Нехай хоча б довідалися, якою є та релігія, яку поборюють,
перш ніж цілком її відкинути. Якби ця релігія хвалилася,
що має чітке уявлення про Бога, що оглядає Його
безпосередньо без проміжної запони, тоді можна було б
з нею змагатися, кажучи: нема нічого у світі, що б свідчило
про таку очевидність. Але християнська релігія стверджує
протилежне: люди перебувають у темряві та примусово віддалені
від Бога, який уникає їхнього пізнання; Бога, який навіть у
Святому Письмі сам себе називає: £>еік аЬхопсІІШ, Бог таємний...
Блез Паскаль
 
Обмеженість науки
Бог, якщо є, Він є укритий.
Якщо Бог є, люди, від початку, змушені шукати Його навмання. І не завжди ці пошуки є успішними. Це позитивно, чи негативно? Чи потрібно тоді дивуватися та довіряти тим, які стверджують, що віра для них не становить жодних труднощів. Можливо (як вже було зазначено), вони цілком не розуміють про що йде мова.
Суспільство неодноразово здійснювало той безнадійний експеримент і, збентежене набутим досвідом, дійшло висновку, що за «хмарами» нема жодного божества. Небо і земля мовчать.
Але, коли якесь божество існує, то скрите не тільки у мовчанні природи. Воно приховане і за реаліями зла, що вражає невинних, зумовлює їхні страждання та своєю наявністю немов звинувачує божество, яке — не в змозі себе захистити. Це божество затаїлось і в розмаїтті численних релігій, які теж створюють труднощі багатьма «святими» текстами, включно із Біблією.
Якщо Бог є, Він також скритий у згіршенні Церков; у помилках, незгодах
та непослідовних вчинках саме тих, які всім своїм життям мали б свідчити про
Його існування.
«Чому, Господи? Твої створіння стоять перед Тобою розгублені і стривожені? Чому благають Твоєї допомоги? А Тобі, якщо Ти є, вистачило б дати їм змогу наблизитись до Тебе, показати їм промінь Твоїх очей, краєчок Твоєї мантії; але Ти не робиш цього?» (Теяр де Шарден)[i].
Насправді ні наука, ні філософія, аж ніяк не можуть допомоги — принаймні більшості людей — у тому драматичному пошуку, який розпочинає кожне наступне покоління.
«Куди тільки зверну я очі мої, скрізь довкола бачу Тебе, незбагненного Бога. Подивляю Тебе у Твоїх ділах, споглядаю Тебе у самому собі...» Вірші і не більше, тільки рима того красномовця, яким був Метастазіо. Ця добре відома поезія, яку поміщено в усі давні італійські антології, зовсім не передає життєвого становища багатьох осіб. А сьогодні — навіть більше, ніж будь-коли.
«Дивуює мене відвага, з якою ці люди наважуються говорити про Бога», — зауважив Паскаль про тих віруючих, для яких віра в Бога не створює жодних труднощів.
«Адресують свої промови невіруючим, а перший намір самих, однак, полягає у тому, щоб довести буття Божества на підставі природних явищ. І, власне, у такий спосіб вони дають підставу вірити, що аргументи християн є дуже «крихкими». Я бачу і, використовуючи досвід та розум, доходжу висновку, що нема кращого підґрунтя для зродження в їхніх душах презирства до релігії.
У «Думках» Паскаля відображено умовний діалог між «невіруючим» і «віруючим», про який досить часто забувають християнські апологети:
Невіруючий: Як же це! Чи ти сам не говориш, що небо і птахи доводять існування Бога?
Віруючий: Ні.
Невіруючий: А твоя релігія не говорить про це?
Віруючий: Ні. Тому, що хоча це є правдою, у певному розумінні И тільки для деяких душ, яких Бог просвітив, однак для більшості людейце облуда:
Отож, будемо сподіватися, що «природнича» апологетика також є недостовірна і для «обраної» меншості, якою вважає себе еліта.
Насправді, можна бути лауреатом Нобелівської премії в ділянці астрономії чи фізики; бути відомим професором зоології; можна знати про дива рослинного світу, про дивовижну організацію праці термітів, про неймовіру складність людського мозку.
Це все можна знати, і ще багато іншого.
І бути атеїстом або віруючим.
Опитування, яке було проведено між 267 найвідомішими вченими світу наприкінці XIX століття, довело, що серед вчених число віруючих і невіруючих було майже рівне. А якщо вже бути зовсім точним, то атеїзм у наукових колах навіть здобув незначну перевагу. Відтоді, і до наших часів, ситуація зовсім не змінилася.
Незалежно від того, що говорили наївні стародавні апологети, конкретний досвід ясно свідчить, що світ природи не обов`язково підноситься до Бога. Як також і з іншого боку, наперекір застарілим переконанням певного різновиду давнього матеріалізму, природничі науки зовсім «виключають» Бога із цього світу.
Врешті, історія досягнень людської наукової думки доводить, що навіть усі набуті знання про довкілля, яке оточує нас, неспроможні вирішити одвічної дилеми між вірою та атеїзмом.
 
