Якщо б виникла атомна війна та знищила всю
інформацію, тоді історики третього тисячоліття,
випадково знайшовши коротку та дивом уцілілу
біографію Наполеона, також зможуть довести,
застосовуючи аналогічний «науковий» метод, як у
дослідженні проблематики стосовно куса, що вся
наполеонівська епопея це тільки міф; це тільки
легенда, в якій люди у далекому XIX столітті
реалізували ідею про «Великого Імператора» яка
вже існувала віддавна. Військові експедиції Наполеона
в пустелю та сніги, його народження, смерть на острові,
зрада, падіння, піднесення, ще одна зрада й остаточне
падіння, зумовлене заздрістю, та заслання на острів.
«Із цієї біографи можна зробити висновок про те, що
Наполеон ніколи не жив. Тут подано міф про
«Вічного Імператора» (можливо, про ідею Франції),
якому, на початку XIX століття, невідома група
екзальтованих патріотів надала ім`я, локалізувала
на конкретній території, вигадала його героїчні
подвиги», зазначать прийдешні історики, тобто
правонаступники критиків і міфологів, якщо
будуть дотримуватися своєї методології дослідження
й аналізу давно минулих історичних подій.
Жан Ґіттон
 
Чи правдиві рамки для фіктивного портрета?
Ми вже проаналізували деякі з очевидних суперечностей і найвагоміших звинувачень, на які наштовхуються та з якими повинні рахуватися представники як критичної, так і міфологічної гіпотез, коли роблять спроби з`ясувати достовірні історичні обставини початків виникнення християнства.
Ми також вже зазначили, що у багатьох науковців окремі складові цих двох гіпотез є немов «перемішаними» та створюють своєрідний «коктейль». І хоча ми присвятили чимало місця міфологічним інтерпретаціям, однак—до цього часу — перевагу було надано висвітленню результатів критичної гіпотези. Тепер проаналізуємо кілька головних проблем, які стосуються здебільшого міфологів, а також, окрім наведених раніше, подамо й інші передбачення цього напряму біблійного критицизму.
Отже нагадаємо, що всі критичні гіпотези натрапляють на чимало вагомих труднощів. У попередніх розділах ми вже про це розповіли, а зокрема про проблему, яку чимраз важче стає пояснити (і яка, схоже на те, ще не швидко буде вирішена): як у єврейському суспільстві могло дійти до того, що обожнили людину!
Отож, міфологічні гіпотези повинні враховувати всю сукупність проблем, починаючи від найвагомішої з них: як це сталося, що й окремі фрагменти, й усі євангельські події визнано міфічними, коли "рамки- цієї «легенди» завжди є точно описаними та підтвердженими даними достовірних документів?
Ця проблема—на відтинку останніх десятиліть — ще більше ускладнилася з огляду на інформацію, яка з`явилася завдяки розширенню нашої обізнаності про стародавній Ізраїль.
І, водночас, сама ж наука скоротила ті часові межі, під час яких мав би сформуватися міф і, таким чином, позбавила міфологів—як ми вже зазначили — того необхідного часового періоду для виникнення та поширення міфу, щоб їхні передбачення мали «контури», хоч трішки ймовірні для сприйняття.
Якщо автори Євангелій є містифікаторами, тоді потрібно визнати, що вони мали таку високу кваліфікацію, яку людство ніколи раніше не зустрічало.
Тільки талант сучасних письменників, зокрема в сфері історичного роману, можна хоч якось порівняти з майстерністю євангельських містифікаторів. Можливо, Флобера та його зображення образу Картагени в «Саламбо», чи Мандзоні та його опис ломбардського суспільства XVII століття, чи, скажімо, Сенкевича та його роман «Quo vadis».
А таки, однак, жоден фахівець з питань дослідження різновиду міфологічних напрямів не може, ясна річ, виходити з припущення, що чотири Євангелія є творами якихось спеціалістів, якоїсь групи експертів, яка після пошуків у бібліотеках і копіткою працею біля столу, створила такі чіткі історичні«рамки», щоб в них помістити «авантюрного» героя своїх чотирьох повістей.
Цілком навпаки. Занедбуючи—з великою шкодою для своїх же міфологічних гіпотез — історичну достовірність первісної Церкви, всі вони (міфологи) визнають, що її засновником була безіменна спільнота, група фанатиків, опанована несамовитістю, просякнена істеричною вірою. Навіть більше: ці неспокійні, таємничі та життєздатні сили зуміли поширити свій вплив аж до найбільш віддаленого закутку середземноморського басейну; а від їхніх зіткнень — більш чи менш хаотичних — з представниками інших релігій, з`явилися ті євангельські тексти, які сьогодні маємо у розпорядженні.
Ми вже знаємо, наскільки цю гіпотезу, що подано як «наукову», можна узгодити зі змістом та жанром Євангелія. А тепер ще також з`ясуємо, до якої межі її можна узгодити з історичними «рамками», які є немов «заднім планом», на тлі якого відбулися євангельські події.
Ось, що написав отець Лагранж, коли йому вже виповнилося 80 років, тобто після п`ятдесяти років досліджень, проведених у Палестині з єдиним прагненням: співставити всі деталі, подані в Євангеліях, з достовірними даними, що зумовлені місцевими звичаями та історією розвитку того ж самого регіону, де відбулися євангельські події. «Результат моєї праці, — зазначив о. Лагранж, — є таким: не існує жодних «технічних» неточностей, які б суперечили вірогідності Євангелія. Все те, що у ньому написано, має наукове обґрунтування аж до найменшої деталі».
Ці слова—не порожня апологетика. Вони підтверджені сотнями достовірних і ретельно обґрунтованих фактів у наукових статтях, що опубліковані в журналі «Біблійний огляд», ініціатором видання якого був отець Лагранж.
Відомий англійський орієнталіст (спеціаліст із питань Сходу) сір Ровлінсон зазначив: «Християнство відрізняється від інших релігій світу своїм історичним характером. Релігії Греції та Риму, Єгипту та Персії, Індії та всього Сходу, були спекулятивними системами, які навіть не намагалися створити собі підстави історичної достовірності. Якщо йдеться про християнство, то тут усе відбувається навпаки».
У подальшій частині побачимо деякі приклади щораз то щільнішого зближення між Новим Завітом і стародавністю. А поки що достатньо сказати (приклад не випадковий, який ми запозичили в о. Лагранжа), що за допомогою наших чотирьох невеличких книжечок (Євангелій), написаних невідомо ким і невідомо коли, за твердженням деяких науковців, можна відтворити більшу частину ботаніки стародавньої Палестини, навіть деякі різновиди рослин, які вже зникли у цьому регіоні. Можна також відтворити і карту топографічного рельєфу Ізраїля: щоб дістатися з Єрусалиму до Єрихону, потрібно з гори зійти у долину (Лк. 10, 30); до Єрусалиму потрібно йти вгору (Лк. 19,28); шлях з Назарета до Капернаума також спускався вниз (Лк. 4, 31).
