“Такова природа скорбей: они возносят превыше всех страданий тех, кто их испытывает спокойно и великодушно...”

 Иоанн Златоуст

 

 

ДМИТРО Степовик

 

УРОЧИСТА АКАДЕМІЯ

В НАЦІОНАЛЬНІЙ ФІЛАРМОНІЇ

 

“Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату запрошує Вас на урочисту академію, присвячену 70-літтю з дня народження Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета”. Кожний, кому пощастило одержати таке запро­шення, поспішав 23 січня 1999 року  до центру Києва, в сяючий оновленими формами і барвами палац, що своїм фасадом “дивиться” на Європейську площу і на перехрестя головних магістралей української столиці – Хрещатика, вулиці Грушевського і Володимирського узвозу.

Перша година дня. До Національної філармонії під’їздять автомашини: Прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка, голови адмі­ністрації Президента України Миколи Білоблоцького, керівника апарату Верховної Ради України Леоніда Горьового, віце-прем’єра Валерія Смолія, мі­ністра закордонних справ Бориса Та­расюка, міністра юстиції Сюзанни Станік… У вестибюлі філармонії тихо перемовляються між собою члени Священного Синоду нашої Церкви, єпископи, священики, ченці, черниці, професори і викладачі київських ду­ховних шкіл – Семінарії і Академії, співробітники Київської Патріархії.

Ось і приїхав ювіляр. Спокійний, врівноважений, як завжди, заходить і лагідно вітається з усіма присутні­ми. Здається, що зовсім не хвилюється, але то лише на перший погляд. Людина великої сили волі, мужності, він і в радості, і в скорботі зовні виглядає однаковим. Але хто з ним працює постійно, той знає, що Патріарх Філарет глибоко переживає у своєму серці і всенародні радощі й прикрощі, і свої власні. Та й хто з людей може не хвилюватися, коли його, здавалося б приватний, ювілей стає святом сотень і тисяч людей? В такі миті кожний, хто опиняється в центрі уваги суспільства, переживає дуже багато, і якщо це християнин, то найперша реакція на такі переживання – це мовчазна, але гаряча молитва вдячності Господу Богу за даровану милість і ласку.

Колонний зал філармонії імені Лисенка ніби спеціально пристосова­ний до подібних урочистостей: біло­сніжні стіни, колони, крісла гармонують з пурпуром штор і занавісок, сяйвом люстр і полиском золочених ліпних прикрас. Сцена яскраво ос­вітлена, в її центрі, на килимі – різь­блене крісло  для ювіляра. Біля мік­рофона – ведучий урочистості, професор Київської Духовної Академії Дмитро Степовик. “Цей чудовий зал, – каже він, – знав за понад століття свого існування багато урочистих і славних подій у житті Києва, в на­шій культурі, мистецтві. Тут виступали, показуючи свою майстерність, знамениті музики і співці з усієї України, з далеких і близьких країн. Але сьогоднішня врочистість – особлива: ми вшановуємо в цьому залі людину духовну. І не просто духовну, а князя Церкви, пастиря й охоронця Божого стада в Україні. Йому сьогодні сповнюється сімдесят років. Попросимо ж, високопреосвященні владики, всечесні отці, святочна громадо, нашого ювіляра на сцену!”

Під бурхливі оплески залу, коли всі присутні підвелися зі своїх місць, Патріарх Філарет виходить на сцену і сідає на почесне місце в центрі. Далі ведучий промовив: “Так, ми шануємо пастиря, який пройшов великий шлях на ниві Господній. Він пройшов також великі випробування: наругу, очорнення, знеславлення, погрози зі сторони сил пітьми. Якщо ми уважно вчитаємося в історію Церкви Христової, то помітимо, що подібні вогненні випробування – аж до загрози самому життю – переходили всі без винятку діти Божі, Його улюблені служителі. Я не можу ці спокуси і випробування трактувати по-іншому, як тільки в контексті перевірки Богом своїх вибраних на міцність віри, на духовну незламність. Ми думаємо, що історія творилася тільки в минулому. Ні, вона твориться і сьогодні. Сімдесят років тому в селі з прекрасною назвою Благодатне, що в широкому донецькому степу, народився хлопчик Михайлик – у побожній і працелюбній родині Антона і Меланії Денисенків. Хто міг тоді думати, у присмерках сталінської диктатури, що цей хлопчик буде в майбутньому князем Церкви у незалежній Україні, яка скинула з себе кайдани колоніального рабства? Але в Бога все готове, і Його шляхи для нас незвідані! Сьогодні ми шануємо Патріарха Філарета: і як Предстоятеля Церкви, яка є і за якою велике майбутнє; і як видатного українця, патріота своєї Вітчизни, людину, яка знайшла в собі мужність перейти Рубікон спокус і небезпек. Людину, яка вийшла не з пурпурових палат, а з української хати, і перебуває сьогодні зі своїм народом. Справжнього інтеліґента, видатного вченого-богослова, автора численних праць з еклезіології, історії Церкви, канонічного права, морального богослов’я. Одного з найвідоміших релігійних діячів України, світового Православ’я і всього християнського світу. Зрештою, активного громадського діяча, будівничого Української держави, невтомного борця за єдину Помісну Українську Православну Церкву”.

ПОТІМ СЛОВО ДЛЯ ДОПОВІДІ ПРО ЖИТТЄВИЙ І ПАСТИРСЬКИЙ ШЛЯХ ПАТРІАРХА ФІЛАРЕТА – “НА ШЛЯХУ ДО НОВОГО ЄРУ­САЛИМА” – НАДАЄТЬСЯ МИТРОПОЛИТОВІ ЛЬВІВСЬКОМУ І СОКАЛЬСЬКОМУ, СЕКРЕТАРЕВІ СВЯЩЕННОГО СИНОДУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ АНДРІЄВІ (ГОРАКУ).

 

 

НА ШЛЯХУ ДО НОВОГО ЄРУСАЛИМА

 

 “Отож, будучи чужими, наречені ми народом Божим,

будучи ворогами, названі синами Його...”

 

ІЛАРІОН, МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ

 

Надзвичайно складним було ХХ століття в історії українського народу, його держави, Церкви. Впродовж, здавалося б, нетривалого часу ця частина Європи зазнала всього – терору і знущань, злетів і досягнень, політичних репресій та руйнування традиційних засад духовності. Зміна геополітичної ситуації в світі наприкінці епохи, волею Божого Провидіння, була сприйнята як новий шанс українців на самоутвердження, який може стати останнім. Грандіозні політичні зміни супроводжувало і відродження духовне, від­родження традицій, відродження Церкви, Православ’я; відродження, яке у цьому фатальному столітті стало уже третім.

Здійснення Церквою своєї спасенної місії упродовж двохтисячолітньої історії відбувалося в усій пов­ноті виявів культурного і суспільного життя народів. Основою цьому служили два важливих творчих компоненти Православ’я – кафолічність і універсалізм з одного боку та специфіка локальних (національних) тра­дицій з іншого. Церква втілюється у різних культурних традиціях, тим самим воцерковлюючи їх і в собі об’єднуючи світ. Уся складна історія Українського Православ’я чудово ілюструє цей Боголюдський процес становлення Церкви у гармоній­ному поєднанні елементів обох вимі­рів. Розвиток національного фактора у свою чергу став основою самоусвідомлення, поступово виносив на порядок денний життя проблему влас­ної помісності – автокефалії. З іншого боку, саме це (через вживання близької до народної мови у богослужіннях, плекання звичаїв рід­ної землі і таке інше) стає запорукою усвідомлення Української Церкви як невід’ємної ланки Вселенського Православ’я. Православ’я як основа духовності в історичній перспективі – ще одна надзвичайно важ­­­лива тема, що знаходить відображення у київській церковній традиції від часів митрополита Іларіона до сьогодення. Як навчає святий апостол Павло: “А ти перебувай у тому, чого тебе навчили, і що тобі довірили, знаючи, ким ти навчений” (2 Тим. 3, 14). У плані ж універсаліз­му становлення чи відродження Церкви завжди ототожнювалось із поверненням до чистого джерела бого­слов’я Святих Отців та Вчителів Цер­кви, зверненням до давніх тради­цій благочестя Сходу. Скільки ж та­-ких відроджень судилося Україн­ському Православ’ю? Скільки видатних імен пов’язано із становленням духовного явища, що творить душу п’ятдесятимільйонного народу на ру­бежі тисячоліть!

Одним з таких зламів в історії Ук­­раїнської Православної Церкви став період кінця ХVI – першої половини ХVII ст. Сформульо­вані у процесі протистояння католицько-уніатським та протестантським впливам з Заходу та московському  одержавленому православному консерватизму і “обрядовірності” зі Сходу постулати опираються на очищення обряду та літургічних традицій від вікових “нецерковних” нашарувань, відповідне інтелектуальне і богословське підґрунтя, видавничу базу, оновлення монастирського та цер­ковного життя на всіх рівнях. Вели­чезної ваги реформи, ініційова­ні та проведені з благословення києво-пе­черських архимандритів Єли­сея (Пле­­тенецького) та Захарії (Копистенського) лише на перший погляд видаю­ться замкнутими у мо­нас­тир­ських стінах. Оновлена в дусі раннього хрис­тиянства Церква дуже швидко змогла втішатися плодами їх діяльності. А в особі св. митрополита Петра (Могили) вона отримала вірного си­на, вчителя і продовжувача цього ве­ли­кого відродження середини ХVII століття.

Включення Київської Митрополії до канонічної церковної юрисдикції Московського Патріархату, як і від­повідно до сфери геополі­тичних інтересів Російської імперії, поставило на довгий час питан­ня кафолічності, канонічного визнання, помісності, церковного уста­ву, церковної дисципліни і навіть національної тради­ції у пряму залежність від бачення “Третього Рима”. А з кінця ХVIII ст. навіть призначення українця на мит­рополичу кафедру в Києві стало неможливим. На довгих понад півтора століття. До 1966 року...

Революційні події в Росії 1905–1906 рр., можливість для україн­ських депутатів брати участь у роботі Державних Дум знову воскресили надії на зміни і в церковному житті. В ро­сійському суспільстві на рівні полі­­­­тичних та церковних представництв жваво обговорювалося питання від­новлення патріаршого устрою. Ук­раїн­сь­ка церковна громадськість по­рушує питання перекладу богослужбової та духовної літератури рідною мовою, запровадження її в духовні нав­чальні заклади. Невдалі у ХIХ ст. спроби україн­ських видань відновлюються вже на початку ХХ. Укази 1905–1906 рр., які відмінили цензуру та заборону української мови, зробили можливим вихід у світ українського Євангелія у 1906–1911 рр. Послідовне небажання уряду та Синоду зрозуміти церковну ситуацію в Україні спричинили радикалізацію настроїв серед патріотично настроєної інтеліґенції, широких мас нижчого кліру.

Здавалося, приспаний століттями дух народу воскресав для нової боротьби. Гетьман Павло Скоропадський про ці буремні роки писав: “Я чудово знаю клас нашої дрібної інтеліґенції. Вона завжди захоплювалась українством... Говорили українською... захоплювались Шевченком... Сільські священики в турботах про насущне прогодування своєї численної  сім’ї під впливом вищого духовенства, яке дотепер лише за невеликим винятком все великоруське (московського спрямування), висловлюються невизначено. Але якщо пошукати, то у кожного з них знайдеться українська книжка і прихована мрія здійснення України. Тому коли великороси кажуть: українства немає, то дуже помиляються...” І вже перші кроки в діяльності Всеукраїнської Православної Церковної Ради (1917–1919 рр.), створе­ної в умовах кризи Російської Православної Церкви на руїнах імперії, виявили велич і трагізм цих сміливих починань. Прагнення оновити церковне життя знаходило відображення в українізації богослужінь, відновленні занедбаних традицій, поверненні до давніх соборноправницьких звичаїв. Натомість консерватизм і ворожість промосковської ієрархії сприяли політизації внут­рішньоцерковних процесів, радикалізації настроїв, що межували з порушенням церковних канонів. Таким чином, і Собор 1921 р., на якому відбулося проголошення УАПЦ та висвята ієрархії через рукопокладення духовенства за звичаєм давньої Олександрійської Церкви, став вимушеним кроком заради священної ідеї – відновлення Київської Митрополії як Помісної Православної Церкви. “Ця необхідність – печать волі ворога”, – визнає згодом владика Іван (Теодорович).

Трагічною була доля Українського Православ’я у міжвоєнний період. Брутальне використання радян­сь­кою владою Церкви з метою боротьби з нею ж, формування штучних церковних утворень та поширення їх по Україні, маніпуляції ними у кадровій політиці та майнових справах Церкви поряд з широкою атеїстичною пропагандою та репресіями поповнили мартирологію УПЦ сотнями і тисячами імен.

У 40-ві воєнні роки була зроблена наступна спроба заявити про себе у церковному світі. Опираючись на автокефалію Православної Церкви в Поль­щі, отриману від Константи­нополь­ського Патрі­арха Григорія у 1924 р., православна Україна знову робить спробу утвердити засади свого духовного буття. Та несприятливою була ситуація і цього разу. І фашист­ська Німеччина, і Радянська Росія не мог­ли бути зацікавлені у зміцнен­ні Цер­кви пригнобленого народу.

Продовжена від початку століття духовна руїна спричинила формування великих українських еміґраційних осередків у  країнах Західної Європи, США, Канаді, Австра­лії. У них – збереглися структури (на жаль, розділеного) Українського Право­слав’я і, найголовніше, – священна “іларіонівська” ідея Києва – нового духовного Єрусалима українців. Імена Василя Липківського, Івана Теодоровича, Нестора Шараївського, Івана Огієнка, Олександра Лотоцького, Дмитра Дорошенка та багатьох ін­ших вірних синів Православ’я на­зав­жди залишаться в пам’яті народу.

Добою третього відродження УАПЦ у ХХ столітті стали 80-90-ті роки. Розвал могутнього СРСР, легалізація Української Греко-Католицької Церкви, разом з тим – зміни у полі­тичних та міжцерковних відносинах у світі поставили Україну перед низкою нових проблем, часто “вже”  не розв’язаних у минулому, 90-ті ро­ки започаткували докорінно нову епо­ху в історії Української Церкви – епоху, перші віхи якої позначе­ні трьома видатними іменами: Святійший Патріарх Мстислав, Святійший Патріарх Володимир, Святійший Патрі­арх Філарет. Учасник двох етапів державно-національного відродження в Україні першої поло­вини ХХ століття, представник УПЦ в діаспорі Мстислав (Скрипник), багатолітній в’язень радянських табо­рів, священик-дисидент Володимир (Василь Романюк) та друга особа в адміністрації РПЦ митрополит Філарет несповідимими Господніми шля­­хами зійшлися в єдиній ідеї, в єди­ному прагненні, у єдиній думці – відновити давній статус Української Церкви у новій славі Київського Патріархату, здійснюючи свій високий синівській обов’язок перед рід­ною землею.