Філософські «докази» існування Бога
 
Упродовж століть як наука, так і філософія неодноразово доводили, що для одних вони можуть стати шляхом до Бога, а інших, натомість, — привести до атеїзму або агностицизму; а ще дехто, використовуючи досягнення науки і філософії, сформували для себе таку життєву позицію: «не знаємо і ніколи не будемо знати».
Водночас, і християнська апологетика, зі свого боку, також сформулювала певні філософські «докази», щоб достеменно довести: Бог є.
І саме деякі християни, тобто ті, хто визнає, що Бог — це очевидна реальність (навіть Богочоловік, якого треба зуміти «знайти» в історії людства, в історії спасіння), своєю рішучістю зумовлюють небезпечний прецедент «створити» із Бога виключно предмет теологічних спекуляцій; предмет, яким можна маніпулювати за допомогою наукових і філософських аргументів. Із суб`єкта, якому потрібно дозволити щодня впливати на непередбачені обставини нашого життя — як це пропонує християнський світогляд — вони «перетворюють» Бога на об`єкт, до якого можна застосувати будь-які необґрунтовані твердження; «замикають» Його у «клітці» власного світосприйняття, немов тварину в зоопарку — поміж пруттям "природничої» теології.
Власне християнство, єдина в історії релігія, що є оперта не на «мудрості» світу, а на дійсному історичному твердженні (Вірую, що Ісус-чоловік був розп`ятий у часи понтійського Пилата, і воскрес із мертвих в Єрусалимі), допустили до того, що їх також «втягли» у круговерть абстрактних та безконечних філософських спекуляцій.
Врешті-решт, ці проблеми стосуються віруючих, і у наступних розділах ми таки знову до них повернемося.
А до тих, хто зовсім не вірить у християнського Бога, як завжди непримиренний Паскаль промовив: «Метафізичні докази існування Бога є настільки далекі від здатності більшості людей їх сприйняти, і є настільки заплутані, що майже нічого не здатні довести. А якби навіть вони (метафізичні докази) і стали для декого корисні, то тільки впродовж тієї миті, під час якої можемо бачити цей доказ; через годину вони б (люди) знову насторожилися: чи їх не ошукали?» Це є невідкличні «докази», які не стільки впливають на те, щоб зміцнити нашу віру, скільки її підтверджують; це — випробування (також і для віруючих), щоб інтелекту людини так само дати змогу взяти участь в осмисленні достовірності християнської віри.
Окрім того, це не тільки питання про відповідальність чи практичну успішність тих «доказів». Вже впродовж тривалого часу також відбуваються «диспути» і про їхню об`єктивну вартість. Світоглядна система, що зумовила їхню появу, побудована на логіці стародавньої грецької філософії, передусім Арістотеля. Чимало сучасних мислителів цілком відкидають логіку; або, принаймні, зовсім не допускають, що стародавня грецька методологія мислення — це єдиний можливий спосіб мислення.
Під час І Ватиканського Собору, який відбувся у 1870 році, Католицька Церква зазначила, що є можливим вирішити проблему існування Бога за допомогою наукових і філософських доказів.
Але Церква ніколи не твердила, що всі люди походять до цього[ii].
Не було також сказано, що той Бог, якого представлено завдяки спекулятивним досягненням природничих і філософських наук, може бути таким Богом, який «служитиме» людині. Теоретична концепція Божого існування, необов`язково є настільки цінною, заради якої варто «припасти» до неї всім нашим єством.
Яку вартість має для людини, яка відчуває потребу в любові та має здатність любити сама, гіпотеза про існування Непорушної Причини, що у невідомий нам спосіб приводить в рух увесь Всесвіт? Або яку вартість має для людини безособове Буття, що приховане, наприклад, у механізмі процесу травлення?
І знову зазначив Паскаль, який попри свою геніальність в ділянці математики й фізики, таки ще раз здивував всю Європу: «Коли б якась людина була переконана в тому, що властивості математичних чисел є нематеріальними правдами, вічними і залежними від першої правди, в якій вони існують, і яку ми називаємо «Бог», я так думаю, що вона б далеко зайшла на шляху до спасіння».
Для нас Паскаль також написав, що «небо і птахи не доводять існування Бога», принаймні Бога християн; і що, врешті-решт, він дійшов такого висновку: "Вся філософія не вартує і години зусилля, щоб ознайомитись з нею:
Людина, у щоденних реаліях свого життя, в горі та радості, не потребує трудомістких докорів; вона бажає сердечного тепла, розради, коли їй щось дошкуляє, пізнання сенсу особистого життя. Якою є велика різниця між висловами «знати про Бога» і «любити Бога».
«Бог» філософів і науковців не дає людині того, що вона бажає. Чи можна довести існування божества, чи ні, така його «вартість» нас цілком не приваблює, бо нема того, що в глибині душі ми прагнемо насправді. А окрім того, він — «бог» філософів — також є не стільки некорисний та непридатний, скільки і небезпечний. Спробуємо довести цю гіпотезу в наступній частині.
 