І ось, ми нарешті дісталися до тих незліченних протиріч багатьох «вчителів розуму». Ми знаємо, що чотири Євангелія — і це однозначно визнала більшість вчених —- походять із проповідування «герольдів віри», для яких, понад все, було важливо благовістити про життя, смерть і воскресіння Ісуса. Ми також зазначили, що все решту ці проповідники Спасіння вважали другорядним. Отже, філософи - «мудреці» сучасної епохи іронічно відкинули все суттєве з євангельських текстів, тобто проповідування Христового Божества, однак доводять, із дивовижною впертістю, що все другорядне, в Євангельській благовісті, заслуговує на повне довір`я.
Інакше кажучи, науковці доводять, що тій невідомій спільноті, від якої походить християнська віра, не потрібно довіряти, коли вона свідчить про Ісуса, про дива, які Він створив, про Його науку. Однак, може бути цілком вірогідно, коли, для утвердження всієї цієї «афери», представники первісної християнської спільноти встановили історичні, суспільні та географічні «рамки» євангельських подій, тобто, коли вони описують місце події, час, звичаї й осіб.
Щоправда, міфологи (разом зі своїми колегами — критиками) охоче б обійшлися без необхідності визнання ймовірності євангельських подій, хоча навіть тільки обмежених до зовнішніх «рамок». Але, однак, висновки наукових досліджень й археологічних розкопок, які мають для опонентів християнства таке вагоме значення, вони не можуть не брати до уваги. Вже ніхто не може заперечити тієї достовірності відтворення юдейсько-римського суспільства перед знищенням Єрусалима у 70 році, яка представлена в Євангелії.
А якщо ще хтось і досі вірить в існування того міфічного «котла», з якого мали б походити євангельські книги, тоді мусить пояснити яким чином від цього «гороху з капустою» вдалося відокремити таку докладну очевидність, надзвичайно важливу для відтворення реальної дійсності.
Йдеться про країну (Палестину), окуповану чужинцями (римлянами), і в суспільстві якої була чимала плутанина щодо компетенцій, інституцій, оренди, юридично-релігійних тонкощів.
«Борщ» із цього «котла» не перестає дивувати своїм добротним історичним «смаком».
Автори Євангелія зуміли без жодного «фіктивного кроку» відтворити дуже детально мікро середовище того закутка світу (який згодом зник із історичних карт, однак зник вже тоді, коли Євангеліє набуло своєї остаточної «конфігурації»): Юдею — якою раніше правив Архелай, син Ірода, а потім прокуратор Рима, що був підлеглий імператорському наміснику в Сирії; та Галилеєю — якою правив Ірод Антипа, четвертовласник Палестини і, водночас, васал Римської імперії.
У вступі Євангелія від Луки, в якому лише поміщено «у часі та просторі» діяльність Йоана Хрестителя, і який є немов прелюдією до розповіді про Ісусове проповідництво, перелічено, щонайменше, сімох релігійних і політичних лідерів, подано їхні імена та титули, які точно відповідають записам в історичних джерелах.
«У п`ятнадцятий рік правління кесаря Тиберія, коли Понтій Пилат був правителем в Юдеї, Ірод — четвертовласником у Галилеї, Филип, його брат — четвертовласником у краю Ітуреїта Трахонітиди, Лісаній—четвертовласником Авілени, за первосвящеників Анни та Каяфи, слово Боже було до Йоана, сина Захарії, в пустелі...- (3,1-2).
Отже, на палестинській політичній арені, цілком заплутаній, діють і ворогують між собою іродіяни, садукеї, фарисеї, книжники, учні Йоана Хрестителя...
Ірвін Лінтон — член найвищого суду США, автор дослідження проблематики Нового Завіту, зазначив, що з юридичного погляду цей «ряд свідчень», поданий в Євангелії, відповідає юридичним нормам, які застосовує і сучасне судочинство. Ці євангельські свідчення, зазначив Ірвін Лінтон, є такими, що їх може прийняти будь-який суддя, оскільки вони «вказують на імена, місце, час».
Якщо такий собі Кушу та всі його приятелі-міфологи іронічно висміювали, з підручником історії в руці, своїх супротивників-критиків, то останні також мають повне право відплатити своїм опонентам цією ж монетою.
І дійсно, чи це є логічним: доводити спонтанне походження Євангелія від групи фанатиків і, водночас, визнавати, що ці одержимі описують із надзвичайною точністю складний, змінний і вже чужий їм світ?
Насправді, потрібно зазначити, що міфолог вже не хоче поступитися перед жодною науковою трудністю. Він припускає, що євангельський опис Палестини був зроблений тоді, коли Ізраїль вже був знищений разом зі всіма його державними установами, і навіть були знищені його географічні назви, тобто замінені новими, щоб закріпити і новий ландшафт — територіальні, зміни в Палестині; коли навіть столиця Ізраїля, Єрусалим, втратила свою історичну назву й отримала нову— Елія Капітоліна, а жоден єврей не мав права увійти в місто.
Та однак, попри те все, що ми зазначили, для багатьох вчених і надалі все «цілком ясно» (завдяки якомусь «науковому» погляду), що «наївними», в черговий разу знову стали віруючі, тобто ті, хто з огляду на перелічені труднощі, визнають більш логічним те припущення, що в Новому Завіті відтворено точні спогади свідків, які насправді пережили те, про що вони розповіли.
Чи ж Ганс Концельман не написав, що «...практично Церква живе фактом, що результати наукових досліджень про життя Ісуса — невідомі широким колам її вірних»?
Бо не буде дуже «по-науковому» припускати, що навіжені сирійці, олександрійці, кіпріоти й антіохійці через кілька десятків років після знищення Єрусалима могли б точно описати дуже складне становище компетенцій і відносин між прокуратором Пилатом та єврейським Синедріоном у тому випадку, якщо когось мали засудити на смерть, а до того ж настільки безправно, як це сталося під час винесення вироку Ісусові Христу.
Саме марксист Амброджіо Доніні зазначив, що грецькі та римські історики не подали достовірних відомостей про прокуратора Понтія Пилата: «Навіть письменники-класики з імператорської епохи, менше як через сто років після євангельських подій, не могли пам`ятати точну назву титула Понтійського Пилата». Однак, окрім цього твердження, той самий Доніні написав, як це не дивно, що Євангелія «подають про попередні події лише переплутані та уривчасті спогади».
 
