Нехай зберуться всі народи разом,
нехай зійдуться всі люди!
Хто з них проголосив це?
Проголосив нам перші пророцтва?
Нехай приведуть своїх свідків,
щоб довести, що мають підставу
Щоб вислухавши їх, можна було
сказати: цеправда!
Ісая 43,9
 
Це тільки на користь тих, хто
сумнівався, що нам була дана надія.
Герберт Маркюзе
 
«Якщо докази Ренана є достовірними, тоді Бог не існує»
 
В останньому розділі своєї світлої та спокійної книги «Ісус» (з якої ми запозичили чимало ідей) Джон Ґіттон написав одну сторінку, яку ми вирішили переписати та переосмислити в нашій книзі, а також дещо поглибити міркування автора. Ось ця сторінка, яку ми наводимо повністю:
«Я чув, як розповідали, що Клодель, коли його сестра Каміла запропонувала йому прочитати книгу Ренана «Життя Ісуса», не завагався ні на хвилину, прочитав цю книжку, і відразу зробив висновок: якщо докази Ренана є достовірними, тоді Бог не існує. А далі, впродовж всього свого життя, Клодель був переконаний у тому, що такий висновок є правильним.
І насправді, якщо Бог існує, хоча б Його і довелося подавати як досконалу Ідею, а Ісус Христос був тільки міфом (чимось несприйнятним, з яким люди зіткнулися), тоді потрібно думати, що Абсолютне Єство — яке ми вважаємо правдомовним, цілком шанобливим до своїх створінь, суверенним вихователем людських сумлінь, володарем людської долі замислило якусь сумну та жорстоку іронію щодо людини. Тоді й садизм також можна класифікувати, як останню таємницю Божої моралі.
А в такому разі можна дійти висновку, що Бог захотів хіба що посміятися з людського роду (того роду Його створінь, який названий упривілейованим), коли вирішив провадити людство за допомогою стількох відомостей і ймовірностей до сприйняття Об`явлення; навіть більше до сприйняття Його як божеської Особи, як Істоти багатогранної, невиразної, заледве існуючої, заледве знаної та названої Ісусом, довкола якої зачаїлися й припали до землі, немов шакали довкола тигра, усякі хвороби розуму та душі.
І це непорозуміння не стосувалося виключно не чисельної групки євреїв і лише у конкретному відтинку їхньої історії. Воно вже впродовж двадцяти століть досягає найпотаємніших глибин людської природи, непокоїть і є незбагненним навіть для найбільш проникливих і шляхетних осіб.
Врешті іронія, яка до того ж піднесена аж до третього ступеня, полягає у тому, що ця всезагальна помилка, це Боже «фальшиве свідоцтво», мало для людства такі позитивні наслідки, без яких воно не мало б навіть найменшого поняття про властиві спонукання і достовірні причини усього. Дилема Ісуса стала причиною найшляхетніших вчинків окремих осіб і прогресу всього суспільства, стала на Заході рушійною та відновлюючою стихією історії людства.
Такий напрям логічних міркувань важко продовжувати занадто довго. Краще відразу вдатися до висновків і сказати: якщо Ісус не існує, то лише тому, що не існує і Бог.
Продовжуємо цитувати Ґіттона: «Доказ не існування Бога, що має тиху підтримку в мовчанні природи та наявності зла, також знаходить підтвердження в критиці науковців стосовно походження християнства. В межах цього привілейованого аспекту можемо майже докладно перевірити, за допомогою позитивної методології, відсутність Божої любові.
Очевидним є факт, що, водночас із тягарем страждань, постійне існування та відновлення християнської ілюзії — причому в контурах таких точних, таких претензійних, таких категоричних, таких зухвалих, які надає їй римський католицизм, — становить найкращий, найважливіший і найбільш очевидний доказ, який тільки можна знайти проти існування якоїсь Безмежності буття та досконалості, яка остаточно виявляє себе в любові.
І щодо такого доведення, то сучасний атеїзм має у своєму розпорядженні постійне його підтвердження, що є доступним і легко зрозумілим».
Логіка мислення Джона Ґіттона має ознаки послідовності. Якщо тільки внаслідок ряду непорозумінь, неясностей і двозначності (а до того ж таких правдоподібних, як ми бачили) якийсь Ісус — така ж людина, як і всі решта — був визнаний Сином Божим, а навіть, самим Богом, тоді до скандалу отих новотворів, які «руйнують тіла», долучається і скандал раку, який поїдає душу.
 
Вульгарна двозначність?
 
Вважаємо, що недоцільно повторювати докори, які представники критицизму адресували Богові стосовно Його «садизму», наявність якого посприяла у підкресленні двозначності Ісуса більше, ніж це було необхідно. Не варто це повторювати хоча б тому, що це може зробити кожен віруючий будь-якої іншої релігії.
Лише у християнстві зловживання довірою, якщо така існує, доходить аж до тієї міри, що наказує покланятися людині; доходить аж до того ступеня, що навіть компрометує Божу природу, використовуючи для цього якогось невідомого галилейського єврея. Тільки у християнстві, і тільки в такому сенсі, цей виклик є настільки зухвалим.
Кожна інша релігійна концепція (монотеїзм єврейський чи ісламський, включно) обмежується лише вшануванням пророків, яких вважає звичайними представниками Бога, які тільки об`являють Його волю. Ці пророки (оскільки вони є людьми, хоча і привілейованими) чітко відмежовані від того Бога чи сонму божків, яким покланяються представники тієї чи іншої релігії.
Тільки у християнстві Бог допустив цілий ряд випадків, коли Його можна було б пізнати за посередництвом мандрівного проповідника. А, крім того, Бог також допустив, щоб ця помилка досягла таких пропорцій, у поширенні та тривалості, які б неможливо було ні з чим порівняти.
Як зазначив Кушу (ми вже згадували про це, однак вважаємо, що доцільно повторити ще раз): «Якщо велика релігія Заходу є нічим іншим у своїй основі, як тільки апофеозом одного чоловіка, тоді ця релігія, крім категорії значного поширення її, є дуже низької якості. Ця релігійна концепція знаходиться набагато нижче від юдаїзму й ісламу, духовні провідники яких ревно застерігають своїх вірних, щоб вони не вважали богом Мойсея або Магомета. Християнство, у порівнянні з іншими релігіями, знаходиться на посередньому рівні, приблизно такому, як культ римського імператора».
А навіть, цілком можливо, знаходиться ще нижче, оскільки Пліній — аристократичний представник античної культури, пишучи своєму імператорові про основи віри перших християн, зазначив, що вона, християнська віра, є культом забобонним, огидним, дивацьким.
Однак, тоді виникає питання: чому стільки поколінь віруючих, і впродовж стількох століть, довіряє своє життя та майбутнє цьому огидному збоченню? Чому стільки геніїв, яких було чимало за останні дві тисячі років, змарнували стільки свого часу й інтелектуальних зусиль для з`ясування цього забобону?
«І нехай ніхто не доводить мені, що ця надія нібито не має підґрунтя; що таки перестала бути надією; що християни, якби не було вічності, ніколи б про це не довідалися; і, врешті-решт, що оте ніщо, якби воно насправді було нічим, тоді б не мало здатності когось із людей непокоїти.
Таке міркування є важливим для тих, хто покинув цей світ аж тільки тоді, коли вже їх світ віддавна покинув; для тих, хто пожертвував Богові такі дари, про які вже ніхто не хоче навіть слухати.
Отже, всі ті, хто побився об той заклад, до якого їх заохотив Паскаль, таки завжди будуть у виграші. А що буде з іншими? (Франсуа Моріак).
У Першому Посланні до коринтян апостол Павло наче волає: «А якщо Христос не воскрес, тоді даремна наша проповідь і марна наша віра — ви ще у гріхах ваших; отже, і ті, що померли у Христі, загинули. Якщо ми надіємося на Христа в цьому житті, тоді ми — найнещасливіші від усіх людей» (15, 17-19).
 