Тільки для євреїв і християн Бог є таємним
 
Отже, Бог, якщо є, Він — Бог таємний; ні природа, ні наука, ні філософія не є для всіх людей придатними засобами, щоб осягнути таємницю Його буття.
Видимий Всесвіт не представляє незаперечних доказів ні про присутність якогось божества, ні про його неприсутність, а скоріше вказує на буття невідомого Бога, який є невидимий; Бога, якого людина може осягнути тільки завдяки наданого їй надприродного дару, через об`явлення.
Із цієї об`єктивної ситуації Паскаль зробив основний і беззаперечний висновок: «Оскільки Бог є, Він — таємний, а кожна релігія, яка стверджує, що Бог не є таємним, не може бути правдивою». І далі робить логічний висновок: якщо ми беремо за основу принцип »Бог є таємний», щоб судити про правдивість тієї чи іншої релігії, тоді тільки християнство можна зарахувати до «правдивої релігії». І справді, християнство не тільки обґрунтовує постулати свого світогляду твердженням про те, що Бог є таким Богом, «який захотів утаємничитися», а також воно черпає з великого і правдивого джерела — з юдаїзму.
Юдео-християнство втілює свою віру в історії, яку бачить мов простір, на якому Бог та людина поперемінно шукають і знаходять одне одного.
Не шукаємо того, що є видиме та очевидне.
Для ще однієї монотеїстичної релігії, для ісламу, Бог чи Аллах — це -сонце, що світить у Небі опівдні».
Атеїзм для мусульманина — явище незрозуміле, навіть неможливе для сприйняття. Тільки божевільний може заперечити, що сонце світить над пустелею; тільки безумний може мати сумніви щодо цієї очевидної реальності: Аллах є у небі.
Цей монотеїстичний світогляд, за винятком юдео-християнського, становить основу кожної релігійної системи: і давньої, і яка вже зникла цілком.
Тільки в юдео-християнстві виникла апологетика, частина богослов`я, мета якої полягає у тому, щоб «довести» буття Бога. І незалежно від того, яким був її успіх, дороги, якими прямують юдейська і християнська апологетика, виразно вказують на те, що до Бога Авраама, Ісаака, Якова, а також Ісуса, можна «дійти» тільки шляхом пошуку та що Бог потребує «доказів». А проте, чи нам дійсно потрібно шукати або доводити те, що є очевидне? Тільки у тому випадку, коли ми переконані, що хмари закривають сонце (хоча світло і так проникає крізь їхню заслону), можна спробувати переконати і ближнього, що таки існує якесь джерело світла.
Існування християнської апологетики є згіршенням та блюзнірством для послідовників інших релігій — мусульман, буддистів, індуїстів тощо.
Натомість Ягве, Бог євреїв, каже про себе самого у Старому Завіті: «...захотів перебувати у мряці»(1 Цар. 8, 12).
Мойсеєві, який прагне «побачити Його славу», Ягве відповідає: «Я представлю перед тобою всю мою доброту і виголошу перед тобою ім`я Господа; і помилую, кого захочу помилувати, і змилосерджуся, над ким захочу змилосердитися. Обличчя Моє тобі ж не можна побачити, бо людина не може бачити Мене і залишитись живою» (Вих. 33,18-20). Навіть самому «основоположникові» єврейської віри, як стверджує Біблія (Вих. 33, 23), було дозволено «бачити тільки плечі Бога».
«З Тобою ж Бог гайний, Бог Ізраїля, Спаситель!» — виголосив пророк Ісая (45,15). Цей біблійний вислів був дуже цінний для Паскаля.
