископам избирать нового Предстоятеля УПЦ.

В-третьих, была нарушена 6 статья ІІІ главы, где говорится, что Собор избирает Предстоятеля Украинской Православной Церкви из среды украинского епископата. В действительности “Собор” избрал управляющего делами Московской Патриархии митрополита Владимира из среды Российской Церкви, а не Украинской.

Для оправдания своих незаконных действий они в угоду Московской Патриархии, чтобы провести ее ставленника, внесли изменения в Устав. Однако Устав об управлении УПЦ был принят на Поместном Соборе, и только он имеет право вносить изменения.

Дорогие отцы, братья и сестры!

Сейчас, когда украинский народ нуждается в духовной поддержке, в умиротворении, Церковь как никогда должна способствовать примирению, укреплению веры, милосердия, призывать к терпимости и согласию, а не сеять смуту и раздор. Московская Патриархия на словах призывает к единению, признает самостоятельность и независимость Украинской Православной Церкви, а на деле сеет раздор и смуту на Украине. Своим активным вмешательст­вом во внутренние дела нашей Церкви она раздели­ла духовенство на две части и тем самым еще больше осложнила религиозную обстановку на Украине.

Высшая церковная власть в Москве, оказывая все усиливающееся давление на Украинскую Православную Церковь, используя откро­венные угрозы и даже антиканонические действия против ее единст­венного законного Предстоятеля, заявляет при этом, что руководст­вуется идеей добра и мира для нашей Церкви. Но можно ли делать добро через издевательства и мир через угрозы? Нет, и еще раз нет!

Мне больно и печально сегодня говорить о том, что отдельные верующие, пастыри и даже архиереи не могут взвешенно и твердо оценить тот исторический момент, который переживает теперь наша Украинская Православная Церковь на пути к своей полной самостоятельности. И поэтому с печалью и надеждою, отбросив все страсти и противоречия, обращаясь к тем, кто отказывается идти с нами одним путем, заявляем: “Не обманывайтесь: Бог поругаем не бывает. Что посеет человек, то и пожнет” (Гал. 6, 7).

Среди епископов, открыто предавших интересы Украинской Православной Церкви, есть такие архиереи, а я думаю, что их большинство, которые случайно поддались давлению со стороны Святейшего Патриарха Алексия и его окружения. Я обращаюсь к ним с просьбой вернутся в лоно независимой Украинской Православной Церкви и вместе с нами отстаивать ее интересы.

Призываю духовенство вместе со мной отстаивать независимость Украинской Православной Церкви. Все мы сохраняем духовное единство с Русской Православной Церковью и со всеми Поместными Православными Церквами. Вас пугают расколом, но мы находимся в каноническом единстве с Патриархом Московским и всея Руси Алексием. Вас страшат отнятием церковнославянского языка за богослужением, – и это неправда. Наш Украинский Поместный Собор постановил сохранять священный церковнославянский язык. Говорят, что Украинская Православная Церковь якобы перейдет на новый стиль. Такого не будет. Вместе с Русской Православной Церковью мы пользуемся и впредь будем пользоваться в церковной жизни старым стилем.

Мы единым сердцем, едиными устами будем молить Пастыреначальника Господа о посылании Небесной помощи и благословения всей Полноте Святой Украинской Православной Церкви.

Братья и сестры!

Призываю вас всегда помнить слова апостола Петра: “Уклоняй­тесь от зла и делайте добро; ищите мира и стремитесь к нему” (І Пет. 3, 11).

Прошу ваших святых молитв и всевозможной поддержки в отстаивании независимости Украинской Православной Церкви.

 

ФИЛАРЕТ,

Митрополит Киевский

и всея Украины

 

 

 

Его Святейшеству, Святейшему Варфоломею,

Архиепископу Константинопольскому,

Вселенскому Патриарху

 

Ваше Всесвятейшество!

В Украинской Православной Церкви сложилась чрезвычайная ситуация.

Московский Синод, пренебрегая церковными канонами и действующим Уставом Украинской Православной Церкви, своими вмешательствами вносит дестабилизацию во внутреннюю жизнь нашей Церкви. Апогеем такой антиканонической деятельности Священного Синода Московской Патриархии было его последнее решение о моем смещении с поста Предстоятеля Украинской Православной Церкви без каких бы то ни было канонических оснований и назначение таким же решением Местоблюстите­ля. При жи­вом каноническом главе Киевской Митрополии Москва в приказ­ном порядке созывает 27 мая 1992 года в Харькове украинских архиереев, где возводит своего ставленника митрополита Рос­тов­ского и Новочеркасского Владимира в Предстоятеля Украинской Православной Церкви. Таким образом, деятельность Москвы фактически учини­ла раскол в лоне Украинской Православной Церкви.

 В связи с этой экстремальной ситуацией и угрозой смертоносного раскола Православной Церкви на Украине обращаюсь к Вашему Всесвятейшеству с просьбой назначить аудиенцию делегации Украинской Православной Церкви в составе: Митрополита Киевского и всея Украины Филарета, епископа Иакова, архимандрита Даниила по возможности с 5 по 15 июня сего года.

 

ФИЛАРЕТ,

Митрополит Киевский

и всея Украины

30.05.92 г.

 

 

 

СУДЕБНОЕ ДЕЯНИЕ
АРХИЕРЕЙСКОГО СОБОРА РУССКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ

11 июня 1992 года,
Свято-Данилов монастырь, г. Москва

 

Осуществляя судебное разбирательство по делу митрополита Филарета (Денисенко), бывшего, Киевского и всея Украины, Архиерейский Собор Русской Православной Церкви заслушал:

 

Заявление епископата
Украинской Православной Церкви

“Мы, архиереи Украинской Православной Церкви, обеспокоенные судьбой Святого Православия на родной Украинской земле, обращаем внимание всей Полноты Православной Церкви, находящейся под омофором Святейшего Патриарха Московского и всея Руси, на недостойное поведение бывшего Предстоятеля Украинской Православной Церкви митрополита Филарета (Денисенко) и в связи с этим заявляем следущее:

1.    Митрополит Филарет крайне жестоко и высокомерно относится к подведомственному духовенству и к своим братьям по епископскому служению. Вместо отеческой заботы, любви и сострадания к младшей братии, он стал на путь диктата и шантажа, что совершенно недопустимо в поведении православного архиерея, ибо и он, по слову св. апостола Павла, “должен быть непорочен, как Божий домостроитель, не дерзок, не гневлив, не пьяница, не бийца, не корыстолюбец, но страннолюбив, любящий добро, целомудрен, справедлив, благочестив, воздержан” (Тит. 1, 7-8). Правило 27-е святых апостолов предписывает низвергать от священного чина тех епископов, пресвитеров или диаконов, которые совершают физическое и духовное насилие.

2.    Митрополит Филарет своей личной жизнью вносит соблазн в среду верующих, а также дает повод для поношения и хулы на Православную Церковь со стороны внешнего мира, за что, согласно 3-му правилу Первого Вселенского Собора и 5-му правилу Пято-Шестого (Трулльского) Собора подлежит строжайшему каноническому наказанию, ибо, как говорит Священное Писание, “горе тому человеку, чрез которого соблазн приходит” (Мф. 18, 7).

3.    Митрополит Филарет, давший на Архиерейском Соборе пред Крестом и Евангелием слово безотлагательно созвать в Киеве Собор украинских епископов и заявить на нем о своей отставке и не выполнивший его, совершил клятвопреступление, влекущее за собой, согласно 25-му правилу святых апостолов, извержение из священного сана.

4.    Митрополит Филарет после завершения Архиерейского Собо­ра Русской Православной Церкви от 31 марта – 5 апреля 1992 г. злонамеренно, публично, через средства массовой информации пытался и пытается до сих пор извратить принятые на нем решения и тем самым явился клеветником и хулителем нашей Святой Православной Церкви и как таковой по 6-му правилу Второго Вселенского Собора несет строгую каноническую ответственность.

5.    Митрополит Филарет, проигнорировав решения Архиерейского Собора Украинской Православной Церкви от 27 мая 1992 г. и потеряв совесть пастыря, святотатственно усвоил себе не принадлежащее право на священнодействия в качестве архиерея. В частности, он неоднократно совершал Божественную литургию и рукополагал диаконов, пресвитеров и даже епископов, не имея на то никакого полномочия со стороны Священного Синода. За такие действия ослушников канонической дисциплины 28-е правило святых апостолов подвергает полному отсечению от Православной Церкви: “Аще кто епископ, или пресвитер, или диакон, праведно за явные вины изверженный, дерзнет коснутися служения некогда ему порученного: таковый совсем да отсечется от церкви”.

Василий Великий в послании в Григорию пресвитеру, вошедшем в канонический свод под названием 88-го правила, преду­преждает временно запрещенного клирика, что если тот, пренебрегая запрещением, дерзнет “коснуться священнодействия”, то будет “анафема пред всем народом”.

6. Митрополит Филарет своими действиями учинил раскол в Церкви, за который он подлежит лишению сана на основании 15-го правила Двукратного Собора.

Все вышеизложенное мы повергаем суду Архиерейского Собора Русской Православной Церкви и настоятельно просим принять в отношении митрополита Филарета, как сознательного нарушителя церковного благочестия и канонического порядка, строгие меры взыскания, как того требуют священные каноны, следовать которым мы все торжественно обещались перед лицом Православной Церкви”.

11 июня 1992 года

(Следуют подписи архиереев Украинской Право­славной Церкви – участников Архиерейского Собора).

 

Преосвященные архипастыри Украинской Право­славной Церкви и архиереи, ранее проходившие архипастырское служение на Украине, своими свидетельскими показаниями подтвердили достоверность всех пунктов обвинения, выдвинутых против бывшего митрополита Киевского и всея Украины Филарета (Денисенко) в Заявлении епископата Украинской Православной Церкви; таким образом были засвидетельствованы следующие его преступления:

1.    авторитарные методы управления Украинской Православной Церковью и Киевской епархией, совершенное игнорирование собор­ного голоса Церкви, а также проявления жестокости и высокомерия в отношениях с собратьями по архипастырскому служению, клири­ками и мирянами, отсутствие сострадания и христианской любви;

2.    образ жизни, не соответствующий требованиям канонов и бросающий тень на Церковь;

3.    клятвопреступление, выразившееся в нарушении данного им перед Крестом и Евангелием на Архиерейском Соборе Русской Православной Церкви, проходившем 31 марта – 5 апреля с. г., обещания созвать Архиерейский Собор Украинской Православной Церкви и подать на нем прошение об уходе с поста Предстоятеля Украинской Церкви;

4.    сознательное извращение подлинных решений Архиерейского Собора Русской Православной Церкви в своих публичных выступлениях, в том числе через средства массовой информации, хула и клевета на Архиерейский Собор и тем самым на Православную Церковь;

5.    совершение священнодействий, в том числе рукоположений в сан диакона, пресвитера и епископа в состоянии канонического запрещения;

6.    единоличное присвоение себе соборной власти, выразившееся в угрозе наложения прещения на архиереев, которые, действуя в соответствии со священными канонами и Уставом Украинской Православной Церкви, приняли на Архиерейском Соборе в Харькове 27 мая с. г. решение о смещении его с поста Митрополита Киевского и всея Украины и запрещении в священнослужении;

7.    учинение раскола в Церкви незаконным рукоположением новых епископов и назначением их на кафедры, занятые каноническими архиереями, и иными преступными действиями.

Состоявшаяся затем всесторонняя дискуссия свидетельствовала о признании отцами Собора соответствующими истине материалы, изложенные в Заявлении епископата Украинской Православной Церкви и в показаниях свидетелей.

По результатам голосования Архиерейский Собор Русской Православной Церкви постановил:

– За жестокое и высокомерное отношение митрополита Филарета (Денисенко) к подведомственному духовенству, диктат и шантаж (Тит. І, 7-8; св. апостолов пр. 27-е);

– внесение своим поведением и личной жизнью соблазна в среду верующих (Мф. 18, 7; Первого Вселенского Собора пр. 3-е, Пято-Шестого Вселенского Собора пр. 5-е);

– клятвопреступление (св. апостолов пр. 25-е);

– публичную клевету и хулу на Архиерейский Собор (Второго Вселенского Собора пр. 6-е);

– совершение священнодействий, включая рукоположения в состоянии запрещения (св. апостолов пр. 28-е);

– учинение раскола в Церкви (Двукратного Собора пр. 15-е):

1.    Извергнуть митрополита Филарета (Денисенко) из сущего сана, лишив его всех степеней священст­ва и всех прав, связанных с пребыванием в клире.

2.    Считать все рукоположения в сан диакона, пресвитера и епископа, совершенные митрополитом Фи­ларетом в запрещенном состоянии с 27 мая с. г., а также все прещения, наложенные им на клириков и мирян с 6 мая с. г., незаконными и недействительными.

3.    Извергнуть из сана епископа Почаевского Иакова (Панчука) за соучастие в антиканонических действиях бывшего митрополита Киевского Филарета, лишив его всех степеней священства.

4.    Решения Архиерейского Собора Русской Православной Церкви о извержении митрополита Филарета (Денисенко) и епископа Иакова (Панчука) из сущего сана и о лишении их всех степеней священства довести до сведения Предстоятелей всех Поместных Православных Церквей.

 

† АЛЕКСИЙ ІІ, Патриарх Московский и всея Руси

Члены Архиерейского Собора:

(Далее следуют подписи всех членов Архиерейского Собора).

 

 

 

АПЕЛЛЯЦИЯ

МИТРОПОЛИТА КИЕВСКОГО И ВСЕЯ УКРАИНЫ ФИЛАРЕТА

К СВЯТЕЙШИМ ПРАВОСЛАВНЫМ ПАТРИАРХАМ

И ВСЕМ ГЛАВАМ ПОМЕСТНЫХ ПРАВОСЛАВНЫХ ЦЕРКВЕЙ

 

Ваше Святейшество!

Как Митрополит Киевский и всея Украины, Предстоятель Украинской Православной Церкви, подвергшийся несправедливому осуждению со стороны Архиерейского Собора Русской Православной Церкви от 11 июня 1992 г., смиренно обращаюсь к Вашим Святей­шествам и Блаженствам, прося канони­ческой защиты от Московского и всея Руси Патриарха Алексия, излившего на меня чашу гнева за мое стремление добиться полной канонической независи­мости от Московской Патриархии для Украинской Православной Церкви ради блага православия на Украине, которая в 1991 г. стала независимым государством.

Решение от 27 мая 1992 г. Харьковского Собора, инспи­рированного Московской Патриархией, так же как судебная расправа надо мной на Московском Архиерейском Соборе 11 июня 1992 г., были направ­лены против Украинской Православной Церкви, кот­о­рая в связи с образованием независимого Украинского госу­дарства добивается полной канонической независимости, т.е. автокефалии.

Соборы Украинской Православной Церкви, принимавшие решения о полной кано­нической независимости, послужили причиной и началом клевет­нической кампании против меня как инициатора этой независи­мости. Поэтому Москва решила устранить меня с поста Предстоятеля Украинской Православной Церкви и назначить своего ставленника – митрополита Владимира (Сабодана). Ради достижения этой цели и были проведены Харьковский и Московский Архиерей­ские Соборы.

Я считаю решения упомянутых Соборов несправедливыми, потому что они нарушили церковные каноны и Устав об управлении Украинской Православной Церкви.

І. Украинская Православная Церковь с октября 1990 г. является независимой и самостоятельной в управлении. Архиерей­ский Собор Русской Православной Церкви под председательством Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия ІІ, все­сторонне обсудив просьбу епископата Украинской Православной Церкви, 25-27 октября 1990 г. определил:

“1. Украинской Православной Церкви предоставляется независимость и самостоятельность в ее управлении.

2. В связи с этим наименование “Украинский Экзархат” – упраздняется.

3. Предстоятель Украинской Православной Церкви изби­рается украинским епископатом и благословляется Святейшим Патриархом Московским и всея Руси.

4. Предстоятель Украинской Православной Церкви носит титул “Митрополит Киевский и всея Украины”.[...]

7. Синод Украинской Православной Церкви избирает и поставляет правящих и викарных архиереев, учреждает и упраздняет епархии в пределах Украины”.

ІІ. 27 октября 1990 г. Митрополит Киевский и всея Украины Филарет получил от Патриарха Московского и всея Руси Алексия ІІ благословенную Грамоту, в которой, в частности, сказано: “Благословляем через настоящую Грамоту нашу силою Всесвятого и Животворящего Духа быть отныне Православной Украинской Церкви независимой и самостоятельной в своем управ­лении, а Вам, единогласно избранному 9 июля 1990 г. епископатом Украинской Православной Церкви, – Ее Предстоятелем. Мы упо­ваем, что Украинская Православная Церковь будет управляться согласно Божественным и священным канонам и унаследованным от святых отцов обычаям Кафолической Православной Церкви и опре­делениям сего Архиерейского Собора”. Эта Грамота свидетельствует о том, что законным Предстоятелем Украинской Православной Церкви является митрополит Филарет.

ІІІ. Харьковский Собор (27 мая 1992 г.) не является кано­ническим Собором, потому что он нарушил 34 Апостольское прави­ло: “Епископам всякого народа подобает знати первого в них, и признавати его яко главу, и ничего превышающего их власть не творити без его рассуждения: творити же каждому только то, что касается до его епархии”.

Украинские епископы собрались в Харькове самочинно без согласия и благословения Предстоятеля УПЦ Митрополита Киевского и всея Украины Филарета. Последний не присутствовал на Соборе и даже не был приглашен. Кроме того, украинские епис­копы не имели канонического права обсуждать и решать вопросы, “превышающие их власть”. По причине неканоничности Харьков­ского Собора некоторые украинские епископы отказались от участия в нем.

IV. Созыв Харьковского Собора является наруше­нием Устава об управлении Украинской Православной Церкви, принятого на По­местном Соборе Украинской Православной Церкви 27 ноября 1990 г.

В частности:

– ст. 3 главы ІІІ Устава гласит, что Собор епископов может быть созван только Предстоятелем УПЦ Митрополитом Киевским и всея Украины, а фактически Собор созвал рядовой епархиальный архиерей, даже не член Священного Синода, митрополит Харьковский и Богодуховский Никодим;

– ст. 7 главы ІІІ устанавливает, что во всех случаях на Соборах УПЦ председательствует Предстоятель Митрополит Киев­ский и всея Украины, а на Соборе в Харькове он даже не при­сутствовал и даже не был приглашен;

– выборами нового Предстоятеля Церкви на Харьковском Соборе нарушена ст. 2 главы V, согласно которой Предстоятель УПЦ избирается пожизненно из числа украинских епископов. Вы­боры нового Предстоятеля могут иметь место только в случае смерти Митрополита Киевского и всея Украины, его ухода на покой, пребывания под церковным судом или по другой причине, которая делает невозможным исполнение им обязанностей Пред­стоятеля УПЦ. Ни одна из этих уставных причин не имела места. Поэтому выборы митрополита Владимира как нового Предстоятеля УПЦ при живом ее Предстоятеле являются незаконными;

– Харьковский Собор также нарушил ст. 6 главы ІІІ, кото­рая требует, чтобы Предстоятель УПЦ избирался исключительно из состава епископата Украинской Православной Церкви. На данном Соборе Предстоятелем УПЦ избран митрополит Владимир – архиерей Русской Православной Церкви.

V. Постановления Священного Синода Русской Православной Церкви от 6-7 мая и от 21 мая 1992 г. являются вмешательством во внутреннюю жизнь Украинской Православной Церкви. Действия Московского Священного Синода инспирированы определенными нецерковными силами России и имеют под собой политическую основу, а не заботу о церков­ном мире на Украине. Результатом этого вмешатель­ства явилось новое разделение среди украинского православия.

Упомянутые решения Священного Синода РПЦ являются нарушением постановления Архиерейского Собора Русской Православной Церкви от 25-27 октября о даровании независимости в управлении Украинской Православной Церкви, а также нарушением прав и обязанностей Митрополита Киевского и всея Украины Филарета, содержащихся в Грамоте Патриарха Московского и всея Руси Алексия ІІ от 27 октября 1990 г.

VI. Архиерейский Собор Русской Православной Церкви 11 июня 1992 г. совершил незаконное судилище, потому что, не предоставив неопровержимых доказательств моей вины, осудил меня. Собор сделал меня без вины виноватым. 28-е правило святых апостолов говорит: “Если епископ... праведно за явные вины изверженный...” Меня извергли неправедно и не за явные вины.

VII. Предъявленные против меня обвинения осно­вываются на публикациях некоторых средств массовой информации и на обычных человеческих домыслах, а не на неопровержимых фактах и документах.

Украинский епископат и епископат Русской Православной Церкви вынесли два взаимоисключающих Определения.

а) 1-3 ноября 1991 г. Поместный Собор Украинской Пра­вославной Церкви, обсудив компрометацию митрополита Фила­рета со стороны средств массовой информации, принял следую­щее решение:

“…5. Отвергая все клеветнические нападки на Предстоятеля Украинской Православной Церкви со стороны некоторых средств массовой информации и расценивая их как выпады не только про­тив Предстоятеля Церкви, а и против всей ее иерархии, клира и ми­рян, Собор Украинской Православной Церкви выражает полное доверие Митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету и подтверждает его избрание украинским епископатом 9 июля 1990 г. Предстоятелем Украинской Православной Церкви”. (Далее следуют подписи 23-х украинских архиереев, 32-х настоятелей и настоятельниц мужских и женских монастырей, ректоров 3-х духовных семинарий, представителей духовенства и мирян 22-х украинских епархий).

б) 27 мая 1992 г., т.е. через 6 месяцев и 25 дней, на Харьковском Соборе 17 архиереев из числа подписавших выше­приведенное решение осудили меня, не пригласив меня на Со­бор и не выслушав оправда­ний с моей стороны. Где их архиерей­ская совесть?! Когда они говорили правду? На законном каноническом Соборе в Киеве 1-3 ноября 1991 г. или на неканоничес­ком Харьковском Соборе 27 мая 1992 г.?

в) 1-2 апреля 1992 г. Архиерейский Собор Русской Право­славной Церкви, в нарушение повестки дня, обсудив мое персональное дело, вынес следующее решение: “Архиерейский Собор с пониманием отнесся к позиции Преосвященного Митрополита Филарета, выразив ему признательность за многолетние архиерейские труды на Киевской кафедре, благословил нести епископ­ское служение на другой кафедре Украинской Православной Церкви”.

г) 11 июня 1992 г., т.е. через 2 месяца и 9 дней, тот же Архиерейс­кий Собор, в том же составе, но в мое отсутствие, вынес ужасное для меня решение – извержение из сана. За два месяца в моей духовно-нравственной жизни не произошло никаких сущест­венных изменений. Почему же одни и те же архиереи в апреле месяце меня благословляли и благодарили, а в июне – предали анафеме? Я не признаю за собой никакой вины, достой­ной лишения сана.

VIII. Причина, по которой Патриарх Московский и всея Руси Алексий ІІ и Священный Синод РПЦ решили низложить меня, заключается в том, что я не согласился добровольно отказаться от Киевской кафедры и должности Предстоятеля Украинской Пра­вославной Церкви.

На Архиерейском Соборе РПЦ 1-2 апреля 1992 г. меня принудили заявить, что я подам прошение Собору Ук­раинской Православной Церкви об освобождении меня от обязан­ностей Предстоятеля Украинской Православной Церкви. Вот Определение Архиерейского Собора РПЦ по этому вопросу: “Архиерейский Собор принял к сведению заявление Преосвящен­ного Филарета, Митрополита Киевского и всея Украины, о том, что во имя мира церковного он подаст прошение на предстоящем Архиерейском Соборе Украинской Православной Церкви об освобождении его от обязанностей Предстоятеля Украинской Право­славной Церкви”.

Однако, по требованию киевской паствы, я изменил свое решение и не подал прошения об освобождении от обязанностей Предстоятеля Церкви. Патриарх Алексий и Московский Священный Синод расценили это как клятвопреступление, хотя я никаких клятв на Соборе не давал, что видно из вышеприведенного Опре­деления Архиерейского Собора. Сделанное мною заявление нельзя считать клятвой. В противном случае всех участников Архиерей­ского Собора 11 июня 1992 г., так же как и украинских архиереев, участвовавших в Харьковском Соборе 27 мая с. г., на таком же основании можно обвинить в клятвопреступлении, ибо первые отказались от своего Архиерейского Определения от 1-2 апреля 1992 г., а вторые – от Определения Поместного Собора УПЦ 1-3 ноября 1991 г.

Я убежден в том, что отказ от добровольного ухода с поста Предстоятеля Украинской Православной Церкви не является нарушением церковных канонов. А благодарность за мое 30-летнее служение Церкви, вынесенная Архиерейским Собором, свидетельствует о моей невиновности.

ІХ. Не могу признать справедливыми обоснования, приве­денные Собором для извержения меня из сущего сана, по сле­дующим причинам:

а) 27 Апостольское правило гласит: “Повеле­ваем епископа... биющего верных согрешающих... извергати из священного чина”. Прежде всего, я никого не бил, а увещания и требования к архиереям и кли­рикам исполнять церковную дисцип­лину считал своим священным долгом. Эти требования некоторые нравственно опустившиеся архиереи и клирики расценили как высокомерие, диктат и шантаж.

б) Можно подвести под 3 правило І Вселенского Собора пребывание в моем доме женщин. Однако мне непонятно, почему осуждающие меня за это, в том числе и Патриарх Алексий ІІ, не применяют это правило к себе. У моих судей также находятся женщины в их домах. При сложных условиях существования Церкви в нашей стране при коммунистическом режиме Патриарх Алексий ІІ и остальные архиереи позволяют себе иметь женщин в своих домах, а меня за это осуждают. Считаю, что Собор в этом отношении должен быть справедливым и праведным.

Что же касается 4 правила VI Вселенского Собора, то оно не имеет ко мне никакого отношения.

в) Как уже было сказано выше, я не давал клятвы на Архиерейском Соборе 1-2 апреля 1992 г., потому не считаю себя клятвопреступником. Ссылка на 25 правило святых апостолов не является обоснованной.

г) 6 правило ІІ Вселенского Собора не столько осуждает, сколько оправдывает меня. Святые отцы Второго Вселенского Собора определили этим правилом следущее: “Поелику многие, желая привести в замешательство и ниспровергнути церковное благочестие, враждебно и клеветнически вымышляют на правящих церквами православных епископов некия вины, не с иным каким намерением, как токмо дабы помрачить добрую славу священников и произвести смятение в мирном народе”.