Ісус—шанс для Бога
 
«Але хто не бачить, що можна змінити напрями такого способу відчуття, мислення та висновків? І думаю, що міркування, подані у цій книзі, допоможуть читачеві у переміні «за» на «проти»?»
Це Ґіттон все ще ставить сам собі такі питання наприкінці своїх роздумів. Він пише: «Насправді, якщо ми і надалі маємо хоча б часткові сумніви щодо існування Бога, тоді потрібно взятися до цієї справи (осмислення) з іншого боку, тобто потрібно почати від даних, що стосуються Ісуса. Якщо не будемо відразу заперечувати ці дані отим заяложеним постулатом, що Бог не існує; якщо припустимо, що збіг різних напрямів досвіду людства свідчить на користь історичного факту буття Ісуса — тоді, в ім`я здорового глузду, потрібно запитати: яким чином (окрім випадкового факту приязного для людини Провидіння) можна пояснити залучення цієї Неправдоподібності в контекст історії людства?»
І далі Ґіттон продовжує: «Якщо Бог поєднаний з Ісусом (у тому значенні, що заперечення буття Бога унеможливлює будь-який сенс для проблематики стосовно Ісуса), тоді можна доводити наступне: якщо припустити, що євангельський Ісус є реальна особа, а не міфом, тоді це означає, що Богові — в очах стількох мислячих людей — надано шанс на існування».
 
Скандал зла
 
Тільки від тієї хвилини, з моменту Об`явлення в Людині-Ісусі, Господь Бог довів достовірність свого буття.
Тільки у тому випадку, коли Всемогутній, в особі Ісуса, став немов немічним, лише тоді зникає клопітка ситуація з приводу погіршуючої проблеми існування зла.
Жак Натансон зауважив: «Цей класичний докір наче стискає деїзм у дилемі: або Бог може перешкодити поширенню чи наявності зла, і тоді Він не є добрим, оскільки його забороняє; або Бог не може знешкодити зло, і тоді Він не є всемогутнім. В обох цих випадках Богові не вистачає суттєвої прикмети — або доброти, або сили. І саме цей факт дає підставу заперечувати Його існування».
Лише тоді, коли Ісус є образом Божим, той нестерпний скандал, яким є зло, може стати таємницею, навіть коли б вона була незбагненна: таємницею Всемогутності, яка віддається на волю своїх створінь в особі розп`ятого невільника?
Отже, тільки таким чином нам вже не буде потрібно вдаватися до застосування хитромудрих, цілком безрезультатних теологічних припущень, щоб врятувати престиж такого Бога, який (хоча і Всемогутній і добрий) таки призводить дітей до плачу, старців — до терпіння, а невинних — до розпачу. Ті оборонці «прогнаного суду» доводять, що «зло — це тільки дрібна, чорна, банальна частка, яку Бог толерує у створіннях, однак Він не є відповідальним за неї». Такі тиради офіційних адвокатів під час «процесу» проти Бога так допомагають страждаючим — зазначив Ганс Кюнґ — як голодному наукові трактати про поживний склад продуктів харчування.
«Схоже на те, що богослови, які задовольняються такими доказами, є нечутливими до всієї глибини того скандалу, який у кожній свідомій людині зумовлює думку про ідею такого Бога, який, із висоти своєї величі, дозволяє існувати стражданням невинних» (Натансон).
Окрім тих, хто вшановує оголеного Бога, розп`ятого на хресті, та людина, яка страждає, і яка є покинутою напризволяще у тому стражданні, в якому її Творець цілком не бере участі, з морального погляду є набагато досконалішою від свого ж Творця. Людина, яка страждає від зла, є духовно вищою та заслуговує на життя більше, ніж той бог філософів і релігій, який наче несвідомо створив зло, а тому зовсім не є відповідальним за його наслідки, за поширення злодіянь.
Як можна шанувати оту Найвищу Істоту, яка вважає за необхідне залучити до своєї божеської системи, до плану свого Відкуплення духовні страждання й фізичні хвороби? Що цьому Богові прийшло до голови, коли Він вирішив, під час акту творіння, що особа похилого віку не буде здатна самостійно контролювати свої природні потреби? Або коли дозволив, щоб люди вже з утроби матері народжувалися каліками чи інтелектуально неповноцінними?
Такі створіння насправді є смертельним гріхом для такого Творця. Тоді для Нього єдиний шанс, щоб виплутатися з поданих звинувачень — не існувати.
«А якби існував, — полюбляли співати цей куплет паризькі комунари,—треба було б його розстріляти. Не може пройти непокараним той Старець, з білою бородою, який вирішив, щоб діти страждали та плакали».
Тільки Бога, який об`явився в Ісусі, як невинно розп`ятий невільник, не стосується блюзнірство людини, яка збунтувалася через свій біль, який часто докучає так сильно, що заледве її не душить.
Натансон доводив: «Нема іншої відповіді на проблему зла, як тільки відповідь з Ісусового хреста, на якому Бог перетерпів найбільше зло, і на якому здобув тріумф лише тому, що вистраждав аж до кінця. Ця відповідь з Голгофи цілком унеможливлює подальшу наявність скандалу з приводу Бога-тирана, який немов насолоджується стражданнями своїх створінь. Проте, вона зумовлює ще більший скандал».
Бонгефер написав: «Бог Ісуса допомагає нам не завдяки своїй всемогутності, а завдяки своїй немочі. І, власне, саме в цьому полягає суттєва різниця між християнством і кожною іншою релігією».
У Першому Посланні до коринтян апостол Павло наголосив: «Слово про хрест — глупота тим, що погибають, а для нас, що спасаємося — сила Божа. [...] Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрості шукають, ми проповідуємо Христа розп`ятого: ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган; а для тих, що покликані, — чи юдеїв, чи греків — Христа, Божу могутність та Божу мудрість. Бо, нібито немудре Боже — мудріше від людської мудрості, і що немічне Боже міцніше від людської сили» (1,18.22-25).
Ми бачили, що зі всіх релігій тільки єдине християнство не уникає відповіді на проблему згіршення Богом, який не виявляє себе виразно, а немов пропонує — Бога укритого, прихованого. Християнство, замість уникнення проблеми зла, застосовуючи метод фальшивих і акробатичних теологічних трюків, ставить її в самий центр свого Послання.
У закінченні «Звернення» II Ватиканського Собору написано: «Христос не нищив страждання, а також не визнав за доцільне об`явити повністю його значення; Він теж страждав, а цього досить, щоб ми зрозуміли всю вартість терпіння».
«Наявність зла, — написав Клодель, — Христос не пояснює, а є поруч нього присутнім. Ісус не знищив хрест, а розпростерся на ньому».
Тільки у перспективі Нового Завіту зло не є випадковим, не становить дошкульного питання, на яке потрібно відповідати великими або малими богословськими чи філософськими хитрощами. Євангеліє проголошує, перш за все, щастя для вбогих і переслідуваних, для тих, хто плаче і страждає.
В інших релігіях всі ті, хто страждає, можуть передбачати, що Бог їх покинув. Натомість, у християнстві, і лише в ньому, віруючий, пригнічений стражданням, може бути цілком певний, що його Бог-страждаючий є тоді ближчим до віруючого, коли той також терпить у житті. «Тільки Бог, який страждає, має достатньо могутності та сили, щоб прийти нам на допомогу» (Бонгеффер).
 