З точки зору єврейської концепції, Ягве — це Бог, який є укритий, який шукає нас, але, водночас, якого і ми мусимо шукати. І в цьому також (окрім багатьох інших аспектів, які з`ясуємо далі) Він є суттєво відмінний від тих божків, яких представляють всі решта релігій. Та цій відмінності, однак, час від часу загрожують інші світоглядні елементи-проникнення, які є чужі для єврейських понять. Ось, наприклад, у книзі Мудрості, книзі з чітким грецьким характером, зазначено: «Справді, глупі є всі ті люди, які не пізнали Бога; які, через видимі речі, не змогли пізнати Сущого і, роздумуючи над Його творінням, не дійшли до пізнання Майстра» (13, 1).
Ягве — Бог таємний, який перебуває у мороці; але, схоже, що тут Його немов об`єднують із грецькими божками, існування яких не становить жодних проблем. Проте, юдейські дух і культура різко реагують на це «занечищення»: книгу Мудрості не зараховано до офіційного списку книг, що становлять Біблію євреїв, яким не потрібно шукати Бога в природі. Для них (євреїв) Бог присутній в історії людства, де є місце і для переконання, і для сумніву.
Християнство повністю сприйняло та успадкувало від юдаїзму цей «скандал» неочевидності Бога. Новий Завіт, як ми зазначили, черпає свою життєздатність із багатого джерела єврейської релігійної традиції.
Існування таємничого Бога не тільки приймається у новозавітних християнських книгах, але і становить немов інтегральну частину зв`язку між людиною й Богом. Те, що в юдаїзмі часто було на рівні інтуїції або тільки ледь помітно окреслене, у християнстві отримало повний розвиток
«Праведний Отче! Світ не спізнав Тебе», — говорить Ісус в Архиєрейській молитві (Йо. 17, 25).
А на початку свого Євангелія апостол Йоан стверджує: «Бога ніхто і ніколи не бачив, Єдинородний Син, який є у лоні Отця, Його об`явив» (Йо. 1, 18).
У Євангелії від Матея вказано, що Ісус віддав «славу Отцеві, Господеві неба і землі», за те, що Він об`явив себе тільки немовлятам, а перед «мудрими та розумними» втаємничився. Отже, — «Ніхто не знає Сина, тільки Отець, і ніхто не знає Отця, тільки Син і той, кому Син захоче об`явити» (Мт. 11, 25-27).
Апостоли, а передусім Павло, з-поміж тих євангельських новин, які чинили «замішання» серед народу, будуть підкреслювати саме цю концепцію Бога — Господа «таємного», Господа «укритого». Це переконання християнського духовного досвіду з обуренням «відкинули» всі інші релігії.
У першому листі апостола Павла до коринтян, у першому розділі, наголошено: «Світ своєю мудрістю не пізнав Бога» (21), який виявив бажання, щоб люди шукали Його «напомацки», хоча насправді Господь Бог не є «ні від кого із нас задалеко» (Ді. 17, 27).
Апостол Павло ще також підкреслив, що людям в їхньому туземному житті, є дано тільки невиразно спостерігати Того, Хто захований в мороці, про що сказано у Старому Завіті: «Тепер ми бачимо невиразно, мов у дзеркалі». Аж після смерті, стверджує апостол Павло, будемо бачити Господа «обличчям в обличчя» (1 Кор. 18, 12).
Стародавні Отці Церкви найчастіше посилалися саме на цю концепцію. «Пізнання Бога приходить до нас крізь тінь і таємницю», — зазначив св. Кирило Олександрійський.
Далі, впродовж століть, християнська містика ще раз підтвердить, що «мистецтво бути святим» або «докорінним християнином», полягає власне у тому, щоб вірити наперекір всьому: і зовнішнім ознакам, і людській надії, і будь-якій правдоподібності.
 