Дружина прокуратора Юдеї
 
У євангельському фрагменті про Понтія Пилата євангелист Матей написав, що разом із прокуратором в Юдеї була і його дружина. Цей євангельський спогад науковці також заперечували аж до того дня, коли нещодавно було доведено, що він віддзеркалює достовірний історичний факт. Незадовго перед народженням куса, Рим. надав дозвіл своїм представникам брати з собою родину до місця призначення: перед тим це було заборонено.
Щодо представників імператора Риму, то наведемо ще один факт, який також стосується євангельського спогаду з «Діяння апостолів». Представники критичного напряму «заглибили свій скальпель» аж до «костей» Євангелія, яке, однак, після такої жорстокої «операції, залишилося «здоровим» завдяки археологічним дослідженням, зробленим у тих місцях, які послужили для «Діяння» історичним тлом.
Автор «Діяння Апостолів» (євангелист Лука, згідно з традицією, яка сягає апостольських часів) у тринадцятому розділі написав, що римський урядовець Сергій Павло, який виконував свої обов`язки на острові Кіпр, мав титул проконсула. «Фатальна помилка!»—зраділи задоволені міфологи. І справді, якщо у дослідженні брати до уваги тогочасну традицію, то останній представник імператора на Кіпрі мав титул пропретора, а не проконсула. А проте, кілька років тому, було знайдено (в Пафосі, у східній частині острова Кіпр) напис на камені, в якому зазначено, що отой, власне, Сергій Павло таки мав титул проконсула, як це написано в «Діяннях апостолів», і з чого так сміялися міфологи. Отже, тут ми вже маємо щось більше, ніж фантастичну гіпотезу з історичного роману, що написана за столом. Тобто, важко з`ясувати, яким чином фальсифікатори могли дізнатися, що титул представника римського імператора на Кіпрі (і не тільки його) не був тотожний рангу титулів, загальноприйнятих в урядовій традиції Риму.
Також «фальсифікатори» інших євангельських повістей не зуміли б так достовірно знати ранг правителів міста Солунь, які іменували себе політархами. Хоча б тому, що на той час це був невідомий титул і його застосовано лише у згаданому фрагменті «Діяння Апостолів» (17,8). Отже, всі опоненти достовірності Євангелія були переконані, що цей титул був також вигаданий. Проте, останніми роками було знайдено, під час археологічних розкопок, аж дев`ятнадцять написів, в яких правителі Солуня називали себе політархами, тобто титулом цілком відмінним від решти рангів, відомих у Римській імперії на той час.
Отож, у цих скромних «Діяннях», яким — якщо прислухатися до сказаного Ґінебером — «вистачає присвятити трохи уваги та пильності, щоб побачити, наскільки вони є «убогими» на звістки та непослідовними в оповіданні», насправді зафіксовано чимало цікавих історичних фактів. Однак, незважаючи на цю реальність, Доніні, вже навіть у 1975 році, вважав, що історичні рамки «Діянь» є пізніми та «написані іншою рукою».
А насправді автор «Діяння» достовірно знав і, немов між іншим, написав, що урядовці римської проконсулярної «Азії», які в Ефесі були відповідальними за культ та за публічні видовища, називалися азіярами; що голова міста Ефес, який, водночас, виконував обов`язки нотаря, називався секретарем; що Клавдій Лісій був трибуном когорти (відділ із 1000 римських легіонерів) в Єрусалимі під час правління Фелікса; що країна Ахая, після складних адміністративних змін, від 46 року після Різдва Христового стала сенаторською і проконсулярною провінцією, а тому її правитель мав титул проконсула. І коли туди прийшов проповідувати апостол Павло, проконсулом був Галліон...
У цій книзі написано і багато інших речей (лише нещодавно підтверджених істориками й археологами). А тому цей євангельський текст, який один із «дослідників» (роздратований результатами археологічних розкопок, що спростовували його теорію), назвав «убогим на звістки та непослідовним у відтворенні дійсності», насправді виявився не таким вже й містичним.
Для професора Брюса—викладача Манчестерського університету—«Діяння апостолів» у фрагменті, де описано авантюрну подорож апостола Павла через море, є одним із надзвичайно точних документів, у якому висвітлено стародавній спосіб мореплавання.
І ще один приклад з Євангелія (Мт. 22). Йдеться про сплату єврейських податків римським окупантам Палестини.
«Ісус, знаючи їхнє лукавство, озвався: Чого Мене спокушаєте, лицеміри? Покажіть Мені податковий гріш. Ті принесли Йому динарій. Він спитав: Чий це образ і напис? Відповіли Йому: «Кесарів». Тоді Він промовив до них: Віддайте кесареве кесареві, а Боже — Богові» (18-21).
Щодо цього євангельського фрагменту, то вже неодноразово лунали звинувачення, що це—вигаданий епізод. Вигаданий тому, що в Ізраїлі під карою смерті було заборонено зображувати людські постаті, отож, гроші, з зображенням імператора просто не могли бути в обігу. Також і в цьому випадку маємо достовірне підтвердження: Палестина, окупована римлянами, мала дозвіл карбувати гроші тільки з міді, а гроші з цінних металів, такі як «динарій», надходили у Палестину з римського монетного двору. На цих римських монетах був зображений імператор, і римляни таки змусили євреїв застосовувати динарії в грошовому обігу на території Ізраїля.
На прикладі цього конкретного епізоду, як і на багатьох інших, християнин зайвий раз бачить підтвердження історичності Євангелія.
А міфологи і надалі вважають віруючих наївними, однак не можуть пояснити звідки у тих «істеричних диваків» із людних передмість Сходу, було таке точне знання адміністративних законів, незначних деталей юдейсько-римських відносин. Мабуть, з їхнього погляду, ці віруючі перебували у якомусь психологічному трансі, в якомусь містичному видінні, прикрашаючи християнський «міф» точними історичними фактами...
 