Зустріч із днем сьогоднішнім
 
І щодалі?...
Тільки від тієї хвилини, з моменту Об`явлення в Людині-Ісусі, Господь Бог довів достовірність свого буття.
І не лише тому, що у цьому випадку зло, яке походить від створіння, не має пояснення, а тому, що воно відсилає нас до таємничої дійсності, в якій страждання дає плоди: очевидність Бога є визнаною, хоча і укритою. А ще також тому, що християнство становить єдину дорогу, яка провадить до Бога, що воно має здатність протиставитися звинуваченням біблійного критицизму та вимогам сучасної вразливості.
У попередньому розділі ми зробили спробу окреслити причини, на підставі яких можна довести це твердження. А тепер подамо деякі інші докази.
Не випадково лише християнство (як ми це зазначили раніше) є тією єдиною релігією, богослови якої змогли створити ту частину теології, у якій поставлено завдання представити наявність раціональних підстав та історичних основ з метою довести достовірність своєї віри. Це — апологетика, яку застосовували, — тут не йдеться наскільки обґрунтовано —для доведення здатності, принаймні потенційної, цієї історичної науки адекватно реагувати на зустріч із історією Послання.
Багатозначним є те, що навіть такий геній (немов спеціально народжений для науки), як Паскаль, щоб створити образ християнства спеціально для представників науки, вирішив укласти (ні багато, ні мало) власну апологетику, яку назвав «Оборона християнства». Ця паскалівська апологетика для науковців мала виконати роль «доказів правд Євангелія, поданих таким чином, що і для безбожника, і для байдужого до віри залишився б тільки один вибір: або прийняти Євангеліє, або визнати, що він є безумцем» (Рабо).
Чи зміг би Паскаль своєю апологетикою переконати свого опонента? Важливим є не результат, а швидше те, що вчений вирішив зробити такий проект. Паскаль немов був змушений якоюсь внутрішньою потребою здійснити цей крок. В його доказах відчутні різкість і «прямолінійність» новонаверненого, а також непохитне переконання в необхідності та нагальності цієї справи: «Буде це великим соромом і вражаючою несподіванкою — для проклятих, побачити, що вони прокляті через свій, власне, розум, яким вони так вихвалялися, прагнучи знищити християнську релігію».
В одному із документів II Ватиканського Собору написано: «Розум є приятелем християнської віри»[i].
 
Віримо в Бога. Але в якого?
 
Всі ми ставимося з належним пошануванням або толерантністю до тих аспектів вчення нехристиянських релігій, які справді заслуговують на увагу.
З подивом спостерігаємо інтенсивне прагнення спасіння в буддизмі та його беззастережне довір`я до Вічного; боротьбу за поєднання людини з божественним, за посередництвом аскетики та медитації, в індуїзмі; заглиблення у незбагненне та безкорисливу любов у таоїзмі; систему оцінки вартостей віри в ісламі.
А таки, попри те все, можна сумніватися у щирості екуменізму, який, окрім наголошення на необхідності взаємної пошани та любові між представниками різних релігій, водночас намагається применшити вагомість християнського вчення. Тобто, тієї віри, яка у своїй найглибшій суті має дуже мало спільного з чималим багажем мотлоху, що є в стількох «релігіях». Більше того, навіть має так мало спільного і з моноїстичними релігіями, які вшановують єдиного Бога. Ми переконані в тому, що «монотеїзм не становить спільного фундаменту, єдиного джерела, з якого потім випливають ті релігії, що тільки відрізняються між собою у певних обрядах, в деяких практиках, але у своїх основах є тотожні» (Натансон).
Ми переконані, що християнство відмінне від решти монотеїстичних релігій, що Бог, якого воно проповідує, є Кимось «абсолютно Іншим».
З огляду на це нас переконує все, що ми сказали про «шкоду» теїзму, про протиріччя «бога філософів», а також, загалом, про всі спроби людини уявити собі Бога.
Ми віримо, що «слова і діла Ісуса завжди відрізняються від тих висловлювань і вчинків, яких очікують від того бога, що створений уявленням і рукою людини» (Натансон). А цей Бог — зазначив Лютер — взяв на себе саме ті риси, які люди вважають протилежними для божества: людяність, слабкість, убогість, покору, смерть...
Бог Ісуса є докорінно відмінним від людських уявлень. Має значення і той факт, що віра визнає: для того, щоб людина могла пізнати Бога, їй таки було потрібне об`явлення.
Пошана і братерство між релігіями не мають нічого спільного з легковажним (і нечесним) екуменізмом, що базується на переконанні: всі ми, по суті, віримо в Бога.
Справді, віримо, але — в якого Бога?
 