Именно стремление ниспровергнуть церковное благочестие и произвести смятение в мирном народе легло в основу публикаций в некоторых средствах массовой информации. Последние ведут открытую враждебную пропаганду против православного благочиния, чтоб разрушить Церковь изнутри. Атеистическим силам не удалось уничтожить Православную Церковь в нашей стране путем репрессий и разрушений храмов. Теперь они раз­рушают Церковь иным способом. Одним из первых, но не послед­ним, кто подвергся клеветническим нападкам, являюсь я – Митрополит Киевский и всея Украины Филарет.

Далее в 6 правиле того же Собора сказано: “Если кто из принадлежащих к Церкви за некоторые вины прежде были осуждены и извержены, или отлучены из клира, или из ряда мирян: и этим да не будет позволено обвиняти епископа, доколе не очистят себя от обвинения, которому сами подпали”.

Приведенное правило запрещает принимать обвинение на епис­ко­па от церковных лиц, осужденных и изверженных. Москов­ский Архиерейский Собор и Харьковский Собор пренебрегли этим пра­ви­лом и положили в основу обвинения митрополита Филарета ра­порт на имя Патриарха Алексия и Священного Синода запре­щен­ного в священнослужении бывшего епископа Переяслав-Хмельницкого, викария Киевской епархии Ионафана. Впоследствии его клеветнический рапорт был использован средствами массовой информации. Через некоторое время бывший епископ Переяслав-Хмельницкий Ионафан раскаялся в клевете на митрополита Филарета и подал на имя Патриарха Алексия ІІ и Священного Синода Русской Православной Церкви докладную записку следующего содержания:

 

Довожу до сведения Вашего Святейшества и всех членов Священного Синода Русской Православной Церкви о том, что мое обвинение в адрес Митрополита Киевского и всея Украины Филарета, изложенное в рапорте на имя Вашего Святей­шества и членов Св. Синода Русской Православной Церкви от 24. 06. 91 г. на основании представленных мне и Собору еписко­пов УПЦ юридических документов, является клеветой, а письмен­ные свидетельства по этому вопросу – злонамеренной ложью, преследующей личные корыстные цели.

Я искренне раскаиваюсь, что оглаской содержания моего рапорта причинил моральный ущерб Митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету, епископату УПЦ и всей Полноте Украинской Православной Церкви и что мое обвинение стало орудием борьбы для тех, кто желал бы расширения раскола и внесения церковных нестроений в Украинскую Православную Церковь. О моей пози­ции в этом вопросе я рассказал членам Архиерейского Собора УПЦ и принес им свое покаяние, с намерением принять любое их решение, в том числе и лишение меня епископского сана за содеянный грех.

Я испрашиваю прощения за это и у Вашего Святейшества, у Преосвященных членов Священного Синода ибо, подав рапорт с обвинением против Митрополита Киевского и всея Украины Филарета, причинил горечь в связи с моим поступком, тем бо­лее, что мое обвинение не получило никакого подтверждения в свете фактов.

О своей позиции по данному вопросу я сообщил также в средства массовой информации, дабы исключить всякую возмож­ность использовать мое имя в целях компрометации Предстоятеля УПЦ в будущем. Копии настоящей докладной направлены мной всем членам Священного Синода РПЦ и всем архиереям Ук­раинской Православной Церкви.

Сокрушенно прошу простить меня за содеянный мной грех.

 

Вашего Святейшества

недостойный послушник

епископ Ионафан

6.09.91 г.,

 г. Киев

Оба упомянутые Собора, осудившие митрополита Филарета, преднамеренно утаили эту докладную записку.

Тот же бывший Переяслав-Хмельницкий епископ Ионафан сделал следующее заявление для прессы, которое тоже не было учтено Московским и Харьковским Соборами:

 

Настоящим заявляю представителям средств массовой информации, что, ознако­мившись с юридическими документами, представленными мне и Собору епископов УПЦ, я свидетельствую о том, что мое обви­нение в адрес Предстоятеля Украинской Православной Церкви, изложенное в рапорте на имя Святейшего Патриарха Московско­го и всея Руси Алексия и членов Священного Синода РПЦ от 24. 06. 91 г., а именно, что Митрополит Киевский и всея Ук­раины якобы имеет личную семью и детей, является клеветой, а письменные свидетельства, приложенные к рапорту, послу­жившие мне основанием к обвинению, – злонамеренной ложью, преследующей личные корыстные цели,

Поскольку вышеупомянутое обвинение в адрес Блаженней­шего митрополита Филарета стало достоянием гласности, то считаю своим долгом опровергнуть его публично, независимо от того, какому церковному прещению я буду подвергнут, и таким образом пресечь распространение клеветы вокруг имени Предстояте­ля УПЦ, а также не дать малейшего повода в будущем использовать мое имя силам, стремящимся путем компрометации Священноначалия УПЦ внести в последнюю церковные нестроения или расширить раскол Православной Церкви на Украине.

Я искренне раскаиваюсь в том, что, став жертвой наме­ренной клеветы, причинил моральный ущерб митрополиту Фила­рету, о чем прошу у Его Блаженства прощения. Я испрашиваю прощения также и у Преосвященных Архипастырей УПЦ, ибо, выска­зав обвинение против Митрополита  Киевского и всея Украины, я, тем самым, мог дать повод к сомнению в искренности их позиции при единогласном избрании митрополита Филарета на пост Предстоятеля УПЦ.

Я надеюсь, что средства массовой информации доведут до сведения церковной и мировой общественности вышеизложен­ную позицию и выводы, которые я сделал без всякого давления, руководствуясь голосом религиозной совести и на основании неопровержимых юридических документов.

Спасибо.

Епископ Ионафан

6.09.91, г. Киев

 

д) 28 Апостольское правило запрещает священно­действо­вать “праведно за явные вины изверженному”. Во-первых, я священнодействовал и совершил две епископских хиротонии до Архиерейского Собора РПЦ от 11 июня 1992 г., т.е. до осуждения, а не после осуждения; предыдущий Архиерейский Собор РПЦ от 1-2 апреля 1992 г. благословил мне продолжать епископское служение. Поэтому я не считаю, что совершал священнодействия в состоянии запрещения. Во-вторых, правило запрещает священ­нодействовать только тем епископам, пресвитерам и диаконам, которые “праведно за явные вины извержены”. Меня же осудил Московский Архиерейский Собор неправедно и за недоказанную вину. В толковании на 28 правило святых апостолов Вальсамон говорит: “Но если кто может иметь надежду получить помощь от апелляции и поставленное против него судебное решение подлежит еще сомнению, тот не будет осужден, если и служит”.

Таким образом, упомянутое предъявленное мне обвинение является несправедливым.

е) 15 правило Двукратного Константинопольского Собора осуждает тех епископов, которые отступили от общения со своим Патриархом и не возносят его имени за богослужением, и тем самым прежде соборного осуждения учинили раскол. Я возносил имя Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия за богослужением до неправедного осуждения меня Московским Архиерейским Собором 11 июня с. г. и не учинял раскола. Наоборот, я ликвидировал на Украине раскол, возникший в июне 1990 г. Виновниками нового раскола в православии на Украине являются участники Харьковского Собора. Некоторые из них (например, епископ Черновицкий Онуфрий, епископ Тернопольский Сергий, епископ Донецкий Алипий) прекратили поминовение за богослужением имени своего Предстоятеля митрополита Киевского и всея Украины Филарета еще до незаконного избрания Предстоятелем УПЦ митрополита Владимира. Таким образом, не я, а Харьковский Собор учинил новый раскол на Украине.

Исходя из всего вышеизложенного, я не считаю себя виновным в предъявленных мне заочных обвинениях на Харьковском и Мос­ковском Соборах и поэтому не могу признать справедливым Су­дебное деяние Архиерейского Собора Русской Православной Церк­ви от 11 июня 1992 г.

Обращаясь к Вашему Святейшеству, смиренно прошу Вашей канонической защиты моего Архиерейского достоинства и вос­становления справедливости на благо Украинской Православной Церкви и всего православия.

Прошу Ваших святых молитв.

С любовью во Христе Иисусе Господе нашем,

 

ФИЛАРЕТ,

Митрополит Киевский

и всея Украины.

 

·          * *

 

 

АПЕЛЯЦІЯ

МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ УКРАЇНИ ФІЛАРЕТА
ДО СВЯТІЙШИХ ПРАВОСЛАВНИХ ПАТРІАРХІВ І ВСІХ ГЛАВ
ПОМІСНИХ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ

Ваше Святійшество!

Як Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви, який був підданий несправедливому засудженню з боку Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви від 11 червня 1992 року, смиренно звертаюсь до Ваших Святійшеств і Блаженств, прохаючи канонічного захисту від Московського і всієї Русі Патріарха Олексія, котрий вилив на мене чашу гніву за моє прагнення домогтися повної канонічної незалежності від Московської Патріархії для Української Православної Церкви заради блага православ’я на Україні, що 1991 року стала незалежною державою.

Рішення від 27 травня 1992 року Харківського Собору, інспірованого Московською Патріархією, так само як судова розправа наді мною на Московському Архиєрейському Соборі 11 червня 1992 року, були направлені проти Української Православної Церкви, яка у зв’язку з утворенням незалежної Української держави домагається повної канонічної незалежності, тобто автокефалії.

Собори Української Православної Церкви, які приймали рішення про повну канонічну незалежність, послужили причиною і початком наклепницької кампанії проти мене як ініціатора цієї незалежності. Тому Москва вирішила усунути мене з поста Предстоятеля Української Православної Церкви і призначити свого ставленика – митрополита Володимира (Сабодана). Заради досягнення цієї мети і були проведені Харківський і Московський Архиєрейські Собори.

Я вважаю рішення згаданих Соборів несправедливими, бо вони порушили церковні канони і Статут про управління Української Православної Церкви.

І. Українська Православна Церква з жовтня 1990 року є незалежною і самостійною в управлінні. Архиєрейський Собор Росій­ської Православної Церкви під головуванням Святійшого Патріарха Московського і всієї Руси Олексія ІІ, всебічно обговоривши прохання єпископату Української Православної Церкви, 25-27 жовтня 1990 року визначив:

“1. Українській Православній Церкві надається незалежність і самостійність в її управлінні.

2. У зв’язку з цим найменування “Український Екзархат” – скасовується.

3. Предстоятель Української Православної Церкви обирається українським єпископатом і благословляється Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі.

4. Предстоятель Української Православної Церкви носить титул “Митрополит Київський і всієї України”.[...]

7. Синод Української Православної Церкви обирає і поставляє правлячих і вікарних архиєреїв, засновує і скасовує єпархії у межах України”.

ІІ. 27 жовтня 1990 року Митрополит Київський і всієї України Філарет одержав від Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ благословенну Грамоту, в якій, зокрема, сказано: “Благословляємо через дану Грамоту нашу силою Всесвятого і Животворчого Духа бути віднині Православній Українській Церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні, а Вам, одностайно обраному 9 липня 1990 року єпископатом Української Православної Церкви, – її Предстоятелем. Ми уповаємо, що Українська Православна Церква управлятиметься згідно з Божественними і священними канонами і успадкованими від святих отців звичаями Кафолічної Православної Церкви і визначеннями цього Архиєрейського Собору”. Ця Грамота свідчить про те, що законним Предстоятелем Україн­ської Православної Церкви є митрополит Філарет.

ІІІ. Харківський Собор (27 травня 1992 року) не є канонічним Собором, бо він порушив 34 Апостольське правило: “Єпископам всякого народу належить знати першого в них, і визнавати його яко главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його розсуду: творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії”.

Українські єпископи зібралися у Харкові самочинно без згоди і благословення Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета. Останній не був присутній на Соборі і навіть не був запрошений. Крім того, українські єпископи не мали канонічного права обговорювати і вирішувати питання, “що перевищують їхню владу”. З причини неканонічності Харківського Собору деякі українські єпископи відмовились від участі в ньому.

IV. Скликання Харківського Собору є порушенням Статуту про управління Української Православної Церкви, прийнятого на Помісному Соборі Української Православної Церкви 27 листопада 1990 року.

Зокрема:

– ст. 3 розділу ІІІ Статуту говорить, що Собор єпископів може бути скликаний лише Предстоятелем УПЦ Митрополитом Київ­ським і всієї України, а фактично Собор скликав рядовий єпархі­альний архиєрей, навіть не член Священного Синоду, митрополит Харківський і Богодухівський Никодим;

– ст. 7 розділ ІІІ встановлює, що в усіх випадках на Соборах УПЦ головує Предстоятель Митрополит Київський і всієї України, а на Соборі в Харкові він навіть не був присутній і навіть не був запрошений;

– виборами нового Предстоятеля Церкви на Харківському Соборі порушена ст. 2 розділу V, згідно з якою Предстоятель УПЦ обирається довічно з числа українських єпископів. Вибори нового Предстоятеля можуть мати місце лише в разі смерті Митрополита Київського і всієї України, його виходу на спочинок, перебування під церковним судом чи з іншої причини, яка робить неможливим виконання ним обов’язків Предстоятеля УПЦ. Жодна з цих статутних причин не мала місця. Тому вибори митрополита Володимира як нового Предстоятеля УПЦ при живому її Предстоятелі є незаконними;

– Харківський Собор також порушив ст. 6 розділу ІІІ, яка вимагає, щоб Предстоятель УПЦ обирався винятково зі складу єпископату Української Православної Церкви. На даному Соборі Предстоятелем УПЦ обраний митрополит Володимир – архиєрей Росій­ської Православної Церкви.

V. Постанови Священного Синоду Російської Православної Церкви від 6–7 травня і 21 травня 1992 р. є втручанням у внутрішнє життя Української Православної Церкви. Дії Московського Священного Синоду інспіровані певними нецерковними силами Росії та мають під собою політичну основу, а не турботу про церковний мир на Україні. Результатом цього втручання став новий розділ серед українського православ’я.

Згадані рішення Священного Синоду РПЦ є порушенням постанови Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви від 25–27 жовтня про дарування незалежності в управлінні Українській Православній Церкві, а також порушенням прав і обов’язків Митрополита Київського і всієї України Філарета, що містяться в Грамоті Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ від 27 жовтня 1990 р.

VI. Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви 11 червня 1992 р. учинив незаконне судилище, тому що, не надавши незаперечних доказів моєї вини, осудив мене. Собор зробив мене без вини винним. 28-е правило святих апостолів говорить: “Якщо єпископ ... праведно за явні провини вивержений...” Мене вивергли неправедно і не за явні провини.

VII. Пред’явлені проти мене звинувачення ґрунтуються на публікаціях деяких засобів масової інформації і на звичайних людських домислах, а не на незаперечних фактах і документах.

Український єпископат і єпископат Російської Православної Церкви винесли два взаємовиключні Визначення.

а) 1–3 листопада 1991 р. Помісний Собор Української Православної Церкви, обговоривши компрометацію митрополита Філарета з боку засобів масової інформації, прийняв такі рішення:

“…5. Відкидаючи всі наклепницькі нападки на Предстоятеля Української Православної Церкви з боку деяких засобів масової інформації і розцінюючи їх як випади не тільки проти Предстоятеля Церкви, а і проти всієї її ієрархії, кліру і мирян, Собор Україн­ської Православної Церкви висловлює повну довіру Митрополиту Київському і всієї України Філарету і підтверджує його обрання українським єпископатом 9 липня 1990 р. Предстоятелем Української Православної Церкви”. (Далі ідуть підписи 23-х україн­ських архиєреїв, 32-х настоятелів та настоятельниць чоловічих та жіночих монастирів, ректорів 3-х духовних семінарій, представників духовенства і мирян 22-х українських єпархій).

б) 27 травня 1992 р., тобто через 6 місяців й 25 днів, на Харків­ському Соборі 17 архиєреїв, з числа тих, хто підписав вищенаведене рішення, засудили мене, не запросивши мене на Собор і не вислухавши виправдань з мого боку. Де їхня архиєрейська совість?! Коли вони говорили правду? На законному канонічному Соборі у Києві 1–3 листопада 1991 р. чи на не­канонічному Харківському соборі 27 травня 1992 р.?

в) 1–2 квітня 1992 р. Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви, порушуючи порядок денний, обговоривши мою особову справу, виніс таке рішення: “Архиєрейський Собор з розумінням поставився до позиції Преосвященного Митрополита Філарета, висловивши йому подяку за багаторічну архиєрейську працю на Київській кафедрі, благословив нести єпископське служін­ня на іншій кафедрі Української Православної Церкви”.

г) 11 червня 1992 р., тобто через 2 місяці і 9 днів, той самий Архиєрейський Собор, у тому ж складі, але за моєї відсутності, виніс жахливе для мене рішення – позбавлення сану. За два місяці у моєму духовно-моральному житті не сталося ніяких істотних змін. Чому ж одні й ті самі архиєреї у квітні місяці мене благословляли і дякували, а у червні – піддали анафемі? Я не визнаю за собою ніякої вини, достойної позбавлення сану.

VIII. Причина, через яку Патріарх Московський і всієї Русі Олексій ІІ і Священний Синод РПЦ вирі­шили скинути мене, поля­гає в тому, що я не погодив­ся добровільно відмовитися від Київської кафедри і по­сади Предстоятеля Української Православної Церкви.

На Архиєрейському Соборі РПЦ 1–2 квітня 1992 р. мене примусили заявити, що я подам прохання Собору Української Православної Церкви про звільнення мене від обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви. Ось Визначення Архиєрейського Собору РПЦ з цього питання: “Архиєрейський Собор прийняв до відома заяву Преосвященного Філарета, Митрополита Київського і всієї України про те, що в ім’я миру церковного він подасть прохання на наступному Архиєрейському Соборі Україн­ської Православної Церкви про звільнення його від обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви”.

Однак, на вимогу київської пастви, я змінив своє рішення і не подав прохання про звільнення від обов’язків Предстоятеля Церкви. Патріарх Олексій і Московський Священний Синод розцінили це як клятвопорушення, хоча я ніяких клятв на Соборі не давав, що видно з вищенаведеного Визначення Архиєрейського Собору. Зроблену мною заяву не можна вважати клятвою. В іншому ж разі усіх учасників Архиєрейського Собору 11 червня 1992 р., так само як і українських архиєреїв, що брали участь у Харківському Соборі 27 травня ц. р., на такій же підставі можна звинуватити у клятвопорушенні, бо перші відмовилися від свого Архиєрейського Визначення від 1–2 квітня 1992 р., а другі – від Постанови Помісного Собору 1–3 листопада 1991 р.

Я переконаний в тому, що відмова від добровільного залишення посту Предстоятеля Української Православної Церкви не є порушенням церковних канонів. А подяка за моє 30-річне служін­ня Церкві, винесена Архиєрейським Собором, свідчить про мою невинність.

ІХ. Не можу визнати справедливими обґрунтування, наведені Собором для виверження мене з сущого сану, з таких причин:

а) 27 Апостольське правило говорить: “Повеліваємо єпископа... який б’є вірних, що согрішають... вивергати з священного чину”. Насамперед, я нікого не бив, а напучення і вимоги до архиєреїв і кліриків виконувати церковну дисципліну вважав своїм церковним обов’язком. Ці вимоги деякі архиєреї і клірики, які морально опустилися, розцінили як зарозумілість, диктат і шантаж.

б) Можна підвести під 3 правило І Вселенського Собору перебування в моєму домі жінок. Однак мені не зрозуміло, чому ті, що засуджують мене за це, в тому числі і Патріарх Олексій ІІ, не за­стосовують це правило до себе. У моїх суддів також перебувають жінки у їхніх домах. За складних умов існування Церкви в нашій країні при комуністичному режимі Патріарх Олексій ІІ та інші архиєреї дозволяють собі мати жінок у своїх домах, а мене за це засуджують. Вважаю, що Собор у цьому відношенні повинен бути справедливим і праведним.

Що ж стосується 4 правила VІ Вселенського Собору, то воно не має до мене ніякого відношення.

в) Як вже було сказано вище, я не давав клятви на Архиєрейському Соборі 1–2 квітня 1992 р., тому не вважаю себе клятвопорушником. Посилання на 25 правило святих апостолів не є обґрунтованним.

г) 6 правило ІІ Вселенського Собору не стільки осуджує, скільки виправдовує мене. Святі отці Другого Вселенського Собору постановили цим правилом ось що: “Оскільки багато хто, бажаючи привести у замішання і звергнути церковне благочестя, ворожо і наклепницьки вигадують на правлячих церквами православних єпископів якісь провини, не з іншим якимось наміром, як тільки аби потьмарити добру славу священиків і вчинити сум’яття в мирному народі”.

Саме прагнення звергнути церковне благочестя і вчинити су­м’яття в мирному народі лягло в основу публікацій деяких засобів масової інформації. Останні ведуть відкриту ворожу пропаганду проти православного благочиння, щоб зруйнувати Церкву зсередини. Атеїстичним силам не вдалося знищити Православну Церкву в нашій країні шляхом репресій і руйнувань храмів. Тепер вони руйнують Церкву іншим способом. Одним із перших, але не останнім, хто був підданий наклепницьким нападкам, є я – Митрополит Київський і всієї України Філарет.

Далі у 6 правилі того ж Собору сказано: “Якщо хто з тих, що належать до Церкви, за деякі провини раніше були засуджені і скинуті, або відлучені від кліру, чи з ряду мирян: і цим нехай не буде дозволено звинувачувати єпископа, доки не очистять себе від звинувачення, під яке самі підпали”.

Наведене правило забороняє приймати звинувачення на єпископа від церковних осіб, засуджених і вилучених. Московський Архиєрейський Собор і Харківський Собор знехтували цим правилом і поклали в основу звинувачення митрополита Філарета рапорт на ім’я Патріарха Олексія і Священного Синоду від забороненого у священнослужінні колишнього єпископа Переяслав-Хмельницького, вікарія Київської єпархії Іонафана. Згодом його наклепницький рапорт був використаний засобами масової інформації. Через деякий час колишній єпископ Переяслав-Хмельницький Іонафан розкаявся у наклепі на митрополита Філарета і подав на ім’я Патріарха Олексія ІІ і Священного Синоду Російської Православної Церкви доповідну записку такого змісту:

 

Доводжу до відома Вашого Святійшества і всіх членів Священного Синоду Російської Православної Церкви те, що моє звинувачення на адресу Митрополита Київського і всієї України Філарета, викладене у рапорті на ім’я Вашого Святійшества і членів Св. Синоду Російської Православної Церкви від 24. 06. 91 р. на підставі наданих мені і Собору єпископів УПЦ юридичних документів, є наклепом, а письмові свідчення з цього питання – зловмисною брехнею, що переслідує особисті корисливі цілі.

Я щиро розкаююсь, що розголосом змісту мого рапорту завдав морального збитку Митрополиту Київському і всієї України Філарету, єпископату УПЦ і всій Повноті Української Православної Церкви і що моє звинувачення стало знаряддям боротьби для тих, хто бажав би розширення розколу і внесення церковного безладдя в Українську Православну Церкву. Про мою позицію з цього питання я розказав членам Архиєрейського Собору УПЦ і приніс їм своє покаяння з наміром прийняти будь-яке їх рішення, в тому числі і позбавлення мене єпископського сану за скоєний гріх.

Я прошу прощення за це і у Вашого Святійшества, у Преосвященних членів Священного Синоду, бо, подавши рапорт із звинуваченням проти Митрополита Київського і всієї України Філарета, завдав гіркоти у зв’язку з моїм вчинком, тим паче, що моє звинувачення не дістало ніякого підтвердження у світлі фактів.

Про свою позицію з даного питання я повідомив також у засоби масової інформації, щоб виключити будь-яку можливість використати моє ім’я з метою компрометації Предстоятеля УПЦ в майбутньому. Копії даної доповідної направлені мною усім членам Священного Синоду РПЦ і усім архиєреям Української Православної Церкви.

Скрушно прошу простити мене за скоєний мною гріх.

Вашого Святійшества

недостойний послушник

єпископ Іонафан

6. 09. 91 р.

м. Київ

Обидва згадані Собори, які засудили митрополита Філарета, навмисно приховали цю доповідну записку.

Той самий колишній Переяслав-Хмельницький єпископ Іонафан зробив таку Заяву для преси, яка також не була врахована Московським і Харківським Соборами:

 

Цим заявляю представникам засобів масової інформації, що, ознайомившись з юридичними документами, представленими мені і Собору єпископів УПЦ, я засвідчую, що моє звинувачення на адресу Предстоятеля Української Православної Церкви, викладене у рапорті на ім’я Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія і членів Священного Собору РПЦ від 24.06.91 р., а саме, що Митрополит Київський і всієї України начебто має особисту сім’ю і дітей, є наклепом, а письмові свідчення, додані до рапорту, які послужили мені підставою до звинувачення, – зловмисною брехнею, що переслідує особисті корисливі цілі.

Оскільки вищезгадане звинувачення на адресу Бла­женнійшого митрополита Філарета стало надбанням гласності, то вважаю за свій обов’язок спростувати його публічно, незалежно від того, якому церковному покаранню я буду підданий, і таким чи­ном припинити поширення наклепу навколо імені Предстоятеля УПЦ, а також не дати найменшого при­воду в майбутньому використовувати моє ім’я силам, які прагнуть шляхом компрометації Священно­началія УПЦ внести в останню церковне безладдя чи розширити розкол Православної Церкви на Україні.

Я щиро розкаююсь у тому, що, ставши жертвою навмисного наклепу, завдав морального збитку митрополиту Філарету, за що прошу у Його Блаженства прощення. Я прошу прощення також і у Преосвященних Архипастирів УПЦ, бо, висловивши звинувачення проти Митрополита Київського і всієї України, я, тим самим, міг дати привід до сумніву щодо щирості їхньої позиції при одностайному обранні митрополита Філарета на пост Предстоятеля УПЦ.

Я сподіваюся, що засоби масової інформації доведуть до відома церковної і світової громадськості вищевикладену позицію і висновки, які я зробив без будь-якого тиску, керуючись голосом релігійної совісті і на підставі неспростовних юридичних документів.

Дякую.

Єпископ Іонафан.