Безлике посилання на хроніку подій
 
Все Євангеліє і, загалом, увесь Новий Завіт, пронизує позиція постійного виклику до суспільства. Читача несподівано відсилають до історичних подій, немов його заохочують перевірити та проконтролювати достовірність євангельської розповіді, ніби в авторів Євангелія було якесь передбачення, що цей переказ подій можна сприйняти, як цілковиту брехню.
Власне у Євангелії, призначеному євреям, тобто в Євангелії від Матея, водночас із розповіддю про народження Ісуса у Вифлиємі, також подано багато історичних фактів — загальновідомих і важливих — які сталися в Ізраїлі, щоб тогочасні читачі могли їх перевірити: прихід «мудреців», як зазначив Матей, і занепокоєння всього Єрусалима; поява дуже яскравої «зорі»; наказ Ірода «вбити у Вифлиємі та по всій окрузі усіх дітей, що мали менше двох років...» (2,16).
Виникає питання: якщо народження у Вифлиємі є вигаданим, для узгодження його з давнім пророцтвом Міхеї, в якому зазначено, що Месія мав би походити саме з цього містечка, тоді навіщо, з цього приводу, так збільшувати труднощі? Чому б не написати, що Ісус народився у Вифлиємі, але не наводити інші історичні факти та не ускладнювати виклад цієї події?
Подібні труднощі закладені також в Євангелії від Луки, яке призначалося, перш за все, для проповідування римлянам. У цьому Євангелії — єдиному з чотирьох — пояснено, чому народження Ісуса мало статися саме у Вифлиємі.
«Тими днями вийшов наказ кесаря Августа переписати всю вселенну. Це перший перепис, коли Сирією правив Кириній. І всі йшли записатися — кожний у своє місто» (2,1-3).
Отже, так як у випадку «адресної» інформації Матея для євреїв, євангелист Лука у поясненні про народження Ісуса також зробив посилання на події в Ізраїлі. В його Євангелії теж є достатньо імен та імператорських розпоряджень, які римляни знали краще від решти народів імперії. З цього приводу вже довго триває дискусія, і, мабуть, триватиме ще чимало років, який саме перепис мав на увазі Лука. Можливо, більш доцільним було б також запитати і про причину посилання євангелиста на публічні події, на імена та на римські історичні звичаї, звернувшись, власне, до найбільш поінформованої аудиторії: чи справді тут йдеться про міф, який намагаються подати як історичну подію? Все найстародавніше проповідування Доброї Новини, яке знаходиться у перших трьох Євангеліях, час від часу подає хроніку тогочасних подій. І знову, це був би незбагненний вчинок, якби автори Євангелія поставили собі за мету зобразити легенду як достовірну історію.
Посилання на хроніку поточних подій, навіть найменш істотних, також знаходимо і в багатьох інших євангельських фрагментах. Власне у цьому і полягає євангельський виклик: представлено історичні особи—з їх іменами та титулами, немов їх також запрошують бути свідками перед суспільством під час антихристиянського суду.
Ровлінсон зазначив, що в євангельських текстах «знаходиться достовірна схема науки, яка стосується історичних імен і фактів, яка абсолютно залежить від них, і яка без них немов розвіюється та зникає».
Коли мова заходить про похорон Розп`ятого, тоді чому б не розповісти лише про сам процес поховання, без будь-яких інших вказівок, щоб уникнути небезпечних несподіванок? Однак, ні: Лука уточнив, що цей гробівець належав Йосифу, члену Синедріону, тобто одному з найбільш відомих громадян Єрусалима; Марко додав, що Йосиф був «поважним радником» того Синедріону, отож — доволі відомою особою; а Матей уточнив, що цей Йосиф був багатим. Але і цього виявилося недостатнім! Євангелист Йоан вважав за доцільне послатися і на Никодима, відомого, як одного з найвизначніших фарисеїв — «вчителя в Ізраїлі», принаймні так його назвав сам Ісус (Йо. 3, 11).
Навіщо ж було створювати такі передумови для можливих перевірок, хіба тому, що це були посилання на такі епізоди, які насправді сталися, і на тих осіб, які дійсно жили в Ізраїлі.
Ісус несе свій хрест. Він знесилився, і котрийсь із римських легіонерів змусив перехожого допомогти Ісусові донести на Голгофу засіб екзекуції. Цей перехожий, який завдяки такому несподіваному для себе випадку назавжди увійшов в історію християнства, також не був невідомою особою.
Він називався Симон Киринейський, а євангелисти Марко і Лука доповнили свою розповідь згадкою, що той Симон мав поле поблизу Єрусалима. Окрім того Марко, немов для остаточного розвіяння будь-яких сумнівів щодо Симона Киринейського, як реальної історичної особи, відразу пояснив, що той Симон був «батьком Олександра та Руфа»[i].
Ще один приклад із Євангелія від Марка, кус прийшов до Єрихона й оздоровив якогось сліпого. Євангелист також назвав його ім`я та прізвище: Вартимей Вар, син Тимея.
У «Діяннях апостолів» (З, 1-Ю) теж зазначено, що апостол Петро, на початку своєї місійної діяльності, зцілив кривого від народження чоловіка. Не вказано імені каліки, і схоже, що це не було необхідним. Якби цей епізод був вигаданий, тоді необережний фальсифікатор міг би мати клопоти, бо розповів саме про того чоловіка, який був чи не найбільше відомий серед решти калік Єрусалима. Про оздоровленого написано, що він був «...кривий від лона матері своєї, якого приносили і клали щодня біля дверей храму, що звалися Красними, просити милостині від тих, що йшли до храму».
І сьогодні у місті, в якому проживає майже сто тисяч мешканців (приблизно таким мав бути тогочасний Єрусалим), жебраків, а передусім калік, які постійно жебрають в його центрі, знають так добре, немов місцеву пам`ятку архітектури. Також і цього євангельського жебрака щодня хтозна скільки років приносили на те місце, де проходило безліч народу, який йшов на молитву до храму (на годину 9, 12, 15). А ті двері, що звалися Красними, не були другорядними: вони знаходилися у східній частині храмового комплексу і були прикрашені золотом, сріблом і міддю.
Навіть, якщо мало людей знало ім`я цього жебрака (також і тепер майже ніхто не знає імен жебраків), однак більшість його бачила і, можливо, давали йому, нещасному, милостиню. І чи насправді було б його обрано протагоністом Петрового чуда, якби цей епізод боявся перевірки? У «Діяннях апостолів» написано, що як тільки сталося це чудо — «Вони впізнали, що це був той, який сидів біля Красних воріт храму, просячи милостиню; і сповнилися страхом і дивувалися з того, що з ним сталося» (3,10).
Зібралося багато народу і Петро використав нагоду, щоб проповідувати про воскресіння Ісуса. Прийшла сторожа храму й ув`язнила Петра та Йоана. Серед народу зчинилося занепокоєння, яке того ж дня занепокоїло всю столицю Юдеї. Мабуть, Пилат написав про цей випадок звіт до Рима, оскільки події виявилися настільки важливими, що відразу на другий день зібрався найвищий єврейський суд — Синедріон, для вжиття відповідних заходів. Яким би мав бути необережним той творець євангельських міфів, якби вирішив запозичити для свого епізоду про «легендарне» чудо Петра такі «галасливі рамки», що якнайкраще були «виставлені» для перевірки і можливого спростування!
А це є ще одним доказом, із стількох багатьох про відважний спосіб євангельської розповіді, який мав би виникнути, як собі уявляє дехто з сучасних науковців, завдяки вигадці отих багатьох текстів, які відсилали читача до хроніки тогочасних подій...
Схоже на те, що нема сенсу далі продовжувати наведення прикладів, які стосуються цього аспекту переказу подій Нового Завіту; аспекту, який узгіднений з іншими даними наукових досліджень і вже вкотре поставив завдання, на яке не можуть дати логічної відповіді всі ті «інтелектуали», які й надалі тримаються гіпотези про «міфічний початок християнства».
 