Коли настане день випробувань
 
Поставимо таке питання: що станеться, коли західна наукова критика (з погляду свого культурного рівня та всією своєю агресивністю) вдасться до наступу на нехристиянські релігії.
Коли іслам, буддизм, індуїзм і всі решта — ізми, послідовники яких становлять майже дві третини населення світу, будуть піддані такому адекватному історико-критичному дослідженню стосовно їхнього походження, і такій оцінці вартості їхньої науки, що випали на долю християнства, і яке (власне це ми доводили у попередніх розділах) витримало нещадний натиск цієї безжальної бурі. Схоже на те, що історичний фундамент християнства таки встояв перед «науковою» критикою. Навіть більше, ця критика тільки зміцнила підвалини християнства, доктрина якого не втратила своєї актуальності, якій сучасна вразливість додає ще більше енергії.
Констатуємо це без найменшого прояву тріумфу, уникаючи його, як пошесті. Цілком навпаки: ми взяли за «орієнтир» рекомендацію Біблії та підходимо до цієї справи зі страхом і тремтінням; намагаємося не забути таємних і незбагненних слів Ісуса: «Тільки ж Син Людський, коли прийде, чи знайде на землі віру?» (Лк. 18, 8).
А що ж станеться зі стародавніми та шанованими релігійними системами Азії й Африки, коли вони на рівні широкого загалу своїх вірних, а не тільки своєї вченої еліти — вибраних науковців — зазнають такого самого випробування вогнем, як християнство?
В Японії, у Китаї, в Індії та в кількох країнах ісламу це випробування вже сталося. І саме з тих регіонів долинає драматичне відлуння духовного занепаду суспільства, яке, до речі, було сформоване досить давно. І цей процес відбувається, здебільшого, без жодних спроб самооборони азіатсько-африканських релігійних доктрин, які впродовж тисячоліть об`єднували народи, творили філософію, літературу та мистецтво. Вони занепадають, навіть ще не зазнавши, повною мірою, безжального пресингу отих деструктивних махін — «молотів науки», які на Заході з гаслом «наука і розум» накинулися, немов шершні, щоб до основ роз`їсти Христову Церкву.
Віяння нових часів, узагальнена та синтезована культура, дух критицизму, політичні ідеології — все це взяте разом, поволі, але безповоротно, висушує розлогі насадження афро-азіатської релігійності.
 
Самокритика в Японії
 
Щоб врятувати хоча б дещо зі своєї культури (традицію, пошану до прадідів..), в Японії навіть дійшло до ситуації самокритики.
У 1945 році послідовники японської народної релігії — синтоїзму — були змушені офіційно заявити, що пануюча в Японії династія не має божественного походження; що імператор не є потомком Аматераси — ясної богині Сонця; що вісім японських островів не народилися від зустрічі богів і богинь...
На підставі оприлюдненого декрету був скасований культ імператора та вшанування його образу. Під натиском американської культури прихильники синтоїзму таки знайшли у собі силу волі для релігійного харакірі: відмежували японців від уже неможливого для сприйняття релігійного світогляду.
Широка мережа освітянських закладів сформувала високий рівень національної освіти (10% японців мають дипломи вищих навчальних закладів, що становить найвищий показник серед решти націй) і, водночас, настільки вплинула на синтоїзм, що його послідовники були змушені відректися від самовизначення «священний» та офіційно проголосити свою релігійну систему «чистим синтоїзмом», тобто суспільно-освітянською організацією, яка існує тільки для збереження стародавніх японських обрядів, народних традицій, пошани до влади.
 
Порожнє небо Китаю
 
У Китаї є три великі філософсько-релігійні системи (конфуціанство, буддизм, таоїзм), послідовники яких впродовж тисячоліть змагалися між собою за першість у впливі на суспільство, тепер примирилися у спільній для всіх нещасливій долі — комунізмі. Потрапивши у кризу в половині XIX століття — під час першого зіткнення з західною культурою, китайські філософсько-релігійні системи почали розкладатися водночас із падінням «Небесної імперії».
Врешті-решт, дві типові форми: китайський дух і його власний універсалізм (конфуціанство і таоїзм) не спромоглися вагомо поширитися за межі свого краю.
Тепер у Китайській Народній Республіці філософсько-релігійні системи Лао-Дзи, Будди та Конфуція залишилися тільки в підручниках з історії релігій. І схоже, що вони вже не мають жодного впливу на народ, хоча часом якийсь прояв національної гордості змушує владу відновити певну частку вартості стародавніх релігійних традицій. А цей факт є остаточним підтвердженням того, що стародавні філософсько-релігійні системи вже не вважають шкідливими чи загрозливими.
Ні конфуціанство, ні таоїзм, ні буддизм, тобто їхні духовні лідери, ніяк не зреагували на критику з питань їхньої релігійної моралі, яка була опублікована в
«Пекін Рев`ю»: «Рабські погляди, дискримінація між інтелектуальною та фізичною працею, принизливе становище жінки».
З великої Китайської Народної Республіки не доходять хоча б такі новини, як з СРСР: 15% радянських городян і 30% селян, після стількох десятків років державного атеїзму, і надалі залишаються прихильниками Православної Церкви2. І це при тому, що як у Російській Федерації, так і в інших місцях СРСР домінував все той же напрям християнства, який репрезентувала ще передреволюційна ієрархієя; і який, очевидно, не був сприйнятним і притягаючим зразком євангельського Послання...
Натомість, схоже на те, що в Китаї марксизм цілком витіснив із китайського неба його стародавніх богів, до яких взивало майже 650 мільйонів віруючих.
 