6.09.91, м. Київ

 

д) 28 Апостольське правило забороняє священнодіяти “праведно за явні провини виверженому”. По-перше, я священнодіяв і звершив дві єпископські хіротонії до Архиєрейського Собору РПЦ від 11 червня 1992 р., тобто до засудження, а не після засудження; попередній Архиєрейський Собор РПЦ від 1–2 квітня 1992 р. благословив мене продовжувати єпископське служіння. Тому я не вважаю, що звершував священнодії у стані заборони. По-друге, правило забороняє священнодіяти тільки тим єпископам, пресвітерам і дияконам, які “праведно за явні провини вивержені”. Мене ж засудив Московський Архиєрейський Собор неправедно і за недоведену провину. У тлумаченні на 28 правило святих апостолів Вальсамон говорить: “Але якщо хто може мати надію дістати допомогу від апеляції і поставлене проти нього судове рішення підлягає ще сумніву, той не буде засуджений, якщо і служить”.

Таким чином, згадане пред’явлене мені звинувачення є несправедливим.

е) 15 правило Двократного Константинопольського Собору засуджує тих єпископів, які відступили від спілкування зі своїм Патріархом і не підносять його імені за богослужінням, і тим самим раніше соборного засудження вчинили розкол. Я підносив ім’я Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія за богослужінням до неправедного засудження мене Московським Архиєрейським Собором 11 червня ц. р. і не вчиняв розколу. Навпаки, я ліквідував в Україні розкол, який виник у червні 1990 р. Винуватцями нового розколу у православ’ї в Україні є учасники Харківського Собору. Деякі з них (наприклад, єпископ Чернівецький Онуфрій, єпископ Тернопільський Сергій, єпископ Донецький Аліпій) припинили поминовення за богослужінням імені свого Предстоятеля Митрополита Київського і всієї України Філарета ще до незаконного обрання Предстоятелем УПЦ митрополита Володимира. Таким чином, не я, а Харківський Собор вчинив новий розкол в Україні.

Виходячи з усього вищевикладеного, я не вважаю себе винним у пред’явлених мені заочних звинуваченнях на Харківському і Московському Соборах і тому не можу визнати справедливим Судове діяння Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви від 11 червня 1992 р.

Звертаючись до Вашого Святійшества, смиренно прошу Вашого канонічного захисту моєї Архиєрейської гідності і відновлення справедливості на благо Української Православної Церкви і усього православ’я.

 

Прошу Ваших святих молитов.

 

З любов’ю у Христі Ісусі Господі нашому,

 

ФІЛАРЕТ,

Митрополит Київський

і всієї України.

 

 

 

Михайло БЛАГОВОЙЧЕНКО

 

 

“КАНОНІЧНІ КАЗКИ” ВІД МОСКОВСЬКОЇ ПАТРІАРХІЇ,

або ПРО ТЕ, ЯК МОСКВОФІЛИ ВИКОРИСТОВУЮТЬ

ВЛАСНОВИГАДАНІ “КАНОНИ”

(Замість ліричного відступу)

 

Ось вже сьомий рік минає, як Українське Православ’я, стараннями Московської Патріархії, розідране на дві Православних Церкви – Українську та псевдоукраїнську. Вчинивши у 1992 році розкол в Українській Православній Церкві, Москва та її слуги в Україні всіляко намагаються одурити український православний народ і переконати його в тому, що саме промосковська частина УПЦ, котра в травні 1992 року відкололася від свого Предстоятеля – митрополита Філарета, – і є канонічною православною Церквою в Україні, а от Українська Православна Церква Київського Патріархату, котра зі своїм Предстоятелем залишилася, – “розкольницька, неканонічна, безблагодатна, штучно утворена, націоналістична, бандерівська”,  і так далі, і таке інше. А для того, щоб український народ було легше дурити, у кращих радянських традиціях у Москві наскладали, а в Україні розповсюджують такі собі казочки, котрі, з огляду на те, що їх автори постійно посилаються на невідомі простим православним канони, варто, на мою думку, назвати “канонічними казочками”.

У свій час більшовики розгорнули в країні широку кампанію з ліквідації неписьменності. І не для того вони вчили селян читати і писати, щоб ті мали змогу ознайомитися з надбаннями світової і вітчизняної культури і літератури, або, наприклад, прочитати Святе Письмо. Причина більшовицької турботи про освітній рівень громадян “Країни Рад” більш прозаїчна – просто неписьменна людина не здатна читати… радянські агітки та комуністичну пресу, а тому не може повною мірою засвоювати комуністичну пропаганду.

Тепер в Україні, подібно до більшовиків, “канонічним лікнепом” займається промосковська УПЦ. Проросійські священики розповідають людям про канони Православної Церкви не для того, щоб вони ці канони добре вивчили та розуміли, а для того, щоб задурити їм голови і довести, що Київський Патріархат – “неканонічна” Церква, а от УПЦ Московського Патріархату – “канонічна”. Ось для таких цілей і стають москвофілам у пригоді “канонічні казки”.

КАЗКА ПЕРША: “ПРО АВТОКЕФАЛІЮ”

Сенс цієї казки полягає в тому, що нібито, згідно з канонами Православної Церкви, Українська Православна Церква може стати автокефальною (тобто незалежною) тільки тоді, коли на це дасть згоду Російська Мати-Церква та її визнають автокефальною усі інші Помісні Православні Церкви.

Почнемо з того, що в “Книзі правил Святих Апостолів, Святих Соборів Вселенських та Помісних і Святих Отців”, яка є основним джерелом канонічного права в Православній Церкві, механізм утворення автокефальної Церкви… відсутній. Є тільки вказівки на те, що Митрополії (які в той час мали права сучасних автокефальних Церков) повинні були відпо­відати адміністративному поділу держави (правила 6 та 7 Першого, 2 та 3 Другого, 8 Третього та 28 Четвертого Вселенських Соборів). В правилах 17 Четвертого та 38 Шостого Вселенських Соборів говориться про те, що “громадянським та земельним розподілам нехай слідує і розподіл церковних справ”, тобто, що церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному.

Таким чином, ми бачимо, що Вселенські Собори лише затвер­джували фактичний автокефальний статус тієї чи іншої Церкви, як це було з Церквами Константинопольською та Кіпр­ською, але ніяк не надавали автокефалію цим Церквам.

В контексті таких прикладів щодо канонів Вселенських Соборів необхідно розглядати історію утворення автокефальних Церков, котрі набули такого статусу вже після завершення епохи Вселенських Соборів. Набуття ними автокефалії через її самопроголошення є дуже важливим для з’ясування питання канонічності чи неканонічності того шляху, котрий обрала Українська Православна Церква Київського Патріархату.

Грузинська Православна Церква була проголошена автокефальною ще 487 року, але не визнавалася такою іншими Православними Церквами, бо Антиохійська Церква вважала її своєю частиною. У 1811 році наказом російського імператора Грузинську Церкву, після приєднання Грузії до Росії, було протиканонічно позбавлено автокефалії і приєднано до Росій­ської Церкви. Після лютневої революції 1917 року грузинське духовенство розірвало зв’язки з Російською Православною Церквою і проголосило відновлення автокефалії. Це відновлення не визнавалося Московським Патріархатом до 1943 року.

Болгарська Православна Церква з 870 року існувала у складі Константинопольського Патріархату як автономна. З постанням І Болгарського царства у 919 році вона стала автокефальною, але з його занепадом знову підпала під владу Константинополя. Наприкінці ХІІ століття, в часи ІІ Болгарського царства, автокефалію було відновлено і проголошено Тирновський Патріархат. З падінням цього царства БПЦ знову стала частиною Константинопольської Церкви. Таке становище тривало до часу розвалу Османської імперії, коли з волі болгарського духовенства та віруючих у 1872 році було відновлено автокефальну Болгарську Православну Церкву, котру Константинополь визнав лише 1945 року.

Сербська Православна Церква стала автономною у 1219 році, а у 1346, із зміцненням незалежного Сербського королівства, Сербська Церква, без згоди Константинополя, у складі Церкви якого вона тоді перебувала на правах автономії, проголосила автокефалію. Остаточно Сербська Церква утвердилась як автокефальна лише у 1879 році.

Елладська (Грецька) Православна Церква утворилася після появи Грецької держави внаслідок повстання греків проти володарювання Османської імперії у 833 році. Оскільки грецький Константинопольський Патріарх перебував тоді під впливом ворожої Османської імперії, бо знаходився на її території (у Стамбулі), уряд Елладського королівства визнав за необхід­не організаційно відділити Елладську Церкву від Константинопольської Патріархії. Остання не визнавала автокефалію Елладської Православної Церкви до 1850 року.

Румунська Православна Церква проголосила своє самовряду­вання у 1865 році, після об’єднання князівств Валахії та Молдови в Румунській державі (1862 рік), виділившись таким чином з Константинопольського Патріархату. Автокефалію Румунської Православної Церкви було визнано лише у 1885 р.

Албанська Православна Церква також зобов’язана своєю автокефалією незалежній Албанській державі, з якою вона разом і з’явилась у 1922 році.

Як ви, шановні читачі, можете пересвідчитися, у жодному з цих випадків проголошення автокефалії не було задіяно схему, котру пропонує Московська Патріархія для набуття “канонічної” автокефалії Українською Православною Церквою, а саме:

1.    Собор частини Матері-Церкви просить у неї автокефалію.

2.    Мати-Церква на своєму Соборі розглядає це прохання і, побачивши достатні підстави для появи нової автокефальної Церкви, надає чи не надає автокефалію.

3.    Ця автокефалія затверджується іншими Помісними Право­славними Церквами і таким чином стає законною (канонічною).

Шість з п’ятнадцяти Помісних Православних Церков (не враховуючи Російську Православну Церкву – про її автокефалію буде окрема розмова) набули, як ми побачили, свій автокефальний статус шляхом самопроголошення та, довший чи коротший час, не були визнані іншими Помісними Православними Церквами (всіма або деякими). Отже, багато Православних Церков мають самопроголошену автокефалію, а тому стверджувати, що УПЦ Київського Патріархату порушила канони, коли сама проголосила свою автокефалію, – просто некоректно стосовно церковної історії та канонічного права. В іншому випадку всі вищеназвані Церкви також необхідно вважати “безблагодатними та розкольницькими”.

На цьому можна було б зупинитися – перейти до іншої “канонічної казки”, але вас, шановні читачі, напевно зацікавить історія проголошення автокефалії та отримання патріаршого управління самим автором цих “казок” – Російською Православною Церквою (до речі, “Русской” вона почала називатися з 1943 року, коли була легалізована Сталіним, а до того часу вона називалась “Российськой”).

Отже, Церква, котра претендує на роль матері щодо Україн­ської Православної Церкви, проголосила автокефалію у 1448 році, коли Собором єпископів Московії було висвячено Московського митрополита без згоди Константинополя, до каноніч­ного відання якого Церква в Північній Русі тоді належала. Тобто, автокефалію Російська Православна Церква отримала таким самим шляхом самопроголошення, як і всі вищезгадані Помісні Православні Церкви.

У 1948 році, невдовзі після того, як “мудрий вождь” дозволив відновити організаційну структуру Російської Православної Церкви, в Москві проходили бучні церковні святкування 500-ліття автокефалії РПЦ. Було запрошено усіх Предстояте­лів Помісних Православних Церков. А от про 550-ліття своєї автокефалії, котре припало на минулий рік, священноначаліє РПЦ чомусь “забуло”. Мабуть, відчула Москва, що не на часі святкувати ювілей своєї самопроголошеної автокефалії, коли ведеться справжня війна проти автокефалії Української Церкви.

Російські історики виправдовують самопроголошення автокефалії Московської Митрополії тим, що в цей час Константинопольський Патріархат відпав від Православ’я в унію з Римом (т.зв. Флорентійська унія 1439 року). Але чому ж тоді північноруська частина Митрополії Київської і всієї Руси не повернулася під омофор свого канонічного Предстоятеля – Константинопольського Патріарха, коли цю унію Константинополем було розірвано і там відновилося Православ’я?

Московська Церква 141 рік (з 1448 по 1589) не мала офіцій­ного визнання своєї автокефалії – і це її не дуже-то і засмучувало. Вона жила повним церковним життям і не ніяковіла від своєї “безблагодатності, неканонічності та розкольності”.

Визнання своєї автокефалії Російська Церква отримала теж дуже цікавим чином. Цар Борис Годунов запропонував Константинопольському Патріархові Єремії ІІ переїхати з захопленого турками Константинополя до Московії. Патріарх приїхав для переговорів, але на місці виявилося, що цар хоче залишити у своєму престольному місті – Москві – самопоставленого митрополита, а Патріарху пропонує надати резиденцію у “древній столиці” – Володимирі. Коли Єремія на це не погодився, то цар почав вимагати від нього надання Московському митрополиту титулу Патріарха.

Майже рік під домашнім арештом Патріарха Єремію “вмовляли” поставити Московського Патріарха. Що врешті-решт і сталося 1589 року, бо, як ми всі добре знаємо з історії, Москва вміє бути “переконливою”. І тоді, і тепер наші російські брати-православні не дуже переймалися втручанням державної влади у церковні справи. І Патріархат свій вони вважають канонічним і благодатним, хоча його створення домігся цар Борис, а ієрархи… навіть не брали у цьому участі. А от коли Українська держава намагається захистити свої інтереси, – тоді в Москві зчиняється справжня буря. Як кажуть у народі: “Чуже видно під лісом, а свого не видно і під носом”.

Коротко скажемо і про той міф, ніби РПЦ є “матір’ю” стосовно Української Православної Церкви. Не будемо заглиблюватися у далеку історію, а зробимо лише прості арифметичні підрахунки.

Нещодавно у Москві широко святкували 850-ліття від її заснування, а от в Києві минулого року скромно відзначили… 1010-ту річницю Хрещення Руси-України. Кожному школяреві відомо, що святий князь Володимир Великий хрестив 988 року киян, а не москвичів, бо останні, за допомогою князя Юрія Долгорукого, оселилися на берегах Москва-ріки лише 1147 року. Ось і подумайте, чи може “мати” бути молодшою від “дочки” майже на 160 років.

Але, може, у православному світі є Помісні Церкви, які отримали свою автокефалію згідно з пропонованими Московською Патріархією приписами? Продовжимо наш розгляд “канонічної казки про автокефалію” і подивимося на долю тих Церков, котрі погодилися з точкою зору Москви і отримали автокефалію за запропонованою Московським Патріархатом схемою “ви просите – ми розглядаємо; якщо заслужили, то можемо надати (а можемо і відмовити)”. Отож.

Православна Церква Чехії та Словаччини – ПЦЧС (або як вона донедавна називалася – Чехословацька Православна Церква). До Другої світової війни православ’я в Чехії та Словаччині існувало в рамках Сербської Православної Церкви. З приходом радянських визволителів ПЦЧС була “добровільно” передана у підпорядкування Московській Патріархії, від якої отримала автокефалію у 1951 році. Усе нібито мирно, гарно та канонічно, усе вписується у рамки московських приписів. Але слід зауважити, що визнання цієї Церкви як автокефальної з боку Константинополя відбулося лише… восени 1998 року.

Останньою в московському (підкреслюю, саме в московському) диптиху Помісних Православних Церков значиться Американська Православна Церква. Вона отримала свою автокефалію від РПЦ у 1970 році. Але з цією автокефалією виникла низка канонічних проблем. Зазвичай, згідно з 34-м Апостольським правилом, Помісні Православні Церкви утворюються за національною ознакою. Тобто, Російська Православна Церква є Помісною Церквою росіян, Румунська – румунів, Болгарська – болгар і так далі. А от який народ представляє в Православ’ї Американська Православна Церква, більшість в якій становлять еміґранти-росіяни? І що робити представникам православних національних діаспор в Америці – грецької, сербської, румунської, української та інших, – влитися в створену Московською Патріархією “Помісну Церкву”? Росій­ська Православна Церква створила “автокефальну” АмПЦ для того, щоб посилити свій вплив на православну  діаспору в Америці, а тому цю Церкву ніхто, крім самої Матері – Росій­ської Церкви, у православному світі не визнає.

І що дивно – таке невизнання зовсім не турбує ні саму Американську Православну Церкву, ні її патрона – Московського Патріарха. І Предстоятель РПЦ Олексій ІІ, і глава УПЦ Московського Патріархату співслужать з невизнаним ніким предстоятелем АмПЦ митрополитом Феодосієм, і те, що він ніким не визнаний, – зовсім їх не засмучує. Як бачимо, за наявності “революційної доцільності” Московська Патріархія може діяти за принципом: “Канон – як дишло, куди повернеш – туди й вийшло”.

Дуже цікавою є історія з визнанням автокефалії Польської Православної Церкви. Православні ієрархи, котрі після Першої світової війни опинилися на території Польщі, разом з урядом Речі Посполитої звернулися до Константинопольського Патріарха з проханням визнати ППЦ автокефальною. Чому саме до Константинопольського, а не до Московського, під керівництвом якого Православна Церква на території, що стала належати Польщі після 1921 року, перебувала до того? Тому, що Київська Митрополія у 1686 році була неканонічно передана у підпорядкування Москві (яка фактично захопила Церкву, котра їй не належала, а потім, постфактум, підкупом домоглася від Константинопольського Патріарха Дионисія визнання цього захоплення “канонічним”).

Таким чином, територія Київської Митрополії (куди входить і Польща) ніколи не була і не є канонічною територією Московського Патріархату, а тому він не має ніякого канонічного права надавати автокефалію тій частині Церкви, котра до РПЦ юридично не належала і не належить. Ця думка знайшла своє відображення у Патріаршому Томосі (грамоті) від 1924 року, котрим Константинопольський Патріарх визнав автокефалію Польської Православної Церкви. Це, зрозуміло, не влаштовувало Москву, а тому після приходу в Польщу “влади Рад” ієрархи ППЦ “добровільно” відмовилися від визнаної Константинополем автокефалії і попросили її у Москви. Вона “милостиво” надала автокефалію Польській Православній Церкві у 1948 році.

Історія отримання автокефалії Польською Церквою цікава для нас не тільки тим, що саме від її ієрархії походить ієрархія відродженої в роки Другої світової війни УАПЦ, але й тим, що в офіційному документі – Томосі Константинопольського Патріарха – приєднання Київської Митрополії до Москви було визнано неканонічним. Ця сама думка відображена і в листі Патріарха Константинопольського Димитрія до Московського Патріарха Олексія (1990 року), де він визнає Росій­ську Православну Церкву в кордонах, встановлених під час поставлення першого Московського Патріарха, тобто 1589 року, – без Київської Митрополії, яку приєднано лише 1686 року. Таким чином, території сучасних України, Білорусії, Польщі, Литви, Латвії та Естонії ніколи не були і не можуть бути канонічною територією Московського Патріархату.

Ось чому у складі Константинопольського Патріархату 1923 року було утворено, а в лютому 1996 року – відновлено Естонську Апостольську Православну Церкву. І приклад того, як Естонська держава турбується про ЕАПЦ, повинен надихнути до конкретних дій і державну владу в Україні.

З усього вищенаведеного ви, шановні читачі, мабуть, переконалися в тому, що зовсім не таким чином має отримувати канонічну автокефалію Українська Православна Церква, як про те розповідає нам промосковська пропаганда. Спираючись на канонічне право й історичні приклади, Українська Православна Церква Київського Патріархату має право на самопроголошену автокефалію, а визнати її (автокефалію) має не Московський, а Константинопольський (Вселенський) Патріарх, бо саме до його канонічної території належить Україна, як спадкоємиця древньої Київської держави.

Українська Православна Церква Київського Патріархату вже є Помісною Православною Церквою, а тому, як ми пересвідчилися на прикладах з історії проголошення автокефалії іншими Помісними Православними Церквами, її автокефалія може бути лише визнана Константинопольською Церквою та іншими Церквами-Сестрами. І сподіваємося, що це відбудеться не через 141 рік, як це сталося з Російською Церквою.

Про те, в якій Церкві більше політики – в Російській чи Українській, ми будемо говорити, коли розглянемо “канонічну казку про Київський Патріархат”, але в контексті історії набуття автокефалії Помісними Церквами дуже цікаво відзначити такий дивний збіг обставин. У 1943 році “Российская” Православна Церква стає “Русской” і отримує статус єдиної визнаної в СРСР, їй дозволено обрати “свого” Патріарха; того ж року РПЦ визнала автокефалію Грузинської Православної Церкви. У 1945 році Константинополь визнав автокефалію Церкви в Болгарії, котра після Другої світової війни опинилася у сфері впливу Радянського Союзу. У 1946 році до РПЦ “добровільно” приєднуються українські греко-католики.

У 1948 році відбувається аж дві події – Московська Патріархія вдруге “дарує” автокефалію Польській Православній Церкві і збирає з нагоди 500-ліття своєї автокефалії “нараду Предстоятелів та представників автокефальних православних Церков”. У 1951 році РПЦ надає автокефалію Чехословацькій Православній Церкві.

Якось дуже вже сильно відчувається за всіма цими подіями рука “великого Вождя, Иосифа Виссарионовича Сталина”, в особі якого, за словами Патріарха Олексія І, “Святая Церковь наша (тобто Російська) имеет верного защитника” (Речь Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия в Богоявленском патриаршем соборе перед молебном по случаю семидесятилетия Иосифа Виссарионовича Сталина 22 декабря 1949 года. ЖМП № 1, 1950 год, стр. 4). І чи потрібно виймати скалки політики з очей українського православ’я, не вийнявши колод з очей православ’я російського?

Розглянувши першу “канонічну казку” Московської Патріархії – “Про автокефалію”, перейдемо до наступної, і напевно, найбільш популярної серед москвофілів казки. Отож…

 

КАЗКА ДРУГА: “ПРО МИТРОПОЛИТА ФІЛАРЕТА”

Зміст цього витвору московської пропаганди приблизно такий: “Колишній Митрополит Київський і всієї України Філарет за злочини перед Церквою був, рішенням Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви від 11 червня 1992 року, позбавлений сану, а через те, що він не підкорився рішенням цього Собору, учинив розкол та продовжував здійснювати, як архиєрей, таїнства Православної Церкви, що є свідомим богохульством, то був 20 лютого 1997 року, рішенням того ж таки Архиєрейського Собору, анафематствуваний.

Тому всяке спілкування з ним неможливе, і, тим більше, не може бути й мови про об’єднання з ним в одній Українській Помісній Православній Церкві”.

Це ще, так би мовити, пом’якшений варіант “казочки”. У викладі теперішнього ректора Одеської Духовної Семінарії (Московського Патріархату) архимандрита Євлогія (Гутченка) вона набуває прямо-таки апокаліптичних відтінків: “В його (Філарета) особі сатана і усі сили пекла повстали на Церкву Христову в Україні”, а “філаретівська секта УПЦ Київського Патріархату” – ні більше ні менше, як “антихристиянство” (“Православний вісник” видання “канонічної” УПЦ, № 3, 1996). Аж мороз по шкірі від жаху пробігає…

Почнемо розгляд цієї казки з вирішення питання: за які “злочини перед Церквою” та канонічно чи неканонічно було засуджено і позбавлено сану митрополита Філарета на Архиєрейському Соборі в Москві 11 червня 1992 року.

Людині, непосвяченій у “таємниці московського двору”, може видатися, що “Судебное деяние Архиерейского Собора Русской Православной Церкви” від 11.06.1992 року повинно бути, за аналогією зі світським судочинством, результатом попереднього розгляду справи про “злочин” митрополита Філарета, виступів свідків у цій справі, представників обвинувачення і захисту, оприлюднення відповідних документальних та речових доказів. Але так може видатися лише недосвідченій людині. Насправді ж, крім самого “Судебного деяния”, ніяких інших документів у цій справі ви не знайдете. Немає ні матеріалів слідства (бо не було ні самого слідства, ані слідчих, котрі б його проводили), ні документів, ні промов обвинувачення та захисту – НІЧОГО. Лише одне “Судебное деяние” в стилі сталінських “трійок” – “засудили, як ворога народу”, чи пак Церкви.

Виходячи з вищесказаного, в нашому дослідженні, через відсутність матеріалів, на основі яких було прийняте “Судебное деяние”, ми змушені будемо користуватися ним самим, а також документами і свідченнями, які можуть пролити світло на хід цієї справи.

Тож подивимося, за порушення яких канонів звинувачено та позбавлено сану митрополита Філарета.

Архиєрейський Собор РПЦ звинувачує владику Філарета в тому, що він нібито порушив 27-ме Апостольське правило, котре говорить: “Наказуємо: єпископа, чи пресвітера, чи диякона, котрий б’є вірних, що согрішають, або невірних, котрі (його) ображають, та через це хоче (їх) настрашити, – вивергати зі священного чину”. Звинувачує – і все. Ні медичних дові­док, які б засвідчували “побиття” митрополитом Філаретом вірних чи невірних, ані свідчень достовірних свідків, або якихось відеозаписів – нічогісінько.

Єдине свідчення, котре, мабуть, було покладено в основу обвинувачення, – рапорт на ім’я Святійшого Патріарха Олексія ІІ та Священного Синоду РПЦ єпископа Переяслав-Хмельницького, вікарія Київської єпархії Іонафана (Єлецьких). Про канонічні “достоїнства” цього “документа” та його автора буде сказано нижче.

Як бачимо, за першим пунктом звинувачень доказів немає – звинуватили, вирішили, що винний, і “поехали дальше”.

Наступний канон, в порушенні якого було звинувачено митрополита Філарета, звучить так (3-те Правило І Вселенського Собору): “Великий Собор без винятку постановив, щоб ані єпископу, ані пресвітеру, ані диякону і взагалі нікому з тих, що знаходяться в клірі, не було дозволено мати жінку, що спільно з ним живе в домі, окрім матері, чи сестри, чи тітки, чи тих осіб, котрі знаходяться поза всякою підозрою”.

Висуваючи цей канон, як підставу для звинувачень, отці Собору, очевидно мали на увазі нині покійну названу сестру владики Філарета – Євгенію Петрівну Родіонову, бо, дякувати Богові, ніяких інших “жінок” владиці навіть його запеклі вороги не приписували. Для того, щоб вирішити питання про канонічність рішення Собору з цього пункту обвинувачення, надамо слово самому владиці Філарету і побачимо, який погляд на цю проблему існує з не-московського боку.