Неочікуваний фінал торговища символікою
 
У тому «безформному» нагромадженні, яким, з погляду «міфологів», є Новий Завіт, Євангеліє від Йоана становить таку «легенду», яка знаходиться на найвищому щаблі «наукової» класифікації. Таким же непорушним є переконання послідовників критичної школи. Та, однак, і в даному випадку розвиток науки з питань дослідження Біблії зумовив такі відкриття, які стали дуже невигідними для обох напрямів біблійних дослідників — як для міфологів, так і для критиків.
Ґіттон зазначив: «Євангеліє святого Йоана мало би становити найбільш дивне письмо щодо отого прагнення «помістити» Ісуса у конкретному місці та у відповідному часі. Метою цього Євангелія є подання Втіленого Слова, яке перевищує тіло (людську природу), яке народилося в часі, однак є одвічним. Виникнення цього письма можна «помістити» наприкінці першого століття, а це означає, що між євангельськими подіями та їх письмовим відтворенням і редакцією цих текстів, на землі змінилося два покоління. Врешті-решт, це Євангеліє було призначене, передусім, для християн-інтелектуалів, які цілком не ставили на перше місце проблему достовірного відтворення діяльності історичних осіб і топографічної тотожності призабутого ландшафту, тим більше, що на час написання цього Євангелія, Єрусалим вже був знищений. З огляду на всі ці обставини, дивним є точність цього тексту щодо календарного місяця і навіть години подорожей Ісуса».
В Євангелії від Йоана близько двадцяти назв місць Ізраїля, які не зафіксовані в інших Євангеліях.
Ми вже знаємо, що Євангеліє від Йоана становило для Енгельса прототип євангельської легенди. Написане за порядковістю першим разом із Одкровенням (з його погляду), Євангеліє від Йоана нібито є тим «документом», в якому набув «конфігурації» певний міф про визволення пригнобленої людини. А цей міф, напівєврейський і напівеллінський, заклав у свої основи тогочасні пролетарські сподівання, яким єврейсько-еллінське суспільство, поневолене Римом, поступово надало обриси достовірного історичного факту[ii].
Теорія Енгельса про хронологічну першість виникнення Євангелія від Йоана не отримала наукового підтвердження. Вже однозначно доведено, що це Євангеліє було написане останнім із чотирьох, однак ця обставина не надає більшої історичної достовірності фактам цього тексту, як це доводить чимало науковців.
«Тексти Йоана змушені бути легендарними, змушені містити пізніше теологічне опрацювання деяких вступних даних про історію Ісуса. Незалежно від того, яку дату ми визначили для його (Євангелія) написання, з погляду раціоналістичної критики ці тексти мають залишитися конгломератом теології, містики та міфу, з яких історик не може «видобути» нічого ймовірного»[iii].
Схоже на те, що і в цьому випадку археологія зуміла виконати своє завдання та «подарувала» науковцям чергові несподіванки.
Останнє Євангеліє (від Йоана), врешті-решт, становило останні шанці, останню «лінію оборони» для представників міфологічної школи.
Ми вже згадували, що грецький папірус Райланда рішуче прискорив дату написання та редакції Євангелія від Йоана настільки, що розміщення його у пізнішому часовому періоді стало неможливим.
Отже, результати археологічних розкопок у Палестині підтвердили, що автор «Йоана» був (а міфологи цього не очікували) докладно ознайомлений із цією місцевістю ще перед знищенням Єрусалима: він достеменно довів, що добре пам`ятає, якою була столиця Ізраїля за часів Ісуса. В його Євангелії зроблено перелік таких закутків, про які не згадав жодний інший євангелист: серед них — купіль Витесда (Овеча) та літостротон (Гаввата). Ці два місця тепер є відомими широкому загалу завдяки археологічним відкриттям, і становлять вагомий доказ достовірності Євангелія, оскільки міфологи створили довкола цих назв торговище старозавітньої символіки.
Розділ 5, 2: «В Єрусалимі є Овеча купіль, що зветься по-єврейськи Витесда і має п`ять притворів».
Неможливо перелічити всі пояснення міфологів, які були зумовлених тим євангельським реченням. Для міфологів ця купіль з «п`ятьма притворами» має не історичне, а символічне значення: п`ять поколінь Ізраїля; перші п`ять книг Святого Письма (П`ятикнижжя); символ єврейської кабали, для якої число «п`ять» означає п`ять характеристик людської душі; п`ять пальців Божої руки; п`ять брам Небесного Міста... Це тільки деякі з того безкінечного ряду інтерпретацій, представлених міфологами, які зробили відважну спробу порівняти Євангеліє зі східними релігіями та культами. Усяке безглуздя сприймалося на віру, аби тільки знайти походження вигадки про оту купіль: на це «наукове» торговище було заборонено входити тільки тим, хто несміливо пропонував гіпотезу, що це просто міг бути спогад про справжню купіль, тобто басейн з водою.
Отож, якою великою була несподіванка, коли поруч однієї зі стародавніх брам Єрусалима, ідентифікованої як «Брама овеча», археологи знайшли обширний басейн, який мав п`ять притворів: це був неправильний прямокутник довжиною близько 100 метрів, шириною від 62-х до 80-ти метрів, оточений арками з чотирьох сторін. П`ятий притвор з`єднував у центрі довші сторони, розділяючи басейн на дві частини. Після цього відкриття археологів, купіль Витесда назавжди зникла з об`ємних томів міфологів; вона залишилася тільки на туристичних листівках.
Розділ 19,13: «Пилат, почувши те слово, вивів Ісуса і сів на судилищі, що зветься літостротон, по-єврейськи — гаввата».
Чим був отой літостротон, про який — так само як і про купіль — згадав тільки євангелист Йоан? У грецькій мові слово «літостротон» означає «місце, вистелене плитами», по-арамійськи (мова, якою за часів Ісуса розмовляли євреї) «гаввата», тобто — пагорб. Впродовж століть було відоме тільки значення цих слів, однак ніхто не знав, де б могло знаходитися це місце. Лише для міфологів це не становило жодної проблеми: також і в цьому випадку йдеться про символ, вважали вони. І вся їх праця була спрямована у напрямі пошуку якоїсь міфологічної деталі та її значення, аналогічно, як це вони робили і в інших випадках, і як у випадку з купіллю Витесди.
Але і цього разу міфологи зазнали поразки. У1927 році французький археолог Венсан під час своїх пошуків, незважаючи на сарказм і насмішки з боку «експертів-міфологів», таки знайшов і показав усьому світові літостротон, або гаввату. Це — кам`яне подвір`я, викладене плитами у римському стилі, яке має площу 2500 квадратних метрів. Знаходиться воно власне у тому місці, як це було вказано в Євангелії, де починалося подвір`я фортеці Антонія, тобто фортеці римського гарнізону, в якій зимою і під час єврейського свята Пасхи жив римський прокуратор. Оскільки грецький термін стосується бруківки, юдейсько-арамейське значення «пагорб», «місце на підвищенні» походить із факту, що фортеця Антонія була збудована на найвищому з чотирьох пагорбів, на яких розкинувся стародавній Єрусалим.
 