Волею Божого Провидіння та рі­­шенням Всеукраїнського Православного Собору 20 жовтня 1995 р. блаженнійшого митрополита Філарета возведено у високий патріарший сан. Свідомо чи несвідомо владика прямував до нього, ведений благодаттю Святого Духа, впродовж довгих десятиліть праці та молитви. Втративши батька у 12-річному віці, він не по-дитячому серйозно задумався над проблемою буття. Уже в шкільні роки вогник Христової віри, виплеканий у родині, змушував юнака не погоджуватися з тлінними цінностями та реаліями матеріалістичного безбожницького сус­пільства. Він твердо став на шлях пошуку істини. Далі – навчання в Одеській Духовній Семінарії, прийняття чернечого постригу, шлях глибокої аскези та самодисципліни.

Боротьба із спокусами світу у постійній духовній праці над собою, перші спроби відділити зерна правди від куколю зла, який потрапляв і в стіни духовних навчальних закладів із тої “казки, що ставала дій­­сністю” в СРСР. Саме поетапне проходження цієї Ліствиці Богопізнання та утвердження вірою дозволяє і тепер владиці з вдячністю та любов’ю згадува­ти усіх своїх вчителів і наставників, співбратів у молитві і служінні, а згодом – і опонентів та противників, що супроводжували його впродовж всього пастирського шляху.

Ця внутрішня духовна школа мо­лодого ченця Філарета і досі забезпечує смиренну впевненість у правоті благословенного Богом обраного шляху вже Святійшого Патріарха, допомагає співчувати тим, хто зро­бити цього не може, і прощати. Відданий Церкві та охочий до нав­чання і духовних подвигів чернець дуже швидко був помічений і у владних структурах Московського Патрі­­архату. Не випадково шлях послуху спрямовує монаха Філарета до білока­м’яної. Відпрацьована впродовж століть кадрова політика Росій­ської Православної Церкви вже з середини ХVII століття послідовно не залишає поза увагою жодної помітної постаті на теренах Київської Митрополії. Такими були шляхи владик Феофана (Прокоповича), Стефана (Яворського), св. Димитрія (Туптала) та десятків і сотень відомих і не­відомих ченців, священиків, єписко­пів, що, ревно віддаючись покликанню, своє високе призначення могли здійснювати лише на умовах еклезі­ології того ж “Третього Рима”.

Після завершення навчання – нові рубежі, нові сходження, нові спокуси та небезпеки. Помічник інспектора Московської Духовної Академії, інспектор Духовної Семінарії у Саратові, згодом – ректор Московської Духовної Академії і Семінарії. Поряд з цим – ряд обов’язків у церковній адміністрації. Іноді важко повірити, що йдеться про одну людину. Керуючий справами Україн­ського Екзархату РПЦ, настоятель подвір’я РПЦ при Олександрійському Патріархаті, єпископ Лузький, вікарій Ленінградської єпархії. Згодом – Екзарх Середньої Європи, єпископ Віденський і Австрійський. У травні 1966 владика Філарет возведений до сану архиєпископа, призначений постійним членом Священного Синоду РПЦ, Екзархом України.

Відтоді владика має можливість присвятити себе служінню рідній зем­­лі, сіяти вічні зерна Христової істини на ниві сердець свого народу. Після три­валої перерви Київський митропо­личий престіл знову посів українець.

Усвідомлюючи неможливість, без втручання Божої волі, змін в існуючому тоталітарному радянському режимі, один з провідних ієрархів РПЦ митрополит Філарет повністю присвячує себе служін­ню Церкві. Перебуваючи під пильним контролем відповідних органів ідеологічних державних установ, владика зумів досягти компромісу. Компромісу не з совістю, атеїстичним режимом чи політичними структурами, – ком­промісу з історичною дійсністю. Потрапляючи у жахливому “царстві кесаря” у категорію “лояльних до влади”, митрополит Філарет намагається активізувати церковне життя в Україні. Він особисто візитує єпархії, відвідуючи не лише кафедральні міста, а й сільські парафії, сприяє активізації монастирського життя. Часті відвідування владикою Святоуспенської Почаївської лаври швидко викликали неґативну реакцію органів державної влади.

Владика дбав про забезпечення на­­лежного рівня богослужбової та душпастирської діяльності священиків. З особливими урочистостями в Києві завжди вшановувалися мощі св. великомучениці Варвари та св. Макарія, митрополита Київського. Митрополит Філарет особисто очолював святкові богослужіння в різ­­них єпархіях України. Саме завдяки його зусиллям було врятовано від закриття Володимирський кафедральний собор, Флорівський монастир у Києві і ряд інших храмів. Завдяки митрополитові у серпні 1968 р. було відновлено видання єдиного в Україні церковного часопису “Православний вісник”. Митрополит Фі­ларет благословив видання і перевидання православних молитвосло­вів церковнослов’янською мовою в українському фонетичному варіанті, Святого Письма українською мовою. Особливої ваги надає митрополит дисципліні та порядку в Церкві. Чи не “тверда рука” керівника Церкви, вимогливість на всіх рівнях спричинили однодумність частини колиш­ніх співслужителів, тепер архиєреїв УПЦ МП, у звинуваченнях владики Філарета в “гріху властолюбства”?

Вишкіл митрополита в структурах Московського Патріархату в офі­­ційних колах вважався абсолютно достатнім для того, щоб дозволити і дещо ширшу діяльність. Владика Філарет – учасник більшості закордонних місій РПЦ, цілого ряду миротворчих комісій і конференцій, незмінний учасник екуменічного ру­ху. Знову і знову звучав голос митро­­полита на міжнародних конференці­ях – християнські ідеї захисту миру та молитовне прагнення духовного єднання християн імпонували полі­тикам у створенні ілюзій миролюбності та демократизму комуністичного устрою, а високі церковні та державні нагороди мали ґарантувати прив’язаність активного архиєрея до керівного центру. Владика Філарет брав участь в роботі Всесвітньої Ради Церков, представляв РПЦ у керівництві Християнської конференції, Всесвітньої конференції “Релігія і мир”. Визнанням заслуг митрополита стало нагородження високими відзнаками не лише РПЦ, але й Олександрійської, Єрусалимської, Чехословацької Православних Церков. Титул доктора honoris causa йому надають Будапештська Реформатська Духовна Академія, Пряшів­ський богословський факультет, сту­пінь доктора богослов’я – Богослов­ський факультет Яна Гуса у Празі.

Православна Церква зустріла “перебудову” СРСР з надією, зі сподіваннями на реальний шанс на розширення діяльності, зміну ставлення держави до Церкви. Митрополит докладав зусиль, щоб відновити жит­тя Києво-Печерської лаври, забезпечити реставрацію храмів та мо­настирських приміщень, намагався розширити мережу духовних навча­льних закладів. Вихід з підпілля УГКЦ, діяльність ініціативного комітету з відновлення УАПЦ засвідчили необхідність змін у церковному житті в УРСР. Шлях змін Екзарх бачить в поступових діях, у безумовному слідуванні за традиціями і канонами православної Церкви.

Митрополита чекало ще одне ви­пробування. Після смерті Патріарха Пимена, у травні 1990 р. владику Філарета обрано Місцеблюстителем Московського патріаршого престолу. Після обрання Патріарха Олексія II владика Філарет ініціює звернення духовенства Українського Екзархату РПЦ до першоієрарха і архиєреїв РПЦ з проханням надання Церкві в Україні незалежності в уп­равлінні. 26-27 жовтня Архиєрейський Собор РПЦ приймає рішення про надання УПЦ такої незалежності. Церква офіційно отримала назву Українська Православна Церква, а її Предстоятелем обрано митрополита Філарета з титулом “Митрополит Київський і всієї України”.

Вручення УПЦ грамоти Московським Патріархом Олексієм у Софій­ському соборі в Києві неоднозначно було сприйняте у суспільстві.  Ни­щівній критиці у пресі національно-демократичної орієнтації було піддано цей акт, як спробу зберегти старі прорадянські церковні структури під новою вивіскою. Починається тиск і шквал випадів і звинувачень на адресу Предстоятеля УПЦ. Противники Українського Православ’я намагаються скомпрометувати митрополита в очах духовенства та вірних, не допустити розгляду питання створення Української Помісної Православної Церкви на Соборі. Зростала напруга і в стосунках з відродженою в Україні УАПЦ, очоленою інтронізованим в листопаді Патріархом Мстиславом.

Після проголошення незалежнос­ті України Помісний Собор УПЦ приймає рішення про необхідність повної канонічної автокефалії для Церкви. Архиєрейський Собор РПЦ у квітні 1992 р. відклав розгляд цього питан­ня на невизначений термін, а митро­полит Філарет отримав пропозицію відійти на спокій. Та коли у травні 1992 р. було скликано у Харкові Со­­бор, який проголосив усунення Фі­ла­рета з кафедри та обрання керуючого справами Московської Патріархії митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана), владика Філарет з вірним духовенством розпочав приготування до об’єднавчого Собору.

25-26 червня 1992 р. звершилась ця історична подія – Всеукраїнський Помісний Православний Собор проголосив об’єднання УАПЦ та час­тини УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом в єдину Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Було визнано авторитет та підтверджено повноваження Патріарха Мстислава, а на плечі митропо­лита Філарета лягла відповідаль­ність за організацію церковного жит­тя в Україні у нових умовах. Багатолітній досвід пастиря і керівника стає безцінним для Церкви, не надто толерованої з боку державної влади. З обранням Патріарха Володимира митрополит виконує обов’язки його заступника, а після упокоєн­ня Святійшого владики, Філарета обрано Місцеблюстителем, а згодом Патріархом Київським і всієї Руси-України.

Поступово Церква розбудовує свої структури, стає важливим чинником національно-культурного життя в Україні, намагається згуртувати православних як на Батьківщині, так і в діаспорі навко­ло єдиного церковного центру – Київського патріаршого престолу.

Не може бути незалежної держави без незалежної Церкви. Тому в інтересах держави сприяти розвитку Автокефальної Православної Церкви. УПЦ Київського Патріархату послідовно відстоює необхідність об’єднання всіх відгалужень в єдину УПЦ та необхідність її канонічної автокефалії. Церковна автокефалія не є догматом Церкви, а лише формою її зовнішнього устрою, тому боротьба за і проти неї пояснюється не її значущістю у Божественному процесі спасіння, а її історичним, емпіричним характером, підкреслює Патріарх Філарет. Автокефалія Української Помісної Православної Церкви потребує визнання, а не дарування, на якому особливо наполягає Московська Патріархія.

Святійший Патріарх особисто іні­ціює проведення ряду благодій­них акцій, організації виставок, фестивалів, круглих столів, наукових конференцій. У 1996 р. УПЦ Київського Патріархату широко відзна­чала 75-ту річницю утворення УАПЦ та 400-ту річницю від народ­ження митрополита Петра (Могили). З благословення Патріарха здійснено ряд видань та публікацій до пам’ятних дат. 12 грудня 1996 р. Архиєрейський Собор УПЦ Київського Патріархату прийняв рішення про канонізацію митрополита Петра (Могили). В укладеному “Житті” святого Патріарх Філарет підкреслив особливий духовний зв’язок між святим Василієм Великим та Петром (Могилою), необхідність слідувати їх зразкам та заповітам у сьогоденні. Опублікована доповідь Патріарха на Всеукраїнській міжнарод­­ній християнській асамблеї, яка від­булась в Києві 17-18 лютого 1998 р., користується популярністю не лише в духовних колах, але і в університетах, серед науковців, інтеліґенції, студент­ської молоді. А в січні 1994 р. титул першого доктора honoris causa Київської Духовної Академії отримав саме владика Філарет.

Налагоджується видавнича діяль­ність: крім постійних періодичних видань (“Православний вісник”, “Інформаційний бюлетень”, “Духовна Академія” та ін.) з’являється низка репринтів, нових богослужбових, катехітичних видань, молитовників. Діє богословська комісія, очолена Патріархом Філаретом, для перекладу Святого Письма та богослужбової літератури. Владика Фі­ларет доклав зусиль, щоб світ побачило нове видання “Нарисів історії Україн­ської Православної Церкви” проф. І. Власовського.

Завдяки Патріархові триває відбудова та повернення до життя давніх перлин української православної культури – Михайлівського Золотоверхого собору і монастиря, церкви Богородиці Пирогощі, Видубецького монастиря в Києві та ін.

Патріарх особисто докладає зусиль для налагодження зовнішніх відносин Церкви, гідного представлення проблем Українського Православ’я за кордоном. До складу Київ­ського Патріархату увій­шов ряд єпархій та парафій у Європі і Америці. Здійснюється євхаристійне єднання з Болгарською Православною Церквою, Білоруською Автокефальною Православною Церквою. УПЦ Київського Патріархату готова до діалогу любові з іншими християнськими Церквами. 21 липня 1997 р. Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату одним з перших поставив під­пис під Меморандумом про незастосування сили у міжконфесійних від­носинах.

Поряд з цим Патріарх Філарет – глибокий богослов, що кидає вик­лик світові і закликає всіх задуматися над сутністю буття. При­чина походження зла – зловживання свободою. Кожного разу ми віль­но обираємо ту чи іншу дію, і ніхто не мо­же змусити нас діяти всу­переч власній волі. Християнство закликає людей до свободи від пристрастей, внут­рішніх ворогів. “Як вільний – не підкоряйся гріховному потягу”, – закликає владика. Наче продовженням запо­віту митрополита Іларіона (Огієнка) служити народові, а отже і Богові, звучить заклик Патріарха: “Бути православним і мати високу національну свідомість”. Проповіді Святійшого Патріарха Філарета – завжди актуальні, оперті на великий духовний досвід і богословську ерудицію – стають жаданою поживою для численних спраглих правди, які завжди можуть у них знайти втіху, спокій та розраду.

Минає час, і сьогодні владика Фі­ларет не лише вірний син народу та Церкви, але й учитель та наставник для багатьох поколінь священиків та вірних. За його благословенням упродовж десятиліть ступали на нелегкий пастирський шлях молоді ду­ховні кадри. Усі свої прагнення та сподівання Святійший Патріарх і ни­­ні намагається втілити у новому по­­колінні Українського Православ’я – студентах духовних навчальних закладів. Мудре слово Патріарха сповнює вірою та впевненістю серця православної світської молоді. І молодшає Церква, нею і у ній молодшає Патріарх. Відкриваючи уже восьме десятиліття свого життєвого шляху, Святійший владика сповнений віри та натхнення, у розквіті сил з надією дивиться у майбутнє. Бо “ніхто сам собою не приймає цієї честі, але покликаний Богом” (Євр.5, 4).

Надзвичайно важко або й неможливо робити висновки та давати оцін­ку плодам діяльності останніх років. Лише Господь “освітить таємне у темряві і виявить сердечні наміри, і тоді кожному буде похвала від Бога”, – навчає апостол Павло (1 Кор. 4, 5). Процеси, що тривають в Україні так імпульсивно і болюче, потребуватимуть вивчення ще не одного покоління істориків, бого­словів, полі­тологів. Прийдешнім по­колінням і випаде відповідальність належно висвітлити сьогоднішні проблеми та суперечності. Безсум­нівним залишається те, що історія Української Православної Церкви в другій половині ХХ століття, відродження та становлення українського духовного феномена в складних умовах на зламі тисячоліть назавжди пов’язані з ім’ям Святійшого Патрі­арха Філарета – особистості, діяль­ність якої охоплює вже кілька епох україн­ської історії, особистості, що не скорилася кон’юнктурі часу і у вирішальну мить боротьби за Україну висловила рішуче “за”.