Отже, вперше офіційні звинувачення митрополита Філарета в тому, що він має незаконну дружину, з’явилися на засіданні Архиєрейського Собору РПЦ, що відбувся в Москві 30.03 – 04.04 1992 року. На цей Собор було винесено питання про автокефалію УПЦ і про розгляд відповідного прохання, поданого Помісним Собором Української Православної Церкви, що відбувся в Києві 1-3 листопада 1991 року. Питання про звернення Помісного Собору УПЦ було внесено в порядок денний (власне, для його обговорення, офіційно, і збирався Собор), і головуючий – Патріарх Олексій – запросив бажа­ючих висловитися з цього приводу. Список “бажаючих” вже давно лежав у нього на столі. Про подальше – слово владиці Філарету.

“Один за одним на кафедру виходили архиєреї. На аналої ле­жали розгорнуте Євангеліє і хрест. Говорили… про митрополи­та Філарета. Про те, звичайно, який він поганий, і що його необхідно негайно засудити і затаврувати! З трибуни тільки і чуло­ся (з неґативним, звичайно, відтінком):  митрополит Філарет…

Припустімо, я і справді не кращий, але ж на Соборі стояло питання не про мою особову справу, а про автокефалію братньої Церкви. Це був хитрий тактичний хід Патріархії, як покаже час, виграшний.

Отже, російські архиєреї виходили на кафедру і говорили тільки про мене, точніше, про мою аморальність, а не про автокефалію. Звідки вони – архиєреї з різних областей Росії – стільки дізналися про моє приватне життя? Вони слухняно говорили з чужих слів, самі не маючи жодної уяви, є в мене “підпільна” дружина, чи ні. Всі промовці вправлялися у красномовстві з приводу моєї буцімто дружини. З трибуни тільки і чулося: ах, який поганий митрополит Філарет, порушує канон! Канон забороняє, а він…

Є, наприклад, канон, що забороняє спілкуватися з юдеями, – а ми ж спілкуємося. За тим каноном православному навіть у лазні з юдеями не можна митися. Канони теж бувають різні…

Я сидів, уважно слухав ораторів і думав: “Чому ви мені про мораль говорите, коли я вашу “мораль” знаю, як ніхто інший, бувши постійним членом Св. Синоду, а потім Місцеблюстителем патріаршого престолу РПЦ. Без гріха на землі один лише Господь”.

А ось що говорить владика Філарет у своїй Апеляції до Глав Помісних Православних Церков з приводу звинувачень Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви: “У моїх суддів також перебувають жінки у їхніх домах… Патріарх Олексій ІІ та інші архиєреї дозволяють собі мати жінок у своїх домах, а мене за це засуджують. Вважаю, що Собор в цьому відношенні повинен бути справедливим і праведним”.

Чому ж митрополит Філарет, здавалося б, порушив букву канону? Напевно ж, не з тієї дитячої причини, що “усім можна, а мені – ні?”. Ось як владика пояснює свій вчинок учасникам Архиєрейського Собору РПЦ 30.03 – 04.04 1992 року.

“Я вас запитую: що забороняє канон? Канон забороняє не саме проживання жінки в домі архиєрея, а забороняє гріх. Блуд, співжиття – от що забороняє канон.

Я допомагав близькій мені людині, яку через тяжку хворобу покинув чоловік, та її прийомним дітям. Я знав, що мене поливатимуть брудом, але не міг вчинити інакше. Ви дорікаєте, що в мене буцімто є діти. Я кажу вам: то не мої діти, то діти моєї сестри. То її прийомні діти. Про це у Москві знали й раніше – і Патріарх, і члени Синоду.

Я допоміг бідній і хворій людині та її дітям. Дай Бог, щоб кожна сучасна черниця проводила таке життя в монастирі, як вона серед мирян”.

Євгенія Петрівна Родіонова добру половину свого життя хворіла. Ще досить молодою вона була прикута до ліжка через важку форму ревматизму. Її видужання можна назвати чудом зцілення, оскільки ніяких надій на довге життя вона не покладала. З вдячності Милосердному Богові за таку милість до неї виховала трьох дітей з дитячих будинків (Любов була взята з Ялтинського дитбудинку, Андрій і Віра – зі Свердловського). І от за таку добру справу злі язики оббрехали її.

20 жовтня 1997 року її не стало. Тепер вона стоїть перед лицем Праведного Судді. І нехай Господь воздасть їй сторицею зі її добро.

Я думаю, що саме зараз буде доречним прояснити ситуацію з двома попередніми звинуваченнями, бо з них витікають усі наступні звинувачення, які ми будемо розглядати. З якого ж джерела провінційні російські архиєреї набралися тієї обізнаності в приватному житті митрополита Філарета, яку вони так щедро (з четвертої години вечора до другої години ночі) виливали з трибуни Архиєрейського Собору? Цим джерелом є вищезгаданий нами єпископ Іонафан та його “Рапорт”.

Чи це Москва дала вказівку владиці Іонафану написати кляузу на свого Предстоятеля, щоб її, в разі потреби, можна було б використати в якості “рояля в кущах”, чи сам вікарій Київської єпархії побажав відчути себе в ролі маленького іуди, – достеменно невідомо, але 24 червня 1991 року єпископ Іонафан пише рапорт на ім’я Патріарха і Синоду РПЦ, в якому завзято відкриває їхні очі на ті “злодійства”, котрі чинить, на його думку, митрополит Філарет.

Мабуть, у героя-правдолюбця з дитинства був хист до шпигунських операцій, бо інакше чим можна пояснити те, що до Іонафана ніхто не бачив всіх тих “фактів”, про які він розповідає у своїй стукалочці: ні Патріархи Олексій І та Пимен, ані члени Священного Синоду РПЦ, ні члени Архиєрейських та Помісних Соборів, в яких владика Філарет брав участь як Митрополит Київський і Галицький, Патріарший Екзарх всієї України і друга особа після Московського Патріарха, – ніхто. Навіть Помісний Собор Російської Православної Церкви 1990 року не побачив, що Місцеблюститель патріаршого престолу і кандидат у Московські Патріархи є страшним грішником – а от Іонафан “побачив”.

Але щось, напевно, зірвалося в постановці спектаклю “про страшного митрополита Філарета”, і у відповідь на Іонафанову творчість від правдолюбного Патріарха Олексія ІІ і Священного Сино­ду… не було жодної реакції. Іонафанова брехня виявилася настільки шитою білими нитками, що навіть Патріарх Олексій не наважився пускати її в хід, а вирішив приберегти до кращих часів – “авось” знадобиться проти його колишнього конкурента.

 Від розпачу “не почутий” Москвою бідний горе-іудушка навіть подався до УАПЦ, яку, як і Київський Патріархат та митрополита Філарета, він нині фанатично лає. Його прийняли до складу УАПЦ з титулом єпископа Вишгородського і призначили головою Господарчого відділу (про цю історію в архіві Київської Патріархії є відповідні документи). Але врешті-решт у цього великого шпигуна, мабуть, несподівано для нього самого та його патронів з Московської Патріархії, виявилося невідоме почуття – совість.

6 вересня 1991 року єпископ Іонафан подає на ім’я Патріарха Олексія і Священного Синоду доповідну записку, в якій, зокрема, пише таке: “Моє звинувачення на адресу Митрополита Київського і всієї України Філарета… є наклепом, а письмові свідчення з цього питання – зловмисною брехнею, що переслідує особисті корисливі цілі... Моє звинувачення не дістало ніякого підтвердження у світлі фактів.

Про свою позицію з даного питання я повідомив також у засоби масової інформації, щоб виключити будь-яку можливість використати моє ім’я з метою компрометації Предстоятеля УПЦ в майбутньому”.

Як бачимо, єпископ Іонафан письмово визнав свої наклепи неправдивими і був готовий прийняти за свій гріх будь-яке покарання. Враховуючи ту непоправну шкоду, якої завдав (і завдає досі) Іонафанів рапорт Українській Православній Церкві, Архиєрейський Собор УПЦ 6-7 вересня 1991 року позбавив владику Іонафана єпископського сану. Москва не висловила жодних протестів чи претензій з цього приводу.

Коли ж з ініціативи митрополита Філарета Помісний Собор Української Православної Церкви 1-3 листопада 1991 року насмілився просити автокефалію, – тут Москва зважилася на все, аби тільки не допустити відділення від РПЦ найбільшої її частини. Керівництвом до дії було обрано сталінський принцип: “нет человека – нет проблемы”, а тому було кинуто всі сили на компрометацію митрополита Філарета і усунення його з посту Предстоятеля УПЦ. Тут і знадобилися Іонафанові писання, котрі, як ми бачимо, лягли в основу обвинувачень митрополита Філарета і стали підставою до прийняття “Судебного деяния”.

Звернемося ж до канонів і подивимося, чи може Іонафанів донос бути законним обґрунтуванням проведення судочинства на Московському Архиєрейському Соборі 11.06.1992 року. 6-те правило ІІ Вселенського Собору чітко говорить: “Якщо хтось з тих, що належали до Церкви, були за які-небудь провини раніше засуджені і вивержені або вилучені з кліру, або з ряду мирян, то таким нехай не буде дозволено звинувачувати єпископа, доки не очистять себе від обвинувачення, під яке вони самі підпали”.

Таким чином, з точки зору канонічного права, обвинувачення Іонафаном митрополита Філарета не можуть бути використані в церковному судочинстві, бо сам колишній єпископ Іонафан письмово визнав їх брехливими і за гріх наклепництва на Предстоятеля Церкви був позбавлений сану. Але ж ніяких інших свідчень, крім Іонафанових писуль, у розпорядженні Москви не було! Тому, заради великої мети – спасін­ня церковної імперії – і було розтоптано Архиєрейським Собором РПЦ церковні канони.

Всім відома фраза про те, що “Москва слезам не верит”, але мало хто знає, що ця фраза була написана на Лобному місці – місці страти на Червоній площі – і має своє продовження: “Москва кровушки хочет”. Заради спасіння Російської імперії і зробили митрополиту Філарету “кровопускання” – щоб іншим не було унадно.

Аби не видатися у своїх твердженнях голослівним, наведу цитату з московської православної газети “Радонеж” (№ 1 за 1999 р.): “Уже можно утверждать, что Патриарх Алексий ІІ вошел в историю как выдающийся иерарх Церкви и государственный, общественный деятель, который в период распада тысячелетнего (?!) Российского государства и расчленения русского народа сохранил целостность и единство Русской Православной Церкви, что (зверніть увагу) является залогом грядущего воссоединения и русского народа, и России”. Заради “воссоединения” можна не тільки позбавити сану мазепинця-митрополита. Як то кажуть – “спасай Россию!”.

Наступне правило, в порушенні якого звинувачують митрополита Філарета (4-те правило VІ Вселенського Собору) говорить про позбавлення сану тих кліриків, котрі увійдуть у шлюбні стосунки з “жінкою, Богу посвяченою”, тобто черницею. Про яких конкретно черниць може йти мова у “Судебном деянии”, авторові невтямки. Навіть відома своєю філаретофобією “Нєзавісімость” (колишня “Коза”, тобто “Комсомольское знамя”) до подібних наклепів не додумалася. Нехай же це звинувачення залишається на совісті “отців” Собору.

Перейдемо до наступного розхожого міфу, котрий, з легкої руки Московської Патріархії, гуляє серед москвофілів: “Митрополит Філарет – клятвопорушник”. “Судебное деяние”, яке ми розглядаємо, вважає, що владика Філарет порушив 25-те Апостольське правило, яке говорить: “Єпископ, або пресвітер, або диякон, у блуді, або клятвопорушенні, або крадіжках викритий, нехай буде вивержений з священного чину”.

Як бачимо, згідно з цим каноном клятвопорушення повинно бути беззаперечно доведеним – тільки тоді воно може бути причиною канонічного покарання. Для того, щоб пересвідчитися, наскільки “притягнутими за вуха” є звинувачення митро­полита Філарета у клятвопорушенні, простежимо лише еволю­цію мови документів Московської Патріархії з цього приводу.

Отже, 2 квітня 1992 року Архиєрейським Собором РПЦ видана постанова, в якій є такий пункт: “3. Архиєрейський Собор прийняв до відома заяву Преосвященного Філарета, Митрополита Київського і всієї України, про те, що в ім’я миру церковного він подасть прохання на черговому Архиєрейському Соборі Української Православної Церкви про звільнення його від обов’язків Предстоятеля УПЦ”. Ні про які клятви або згоду з “критикою” (в чому ця критика полягала, ми з вами бачили) постанова Собору не згадує й словом.

Та сама дія митрополита Філарета, але вже 7 травня того ж року, в журналі № 34 розширеного засідання Священного Синоду РПЦ відображена вже таким чином: “Митрополит Філарет погодився з критикою, яка пролунала на його адресу, і перед хрестом та Євангелієм дав архипастирське слово, що він скличе в Києві Архиєрейський Собор УПЦ, на якому подасть прохання про свою відставку з посади Предстоятеля”. Бачите, як за місяць “заява” перетворилася на “архипастирське слово”. Та ще й дописали, що буцімто владика Філарет “погодився з критикою”, – мабуть, дуже вже хотілося видати бажане за дійсне. Але це ще не все…

За 20 днів, 27 травня, у “Зверненні Архиєрейського Собору Української Православної Церкви до духовенства та віруючих України” (т. зв. Харківського “Собору”) та ж сама дія митрополита Філарета змальовується ще більш яскраво: “Він (тобто владика Філарет) визнав (?!) свою вину, та ради миру церковного і благополуччя Української Церкви двічі дав архиєрейську клятву перед хрестом і Євангелієм скликати у Києві Собор українських єпископів і подати прохання про звільнення”. Мабуть, замало здалося владикам-розкольникам однієї “клятви” – їх владиці Філарету приписали аж дві. Для солідності.

Ознайомившись з вищенаведеними цитатами з московських документів, судіть самі – чи варто позбавляти сану ієрарха, котрий близько тридцяти років (на той час) прослужив Церкві у єпископському сані, тільки за те, що він відмовився від насильно витягнутої з нього заяви.

Таким чином, шановні читачі, з усього звинувачувального ви­року, чи пак “Судебного деяния”, залишилося лише два пунк­ти. Перший з них посилається на 28-ме Апостольське правило, яке говорить про тих кліриків, котрі “праведно за явні провини вивержені”. Якщо вони “дерзнуть торкнутися служін­ня, що колись було їм доручене, – такі нехай зовсім відсічуться від Церкви”. Як “праведно” і за які “явні провини” владика Філарет був позбавлений сану, ми вже бачили. Залишається лише додати, що у творців “Судебного деяния” сталося явне порушення логіки, бо вони наводять в ньому правило, котре передбачає покарання вже вивержених з сану кліриків, тоді як саме це “деяние” і покликане позбавити сану владику Філарета. Чомусь це нагадує “розподіл шкури ще не вбитого ведмедя”.

Останній пункт обвинувачення стосується порушення митрополитом Філаретом 15-го правила Константинопольського Двократного собору, котре говорить про позбавлення сану тих єпископів, які не будуть підносити за богослужінням імені свого Предстоятеля, через що вони чинять розкол. Але в правилі є дуже важливий момент: позбавити сану можна лише тоді, коли єпископ “обличен будет в сем беззаконии”. “Судебное деяние” не наводить ніяких доказів того, що до 11 червня 1992 року митрополит Філарет припинив поминати ім’я Патріарха Олексія за богослужінням.

Сам же звинувачений твердить прямо протилежне: “Я підносив ім’я Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія за богослужінням до неправедного засудження мене Московським Архиерейським Собором 11 червня ц. р. та не вчиняв розколу... Винуватцями нового розколу у Православ’ї в Україні є учасники Харківського Собору. Деякі з них (наприклад, єпископ Чернівецький Онуфрій, єпископ Тернопіль­ський Сергій, єпископ Донецький Аліпій) припинили поминовення за богослужінням імені свого Предстоятеля Митрополита Київського і всієї України Філарета ще до незаконного обрання Предстоятелем УПЦ митрополита Володимира. Таким чином, не я, а Харківський Собор вчинив новий розкол в Україні” (З Апеляції митрополита Філарета).

Отож, розглянувши всі пункти обвинувачення, котрі містяться в “Судебном деянии Архиерейского Собора Русской Православной Церкви” від 11.06.1992 року, можемо зробити висновок: жодне з них не доведене. А тому в цілому вказане “Судебное деяние” не може бути канонічним і чинним. У світлі вищенаведених фактів стає зрозумілим, що весь “судовий процес” над Митрополитом Київським і всієї України Філаретом був затіяний лише з однією метою – позбутися головного рушія процесу набуття Українською Православною Церквою статусу помісної та автокефальної, тобто її Предстоятеля – митрополита Філарета. А разом з цим прибрати з РПЦ авторитетного ієрарха, який міг стати небезпечним конкурентом Патріарха Олексія.

Відразу ж після несправедливого вироку, винесеного московськими архиєреями, владика Філарет подав “Апеляцію Митрополита Київського і всієї України Філарета до Святійших Православних Патріархів та всіх Глав Помісних Православних Церков”. За канонами судочинства жоден вирок не може вступити в дію до того часу, поки не буде розглянуто апеляцію на нього. Апеляція митрополита Філарета досі перебуває в стані розгляду, бо відповідей на неї з боку Глав Помісних Православних Церков не надходило. Таким чином, вирок московського судилища не може вступити в дію. Тим більше такий антиканонічний та заполітизований.

Під час розгляду “судового процесу” над митрополитом Філаретом у автора, а можливо і у вас, шановні читачі, виникло декілька запитань, на які московська пропаганда не давала і не дає відповіді.

Якщо на Архиєрейському Соборі РПЦ 30.03 – 4.04 1992 року виявилося, що митрополит Філарет “веде аморальний спосіб життя, що у нього є жінка і діти, що він тиранить єпископат і кліриків, що він примушує їх, проти їхньої волі, виступати за автокефалію Української Православної Церкви” і т. ін., – то чому ж Собор не розпочав тоді ж слідства у цій справі, не призначив слідчої комісії, не зайнявся збором свідоцтв і документів тощо, а зробив усе можливе, щоб витягнути з владики Філарета обіцянку “добровільно” піти на спокій? Дуже вже цей спосіб нагадує радянську систему напи­сання невгодними начальству працівниками заяв на звільнення “за власним бажанням”. Що – боялися розголосу власних гріхів? Чи розуміли надуманість “справи Філарета”?

Чому Собор, на якому митрополит Філарет був присутній, висловив йому подяку за багаторічні архипастирські труди на Київській кафедрі і благословив на єпископське служіння на будь-якій іншій кафедрі УПЦ, а Собор 22 червня того ж року, на якому владики Філарета не було, виніс рішення позбавити його сану? Що – соромно було дивитися в очі довголітньому служителю, члену Священного Синоду і кандидату на Московський патріарший престіл? Чи боялися, що коли діло дійде до суду, то митрополит зможе в цьому “процесі” перемогти і далі “безкарно” продовжувати справу набуття УПЦ статусу помісної і автокефальної?

А що сталося з совістю українського єпископату? Як єпископи могли однією і тією ж рукою в листопаді 1991 року підписувати Діяння Помісного Собору Української Православної Церкви, де зокрема засуджувалися наклепи на Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета, а в травні наступного року в Харкові підписати постанови лжесобору, в яких вони “висловлювали сумнів щодо його моральної чистоти”, звільнили його з посади Предстоятеля і почислили за штат із забороною у священнослужінні? Може, тому ці єпископи і зібралися подалі від свого Предстоятеля – в першій столиці радянської України, – бо не наважувалися брехати йому в очі?

Як пам’ятаєте, владика Філарет ніяких клятв і письмо­вих обіцянок піти на спокій не давав – і все ж його засу­ди­ли за “клятвопорушення”. А як же тоді назвати те, що українсь­кий єпископат фактично відмовився від своїх підпи­сів під постановами Помісного Собору УПЦ, а єпископат РПЦ прийняв дві взаємовиключні ухвали, між якими не минуло й 2,5 місяців: 2 квітня – митрополиту Філарету “винести подяку і благословити”, а 11 червня його ж “позбавити сану”?

Запитання, запитання, запитання…

Може, у вас, шановні читачі, зародилася думка: “Як же міг Собор архиєреїв Христової Церкви винести беззаконне рішення?” Архиєреї теж люди, і, як і всіх людей, їх спокушує диявол. Дехто на ці спокуси піддається.

Не тільки в наш час з’являються антиканонічні рішення Архиєрейських Соборів. Від неправедного судочинства страждали захисники істини ще у Древній Церкві.

З історії Древньої Церкви відомо, що першим етапом боротьби за ствердження авторитету Нікейського І Вселенського Собору і його Символу віри була боротьба аріан зі святителем Афанасієм, Патріархом Олександрійським. За свідченням історика А. В. Карташева: “Вороги Афанасія добре знали, що за життя Константина важко було добиватися прямої відміни нікейської віри, а тому почали свою протинікейську і проаріанську боротьбу проти осіб – захисників Нікеї, з яких першим був Афанасій, використовуючи найбільш безцеремонні та наклепницькі прийоми”.

Вороги святителя Афанасія висували проти нього найбез­глуздіші звинувачення. Так, вони говорили, що святитель самочинно ввів новий податок в Олександрії. Єпископ Мемфіський Іоан Аркаф скаржився в столицю на надмірну вимогливість Афанасія. Святителя звинувачували в тому, що нібито з його відома пресвітер Макарій вирвав з рук розкольницького пресвітера Ісхіри чашу і розбив її.

Ісхіра, на прохання св. Афанасія, дав для влади письмову заяву, в якій повідомляв, що ніякого нападу на нього не було, а коли до нього приходив пресвітер Макарій, то він взагалі лежав хворий.

Щоб оббрехати Афанасія в очах імператора, його звинувачу­вали у зраді, мовляв, він посилав золото заколотнику Філумену.

Святителя звинувачували навіть у тому, що він вбив єписко­па Арсенія, а його відрубану руку зберігав для чаклунства. Щоб не допустити перевірки цього твердження,  вороги свято­го навіть сховали Арсенія а одному монастирі. Люди Афанасія знайшли Арсенія, і той письмово просив у нього вибачення.

Результатом наклепницької кампанії стало те, що у 335 році в Тирі зібрався, з нагоди освячення новозбудованого єрусалимського храму Воскресіння Христового, Собор, на якому було поставлене питання про суд над Афанасієм. Знову підняли питання про розбиту чашу і про єпископа Арсенія. Святитель привіз “вбитого” Арсенія з собою і показав його учасникам Собору живого й з двома руками. Противники Афанасія пояснили свою брехню тим, що вірний святителю єпископ Плусіан нібито спалив дім Арсенія, засадив його в карцер  і там катував. Арсеній втік через вікно і переховувався, а тому його прибічники вирішили, що Арсенія вбито.

Члени Собору, викриті в брехні, із штучним пафосом кричали на Афанасія: “Мучитель! Чаклун! Не достойний бути єпископом!” Слуги вивели Афанасія із зали. Святителю стало зрозумілим, що його особиста доля тримається на волосині, а тому він вирішив втекти.

На засіданні Собору вирішили підтвердити звинувачення, які похитнулися після спростувань святого Афанасія, і для цього послали в Єгипет комісію для перевірки. Цю комісію спеціально було набрано з ворогів Афанасія. Нікого з його прибічників в неї не допустили, як не включили до неї нікого з кліру Афанасія. Робота комісії закінчилася таємно і швидко. За великий хабар чиновник олександрійської префектури написав потрібний звіт.

“Афанасій, – говорить Карташев, – не був настільки наївним, щоб пасивно видати себе в руки ворогів. Вигнаний з засідання Собору, він негайно зник”. Тирський Собор заочно скинув Афанасія і заборонив йому в’їзд у Єгипет. Єпископам наказувалося розірвати з Афанасієм будь-яке спілкування. Сама його втеча ставилася йому в провину і оголошувалася доказом його вини.

З відчуттям “виконаного обов’язку” члени Собору поїхали до Єрусалима, де соборно освятили храм Христового Воскресін­ня, збудований імператором Константином. Звідси вони листом поінформували імператора, що завдяки діянням Собору було досягнуто церковного миру і єдності. “І якою малою ціною! Варто прибрати одну невгодну людину, і ось вся Церква – єдина!” – наводить думку членів Собору Карташев (“Вселенские соборы”, стор. 47-51). Вам, шановні читачі, це нічого не нагадує?

Імператор заслав Афанасія на Захід – в м. Трир. Преподобний Антоній Великий писав імператору Константину листи на захист неправдиво засудженого святителя, на що імператор відповідав, що “не може бути, щоб такий багаточисленний собор єпископів, освічених і мудрих, міг засудити невинного. Просто Афанасій людина горда, безцеремонна, сварлива”.

Історію засудження святителя Афанасія Великого хотілося б закінчити таким прикладом. “Коли наш мудрий Філарет (Дроздов, Митрополит Московський, канонізований РПЦ. – М. Б.) одному світському співрозмовнику, що відкидав правоту якогось судового вироку, зауважив: “Суд не помиляється”, той заперечив: “Владико, Ви забули про суд над Ісусом Христом”. Філарет зітхнув і покаянно зізнався: “В цю хвилину мене Господь забув…” (“Вселенские соборы”, стор. 52).

Дехто з читачів може мені заперечити, що, мовляв, гнали святого Афанасія єретики, а от Архиєрейський Собор РПЦ складався з православних єпископів, і тому суди над Афана­сієм Великим і митрополитом Філаретом не надаються до порів­няння. Наскільки подібні (чи не подібні) прийоми судочинст­ва були у єретиків ІV століття і у захисників єдності Російської Православної Церкви ХХ століття – судити вам. Автор навмисно обрав для прикладу суд над святим – щоб не можна було зробити полемічну ставку на те, що, мовляв, може, і праведно його засудили. Церква засвідчила неправедність суду, хоча, як ми бачили, його вирок визнавав святий рівноапостольний імператор Константин. Безпомилковість – то властивість Божа, а не людська.

Щоб спростувати можливі заперечення, подивимося на інший судовий процес – православних єпископів над святителем Іоаном Золотоустим.

Прибувши 381 року в Константинополь, святитель Іоан відразу ж здивував народ своїми проповідями. Для народу особливо дивним було почути з уст Константинопольського архиєпископа звинувачення на адресу “сильних світу цього”, бо до Іоана цього ніколи не було.