Дискретність, що має свої причини
 
Християнство, отже, — це єдина релігія, яка погоджується із постулатом, що сутність і, навіть, буття Бога створюють для людини труднощі Його сприйняття. Із самої тільки концепції, що Бог «захотів утаємничитись», що Він — «Бог таємний» — тобто розвиваючи єврейську релігійну інтуїцію — християнство створило один із «стовпів», навіть одну із «ланок», для основ своєї віри.
У такому значенні тільки християнство є «правдиве», як стверджує Паскаль і продовжує: «Бог захотів бути таємним... Оскільки Бог так утаємничився, кожна релігія, яка не підтверджує те, що Бог є таємний, не може бути правдива». Помисливши про бажання Бога бути таємним, перебувати у недосяжності, яку сприймає тільки єврейсько-християнська релігійна традиція, можна зробити певний висновок: «Якби зовсім не було темряви, людина не відчувала б свого зіпсуття; якби зовсім не було світла, людина не мала б надії на спасіння». А тому, перш за все, «віра має настільки вагоме значення, що є цілком слушно, аби ті, хто не має бажання докладати зусиль для її надбання, оскільки вона є немов за заслоною, були зовсім її позбавленні». Отже, «є достатньо світла для тих, які хочуть вірити, але, одночасно, є також і досить мороку для тих, які не прагнуть віру набути».
Схоже на те, що Бог не хоче «врятувати» людину без зусиль самої людини.
Єврейка Симона Вей, яка була вихована в агностицизмі, також висловилася проти інстинктивного протесту, який постійно проявляється в людині, тобто вимоги Божої очевидності. «Бог міг творити, покладаючись тільки на власне утаємничення, — написала вона. — Нічим іншим, як єдиним буттям, може бути тільки Бог».
Поза сумнівом, Він дозволив дізнатись про себе рівно стільки, скільки є необхідно, щоб віра у Нього спонукала людину піклуватися про долю іншої людини; щоб людина не була «засліплена» світлом небес до тієї міри, щоб зовсім перестати цікавитися проблемами туземного життя».
«Ніхто не виявляє більшої любові, як той, хто вміє шанувати свободу іншого» — зауважила Симона Вей. Дискретність Бога, який навмисно не хоче виявляти свою велич, є пошаною свободи людини, підтвердженням даної їй влади особисто визначитися щодо свого призначення. Тільки цей «Невідомий» Бог зумів встановити з людьми відносини свободи і рівності, а не примусу та підпорядкованості.
Право громадянства, яке християнство, поміж іншим, визнає і за атеїзмом, який є не чим іншим, як згодою на божество, яке перебуває в тайні, може виявити несподівані глибини. Порівняння з іншими релігійними переконаннями показує недостатність останніх якраз тому, що вони уперто заперечують дійсність укритого Бога.
Джон Гіттон підкреслив: «Для христян Бог є надзвичайно дискретний. Він створив видимість правдоподібності сумнівам, які оточують Його існування. Він оповив себе мороком, щоб наша віра стала більш палкою і, поза всяким сумнівом, щоб мати підставу вибачити наше безвір`я. Таки є необхідно, щоб наші рішення, які йдуть у розріз із Його вченням, були збережені з метою створення повної свободи для діяльності Його милосердя».
 