Бо така доля України, така доля її Церкви. Бо саме Києву св. апостол Андрій пророкував славне майбутнє. Бо тільки у Києві судилося нам осягнути сутність нашого Града Божого – Нового Єрусалима. До цього прагнув за часів Ярослава Муд­рого митрополит Іларіон, це прагнен­­ня перейняв св. митрополит Петро (Могила), про це мріяв Тарас Шев­­ченко, до цього спрямовувалися зусилля українських діячів ХХ століття.

І в день сімдесятилітнього ювілею Святійшого владики хотілося б ще раз засвідчити готовність духовної України йти з Патріархом. В ім’я Бога, Православ’я, Народу. Йти за заповітами Святих Отців і Вчителів Церкви – у третє тисячоліття, до Нового Єрусалима.

 

АНДРІЙ, митрополит

Львівський і Сокальський

 

 

 

ВАША СВЯТОСТЕ!

 

Щиро вiтаю Вас з нагоди 70-рiччя вiд дня народження.

Вашi вагомi здобутки на нивi архипастирського служiння, наполегливi зусилля, спрямованi на вiдродження духовностi, велика благодiйницька робота добре вiдомi в Українi.

Дозвольте, Ваша Святосте, в цей урочистий день побажати Вам міцного здоров’я, нових здобутків на благо Церкви і Української держави, а Вашій пастві – багатих духовних дарів, доброї волі і достатку.

Леонід КУЧМА,

Президент України

 

Від імені Уряду України сердечно вітаю Вас, відомого церковного діяча і богослова, ревного служителя Істини Божої, із 70-річчям від дня народження.

Народ України цінує Вас за діяльність на посту Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату, спрямовану на відродження духовності та моралі нашого Боголюбивого народу, його національно-культурної самобутності, становлення України як суверенної і соборної держави, посилення підтримки словом і ділом тих верств населення, які у цей нелегкий час найбільше її потребують.

У день ювілею зичу Вам, Ваша Святосте, щедрої і неозорої життєвої ниви, міцного здоров’я, вагомих успіхів в архипастирському служінні, яке несе вірним УПЦ Київського Патріархату Правду Істини і Благодаті, зігріває їх душі світлом Христового Євангелія. Нехай труди Ваші праведні несуть славу і міць Батьківщині нашій, стверджують мир і порозуміння в міжцерковних відносинах, дають гарні сходи на засіяній Вами євангельській ниві.

З повагою,

Валерій ПУСТОВОЙТЕНКО,

Прем’єр-міністр України

 

 

Прийміть мої щирі вітання з ювілеєм – 70-річчям з дня народження!

Доля дарувала Вам високу і святу місію – Ви допомагаєте людям зрозуміти Божу любов, учите наслідувати двом простим заповідям: любити Бога всім серцем і любити ближнього свого, як самого себе.

Ви пригортаєте до серця всіх тих, хто живе по законах Божих, і тих, хто спіткнувся, помилився, звернув з праведної дороги. Ви даруєте надію на зцілення хворому і тому, хто впав у відчай від життєвих негараздів, Ви проповідуєте любов і даруєте любов.

Хай Господь і надалі дає Вам здоров’я, сили і мудрості заради зміцнення згоди і злагоди в нашому суспільстві.

Творіть добро, вселяйте в душі мир і спокій ще багато-багато років.

 З повагою,

Олександр ТКАЧЕНКО,

Голова Верховної Ради України

 

 

Від імені Київської міської державної адміністрації та від себе особисто вітаю Вас з 70-річчям від дня народження.

З Вашим ім’ям пов’язані значні досягнення у розбудові церков­ного життя в Україні та миротворча діяльність на міжнародній арені.

Ви є визнаним релігійним діячем, автором відомих богословських праць, доктором теологічних наук, почесним доктором багатьох міжнародних академій та університетів.

У День Вашого славного ювілею бажаємо міцного здоров’я, сили і радості, нових досягнень у служінні Богові та українському народу.

Зичимо Вам, Ваша Святосте, щоб Ви ще багато років трудилися в Христовому винограднику на славу Божу для щастя і добра Боголюбивої нашої матері Руси-України.

З повагою,

Олександр ОМЕЛЬЧЕНКО,

голова Київської міської Ради та держадміністрації

 

 

Ваш 70-річний ювілей – знаменна подія не тільки у Вашому подвижницькому житті, а й для всієї громадськості України, зокрема для академічних кіл.

Ми високо оцінюємо Вашу неординарну діяльність як відомого богослова, православного міжнародного громадського діяча, який ніс і несе в світ християнські цінності, мир і злагоду у державу, в кожну родину, відстоює та пропагує ідеї гуманізму, миролюбства, толерантності, загальнолюдських цінностей, філософію мудрості, добра і благородства.

Широко відомі Ваші зусилля, спрямовані на підтримку процесів державотворення в незалежній Україні, доброчинні заходи на відновлення духовних скарбів українського народу, відродження прекрасних народних традицій, свят і обрядів, які гуртують людей, діють їм радість.

Значну увагу Ви приділяєте відновленню пам’яток культури, чудових витворів мистецтва – православних храмів, розуміючи їх неперехідне значення для історії, для роз­витку цивілізації. Завдяки і Вашим ініціативам сяє геніальний зразок людського духу – Михайлівський Золотоверхий собор.

Ви були головою оргкомітету з відзначення 1000-ліття Хрещення Руси. Нові відповідальні завдання покладаються на Вас у зв’язку зі святкуванням 2000-ліття Різдва Христового.

Ваші особисті якості гідно оцінюються світовим співтовариством: Ви були віце-пре­зидентом Всехристиянських мирних конґресів у Празі і співголовою сесії ООН з роз­зброєння, були Екзархом Православної Церкви в Західній Європі, маєте високі державні нагороди.

Академічна громадськість високо цінує Ваші заслуги як доктора богослов’я. Ви керува­ли й брали участь у багатьох міжнародних і вітчизняних конференціях, нарадах, комісіях. Ви – почесний професор Пряшівського університету, Університету Яна Гуса, Будапештсь­кої Реформатської Духовної Академії, у різні часи Ви очолювали духовні школи в Україні.

Ваше співробітництво з Національною Академією наук – добра традиція, яка, сподіваємося, продовжуватиметься і далі.

У знаменний День Вашого сімдесятиріччя Національна Академія наук України щиро бажає Вам подальших успіхів і звершень у Вашій надзвичайно важливій для народу України справі, подвижницькій миролюбній місії на благо всього людства, зичить Вам наснаги, міцного здоров’я, багатьох років життя і невтомної праці в ім’я нашої держави, рідного народу.

Щасти Вам!

За дорученням Президії Національної Академії наук України

 

Борис ПАТОН

 

 

ВІТАЛЬНИЙ АДРЕС СВЯЩЕННОГО СИНОДУ

УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ СВЯТІЙШОМУ ПАТРІАРХУ КИЇВСЬКОМУ І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ ФІЛАРЕТУ
З НАГОДИ ЙОГО ЮВІЛЕЮ, 70-ЛІТТЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 

“Навчи нас так числити дні наші, щоби нам придбати серце мудре”

                          (Пс. 89, 12).

Святійший Владико,

Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет!

 

В історії кожного народу є моменти, котрі лишаються світлими на цілий ряд століть; в житті кожного народу є люди, котрі, будучи центральними постатями таких моментів чи будучи творцями світлих починів, що роблять той народ ве­ликим, залишаються на століття джерелом світла та прикладом для того народу.

Сьогодні у нас дійсно велике Свято – ми відзначаємо сімдесятиліття життя Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета і його довголітню працю на церковно-громадській та богословській нивах, знаючи, що “труд Ваш не марний перед Господом” (1 Кор. 15, 58).

Ми щасливі, що в цей історичний і великий день маємо спільну нагоду пошану­вати Першоієрарха Української Православної Церкви – Святійшого Патріарха Філарета.

Життєвий шлях хлопця з села, що має божественну назву, Благодатного на Донеччині, вдовиного сина до Патріар­шого Престолу Руси-України – це шлях духовного велетня; шлях благословенного сімдесятиліття, в якому він пізнав життя із самих його народних низів аж до найвищих церковно-суспільних висот. Пізнав і зважив усе позитивне й неґативне, побачив і пережив на своєму віку горе свого народу в його минулому і сучасному, оком провидця заглянув у самі корені причин цього горя – неволі українського народу і його рідної Церкви, “захотів краще страждати з народом Божим, ніж мати тимчасову гріховну насолоду” (Євр. 11, 25-26).

Ви, дорогий наш ювіляре, як колись пророк Божий Давид, пригадали давні й ближчі дні з Книги Буття українського народу. В нашій пам’яті спливають давні й ближчі дні наших провідників: Ярослава Мудрого, Осмомис­ла, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи; творців нашої думи: невідомого автора “Слова про Ігорів похід”, філософа Сковороди, безсмертного Шевченка; наших великих митрополитів: Петра Могили, Йосифа Тукальського, Арсенія Мацієвича, Василя Липківського, Мстислава Скрипника і нашого ювіляра Святійшого Патріарха Філарета.

Український народ і свята Українська Православна Церква в особі Вашої Святості мають одного з найвидат­ніших своїх діячів. Ваше ім’я широко відоме в релігійних і богослов­ських колах в ба­га­тьох країнах світу як почесного докто­ра богослов’я багатьох богословських академій. Рідко який народ і його інтеліґен­ція мають серед себе таких людей, що можуть так багато цінного дати своїй рід­ній Церкві. Радіємо, що труд Вашого життя збагачує її скарбницю.

Як апостол з Божого покликання, Ви непохитно ведете корабель нашої Церкви, що знову, по віках перерви, взяла провід над духовним життям українського віруючого народу.

Ось так сьогодні ми бачимо Вас, Ваша Святосте, на вершинах відродження нашого духовно-релігійного життя.

Вирізнюючи особливо Вашу надзвичайну любов до праці, якою Бог наділяє тільки небагатьох своїх обранців, Ви найре­­тельніше виконуєте свої Архипастирські обов’язки: щонеділі і в усі Свята відправляєте Служби Божі, їздите по всій Україні з канонічними візитаціями, у яких робите докладні доповіді, окрім палких та глибоких за богословським змістом проповідей на Службах Божих. Жодна духовна конференція не обходиться без Вас і Ваших доповідей. Поруч – адміністративна праця. Крім усього того, ще й наукова, богословська, видавнича праця. Щось дивовижне. Для такої титанічної праці не вистачило б кількох людей, а Ви, Ваша Святосте, встигаєте все зробити один.

Можливо, сьогодні ще тяжко дати завершену оцінку всієї надзвичайно багатогранної діяльності високошано­ваного ювіляра.

Можливо, сьогодні декому ще й немож­ливо оцінити його діяльність справедливо – так, як вона на це заслуговує. А все ж таки вже сьогодні з усією певністю можна ствердити, що наступні покоління завжди матимуть у своїй світлій пам’яті постать Святій­шого Патріарха Філарета.

На сьогодні ніхто серед українського духівництва різних юрисдикцій не зможе порівнятися з високошанованим ювіляром скарбами духу й доробком праці. Пройдуть роки, і в пам’яті прийдешніх поколінь назавжди залишиться Великий Філарет, що вже нині увійшов у сучасну Велику Історію України, на сторінках якої золотими літерами викарбувано ім’я українського православного Патріарха.

Святійший Владико!

З цього нашого вітального Адреса Ви бачите, що все те – відоме нам, і ми не замовчуємо, ми горді святою гордістю, і дякуємо Милосердному Богові, що послав Україні такого великого Патріарха, і молимо Його, щоб продовжив Вам віку, зміцнив Ваше здоров’я та дарував Вам благословенну можливість особисто ще привітати здійснення найвищого церковного та національного ідеалу, якому Ви присвятили всього себе, – це Українська Єдина Помісна Православна Церква.

Просимо прийняти, Святійший Владико, запевнення у нашій глибокій пошані й відданості, а древнє Боже благословення нехай завжди перебуває над Вами:

 

“Да благословит тя Господь і сохранит тя!

Да просвітит Господь лице Своє на тя і помилуєт тя!

Да воздвигнет Господь лице Своє на тя і даст ті мир!”

                                       (Чисел 6, 24-26).

 

Священний Синод

Української Православної Церкви Київського Патріархату:

АНДРІЙ, митрополит Львівський і Сокальський

ДАНИЛО, митрополит Чернівецький і Буковинський

ЯКІВ, митрополит Луцький і Волинський

АДРІАН, архиєпископ Дніпропетровський і Криворізький

ВАРЛААМ, архиєпископ Чернігівський і Ніжинський

ІОАСАФ, єпископ Білгородський і Обоянський

 

 

ВАША СВЯТОСТЕ,

СВЯТiЙШИЙ ВЛАДИКО!

 

Сьогодні вся Повнота Київського Патріархату і всі, хто не байдужий до долі України та її Святої Православної Церкви, святкують з Вами Ваш славний ювілей – 70-ліття. І це не просто вшанування Вас, Ваша Святосте. В цьому святкуванні ми вшановуємо милість Божу, яка через Вас стала багатоплідною для нашої Української Православної Церкви і всього нашого українського народу. Бо Вас Господь сподобив стати тим поводирем, який остаточно привів українську паству до незалежної Помісної Православної Церкви. І ця свідомість під Вашим керівництвом все більше і більше укріплюється і зростає в широких колах україн­ської громадськості.

Для українського народу Ви, Ваша Святосте, стали і пророком, і Патріархом. Ви з певністю і самопожертвою пророка бачили майбутнє Київського Патріархату, а як Патріарх віддавали всі свої зусилля, щоб він реально постав в Україні в його сьогоднішній славі. Завдяки Вашій Первосвятительській діяльності уже нікого більше не бентежить питання – бути чи не бути Київському Патріархату. Тому що навіть ті, які всіляко заперечували, уже усвідомлюють, що є і буде Київський Патріархат.

Ваша Святосте, Святійший Владико!

В цей благословенний день Вашого 70-ліття  Вас вітають корпорація та студентство Київських духовних шкіл та братія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Всі ми постій­но відчуваємо Вашу Первосвятительську опіку та надихаємось Вашою ревністю у служінні Церкві і Христу. Вашими турботами зростають наші духовні школи та оновлює свою колишню славу Свято-Михайлівський монастир.

Сьогодні ми славимо Господа, що дав нам такого наставника і отця. Ми просимо Пастиреначальника Христа, щоб Він і надалі кріпив Ваші духовні і тілесні сили, щоб під Вашим омофором в Київському Патріархаті об’єдналася вся православна Україна.