Попередник святителя, Нектарій, хоч і був Патріархом, залишався світською людиною, а тому не дуже переймався дисципліною кліриків. Святитель Іоан почав накладати на порушників канонічні заборони. Такі дії нового Предстоятеля відразу ж спричинили збільшення табору його ворогів. Особливо незадоволеною ним була імператриця Євдоксія.

Одного разу єпископи Ефеської Митрополії викликали святителя Іоана Золотоустого, як єпископа столиці, Нового Рима, до себе для того, щоб він, як третейський суддя, вирішив їхню суперечку. Єпископи звинувачували Ефеського митрополита Антонія у багатьох неправильних хіротоніях. Святитель Іаон, розібравшись у цій справі, скинув митрополита Антонія і ще 13 неправильно поставлених єпископів.

Такі дії святителя за межами своєї єпархії викликали ревниву реакцію Олександрійського Патріарха Феофіла. Він не міг примиритися з підвищенням авторитету столичної Константинопольської кафедри, бо це було ніби приниженням його власної кафедри – Олександрійської. А тому Феофіл був радий будь-якому приводу, щоб вгамувати ще одного константинопольського “вискочку”. Цим скористалися противники Золотоустого у самому Константинополі.

З константинопольських кліриків боротьбі з Золотоустим присвятив себе вигнаний з кліру за вбивство диякон Іоан. Незадоволені святителем звинувачували його в тому, що він ставив єпископів, навіть по 4 за раз, ні з ким не радячись; в диякони поставляв навіть поза чином Літургії, а дияконисі Олімпіаді надав право на власний розсуд провадити благочинну діяльність.

Із згоди імператора було зібрано Собор у Дубі, у передмісті Константинополя. На цьому Соборі більшість складали явні вороги Іоана. Святитель поставив умовою своєї присутності на Соборі видалення з нього його особистих ворогів: Патріарха Феофіла, Акакія Берейського, Антиоха Птолемаїдського, і Северіана Гавальського, як таких, що не можуть бути об’єктивними суддями в його справі. Завданням головуючого – Патрі­арха Феофіла – було не неупереджене судочинство, а скинення святителя Іоана Золотоустого з кафедри, а тому вказані особи залишилися в складі Собору. Золотоустий відмовився з’являтися на засідання, і тому його судили заочно.

На основі безглуздих звинувачень, а ще більшою мірою на основі того, що святитель Іоан не з’явився на судилище, його було засуджено і позбавлено сану. Того ж дня постанови “Собору” були підписані імператором і оголошені кліру Константинопольської Церкви. Для того, щоб підбурити імператора, – Іоана, за його викривальні промови, звинувачують ще й у кримінальному злочині – “ображанні величності”.

Золотоустого було таємно вивезено з Константинополя, але народ підняв бунт і вимагав його повернення. Імператриця Євдоксія, яка була запеклим ворогом святителя, злякалась і в листі просила його повернутися. Народ радісно зустрів свого архипастиря.

Уряд розіслав запрошення на новий Собор, який мав вирішити питання про законність Собору у Дубі. На цьому Соборі його члени не дійшли згоди, але політична влада “підрахувала голоси” за рішення, яке засудило святого Іоана Золотоустого. Святителя фактично тримали від домашнім арештом. Коли ж імператриця все ж таки наважилася заслати його в “невідомі народові області”, в Константинополі знову піднявся бунт. Святителя таємно вивезли з міста і повезли через Малу Азію до місця заслання. Там, де провозили опального архиєпископа Константинопольського, єпископи ховалися, бо боялися, що їх запідозрять у співчутті чи повазі до нього. Вони навіть не надали йому елементарної допомоги.

У 407 році біля поселення Комани (в сучасній Грузії) святитель Іоан Золотоустий помер. Його останні слова були: “Слава Богу за все!”

Блаженний Ієронім, на догоду Патріарху Феофілу, писав про Іоана Золотоуста як про “нечестивого, розбійника, святотатця, Іуду і сатану, якого не може належно покарати навіть саме пекло” (“Вселенские соборы“, стор. 184). А святитель Кирил Олександрійський, племінник Феофіла, у відповідь на прохання скасувати засудження Іоана, писав: “Зарахувати скинутого Іоана в єпископи – це все одно, що Іуду помістити серед апостолів” (“Вселенские соборы“, стор. 187). Так писали про святителя деякі святі – його сучасники. Пізніше вони змінили свою думку, але така оцінка святого Іоана була, і тому ми повинні пам’ятати, що безпомилковим і безгрішним є тільки Господь Бог.

Таким чином, шановні читачі, ми розглянули “канонічну казку про Філарета” і мали змогу переконатися в тому, що його засудження і “позбавлення сану” Архиєрейським Собором РПЦ 11 червня 1992 року – неканонічне і беззаконне. Засудивши митрополита Філарета на основі розповсюджених у засобах масової інформації чуток і домислів, а також на основі “многочисленных пожеланий трудящихся”, чи пак віруючих; домігшись розколу в українському єпископаті і духовенстві і перетягнувши деяку частину священнослужителів за допомогою “батога і пряника” на свій бік у боротьбі проти Предстоятеля Української Православної Церкви; розтоптавши церковні канони для спасіння “единой и неделимой”; створивши розкол в Українському Православ’ї, Московська Патріархія і Архиєрейський Собор РПЦ заслужили собі “почесне” місце в ряду гонителів правди.

Закінчити розгляд даної “казочки” хочеться словами святи­теля Іоана Золотоустого: “Нікого я так не боюсь, як єпископів”.

 

* * *

Ще одна “канонічна казочка”, яку ми з вами розглянемо, фактично є синтезом двох попередніх. Ви вже, мабуть, пересвідчилися, що “казка про автокефалію” і “казка про митропо­лита Філаре­та” мають мало спільного з правдою. Так само і наступна “казка” є нагромадженням брехні. Але щоб не виник­ло нарікань з приводу того, що автор хоче щось замовчати або приховати, розглянемо і її – й подивимося, наскільки штампи москвофіль­ської пропаґанди відповідають дійсному стану речей.

 

КАЗКА ТРЕТЯ: “ПРО КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ”

Суть цієї казки полягає в тому, що “Київський Патріархат як Церкву не визнає жодна Помісна Церква в світі, його очолює анафематствуваний лжепатріарх Філарет, і взагалі створений він Кравчуком і націоналістами; а тому він є безблагодатним і неканонічним. Об’єднуватися ж православні можуть лише через покаяння і лише в лоні канонічної УПЦ Московського Патріархату”.

З приводу “невизнання” Київського Патріархату вже дещо було сказано при розгляді “канонічної казки про автокефалію”. Визнання – це, як кажуть, справа наживна. Сьогодні не визнають – а завтра можуть визнати. Умовою визнання Помісної Української Православної Церкви є самовизначення. Коли православні українці нарешті визначаться, з ким вони – з Москвою чи Києвом, – тоді і прийде визнання. Краще за всіх про це сказав покійний Патріарх Мстислав: “Нам необ­хідно, щоб ми самі себе визнали!”

Як і при розгляді попередніх казок, звернемося до історії і поглянемо, як ішли до визнання своєї автокефалії інші Помісні Православні Церкви, як накладали анафеми на тих, хто цієї автокефалії домагався, і що з цього виходило.

На початок 1346 року сербський король Стефан Душан настільки підніс і зміцнив свою державу, що вирішив прийняти титул імператора, а Сербського архиєпископа поставити Патріархом. Законне бажання, яке згодом, як ми вже знаємо, з’явилося і у царя Московії Бориса Годунова.

В “Житії преподобного Ісаї старця” (Афонський Патерик) про виконання Стефаном свого наміру говориться так: “Це він зробив єдиною своєю владою, не тільки не порадившись з Патріархами грецькими, але й не побоявшись накликати на себе через цей вчинок церковне відлучення”. У 1346 році Стефан зібрав у Скоп’є церковний Собор, на якому Сербська Церква була піднесена до рангу Патріархії і першим Сербським Патріархом було поставлено архиєпископа Іоаникія ІІ.

Нову Патріархію визнали лише політично залежні від серб­ського короля Патріарх Тирновський і архиєпископ Охридський. В той же час король, своєю владою, вигнав із завойованих сербами візантійських провінцій єпископів-греків і поставив на їх місце сербів. За самовільне проголошення Серб­ського Патріархату і такі дії стосовно єпископів-греків, Константинопольський Патріарх Каліст І (як пізніше Патріарх Олексій і Московський Архиєрейський Собор – на митрополита Філарета) наклав на головного “винуватця” автокефалії Сербської Православної Церкви короля Стефана Душана анафему.

Ось витяг з її тексту: “Божою милістю ми, Каліст, Архиєпископ Вселенський Патріарх, сповіщаємо з усім Синодом нашої великої Кафоличної Апостольської Церкви, за дозволом царя нашого кир Андроніка юного і усього синкліту його, що в наше Православ’я з’явився від  західної Місії неправедний і хижий цар сербського народу Душан, сильний однодумець Західної Церкви… Повеліваємо: нехай буде “Маран ата і фрі фрі” з усім його народом сербської землі” (К. Є. Скурат. Історія Помісних Православних Церков. Т. І, стор. 105-106).

Ще більш дивним таке обґрунтування анафеми (яку і означають слова “маран ата”) стає в світлі того факту, що дипломатичні відносини короля Стефана з Папою почалися лише з 1353 року, коли постала загроза Сербській державі з боку короля Угорщини Людовіка (див. там само). Як бачимо, москвофіли не самі додумалися приписувати прихильникам автокефалії УПЦ пособництво католицькій експансії – так робили ще в давні часи.

До чого ж призвела анафема, накладена Константинопольським Патріархом не тільки на короля Стефана, але й на Патрі­арха, духовенство і весь (!) народ Сербії? “Були тоді суперечки, розкол і незгода між церковною владою грецькою і серб­ською; греки не приймали до причастя Пречистих і Божественних Таїн духовенство сербське і ругались йому” (Афонський Патерик, ч. 2, ст. 473). Як це схоже на сучасність, коли вже промосковське духовенство “ругається” духовенству українському!

Все це, однак, не стало на заваді Константинопольському Патріарху Філофею у 1374 році, через посередництво афонського ченця Ісаї, зняти накладену Калістом анафему з “царя, і Патріарха, і всіх живих та спочилих і прийняти у спілкування і співслужіння всіх архиєреїв та ієреїв”. Він навіть згодився з тим, щоб “сербам мати вже не архиєпископа лиш, але Патріарха самовладного” (там само, стор. 475-476). На підтвердження свого рішення Патріарх послав своїх представників – ієромонахів Матфея і Моїсея, – які служили у придворній церкві разом з раніше відлученими сербськими архиєреями і священиками.

Як бачимо, безрозсудне накладення анафеми на весь серб­ський народ закінчилось визнанням її нечинності. Московський Патріархат обмежився лише анафемою Патріарху Філарету, бо анафема на український народ, напевно, призвела б до того, що в Україні не залишилося б церковних представників Москви (як колись у Сербії – Константинополя).

І ще один важливий висновок ми можемо зробити з цієї історії. Проголошення Сербського Патріархату і поставлення першого сербського Патріарха відбулося з волі політичної влади в особі сербського короля. Для цього він, не радячись з грецькими Патріархами, скликав Собор, який і виконав королівське рішення. Сербська Церква таке “втручання” у свої права визнала канонічним, і ніхто її за це не осуджує, а от Київському Патріархату постійно закидають його “зв’язок з політикою” тільки за те, що він намагається лише привернути увагу державної влади до проблем Помісної Церкви.

Чому те, що було дозволено зробити Сербській Церкві, не дозволено тепер Церкві Українській? Чому сербська державна влада (як, до речі, і російська) може підтримувати свою Помісну Церкву, а українська – ні? Чи, може, в Москві просто не можуть змиритися з відділенням і незалежністю України та мріють про відродження Російської імперії? І зовсім не в канонах, і не в анафемах, і не у визнанні одних Церков іншими справа, а в тому, що Московська Патріархія використовує “канонічну” УПЦ МП як важіль впливу на Україну та її державну владу, а час від часу дає волю мріям про “воссоединение единой и неделимой”. (Хто не вірить – нехай ще раз перегляне наведену цитату з газети “Радонеж”).

Методом накладення анафем на провідників руху за автоке­фалію рідної Церкви Константинопольська Патріархія скористалась і в боротьбі за владу в Болгарській Православній Церкві.

Починаючи з 1850-х років серед православних болгар почався рух за національно-церковне відродження. До цього часу всі єпископи, яких ставила в Болгарію Константинопольська Патріархія, були греками, а більшість навіть не знала болгарської мови. Болгари почали вимагати від Константинополя поставлення болгарських єпископів, а також ширшої церковної автономії. На всі ці вимоги Константинополь реагував вкрай неґативно.

Протистояння між Константинопольською Патріархією і болгарами з року в рік посилювалося. Закінчилось усе тим, що болгари домоглися від султана видання указу, який проголошував створення автокефальної Православної Церкви в Болгарії – “Болгарського Екзархату”. Це сталося 2 квітня 1872 р.

Предстоятель Болгарського Екзархату, Екзарх Анфим, намагався зустрітися з Константинопольським Патріархом, але той відмовився його приймати. Він видав окружний лист, в якому дав Екзарху Анфиму 30-тиденний строк для “покаяння”, після чого обіцяв позбавити його сану. Для цього він навіть вирішив зібрати Собор всіх східних Патріархів.

Екзарх оголосив усі заборони Константинопольського Патріарха недійсними, і 11 травня 1872 року за Божественною літургією у болгарському храмі Константинополя зачитав акт про проголошення Болгарської Церкви автокефальною.

У відповідь на це Константинопольський Патріарший Синод оголосив Екзарха Анфима позбавленим священства, двох митрополитів: Іларіона Ловчанського і Панаріота Филипполь­ського – відлученими від Церкви, а єпископа Макаріопольського Іларіона повинним геєні вогненній і вічній анафемі. Ніби вважаючи ці заходи недостатніми, Константинопольський Патріарх скликав 16 вересня 1872 року Помісний Собор (“Великий Місцевий Синод”), на якому було засуджено “етнофілитизм”, тобто національний поділ у Православ’ї, і проголошено прибічників етнофілитизму ворожими “єдиній Соборній і Апос­толь­ській Церкві” та оголошено Болгарську Церкву схизматич­ною (“Історія Помісних Православних Церков”, т. І, стор. 263).

Як бачимо, дуже схожими є методи боротьби з “автокефаліс­тами” у Константинополя і Москви. Добре, що хоч саме бажан­ня Української Православної Церкви набути статусу автокефальної на московському Архиєрейському Соборі не визнали “єрессю етнофілитизму”.

Хтось може заперечити, що, мовляв, сербів і болгар анафематствували за прагнення автокефалії, а от митрополита Філарета – за “гріхи проти Церкви”. З розгляду “Судебного деяния” Архиєрейського Собору РПЦ від 11.06.1992 року ми бачили, що всі обвинувачення на адресу владики Філарета виявилися не доведеними і брехливими. А тому те, що Москва не звинуватила митрополита Філарета у відстоюванні автокефалії для УПЦ, – лише вдалий тактичний крок. Мабуть, російські “соборні отці” врахували сумну історію грецьких анафем сербам і болгарам.

Два вищенаведених приклади переконують нас в тому, що невизнання Київського Патріархату іншими Помісними Право­славними Церквами, як і анафема на Предстоятеля Помісної Української Православної Церкви Патріарха Філарета – явища тимчасові. Вони не мають під собою жодної догматичної чи кано­нічної основи і викликані лише певними політичним обставинами.

Російська Православна Церква, використовуючи своє особливе становище, як найбільшої в православному світі за кількістю парафіян, змогла на деякий час ізолювати Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Московська Патріархія використала всі свої зв’язки в керівництві Помісних Православних Церков, які залишилися ще з радянських часів, для того, щоб не допустити визнання Київського Патріархату.

Така тимчасова ізоляція є також результатом фактичної бездіяльності української державної влади, яка, всупереч українським інтересам, відверто ігнорує питання підтримки Помісної Української Православної Церкви. На багатьох історичних прикладах ми бачимо турботу державної влади про автокефальний статус Православних Церков, які знаходяться на території даної держави, а тому можемо побажати, щоб і українська влада пильніше придивилася до цих прикладів і взяла їх як керівництво до активних дій.

Через політичні та економічні зміни в Росії і за її межами домінуюче становище РПЦ в православному світі не може бути постійним і навіть довготривалим. Вже зараз Константинопольський Патріарх висловлює думки, прямо протилежні позиції Московської Патріархії.

Це видно із взяття Константинопольським патріаршим Престолом під свою опіку Церкви на батьківщині нинішнього Московського Патріарха – в Естонії. Так було і з прийняттям під омофор Константинопольської Церкви Українських Православних Церков у США та Канаді, коли єпископів, яких Московська Патріархія не визнавала канонічними, Константинополь прийняв у спілкування, як канонічних. Так було і у 1998 році під час врегулювання розділення всередині Болгарської Православної Церкви, коли Московський Патріарх Олексій ІІ вимагав обов’язкового покаяння і перерукоположення “розкольників”, а Константинопольський Патріарх Вар­фоломій та інші православні Патріархи наполягали на об’єд­нанні і прийнятті єпископів – противників поставленого кому­ністами у 1971 році Патріарха Максима – в сущому сані. До речі, ці єпископи, очолювані Патріархом Пименом, ще 1996 р. вступили у євхаристійне єднання з Київським Патріархатом.

Як бачимо, в нинішній час Російська Православна Церква має дуже багато спірних питань у відносинах з Константинопольським Патріархом, як, до речі, і з Румунською, Грузинською, Болгарською Православними Церквами. А тому не буде нічого дивного, якщо Константинопольський Патріарх і деякі інші Предстоятелі Помісних Православних Церков відмовляться далі підтримувати антиканонічні дії Московської Патріархії і прорвуть ізоляцію навколо Київського Патріархату.

Ще у серпні 1992 року, коли митрополит Філарет разом з делеґацією Київського Патріархату їздив до Константинополя, він мав аудієнцію у Вселенського Патріарха Варфоломія. Його приймали не як розстригу, а як ієрарха православної Церкви. Своє офіційне мовчання з приводу рішень Архиєрейського Собору в Москві Константинопольський Патріарх пояснив тим, що не хоче, принаймні тепер, погіршувати свої від­носини з Москвою. Як бачите, причина політична, а не церковна. Румунський Патріарх Феоктист у листі до митрополита Філарета, датованому 12 грудня 1992 року, називає його Митрополитом Київським і всієї України, цим самим визнаючи недійсними рішення Московського Архиєрейського Собору.

Московська Патріархія створила в Українській Православній Церкві розкол і тепер заявляє, що, мовляв, у православних України немає єдності у ставленні до автокефалії. Природно, що її нині, після років масової брудної пропаганди, немає. Людей залякали розкольниками, автокефалістами, анафемами і “страшним лжепатріархом Філаретом”, а потім щиро дивуються – чому це “канонічні” православні так істерично сприймають появу ідентифікаційних податкових кодів, що ладні пікетувати власний Собор, який відбувся у грудні 1998 р. у Києво-Печерській лаврі?

Що може думати далека від церковних канонів і “великої політики” людина, коли москвофільські ієрархи з “канонічної” УПЦ МП нашіптують їй, що, мовляв, “під рясою лжепатріарха Денисенка – злий дух” (митрополит Антоній Черні­гівський), що “він накликав на себе і своїх присних не московську, а вселенську анафему – світове церковне прокляття” (митрополит Феодосій Полтавський), що “він зрікся своєї Церкви, свого народу, а значить – і Бога, Христа” (архиєпископ Іларіон Херсонський)? Що подумає про Церкву та її ієрархів людина, яка, приміром, дізнається від архиєпископа Онуфрія Чернівецького, що “кінець його (тобто Патріарха Філарета) буде такий, як кінець антихриста: буде ввержений у вогненне озеро”? Чи не стане така людина сахатися кожної тіні і бачити повсюди лише антихристів?

Можна зрозуміти, коли в такому апокаліптично-анафематичному стилі пишуть свої творіння Василій Анісімов чи Святослав Речинський – вони не богослови, в семінаріях і академіях не вчилися, а просто заробляють (чи відробляють) гроші. А чути вищенаведені і подібні до них вислови з вуст поважних ієрархів, м’яко кажучи, дивно, бо вони приватизували Господнє право на суд і вказують Господу Богу: кого в рай, а кого в пекло.

Церковний народ звик вірити своїм пастирям, а тому йому важко осягнути підступність тієї широкомасштабної брехні, якою його “окормляють” з Москви. Як і завжди в історії, правда все одно восторжествує. Тільки як промосковські архиєреї та ієреї будуть дивитися в очі оббреханому і облитому москов­ським брудом Патріарху Філарету? Може, тому вони, представ­ники “канонічної” УПЦ МП, вперто не бажають сідати за стіл переговорів – бо їм владиці Філарету соромно в очі дивитися.

Так, нині, завдяки москвофільській пропаганді, немає єдності серед православних у ставленні до Помісної Української Православної Церкви. Але ж ця єдність була, і зафіксована вона у постановах Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року, який одноголосно висловився за автокефалію Української Православної Церкви. І ніким, навіть Московським Архиєрейським Собором, не було доведено, що цей Помісний Собор був проведений під тиском, а підписи його учасників – вимушені. Рішення цього Собору досі чинні, а тому єдність може бути досягнута знову, коли розвіється чорний дим московської дезінформації та брехні.

Коротко треба сказати про той міф, що Київський Патріархат “створений Кравчуком і нардепами”. Якщо це так, то тоді можна сказати, що Сербська Церква створена королем Стефаном Душаном, Болгарська – екзархом Анфимом і султаном Абдул-Азисом, а Московська Патріархія – царем Борисом Годуновим, а у 1943 році – Йосифом Сталіним. Якщо Київський Патріархат створений політиками, то чому він не пішов у небуття разом з відходом цих політиків від влади? За всю історію Православної Церкви політична і державна влада ніколи не стояла осторонь церковного життя. То чому ж тоді українська влада повинна забути про інтереси України у церковній сфері і підтримувати московські церковні інтереси? Тільки тому, що Москва проголосила УПЦ Київського Патріархату “неканонічною”? А якщо завтра проголосять “неканонічним” входження в склад України Криму або й саму українську незалежність? Досвід політичних московських анафем ми вже маємо – згадайте гетьмана Івана Мазепу або митрополита-мученика Арсенія Мацієвича.

Якщо Московська Патріархія так ревно оберігає Церкву від втручання політиків, то чому ж тоді Патріарх Олексій благословляв чисто політичний акт – союз Росії і Білорусі? Чому за політичну діяльність Архиєрейський Собор РПЦ не позбавив священного сану єпископа Павла (Лебідя), який, з “благословення УПЦ МП”, був кандидатом до Верховної Ради за списками Партії реґіонального відродження України і в її передвиборчій телепрограмі навіть благословляв віруючих через телекамеру – майже як Кашпіровський, але за таку саму діяльність анафематствував священика Гліба Якуніна? Коли Російська Православна Церква Московського Патріархату бере активну участь у національному відродженні російського народу – вона патріотична, а коли Українська Православна Церква Київського Патріархату так само захищає інтереси свого народу, українського, то вона – “націоналістична і бандерівська”? Може, тому, що для шовіністів з Москви українці – це хохли, а не нація з багатовіковими традиціями.

Як сказано в Євангелії: “лікарю, зцілися сам”.

 

* * *

Розгляд “канонічних казок” хотілося б завершити думками про стан сучасного православ’я колишнього ректора Джорданвільської Духовної Семінарії (Російська Православна Церква Закордоном) архиєпископа Аверкія (Таушева, †1967). Наведу їх мовою ориґіналу.

“К Церкви относятся как прежде всего к земной организации. Принадлежность к мистическому Телу Христа начинает смешиваться в сознании людей с членством в той или иной церковной партии. Тогда позволительным становится разрушить жизнь человека под предлогом “чистки в Церкви”, если этот человек этой организации не выгоден. В этих условиях клирики, миряне и монахи натравливаются друг на друга, начинают друг друга ненавидеть и между ними начинается вражда во имя мирских интересов их церковных партий.

Различные партии могут соединяться в “супер-партии” с тем, чтобы чувствовать себя более каноничными; они могут говорить о своем внешнем единстве, как будто оно составляет подлинно духовное единство Церкви. “Каноничностью” (этим основным оружием в полемике между партиями) начинают произвольно манипулировать и ошибочно смешивать ее с “признанием” одной партии другими партиями. Как следствие, тот кто ведет наиболее эффективную пропаганду, тот и становиться более “каноничным”.

Те из облеченных церковной властью, кто не обладает подлинно апостольской ревностью, могут тем не менее весьма ревностно трудиться для достижения своих личных целей или для выгоды своей партии. Имея мирское представление о власти, они считают, что их основная задача в том, чтобы работа их внешнего церковного аппарата происходила гладко, а не в том, чтобы спасать души. Будучи неспособными осуществлять пастырство по-отечески, с любовью, они видят в повиновении себе норму поведения, необходимую для функционирования организации.

Объективно, они наделены священническим достоинством, могут процитировать множество канонов, чтобы подтвердить свое право на неограниченную власть, но “они имеют вид благочестия, силы же его отрекаются” (2 Тим. 3, 5). Каноны, которыми они пользуются, разумеется, имеют смысл только тогда, когда применяются в правильном духе, с пастырским рассуждением в соответствии с учением Церкви.

Эти властители показывают дурной пример, и люди не имеют возможности сравнить его с истиной, поскольку никогда с ней не встречались. Они не способны отличить формальное пастырство от истинного Православия, ведущего к спасению души; а потому ищут пастыря не из духовных соображений, но чтобы “официально” стать членами правильной церковной партии. Если почему-либо эти поиски оканчиваются неудачей, то… образуется горечь и отчаяние, оттого, что тебя не считают “официально православным”.

Чи все це не нагадує вам сучасний стан в Українському Православ’ї?

 

* * *

Ось і завершився наш розгляд “былинного эпоса”, складеного Московською Патріархією та її прибічниками для того, щоб використовувати його для підтримки свого розхитаного впливу на Православ’я в Україні. Будемо мати надію, що наш мудрий народ врешті-решт зрозуміє, хто його дійсний пастир, а хто – наймити. І тоді піде у минуле і стане набутком історії неправда московських анафем.