Крихка піраміда Індії
 
Уряд Індії розробив проект збереження важливих святинь індуїзму, які будуть відреставровані за кошти державного бюджету, як твори мистецтва, а не як релігійні святині[ii]. Індуїзм, як релігію, визнають 85% всіх жителів того великого півострова, принаймні такими є результати соціологічних опитувань.
А насправді, в Індії майже зовсім нема послідовників індуїзму. «В різних округах, — як зазначив А. Буки, — індуїзм знаходиться у жалюгідному стані. Не варто закривати очі на цю проблему, оскільки у випадку якоїсь неочікуваної суспільної революції ця регілія може зникнути цілком».
«Хоча дехто із гуру, тобто духовних провідників індуїзму, подорожують Європою в машинах марки «Ролс-Ройс» та проповідують про Шиву, Брахму та Вішну, однак необхідно зазначити, — продовжує далі А. Буки, один із авторитетних і безсторонніх фахівців з питань історії порівняння релігій, — що попри докладені зусилля, щоб його (індуїзм) зберегти універсальною (всесвітньою) релігією, заходи з поширення в світі цієї світоглядної концепції натрапляють на такі ж труднощі, як юдаїзм, а сфера впливу індуїзму на світове суспільство є доволі обмеженою. Без сумніву, деякі основні ідеї індуїзму могли б бути сприйняті на всіх континентах. Однак, з погляду духовної інституції, індуїзм тісно пов`язаний, так само, як і нацизм, із конкретною расою, а тому пристосований виключно для тих осіб, які належать до відповідних каст і сприймають саме таку градацію віруючих і всього суспільства. Індуїзм вимагає, в першу чергу, щоб його сприймали в ієрархічній суворості, а далі кожний індуїст може вірити в те, що йому найбільше підходить: в індуїзмі можна спостерегти, як вживаються ідопоклонство та примітивні забобони; філософія, відірвана від теїзму, і теїзм, найбільш релігійний».
Піраміда індуїстського вірування небезпечно хитання. Збільшення легендарних вірувань, помноження числа божків, мішанина філософських систем — довели до того, що сьогодні неможливо визначити достовірну вартість цього типу релігії.
Власне у цій брутальній сутичці з духом homo faber — з людиною, яка прагне змінити світ — індуїзм наштовхується (подібно як і решта релігійних систем, окрім єврейсько-християнських) на труднощі, які видаються непоборними.
Дочасний світ для правовірного індуса становить мінливу видимість: «Релігійний ідеал індуїзму — це заперечення матеріального світу та життя» (Швайцер). З цього випливає, як безпосередній результат, відчуття фаталізму: якщо світ є лише мінливою видимістю, тоді нема вагомих підстав, щоб працювати над його вдосконаленням. Вчення індуїзму про мандрування душ (реінкарнацію) є причиною суворого поділу суспільства на касти, які — хоча й заборонені законом — міцно тримають у своїх тенетах суспільні відносини між мільйонами індусів.
Різні відтінки індуїзму не спроможні задовольнити прагнення людини щодо вдосконалення дочасного світу, щоб життя у ньому стало кращим і справедливішим. «А тому, — продовжуємо виклад поглядів А. Буки, — в індуїзмі можна спостерегти спроби результативно реагувати на зовнішні подразники, впроваджуючи в цю концепцію все, що тільки можливо, із християнства... Такі люди, як Ганді, присвятили своє життя служінню ближнім. Однак, вони зробили це коштом теорії, яку необхідно було змінити, щоб допустити такі зміни».
 
Науки покірності долі
 
Достовірним є те, що єврейсько-християнський світогляд сприймає Всесвіт, як дійсність добру по своїй суті хоча б тому, що її створив Бог; сприймає такий Всесвіт, від якого Господь відмежований і творить його зі своєї волі. «І побачив Господь все, що створив, і воно було добре», — таким підсумком завершено розповідь у книзі Буття (1, 31) про сотворення світу і людини. А кожний стих цієї розповіді супроводжується, немов під акомпанемент, переспівом до кожного створіння: «І побачив Бог, що воно добре».
Отже, християнська боротьба зі світом — це боротьба проти певних засобів і законів життя людей, що живуть у світі, а не боротьба проти самої суті існування дочасного світу.
Натомість, для всіх релігій Азії, починаючи від буддизму, дійсність світу — це тільки омана, яку «потрібно заперечити та перевищити». Ідеалом є небуття.
«Для християнства основне завдання полягає у тому, щоб змінити гріховні прояви світу та нашої дійсності, а також осягнути Царство Боже. І в такому значенні євангельське Послання є глибоко прогресивним. «Консервативні заходи офіційних Церков не зуміли пригасити цей нахил християнства до зміни історії. Всі революційні рухи на Заході були зумовлені саме цією властивістю християнства, і брали натхнення з християнства, незалежно від того, чи підозрювали «революціонери» про це, чи ні» (П. Тілліш).
Принагідно ми хочемо зазначити, що постулат «Пізнати дійсність, щоб її змінити», це — найкраще гасло єврейсько-християнської традиції, яке запозичив Маркс і подав його, як комуністичне.
Як ми вже згадували, для всіх релігій Азії основним завданням є не зміна дійсності, а спасіння від неї; не виклик, який потрібно кинути світові, а втеча від нього. «Жодна нова віра, яка б мала виникнути в історії людства, жодний поштовх до змін у суспільстві не можуть походити з Нірвани, яка є ідеалом буддиста. Він є байдужий до історії людства настільки, наскільки християнин ставиться до неї серйозно», — зазначив П. Тілліш, викладаючи свої спостереження з приводу «полярної протилежності» між доктриною Біблії та рештою у релігійних вчень народів Азії. Ці, останні, доктрини науковець класифікував як «науки покірності долі».
 