А від нас, Ваша Святосте, Святійший Владико, прийміть в цей день 70-літнього ювілею наш низький синівський уклін та щиросердечне побажання многих і благословенних літ життя.

 

З привітанням від духовних шкіл та монастиря:

Даниїл, єпископ Вишгородський, намісник Св.-Михайлівського монастиря, ректор КДА і С

Прот. Димитрій Садов’як, інспектор КДА і С

Володимир Штогрин, секретар КДА і С

Прот. Петро Ландвитович, економ КДА і С

 

 

 

ВАША СВЯТОСТЕ,

МИЛОСТИВИЙ НАШ АРХИПАСТИР  i ОТЕЦЬ!

 

Братія Свято-Михайлівського монастиря має велику честь вітати Вас із 70-літнім ювілеєм. Дивний в ділах Своїх Господь поставив Вас на свічниці Патріархату Київського і вибраних Своїх, а нам дарував велику втіху мати Вас священноархимандритом нашого відновленого монастиря.

Труди Ваші в цьому званні супроводжувалися багатьма плодами, що яскраво засвітили лампаду чернечої молитви в Золотоверхій обителі.

Ми, як духовні діти Вашої Святості, бачимо в Вас високий молитовний приклад віри і благочестя, правди, смирення, безкорисливості, працелюбності, що глибоко проникає в душу. Ваше постій­не піклування про відродження монастиря, і в його святих стінах – духовних шкіл, вже сьогодні дало перші паростки, які рясно розквітнуть на ниві  будів­ництва святої Помісної Української Православної Церкви.

В цей святий і богознаменний день Вашого ювілею приєднуємось і ми, смиренні послушники Вашої Святості, до всіх численних поздоровлень від довіреної Вам пастви.

Воістину не можна не бачити в такому наполегливому і тривалому служінні Вашої Святості Церкві Божій особливого Промислу і милості Господньої, Який привів Вас нині до цього величного 70-літнього ювілею.

Вдячно сповідуємо милості Господні, явлені через Вас і в особі Вашій до святої Української Церкви! Возносимо щирі молитви перед Престолом Небесного Пастиреначальника і Спасителя  нашого Господа за Вас, Ваша Святосте, хай виллє Він сповна благодать Свою на Вас і збереже здоров’я, хай  укріпить сили Ваші на подальше багатолітнє служіння Святій Церкві, на славу Бога Отця, Сина і Духа Святого.

 

Братія Свято-Михайлівського монастиря

 

 

ВАША СВЯТОСТЕ, СВЯТiЙШИЙ ВЛАДИКО,

ВЕЛЬМИШАНОВНИЙ НАШ АРХИПАСТИР i ОТЕЦЬ!

 

Всеблагий Господь, у руках Якого хвилини, години і літа життя нашого, ущедрив Вас благодатними дарами Своєї благості, сподобивши досягнути 70-ліття з дня Вашого народження.

Іскра любові до Всемилостивого Спасителя і Господа нашого Ісуса Христа та Його Святої Церкви засвітилася в Вас з ранніх літ. Ви народились у селі Благодатному на благодатній українській землі, і благодать Божа вселилася у Ваше юнацьке серце.

З великою насолодою Ви пізнали богословські науки і прийняли чер­нечий постриг в ім’я святого праведного Філарета Милостивого.

Ваше священиче служіння проходило в різних місцях і приносило великі блага святому Православ’ю. Незабутнім є і Ваше праведне служіння богословській науці. Щира турбота про виховання й освіту майбутніх пастирів нашої святої Української Православної Церкви назавжди буде вписана в літопис історії нашої Київської Духовної Академії і Семінарії.

Промисел Божий покликав Вас до святительського служіння в нелегкий час. Але визначальним і спасительним для святого Українського Православ’я стало призначення Вас Митрополитом Київ­ським. Ваше прибуття до матері міст руських 14 травня 1968 року, в день священномуче­ника Макарія, Митрополита Київського, було знаменним тому, що це було повернення на першосвятительську кафедру митрополита-українця. Господь доручив Вам паству славних митрополитів і святителів наших Михаїла, Іларіона, Макарія, Петра, і Ви ревно продовжували святу справу отців наших, берегли стадо овець Христових від вовків хижих. А коли за­сяяла свобода і здійснилася віковічна мрія нашого православного українсь­кого народу бути незалежним, Ви по­дали приклад жертовної любові до своєї Батьківщини, ставши на шлях будівництва національної святої Помісної Української Православної Церкви.

Всеблагий Господь судив Вам ста­ти духовним провідником нації в нелегкий час. Ваше патріарше служін­ня – то є подвиг в ім’я воскре­сіння святого Українського Православ’я, його особливостей і самобутності. Залікувати рани розділень Господь доручив також Вам. І ми віримо, що Ваша блага мудрість скерує нас на шляху до церковної єдності і злагоди.

Клір кафедрального собору святого рівноапостольного князя Володими­ра, в якому Ви, Ваша Святосте, звершуєте богослужіння вже понад тридцять років, складає Вам у день знаменного ювілею 70-ліття найщиріші вітання.

Уповаючи на Пастиреначальника нашого Господа і Спасителя, сподіваємося і надалі довгі роки мати високу честь і щастя  продовжувати наше священиче служіння під керівництвом Вашої Святості. Від щирого серця молимо Господа, хай збереже Він Вас ще на многії і многії літа в невичерпному здоров’ї і кріпості сил душевних та тілесних на благо нашої святої Української Православної Церкви і Української держави.

 

 

Клір Володимирського

кафедрального патріаршого собору

 

 

СВЯТІЙШОГО ПАТРІАРХА

КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ ФІЛАРЕТА

ВІТАЮТЬ ІЗ 70-ЛІТТЯМ

 

З нагоди Вашого ювілею – 70-річчя з дня народження, прошу прийняти від мене щиросердечні побажання рясних Божих ласк, кріпкого здоров’я для подаль­шої праці на благо нашої Української Церкви та Божого Українського Народу.

При цій нагоді хотів би побажати Вашій Святості ще одного: щоб в якнайшвидшому часі збулася велика мрія нас усіх – єдність на­шої Української Церкви під Омофором Київ­ського Патріярха, щоб приналежність до одного Христового стада була джерелом єднання цілого нашого Народу, а не приводом для штучно створеного поділу.

 

На многая літа, Ваша Святосте!

Відданий у Христі Вашій Святості,

 

 

Василій І. МЕДВІТ, Екзарх Києво-Вишгородський

Української Греко-Католицької Церкви

 

 

Надзвичайно приємно мені вітати Вас із 70-літтям від дня Вашого народження. Кращі Ваші роки виповнені трудолюбним і клопітливим життям для прослави Бога та добра безсмертних людських душ.

Вірю, що дивне Боже Провидіння зберегло Вашу Особу для виконання великої Місії в історії Київської Руси-України, яка після знищення княжої і козацької держави і наїзду різних окупантів саме тепер воскресла до нового життя у вільній, суверенній і демократичній Українській Державі.

Доля судила Вам, світлий Ювіляте, після Гетсиманського саду, нечестивого суду та хресного шляху Вашої життєвої боротьби під час панування “імперії зла” і царства сатани діждатися днів воскре­сіння і духовної свободи України. Доля судила Вам очолити Пат­рі­архом Українську Київську Православну Церкву, звільняючи її від церковної надвлади Константинополя і Москви, ставши виразно на шлях церковного самоуправління Київської Церкви Христової.

Для Вашої Святості з нагоди Вашого славного ювілею бажаю доброго здоро­в’я, великої благодаті й помочі Божої в Архипастирській діяльності для добра і поширення Церкви Христової в Україні.

Ціную дуже зусилля Вашої Святості у побудові діалогу християнської любові між нашими Церквами, які при Божій помочі дійдуть до повного пізнання Правди, і ця Правда поєднає нас у Господі Ісусі.

В надії милої стрічі з Вашою Святістю!

 

На многії літа, Патріарше!

З належною пошаною і любов’ю в Христі Ісусі,

 

† Софрон МУДРИЙ,

єпископ-ординарій Івано-Франківський

 

 

Дня 23 січня 1999 року сповниться 70-річчя Вашого життя, – знаменна дата!

Цю дату будуть відзначати Ваші співслужителі – архипастирі і пастирі, Ваші співробіт­ники і прихильники самого факту Київського Патріярхату, між якими до великої міри вважаю і себе, хоч юридично моя доля обов’язує мене вірністю специфічно канадській українській еклезіологічній ситуації. Вона – особлива, але не виняткова, бо сама грецька церковна дійсність знає і має їх більше.

70 років життя, Святійший Владико, – то не просто життя, а зусильна, скажу навіть – напружена праця. Спокою Вам не судилося мати, особливо за останніх 5 років. Тут вже і я був свідомим обсерватором розвитку Вашої долі – хреста і не міг не рости повагою до нього.

Я бачив Вас, Святійший Владико, як людину церковну: Священнослужителя, Провідника і, певно, – як жертву. Ми не одноманітні в персональних масштабах, ані в баченні нашого світу. Проте, думаю, що ми люди одного прагнення й подібного серця.

Я дивлюся на Вашу постать і бачу, що вона – на своєму місці, – і це тому, Святійший Владико, Господь не повів Вас якимсь спокій­нішим шляхом. Вас треба було на Престолі Богом береженого Града Києва: і тут ми Вас бачимо, тут ми Вас маємо і оце святкуємо. Я радий, що можу бути серед хору святкуючих Ваше 70-річчя хоч за посередництвом ось цих скромних рядків.

Сердечно поздоровляю Вас, бажаю Вам успіхів у праці, всякого добра та прохаю Ваших Архипастирських молитов і благословення.

 

На многії літа, Владико!

 

Протопресвітер Степан ЯРМУСЬ,

професор Колеґії Св. Андрея в Вінніпезі

 

 

В глибокій пошані й любові від щирого серця пересилаємо Вашій Святості наші найщиріші привітання і побажання з нагоди 70-ліття дня Вашого народження. День 23-го січня 1929 року – це день славного Ювілею, записаний в українській історії золотими літерами, бо в ньому народився юнак, якого покликав Господь Бог до духовного життя: священнослужителя, єпископа і нашого улюбленого Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України.

Молитовно бажаємо Вашій Святості щастя, здоров’я, успіхів і добробуту на Многі і Щасливі літа. В день народження Вашої Святості благаємо Господа, щоб Він обдарував Вашу Святість Своїми щедрими ласками – міцним здоров’ям, щасливими радісними днями, а Мати Божа, Пресвята Богородиця покривала Вас і надалі Своїм Святим Покровом. Дай Вам, Боже, сили й витривалості в майбутній праці для Святої Української Православної Помісної Церкви Київського Патріархату і всієї Руси-України.

В ювілейному торжестві, коли всі православні українські патрі­оти та інші свідомі громадяни України святкуватимуть 70-ту річницю Вашої Святості, і ми, члени причету: о. Степан Біляк з паніматкою Оленою, о. Віктор Полярний з паніматкою Валентиною і їх дітьми, Парафіяльна Управа на чолі з інж. Леонідом Гусаком, його дружина Антоніна, парафіяни і прихожани УПЦеркви святого отця Миколая в Купер Сіті, Флорида, США висловлюють Вашій Святості найкращі побажання і моляться, щоб Божественна Благодать Святого Духа, яка зійшла на Вашу Святість при положенні святої Євангелії і Архиєрейських рук на Вашу Святительську Достойну Голову, ніколи не вгасала, а завжди світила, особливо в теперішніх часах. Під Святительським Омофором Вашої Святості УПЦерква Київського Патріархату і всієї Руси-України ростиме постійно і своєчасно дійде до остаточного відродження Помісної УПЦеркви в Україні. Легко працювати під Вашим Духовним Проводом.

Нехай же Милосердний Господь завжди охороняє Вашу Святість в Його Винограднику – Святій УПЦ Київського Патріархату на Многії і Благії Літа! “Іс Полла Еті, Деспота!”

Поручаємося Святим Молитвам Вашої Святості, Дорогий наш Владико Ювілянте.

 

З пошаною і любов’ю у Христі остаємося завжди Ваші віддані слуги.

Протопресвітер о. Степан БІЛЯК, настоятель,

о. Віктор ПОЛЯРНИЙ, сотрудник,

інж. Леонід ГУСАК, голова Парафіяльної Управи

 

 

Судді Конституційного Суду України щиросердно вітають Вас в день Вашого ювілейного тезоіменитства.

Бажаємо Вам, Ваша Святосте, зустріти цей світлий день у злагоді, благодаті і з Божим благословенням.

Хай Господь дарує Вам міцне здоров’я, благополуччя во славу Божу, на благо нашої України.

З повагою,

І. ТИМЧЕНКО,

голова Конституційного Суду України

 

 

Прийміть теплі і сердечні вітання з нагоди Вашого ювілею – 70-річчя від дня народження!

Дозвольте побажати Вам успіху в усіх починаннях, нехай Ваш шлях буде осяяний Божим благословенням.

Переконана, що Ваша діяльність сприятиме прославленню християнської віри в нашій державі.

Зичу Вам міцного здоров’я, радості від кожного прожитого дня, довгих років служіння Богу й Україні.

З повагою,

С. Р. СТАНІК, міністр юстиції

 

 

Від імені колегії Міністерства внутрішніх справ, особового складу та мене особисто прийміть сповнені поваги і людської шани щирі вітання з нагоди Вашого славного ювілею – 70-річчя від Дня народження.

Громадянам України добре відомо, яких моральних зусиль, волі, наполегливості, душевної щедрості, християнського миролюбія і терпіння потребує Ваша відповідальна діяльність на благо Святої Православної Церкви, народу дарованої нам Богом Української держави, яка з Його благословення повинна стати могутньою і процвітаючою.

У наш нелегкий час скрути, тяжкого становища в економічному та політичному житті, втрати у частини людей духовних орієнти­рів, Ви несете народові слово Боже, яке сповнене Віри, Надії, Любові, робите все можливе для збагачення духовного життя народу.

У цей пам’ятний день бажаємо Вашій Святості, щоб Господь наш Ісус Христос рясно поблагословив Вас, дарував Вам мудрості виконувати свої святі обов’язки, укріпив Ваші духовні і тілесні сили на всякі добрі справи.

Хай Господь дарує Вам довгі і щасливі літа!

З повагою,

 

Ю. КРАВЧЕНКО, міністр внутрішніх справ України

 

 

Від імені Міністерства закордонних справ України і від себе особисто щиро поздоровляю Вас з 70-річним ювілеєм. Нехай цей знаменний день у Вашому житті додасть Вам життєвої невтомності і сили на обраному долею шляху служіння Богові та україн­ському народу.