 

 

 

АРХІВНІ ДОКУМЕНТИ

 

ЗАЯВА

ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

 

Проведення Собору Української Православної Церкви у Харкові під керівництвом єпископа Харківського Никодима і вибори на ньому нового Предстоятеля УПЦ, що сталося при підтримці Московської Патріархії, призвело до чвар та конфліктних ситуацій в середовищі Української Православної Церкви.

Українська держава не втручається у справи Цер­кви, але і не дозволяє діяти всупереч Статуту того чи іншого релігійного об’єд­нання, зареєстрованого у відповідності з чинним законодавством України.

Комітет у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, вивчивши правомірність Харківського Собору УПЦ, визначив, що він проведений з порушеннями Статуту Української Православної Церкви, а тому його рішення не можуть бути визнаними.

Президія Верховної Ради України закликає духовенство і мирян УПЦ виявити зваженість, не ускладнювати й так доволі напруженої релігійної обстановки в Україні, пам’ятати про миро­творчу функцію Церкви – виховання віруючих в дусі братерст­ва і єдності. Ми висловлюємо сподівання, що верховні душпастирі УПЦ дійдуть злагоди й замирення, покажуть приклад високої патріотичної і християнської відповідальності за долю народу України.

16.06.92

 

 

ОБРАЩЕНИЕ
ВРЕМЕННОГО СВЯЩЕННОГО СИНОДА
УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ
К АРХИЕРЕЙСКОМУ СОБОРУ
РУССКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ

 

Изучив сложную, конфликтную, а в некоторых местах доходящую до применения насилия религиозную ситуацию на Украине, мы не считаем целесообразным и полезным для Украинской Православной Церкви участвовать в заседании Архиерейского Собора Русской Православной Церкви 11 июня сего года, занимающегося рассмотрением вопросов независимой Украинской Православной Церкви и ее законного Предстоятеля; мы вынуждены через насто­ящее обращение изложить сущность церковной проблемы на Украине и породивших ее причин.

1. Постановления Священного Синода Русской Православной Церкви от 7 и 21 мая сего года являются вмешательством в дела Украинской Православ­ной Церкви, так как они нарушают определение Архи­ерейского Собора РПЦ от 25-27 октября 1990 года о даровании Украинской Православной Церкви самостоятельности и независимости в управлении.

2. Решение так называемого Харьковского Собора украинских епископов является неканоническим, потому что они нарушили 34 Апостольское правило. Это самочинное собрание проходило без Митрополита Киевского и всея Украины Филарета, законного Предстоятеля УПЦ, без его благословения, без ведома и без приглашения.

3. Харьковский “собор” грубо попрал Устав Украинской Православной Церкви, принятый на Поместном Соборе УПЦ и зарегистрированный государственным органом независимой Украины. Изменения, внесенные епископами в Устав УПЦ, незаконны и неоправданны. Они направлены против независимости Украинской Православной Церкви.

4. Украинские епископы, фактически отказавшиеся от независимости Украинской Православной Церкви, хотя и прикрывающиеся ее самостоятельностью в управлении, не могут представлять интересы УПЦ на Архиерейском Соборе Русской Православной Церкви 11 июня сего года и выступать от ее имени.

5. Согласно Уставу об управлении в Украинской Православной Церкви, высшая судебная власть в пре­делах УПЦ принадлежит Поместному и Архиерей­скому Соборам УПЦ. Поэтому Архиерейский Собор Русской Православной Церкви не правомочен судить Предстоятеля Украинской Православной Церкви.

6. Архиерейский Собор Русской Православной Церкви 31 марта – 4 апреля сего года, благословив митрополиту Филарету продолжать архиерейское служение и выразив ему благодарность за многолетнее служение Церкви, фактически снял с него возводимые на него клеветнические обвинения.

7. Поместный Собор Украинской Православной Церкви 1-3 ноября 1991 года определил: “Отвергая все клеветнические нападки некоторых средств массовой информации и расценивая их как выпады не только против Предстоятеля Церкви, а и против всей ее иерархии, клира и мирян, Собор Украинской Православной Церкви выражает полное доверие Митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету и подтверждает его избрание украинским епископатом 9 июля 1990 года Предстоятелем Украинской Православной Церкви”.

8. Ради Господа нашего Иисуса Христа мы смиренно просим Архиерейский Собор Русской Православной Церкви во имя церковного мира не разжигать религиозной вражды и ненависти среди православных и не создавать нового раскола на Украине. В случае же, если Архиерейский Собор РПЦ применит к Митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету канонические санкции за его отказ добровольно уйти с поста Предстоятеля УПЦ, то они (санкции) не будут признаны законными Украинской Православной Церковью, имеющей статус независимости, и будут расцениваться как грубое вмешательство в ее внутреннюю жизнь.

9. Обвинение в адрес митрополита Киевского и всея Украины Филарета в нежелании созывать Архиерейский Собор УПЦ не имеют под собой основания, так как решение Священного Синода УПЦ от 6 апреля 1992 года, назначившего на 11 мая с. г. заседания для обсуждения церковной ситуации на Украине и определения даты созыва Архиерейского Собора УПЦ, не было выполнено не по вине Митрополита Филарета. Подготовка к Архиерейскому Собору УПЦ ведется и окончательное время созыва его будет определено Синодом УПЦ.

10. Украинская Православная Церковь по-прежнему пребывает в каноническом единении с Русской Православной Церковью и со всеми Поместными Православными Церквами и в то же время остается независимой и самостоятельной в управлении. Она остается верной Божественным и Священным канонам и унаследованным от святых отцов обычаям Кафолической Православной Церкви и не нарушает благословенной Грамоты, дарованной Предстоятелю Украинской Православной Церкви Митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету 27 октября 1990 года.

 

Филарет, Митрополит Киевский и всея Украины

Яков, епископ Почаевский,

управляющий Тернопольской епархией

Варсонофий, епископ Ивано-Франковский и Коломыйский

СПИРИДОН, ЕПИСКОП ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦКИЙ

 

 

ЗВЕРНЕННЯ

СВЯЩЕННОГО СИНОДУ УКРАЇНСЬКОЇ
ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ДО КЛІРУ, ЧЕНЦІВ

І ВСІХ ВІРНИХ ЧАД НАШОЇ ЦЕРКВИ

 

Дорогі браття і сестри!

 

“Благодать вам і мир від Бога Отця і Господа нашого Ісуса Христа!” (2 Солун. 1, 1).

З великою тривогою і болем звертаемось до вас у цей складний і доленосний час. Господь послав для всіх нас і для нашої Україн­ської Православної Церкви велике випробування, як тому багатостраждальному праведному Іову.

Священний Синод сповіщає про те, що законний Предстоятель Української Православної Церкви Митрополит Київський і всієї України Філарет керує Церквою, відправляє архиєрейські богослужіння, поставляє єпископів, рукопокладає священиків і дияконів і проповідує Євангеліє Христове.

Незважаючи на те, що частина українського єпископату під тиском Московської Патріархії зрадила інтереси нашої церковної незалежності і Предстоятеля УПЦ, з ласки Божої наш Священний Синод продовжує свою діяльність.

В останній час Харківське зібрання посіяло серед духовенства, чернецтва і мирян смуту, розбрат і ворожнечу. Воно поділило нашу Українську Церкву на частини. Це є гріх перед Богом.

Ми з болем у серці констатуємо, що все це відбувається в угоду політичним амбіціям неприятелів незалежності Української Православної Церкви.

Доводимо до вашого відома, що в угоду Москві церковні екстремісти вже вчинили насильство, а саме в Одесі, Почаєві, а тепер готується таке безчинство в Києві та в інших місцях. Священиків, ченців, студентів духовних навчальних закладів і мирян залякують і тероризують.

Заради Господа нашого Ісуса Христа закликаємо вас до церковного миру, злагоди, християнської любові, виваженості у своїх діях. Ми благаємо вас єднатись навколо законного Предстоятеля Україн­ської Православної Церкви митрополита Філарета і не роздирати ризу Христову. Ми залишаємось в канонічному і духовному єднанні з усіма Помісними Православними Церквами.

 

Дорогі браття і сестри!

 

Не довіряйте неправдивій інформації і не ідіть на різні провокації. Ради спасіння своєї душі і Царства Божого, не дайте себе ввести в оману. Просимо вашої всілякої підтримки і святих молитов за долю нашої Української Православної Церкви на благо незалежної України.

Закликаємо на вас і на весь наш український народ благословення Боже.

 

 

Філарет, Митрополит Київський і всієї України

Яків, єпископ Почаївський

Варсонофій, єпископ Івано-Франківський і Коломийський

Спиридон, єпископ Переяслав-Хмельницький

 

 

 

Святейшему Вселенскому

Патриарху Варфоломею

 

Ваше Святейшество!

 

Антиканонические вмешательства Московской Патриархии во внутреннюю жизнь Украинской Православной Церкви резко осложнили церковную ситуацию в Украине. В связи с этим намечается новый раскол.

По указанию Патриарха Алексия в Харькове было проведено собрание украинских епископов в нарушение 34-го Апостольского правила, постановления Архиерейского Собора Русской Православной Церкви и Устава об управлении в Украинской Православной Церкви. Совершив каноническое преступление против меня – Митрополита Киевского и всея Украины в Харькове, они готовят в Москве окончательную судебную расправу надо мной.

Сознавая историческую и фактическую связь Киевской Митрополии с Матерью-Церковью Константинопольской, обращаюсь к Вашему Святейшеству и к Священному Синоду с просьбой канонически вмешаться в наше дело и не допускать в Москве беззаконного судилища надо мной. Этим вы избавите Украинскую Православную Церковь от назревающего раскола и укрепите Православие в Украине.

При этом направляю мое Открытое письмо Патриарху Алексию и Обращение Священного Синода Украинской Православной Церкви к Архиерейскому Собору Русской Православной Церкви.

 

Вашего Святейшества смиренный богомолец и сослужитель

Филарет, Митрополит Киевский и всея Украины.

10.06.92 г.

 

 

ПОСТАНОВА ВСЕУКРАЇНСЬКОГО
ПРАВОСЛАВНОГО СОБОРУ

25-26 червня 1992 р.

 

З волі Божої скликаний в м. Киеві Всеукраїнський Православний Собор, керуючись прагненням народу України, що здобув і утверджує свою самостійну державу, здійснюючи устремління вірних до відновлення незалежності Українського Православ’я, в цей складний і відповідальний момент в історії України постановив:

1. Об’єднати Українську Православну Церкву та Українську Автокефальну Православну Церкву в єдину Українську Православну Церкву – Київський Патріархат.

2. Українська Православна Церква – Київський Патріархат є правонаступницею УПЦ та УАПЦ, всіх договорів та угод, укладених ними до нинішнього дня, та всіх їх коштів, майна, рухомого і нерухомого, включаючи храми, монастирі, учбові заклади та інше. Всі банківські рахунки УПЦ та УАПЦ стають рахунками Україн­ської Православної Церкви – Київського Патріархату.

3. До прийняття нового Статуту Української Православної Церкви – Київського Патріархату керуватися Статутом УАПЦ. Використовувати печатку та штамп Української Православної Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви.

4. Собор заявляє, що главою УПЦ Київського Патріархату вважає Патріарха Мстислава.

5. В зв’язку з нагальною необхідністю зміцнення керівництва Української Православної Церкви Київського Патріархату, врахо­вуючи перебування Патріарха Мстислава за межами України, а також його вік (94 роки), що ускладнює керівництво Церквою, ввес­ти посаду Заступника Патріарха, – Київського патріаршого престолу.

6. Затвердити Заступником Патріарха Блаженнійшого Філарета, Митрополита Київського і всієї України.

7. Затвердити керуючим справами Київської Патріархії Митрополита Переяславського і Січеславського Антонія.

8. Утворити Священний Синод Української Православної Церкви у складі:

1. митрополит Філарет

2. митрополит Антоній

3. архиєпископ Роман

4. єпископ Яків

5. єпископ Петро.

9. Утворити Вищу Церковну Раду у складі членів Священного Синоду та:

1. протопресвітера Володимира Яреми

2. протоієрея Бориса Табачека

3. протоієрея Олександра Швеця

4. протоієрея Володимира Черпака

5. Василя Червонія

6. Олеся Шевченка

7. Миколи Поровського.

 

Від Української Православної Церкви

Філарет, Митрополит Київський

і всієї України

 

Від Української Автокефальної Церкви

Антоній, Митрополит Переяславський

І СІЧЕСЛАВСКИЙ, КЕРУЮЧИЙ СПРАВАМИ УАПЦ

 

 

РІШЕННЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО СОБОРУ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

 

1. Собор одностайно скасовує антиканонічне приєднання Київ­ської Митрополії до Московського Патріархату у 1686 році.

2. Собор засуджує незаконні рішення Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви від 11 червня 1992 року про позбавлення сану Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Філарета та єпископа Почаївського Якова, керуючого Тернопільською єпархією, і визнає їх як такі, що не мають чинності щодо Української Православної Церкви – Київського Патріархату.

3. Всеукраїнський Православний Собор звертається до Президента, Верховної Ради та Уряду України з проханням передати Українській Православній Церкві Київського Патріархату стародавні святині м. Києва: Софійський собор та Києво-Печерську лавру.

 

Від Української Православної Церкви

Філарет, Митрополит Київський

і всієї України

 

Від Української Автокефальної Церкви

Антоній, Митрополит Переяславський

і Січеславский, керуючий справами УАПЦ

26.06.92 р.

 

 

Президенту України

Л. М. Кравчуку

 

Вельмишановний Леоніде Макаровичу!

Всеукраїнський Православний Собор, що зібрався 25-26 червня 1992 року у столиці нашої Вітчизни Києві, з радістю повідомляє Вам, що збулася мрія православного народу України про об’єднання двох православних Церков – УПЦ і УАПЦ, які перебували досі в конфронтації.

Згідно з одностайним рішенням Всеукраїнського Православного Собору віднині в Україні буде одна незалежна Українська Православна Церква, яка продовжуватиме давні православні традиції Київської Руси-України.

Собор вважає об’єднання двох Церков визначною подією сьогодення.

Ми щасливі з того, що даною подією ми здійснили дві найголовніші засади морально-релігійного змісту: виконали заповідь Христову про єдність віри та любові, а також звершили заповідь про нелицемірну любов до своєї Вітчизни.

Всеукраїнський Православний Собор щиросердно благословляє суверенітет нашої молодої Української держави: підносить свої молитви за процвітання її народу, за мир і добробут на її землі.

Ми живемо надією на те, що Господь і далі подаватиме мудрість і ласку Президенту і Уряду незалежної України. Радіємо, що з ласки Божої співпали прагнення православного народу і Уряду про втілення в життя омріяного віками стремління до незалежності Церкви в незалежній державі.

Вельмишановний пане Президенте! Звертаємося до Вас з проханням підтримати наші зусилля і захистити об’єднану Україн­ську Православну Церкву – Київський Патріархат від будь-якого посягання на її права і втручання у її внутрішнє життя заради спокою і миру у нашому суспільстві, для користі всього народу України.

Виявляємо Вам подяку за надану можливість провести наш Собор.

Прикликаємо Боже благословення на нашу землю, на наш народ і його керівництво.

 

Від Української Православної Церкви

Філарет, Митрополит Київський

і всієї України

 

Від Української Автокефальної Церкви

Антоній, Митрополит Переяславський

і Січеславский, керуючий справами УАПЦ

25.06.92р.

 

 

 

Его Святейшеству, Святейшему Варфоломею,

Архиепископу Константинопольскому,

Патриарху Вселенскому

 

Ваше Святейшество!

 

Священный Синод Украинской Православной Церкви обращается к Вашему Святейшеству и в Вашем лице ко всей Полноте Константинопольской Церкви-Матери с просьбой о даровании нашей Церкви автокефалии.

26 мая 1992 года в Киеве на Всеукраинской конференции духовенства и мирян, а затем 25 июня 1992 года на Всеукраинском Православном Соборе был отменен акт от 1686 года о подчинении Киевской Митрополии Московскому Патриархату.

Осознавая историческую и каноническую связь Киевской Митрополии с Матерью – Константинопольской Церковью и зная, что только от Матери-Церкви можно получить автокефалию, мы обращаемся к Вашему Святейшеству и к Священному Синоду с вышеупомянутой просьбой.

 

Филарет, Митрополит Киевский и всея Украины

Антоний, митрополит Переяславский и Сичеславский

Владимир, архиепископ Белоцерковский

Данило, архиепископ Черновицкий и Буковинский

Иаков, епископ Почаевский

Спиридон, епископ Переяслав-Хмельницкий

Варсонофий, епископ Ивано-Франковский и Коломыйский

30 ИЮНЯ 1992 ГОДА

 

 

ЗВЕРНЕННЯ

ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ ВІД
ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО СОБОРУ

 

Ми, єпископи, клірики та миряни Української Православної Церкви та Української Православної Автокефальної Церкви, зібралися нині в древній славній столиці України – Києві, щоб виконати волю Господню і прагнення вірних: об’єднати дві наші Православні Церкви.

Сьогодні ми одностайно і урочисто заявляємо, що в інтересах молодої Української держави, яка утверджується в надто складних умовах, таке об’єднання Українських Церков – здійснене. Усіх нас з’єднала спільна мета – здобуття дійсної незалежності Україн­ської Православної Церкви, і досягти цієї мети можна лише разом, у братньому єднанні.

Однак не можна не відзначити активізацію противників єдності і незалежності українського народу, особливо з-поза меж України, які намагаються сіяти розбрат в Українській Православній Церкві.

Звертаємося до Верховної Ради України з проханням підтримати наші зусилля і захистити об’єднану Українську Православну Церкву – Київський Патріархат від будь-якого посягання на її права і втручання у її внутрішнє життя заради спокою і миру у нашому суспільстві, для користі всього народу України.

 

 

 

ПОСЛАННЯ ДО ВІРНИХ

УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

 

Дорогі браття і сестри!

Архиєрейський Собор Української Православної Церкви Київ­ського Патріархату звертається до вас зі словом злагоди і примирення. Наша Церква побудована на одвічних принципах україн­ського православ’я – православ’я св. Володимира та Петра Могили. Тому не вірте брехням, начебто ми – католики, начебто віра наша – не православна. Ми молимося тим самим св. іконам, у тих самих церквах, молимося живою українською або книжною слов’янською мовами. В незалежній Україні ніщо не повинно роз’єд­нувати нас. І так само, як постали сто років тому на руїнах Османської імперії незалежні (або автокефальні по-грецькому) Болгарська, Сербська, Елладська, Румунська, Албанська Православні Церкви у незалежних державах Болгарії, Сербії, Елладі (Греція), Румунії та Албанії, так не може не постати незалежна Українська Православна Церква в незалежній Україні.

Тому закликаємо вас, браття й сестри, вирішити всі наші непорозуміння на спільному Соборі, а ще до такого Собору – відкинути всі наші чвари й спільно молитися за нашу Україну та її народ.

26.06.92 р.

 

 

 

Ваше Святейшество!

Святейший Вселенский Патриарх Варфоломей!

 

25-26 июня 1992 года в Киеве состоялся Всеукраинский Православный Собор, на котором произошло объединение Украинской Православной Церкви и Украинской Автокефальной Православной Церкви. Это событие, ликвидировавшее раскол в среде Украинского Православия, имеет историческое значение как для Украин­ской Православной Церкви, так и для всей независимой Украины.

Все знают историю Киевской Митрополии и помнят истоки христианства на Руси-Украине, поэтому обращаемся к Константинопольскому Патриархату как к Матери-Церкви, и верим, что Вселенская Патриархия поможет Украинской Православной Церкви в получении ее канонической независимости – автокефалии.

Мы убеждены, что суверенное Украинское государство с 52-миллионным населением имеет право на полную независимость во всех сферах жизни, в том числе и церковной. Основания для полной самостоятельности Украинской Православной Церкви существуют как в ее тысячелетнем прошлом, так и в ее настоящем.

 

Президент Украины

Л. Кравчук                                                                                                                      02.07.92

 

 

 

ЗВЕРНЕННЯ ДО ЄПИСКОПАТУ, ДУХОВЕНСТВА

ТА МИРЯН УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ,
КАНОНІЧНО ПІДПОРЯДКОВАНОЇ МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТУ

 

Українська держава є законною спадкоємницею Київської Руси, її історичного та релігійного надбання. На шляху своєї державницької розбудови вона зустрічає багато проблем. Ці проблеми ще більше підсилюються духовно-моральним спадом, який переживає нині наше суспільство. Особливо загроза нависла над Православною Церквою – Церквою святого Володимира і хрещеної ним Руси-України.

Господь наш Ісус Христос дав нам Свою Церкву і молився, “щоб всі були єдині” (Ін. 17, 21). Та, на жаль, православні ієрархи зараз більше думають не про церковну єдність, а про вирішення полі­тичного питання – підпорядкування Церкви Москві чи Києву. І цим не тільки роздирають церковний хітон єдності, але й дають підставу, щоб Православну Церкву в Україні нагло плюндрували заїжджі проповідники протестантських конфесій і різних християнських та нехристиянських сект.

Через розбрат та непорозуміння між єдиновірними братами і сестрами розчленована Українська Православна Церква втрачає можливість проводити свою духовну і спасительну місію. Така Церква не тільки не несе духовності українському народові, а навпаки, своїми міжусобними чварами розганяє на­віть тих, хто уже знаходиться у церковній загорожі.

Ми, архиєреї, клір та миряни Української Православної Церкви Київського Патріархату, з усією від­повідальністю усвідомлюємо загрозу, яку несе Укра­їн­ському Православ’ю роздробленість через підпорядкування різним адміністративним центрам. Тільки ворожість до Православної Христової Церкви і до української державності може бути перешкодою об’єднання Української Православної Церкви. Тому зараз, коли Київський престіл вдовствує після упоко­єння у Бозі Патріарха Мстислава, звертаємося до всіх православних з закликом об’єднатися. Примирімося, бо на нас лежить сьогодні відповідальність перед Бо­гом і перед Україною за те, що трапилась біда: розді­лення, міжусобиці, ненависть між православними в Україні. Це засмучує нашого Небесного Творця і є на користь нашого спільного ворога – диявола.

Звертаємося особисто до всіх архиєреїв Української Православної Церкви, її кліру та всіх мирян з настійною пропозицією – зробити все можливе для скорішого об’єднання Українського Православ’я в Єдину Помісну Українську Православну Церкву.

Для цього пропонуємо:

1. На рівні парафій, благочиній та єпархій обох православних Цер­ков обговорити можливі шляхи об’єднання і до вересня місяця цього року винести свої пропозиції на загальноцерковне обговорення.

2. Провести до вересня місяця цього року консуль­тативні зуст­річі керівництва Української Православної Церкви Київського Патріархату і Української Православної Церкви з метою попереднього погодження умов об’єднання Українського Православ’я.

3. Провести у 1-й половині вересня місяця цього року загальну передсоборову нараду з метою визначення терміну та умов проведення Всеукраїнського Православного Собору для об’єднання Українського Православ’я та обрання єдиного Глави Помісної Української Православної Церкви.

Лише при повній злагоді і єдності між нами Православна Церква в Україні зможе у повній мірі виконувати свою спасенну місію і бути духовним ґарантом самобутності нашого народу.

м. Київ,

28 червня 1993 року

 

Володимир, митрополит Чернігівський і Сумський, Патріарший Місцеблюститель

Філарет, митрополит Київський, заступник Патріарха Київ­ського і всієї України

Антоній, митрополит Переяславський і Січеславський, керуючий справами Київської Патріархії

Іоан, митрополит Дрогобицький і Самбірський

Андрій, митрополит Галицький, керуючий Івано-Франківською єпархією

Данило, архиєпископ Чернівецький і Буковинський

Андрій, архиєпископ Львівський і Сокальський

Яків, архиєпископ Тернопільський і Кременецький

Спиридон, архиєпископ Вінницький і Брацлавський

Софроній, єпископ Житомирський і Овруцький

Роман, єпископ Харківський і Полтавський

Іоанн, єпископ Яготинський, вікарій Київської єпархії

Серафим, єпископ Луцький і Волинський

Нестор, єпископ Черкаський і Чигиринський

Стефан, єпископ Одеський і Балтський

Прот. Віталій Політило, ректор Львівської ДС

Прот. Миколай Бочкай, ректор Волинської ДС

Прот. Михаїл Марусяк, ректор Івано-Франківської ДС

Даниїл, ректор Київської ДС

Прот. Борис Табачек, секретар заступника Патріарха

Прот. Іоанн Швець, інспектор Київської ДС

Прот. Олександр Швець, настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці

ТА ІНШІ.

 

 

АКТ ОБ ОТЛУЧЕНИИ ОТ ЦЕРКВИ

МОНАХА ФИЛАРЕТА (ДЕНИСЕНКО)

 

“1. Освященный Архиерейский Собор имел сужде­ние об антицерковной деятельности монаха Филарета (Денисенко), лишенного всех степеней священства Су­дебным деянием Архиерейского Собора от 11 июня 1992 года и предупрежденного Архиерейским Собором 1994 года о том, что “в случае продолжения... бесчинства он будет отлучен от Церкви через анафематствование”.

Освященный Архиерейский Собор вынужден ныне со скорбью констатировать, что монах Филарет не внял обращенному к нему от лица Матери-Церкви призыву к покаянию и продолжал в межсоборный период рас­кольническую деятельность, которую он простер за пределы Русской Православной Церкви, содействуя уг­луб­лению раскола в братской Болгарской Православ­ной Церкви и при­нимая в общение раскольников из других Поместных Православных Церквей, преступно пренебрегая обоснованным прещением со стороны за­конной церковной власти – лишением сана, он про­дол­жал совершать святотатственные “богослужения”, в том числе и кощунственные лжехиротонии; не имея священного сана, монах Филарет, к соблазну многих, дерзнул наименовать себя “Патриархом Киевским и всея Руси-Украины”, в то время как древнюю Киев­скую кафедру правомерно занимает канонический Предстоятель Украинской Православной Церкви в са­не митрополита; монах Филарет не прекратил возво­дить хулы на епископат, духовенство и верных чад Украинской Православной Церкви, пребывающей в каноническом общении с Русской Православной Цер­ковью и через нее со всей Вселенской Православной Церковью, продолжая наносить своими преступными деяниями урон Православию на Украине.