Бог Авраама та Ісуса: неминучість зустрічі
 
З точки зору Біблії, найперше єврейської, а потім, і, головним чином, християнської, прикмети існування Бога можуть бути тільки таємними також з іншої причини, від якої походять усі решта.
Згідно Святого Письма, Бог — це Особа у повному і абсолютному значенні цього слова. Це Особа, яка шукає інших осіб, тобто людей. Особа в абсолютному значенні, яку, однак, потрібно відкрити та пізнати, як і кожну іншу особу.
Наведемо для прикладу конкретний досвід.
Коли можна сказати, що ми насправді знаємо когось, що справді його зустріли? Тільки тоді, коли цей «хтось» виявить нам свою внутрішню сутність, а ми із довір`ям сприймемо це його виявлення. Отже, кожна зустріч допускає, з одного боку, самовиявлення (об`явлення), а з другого — довір`я до когось, віру в нього. Такий спосіб поведінки людей при зустрічі, є також тотожний і для християнства: при зустрічі Бога з людиною.
Ось чому для християнської концепції недостатньо твердити, що Бог є; недостатньо, щоб Його досконало пізнати. Таким шляхом «досягають» Бога в інших релігіях, наприклад в ісламі; Бога, якого правдива сутність є ідентична, навіть попри саму назву, з тим поняттям, яке Йому надають його вірні: іслам означає «піддання»; муслім, з якого походить слово мусульманин — «підданий». І саме тому в ісламі, Бога не можна назвати Отцем.
Отже, для пізнання Бога християнинові зовсім недостатньо нагромаджувати докази. Цією дорогою до Бога умовно доходять деякі філософи та науковці, доходять до такого «бога», за яким можна щонайбільше визнати існування, але який немає для нас жодної вартості. І не тільки це. Концепцію такого «бога» запречують два головні постулати сучасної науки, а саме: наука може обійтися без нього; зло, яке від початків спотворює світ, звинувачує його. Це є «бог» деїстів, які знаходяться так само далеко від християнства, як і атеїзм — зауважив Паскаль; «бог», в якого немає нічого спільного із Богом Авраама та Ісуса.
Цілком можливо, що деякі християни допустили цю драматичну помилку і надто часто вважали, що два поняття про Бога: з Біблії, з єврейсько-християнського об`явлення, а також визначення, що походить від філософів, від «світської мудрості», — можуть бути сумісні та означати те саме єство. Тому, необхідність з`ясувати це непорозуміння є дуже важливим питанням, принаймні на наш погляд.
 
«Якби знали ви Мене, то й Мого Отця знали б»
 