Над виром повсякденного і марнотного завжди просвітлювали людину Дух і Віра. Саме завдяки цим двом величним оберегам людське єство не змарніло і не зачерствіло. Підтверджуючи цю істину, доля призначила Вам офірувати себе справі зміцнення людського духу та віри і утвердження високих християнських принципів. Визнаючи Ваш непересічний авторитет і мудрість людини, яка понад піввіку сповідує високі ідеали миру, добра і суспільної злагоди, хочемо побажати Вам подальшого натхнення в праці. Щиро зичимо, щоб Ваші активні зусилля й надалі сприяли просвітленню людських душ і досягненню благородної спільної мети Української держави і Церкви – примирення усіх віруючих в нашій країні, згуртованих навколо ідей національного самоутвердження України в європейській родині вільних народів.

Символічним видається те, що Ваш День Народження межує з Днем Соборності нашої держави. 80 літ тому церковні дзвони Києва принесли світові звістку про народження возз’єднаної України. І, мабуть, вірною є думка про те, що цей світлий знак невидимим зв’язком поєднав Вашу життєву місію з долею нашої землі. Нехай й надалі ця незрима нить буде для Вас життєвою опорою для непомильності і чистоти Вашого шляху.

Сердечно зичимо Вам, Ваша Святосте, міцного здоров’я і многоліття. Нехай Господь Бог і людське добро бережуть Вас на многії і благії літа!

З глибокою повагою,

Б. І. ТАРАСЮК

 

 

ТЕЛЕГРАМА

 

ВАША СВЯТОСТЕ, ПРИЙМІТЬ МОЇ ЩИРІ ВІТАННЯ З ВАШИМ 70-РІЧНИМ ЮВІЛЕЄМ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ І ПОБАЖАННЯ ДОБРОГО ЗДОРОВ’Я, УСПІХІВ І БЛАГОПОЛУЧЧЯ. НЕХАЙ МИР, ЛЮБОВ ХРИСТОВА ТА СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЦАРЮЮТЬ У НАШОМУ СУСПІЛЬСТВІ.

З ПОВАГОЮ,

 

С. В. КУНІЦИН, ГОЛОВА РАДИ МІНІСТРІВ

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

 

 

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО ПАТРiАРХА ФiЛАРЕТА

НА УРОЧИСТІЙ АКАДЕМІЇ В НАЦІОНАЛЬНІЙ ФІЛАРМОНІЇ

 

Сьогодні всі, хто дбає про Україн­ську державу, впевнені в тому, що в нашій країні повинна бути єдина Помісна Українська Православна Церква. Наші переконання ґрунтуються на історичному досвіді: в кож­ній православній державі існує неза­лежна православна Церква. Процес становлення своєї Помісної православної Церкви пройшли всі країни, в тому числі і Росія. Українська держава не є винятком із загального правила.

Розділена на частини православна Церква в Україні вигідна тільки тим, хто не хоче бачити Україну незалежною державою, хто мріє про “єдіную і нєдєлімую”. Цим силам, церковним і полі­тичним, як зовнішнім, так і внутрішнім, вигідне розділене Україн­ське Православ’я. Вони добре розуміють, що єдина Українська Помісна Православна Церква є духовним ґарантом незалежності Україн­ської держави.

Проти створення єдиної православної Церкви відкрито не виступають навіть наші супротивники, але вони роблять все можливе, щоб об’єднання Православ’я не відбулось. Одні, як Патріарх  Московський Олексій ІІ, говорять, що Україна ще не доросла до автокефалії,  ін­ші – що в Україні взагалі недоціль­но мати автокефальну, тобто кано­нічно незалежну Церкву. Образно кажучи, на думку нашого так званого “старшого брата”, ми з вами ходимо ще в коротеньких штанцях. Московія в ХV ст. доросла до автокефалії, а Україна і через 1000 років існування в ній християнства нібито не вийшла із дитячого віку.

Нам кажуть, що в Україні нема єдності в питанні автокефалії. А хіба вона може бути, якщо проти єдності працюють численні і церковні, і полі­тичні діячі. Москва хоче виграти час і тому не по­спішає сказати остаточне слово, але вона не розуміє, що час працює на Українську Церкву. Кожний рік існування Української держа­ви працює на Київський Патріархат. Ми впевнені, уповаючи на допомогу Божу, що в Україні буде єдина Помісна Православна Церква.

За даними як російських, так і українських дослідницьких джерел, уже  сьогодні до Київського Патріар­хату належить вдвічі більше віруючих, ніж до УПЦ Московського Патріархату, хоч остання вдвічі переважає за кількістю зареєстрованих релігійних громад і кількістю хра­мів. Ця диспропорція і несправедли­вість у розподілі православних хра­мів і відсутність доступу до національних святинь може призвести до загострення релігійної ситуації.

Київський Патріархат виступає проти розпалювання релігійної ворожнечі, бо йому це невигідно, не кажучи вже про християнську мораль. Розпалювання релігійної ворожнечі може загальмувати об’єд­нання Українського Православ’я. Тому УПЦ Київського Патріархату як із загальнохристиянських, так і з тактичних міркувань намагається дотримуватися миру і злагоди.

Крім православних  Церков, в Ук­раїні існують Греко-Католицька Церква, Римо-Католицька Церква та протестантські конфесії, які ми шануємо і поважаємо, бо всі ми разом намагаємося відроджувати духов­ність і благодійництво в Україні. В той же час нас турбує розповсюдження  в Україні тоталітарних сект, які наносять шкоду не тільки традицій­ним Церквам, а й усьому нашому сус­пільству. Тоталітарні секти згубно впливають на психіку і здоров’я громадян і руйнують нашу національну культуру і духовність. Державний закон України, не порушуючи свобо­ди совісті і прав людини, повинен захистити наших громадян від неґативних явищ і посягання на їхні свободи і права. Ми чекаємо від Верхов­ної Ради прийняття такого закону.

Наближається 2000-ліття Різдва Христового. Ми вдячні Президентові України Леоніду Даниловичу Кучмі за створення Органі­заційного Комітету з підготовки і проведення цього ювілею. Святкування Різдва Христового повинно надихати всіх християн на надання духовним цінностям пріоритету перед матеріальними. Дух повинен володіти плоттю, а не плоть керувати духом. Від ставлення людства до духовних і матеріальних цінностей залежить розвиток цивілізації у третьому тисячолітті.

Релігійність в Україні стоїть на порівняно високому рівні. Про це свідчать і більш як тисяча побудованих православних храмів, і від­творювані наші національні святині, як-от Михайлівський Золото­верхий монастир і Успенський собор Києво-Печерської лаври та інші історичні храми. Але ми не можемо сказати, що стан духовнос­ті в Україні нас задовольняє. Злочинність і корупція, пияцтво і  нар­ко­манія не прикрашають Україну, як і інші країни світу. Бог обдару­вав Україну великими багатствами, а трудівники не отриму­ють за­роблену ними платню, пенсіонери не одержують пенсії. На брудні справи гроші є, а на святе діло – на любов до ближньо­го – грошей нема. Ці факти свідчать не те що про відсутність духовності, а про відсутність совісті і співчуття до людського горя. Церк­ви повинні звертати більше уваги на боротьбу з пороками суспільства, пам’ята­ючи слова Христа Спасителя, що “ви є світло для світу, і сіль – землі”.

В Україні  Церква відокремлена  від держави, і держава не втручається у внутрішнє життя Церкви. Але держава не може існувати без Церкви, а Церква – без держави. Держава повинна допомагати Церкві, а  Церква – державі. Сьогодні Україні потрібна не тільки єдність Православ’я, але й не меншою мірою – єднання демократичних патріотичних і державницьких сил. Ми отримали від Бога  дар – Українську державу. І нам треба берегти цей дар, що дістався нашому народові як нагорода за великі страждання впродовж багатовікової історії.

Інтеліґенція є мозком нації. Від неї багато в чому залежить розвиток національного і культурного життя народу. Свого часу інтеліґенція відвернулася від віри, від Церкви і від Бога. В кінцевому результаті це призвело до бездуховності і псевдокультури. Сьогодні інтеліґенція повертається до Бога, і це дає нам надію, що, керуючись вічними цінностями, джерелом яких є Бог, вона відроджуватиме національну свідомість, почуття патріотизму і буде совістю народу.

На закінчення я хочу ще раз висловити щиру сердечну подяку за те, що ви прийшли привітати мене з сімдесятиліттям від дня народження і за ваші добрі побажання.

Хай милосердний Господь дарує всім нам добре здоров’я, натхнення в творчій праці, благополуччя  в усьому і зберігає на многії літа. 

 

 

 

УРОЧИСТА БОЖЕСТВЕННА ЛІТУРГІЯ

у Володимирському патріаршому кафедральному соборі

 

Святкування 70-ліття від дня народження Святійшого Патріарха Фі­ларета продовжилось у Володимир­ському соборі міста Києва. Увечері 23 січня Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату в співслужінні митрополита Львівського і Сокальського Андрія, митрополита Чернівецького і Буковинського Данила, митрополита Луцького і Волинського Якова, митрополита Корсунського Тимофія, архиєпископа Рівненського і Острозького Серафима, архиєпископа Дніпропетровського і Криворізького Адріана, архиєпископа Миколаївського і Богоявленського Володимира, архиєпископа Чернігівського і Ніжинського Варлаама, єпископа Білоцерківського Олександра, єпископа Вишгородського Даниїла, єпископа Житомирського і Овруцького Ізяслава, єпископа Білгородського і Обоянського Іоасафа, єпископа Терно­пільського і Кременецького Іова, єпископа Дрогобицького і Самбірського Феодосія, єпископа Сумського і Охтирського Геронтія, єпископа Хмельницького і Кам’янець-Подільського Антонія, єпископа Івано-Франківського і Галицького Іоасафа, єпископа Коломийського і Косівського Іоана, єпископа Він­ни­цького і Брацлавського Панкратія, єпископа Кіцманського і Заставницького Никона, єпископа Одеського і Балтського Іоана звершив всенічну, а в неділю 24 січня у співслу­жінні тих самих преосвященних ар­хиєреїв звершив урочисту Божест­венну літургію. Святійшому Патріарху співслужило також багато духовенства різних єпархій Української Православної Церкви Київського Патріархату. По закінченні Божественної літургії було від­служено подячний молебень до Господа нашого Ісуса Христа з уставни­ми многоліттями Святійшому Патрі­арху Київському і всієї Руси-України Філарету.

 

 Від імені єпископату, духовенства та мирян ювіляра тепло привітав митрополит Луцький і Волинський Яків:

 

ВАША СВЯТОСТЕ,

МИЛОСТИВИЙ НАШ АРХИПАСТИР i ОТЕЦЬ!

Сьогодні вся Повнота Української Православної Церкви Київ­ського Патріархату, архиєреї, духовенство, чернецтво і вся україн­ська паства радо вітає під склепінням величавого Володимирського собору із богозна­менною датою в Вашому житті – 70-літтям від дня народження. Радіємо з того, що Всеблагий Господь спо­добив Вас дожити до такого слав­ного пророчого віку, в який Господь старозавітнім пророкам і патріархам відкривав своє Божественне одкро­вення і дарував велику мудрість.

Від достатку серця уста промов­ляють, і ми сьогодні не можемо стримати своїх вуст від того, що маємо велику честь вітати Вас, Ваша Святосте, як Предстоятеля нашої Української Церкви, як духов­ного провідника і пастиря нації.

Всеблагий Господь доручив Вашій Святості кермо церковного корабля в нелегкий час будівництва в Україні єдиної Помісної Української Право­славної Церкви, однієї з найбільших Церков у світі, яка керується і живе апостольською місією, столицею і центром якої є наш славетний Київ, Другий Єрусалим.

Більш як 30 років Ви очолюєте Київську кафедру і є достойним преємником святителів і митрополитів Київських Михаїла, Іларі­она, Климентія, Макарія, Петра Могили. Ви унаслідували від них ревність до Бога, великомудрість в керуванні Церквою. Трудячись невсип­но на благо Церкви Христової, Ви, подібно до святих апостолів, обій­шли всі куточки нашої України, немає такої єпархії і монастиря, де не відчувались би Ваші ревносні піклу­вання і старання примножити бла­го­честя серед православної пастви.

Завдяки Вашій мудрості навіть і в роки страшних гонінь на Православну Церкву Ви зберегли цілісною і міц­ною Київську Митрополію. Сьогодні Ви виконуєте місію Мойсея і відвічну мрію митрополита Петра Могили. Перший вивів свій народ із полону – і Ви хочете вивільнити свою україн­ську паству від духовного понево­лення Москви, другий дбав про те, щоб на нашій землі постав Київ­ський Патріархат, а Ви, Ваша Свя­тосте, вже при наявній реальності такого крок за кроком ведете нас до єдиної Помісної Української Пра­вославної Церкви.

Не можемо у Ваш 70-літній ювілей пригадати всі Ваші подвижницькі труди. Не можемо через це і скласти Вам якоїсь особливої по­дяки. Серце говорить, а уста стри­мують. Тому прийміть від нас земну похвалу, а славу і милість свою дарує Вам наш Пастиреначальник Господь Ісус Христос.

Нехай Господь за нашими скром­ними молитвами Вас укріпляє, під­тримує і зміцнює Ваші душевні і тілесні сили. В Вашій особі маємо Предстоятеля і святителя і молимо Господа, щоб Він посилав Вашим трудам і зусиллям збудувати в Україні єдину Помісну Православну Церкву своє  щедродательне благословення. Ваша Святосте! Достойно несіть свій архипастирський жезл, в поміч Вам Пресвята Владичиця наша Богородиця, Ваш небесний покрови­тель святий праведний Філарет Милостивий і всі святії землі Української.

 

Іс полла еті, деспота!

 

 

 

ІГУМЕН Димитрій (РУДЮК)

 

ДУХОВНИЙ ПАСТИР НАЦІЇ

 

 

Історія Православної Церкви знає багато відомих ієрархів, які впродовж 2000 років християнства достойно потрудилися на благо Святої Церкви, для утвердження серед людей християнської апостоль­ської проповіді, духовних і моральних цін­ностей, спасительної віри і благочестя.

Слова Господа і Спаса нашого Ісуса Христа: “Ідіть по всьому світу і проповідуйте...” (Мк. 16, 15) – майже через 1000 років втілилися Провидінням Божим на величних просторах Київської держави. Із золотоверхого Києва, що сяє банями багатьох церков, розійшлося християнство по всій землі України-Руси. Київ­ську митрополичу кафедру, засновану 988 року, посідали великі церковні мужі, святителі, які утверджували своєю діяльністю українську віру православну і побожне благочестя серед нашого народу. Палкі проповіді митрополита Іларіона, пастирська ревність митрополита і священномученика Макарія, вболівання за святе Українське Православ’я святителя Петра Могили. Це лише побіжний перелік тих архипастирів, які своїми трудами піднесли Київську Митрополію до становища найбільшої на Сході за територією, рівнем святості богословської думки.