У порівнянні з Магометом
 
З погляду християнської перспективи іслам становить болючу таємницю. Ця релігія для багатьох віруючих в Ісуса, немов тернина, ввігнана у живе тіло.
Релігія, яку проповідував Магомет, становить єдине моноїстичне віровизнання, яке з`явилося після появи вчення Євангелія, хоча, з історичної перспективи, іслам є лише «мішаниною» тих складових юдаїзму і християнства, які були відомі в Аравії на початку сьомого століття Християнської ери.
Упродовж кількох поколінь із притаманною для ісламу силою експансії, яка також характерна і для християнства, мусульмани змели з лиця землі найвідоміші Церкви: в Єгипті та в усій Північній Африці, з яких походило стільки святих, єпископів Рима, Отців Церкви; знищили християнські спільноти на Середньому Сході, засновані апостол Павлом, і християн у Персії. Навіть земля Ісуса розділила цю сумну долю: її також загарбали мусульмани. Далі іслам досяг і утвердився в країнах тропічного регіону, деяких островах на північ від Африканського континенту, на Балканському півострові; досяг південної частини африканського континенту, розвивається на Сході, і всюди виявляє агресивну відпорність усяким християнським місійним зусиллям. А там, де християнство та іслам «контактують», вони протистоять один одному, як на фронті, не поступаючись як з одного, так і з другого боку.
Навіть для Паскаля вчення Магомета становить чималу проблему. Учений робив спроби порівняти Магомета з Ісусом: один був сповіщений, хоча й посередньо, другий — ні. Засновник ісламу з`явився в історії людства цілком несподівано. «Хто свідчить про Магомета? — питає Паскаль. — Тільки він сам».
Далі вчений зазначив, що пророк ісламу силоміць встановив своє credo — віру, встановив шляхом вбивств і заохочень до вбивств, проповідував джахад, священну війну. Натомість, засновник християнства — дозволяє вбивати своїх. А на завершення Паскаль наголосив: «Врешті, відмінність між ними є така: Магомет обрав такий шлях, щоб людськими засобами досягти своєї мети, а Христос обрав цілком інший шлях, щоб загинути, як людина».
Після стількох століть розвитку християнства й ісламу сьогодні маємо у нашому розпорядженні історичні факти, які доводять очевидну нетотожність стосовно методики поширення цих релігій. Іслам, як зауважив А. Буки, «виявився доволі слабким перед лицем сучасного світу».
«Відколи «чорна» Африка вступила в період новітньої історії, іслам потрапив у важку кризу: на підставі даних регіональної статистики можна зробити висновок, що популярність ісламу в тій, чи іншій африканській країні є обернено пропорційна ступеню розвитку загальної освіти населення» (В. Бюгльманн).
Навіть у своїх традиційних регіонах, тобто вздовж географічних паралелей від Алжиру і до Пакистану, іслам відчайдушно захищається і зачиняє двері перед впливами сучасного світу, а навіть, схоже на те, бачить свій порятунок лише у державних заходах, спрямованих на збереження й поширення ісламу.
А тому, в багатьох ісламських країнах закони Корану — святої книги мусульман — стали, водночас, і законами держави. Поліція ув`язнює кожного громадянина-мусульманина, якщо його впіймано під час того, коли він їсть або курить у заборонені години, що призначені для посту в період Рамадану. Якщо когось впіймано, коли він п`є пиво або вино, такому винуватцю можуть присудити рік ув`язнення. На ще гірше покарання може сподіватися той мусульманин, який п`є горілку—релігійна заборона вживати міцні алкогольні напої є ототожнена з державним антиалкогольним законом. Продаж деяких харчових «нечистих» продуктів також заборонений законом, а телевізійні програми (Коран забороняє показувати постать людини) доволі часто переривають.
Тобто, багато ісламських країн сьогодні знаходяться у такому становищі, яке існувало за часів Кальвіна в Женеві, за часів Савонароли — у Флоренції, і за часів Єлизавети І — у Лондоні, коли тим громадянам, які не брали участі в недільній Літургії, присуджували сплатити штраф — один шилінг.
Коли християнство позбулося ганебної мішанини церковних законів із державними, коли приватні гріхи людини перестали ототожнювати з державними злочинами, ця релігія, замість того, щоб зникнути, навпаки — набула нової життєздатності. Історія Церкви постійно доводить, що проповідництво Євангелія здобуває там більше осягнень, чим менше воно залежне від впливу державної влади.
Натомість, не існує жодної ісламської держави, яку б можна було назвати світською в сучасному значенні цього слова; не існує жодної ісламської держави, яка б поважала однаковою мірою всіх своїх громадян: і тих, хто дотримується законів Корану, і тих, хто не бажає цього робити.
Зовсім навпаки. Як зазначив мусульманський богослов Сейєд Хоссейн Насер: «В арабській, персидській та інших мовах ісламської цивілізації навіть не існує відповідного терміну, щоб передати значення «дочасне», «світське» тощо. Це є найкращим доказом, що в ісламській світоглядній науці не існувало відповідної абстракції. В ісламі не існує поняття «світський» тому, що «царство Цезаря» ніколи повною мірою не було віддане Цезареві: іслам, взявши за основу єдність, завжди ставив собі за мету провадити стовідсотковий спосіб мусульманського життя, без жодних винятків, без найменших спроб позбутися навіть несуттєвої дрібниці зі своєї традиції».
І саме у цій тоталітарній концепції ісламського світогляду знаходиться, як вважає багато релігієзнавців, таємниця мусульманської експансії: надзвичайне розповсюдження та солідарність впродовж чотирнадцяти століть тієї цивілізації, яка народилася з Корану. А можливо, що у цій концепції також може бути прихований і зародок темного майбутнього мусульманської релігії.
Що станеться з ісламом, коли у нього віднімуть державні милиці — поліцію та суд?
 
Корані Лютер
 
«Навіть нема відваги уявити собі наслідки, якби впровадити хоча б часткову модернізацію в науку Магомета» (А. Буки).
Що станеться з Кораном, якщо у цю сукупність витонченої поезії, глибокого релігійного почуття, неперевершених протиріч, а також гігієнічних правил для номадів пустелі, методично й довільно заглибиться гостре лезо релігійної критики? Коли (подібно, як це відбувається вже впродовж століть та з таким, гідним подиву, завзяттям щодо християнського Писання) також і для Корану настане історичний час «скласти іспит» суворому екзаменаторові — науковому критицизму? І скласти його від самого початку, від першої сури. Йдеться про той перший розділ ісламських писань, що, як присягають та щиро вірять у це мусульмани, був написаний вогненними буквами на клаптику полотна перед Магометом, який від несподіванки стривожився, вражений голосом і видінням біблійного архангела Гавриїла.
Що станеться, коли звичайні віруючі-мусульмани, а не лише фахівці-релігієзнавці, дізнаються про те, скільки переписів, нашарувань або вставок із єврейських книг та християнських апокрифів знаходиться у священному тексті Корану, який (як доводять правовірні мусульмани) сам Бог продиктував «слово в слово»?
Сейєд Хоссейн Насер написав: «Сьогодні іслам передчуває, що буде змушений зіткнутися з такими ж проблемами, які зазнало християнство у XVII столітті». Тобто, сьогодні над ісламом вже нависла загроза раціональної критики.
У 1541 році Мартин Лютер не лише дозволив (хоча знав, що цей дозвіл стане причиною великого занепокоєння серед значного числа християн) зробити переклад Корану на латинську мову, але навіть написав передмову до цього видання. «Цей переклад,—наголосив у вступному слові Лютер, у притаманному для нього пристрасному і бурхливому стилі, — посприяє ще більшій славі Ісуса, зумовить добро для християн, загибель — для турків [...] і гнів — у диявола».
Тобто, Мартин Лютер аж настільки був переконаний у суттєвій та якісній відмінності між Кораном та Біблією, і цілком очевидно, що на користь останньої!
 