Ввиду вышесказанного Освященный Архиерейский Собор на основании 28-го Апостольского правила, глася­щего: “Аще кто епископ, или пресвитер, или диакон, праведно за явныя вины изверженный, дерзнет коснутися служения, некогда ему порученнаго, таковый совсем да отсечется от Церкви”, а также правил Сардикийского Собора 14-го, Антиохийского Собора 4-го, святого Василия Великого 88-го, единогласно опре­деляет:

Отлучить монаха Филарета (Михаила Антоно­вича Денисенко) от Церкви Христовой. Да будет он анафема пред всем народом.

2. Освященный Архиерейский Собор, ввиду отсут­ствия покаяния со стороны монахов Иакова (Панчу­ка) и Андрея (Горака), участвующих в преступной раскольнической деятельности бывшего монаха Фила­рета, еще раз призывает их к покаянию и пре­краще­нию кощунственных бесчинств и предупреждает, что в противном случае они будут отлучены от церковного общения через анафематствование.

3. Освященный Архиерейский Собор, радея о за­блудших, вовлеченных в раскол бывшим монахом Филаретом, напоминает всем, дерзающим иметь с ним общение в молитвах, о том, что, по святым канонам, и они в случае, если не прервут такового общения, подлежат отлучению от Церкви. В 88-м правиле святи­тель Василий Великий, обращаясь к запрещенному им в служении пресвитеру Григорию, предостерегает: “Аще же, не исправив себя, дерзнешь коснуться священно­действия: то будешь анафема перед всем народом, и приемлющие тебя будут отлучены от всея Церкви”.

4. Освященный Архиерейский Собор извещает Предстоятелей Поместных Православных Церквей о состоявшемся отлучении от Церкви через анафематствование бывшего монаха Филарета (Михаила Анто­новича Денисенко)”.

19.02.97 р.

 

 

 

З А Я В А

СВЯЩЕННОГО СИНОДУ

УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

 

Як стало відомо, Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви прийняв дивне рішення... Він “відлучив” (?!) Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета від Церкви, до якої він не належить, тобто від РПЦ!

Українська Православна Церква Київського Патріархату є національною Помісною автокефальною православною Церквою, в справи якої не може втручатись будь-яка інша Помісна Церква, в тому числі й РПЦ.

Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату заявляє, що для нашої святої Помісної православної Церкви і української пастви жодні постанови, рішення чи будь-які інші дії Російської Православної Церкви не мають канонічної та юридичної сили.

20.02.97 р.

Філарет, Патріарх Київський і всієї Руси-України

Андрій, митрополит Львівський і Сокальський

Даниїл, митрополит Чернівецький і Буковинський

Яків, митрополит Луцький і Волинський

Адріан, архиєпископ Дніпропетровський і Криворізький

Варлаам, єпископ Чернігівський і Ніженський

Іоасаф, єпископ Білгородський і Обоянський

 

 

 

Святійшому Філарету,

Патріарху Київському

і всієї Руси-України

 

Ваша Святосте!

Єпископи нашого Священного Синоду, які зібрались у Мілані, надсилають Вашій Святості найтепліші вітання.

Що стосується обурливого акту “анафеми” Московської Церкви, то ми сподіваємось, що Ваша Святість відповість Москві таким же чином, тому що дії Російського Синоду – це акт полі­тичного змісту!

З любов’ю у Христі

Євлогій, митрополит Міланський

Михаїл, єпископ Паризький

Володимир, єпископ Генуезький

Нектаріос, єпископ Сівідальський

Іоан, єпископ Арлеський (Франція)

Марко, єпископ Стокгольмський

 Мілан,

23 лютого 1997 року,

день хіротонії єпископа Іоана Арлеського.

 

P.S. Владика Базиліо Остійський, владика Лоренціо Торчельський та інші американські архиєреї з поважних причин не були присутніми на Священному Синоді, але в усній формі приєднались до нашого розуміння і солідарні з нами.

Секретар Священного Синоду

Нектаріос Сівідальський

 

 

 

Його Святості,

Святійшому Філаретові,

Патріарху Київському

і всієї Руси-України

 

Ваша Святосте!

Довідавшись про найновіше антиканонічне втручання Російської Церкви в життя незалежної від неї Помісної автокефальної Української Православної Церкви винесенням своїх дивовижних “санкцій” проти Найвищого авторитету її – Вашого Святійшества, єпископат, духівництво й вірні Української Автокефальної Православної Церкви (Соборноправної) в США – невід’ємної частини Київського Патріархату на чолі з Вами, висловлюють якнайрішучіший протест проти цих блюзнірських дій і з священним обуренням відкидають їх.

З великим жалем констатуємо незмінність ворожого наставляння Російської Церкви до Церкви Української і її священнослужителів аж досі, почавши вісімдесят років тому заборонами в священнослужінні кращих священиків України тільки за відправи літургій українською мовою; категоричним небажанням висвятити єпископів для відроджуваної Української Православної Церкви, яка Законом Української Народної Республіки з 1 січня 1919 року стала на шлях автокефалії, прийнятої спочатку Всеукраїнською Православною Церковною Радою 5 травня 1920 року і остаточно оформленою Першим Всеукраїнським Собором 1921 року; заборонами і відлученнями її митрополитів – Полікарпа під час Другої світової війни й Іоана в недавні часи та завершуючи це нехристиянське ставлення до Української Православної Церкви теперішніми “санкціями” проти Вашої Святости – всецерковно обраного Всеукраїнським Собором Патріарха Київського і всієї Руси-України.

Ми повністю підтримуємо рішення Священного Синоду Україн­ської Православної Церкви Київського Патріархату, що відкинув ці вищезгадані “санкції” як незаконні, неправосильні щодо Помісної Української Церкви і приєднуємося до цього рішення нашими молитвами за Вашу Святість, синівською відданістю і активною діяльністю для добра Святої Церкви під Вашим Святительським Патріаршим керівництвом і молитовним провідництвом.

Ми також протестуємо проти жорстоких “сан­кцій”, кинених тими ж самими особами на священика Божого, борця за Правду Христову і за волю поневолених отця Гліба Якуніна. Ми не визнаємо тих безпідставних кар і, єднаючися з ним у вірі й любові Христовій, кличемо йому з-за океану: “Христос посеред нас!”

До вищеподаного повністю приєднується Українське Православне Братство ім. митрополита Василя Липківського, священномученика за Церкву й Україну.

 

На довгі літа, Ваша Святосте!

 

За Українську Автокефальну Православну Церкву

(Соборноправну) Київського Патріархату в США                         Єпископ ОЛЕКСАНДР

24 лютого 1997 року Божого

при кафедрі св. ап. Андрія Первозваного,

Детройт, штат Мічіґан, США

 

 

 

З В Е Р Н Е Н Н Я

 ДО ПРАВОСЛАВНОГО ДУХОВЕНСТВА,
ВІРУЮЧИХ ТА ВСЬОГО  УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

 

Як відомо, Архиєрейський Собор московської Церкви прийняв безглузде рішення про відлучення від Церкви Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.

Священний Синод УПЦ Київського Патріархату з цього приводу прийняв заяву, в якій назвав рішення Архиєрейського Собору московської Церкви “дивним”, тому що так зване відлучення від Церкви стосується Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату, – від Церкви, до якої він не належить, тобто від Російської Православної Церкви (РПЦ). Українська Православна Церква Київського Патріархату є національною Помісною автокефальною Церквою, в справи якої не може втручатися будь-яка інша Помісна Церква, в тому числі РПЦ, яка, до речі, також є автокефальною Церквою.

“Священний Синод УПЦ Київського Патріархату заявляє, що для нашої святої Помісної православної Церкви і всієї української пастви жодні постанови, рішення чи будь-які інші дії Російської Православної Церкви не мають канонічної та юридичної сили”. Вони не мають також і сакрального значення.

Київський Патріархат не може виконувати сміхо­творне рішення московської Церкви. Чому? Тому що 29-те і 38-ме правила Карфаген­ського Собору забороняють виконувати безрозсудні рішення. Фео­дор Вальсамон (VI в.), тлумаченнями церковних правил якого керу­ються всі Помісні Православні Церкви, говорить: “Відлучений... з безрозсудного бажання того, хто відлучає, без всякого сумніву може нехтувати відлученням; і швидше той, хто відлучив, повинен підпасти покаранню” (див.: М. Властарь. Алфавітна синтагма, стор. 87, Москва, 1996).

Вальсамон пояснює далі, чому не треба виконувати такі безглузді рішення. Він говорить: “Бо якщо єпископу (і зібранню єпископів) дано буде право безпідставно відлучати... і таким чином примушу­вати безпідставно заборонених боятися такого відлучення і виконувати його, – то єпископи привласнять собі самовладність і будуть знущатися і з самого благочестя. Таким чином божественні правила зробляться причиною багатьох бід, а це є повним безглуздям” (див.: М. Властарь. Алфавітна синтагма, стор. 87, Москва, 1996).

Московська Церква дійсно привласнила собі самовладність і знущається з благочестя українського народу. Вона завжди діяла з позиції Третього Рима, зневажаючи свободу православних Церков і принижуючи їх гідність. Далі ми не можемо терпіти зухвальство так званого Третього Рима. Прийшов час покласти край московському насильству.

На це нас надихає і великий вселенський учитель святитель Іоан Золотоустий. В ІV ст., коли в Антиохії різні церковні угруповання проклинали одне одного і піддавали анафемі, він виголосив Слово “Про те, що не слід проклинати ні живих, ні померлих”. Він говорить: “Ті, що зловживають повеліннями Господніми і піддають людину церковній анафемі, привласнюючи собі достоїнства Сина Божого, накладають на себе повну загибель”. Зверніть увагу на слова Іоана Золотоустого “ті… що піддають людину церковній анафемі,.. накладають на себе повну загибель”. Безумовно, ці слова стосуються Московського Архиєрейського Собору, який взяв на себе великий гріх – привласнивши собі достоїнства Сина Божого. Загибель загрожує не тим, кого вони відлучили від Церкви і від Христа, а тим, хто привласнив собі Божественне право. Це стосується не тільки московських архиєреїв, а й промосковсько-укра­їнських, які брали участь у Московському Архиєрейському Соборі.

Далі св. Іоан Золотоустий пояснює, чому єпископи не повинні проклинати і піддавати анафемі ні живих, ні мертвих. Він говорить, звертаючись до єпископів: “Хто ти, що присвоюєш собі таку владу і велику силу? “Тоді сяде Син Божий, і поставить овець праворуч, а козлів – ліворуч” (Мф. 25, 31-33)... Чи вважаєте ви неважливим – раніше (визначеного часу) і Судді винести кому-небудь таке засудження? Бо анафема повністю відлучає від Христа... Бо той, кого ти наважився піддати анафемі, або живе і існує ще в цьому смертному житті, або вже помер. Якщо він існує, то ти вчинив нечестиво, відлучивши того, хто ще знаходиться у невизначеному стані і може навернутися від зла до добра; а якщо він помер, – то тим більше. Чому? Тому що “перед своїм Господом стоїть він або падає” (Рим. 14, 4), не знаходячись більше під владою людською... Благаю вас, не залишайте без уваги цих слів”.

І дійсно, московським і промосковсько-українським єпископам (бо вони голосували на Соборі за “відлучення” Патріарха ФІЛАРЕТА від Христа) треба прислухатися до слів святителя Іоана Золотоустого і не брати на себе цього гріха, щоб “не накладати на себе повну загибель”.

Патріарх ФІЛАРЕТ не є першим, кого прокляла московська Церква. В свій час вона піддала анафемі сина українського народу Івана Мазепу. Теж безпідставно “відлучила” від Церкви. Іван Мазепа був ревним поборником православ’я і будівничим Україн­ської держави. Його ім’я було вписане в поминальні диптихи афонських монастирів. Він зробив багато пожертвувань до Гроба Господнього, збудував в Україні 20 храмів, був благодійником Києво-Могилянської академії. Вся “провина” І. Мазепи в тім, що він любив український народ і дбав про Українську державу.

Патріарх ФІЛАРЕТ дбає про утворення в Україні єдиної Поміс­ної православної Церкви, відокремленої від Московського Патріар­хату. Московська ієрархія, а за нею і продажна промосковська в Україні, кваліфікує це як розкольницьку діяльність. Українська держава має право, подібно до інших православних країн (Греції, Болгарії, Румунії, Грузії, Росії, Сербії та ін.) мати свою Помісну православну Церкву. Кому вигідно, щоб в Україні не було своєї Помісної Церкви, Україні чи Росії? Звичайно, Росії! Процес утворен­ня єдиної православної Церкви в Україні уже почався. Москов­ська Церква дуже занепокоєна цим. Вона хоче залякати україн­сь­кий єпископат, щоб він і не мріяв про автокефальну Церкву (по­дібну до Російської автокефальної Церкви). Проклинаючи Патріар­ха ФІЛАРЕТА, московська ієрархія наносить удар не стільки по Патріарху ФІЛАРЕТУ, скільки по промосковському в Україні єпископату. Цей єпископат крок за кроком віддає права “незалежної і самостій­ної в управлінні УПЦ”, нехтує інтересами Української держави і українського народу і поступово виявляє своє дійсне обличчя – слуги іноземної держави. Тому процес об’єднання право­слав’я в Україні повинен іти знизу, тобто від парафій і рядового духовенст­ва. Промосковська ієрархія в той же час об’єднується з комуніста­ми, які стоять не на державницьких позиціях, а на проро­сійських, про що свідчить утворення депутатської групи Верховної Ради України із лівих партій на підтримку УПЦ Московського Патріархату.

Ми звертаємося до православного духовенства і православних християн. Не давайте ввести себе в оману московським слугам! Об’єднаймося в єдину Помісну Українську Православну Церкву!

Будьмо єдиними і сильними – і нас визнають Помісні православні Церкви!

З нами Бог і Україна!

 

Комітет захисту Українського Православ’я

м. Київ, 26 лютого 1997 року

 

 

 

ЧИ МОЖНА ПОЗБАВИТИ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛЯ

БЛАГОДАТІ СВЯЩЕНСТВА

 

У ХVІІ столітті, засудивши Патріарха Никона, який відстоював незалежність Церкви, московська ієрархія була підкорена державі. В 1721 році за часів правління Петра І Церква була позбавлена патріаршества і стала одним із департаментів Російської держави, яка використовувала Церкву як зброю своєї політики. Щоб утримати Україну у складі своєї імперії, за наказом Петра І росій­ська ієрархія піддала анафемі українського гетьмана Івана Мазепу. На догоду Катерині ІІ російська ієрархія позбавила сану українського митрополита Арсенія Мацієвича та митрополита Павла Конюшкевича за те, що вони відстоювали інтереси Церкви, виступаючи проти секуляризації церковних земель. В той же час вона не засудила і не піддала анафемі ні Петра І, ні Катерини ІІ за їхні злочинні дії по відношенню до Церкви. Хоча тільки при Катери­ні ІІ було зруйновано близько 400 чоловічих та жіночих монастирів.

У 1917 році на Помісному Соборі було відновлено Московське Патріаршество. Радянська влада відокремила Церкву від держави. Але це було тільки на папері. Радянська влада продовжувала використову­вати Церкву як зброю у своїй політиці. Так, за нака­зом Сталіна в 1942 році московські ієрархи позбави­ли сану митрополита Полікарпа Сікорського та інших архиєреїв Української Православної Церкви, у тому числі і єпископа Мстислава (Скрипника), лише за те, що вони не підтримували Радянську владу.

Протягом багатьох століть російські ієрархи позбавляли сану та піддавали анафемі не за церковними мотивами: вони покірно виконували волю російських імператорів та вождів, порушуючи цим самим церковні канони та нехтуючи церковною незалежністю.

Після розпаду Радянського Союзу московська ієрархія разом із своєю маріонеткою, українським єпископатом (УПЦ Московського Патріархату), продовжує служити імперським інтересам Москви.  В союзі зі спецслужбами ця ієрархія “позбавила” сану Предстоятеля Української Православної Церкви митрополита Філарета та інших українських архиєреїв за те, що вони насмілилися відокремити Українську Православну Церкву від Московського Патріархату та створити Помісну Церкву, тобто автокефальну – адміністративно незалежну від Москви, в інтересах українського народу та держави.

Митрополит Філарет домагається унезалежнення своєї Церкви від Москви, визнання дійсної реалі­за­ції того, що Московська Патріархія надала Православній Церкві в Україні 1990 року її назву “Українська Православна Церква”. Митрополит Філарет домагається додержання принципу, що в незалежній державі – незалежна, тобто автокефальна, Церква.

Московська Патріархія повела шалену боротьбу проти митрополита Філарета, а фактично – проти відокремлення Української Православної Церкви від Москви. Москва добре розуміє, що до того часу, поки Українська Православна Церква не відійде від Московського Патріархату, суверенітет Української держави буде хитким. Тому вона, як і раніше, використовує в цій справі російську ієрархію.

Церква для виконання соціального замовлення своїх господарів вдається до старих методів: “позбавлення сану та анафеми”.

Що таке позбавлення сану і чи можна в дійсності позбавити будь-кого священства, відкликати благодать Святого Духа?

Чи може хтось відкликати таїнство? Митрополит Іларіон (Огієн­ко) описує подію “позбавлення сану” у ХVІІ столітті митрополита Арсенія Мацієвича: “...зняття з митрополита сану. На це дике й неканонічне знущання з духовного сану були допущені монахи й біле духовенство. А жодного якогось Чину зняття духовного сану нема, бо й бути не може: духовний сан ніколи не знімається...”

Питання “позбавлення сану” обговорює російський православний богослов професор архимандрит Кипріян. У своїй праці “Право­славное пасторское служение” (Париж, 1957 рік) він пише: “говорячи по суті, благодать, зведена архиєреєм у таїнственному священнодійстві в час літургії, не може бути знята ніякою владою на землі. Думати, що  канцелярський акт може позбавити людину благодаті Святого Духа – це богословська непослідовність. Ні Хрещення, ні Священство невіднятні і незагладні. Навіть гріх відступництва не знімає благодаті Хрещення, і тому тих, що повертаються з відступництва, не перехрещують. Так само і найстрашніший гріх, звершений священиком, і який доводить його до засудження на “позбавлення сану”, не може сам собою, як і канцелярський акт, позбавити священика благодаті... Але ще більш страшним і блюзнірським треба визнати так зване “сакраментальне розстриження”, яке допускається в Російській та Сербській Церквах”.

В ситуації взаємовідносин між Церквами Московською і Київською, Російською та Українською, є ще один дуже важливий канонічний момент: Москва не має канонічного права втручатися у справи Української Православної Церкви! Акт 1686 р., коли Українську (Київську) Православну Церкву підкорено під владу Московського Патріарха, був насильним, неканонічним актом. Це визнано в Томосі Константинопольської Патріархії, яким Польській Православній Церкві було надано статус автокефалії в 1924 році.

З кожним днем Українська Православна Церква Київського Патріархату набирає сили в Україні. І духовенство, і прості віруючі прагнуть до об’єднання в єдину Помісну Православну Церкву, яка буде могутньою духовною силою в Українській державі.

Тому Москва, боячись втратити останню надію на утримання Української Церкви під своєю владою і намагаючись залякати православних людей, береться за свою стару зброю: прокляття та анафеми. З цією метою Москва розповсюджує погрозу, що піддасть анафемі, тобто прокляттю, митрополита Філарета, в якому вбачає силу й опору незалежної Української Православної Церкви. Це тільки свідчить про слабкість Московської Патріархії та її господарів, тому що вона не може навести жодного розумного арґументу для виправдання своїх неканонічних дій.

Православна  Церква в Україні буде єдиною Помісною Церквою, як і Україна буде назавжди незалежною державою в родині європейських країн.

 

Комітет захисту Українського Православ’я

 

 

 

МИХАЙЛО Благовойченко

 

ЗА ЩО В МОСКВІ ЗАСУДИЛИ МИТРОПОЛИТА ФІЛАРЕТА,

або ЯКА ПРАВОСЛАВНА УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА КАНОНІЧНА,

А ЯКА – РОЗКОЛЬНИЦЬКА?

 

Мабуть, немає в Україні такої людини, яка б хоч чогось не чула про той трагічний стан розділення, в якому перебуває Українське Православ’я. Бага­то хто звинувачує Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета в тому, що нібито саме він є причиною цього розділення. Особливо подібним “релігійним просвітництвом” займається “канонічна Українська Православ­на Церква” Московського Патріархату (хоча свою приналежність до Москви ця Церква сором’язливо замовчує). Представники цієї Церкви постій­но намагаються довести віруючим, що Українська Православна Церква Київського Патріар­хату – “неканонічна, неблагодатна, розкольницька, самосвятська і гірша за будь-яку протестантську секту”. І як основний арґумент у цій пропаґанди­стській кампанії вони використовують постанову Архиєрейського Собору Російсь­кої Православної Церкви, який у червні 1992 року “позбавив” Митрополита Ки­ївського і всієї України, Предстоятеля УПЦ Філарета священного сану. Тому від розв’язання питання – чому і за що РПЦ ухвалила таку постанову стосовно владики Філарета – залежить і розв’язання питання, чи УПЦ Київського Пат­ріархату є Помісною православною Церквою, рівною іншим Помісним правосла­вним Церквам – Сербській, Румунській, Грецькій і тій самій Російській, чи все ж таки не бреше Москва устами “канонічєской УПЦ”, коли навішує на Київ­ський Патріархат вищенаведені і багато інших ярликів.

Тож заглибимося, шановні читачі, в хоч і недалеку, але вже історію. Навесні 1990 року помер Патріарх Московський Пимен. Згідно з його волею рішенням Священного Синоду, а пізніше – і Архиєрейського Собору РПЦ Місцеблюстителем патріаршого престолу було обрано Митрополита Київського і Галиць­кого, патріаршого Екзарха всієї України Філарета. В останні роки свого життя Патріарх Пимен, через хворобу, фактично не займався адміністративно-церков­ними справами – вони, в тому числі і підготовка та проведення святкування 1000-ліття Хрещення Руси, лягли на митрополита Філарета. Тому не дивно, що саме його було обрано Місцеблюстителем патріаршого престолу. Цікавим є інше – чому, всупереч традиції, згідно з якою наступним Патріархом РПЦ ставав саме Місцеблюститель (так було з попередніми Патріархами Сергієм, Олексієм І і Пименом), Патріархом на Помісному Соборі РПЦ в червні 1990 року було обрано не митрополита Філарета, а митрополита Ленінградського Олексія (Рідігера), довголітнього керуючого справами Московської Патріархії (1964-1986). Був ще і третій кандидат на патріаршество – митрополит Ростовський Володимир (Сабодан). Але про нього трохи згодом. Дивним все це є лише на перший пог­ляд, бо, мабуть, саме такий склад кандидатів у Патріархи (митрополити Філарет, Володимир і Олексій) і вирішив результати виборів.

Не забуваймо, що надворі стояв 1990 рік, КПРС була ще “керівною і направляючою”, а КДБ ще тримав суспільство у своїх тенетах. Тому наївним було б думати, що вибори Патріарха Московського і всієї Русі вирішувалися виключно волевиявленням представників самої Церкви. А у високих кабінетах “слугам народу” навряд чи сподобалось би, коли б Патріархом Російської Православ­ної Церкви став українець, бо і без цього більша частина духовенства РПЦ була родом з України – яка ж це тоді “російська” церква? Не збентежило високих начальників і “зовсім російське” прізвище претендента – Рідігер. Головним було те, що він – людина перевірена, з 22-річним досвідом “керування справами”. Мабуть, саме в останньому і криється розгадка історії з виборами Патріарха РПЦ – у посаді, яку колись обіймав митрополит Олексій. До нього на цій посаді був священик, а не єпископ. Він не входив до числа постійних членів Священного Синоду РПЦ. І ось, саме в роз­пал хрущовських гонінь на Церкву, було реорганізовано структуру Священного Синоду. В ньому з’явилися два нових постійних члени – го­лова Відділу зовнішніх церковних зносин і керуючий справами Патріархії. На другу посаду і призначили молодого тоді, але перспективного владику Олексія. Таким чином у Синоді з’явилося два “царевих ока”, які пильно стежили за тим, щоб Церква не відхилялася від “генеральної лінії партії”.

Як бачимо, митрополит Олексій, за всіма ознаками, виявився найкращим кандидатом у Московські Патріархи. І тому не дивно, що він ним і став. До речі, очевидці тих подій стверджують, що на Помісному Соборі, ще до оголо­шення результатів голосування, митрополит Олексій вже поводився так, ніби знав, що саме він стане новообраним Патріархом.

Дехто може закинути владиці Філарету, що він, нібито, образився на те, що його не обрали Патріархом у Москві і “вчинив розкол”, щоб стати Патріархом хоча б у Києві. Давайте поміркуємо. Чи дійсно такий досвідчений церковний діяч, як митрополит Філарет, не розумів того, що КДБ не допустить його до патріаршого престолу? Чи він не бачив тих процесів, які відбувалися в Україні та СРСР наприкінці 80-х – початку 90-х? (Пригадайте хоча б “Декларацію про суверенітет УРСР” та т. зв. “Парад суверенітетів”, що прокотився 90-го року Радянським Союзом). І якщо митрополит Філарет готувався стати Московським Патріархом, то навіщо ж було до розгляду на Помісному Со­борі готувати “Положення про екзархати”, за яким передбачалося реформування Українського Екзархату в Українську Православну Церкву, що й заклало фунда­мент майбутньої автокефалії Української Церкви. Що, майбутній Патріарх Мос­ковський робив все для того, щоб від свого Патріархату відділити найбільшу його частину – Українську Церкву?! Тому подібні припущення є нелогічними і спросто­вуються фактами з історії.

Доречно було б тут розглянути ще один закид на адресу Патріарха Філарета, що нібито він був співробітником, ба навіть “полковником” КДБ (останнім званням його нагородила “Нєзавісімость”). Своєї співпраці владика Філарет і не заперечує, але наголошує на тому, що в радянські часи всі більш-менш значні посадові особи (в тому числі й церковні) мусили так чи інакше співпрацювати з “органами”. Інша справа – хто і для чого цю свою співпрацю використовував. Попередник митрополита Філарета, митрополит Іоасаф, без дозволу уповноваженого у справах релігій не їхав навіть у кафедральний собор на службу. За його попередника – митрополита Іоана – було закрито Києво-Печерську лавру. А от митрополит Філарет Почаївську лавру, яку теж мали закрити, – відстояв. І храми в Україні, навіть за радянських часів, – будувалися, а не руйнувалися і не закривалися, як за “керування справами Мос­ковської Патріархії” митрополитом Олексієм (Рідігером). Що цікаво – митропо­лит Філарет у співпраці з КДБ покаявся, а от інші російські ієрархи – ні. То що, виходить, що на всю РПЦ з КДБ співпрацював один-єдиний владика Філарет? Щось не віриться. А якщо і так, то чому його, як єдиного аґента, не провели у Патріархи? “Хто сам без гріха, нехай перший кине камінь,” – сказав Христос до фарисеїв. Але, мабуть, у тодішніх юдейських фарисеїв виявилося біль­ше совісті, ніж у нинішніх російських. Бо ті, посоромлені, пішли, а ці ще й досі кидають каміння наклепів у владику Філарета й Українську Церкву.