Ніщо до кінця не могло стерти особливостей Українського Православ’я – ні полонізація, ні зросійщення. На початку нашого бурхливого століття знову піднялася з руїн Українська Православна Церква. Триразове її постання свідчить, що над церковно-визвольним рухом в Україні промишляє Бог, Який неодмінно приведе до створення єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Ні, Господь не полишав і не полишить нас, і не буде більше з’являтися в нас “треносів”, не буде плачу нашої Святої Церкви, бо вона майже на рубежі тисячоліть отримала духовного пастиря нації, який своїм повсякденним трудом утверджує крок за кроком помісність, незалеж­ність Українського Православ’я. Святійший Патріарх Філарет для нас – ка­мінь, на якому будуємо і створюємо міцний фундамент Української Православної Церкви; для недругів, які не хочуть мати незалежної від Москви Української Православної Церкви, – камінь спотикання.

 

 

ШЛЯХ ДО СВЯТИТЕЛЬСЬКОГО СЛУЖІННЯ

 

“Плем’я аспида панує, залишилися нащадки у Ієзавелі, але і благодать подвизається з Іллею. Іродіада також тут, Іродіада все ще танцює, вимагаючи голову Іоана, і їй віддадуть голову Іоана, тому що вона танцює”.

Іоан Золотоустий

 

З портрета дивляться розумні очі пастиря – Екзарха України, упродовж більш як тридцяти літ митрополита Київського, а потім Патріарха, достойного наступника Київських митрополитів. Зберегти Київську Митрополію від безбожників у кінці 60-х років було не просто. Над більшістю храмів нависла грізна рука уповноважених, які тільки і чекали команди написати слово “закрыть”. Старий Екзарх Іоасаф був не в силі сказати “ні”. Це слово прозвучало із уст 37-літнього архиєпископа Філарета, українця за походженням, якого в 1966 році, 14 травня, в день священномученика Макарія, митрополита Київського, Священний Синод Російської Православної Церкви призначив Екзархом України, архиєпископом Київським і Галицьким.

 

* * *

Коли над українським народом починали проводити більшовицькі експерименти колективізації, індустріалізації, а енкаведистами було накинуто зашморг на Українську Автокефальну Православну Церкву і тисячі храмів і святинь роз­грабували і закрили, – в українському селі Благодатне на Донбасі, в родині Антона і Меланії Денисенків, народився перший син, якого назвали Михайлом. Дитячі роки перервала страшна війна, з перших днів якої батько пішов на фронт і поклав свою голову в тяжких боях під Запоріжжям. Відповіді на свої запитання – невже батько покинув назавжди?.. якщо є Царство Боже, отже, він живий?! – Михайло знайшов, постійно відвідуючи храм. Він твердо вирішив стати священнослужителем. Навіть виключення за це із школи не перекреслило мрію.

У 1946 році Михайло Денисенко вступив до 3 класу Одеської Духовної Семінарії. Післявоєнний час був тяжким: голод, розруха. В селі залишилася мати з ще трьома синами. Всім чим міг Михайло допомагав їм і настирливо продовжував навчатися. 1948 року випускника Одеської Духовної Семінарії, як одного з най­кращих, зарахували студентом Московської Духовної Академії.

До священства є дві дороги. Протоптати першу юнакові було б легко – одружився і став священиком. Однак Михайло, студент Академії, що знаходилася в Троїце-Сергієвій лаврі, обрав чернечий подвиг священнослужіння. Будучи студентом ІІ курсу Академії, 1 січня 1950 року він прийняв чернечий постриг з ім’ям Філарета (на честь Філарета Милостивого, пам’ять святого 14 грудня) і одержав свій перший послух у Троїце-Сергієвій лаврі. Сюди часто приїжджав Патріарх Олексій І звершувати богослужіння. І ось через 15 днів чернець Філарет був висвячений Святійшим Патріархом Олексієм на ієродиякона. Два роки продовжував служити, навчатися і нести монастирській послух. Ієродиякон Філарет мав дуже скромну келію, ревно виконував монастирські правила, ретельно ставився до богослужінь.

1952 року, в день Святої Тройці, ієродиякон Філарет був висвячений у сан ієромонаха. Цього ж року він закінчив Духовну Академію з ступенем кандидата богослов’я, захистивши дисертацію: “Вчен­ня про відкуплення святих отців ІХ століт­тя – Афанасія Великого і Григорія Богослова”. Молодого кандидата богослов’я призначають викладачем Духовної Академії, а 1953 року Вчена рада Академії надала отцю Філарету звання доцента і призначила на посаду старшого помічника інспектора Академії та Семінарії. Життя духовної школи з суворою дисципліною і порядками ієромонаху Філарету доводилося поєднувати з обов’язками благочинного Троїце-Сергієвої лаври.

Працю на ниві церковної освіти ієромонах Філарет продовжив на посаді інспектора Саратовської Духовної Семінарії. В серпні 1956 року він був підвищений до сану ігумена, а через рік переведений на посаду інспектора Київської Духовної Семінарії. Звичайно, київська духовна школа мала багато проблем, перш за все з приміщенням, але сподіватися на якесь покращення було неможливо. І ректор, і інспектор, як і належить, проживали у Семінарії, яка розташовува­лась в стилобаті Андріївської церкви, що діяла. Там знаходилася найбільша святи­ня нашої Церкви – мощі святої великому­чениці Варвари, перенесені сюди із зруйнованого Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Перед ними, щовівторка, неодноразово очолював акафіст ігумен Філарет. У Семінарії викладалося багато богословських предметів. Ігумен Філарет читав курси церковної історії і догматичного богослов’я. 12 липня 1958 року ігумена Філарета підвищили до сану архимандрита і призначили ректором Київської Духовної Семінарії.

На початку 60-х років на Церкву знову почалися гоніння, накотилася хвиля закриття храмів, монастирів і духовних навчальних закладів. Для того, щоб остаточно вивести духовенство з рівноваги, його обклали непомірними податками.

У цій тяжкій ситуації не могла втриматися і Київська Духовна Семінарія. 1960 року безбожницька влада ухвалює рішення про її ліквідацію. Ректора Семінарії, архимандрита Філарета, митрополит Іоан (Соколов) призначає керуючим справами Українського Екзархату і настоятелем Володимирського кафедрального собору.

З травня 1961 року по січень 1962 року архимандрит Філарет був настоятелем Олександро-Невського храму-подвір’я в Олександрії (Єгипет).

У лютому 1962 року архимандрита Філарета висвятили на єпископа і постановою Священного Синоду Російської Православної Церкви призначили єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії. Новохіротонісованому єпископу виповнилося тоді 33 роки. В ці тяжкі роки гонінь потрібне було чиєсь мудре керівництво, щоб Церква продовжувала жити. В Росій­ській Церкві з’являється тоді досить видний ієрарх – митрополит Ленін­градський і Новгородський Никодим (Ротов). Завдяки його подвижницькій і разом з тим мудрій та обережній праці Церква в СРСР була збережена. Він ішов на компроміси, втрачав іноді найдорожче, щоб не позбутися головного. Молодому, але вже досвідченому єпископу-вікарію Філарету доручають керування й Ризькою єпархією. А вже 16 червня того ж таки 1962 року владику Філарета призначають вікарієм Середньо-Європейського Екзарха з тимчасовим керів­ництвом Екзархатом, а в жовтні – єпископом Віденським і Австрійським. Паства у столиці Австрії не була численною, складалася переважно з представників старої і нової еміґрації.

Перш за все єпископ Філарет взявся за відновлення храму, який вже давно по­требував ремонту. Його оновлення було великою радістю для право­славної пастви, яка дуже полюбила свого архипастиря і шанобливо до нього ставилася. Владика Філарет згадує проведені в Австрії дні як найкращі і найспокійніші. У Відні було багато часу для справжнього архипастирства, без турбот про повсякденні єпархіальні справи, які доводилося вирішувати на Батьківщині з великою потугою і під повсякденним контролем комуністичної влади.

З великим жалем віденська православна громада прощалася зі своїм архипастирем. Рішенням Священного Синоду преосвященний Філарет був призначений єпископом Дмитровським, вікарієм Московської єпархії і ректором Московської Духовної Академії. Після кількох років перерви владика Філарет знову повернувся до педагогічної роботи. Головним у ді­яльності преосвященного Філарета, як ректора, було відновлення функціонування МДА на високому рівні. Його стараннями до викладацької роботи повернули висококваліфікованих богословів, звільнених на вимогу органів влади. У владики Філарета в робочому кабінеті до цього часу стоїть орел, як символ мудрої архиєрейської влади, який подарували йому студенти Московської Духовної Академії. Але не такого ректора хотіла бачити радянська влада, яка стежила за усіма процесами в Церкві. Владику Філарета чекало нове призначення. Цього разу до древнього Києва, який, попри часи великих гонінь на Церкву, все ж таки залишився символом невмирущості Православ’я, Золотоверхим храмом духовності.

 

 

НОВИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЕКЗАРХ – І СЛОВОМ, І ДІЛОМ

 

“Скажіть мені, що сталося з тиранами, які колись замахувалися придушити Церкву? Скажіть, де їхні застінки, вогнища, де зуби їхніх хижих звірів і відточені мечі їхніх катів? Вони хотіли діяти, але нічого не зробили”.

Іоан Золотоустий

 

Український Екзархат був утворений на теренах України після Другої світової війни. Найбільшою з єпархій була Львів­ська, в юрисдикцію якої входили парафії Львівської і Тернопільської областей разом з однією з найбільших святинь – Почаївською лаврою. Ця єпархія нараховувала понад 1000 приходів. Загалом Укра­їнський Екзархат складав близько 60 % парафій всього Московського Патріархату. На чолі його стояв Митрополит з титулом Київський і Галицький. Разом з тим Екзарх України був першим членом Священного Синоду Російської Православної Церкви. До 1966 року Український Екзархат очолював митрополит Іоан (Соколов). У зв’язку із погіршенням здоров’я його було відправлено на спочинок, а Екзархом призначено митрополита Іоасафа, який управляв Київською кафедрою всього два роки.

Після смерті Іосафа перед Священним Синодом і Патріархом Олек­сієм І постала велика проблема – кого призначити на таку відповідальну кафедру. Зупинилися на 37-літньому архиєпископі Філареті, ректорі МДА. Перша проповідь новопризначеного Екзарха у Володимирському соборі не дуже сподобалась органам влади. Мовилося в ній про насущне і наболі­ле: “Нам кажуть, що християнство як релігія відживає, але свідченням того, що це не так, є хрести на могилах померлих”. Цією проповіддю молодий Екзарх хотів утвердити, що віра християнська, попри страшні гонін­ня з боку безбожного комуністичного режиму, продовжуватиме існувати, і Церкву Православну “врата пекельні” не здолають. Слово пастиря сильно вразило присутніх. У соборі знаходились і шпигу­ни, які слід­кували за кожним кроком архиєпископа Філарета, і через декілька днів його викликали “в органи” і “порадили” висловлюватися стриманіше, бо інакше доведеться поміняти кафедру.

Провадити церковну працю, керувати Українським Екзархатом було нелегко. Владика мав виявляти не тільки муд­рість, а й  пам’ятати, що за спиною в нього багатомільйонна українська паства, яка навіть у часи лютих гонінь не переставала вірити у Всемогутнього Бога. Все це враховував Екзарх України, архиєпископ Київський і Галицький Філарет.

Київські святителі завжди носили сан митрополитів. Лише в першій половині ХVІІІ століття, коли Київська Митрополія була ущемлена російськими імператорами і синодальною Церквою у правах і привілеях, імператриця Анна заборонила новообраному Київському архипастирю Варлааму Вонатовичу носити титул митрополита і білий клобук і звела його титул до архиєпископа. Проте така несправедливість тривала недовго. Більш лояльна до українців імператриця Єлизавета знову надала право Київському святителю носити титул митрополита.

У 60-ті роки духовенство Українського Екзархату також поставило собі запитання: чому їх Предстоятель носить титул архиєпископа? У Москві в Синоді це пояс­нювали молодим віком Екзарха. Але 25 лютого 1968 року архиєпископ Філарет був підвищений до сану митрополита.

Новий Екзарх, незважаючи на політику держави щодо Церкви, намагається хоч якось пожвавити церковну діяльність. Він активно відвідує єпархії і парафії, монастирі; відправляє богослужіння у Свято-Успенській Почаївській лаврі.

Архипастирські поїздки об’єднували, гуртували і підтримували духовенство, яке було зневажене безбожницькою владою, вселяли надію на краще в серця віруючих. Значно молодшим стає вік єпископату і духовенства. Припиняється закриття церков. Деякі храми отримують дозвіл на ремонт після довгих років заборони. Відновлюється видання журналу “Православний вісник”, а також “Церковного календаря” з богослужбовими вказівками і уставом. Вида­ється вперше за кілька десятиліть багатотисячним тиражем “Молитвослов” церковнослов’янською мовою в українському фонетичному варіанті. До 1000-ліття Хрещення Руси започатковується праця перекладу Святого Письма українською мовою. До цієї роботи митрополит Філарет залучає найкращих мовознавців, літераторів і консультантів. Після кількох років праці з’являється “Новий Завіт” українською мовою, що й досі користується повагою і вва­жається одним з найкращих перекладів.

За церковні заслуги високопреосвященний Філарет нагороджується орденом святого благовірного князя Володимира І і ІІ ступенів, а також церковними нагородами Олександрійської, Антио­хійської, Єрусалимської, Чехословацької Православних Церков. 17 червня 1971 року згідно з указом Святійшого Патріарха Пимена митрополит Філарет здобув право носити дві панагії.

Одночасно з трудами для благоустрою Українського Екзархату, Митрополит Філарет стає відомим у церковних колах різних конфесій як видатний екуменічний та миротворчий діяч. Саме в той час місію миротворництва було покладено урядом СРСР на Православну Церкву. Коли стала очевидною нездоланність Церкви в комуністичній країні, то її становище і вплив вирішили використовувати на міжнародній арені. Тепер Святійший Патріарх згадує, що постійна участь ієрархів Церкви в різних християнських форумах далеко виходила за рамки лише так званої миротворницької політики колишнього Радянського Союзу. Спілкування з світом давало можливість зрозуміти правду і знайти істину. Керуючись євангельськими заповідями, на ці зустрічі і розмови легко йшла християнська світова спільнота, представники якої все частіше і частіше відвідували СРСР.

Митрополит Філарет стає членом Комісії Священного Синоду з питань християнської єдності та міжцерковних відносин. Як член або голова делеґації, владика Філарет від 1961 року відвідав майже 100 країн. Його голос було чути на конґресах, асамблеях і конференціях, які обговорювали питання миру і злагоди у світі. Митрополит Філарет взяв участь у двох асамблеях Конференції Європейських Церков; у всесвітніх конференціях “Релігія і мир” у Кіото (Японія, жовтень 1970) і в Лувені (Бельгія, серпень 1974), був членом делеґації Російської Православної Церкви на ІV і V Асамблеях Всесвітньої Ради Церков, ІІ-V Всехристиянських Мирних Конґресів (ВМК). На ІІІ Конґресі він був обраний членом Робочого комітету ХМК, а з квітня 1978 року митрополит Філарет – віце-президент ХМК і голова Комітету продовження роботи ХМК на V Всеукраїнському Мирному Конґресі. З 1977 року митрополит Філарет – член Всесвітньої Ради Миру.