Аллах—недоступний
 
Що станеться, коли більшість мусульман здобуде європейську освіту, а разом із нею набуде відчуття сучасної критики; коли новітню чутливість буде порівняно з ісламом, в якому «людина є невільником доктрини, яка не визнає Бога за Отця» — як зазначено у «Новому Голландському Катехизмі», зміст якого аж ніяк не можна ототожнити з надмірним апологетичним духом християнства?
Ми вже згадували, що в перекладі термін «іслам» означає «підкорений», а термін «муслім», який є похідним для слова мусульманин, означає «підданий», «підкорений». Отже, ідеальний віруючий це — «abd», тобто невільник, що є самим уособленням підкорення Богові, який відмежований від людини непрохідною прірвою. В ісламі, між Аллахом і Його створінням, любов становить послух, а не сопричастя, тобто поєднання. «Аллах є недоступний», — наголошено в мусульманському визнанні віри. А отже, воля Божа, в цьому випадку, є цілком свавільна, навіть деспотична.
І схоже на те, що проблема зла може подати в суд на образ такого ісламського Бога, який навіть не матиме жодних аргументів для свого захисту.
Як зреагує наше сучасне почуття справедливості на узаконене ісламське невільництво, яке Коран дещо пом`якшує, але цілком не скасовує; на принизливу роль жінки, яка на підставі законів ісламської полігамної інституції може бути наложницею, розведеною або змушена розділити в подружжі «товариство» трьох інших дружин мусульманина? У Четвертій сурі, в 38 вірші написано: «Мужчини є більш вартісні від жінок»; а у вірші 34 зазначено: «Мужчини мають переваги перед жінками тому, що Бог хотів вищості деяких одних створінь, над іншими».
Як сучасна людина, у своєму незворотному прагненні змінювати світ, зреагує на заперечення ісламом автономії будь-якої індивідуальності, яка живе на землі? Все залежить від Аллаха, який всім керує з абсолютною безтурботністю, а навіть зі сваволею: «Якщо завтра Аллах схоче інакше, речі стануть цілком іншими».
В ісламі підкорення волі віруючого провадить до цілковитого фанатизму: свою долю покращити неможливо, оскільки Аллах не визнає автономії в поведінці людей.
 
«Не дано людям під небом жодного іншого імені»
 
У четвертому розділі «Діяння апостолів» написано, що ізраїльська релігійна влада ув`язнила апостолів Петра та Йоана, «обурена тим, що вони навчають народ і сповіщають воскресіння померлих в Ісусі». Петро, якого привели дати свідчення перед членами Синедріону, «повний Духа Святого» і надалі проповідував вчення Ісуса та доводив, що «ні в кому іншому нема спасіння, бо немає й імені іншого під небом, що було дане людям, яким би вони врятувалися».
Карл Варт, коментуючи цей євангельський фрагмент, написав: «Бог доторкнув світ тільки через Христа».
Тому кожен, хто вірить в Того, який сказав: «Хто себе возвисить, той буде принижений, а хто себе принизить, той возвиситься», не потрапить в спокусу вихвалятися своєю вірою, зокрема не доводить її унікальність за посередництвом применшення вартості інших релігій. Весь Новий Завіт промовляє про Спасителя, якого не ми вибрали, а який вибрав нас: можна лише хвалитися тим, що вдалося осягнути самому, але тільки не тим, що було придбано як дар. Врешті-решт, Євангеліє покладає свою силу у слабкості, свою перемогу — у банкрутстві хреста, а свою надію — у лінивстві та боягузтві людей.
Однак, з другого боку — як написав У. А. Віссерт Гофт[iii]: «Церква не має потреби вибачатися тільки за те, що прагне допомогти всім людям пізнати Ісуса Христа та Його наслідувати. І також не відчуває потреби вибачатися за те, що її ставлення до інших релігій не може бути іншим, ніж ставлення свідка, який вказує лише на Ісуса, як на єдиного Господа усіх народів землі».
Тому християнство ніколи не потрапить у спокусу та не складе угоди з жодним синкретизмом, тобто угоди на всі чи на будь-які спроби примирення з іншими релігіями або об`єднання в одну спільну цілісність, в один моноліт всіх релігій світу. Жодна пропозиція природної чи всесвітньої релігії, хоча б вона була надзвичайно приваблива, ніколи не буде сприйнятною для християнина тому, що він зовсім не вірить у конструкції релігійності, створені тільки за посередництвом інтелекту людини або завдяки її уявленням. Однак, християнин сприймає Об`явлення Ісуса Христа, яке є для нього одним, неповторним і єдиним, що проголошене раз і назавжди, як безкорисливий і надприродний дар.
Християнин є немов глухий до сприйняття головного догмату духовності Азії, який полягає у доведенні, що кожна релігія є стежкою, яка провадить до Бога; що всі релігії мають однакову вартість, а тому між ними нема і не може бути справжнього протистояння, оскільки воно зумовить провокацію того Ісуса, який сказав про себе, що «не прийшов принести мир на землю, а меч» (Мт. 10, 34), і хоче бути «знаком протиріч» (Лк. 2, 34).
Оскільки Церква завжди піклувалась про тих, хто доводив, що не існує релігій фальшивих, вона також повинна цікавитися й тими, хто стверджує, що всі релігії є однаково правдивими. Тому у 1972 році монсеньйор П`єро Россано — секретар Ватиканського Секретаріату з питань нехристиянських релігій — цілком слушно відмовився підписати в Делі документ, на підставі якого Католицька Церква також повинна була брати участь у кампанії з подолання відмінностей між релігіями. Чи Господь Біблії не сказав про самого себе: «Я — Бог ревнивий»? (Вих. 20,5). І чи в пророцтві Ісаї не написано: «Не було бога, який міг би бути створеним передо Мною, і не може бути такого, що був би створеним після Мене. Я — Господь: нема Спасителя крім Мене»? (43,10-11).
Таке переконання у незмінності та непримиренності Бога Авраама й Ісуса може пояснити, чому стільки заходів із метою створення всесвітньої релігії, зокрема такої, наприклад, як «Теософічна спілка», сприймають всі релігії, крім єврейської та християнської.
Справа у тому, що християнство не є якоюсь провінцією у всесвітній релігійній «імперії». Таким принаймні його може сприймати той, хто приглядається до християнства зовні, а для того, хто знайомиться з ним із середини, воно вже не буде однією з багатьох релігій, але Об`явленням Бога, остаточним і достатнім в історії людства. У самому центрі християнської віри, ще перед виникненням у християнській спільноті поняття «релігія», знаходиться новина про того Ісуса, який не прийшов що-небудь додати до релігійної спадщини людства, а щоб поєднати світ із собою і, очевидно, з Богом.
Разом із Полем Тіллішем віримо, що труднощі сучасного християнства, а зокрема майбутнього, не будуть полягати у конфронтації з традиційними світовими релігіями, в яких є чимало своїх, внутрішніх клопотів, бо під знаком питання знаходиться саме їхнє існування. Християнство, швидше за все, конфронтуватиме зі світськими релігіями, які створили свої догмати та культи: з раціоналізмом і його радикальними проявами, з лібералізмом і його світськими проявами, з соціалізмом — в його закостенілому сталінському варіанті. А також із багатьма іншими релігіями, створеними тією невичерпною «фабрикою міфів та божків», якою є серце людини.
 