Інша суперечлива справа: Назарет і Пилат
 
Від «розважань» про євангелиста Йоана переведемо наш погляд на решту Євангелій. Чому б не згадати про іншу суперечиву та доволі двозначну ситуацію, в якій опинилися і надалі перебувають (як самі побачимо) багато «фахівців»? Йдеться про ту місцевість в Галилеї, яку було названо Назарет.
У Старому Завіті нема жодного спогаду про Назарет (де, як написали євангелисти, Ісус прожив свої дитячі й юні роки, перше ніж розпочав проповідування). Про це місто нема згадки навіть у стародавніх коментарях до старозавітного Писання. І цей факт також є незрозумілим хоча б з огляду на те, що в тих книгах згадано про села та місцевості навіть набагато менш важливі, ніж та, яка мала стати «батьківщиною» Ісуса.
А тому посипалися різні пояснення та здогадки про Назарет і щодо прикметника «назорей-назарянин», яким євангелисти нарекли Ісуса. Очевидно, що це — черговий міф, висловилися міфологи: символічне ім`я вигаданого містечка.
А, тим часом, у 1962 році група ізраїльских археологів, керована професором Аві Йонаг з Єрусалимського університету, провела ряд археологічних розкопок серед руїн Кесарії Надморської, де в Юдеї була розташована літня резиденція римського прокуратора. Серед тих руїн ізраїльські археологи знайшли камінну плиту із сірого мармуру розміром 12x15 сантиметрів, на якій побачили чотири рядки вирізьбленого напису стародавньою єврейською мовою. Науковці визначили дату написання знайденого тексту — не пізніше III століття до Різдва Христового. На стародавній мармуровій таблиці, вирізьбленій, отже, за триста років до народження Ісуса, — о, яка несподіванка! — є назва «неіснуючої» місцевості: Назарет... Тоді вперше вдалося науково обґрунтувати, що містечко Назарет насправді існувало за часів Ісуса. Отже, у «наукових» шанцях, «викопаних» ізраїльськими археологами під час розкопок у Кесарії Надморській, були «поховані» численні теорії, вигадки, передбачення, якими намагалися пояснити, чому євангелисти повинні були вигадати таку місцевість, як Назарет.
Однак, незбагненним є той факт, що — незважаючи на «мовчазне волання» мармурової плити з Кесарії, яку впродовж стількох років експонують в археологічному музеї Єрусалима — і надалі з`являються інтерпретації, які цілком не враховують існування такого «кам`яного» доказу. Відсутність достовірної інформації, яка надає майже комічного присмаку тим поясненням—на численних сторінках — про «міфологічні значення слів Назарет і Назорей», які ще й досі друкують, і які ще й досі видають за «наукові» гіпотези,
В останньому виданні книги «Життя Ісуса» Марчело Кравері, що з`явилося друком у червні 1974 року та представлене читачам як «виправлене й осучаснене», написано: «На підставі поглядів різних дослідників біблійної проблематики, можемо дійти висновку, що містечко Назарет ніколи не існувало». А тому, вважає Марчело Кравері, ім`я «Назорей», яке дали Ісусові в Новому Завіті, потрібно «ототожнити із арамейським словом «назір», яким у ті часи називали тих, хто виявив бажання — назавжди або на певний час — скласти обіт чистоти й послуху та не обрізати свого волосся під час всього періоду тривання складеної обітниці».
Або також (про що нас інформує зі всією безпосередністю наш «фахівець») корені етимології слова «назорей» «необхідно шукати у сирійському терміні «насая», який означає — «охоронений Богом». Окрім того, ця назва теж нібито могла походити з виразу «нетсер», що означає «галузь, паросток, брунька».
Отже, автор Євангелія від Матея повинен був би вигадати місцевість Назарет, щоб, таким чином, довести, здійснення пророцтва Старого Завіту, в якому зазначено: «І вийде паросток із пня Єссея, і гілка (нетсер) із його коріння» (Іс. 11, 1).
Отож — щиро зізнається Кравері — існує багато цілком вірогідних інтерпретацій у цього напряму, оскільки «...нема точних вказівок про існування такої місцевості, яку б називали Назаретом в часи Ісуса».
Коли він (Кравері) це написав, мармурова плита, виготовлена у III столітті до Христа з написом на ній «Назарет», вже 12 років була виставлена в Археологічному музеї Ізраїльської республіки.
Принагідно нагадаємо, що у тому ж музеї знаходиться ще одна плита, також знайдена під час археологічних розкопок у Кесарії Надморській на рік раніше, ніж мармурова таблиця з написом «Назарет». Цю другу плиту знайшли італійські археологи у 1961 році. Йдеться про вапнякову плиту, розміром 60 х 80 сантиметрів. З усього тексту, вирізьбленого на цій знахідці, до наших днів збереглося лише три рядки, що є досить виразними і їх можна достеменно прочитати:»... S Tibericum …tins Pildtus…ectus Juda…». І у цьому випадку також маємо перший і незаперечний доказ не тільки того, що Понтійський Пилат був реальною історичною особою, але також і того, що він справді виконував обов`язки проконсула Юдеї(...estus, тобто на таблиці було написано — preafectus) за часів Ісуса, отже під час правління римського імператора Тиберія.
У тій одвічній дискусії стосовно походження християнства ніколи не було замало і тих науковців, які сумнівалися в тому, що Пилат насправді був прокуратором Палестини саме у той час, коли Ісус був засуджений на розп`яття. Вони навіть не зважали на той факт, що тогочасні письменники-нехристияни також підтвердили достовірність перебування в Юдеї цього римського урядовця! «Інтерпретація християнських переписувачів» — відповідають деякі «критики», знервовані появою «кам`яних» аргументів.
 
Коли критик стає і міфологом
 
У ще гіршу ситуацію може потрапити критик, якщо, намагаючись пристосуватися до «нових наукових тенденцій», орієнтується на міфологію, коли вирушає у пошук, щоб з`ясувати значення євангельської символіки.
Розглянемо три приклади, які візьмемо з книги Люазі — «Початки християнства», що з`явилася наприкінці його творчості. Цю книгу ще й досі багато популяризаторів релігійної проблематики вважають останнім «винаходом», останнім «криком знання» у цій ділянці суспільної культури.
Цей автор — Люазі, сприймаючи розповідь про похорон Ісуса так, як це описано в Євангелії, доводить: «Великий камінь, який прикотили до отвору гробівця, послужив тільки для того, щоб євангельське диво Воскресіння було більш вражаючим».
Отже, знову символ, тобто вигадано недостовірний спосіб поховання Ісуса, який, водночас, в Євангелії представлено як типовий для євреїв. Тому той, хто читатиме Люазі, може бути несподівано здивований, коли випадково, як турист, відвідає гріб у місцевості Абу Ґаш, що знаходиться на північний захід від Єрусалима, де розташовано цілий ряд гробівців із першого століття Християнської ери. Ті гробівці закриті великими каменями, майже завжди округлими, як колесо, які прикочували до отвору та закривали вхід у гробівець. Таку саму традицію поховань можна спостерегти в інших місцях Ізраїля, і навіть в Єрусалимі, наприклад, так званий «гріб царів».
Свою розповідь про цю деталь — «округлий камінь перед гробівцем», в якому поховали Ісуса, євангелисти ще доповнили уточненням, що цей гріб був висічений у скелі. Однак, і в цьому випадку Люазі без будь-якого сумніву вважав, що ця євангельська деталь також є вигаданою з метою довести, що старозавітні пророцтва таки здійснилися.
Тоді, прискіпливий турист може піти з Абу Ґан у місцевість Шанедрін, що знаходиться майже за півтора кілометра від Дамаської брами в Єрусалимі. Там також є дуже багато гробів, які, власне, висічені у скелі. А ще краще піти до базиліки Святого Гробу, де біля того місця, яке за традицією вважають гробом Ісуса Христа, можна побачити залишки поховань з часів Ірода Великого, що також є висіченими у скелі.
Археологічна розвідка, здійснена у 1974 році, довела, що Святий Гріб християн знаходиться у стародавній копальні, де добували каміння, і що це місце було дуже зручним для поховань останків багатих осіб, до яких, власне, і належав Йосиф з Ариматеї.
Вся ця плутанина має просте пояснення: Люазі нічого не знав про традицію, яка була загальним звичаєм у стародавньому Ізраїлі, тобто використовувати для гробівців непотрібні вже копальні або вирубувати гробівці у скелі.
Люазі також не знав і про інші похоронні обряди євреїв, коли написав про суміш (близько ста мірок смирни, змішаної з алое, яку приніс Никодим, щоб забальзамувати тіло Христа) що це також була вигадка євангелистів для «надання більшої достовірності похоронному обрядові Ісуса та підкреслення його символіки».
Від 1898 року, коли адвокат Секундо Піо вперше сфотографував Туринську плащаницю і зробив відкриття, що зображення на тканині було досконалим фотографічним негативом тіла людини, почалися пошуки інформації про єврейські похоронні обряди, поширені серед юдеїв у часи Ісуса Христа. Тепер знаємо майже все про цю традицію. Навіть було встановлено незаперечну істину: суміш для бальзамування, принесену Никодимом, використовували завжди, згідно з єврейським звичаєм; тобто «йдеться про діапазму — ароматичну суміш, яку застосовували з метою перешкодити процесові розкладу тіла покійного та його гниття» (Юдіка Корділья).
 