Участь у миротворницькій діяльності принесла Українському Екзарху великий авторитет серед світової громадськості. У листопаді 1998 року, коли Святійший Патріарх Філарет перебував з архипастирським візитом у США, на одному із прийомів конґресмен США вручив Його Святості грамо­ту, в якій написано, що Конгрес США високо цінує миротворчу діяльність владики Філарета і його невтомну працю на благо миру та для зменшення небезпеки виникнення холодної війни в 70-х – 80-х роках.

Митрополит Філарет не переставав працювати на ниві богослов’я. У 1970 р. його обрали почесним членом Московської Духовної Академії, а в 1973 році – Ленінградської. Митрополит Філарет – автор багатьох богословських праць та доповідей на нау­ково-богословських зустрічах та конференціях. В 1979 році Будапешт­ська Реформатська Духовна Академія удостоїла митрополита Філарета ступеня почесного доктора богослов’я. В 1984 році йому присвоїли ступінь доктора богослов’я honoris causa Богослов­ського факультету Яна Гуса (Прага).

Свою невтомну працю митрополит Філарет поєднує із постійним звершенням богослужінь у Володимирському кафедральному соборі. Його палкі проповіді глибоко проникали у душу кожного віруючого. Потреба у молитві у високопреосвященнійшого Екзарха України була такою високою, що часто, повертаючись із закордонних поїздок, він з вокзалу або летовища, не відпочиваючи, їхав відразу на всенічну чи літургію до Володимирського собору.

У 80-х роках, як перший член Священного Синоду Російської Православної Церкви, митрополит Філарет працював над підготовкою до величного ювілею 1000-ліття Хрещення Руси. Зобов’язувала його до цього і старовинна Київська кафедра, яку він очолював вже майже 20 років. Через похилий вік Патріарха Пимена Київський Митрополит очолив комі­тет з підготовки до 1000-ліття Хрещення Руси. Вперше питання про святкування ювілею було підняте на засіданні Священного Синоду на початку 80-х років. І відразу виникло запитання: “Як до цього поставиться комуністичний Кремль?” Адже святкування повинно пройти на високому рівні з запрошенням на ювілей гостей із-за кордону. Тому члени Синоду, а особливо митрополит Філарет, ставили питання про облаштування нової резиденції для Патріарха Московського (мова йшла тоді про повернення напівзруйнованого Свято-Данилового монастиря) і найголовніше – Свято-Успенської Києво-Печерської лаври. Серед чле­нів Синоду в таке мало хто вірив, але час працював, як кажуть, на Церкву, і 1000-літній ювілей святкували в дещо інших політичних умовах. Проголошення так званого курсу на перебудову в другій половині 80-х, прихід до влади М. Горбачова значно змінили ставлення влади до Церкви. Саме на першому прийомі у Кремлі митрополит Філарет порушив питання про повернення Церкві Києво-Печерської лаври. Через деякий час із великими труднощами, всупереч волі Першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, Києво-Печерську лавру повертають Церкві. Все це сталося під час Помісного Собору РПЦ. Митрополита Філарета терміново викликають до Києва і вручають рішення Ради Міністрів про передачу святині українського народу  Православній Церкві. Святкування 1000-ліття Хрещення Руси, на яке з’їхалося багато гостей та делеґацій від християнських Церков усього світу, проходили із величезним тріумфом у Москві та Києві. Під час молебня біля пам’ятника князю Володимиру пішов рясний дощ. Хтось говорив, що це Божа благодать, а хтось сказав: “Це вдруге святий князь Володимир окроплює нас святою водою”. Завершувалася епоха вульгарного державного атеїзму, доба гоніння на Церкву Христову, на Божий народ. Тільки на душі у митрополита Філарета було не зовсім радісно. Величаючи у похвалі-молитві святого рівноапостольного князя Володимира, Митрополит Київський і Галицький роздумував над клопіткими днями, що чекали на нього. Потрібно було впорядкувати передану територію Даль­ніх печер Києво-Печерської лаври, відремонтувати келії і будівлі для бра­тії, відновити Київську Духовну Семінарію. З “потеплінням” для Церкви від­кривалося багато можливостей, а разом з тим – багато труднощів. Най­більше митрополита Філарета терзали прикрі слова, що дуже запали в душу. Сказані вони були різко, підступно, під час святкувань: “Ух, подняли головы. Подождите, отпразднуете свое тысячелетие, и мы вам устроим...”

 

ХРЕСНОЮ ДОРОГОЮ ЗАРАДИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

 

“Скільки б не здіймались і не били хвилі, корабель Христів не загине. Чого ж мені боятися? Смерті? Але я скажу з апостолом: “Життя моє – Христос, а смерть – моє від­найдення”. Вигнання? Але земля належить Господу з усім, що вона містить. Позбавлення майна? Я нічого не приніс у цей світ, і нічого із нього не винесу із собою. До всього, що може змусити людину тремтіти, – я ставлюся з презирством... Я кажу вам так, як чиню, і взиваю до любові вашої, хай буде ця любов довірливою”.

Іоан Золотоустий

 

“Справа автокефалії – незалежності – Української Церкви має важливе значення поруч з справою незалежності державної  та майже в тій самій мірі стоїть більмом в оці тих, хто національне визво­лення українського народу вважає за кривду для “єдинаго русскаго народа”. Отож з боку природжених москалів і з боку “самоотверженных” землячків наших часто доводиться чути з приводу унезалежнення Української Церкви надто рішучі заперечення, з покликанням, звичайно, на церковні канони, які Україн­ська Церква мовбито тяжко при тому порушує. Такий сакраментальний арґумент звучить тим більш непереможно, що звичайно мало хто знає дійсну природу канону з погляду його змінності чи незмінності, а ще менше – зміст і характер канонів, що належать до даної справи. Тож можна безкарно оперувати канонічними арґументами в певності, що річевого заперечення не зустрінеш. В цьому випадку люди рішучої вдачі та гарячого наміру просто хапають летючі докази десь із повітря і ними впевнено оперують лише тому, що то придається до певної цілі. Насправді ж вся та арґументація може рахувати лише на цілковиту неосві­домленість загалу в цій спеціальній спра­ві, і всі ті загальні покликання на канони, на церковну практику, на порушення якихось церковно-правних вимог мають з церковним правом спільного не більше, ніж колись шукання філософського камін­ня мало спільного із справжньою хімією” (Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 4. В Царгороді. – Вид. УПЦ в США, 1966).

Українське Православ’я завжди було самобутнім, мало багато власних особливостей, зберігало традиції і звичаї народу. Навіть майже 300-літня опіка, “окормлєніє” з боку Російської Церкви не могло цього стерти. Як тільки з’являлась якась можливість відродитися, встати, звільнитися від такого “окормлєнія”, поставала Українська Православна Церква. Третє її відродження припало на кінець 80-х – початок 90-х років ХХ століття. Церковно-національний рух за незалежну Українську Православну Церкву розпо­чався з найбільшої в той час єпархії Російської Православної Церкви – Львівської і невдовзі охопив усю Галичину. Для митрополита Філарета стала очевидною істина: якщо Радянський Союз розпада­ється, то в незалежній Україні має постати незалежна Церква. Полі­тичні події, зміни в українському бутті, підняття прапора боротьби за українське національне відродження – все це змушувало переглянути позиції Українського Екзархату.

Після смерті Патріарха Пимена у травні 1990 року Священний Синод Ро­сій­ської Православної Церкви таємним голосуванням обрав патріаршим Місце­блюстителем Митрополита Київського і Галицького Філарета. У деяких членів Синоду, відкрито налаштованих проти того, що відбувалося в Україні, обрання Патріаршим Місцеблюстителем митрополита-українця викликало, м’яко кажучи, подив. “Как? Думали о другом (цим “другим” мав бути Ленінградський митрополит Олексій /Рідігер/), а вышло совсем иначе,” – розвів руками Білоруський митрополит Філарет (Вахромеєв). Прохолодне ставлення до патріаршого Місцеблюстителя митрополита Філарета не можна було не помітити і на прийомі в Раді у справах релігій. Стало очевидно – серед єпископату Московської Патріархії погано провели роботу спецслужби, які робили ставку на Олексія. Але й попереду був ще Помісний Собор і вибори нового Патріарха. По єпархіях розійшлися таємні циркуляри із вказівками не влаштовувати величних зустрічей патріаршому Місцеблюстителю, бо, мовляв, Патріархом Філарет все одно не стане. Усю під­ступність стосовно патріаршого Місце­блюстителя показав Помісний Собор РПЦ 7-8 червня 1990 р., який обрав Патріархом Московським і всієї Руси митрополита Олексія (Рідігера). Напередодні Собору вже було відомо, хто буде новим Патріархом. Ченці Троїце-Сергієвої лаври відкрито говорили про те делеґатам Собору і виступали в ролі “провидців”, запевняючи: “Хохол не может быть Патриархом Московским!” Митрополит Олек­сій заздалегідь виготовив іконки із патріаршим благословенням. Вибори розіграли за сценарієм, написаним навіть не в Свято-Даниловім монастирі, а швидше на Луб’янці. Тільки одне можна сказати напевне – Боже Провидіння берегло достойного ієрарха, митрополита Філарета, для України.

Події в Україні тим часом розвивались досить стрімко. Єпископат Українського Екзархату став серйозно замислюватися над проблемами, що поставали на часі. Потрібно було змінювати статутне становище Церкви. Ініціатором цього став митрополит Філарет. 25-27 жовтня 1990 року Архиєрейський Собор РПЦ надає Українській Православній Церкві (так було перейменовано Український Екзархат) самостійність і незалежність в управлінні. Митрополит Філарет одноголосно обирається українським єпископатом Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем Української Православної Церкви. Грамоту про таке статутне становище УПЦ вручив 26 жовтня 1990 року у Софійському соборі  після Божест­венної літургії Патріарх Олексій ІІ, якого Київ зустрів непривітно. Відбулися зіткнення між віруючими УПЦ і УАПЦ на Софійській площі. Бачачи, що УПЦ вислизає з його рук, Патріарх Олексій ІІ продовжував твердити: “Не дадим разорвать церковный хитон”.

Остаточно проблему статусу православної Церкви в Україні розв’язав путч серпня 1991 року. Останній демарш старих комуністів призвів до повного розвалу СРСР. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголошує Акт про державну незалежність України. Здійснилася віковічна мрія українського народу. Митрополит Філарет розумів, що Церква мала благословити цей акт і засвідчити свою повну підтримку народному волевиявленню.

1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерській лаврі відбувся Помісний Собор Української Православної Церкви, який одноголосно ухвалив рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію. Увесь єпископат, духовенство, ченці, віруючі звернулися до Московського Патріарха Олексія з проханням надати канонічну незалежність Українській Православній Церкві. Через місяць, 1 грудня, волевиявленням українського народу на референдумі було остаточно підтверджено незалежність України, що ще раз переконало у правильності рішення Помісного Собору УПЦ. Бажання мати не тільки незалежну Українську державу, а й незалежну православну Церкву виявило 92 % людей, що голосували на референдумі.

В Москві занепокоїлися не тільки цер­ковники, але й спецслужби, які за­явили: “Якщо втратили політичне володіння Україною, то ні в якому разі не упустимо духовної влади”. І тоді в Україну, під виглядом “благочестивих паломників”, посунули емісари з про­кла­маціями, брудними листівками, погрозами, звинуваченнями: “Если от­колетесь от матери-Церкви – погибель,” – заявляли патрі­отичні “паломники”. Особливо запекло велась пропаґанда проти автокефалії у монастирях. Це легко було помітити благочестивому православному українцю. І раптом три єпископи заявили про від­кликання своїх підписів під постановою Собору УПЦ. Стало очевид­ним – на єпископат УПЦ по­чали тиснути спецслужби. У “вєздє­чітаємом” журналі “Огонек” під керівництвом “прожектора перебудови” В. Коротича з’явилася стаття А. Нєжного проти митропо­лита Філарета. Зрозуміло, що каміння тре­ба жбурляти в Предстоятеля. Тому-то писали і писали нєжні, анісімови, геруки, речинські всілякі пасквілі, в один голос називаючи владику: “нєпотопляємий Філарет”. І тільки це було істинним – митрополит Філарет дійсно був непотопаючим у цій складній ситуації. Він твердо став на шлях незалежності Українського Православ’я, хоч Московська Патрі­архія як ніколи підло і підступно діяла проти Пред­стоятеля УПЦ. В один із лютневих днів 1992 року по Києву розклеїли листівки із повідомленням про намір замінити Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета на митрополита Володимира (Сабодана), керуючого справами Московської Патріархії, також українця, але ревного захисника інтересів Російського Православ’я.

Єпископат Української Православної Церкви ще раз заявив про свою одностайність у підтримці рішень Помісного Собору 1-3 листопада 1991 р. В Москві вирішили скликати Архиєрейський Собор для остаточного визначення ставлення до питання україн­ської автокефалії. Негласно було проведено підготовку і розроблено сценарій дискредитації Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета. 1-2 квітня 1992 року в Москві відбувся Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви, який фактично відмовив Українській Православній Церкві у наданні автокефалії. З грубим порушенням регламенту Собору, який фактично перетворився на пилатів суд, російський єпископат із люттю накинувся на митрополита Філарета. Чекати ж підтримки від українських єпископів, яких остаточно у Москві обробили, було справою марною. Патріарх Олексій ІІ вирішив неканонічним способом усунути митрополита Філарета з посади Предстоятеля Української Православної Церкви і замінити своїм ставлеником – митрополитом Ростовським і Новочеркаським Володимиром (Сабоданом).

Серед віруючих України таке рі­шення московських ієрархів викликало обурення і гнів. Духовенство, миряни стали на захист свого Предстоятеля. В кінці травня у Києві відбулася конференція духовенства і мирян на захист прав Української Православної Церкви, які грубо розтоптала Московська Патріархія.

Тим часом не обійшлося без ще одного збіговиська, яке на порушення канонів, статуту УПЦ і постанов Архиєрейського Собору РПЦ про само­стійність і незалежність в управлінні УПЦ, за вказів­кою Патріарха Олексія ІІ скликали в Харкові. Цей “Собор” і обрав ще одного митрополита Київського – Володимира (Сабодана). Натомість митрополита Філарета було позбавлено сану на Синоді в Москві. В такий спосіб Московська Патріархія “розв’язала” питання автокефалії української Церкви, пообіцявши ще раз повернутися до цього питання в 1995 році. Але минув уже й 1998 рік, а “віз і нині там”.

Митрополит Філарет не визнав рі­шень Московського Синоду і не підкорився їм, як незаконним, неканонічним та симоній­ним. Він розіслав Апеляцію до всіх Предстоятелів Помісних Православних Церков, у якій розкрив безглуздя московських синодальних рішень. 25 червня 1992 року в Києві відбувся історичного значення Всеукраїнський Православний Собор, який об’єднав дві гілки Українського Православ’я – УАПЦ і УПЦ – в єдину Помісну Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Предстоятелем цієї Церкви обрали Патріарха Київського і всієї України Мстислава, його заступником – митрополита Філарета. Об’єднання Церков підтримали більше як 3000 православних парафій, мільйони віруючих. Патріаршим кафедральним собором став Свято-Володимирський.