Бог, який відчужується сам від себе
 
Можливо, на такі релігійні висновки, однак у нехристиянському значенні сприйняття Бога й людини, посилався Маркс, коли кував своє відоме (і виправдане) визначення релігії, як «опіум для народу»; коли говорив про релігію, як про «відчуження від себе».
А якщо, водночас, Маркс мислив і про християнство, то в такому висновку нема його вини, а є провина, швидше за все, тих християн, яких він «бачив своїми очима».
Можливо, що Маркс мав на увазі релігійних людей, проте, цілком очевидно, не віруючих або, принаймні, віруючих не в того Бога, якого об`явив Ісус. І такі «релігійні» особи створюють враження, що вони самі є відчужені від неба, тобто немов ходять на п`ять сантиметрів понад землею...
Окрім того, Маркс просто не міг збагнути, що християнство, яке невідступно тримається за первісне, достовірне Послання, є докорінною новизною, яка звільнила світ від релігійного фольклору, від духовного пригноблення та від немов релігійної кастрації: тобто, християнство унеможливили будь-яку спробу видряпуватися аж до Бога, ототожнюючи Його із гріховною природою людини. У християнстві неможливо торгуватися із Всевишнім: випрошувати в Нього доброзичливість взамін за згоду на підлеглість.
Ми вважаємо, що християнська віра зовсім не повинна боротися проти атеїзму, який її очищує, який звільняє серце і розум людини від фальшивих божків, створених тими ж таки людьми.
Якщо в Євангелії хтось себе і відчужує, то це — Бог. Той Бог, який — як написано в Євангелії від Йоана — «так полюбив світ, що дав свого Сина Єдинородного» (3,16). Віддав свого Сина в руки людей не тільки для того, щоб ті Його розп`яли, але щоб стали свідками у Його місії та згодом продовжили її таким самим чином — самовідреченно і з покорою.
Отже, Господь Бог Ісуса не об`явився як Той, який сам у собі є самодостатній, і на якого людина повинна виливати свою життєву енергію аж до повного вичерпання, аж до власного відчуження, але об`явився як Той, хто не «замикається в собі самому», але робить себе кимось іншим, тобто «відчужується сам від себе». Творець, який з`являється перед своїми створіннями в упокореній поставі слуги, від самого початку є антиподом будь-якому іншому поняттю про такого бога, якого спроможна подати кожна нехристиянська релігія чи філософія. Християнський Бог є насправді єдиним, якого людині не потрібно шукати, оскільки Він сам подався на пошуки людей.
 
«Він прийняв поставу слуги»
 
Церква вже від перших років свого існування прославляла Бога, який об`явився в Ісусі, прославляла у гімні, занотованому апостолом Павлом у другому розділі його «Послання до Филип`ян».
Той гімн, той кериґматичний фрагмент становить немов ключ до Нового Завіту.
Це — незвичайний текст, в якому стверджується про щось цілком протилежне щодо стількох інших релігійних взивань.
У цьому гімні Апостольська Церква проголошує відчуження Господа Бога від себе самого:
Плекайте в собі ті ж самі думки, що були в кусові Христі. Він, коли був у Божій природі, не вважав непорушним привілеєм свою рівність з Богом,
але зменшив себе,
прийняв вигляд слуги
і став подібним до людини.
Подобою явився як людина,
Він принизив себе,
ставши слухняним аж до смерті,
і то смерті хресної.
Тому Бог возніс Його високо,
і дав Йому ім`я, що понад усяке ім`я,
щоб перед іменем Ісуса
всяке коліно схилялося,
на небі, на землі й під землею,
і щоб усякий язик визнав,
що Ісус Христос Господь
на славу Бога Отця.
Якщо цей Бог-Ісус є настільки неоднозначний, якщо, незважаючи на стільки правдоподібностей, також і в цьому випадку ми натрапили на зловживання вимогою релігійних осіб щодо протекції, щоб осягнути небо, тоді з глибини століть до нас долине волання Рікардо від св. Віктора в усій своїй відновленій правді: «Господи, якщо ми помиляємося, то це значить, що Ти привів нас до цього».
 
 
 
 
[i] Паскаль зазначив: «Для тих, що відкинуті, однаковими є: і релігія Магомета, і релігія Китаю, і релігія стародавніх римлян чи єгиптян тільки через таку одну обставину, що оскільки жодна з цих релігій не має більше правдивих догм, ніж решта концепцій, або чогось такого, що їх дійсно б переконало. А тому інтелект людини не може визначитися, що потрібно сприйняти: ту чи іншу релігію».
 
 
[ii] На підставі інших соціологічних досліджень (Вітторіо Мессорі писав цю книгу в 1976 році), поданих Гангом Кюнґом, кількість віруючих в СРСР є значно більша: третя частина дорослого населення Російської Федерації і п`ята частина населення решти республік європейської частини СРСР визнають себе християнами та виконують релігійні обряди доступним для них чином. А інший соціолог (Д. Делюмі) доводив, що відсоток віруючих серед радянських людей є набагато вищим, ніж у Франції чи Італії.
Подібна проблема існує також і в деяких інших країнах Заходу, навіть щодо християнських святинь. В Англії, наприклад, закрили сотні християнських храмів або їх переобладнали у кінотеатри, чи гаражі. Багато семінарій, які у передмістях Рима збудували монаші Чини, виставлено на продаж або переобладнано у готелі. В багатьох монастирях живе лише декілька престарілих ченців. Однак, вважаємо (і в цій книзі ми намагалися обґрунтувати це глибоке переконання), на відміну від того, що відбувається в інших релігіях, сучасна криза християнства цілком не вплинула на його суттєву вартість, на якість його Послання. Схоже, що християнство має здатність з успіхом спростовувати виклик різних історичних епох, а зокрема і сучасного світу. А тому сьогоднішня криза у християнстві заторкнула, перш за все, тільки організаційну структуру Церков, які мають завдання впроваджувати в життя християнське Послання. Вважаємо, що ця криза є найбільше дошкульна саме для тих християнських Церков, які розпочали пошуки свого нового обличчя, і цілком не вплинула на суть євангельського Послання.
 
[iii] У. А. Віссерт Гофт, який був секретарем Екуменічної Ради Церков, що об`єднує майже всіх християн-некатоликів, впродовж довгих років писав свою книжку, спрямовану «проти спокуси створення єдиного фронту всіх релігій».