Це довга і сумна історія. Тут тільки можемо натякнути про неї. Якщо дотримуватися даних Святого Письма, то можна з`ясувати, що Ісус об`явив образ Бога цілком відмінний від того, який представила нам світська філософія та інші релігії. Останні створили концепцію божества, головним атрибутом якого є існування та всемогутність. Ісус, натомість, об`явив Бога, головною властивістю якого є любов.
Об`явив Бога, який вчинив так, що Петро — вражений Месією, який став слугою — здивовано вигукнув: «Ні, Ти повіки не митимеш моїх ніг!» (Йо. 13, 8). Тут мова йде про таку біблійну концепцію божества, туземним символом якої є не «цар», а швидше «раб», останній зі слуг, призначення якого є тільки мити ноги свого господаря.
У Євангелії також зазначено, що цей Ісус, якого визнають за Бога, підкреслив, що тільки наслідуючи Його (а не покладаючись на філософські спекуляції) люди можуть дещо зрозуміти про Бога.
«Якби знали ви Мене пізнали, то й Мого Огня знали б»; «Хто Мене бачить, той бачить Того, хто послав Мене» — стверджує Ісус в Євангелії св. Йоана (8, 19; 12, 45). У тому ж Євангелії ми знаходимо ще один важливий вислів: «Бога ніхто ніколи не бачив, Той Єдинородний Бог, який є в лоні Отця, Його об`явив» (1, 18).
Отже, доволі тривалий теологічний процес зумовив той факт, що Бог Ісуса — Бог-слуга допустив (можливо тому, оскільки Він є Любов`ю), щоб Його немов одягли в гамівну сорочку, в ярмо «натурального» богослов`я. Тобто того богослов`я, до якого доходять шляхом релігійного чи філософського «мислення»; саме тим шляхом, яким Ісус заборонив нам іти. Звертаючись до свого Отця, Ісус промовив: «Світ Тебе не пізнав». Натомість «бога-ідею» Платона, чи «бога-першопричину» Арістотеля, тобто богів людської уяви, поволі ототожнювали з Богом, якого об`явила Біблія. Грецьких філософів — вишуканих, методичних, «людяних» (або швидше «надто вже людяних» — як зазначив Ніцше), запрошено, щоб у такий нудний «варварський» спосіб колонізувати Євангеліє, руйнують увесь здоровий, спокійний і певний сенс.
Щоб ще більше «укрити» цього надто невигідного Бога, в Середньовіччі вдалися до послуг ісламської філософії й послідовників Магомета. Забуваючи про незвиклу оригінальність Євангелія, стверджували, що монотеїзм має бути спільною основою, початком різних релігій, які мають відмінні догми, обряди, мови, але в головній своїй суті є тотожні. Адже всі вони визнають єдиного Бога!
У такий спосіб змінили наказ, приписаний Христові: замість починати від Нього, щоб спробувати збагнути хоч дещо про Бога, виходили з людської концепції «Бога», щоб «пояснити» Бога, якого об`явив Христос. На голі плечі Ісуса, немов із сорому чи зі страху, накинули «мантію» філософії: грецької, римської чи арабської...
Ті, хто мав би бути апостолами Євангелія — християни, дуже часто ставали представниками «бога філософів»; тієї культури «світу», яка для Нового Завіту є «божевіллям в очах Божих».
Християнин, який не повинен був здобувати поняття про сутність Бога за посередництвом метафізичних спекуляцій, а тільки шляхом пізнання науки Христа і наслідування свого Учителя, став, у такий спосіб, залучений у фальшиве товариство тих, які вигадали собі «бога» на свій образ і свою подобу. Із суб`єкта, якого ми повинні пізнати, Бога перетворили на предмет, яким вирішили маніпулювати.
«Можливо, саме цей факт пояснює, чому багато із тих, які нібито знаходяться на стороні Бога Ісуса Христа, насправді поводяться так, якби їх богами були тільки влада і гроші; і чому так багато з тих, що палко прагнуть справедливості, відкидають Бога восьми Блаженств, якого філософи і теологи «здеформували» до тієї міри, що Його цілком неможливо впізнати (Ж. Натансон)[iii].
Сіль християнства «звітріла», втратила смак у дорозі, яка з реалій історії (що зафіксована в Біблії), спровадила його (християнство) до спекулятивної філософії; до величних і навіть подиву гідних теоретичних конструкцій, які насправді мають дуже мало, або зовсім нічого, спільного із Божим Об`явленням.
Врешті, чи було б потрібне Об`явлення, якби для християнина вистачало Арістотеля та інших мудреців? Мудрістю слова, хрест Христа міг би стати безуспішним», — висловив апостол Павло свої побоювання (1 Кор. 1, 17).
«Якщо Бог філософів є всемогутній, тоді також і ми, представники Бога на землі, повинні віддзеркалювати Його могутність». Всемогутність стає зразком, сила — ідеалом: хто є подібним до Бога, є головою, володарем; Тоді Церква вважає, що свідчить про Бога, коли зводить палати для «послів» розп`ятого теслі...
І так продовжує тривати наростання фатальних дедукцій, в основу яких закладено двозначність світоглядного сприйняття.
 