Віра не залежить від археології
 
Довго ще можна було б наводити такі приклади. Однак, врешті-решт, дамо цьому спокій.
Зробимо перерву, але тільки для того, щоб не надто підсилювати небезпечного тріумфалізму тих, хто на кожному кроці хотів би вигукувати: «А чи я не говорив, що Біблія має рацію?!» Мусимо добре усвідомити: археологія не доводить того, що становить найважливішу сутність Святого Письма—Послання віри. Ми вже бачили: автори Нового Завіту були зацікавлені передати слово Спасіння. Вони не мали навіть найменшого наміру, навіть найменшої думки, виконувати роль «гіда» для туристів у тих місцях, які згодом стали для віруюючих «святими місцями».
Звичайно, археологія виконує своє наукове призначення настільки, наскільки може довести (і довела, що дійсно має таку можливість) історичність «рамок» цього Послання, яке хоча просякнуте історією, однак завжди має здатність вислизати зі сфери будь-яких історичних доказів або їх контраргументів.
Власне у такому контексті писав археолог Г. Врайт, коли мав на увазі Старий Завіт: «Нещодавні розкопки доводять, що у XIII столітті до Різдва Христового південь середньоморської Палестини несподівано «накрила» бурхлива хвиля знищення. Вже достеменно доведено, на підставі історичних фактів, що це знищення було зумовлене вторгненням у ті землі юдейського народу. Однак, поширене переконання — що це сам Бог керував боротьбою ізраїльтян з метою здійснити своє завдання в історії людства (як доводять автори Біблії), становить гіпотезу, яку можна пояснити, хіба що з позиції віри, і яка не підлягає жодному історичному чи археологічному доведенню»[iv].
Якщо усунути або, принаймні, зменшити загальний клімат недовіри з кінця дев`ятнадцятого та початку двадцятого століть у ставленні до юдео-християнського Писання, тоді треба буде погодитися, що так звана «археологічна революція» виконала важливе завдання. Вона повернула, щонайменше, право на існування тези про автентичність Євангелія (в тому значенні, що Святе Письмо «вміщається» в історичних рамках), яку часто відкидали з погордою, навіть як лише робочу гіпотезу.
Прогрес у сфері біблійної критики триває й надалі, до того ж із все більшою толерантністю, ніж у «гарячий» період полеміки між «критиками» й археологами. Принаймні, Шекель зазначив: «Сьогодні кожний фахівець у ділянці біблійних наук, незалежно від своєї спеціалізації, однаково трактує (або навіть об`єднує їх) як результати археології, так і критичний метод».
Упродовж вісімнадцяти століть ніхто не сумнівався, що Він є
Подальший розвиток наукових досліджень у галузі археології й екзегетики звів нанівець головні «підвалини» міфологічної гіпотези, тобто неможливість наукового доведення історичності особи на ім`я Ісус Христос, тому що нема достовірних відомостей із нехристиянських історичних джерел. Розглянемо деякі аспекти цього питання.
Найперше звернемо увагу на те, що не так давно був опублікований дуже давній документ, важливість якого визнав навіть Аугштайн, який здійснював координацію нещодавньої акції анкетного опитування громадян щодо проблематики Ісуса Христа, мета якого полягала у здійсненні засобами журналістики цілковитого знищення Ісуса як історичної особи.
Отже, йдеться про той стародавній документ, тобто лист, який у 73 році написав до свого сина, що навчався в Едессі, маловідомий сирійський історик-нехристиянин, дехто Мара Бар Сарапіон. У цьому листі Бар Сарапіон поміж іншим згадав, що «євреї знищили свого мудрого царя», який намагався запровадити серед них нове право. Тому (з погляду сирійського історика) Ізраїль був покараний: в нього відібрали волю, винищили велику частину ізраїльського народу, а решта населення була розсіяна по всьому світу.
Цей лист сирійського історика не є, очевидно, вирішальним історичним документом, і не є аргументом, які б дозволили вирішити проблематику стосовно історичності Ісуса. Однак, ми процитували його тому, що це один із останніх і майже незнаних документів, а, попри все, вагомий: можна встановити час, написання цього листа (не пізніше 73 року), і що його написав автор, який насправді не був християнином. Отож, вже відразу через кілька десятиріч після розп`яття Ісуса, на Близькому Сході таки мали інформацію про якогось «царя євреїв— як про нового законотворця, вбитого тими, хто мали бути Його підданими.
Отже, з`явилося ще одне підтвердження того факту, якби раптом воно знадобилося, що християнська «легенда» (якщо, власне, йдеться про легенду) набула поширення в другій половині першого століття, а також підтверджено й те, що цей «міф» або «легенда», немов наперекір усім доказам, наведеним Енгельсом і його однодумцями, таки справді виникла саме в Ізраїлі.
Ми хочемо нагадати читачеві той факт, що аж до кінця XVIII століття ні в кого не виникало навіть найменшого сумніву в тому, чи насправді була така історична особа, як Ісус Христос. Факту Його буття не заперечували навіть найбільш завзяті вороги християнства, зокрема стародавні антихристиянські полемісти, тобто ті, хто навіть мав у своєму розпорядженні ще незнищенні імператорські архіви.
Аж тільки наприкінці XVIII століття була започаткована тенденція перебільшено підкреслювати мовчання стародавніх джерел про достовірність життя Ісуса на землі. «Але звідки можуть взятися оті численні згадки про Ісуса у римських хроніках, які надаремно переглядали, шукаючи доказів Його існуванням?»—слушно запитав один із німецьких науковців.«Насправді, ці римські літописи вже не існують. Вся історична письмова спадщина давньої римської імперії втрачена, за винятком, хіба що, Таціта та Светонія. А вони обидва таки згадали про Нього».
Про початки християнства, крім Таціта (приблизно 115 р.) і Светонія (приблизно 120 р.), також написав і Пліній Молодший. І зробив це навіть дещо раніше, від двох попередніх авторів — приблизно у 112 році. А ще раніше, не пізніше 60 року, якийсь Таллюс-самарянин — автор хроніки, написаної в Римі, полемізував із християнами про природу темряви, що настала в Єрусалимі під час розп`яття Ісуса. Свідчення Таллюса (якщо ця дата є точною, як вважає більшість фахівців) навіть більш ранні, ніж лист сирійця Бар Сарапіона.
Згадав про Ісуса і Йосиф Флавій, який у 93 році написав свої спогади у відомій праці — «Юдейські старожитності». І не тільки у загальновідомому фрагменті («Флавіївське свідчення»), про яке зараз будемо говорити. Дуже вагомим є, власне, той рядок, де написано про смерть того Якова, якого Йосиф Флавій назвав «братом Ісуса, так званого Христа». Цей натяк не може бути пізнішою християнською вставкою, як вважає дехто з науковців. Якби це була християнська інтерпретація, тоді було б написано не «брат Ісуса», а «двоюрідний брат Ісуса», оскільки на той час Церква вже зазнала чимало клопоту з приводу дискусії щодо «братів і сестер Ісуса». Окрім того, жоден побожний християнин-фальсифікатор, мабуть, таки не наважився б назвати свого Бога — «так званий Христос».
Той факт, що Йосиф Флавій таки мав на увазі саме Ісуса Христа, є цілком достовірним, а натяк про «брата Якова», також був підтверджений у ще одному фрагменті «Юдейських старожитностей», в якому йдеться про Месію християн. Однак, недовіру нагнітав той спосіб, який Йосиф Флавій застосував для своєї розповіді. І справді, в отому фрагменті можна спостерегти таку апологетичну старанність, що відразу виникає переконання про інтерпретацію саме цього фрагменту або в те, що у нього вніс зміни хтось із християнських переписувачів. А нам відомо, що Йосиф Флавій християнином не був.
Отже, в «Юдейських старожитностях» Флавій написав, що «Ісус, чоловік мужній, наскільки можна назвати Його чоловіком»; доводить, що Ісус робив «чуда»; що з`явився своїм учням через три дні після розп`яття і що був «знову живий». А вкінці стверджує, що Ісус «був Христос.
Отож, майже всі науковці (включно з католиками) вважають, що, правдоподібно, взявши за основу достовірну згадку Йосифа Флавія про Ісуса, християнський переписувач згодом змінив автентичний фрагмент або розширив його текст.
У 1971 році науковий працівник Єврейського університету в Єрусалимі професор Шльомо Пінес зробив чи не вирішальне відкриття. У щоденному виданні «Інтернешнл Геральд Трибюн» (за 14.02.1972 року), було надруковано такий заголовок над статтею Шльомо Пінеса — «Євреї подали історичні докази про існування Ісуса». Професор Пінес перший спостеріг, що в «Юдейських старожитностях» Йосифа Флавія був інший текст про Ісуса Христа, цілком відмінний від єврейського варіанту «Старожитностей», який, вочевидь, був підроблений і саме таким представлений у класичних виданнях про історію Римської імперії.
Шльомо Пінес знайшов оригінал «Юдейських старожитностей» Йосифа Флавія в одному арабському творі з X століття — «Всесвітня історія». Автором цього твору був владика Агапій — єпископ Єраполісу, що знаходиться в Сирії. Отже, єпископ Агапій переписав із «Старожитностей» уривок «Свідчення Флавія» без вже відомих нам світоглядних християнських доповнень, через які науковці вважали цей фрагмент підробкою. Між іншим, професор Пінес зазначив, що є неймовірним, щоб християнський єпископ скоротив текст Йосифа Флавія та не залишив доброзичливих слів про Ісуса, якщо такі насправді були у цьому фрагменті.
Окрім того, свідчення давніх авторів (Оріген, Ієронім, Михаїл Сирійський) також підтверджують, схоже на те, що сучасний єврейський професор знайшов оригінальний текст хроніки Йосифа Флавія. Якщо це так, тоді наведемо цитату професора Пінеса: «Сьогодні ми маємо найдавніше письмове свідчення, що не походить від християн, і яке безпосередньо стосується Ісуса». Цю гіпотезу-переконання чимало науковців вважають ймовірною, а між ними і сам Данелю.
Процитуємо уривок із «Юдейських старожитностей» Йосифа Флавія у такому варіанті, в якому його знайшов професор Пінес у творі єпископа Агапія та представив в Єврейському університеті Єрусалима: «У той час жив мудрець на ім`я Ісус. Його поведінка була добра, і був шанований через його чесноти. Багато було тих, хто з юдеїв та інших націй, стали його учнями. Пилат засудив його, щоб помер на хресті. Але ті, хто стали його учнями, не перестали виконувати його завіти. Вони розповідали, що він з`явився їм через три дні після його розп`яття, і що був живий. Можливо, він був той Месія, про якого пророки розповіли стільки чудових речей».
Багато фахівців із питань релігієзнавства вважають, що свідчення, подані в юдейських історичних джерелах, є достовірними. У цих згадках зафіксована полеміка з Ісусом, часто проявляється бажання зобразити Його в негативному висвітленні, навіть шляхом знеславлення Його народження. Однак, таким чином опоненти християнства не заперечують, а повністю визнають Його історичну достовірність. Клауснер — єврейський науковець, який завдав собі клопоту проаналізувати всі відомі нам єврейські документи про Ісуса, написав, що «вони нічого не заперечують з історичності чотирьох Євангелій, а використовують їх тільки як підставу для насмішок і дорікання».
Теж саме можна сказати і про поганських полемістів, які започаткували масовану атаку на християнство, що тільки починало поширюватися. Поміж тими авторами нема жодного, хто до багатьох знеславлень християнства додав би хоч який-небудь сумнів щодо історичного буття Засновника нової релігії — християнства.
Одним словом: усієї сукупності стародавніх свідчень цілком вистачає для того, щоб ми були повністю переконані, що Ісус Христос жив і проповідував у Палестині. Інтуїція Паскаля про три ступені величі, може допомогти зрозуміти причини байдужості офіційних поганських істориків у ставленні до Ісуса. Кожний із них міг зацікавитися цією проблематикою хіба що випадково, але навіть і в такому разі, коли й зацікавився б, то лише поверхово. Це відбувалося тому, що стародавні хронікери були більше схильні та зацікавлені розповідати про тих, хто були царями в ієрархії суспільства чи, також, ієрархії філософів або науковців. Сліди, залишені Ісусом, не належать до тих, на кому тримається офіційна історія. Тому стародавні автори прагнули радше писати про королівські палаци, святині, описувати монети з викарбуваними на них профілями й іменами імператорів, згадувати про досягнення військових експедицій або завоювань.
Ісус, натомість, залишив нам єдиний і майже непомітний елемент в історії людства, неважливий на перший погляд: своє Слово, яке доручив поширювати поміж людьми групі пересічних, неосвічених людей.
І не випадково стародавні свідчення про Ісуса Христа більше стосуються політичних наслідків Його існування та проповідництва. Тобто, тогочасних римських істориків не цікавив Христос, задіяний в історичному плині подій на Сході[v]. Натомість їх цікавило християнство, яке поволі організовувалося як «жвава і небезпечна група» і яке «неможливо було розігнати».
 