З літа 1989 року починає своє відродження і Українська Автокефальна Православна Церква. У зв’язку з цим на адресу Патріарха Філарета можемо і досі чути докори, особливо з боку найавтокефальніших автокефалістів з УАПЦ під омофором Патріарха Димитрія (Яреми). Мовляв, чому митрополит Філарет не тільки негайно не приєднався до цієї УАПЦ, але і виступав проти неї? Щоб зрозуміти такі дії владики Філарета, необхідно згадати тодішній склад єпис­копату УАПЦ, а також єпископів, рукоположених за наполяганням митрополита Антонія (Масендича) – фактичного керівника УАПЦ (90-річний Патріарх Мстислав майже постійно перебував у США). Більшість з цих єпископів давно вже повер­нулася у лоно “матєрі – Русской Цєркві”, а деякі, хоч і не пішли на поклін до Москви, але і досі шаленіють від одного згадування імені Патріарха Філарета. Сам митрополит Антоній, “як блудний син” (його власний вираз на прес-конференції в Москві), ще у 1994 році разом з прихопленою гуманітарною допомогою і грошима Київської єпархії втік до Москви і зараз єпископствує на Алтаї. Інші ж співблудні Антонієві сини подалися ближче – до філіалу РПЦ в Україні. Це єпископи: Антоній Фіалко, Миколай Грох, Пантелеймон Романовський, Іоан Сіопко, Софроній Власов, Роман Попенко. Ініціатори т. зв. “четвертого відродження УАПЦ” (а фактично – розколу Київського Патріархату в листопаді 1992 р.) єпископи Петро Петрусь і Михайло Дуткевич досі бігають від Церкви до Церкви, шукаючи теплішого місця. Ідея автокефалії Української Православної Церкви була близькою митрополиту Філарету, але чи можливо було втілювати її в жит­тя разом з такими її послідовниками? Судіть самі.

Як ми пам’ятаємо, Патріархом Московським і всієї Русі стає у червні 1990 року Олексій Рідігер, а митрополит Київський Філарет далі продовжує справу поступового набуття Українською Церквою незалежності. За його поданням Помісний Собор РПЦ 1990 року приймає “Положення про екзархати”, згідно з яким Україн­ський Екзархат стає Українською Православною Церквою. І це не просто зміна вивіски, як вважали деякі українські демократи. Митропо­лит Філарет йде далі – вже восени того ж 1990 року УПЦ набуває статусу незалежної і самостійної в управлінні, тобто статусу фактичної автономії. Тепер Українська Православна Церква має право сама вирішувати свою долю: скликати Помісні і Архиєрейські Собори, мати свій Синод, свого Предстоятеля, самостійно обирати кандидатів у єпископи, утворювати єпархії і т. ін. До ста­тусу Помісної автокефальної Церкви залишався лише один крок.

Виникає запитання – чому митрополит Філарет майже рік (від осені 1990 до осені 1991 року) нібито чекає і не робить цього кроку? Відпо­відь на це запитання і дають ті самі канони, в порушенні яких так зав­зято звинувачують Патріарха Філарета. В 17-му правилі Четвертого і у 38-му правилі Шостого Вселенських Соборів говориться про те, що “за громадянськими та земельними розпо­ділами нехай слідує і розподіл церковних справ”. Тобто, адміністративний устрій Церкви має відповідати державному. Поки Україна мала автономний статус у складі єдиної держави – СРСР (пригадайте “Декларацію про суверенітет УРСР”), до того часу не було канонічних підстав вимагати автокефалії УПЦ. Але коли 24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила Україну незалежною державою, ця підстава з’явилася. Думка, яку в той час висловив Президент України Леонід Кравчук: “У незалеж­ній державі повинна бути незалежна Церква”, – не є його власною примхою мати біля себе “самостійного” Патріарха, як це хотіла б представити Москва. Це є веління канонів і історії. Православні Церкви – Російська, Сербська, Болгарська, Румунська, Грецька, Грузинська, Польська, Албанська – ставали автокефальними тоді, коли на полі­тичній карті з’являлися відповідні держави. І якщо ці держави зникали, то і Церкви їх розчинялись у більших Церквах. Православна Церква прийняла такі канони для того, щоб вберегти церковних ієрархів від тієї спокуси, на яку піддалися російські єпископи – зробити Церкву заручницею політики. Не змогла Москва втримати “в братерсь­ких обіймах” Україну, то хоча б зберегти за собою її душу – Українську Церкву. Таким чином з Української Православної Церкви зробили інструмент москов­ської великодержавної політики в Україні. На думку спадає таке порівняння. У всіх розвідках світу окрім звичайних шпигунів на утриманні є ще один, дуже цінний, вид аґентів – аґенти впливу. Зони не крадуть вночі з сейфів державні таємниці, їхнє завдання більш підступне – вони створюють відповідну до завдань їх наймачів громадську думку, сприяють прийняттю відповідних урядових рішень. Чи не здається вам, що в Україні така аґентура впливу діє цілком леґально, під вивіскою “Українська Православна Церква МП”? Москва, за допомогою цієї системи аґентів, має надію повернути Україн­ську державу в свої кордони. Москва не розуміла, не розуміє і, мабуть, ще довго не зрозуміє, що Україна – не Малоросія, що вона – незалежна держава, що це – назавжди. Імперським світським і церковним політикам здається, що хохли побавляться у свою “нєзалєжность і самостійность”, а потім, рано чи пізно, знову прибіжать на поклін до білокам’яної.

Тому у Москві довго не могли повірити в те, що Україна 24 серпня 1991 року стала незалежною державою. Така думка в московсько-імперських головах навіть не вкладається. Тому, коли в Московській Патріархії дізналися, що в Києві Архиєрейський Собор УПЦ, що проходив 6-7 вересня 1991 року (тобто відразу після проголошення незалежності), згідно з вже згаданими церковними канонами, а також користуючись правами незалежності і самостійності в управ­лінні, наданими у жовтні 1990 року Архиєрейським Собором РПЦ, вирішив про­вести 1-3 листопада 1991 року Помісний Собор Української Православної Цер­кви, на якому поставити питання про її повну канонічну незалежність, тобто автокефалію, – у Москві був шок. Як – автокефалію?! Що на Україні багато мазепинців і петлюрівців – це московити знають давно. Але щоб так нагло – і автокефалію? Цього, мабуть, Патріарх Олексій не чекав, бо з розпачу навіть скасував свій візит до Англії і негайно, в кращих радянських традиціях, викликав “на килим” митрополита Філарета. От тільки часи вже були не радянські, і тому владика до Москви не поїхав.

Тут, напевне, саме час згадати про особу, яка відіграла провідну роль у фарсі “знищення” митрополита Філарета. Сценарій цього фарсу писався, очевидячки, на Луб’янці, а режисурою і постановкою займалися фахівці з Данилового монастиря. І головна роль Іудушки в ньому була відведена єпископу Іонафану (Єлєцкіх) – вікарію, тобто помічнику Митрополита Київського. Мабуть, за 30 срібників від московських первосвящеників, він згоджується оббрехати свого пастиря – владику Філарета – і пише “Рапорт на ім’я Святійшего Патрі­арха Олексія і Священного Синоду РПЦ” від 24 червня 1991 року. В цьому рапорті він викриває митрополита Філарета як аморальну і злостиву особу, якій навіть не місце в Церкві. Перечитавши цей витвір радянсько-стукацького мис­тецтва, можна тільки подивуватися: як це стільки ієрархів РПЦ, в тому числі Патріархи Олексій І і Пимен, стільки років не бачили, що разом з ними слу­жить перед Престолом Божим і засідає у Священному Синоді РПЦ така страшна людина. Напевно, лише за допомогою якихось найновіших розробок у галузі шпи­гунства єпископ Іонафан зміг дізнатися про всі ті “страшні факти”, на які він розкриває очі Патріарху Олексію і Священному Синоду у своїй стукалочці. Очі ж Патріарха виявилися дуже важкими, бо роз­криватися вперто не бажали. Напевне, в Москві задумали притримати Іонафанову писулю як козир проти митрополита Філарета – “авось” знадобиться. І тут, несподівано навіть для самого горе-актора, в ньому про­явилося невідоме для луб’янців-данилівців почуття – совість. На згаданому вже Архиєрейському Соборі УПЦ єпископ Іонафан зрікся всіх своїх звинувачень і подав до засобів масової інформації заяву відповідного змісту, в якій просив пробачення у митрополита Філарета – за наклеп, а у віруючих – за те, що увів їх в оману. Архиєрейським Собором Іонафана було засуджено і позбавлено сану. Москва ж не забувала свого прислужника, час від часу підгодовуючи його через вірних архиєреїв, що приходили потішити невдаху-актора: “Потєрпі. Вот скінєм Філарета – вєрньом тєбя на прєжнєє мєсто”.

Не радячись з Москвою і навіть не запрошуючи до Києва її представників, згідно з рішенням Архиєрейського Собору УПЦ, 1-3 листопада 1991 року було проведено Помісний Собор Української Православної Церкви. Всебічно розглянувши питання необхідності автокефалії для Української Церкви, Собор одноголосно, підкреслюю: ОДНОГОЛОСНО, ухвалив просити Патріарха Олексія і Архиєрейський Собор РПЦ надати Українській Православній Церкві повну канонічну незалежність, тобто автокефалію. Тепер Москві залишалося або цю автокефалію надати, що, як ви розумієте, у імперські плани аж ніяк не входило, або розколоти Українську Православну Церкву і розпочати боротьбу з її Предстоя­телем за сталінським принципом: “Нєт чєловєка – нєт проблєми”. Як нам усім відомо, Москва обрала останнє.

Звернення Помісного Собору було відіслане у Московську Патріархію і там ніби згинуло. Жодної відповіді з білокам’яної не надходило протягом майже двох місяців. Це було затишшя перед бурею. Використовуючи партійно-сталінські прийоми, Патріархія розпочала цькування митрополита Філарета у пресі. На світло були витягнуті вже відомі нам писання Іудушки-Іонафана, які з’явилися в обробці журналіста Олександра Йосифовича Нєжного в 48 і 49 номерах за 1991 рік популярного тоді “Огонька” у вигляді статті “Его Блаженство без митры и жезла.” Не вдаючись до розбору самого витвору аґітпропу, зауважимо лише, що про журналістські достоїнства цього Йосифовича найкраще сказати словами професора Свято-Тихонівського богословського інституту в Москві (якого важко запідозрити в симпатіях до Київського Патріархату) диякона Андрія Кураєва: “Я только хотел бы предупредить, что А. Нежный способен на прямую ложь... Я не помню, когда Нежный в последний раз брал слово для проповеди Евангелия, а не для ругани в адрес Церкви и ее иерархов и служителей”. (Кураев А., диак. Оккультизм в Православии. М., 1998. С. 376). Якщо навіть московський диякон не пам’ятає... Стаття Нєжного задала тон хору антифіларетівських публікацій і фактично стала відповід­дю Російської Церкви на прохання Церкви Україн­ської.

Лише наприкінці грудня 1991 року в Москві відбулося засідання Священного Синоду РПЦ – останнє, на якому був присутній митро­полит Філарет. Синодали один поперед одного переконували влади­ку Філарета відмовитися від рі­шень Помісного Собору УПЦ. Так і не назвавши дату розгляду прохання про автокефалію, сесія Сино­ду завершилася лише прийняттям рішення – розіслати архиєреям РПЦ матеріали Українського Помісного Собору для обмірковування.

А тим часом в Україні почала розгортатися церковно-партизанська війна. З Росії в українські єпархії, монастирі, парафії посунули емісари, завдання яких було одне – аґітація проти митрополита Філарета і автокефалії. В Москву для обробки почали викликати, потайки від їхнього архипастиря – митрополита Філарета, українських єпископів. У відповідь 22 січня 1992 року єпископат УПЦ наді­слав у Москву звернення, в якому відкидалися наклепи на владику Філарета та містилося прохання прискорити розгляд Звернення Помісного Собору УПЦ. У Москві ро­зуміли, що доки в Українській Церкві буде єдність – доти її не зламати. Тому російські емісари посилюють свій тиск на українських єписко­пів. Їхні арґу­менти виглядали приблизно так: “Ви незадоволені митрополитом Філаретом, він не дозволяє вам робити у своїх єпархіях що заманеться? – Йдіть до нас. Ви хочете бути Митрополитом Київ­ським замість владики Філарета? – Обіцяти не можемо, але у Священний Синод УПЦ точно запишемо”. Цими і подібними словесами Москов­сь­ка Патріархія за методом “батога і пряника” вербувала собі прибічників у бороть­бі з митрополитом Філаретом. Кого не змогли приманити “пряником”, того лякали: “Бачите, що пишуть і говорять про владику Філарета? Не підете за Москвою – те саме писатимуть і говоритимуть про вас”. І той, хто знав за собою якісь гріхи, – йшов, з пе­реляку, за білокам’яною. А дехто, вважаючи себе прагматиком і реалістом, міркував приблизно так: “Піду я за митрополитом Філаретом, – а через пару місяців Україна знову запишеться в який-небудь “оновлений Союз”, і тоді що: разом з митрополитом Філаретом – за борт? Ні, нехай буде все, як хоче Москва”. Праця московських еміса­рів виявилася не марною. Москві вдалося утворити ядро розкольницького угруповання усередині УПЦ з трьох архиєреїв – Чернівецького єпископа Онуфрія (Березовського), Донецького – Аліпія (Погребняка) і Тернопільського – Сергія (Генсицького). Вони надіслали до Патріархії заяви, в яких відмови­лися від своїх підписів під постановами Помісного Собору, перестали поми­нати ім’я митрополита Філарета, як Предстоятеля Церкви, за богослужінням і підкорятися рішенням Священного Синоду УПЦ, тобто пішли в розкол. Але першопрохідцем церковного розколу в Україні був митрополит Вінницький Агафангел (Савін). Цей українофоб навіть чути нічого не міг (та й зараз не може) про автоке­фалію УПЦ, і тому написав прохання про звільнення його на спокій. Але не пере­дав Вінни­цьку єпархію призначеному Священним Синодом архиєпископу Феодосію, чекаючи допомоги з Москви. Це той самий митрополит, котрий аґітував з трибуни Верховної Ради за секретаря ЦК КПУ Івашка, а в перерві між засі­даннями в піст їв сосиски в буфеті, мотивуючи це тим, що він, мовляв, не на роботі. Це той самий Агафангел, котрий керував зустріччю митрополита Воло­димира (Сабодана) на Київському вокзалі і котрому, як найвірнішому служителю Московської Патріархії, довірили приймати в Одесі Московського і Константинопольського Патріархів у вересні 1997 року. До речі, і Одеську кафедру він отримав саме за те, що першим підняв прапор розколу. А от Одеського архиє­пископа Лазаря, як прибічника владики Філарета, викинули, в прямому розумінні цього слова, з Одеси – звільняли місце для більш лояльного до РПЦ.

Тому, якщо деякі з братів-єпископів УПЦ Московського Патріархату побажають вийняти порошинку розкольництва з ока владики Філарета, то нехай перше повиймають колоди з власних очей, в яких час вже лісозаготівлі проводити. Факт залишається фактом: за безпосередньої підтримки і під керівництвом Москви взимку 1991-1992 років в Українській Православній Церкві стався розкол. І ініціатором розколу була Московська Патріархія, а не митрополит Філарет. Останній намагався цей розкол залікувати, зупинити, але, як відомо, руйнувати – не будувати, і зло чинити легше, ніж добро. Тому розкол поширював­ся, і Московська Патріархія робила все для того, щоб його поширити. Якщо хтось бажає додатково пересвідчитися у правоті висновків автора – нехай загляне у “Церковний календар” на 1998 рік видання “канонічної” УПЦ МП і порівняє склад постійних членів Священного Синоду УПЦ з вищезгаданими розколотворцями. За які заслуги посів місце в Синоді митрополит Никодим Руснак, ми розповімо зго­дом, а от вже описані розколотворчі труди митрополита Агафангела і єпископа (а нині вже архиєпископа) Онуфрія, як бачите, були гідно пошановані – тепер вони “постійні члени Синоду”.

Відчувши підтримку серед українських розкольників, Московська Патріархія, кінець-кінцем, спромоглася дати відповідь на Звернення Помісного Собору УПЦ – аж за чотири місяці. Одночасно Синод РПЦ заборонив митрополиту Філарету вживати будь-які заходи проти розколотворців – не приведи Господи, розкаються, як Іонафан, і підуть за митрополитом Філаретом. Було також вирішено для розгляду питання про надання автокефалії УПЦ зібрати в кінці березня 1992 року Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви. Насправді ж собор мав зовсім іншу мету: прибра­ти рушія цієї автокефалії – митрополита Філарета. Знову ж таки: “Нєт чєло­вєка – нєт проблєми”.

На території Данилового монастиря, в якому проходив Архиєрейський Собор, єпископів з України зустрічали, в найкращих традиціях перебудови, організо­вані Патріархією пікетники. Саме ж засідання перетворили з поважного зібрання архиєреїв Христової Церкви на пересічне сталінське судилище. Замість того, щоб розглядати питання про Звернення Помісного Собору УПЦ, росій­ські єпис­копи з 16-ї вечора до 1-ї ночі без перерви говорили лише про митрополита Філарета. В різній послідовності вони повторювали витягнуті з Іонафанових писань звину­вачення і вимагали від владики Філарета одного – піти на спокій. Коли ж вла­дика піти з Київської кафедри відмовився, промовці почали погрожувати, що Собор може даровану незалежність і самостійність в управлінні від УПЦ і віді­брати. З’явилася цілком реальна загроза того, що Собор так і вчинить, а на додаток збере в Москві Архиєрейський Собор УПЦ і обере для Української Церкви нового Предстоятеля. Щоб цього не сталося, митрополит Філарет змушений був піти на тактичний хід. Він пообіцяв, що в Києві збере Архиєрей­ський Собор, на якому подасть у відставку – тільки б вирватися з Москви. Ніяких клятв, як про це говорить московська пропаґанда, а тим більше на Хресті і Євангелії, вла­дика Філарет не давав.

На радощах, що нарешті було вбито двох зайців – і митрополита Філарета прибрали, і автокефалію не дали, – Патріарх Олексій і єпископи РПЦ дружно забули про всі свої звинувачення, і Собор видав постанову: винести митрополиту Філарету подяку за довго­літнє служіння на Київській кафедрі і благословити продовжувати служіння на будь-якій іншій кафедрі УПЦ. Тобто зовсім митропо­лит Філарет не такий страшний, як його малювали Іонафан та Нєжний, а навпаки: і за труди на Київській кафедрі йому – дяка, і єпископом на будь-якій іншій кафедрі УПЦ служити він може, бо немає у нього ні жінки, ні дітей, і нікого він не тиранить. А якби це було не так – то як же його можна було б усім Архиєрейським Со­­бором на про­довження єпископського служіння благословляти?!

Після московської голгофи митрополит Філарет повернувся у Київ. І тут сталося те, на що Москва аж ніяк не розраховувала. Не спрацювала сталінська формула. Людину можна прибрати, але проблема від цього не зникне, бо не тільки митрополит Філарет хоче автокефалії, але і весь православний український народ. Люди почали переконувати владику, щоб він не залишав Київської кафедри, і якщо він не має підтримки серед братів-єпископів, то його підтримував і підтримує народ. Москва в усі часи “людішек” в розрахунок не брала, а тому і прорахувалася. Владика Філарет зрозумів, що відмовлятися від боротьби за автокефалію він не має права, про що і заявив через засоби масової інфор­мації.

Не важко здогадатися, яка буря зчинилася в Москві. Забувши про свої подяки і благословення, московські ієрархи знову почали сурмити про аморальність і тиранію митрополита Філарета, а заод­но і підкидати нові дрова у вогнище розколу Української Церкви. В московській та українській пресі з’являється злива антифіларетів­ських заяв і публікацій. Остаточно зрозумівши, що владику Філарета не зламати, Священний Синод РПЦ видає наказ митрополиту Харківському Никодиму (Руснаку) зібрати в Харкові Архиєрейський Собор УПЦ і на ньому прибра­ти митрополита Філарета. Це було грубим порушенням 34-го Апостольського правила і 16-го пра­вила Антиохій­ського Собору, багатьох пунктів Статуту УПЦ, які забороняють проводити Собори без Предстоятеля Церкви, а також ухвали Архиєрейського Собору РПЦ про дарування Україн­ській Православній Церкві незалежності і самостійності в уп­рав­лінні. Але що там канони і статути, якщо необхідно рятувати імперію.

Єпископи-розкольники, підкорившись цьому указу Синоду, фактично відмовилися від автономії УПЦ і повернули її в ранг Екзархату. Всупереч брехли­вим заявам, у Харків митрополита Філарета ніхто не запрошував. Бо тоді нащо ж було “Собор” проводити там, у першій столиці Радянської України, а не в Києві? Мабуть, для того, щоб ні митрополит Філарет не дізнався, ні українська влада державні інтереси захистити не змогла. А тому і тамошній суд над ним є неканонічним, а соборні рішення – незаконними. До речі, в 5-ту річницю цього сумнозвісного “собору” згоріла дзвіниця на кафедральному соборі Харкова. Мабуть, є над чим замислитися.

Харківські розкольники проштампували надіслані з Москви заготовки: митрополита Філарета засудили, а на його місце обрали нового Предстоятеля УПЦ – митрополита Ростовського Володими­ра (Сабодана). Патріарх Олексій тієї ж ночі поспіхом видав йому, заочно, свою “благословенну Грамоту”, якою, певне, благословив продовжувати власну справу розколу Церкви в Україні. До речі, обравши саме Володимира (Сабодана) Предстоятелем УПЦ, влади­ки-москвофіли порушили не тільки канони, але і Статут УПЦ, котрий зобов’язує оби­рати Предстоятеля виключно з числа єпископату України. Але тих, хто підняв руку на свого архипастиря, така дріб­ниця, як канони і статути, вже мало ціка­вила. Щасливий же новооб­раний Предстоятель не тільки не був у Харкові, але його взагалі не було в Україні. Митрополит Ростовський і Новочеркаський Воло­димир в цей час перебував з візитом... у Скандинавії. В обранні саме його Предстоятелем УПЦ виявилася ще одна хитрість Москви. Як ми пам’ятаємо, мит­ро­полит Володимир був одним з претендентів на патріаршество. А як такий, був потенцій­ним конкурентом Патріарха Олексія в РПЦ. Тому найкращим виходом було “сплавити” його в Україну – боротися з владикою Філаретом. А боротися він мусить, бо знає, який єпископат обрав його Предстоятелем і що він зробив зі своїм по­переднім пастирем. Тут виникає і ще одне питання: якщо боротьба з митрополитом Філаретом – це не боротьба з автокефалією УПЦ, як про це твердить Москва, то чому ж обирають у Харкові Предстоятелем УПЦ митрополита з Росії і явного анти-автокефаліста? Як на мене – риторичне запитання.

У фарсі судилища над митрополитом Філаретом залишається зіграти останню сцену. 11 червня 1992 року в Москві збирають Архиєрейський Собор, який видає на-гора “Судєбноє дєяніє”. В ньому, мабуть на основі свідчень позбавленого Архиєрейським Собором УПЦ сану єпископа Іонафана, звинувачень у тому, що митрополит Філарет не побажав визнати себе винним в Іонафанових звинуваченнях і не пішов у відставку, а також не підкорився рішенням неканонічного т. зв. “Харківського Собору”, Архиєрейський Собор РПЦ ухвалив: “Позбавити мит­рополита Філарета всіх ступенів священства”.

Слово “мабуть” вжито у попередньому реченні не випадково, бо у самому “Судєбному дєянії” посилання на свідчення відсутні. Можна було б довго перелічувати церковні канони, які регламентують судочинство над архиєреєм і які Москва грубо потоптала. (Бажаючі можуть прочитати їх в “Книге Правил” вид. Троїце-Сергієвої лаври, 1992 рік, сс. 89-91, слово “Суд”). Але давайте поміркуємо хоча б з позиції здорового глузду. Всяке судочинство передбачає, що суд на основі свідчень, документів, речових доказів доведе провину або невинність звинувачуваного. Скажіть, будь ласка, – хто може похвалитися тим, що бачив документи, покладені в основу звинувачувального вироку проти митрополита Філарета, або де можна прочитати матеріали слідства з цієї справи? Чи, може, хтось назве нам слідчих, які вели цю справу? І чому Московська Патріархія не надрукує матеріалів слідства у справі владики Філарета? Може, тому, що їх немає, як і не було ніякого слідства? Ще одна дуже важлива деталь. Після московського вироку митрополит Філарет, згідно з 28-м Апостольським правилом і його тлумаченням Констан­тинопольським Патріархом Феодором Вальсамоном, надіслав апеляцію до предстоятелів Помісних Православних Церков. Оскільки відповіді на неї від жодного Патріарха не надходило, то вона ще перебуває у розгляді, а тому вирок не може вступити в законну силу – тим більше такий незаконний, як згадуване “Судєбноє дєяніє”.

 

* * *

 

Ось так, шановний читачу. Розглянувши усі “за” і “проти”, сам вирішуй – хто винний у розколі Православ’я в Україні, яка Церква – Московська чи Київська – є розкольницькою, і чи праведним судом і за що судили в Москві Патріарха Філарета. Особисто ж мені це видається спробою жити за принципом, коли злодій кричить: “Тримай злодія!” і намаганням Московської Патріархії та її прислужників перекласти свою провину і відповідальність за розкол з хворої голови на здорову.

НЕХАЙ ГОСПОДЬ ВОЗДАСТЬ КОЖНОМУ ЗА ЙОГО ДІЛАМИ...