Парламент Української держави також відреагував на церковні події в Україні. Постановою Президії Верховної Ради України Харківський Собор було визнано незаконним. Попри це, церковно-державна політика в Україні залишалася недостатньо сформованою. З цього вміло користалися вороги Українського Православ’я і зуміли “протягти” митрополита Володимира (Сабодана) в Україну.

Митрополит Філарет продовжував відстоювати позиції Україн­ської Православної Церкви Київського Патріархату як законної правонаступниці УАПЦ і УПЦ. Швидко зростала кіль­кість пара­фій, зокрема в Київський, Волинській, Рівнен­ській, Вінницькій областях і на Сході України. На території Свято-Михайлівського монастиря було відкрито Київську Духовну Академію і Семінарію.

На теренах України фактично сформувалися дві православні Церкви – українська і московська. Причому остання прикрилася назвою УПЦ, спеціально замовчуючи свою юрисдикцію і приналежність до Московського Патріархату. Розділення Церков, без сумніву, було інспіроване зовні Московською Патріархією. Але сили, які розуміли значимість Київського Патріархату у розбудові національної духовності і незалежності України, не могли змиритися із стрімким його зростанням, і тому “влаштували” ще одну Церкву під назвою УАПЦ, до якої правомірно можна додати приставку – нова (н). Цю УАПЦ (н), яку невдовзі очолив (вересень 1993) після розлучення у похилому віці зі своєю матушкою Патрі­арх Димитрій (Володимир Ярема), спеціально виставили проти Київського Патріархату як силу, що мала гальмувати справу створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Недаремно з печерських лаврських пагорбів звучали відгуки про УАПЦ (н), як про “дружню конфесію” УПЦ Московського Патріархату. До цієї “дружньої конфесії” “водворялісь” все нові й нові особи, як-от Ігор Ісіченко, колишній викладач-філолог Харків­ського університету, нині єпископ УАПЦ (н).

 

З скорботою зустріла українська паства звістку про смерть Патріарха Мсти­слава 11 червня 1993 року. Місцеблюстителем патрі­аршого престолу обрали архиєпископа Володимира (Романюка). А на Всеукраїнському Помісному Соборі 20 жовтня 1993 року Володимира, вже митрополита Чернігівського і Сумського, було обрано Патріархом Київським і всієї Руси-України. Заступником Патріарха Поміс­ний Собор майже одноголосно (один проти) обрав митрополита Філарета. Патріаршество Володимира (Романюка) було для нашої Святої Церкви досить спокійним, продовжувався процес її становлення і зростання. Збільшилася кількість єпископів, які поставлялися на нові кафедри, переважно на сході України. Але підірване радянськими концтаборами здоров’я Святійшого Патріарха Володимира не давало йому можливості на повну силу керувати Київським Патріархатом. У цьому дбайливо і ревно допомагав йому досвідчений митрополит Філарет. Він супроводжував Патріарха в його архипастирських поїздках. Згодом митрополит Фі­ларет неодноразово підкреслював, що коротке патріаршество Володимира (Романюка) мало велике значення для збереження єдності Київського Патріархату, на яку зазіхали зовніш­ні і внутрішні вороги, які весь час підбурювали до нового розділення в Церкві.

14 липня 1995 року раптово помер Святійший Патріарх Київ­ський і всієї Руси-України Володимир (Романюк). Священний Синод, зібравшись у Києві 15 липня, обрав патріаршим Місцеблюстителем заступника Патріарха митрополита Філарета. Похорон спочилого в Бозі Патріарха Володимира було призначено на вівторок, 18 липня, 1995 року.

“Чорний вівторок” – так назвали цей трагічний день похорону Патріарха Володимира. Багатотисячну процесію з тілом покійного святителя зупинили на шляху до Софійського собору, кафедри київських митрополитів. Саме у цій українській святині мало лягти тіло спочилого Патріарха, як достойного правонаступника київських святителів. Зазомбовані загони беркутівців з палицями в руках і з сльозоточивим газом стали проти віруючих Київського Патріархату. Перша сутичка на Володимирській вулиці і побиття сотень віруючих біля стін Софій­ської дзвіниці довели шалене звірство і ненависть “нашої” влади, яка поставила собі за мету з похороном Патріарха Володимира поховати і Київський Патріархат, для якого цей день став дійсно днем випробовування, днем, коли вирішувалося: бути чи не бути? До цього часу ще не можна збагнути до кінця того, що сталося на Софійському майдані 18 липня. Українська держава, влада нібито також українська, український Президент – все дихає волею? Ні, далеко ні! Українському Патріарху не знайшлося достойного міс­ця. Його поховали біля стін Святої Софії зовні. Але Провидінням Божим Київський Патріархат вистояв проти безбожницьких темних сил, безглуздя і відсутності елементарної цивілізованості. Неабияку мужність і мудрість виявив тоді митрополит Філарет. Похорон Патріарха Володимира об’єднав навколо Київського Патрі­архату усі національно-демократичні сили, інтеліґенцію. На одній із прес-конференцій митрополит Філарет сказав: “Патріарх Володимир своєю смертю зробив значно більше, ніж за своє патріарше служіння”. І дійсно, його похорон став знаменням, своєрідним випробовуванням Української держави на незалеж­ність. І залишилася могила Патріарха біля стін наче для проповіді і постійного нагадування: “Не розхолоджуйтесь, не дрімайте, бо ворог не спить”. Так, дій­сно, спочилий Патріарх і донині проповідує, бо ще не відбувся суд земний над беззаконниками. Та неодмінно буде Божий справедливий суд над святотатцями і вандалами.

 

 

ВОЛЕВИЯВЛЕННЯМ СВЯТОГО ДУХА –

ПРОТИ МОСКОВСЬКОЇ АНАФЕМИ

 

“Христос зі мною! Чого я буду боятися? Його Євангеліє в руках моїх – посох, на який я спираюсь. Ось де моє пристановище, ось мирна пристань душі моєї. Бурі, на мене зведені, море, на мене обрушене, несамовитість володарів і сильних світу... все це для мене не більше за павутиння”.

Іоан Золотоустий

 

“Аксіос, аксіос, аксіос!” – прозвучало під склепінням величного Свято-Володимирського собору. Всеукраїн­ський Помісний Собор 20-21 жовтня 1995 року обрав нового достойного наступника київ­ських святителів Михаїла, Іларіона, Макарія, Петра, Патріархів Мстислава і Володимира – Патріарха Київського і всієї Руси-України, третього Патріарха Помісної Української Православної Церкви Київ­ського Патріархату Філарета. “Ви народилися в селі Благодатному і благодать Божа спочила над Вами”, – з такими вітальними словами звернувся до новообраного Патріарха постій­ний член Синоду, митрополит Львівський і Сокальський Андрій.

Інтронізація Патріарха відбулася 22 жовтня 1995 року у Свято-Володимирському кафедральному соборі. Хвилююче проходив сам чин патріаршої інтронізації. В багатьох священнослужителів і віруючих виступали сльози на очах від великої духовної радості, яку переживала паства Київського Патріархату. Згідно з чином, новообраного Патріарха садовили на Горньому місці найстарші постійні члени Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату – митрополит Львівський і Сокальський Андрій та митрополит Луцький і Волинський Яків. У своїй інтронізаційній промові Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України окреслив головні напрямки церковної діяльності і праці щодо створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. З амвону промовляв Патріарх і святитель Української Церкви з великим досвідом церковного полі­тика і дипломата.

Після обрання Патріархом митрополита Філарета ставлення влади до Київського Патріархату дещо потеплішало, але не настільки, щоб вважатися ідеальним.

На День Києва 1996 року Святійший владика Філарет освятив пам’ятник рів­ноапостольній княгині Ользі на Михайлів­ській площі. В день річниці смерті Патріарха Володимира на кошти Київської міськдержадміністрації встановлюється мармуровий надгробок на могилі. Ухвалюється рішення поки що не перепоховувати останків Патріарха Володимира.

Найвеличнішою акцією першого року діяльності Патріарха Філарета стала канонізація Київського митрополита Петра Могили. Архиєрейський Собор, що від­бувся у Свято-Володимирському соборі, 12 грудня 1996 року причислив до сонму святих найвидатнішого проводиря у тисячолітній історії Українського Православ’я, світильника віри Православної Церкви Петра Могилу. До дня урочистої канонізації з’явилися друком “Требник” Петра Могили та його “Катехизис”. В засіданні сесії ЮНЕСКО у Парижі, присвяченому 400-літньому ювілею митрополита Петра Могили, брав участь і Святійший Патріарх Філарет, виступивши з промовою про святительський шлях славетного українського митрополита та його внесок у розбудову Українського Православ’я.

Тим часом у Москві не переставали думати, як дошкульніше зневажити Патріарха Філарета. Ще на Архиєрейському Соборі в білокам’яній ухвалили рішення, що коли Філарет не розкається, “да будет ему анафема”. Це набуло широкого розголосу в Україні. Філарет, тоді ще митрополит, відповів на це брошурою “До питання про церковні анафеми”, в якій не тільки роз’яснив суть анафем у Древній Церкві, а й викрив їх безглуздя в Московській Церкві. Через два роки, на лютневому Архиєрейському Соборі РПЦ, таки проголосили анафему Патріарху Філарету. Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату відреаґував на черговий “московський налигач” дуже короткою і зрозумілою заявою, у якій відзначив, що рішення Архиєрейського Собору РПЦ не має жодної канонічної сили над Предстоятелем незалежної УПЦ. Анафема була останнім “церковним прєщєнієм” московських “благочестивців” і “святош”. Більшого вигадати вони вже не могли. Ось так  Московська Патріархія віддячила одному з найвидатніших її ієрархів, невтомному трудівникові і багатолітньому Екзарху України. Прецедент в історії дуже цікавий. Колишнього кандидата на Московський патріарший престол звели просто до “анафеми перед усім народом”. Якщо знову повернутися до патріарших виборів в Москві 1990 року, то слід згадати простісіньку правду – Московську патріаршу кафедру Олексій ІІ посів шляхом інтриг і втручання спецслужб у суто церковний процес. Це не означає, що її неодмінно мусив би посісти митрополит Філарет, який, до речі, про це ніколи не шкодував.

 Анафема не мала ніякого впливу і значення в Україні. Навіть ієрарх Російської Церкви митрополит Кирил серед своїх заявив: “С анафемой получилось как всег­да, она ничего не дала и безрезультатна”.

Другий рік патріаршества для Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату ознаменувався багатьма подіями церковного життя. 1997 року виповнилося рівно 500 років з дня мученицької кончини святителя Макарія, митрополита Київського і всієї Руси, мощі якого спочивають у Свято-Володимирському соборі. Перед ними кожного четверга митрополит, а нині Патріарх Філарет звершує службу з акафістом. Вірить в його небесне заступництво і молитву перед Богом за свою розділену паству. Святійший Патріарх Філарет 14 травня 1997 року у спів­служінні багатьох ієрархів та духовенства очолив головні урочистості. Життя святителя Макарія – це приклад ревного служіння Богові, Церкві, своєму народові. Українська Церква завжди мала дійсно достойних ієрархів. 24 травня 1997 року увійшло в історію Українського Православ’я як день всенародного покаяння і очищення. З ініціативи Патріарха Філарета згідно з Указом Президента України Л. Кучми почалося відновлення собору Золотоверхого Михайлівського монастиря. Закладення храму звершив Святійший Патріарх Філарет у присутності Президента України та високих посадових осіб. Нова сторінка історії Київського Патріархату розпочинається із відродження національної святині, зруйнованої 1935 року. У той сонячний день серед присутніх панував оптимізм, підкріплений ще й від­криттям пам’ятника Ярославу Мудрому, який зображений з макетом Софійського собору на долоні. Символічно, що ці дві події освячував Святійший Патріарх Філарет. Минуло трохи більше року, і Михайлівський собор із дзвіницею, стараннями мера столиці Олександра Омельченка, постав в усій своїй величі. Значна сума коштів для відродження пам’ятки ХІІ століття надійшла від української діаспори.

Архипастирська праця Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату триває. На початку 1998 року він відвідав Черкаську та Вінницьку єпархію. Освятив багато храмів, зокрема відроджений храм у селищі Зозів на Вінниччині, де у 20-ті роки діяла одна з перших парафій Української Автокефальної Церкви, яку очолював Василь Липків­ський. Наша Церква поповнюється новими єпископами, зросла кількість парафій. Розгортається підготовка до 2000-ліття Різдва Христового. З ініціативи Святійшого Патріарха Філарета створено церковно-громадський комітет для проведення заходів, присвячених знаменному юві­лею в історії християнства.

Першим таким заходом на шляху до ювілею стала Всеукраїн­ська Між­народна Християнська Асамблея, проведена за участю Київського Патріархату в лютому 1998 року. З просторою програмною доповіддю “Різд­во Христове та його онтологічне значення для людства” виступає на цій Асамблеї Святійший Патріарх Філарет. В роботі Асамблеї, її круглих сто­лів взяла участь велика кількість науковців, церковних та громадських діячів. Київський Патріархат налагодив постій­ний діалог з інтеліґенцією і знаходить в ній широку підтримку у своїй діяльності в духовній сфері.

Рік, що минув, можна назвати най­більш плідним у трудах Святійшого Патрі­арха. Влітку 1998 року він об’їжджає з архипастирськими патріаршими візитами майже всю Україну. Зустрівся з єпископатом, духовенст­вом, віруючими Івано-Франківської, Херсонської, Миколаївської, Дніпропетровської, Запорізької, Львівської єпархій. Історичним стає й День Києва 1998 року, коли Святійший Патріарх Філарет освятив дзвіницю Михайлівського Золотоверхого монастиря. Постала з руїн у переддень Воскресіння Хрис­тового церква Успіння Пресвятої Богородиці (Пирогоща), яку також урочисто освятив Святійший Патріарх.

Українська Православна Церква Київ­ського Патріархату є Помісною національною Церквою, Церквою всього україн­ського народу – що в Батьківщині і поза її межами живе. Тому зрозуміле піклування її Предстоятеля про паству, розсіяну по всьому світові. Святійший Патріарх Філарет у жовтні-листопаді 1998 року відвідав США з архипастирським візитом, зустрічався з українцями, звершив богослужіння в багатьох зарубіжних парафіях Київського Патріархату.

 

* * *

– Якщо людство не поставить у своєму житті все на належне місце, якщо в центрі історії буде стояти людина, а не Бог, і якщо Бога не будуть люди сприймати як особистість, а тільки як безлике божество, розлите у всесвіті, то у третьому тисячолітті наша цивілізація піде шляхом самознищення. Кожна людина стоїть перед вибором життя або смерті, добра і зла. І від людства залежить, який шлях обрати у ІІІ тисячолітті. А це означає, що треба шукати насамперед “Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф. 6, 33).

Ось настановчі слова Святійшого Патріарха Філарета на порозі третього тисячоліття.