Хрест: незрозумілий винахід
 
І на завершення цього розділу, хочемо запропонувати кілька коротких роздумів-зауважень щодо абсурдності припущень про те, що якась невідома й екзальтована група віруючих одягла у «міфологічні» шати свого «богатиря-героя» з Євангелій, і в такому вигляді його представила.
Ми вже знаємо про подібне припущення, що було цілком несподівано застосоване до імені «кус»; про Його місце народження, яке не тільки не було згадане у цитатах Святого Письма, але навіть ті околиці сприймалися у той час як місцевість «поганої слави»; про незрозуміле мовчання щодо Його освіти; про те, що Він мав фах теслі, також пересічний; про відсутність будь-яких згадок щодо Його зовнішнього вигляду. Чи навіть про якісь інші особливості, які посприяли б у створенні про Нього легенди, і не лише абсолютно неповторної, а справді «чудової» — в культурологічному значенні — у світовій історії міфологій.
Всі наміри та зусилля перших християн навернути поганський світ, які мали б з`явитися з уявлення про такого Спасителя, який би походив із юдейського народу і був євреєм, було явищем — як ми вже могли спостерегти — подібним до намагань схилити француза, що жив у XIX столітті, в якийсь африканський релігійний культ: настільки великим було презирство у стародавньому світі до всього, що стосувалося євреїв. І саме про це дуже важливо не забувати тим, хто ще й досі вважає, що «міф про якогось Христа» не міг виникнути у єврейському суспільстві, а що його розповсюдили серед євреїв віруючі неюдейського походження.
Однак, є ще й інший абсурд, на який хочемо звернути увагу читача для завершення наших коротких роздумів.
Маємо на увазі абсурдність смерті на хресті для героїчного образу засновника майбутньої релігії. Чому була вибрана саме та екзекуція, серед стількох її різновидів, до якої стародавній світ мав найбільшу огиду, і найбільші застереження та страх, хоча б тому, що такими засобами карали тільки рабів?
Врешті-решт, маємо історичний доказ того, що автори християнського «міфу» не могли вигадати символ хреста: впродовж перших чотирьох століть (тобто, доки застосовували розп`яття на хресті як кару за найтяжчі злочини) християни так соромилися цього засобу покарання, того способу смерті свого Бога, що цілком не зображали його перед широким загалом — ні в малярстві, ні в скульптурі. Навіть більше: вони не застосовували зображення хреста (рабська смерть, зазначив Цицерон) і в приватному вшановуванні Ісуса, бо і це могло перешкодити проповідуванню Доброї Новини. Отож, впродовж перших століть історії християнства, символом цієї релігії аж ніяк не міг бути хрест.
Християни використовували іншу символіку, яка побічно вказувала на знаряддя страти Ісуса, однак не передавала всього аспекту принизливості цієї обставини: вони зображали щоглу корабля з поперечкою; якір, плуг або змію, що обвилася довкола дерева; людину, яка молиться з розпростертими руками...
«Скандал розп`ятого Бога був неможливий для сприйняття не тільки серед поган, але навіть і серед християн. Тоді, врешті-решт, деякі з християн навіть погодилися з викривленою пропозицією учнів Василіда: замінили особу розп`ятого Ісуса на Симона з Киринеї» (Е. Франця). Отже, тогочасні віруючі бажали швидше стати єретиками, створювали в своїй уяві образ якогось двійника, який конав на отій згіршуючій шибениці, аби тільки не зазнати насмішок, доводячи, що віддають поклін і вшанування тому чоловікові, який завершив своє післанництво такою ганебною смертю.
Найстародавніше зображення розп`ятого Ісуса походить із третього століття, і було знайдене в Палатині Рима у 856 році. У той час хрест ще не набув ознаки християнської віри, а навпаки — доволі часто був предметом для принизливих жартів. Наприклад, якийсь поганин намалював хрест, з прибитим до нього ослом.
А хрест з Ерколяно, про який ми вже згадували, хоча і є всіма визнаний як автентичний, таки становить унікум, єдиний випадок серед того всього, що знаємо про перші християнські часи. І саме тому, стверджують доволі багато науковців, заслін, або дверцята, які його закривали (від них залишилися сліди у місцях прибиття) використовували не тому, що хрест був заборонений, а швидше через те, що він вважався ганебним символом навіть у спільноті віруючих. Отже, схоже на те, що цей факт є тим винятковим доказом, який підтверджує здогадки про ті неприємності, яких зазнавали християни через символіку хреста.
І врешті, ще у 180 році Цельс з іронією звертався до християн і висміював їх, бо вони «поклонялися хрестові»: «Яким має бути той бог, який навіть не зумів врятувати свого сина від найганебнішої смерті?»
Отож, якщо первісним християнам потрібно було аж кілька століть для сприйняття такої дійсності, що їхній Бог насправді завершив свою місію, будучи розп`ятим на хресті, тоді як можна доводити, що таку смерть вигадали для свого міфу самі ж християни? Якщо всі євангельські події є тільки легендою, тоді чому автори цього міфу не підшукали якогось більш добірного способу для матеріалізування свого міфу про страждаючого Бога? Як, наприклад, укаменування Стефана, чи відтинання голови, як у випадку страти Йоана Хрестителя?
А окрім всього, ще також потрібно зазначити, що коли серед поган зображення хреста створювало загальний панічний страх, то серед євреїв воно зумовлювало скандальне релігійне збентеження. У книзі Старого Завіту «Второзаконня» написано, що «повішений на палі (тобто розп`ятий) — це прокляття Боже» (21, 23).
Тому апостол Павло правильно зазначив, що коли розп`ятий Христос є «глупотою» для поган, то для євреїв є «ганьбою» (1 Кор. 1, 23). Тоді хто відповідальний за оту вигадку хреста, «смерті до краю антимісійної, кари найбільш неймовірної для особи Месії?» (Дганіс). Греки чи євреї?
Нехай на це питання дадуть відповідь (в «рамках» історії, а не ідеології) захисники гіпотези «євангельська вигадка». Ось, наприклад, нехай відповість Амброджіо Доніні, який правильно визнав, що «інстинктивний жах, навіть можна сказати огида клану... схоже на те, віддаляє вірних від прославлення (того) символу». А далі, дещо перебільшуючи, написав: «Нездоланна огида не дозволяла християнам представити такого Спасителя світу, якого прибили до ганебного дерева».
Тепер кожен і сам бачить, як це зізнання Доніні про те, що перші християни тільки через крайнє зусилля над собою сприймали — між «інстинктивним жахом-і «нездоланною огидою» ідею їхнього розп`ятого Бога, узгоджується з теорією того ж автора про вигадки християнського культу.
Зазначимо: для Доніні (і для марксистської школи, як ми вже бачили) християнство виникло з надії пригнічених класів, уярмленого народу на визволення з рабства, тобто раби й інші убогі мали сподівання перенести на небо свою перемогу і свою свободу. І, невірогідний випадок, символізування цієї перемоги, пригнічені класи вибрали саме те, що сам Доніні назвав «символом бунтівного, переможеного раба». Отже, продовжуємо далі виклад логіки міркувань Доніні: знесилені суспільним пригніченням в дійсності, тогочасні пролетарі, які жили в басейні Середземного моря, вирішили створити власний культ, в якому і надалі визнають себе переможеними, навіть уявно...
Ще один недовірок — А. Омодео — стосовно обставин завершення життя Ісуса Христа, яке євангелисти подали як смерть свого Месії, зазначив: «Тут ми цілком опинилися за межами інтересів тієї первісної християнської спільноти, ми опинилися перед традицією, яка домінує над усякими можливими підозрами».
Врешті, не тільки міфологи, але і критики, сумніваючись в історичності смерті Ісуса на хресті та подаючи її як недостовірну (Люазі: «Був ув`язнений і швидко засуджений римською владою за обставин, яких ми докладно не знаємо»), або цілком заперечуючи ЇЇ, потрапляють, схоже на те, у таку ж саму безвихідь через недосконалість своєї методології, завдяки якій розтинають євангельський текст і досліджують його на своєму анатомічному столі, навіть не порівнявши його з тим, що було перед ним і після нього.
Один із тих різновидів біблійної критики, зазначив Шекель, «виник у лабораторії спеціалістів: вікна замкнені, довгі години роздумів над євангельськими фрагментами, невтомне читання всього тексту». А, передусім, читання з тим переконанням, що завдяки аналізу лише грецьких слів, можна знайти «код» для вирішення ребуса, який «перевищує текст» і його подробиці, а також ґрунтується на загальній історії.
Однак, вже недоцільно й надалі ставити такі питання, на які однаково нема відповіді, хіба що тільки в ідеологічних припущеннях деяких науковців.
Отже, схоже на те, що Гіттон не помилився, написавши: «Крутіть і перекручуйте цю проблему скільки вважаєте за необхідне: сказати, що історія Ісуса залежить від віри у Христа, так ніби та історія була результатом, а не першопричиною, «мотором», початковим «зерном», означає назавжди зробити недосяжним розуміння походження християнського культу і християнського проповідування».
Врешті, той же Ґіттон, який все своє життя присвятив роздумам над проблематикою стосовно Ісуса, а також досліджував, як науковці з питань біблістики перебігали з одного наукового «табору» в інший у безнадійних пошуках якоїсь точки рівноваги у площині наукових досліджень, зазначив, що «...коли критика намагається заперечити історичність Ісуса, то критика цієї ж критикинавпаки, може нас допровадити до неї, до історичності».
 
 
 
 
[i] У цьому контексті нагадаємо про нещодавнє важливе археологічне відкриття, яке набуло чималого розголосу. У 1962 році професор Джукенік, проводячи розкопки в долині ріки Кед рон поблизу Єрусалима, знайшов на кладовищі родинний гробівець якоїсь видатної єврейської сім`ї, яка жила в часи Ісуса. Написи на гробівці вказують, що там були поховані, окрім інших померлих, «Олександра, дочка Симона» і «Олександр Киринейський». «Увесь контекст тих написів викликає у нашій пам`яті образ того євангельського Симона Киринейського, батька Олександра та Руфа, про яких згадано в Євангелії від Марка (15,21). І нам важко визначитися, чи це відкриття є лише звичайним збігом обставин» (Дан Бараґ).
 
[ii] Нам приємно відзначити моральну та професійну порядність Енгельса, тим більше заслужену, якщо порівняти її з тією критикою, представники якої переконані, що вирішать проблематику стосовно Ісуса, якщо «залишать збоку» все, окрім аналізу євангельських текстів. Енгельс написав: «Досить сумнівною є перспектива, що дійсна правда про євангельські події може бути встановлена нинішніми аналітичними засобами. Нові археологічні відкриття у Римі, на Сході, а передусім, в Єгипті, таки допоможуть набагато більше, ніж усяка критика».
 
[iii] Класичний приклад критичної методики, яка бере за основу отой клерикальний вислів — ipse dixit (учитель це сказав), подав Д. Калл, колишній протестантський проповідник і скажений автор дошкульного німецького бестселера «Нікчемність християнства»; «Із чотирьох Євангелій, Євангеліє від Йоана відразу потрібно вилучити, як джерело історичне: цього факту (історичності) я не зумію довести, однак історико-критичні дослідження проблематики Нового Завіту з певністю це можуть підтвердити».
 
[iv] У різдвяному номері відомого й авторитетного американського тижневика «Тайм» (за 1974 рік), було надруковане питання, яке закривало весь титульний аркуш: «Скільки правди в Біблії?» А далі в журналі — розширене, однак дріб`язкове опитування вже мало іншу назву: «Віруючий перемагає». Це твердження є правдивим у значенні перемоги над стількома апріорі заперечних теорій. Проте, воно є достовірним у тому значенні, що віра людини може мати (певною мірою) підпору або потіху, а можливо, підтвердження таки позитивних для неї результатів археологічних досліджень, але ця віра в людині не з`являється, мабуть, як результат тих же археологічних досліджень, і не залежить прямо пропорційно від будь-якого доказу, який хотілося б навести. Джерело її походження знаходиться в іншому, нематеріальному вимірі.
 
 
[v] Пнбер: «Його народження у «загубленому» селі в Галилеї, між убогим народом і тими євреями — знехтуваними та приниженими, Його коротка та «безрезультатна» кар`єра, перервана банальним втручанням влади, Його вчення, якого ні виклад, ні зміст не сподобалися ні грекам, ні римлянам, тобто ніщо з того всього не могло привернути увагу якогось історика тих часів, навіть якби випадково, хоча б на хвилину, щось його й зацікавило».