Спроба розшифрувати сліди однієї Людини
 
Процес пізнання Бога може означати тільки одне: вдатися у пошуки з певним довір`ям, попередньо припустивши, що Він вже об`явив дещо про себе.
Християнська віра стверджує, що це здійснилося в Ісусі з Назарету.
Отже, будемо намагатися розшифрувати сліди цього Чоловіка, єдиного, якого впродовж двадцяти століть людство безпосередньо вважає самим Богом; і Богом без жодних посередників. Щоб перевірити ці докази, спробуємо кинути кілька скромних поглядів у саме «серце» історії. Історичний вимір — єдиний, у якому можемо спробувати розшифрувати дещо із загадки християнського Бога, того Бога, який, як доводить християнська релігія, так сильно увійшов в історію людства, що навіть з`явився як невідомий підданий Римської імперії в її далекій провінції— у Палестині.
Але в особі Ісуса Бог і надалі зберігав свою потаємність.
«Якби Ісус явив Бога в загальному релігійному значенні, тоді в Ісусі таємничість Бога була б скасована. Але сталося зовсім не так. Бог не «з`являється» в Ісусі: Він і надалі є потаємний у глибині людської історії» — зазначив Г. Кокс.
«В Ісусі, — продовжує він далі, — Бог є не менше таємний, хоч об`являється в місцях і способах, які вибрав Він, а не так, як би цього хотіла людина; Він завжди і всюди недоступний та вільний від будь-якого примусу й маніпуляцій людини».
Пророк Ісая вкладає в уста Ягве, Бога Ізраїля, такий вислів: «Думки Моїне ваші думки, і дороги ваші не Мої дороги [...]. Бо так, як небеса вищі від землі, так Мої дороги вищі від доріг ваших, і думки Мої вищі від думок ваших» (55,8-9).
Бог Біблії не дозволяє побачити себе жодній «мудрості», яка хотіла б зірвати з Нього як потаємність, так і Його покірне й таємниче виявлення, яке християнська віра спостерігає в Ісусі. Саме тому, Бог наче «вислизає» із недолугих потуг вчених, які хотіли б помістити Його в повному світлі своєї наукової методології. Як зауважив Е.Трокме, історик завжди «наштовхнеться» на якусь таємницю, якщо тільки візьметься за вирішення цієї проблеми: історія пошуків «слідів» Ісуса це вже довела неодноразово. «Це та таємниця, що пояснює вагання євангелистів та богословів ще у першому столітті; таємницю, яку так і не вирішили ні історики, ні теологи. І ніколи не вирішать. Кожний наступний біограф Ісуса не зможе зробити нічого іншого, як тільки одне: перелічити деякі факти цієї загадки». Науковець може запропонувати тільки гіпотези, але напевно не «змусить» нікого набути віру в цю незбагненну Особу, яка перевищує всі можливості людського пізнання: незалежно чи це буде історик, філософ або вчений.
Бог Біблії, Той, який промовляв до Авраама і який об`явився в Ісусі, є, вочевидь, єдиний, якого доцільно пізнати докладніше. І саме це, власне, постараємося довести на наступних сторінках, зокрема в останньому розділі. Будемо також намагатися пояснити значення єдиного образу Бога, про який можна говорити без остраху занепокоєння, що сучасна логіка зведе нас на манівці та попри наше бажання запровадить у безвихідь.
Якраз саме це — одна із наших гіпотез, яку ми взяли за основу нашої спроби, хоча вона є недостатня і скромна.
Врешті повторимось: не маємо іншої мети, як тільки заохотити читача до пошуків разом з нами. Хочемо кинути виклик, і яким би не був наш успіх — «легше нам набути переконання на підставі тих доказів, які знайшли ми, ніж на підставі тих, які запропонує нам хтось інший», — зауважив Паскаль.
 
Кожному своє: звинувачення у «фідеїзмі»
 
Християнська віра — підкреслюємо це ще раз — це віра, це єдине релігійне послання до людства, яке оперте не на мудрості цього світу чи будь-якій людській ідеї, але на ряді історичних стверджень, зокрема на одному: вірі у те, що Ісус воскрес із мертвих; подібно як на історичні передання посилалася віра євреїв: вірю, що Бог промовив до Ізраїля через своїх пророків.
Тому облишимо для філософів спроби «підтвердити» достовірність інших релігійних концепцій, оскільки кожний із них застосовує досвід своїх попередників, власний досвід або філософську систему, що найбільше їм відповідна. Це — справа компетенції філософів, а тому кожний нехай робить своє: філософія для філософів.
Уважаємо також за необхідне проаналізувати закиди опонентів щодо історичного походження юдео-християнської релігії; проаналізувати, застосовуючи історичне мислення і без будь-яких філософських упереджень. У наступних частинах книги чітко представимо, яку велику слушність мав Ріцціоті, коли полемічно писав, що «сприйняти без усяких застережень Ісуса, як історичну особу, таким, яким Його об`явлено в Євангелії, сприйняти частково або цілком заперечити — це висновок, на результат якого впливають, передусім, філософські критерії, а не історичні». Із цього незаслуженого авторитету, який приписують собі філософи, зокрема, коли вони вдаються до вирішення історичних проблем — у даному разі проблеми початків становлення християнства, з`явилося чимало деформацій і перекручень наявних історичних фактів; з`явились оті — «Христоси, що носять маски». Тобто — згідно із відповідними поглядами в суспільстві.
Пізнання християнської релігії, таким чином, потрібно розпочати із вивчення його «літературного жанру», який полягає в тому, що християнин вірить у достовірність тих історичних подій, про які написано в Євангелії, і які відбулися певного дня та в певному місці. Отже, підемо тим шляхом, який, так ми вважаємо, є найбільш раціональним для вирішення такої проблеми, як наша: розпочнемо розмову на підставі таких об`єктивних даних, з якими погодяться всі без дискусій.
Та однак, є доволі багато християн, які з упередженням ставляться до запропонованого логічного методу дослідження історичності нашої проблематики і вважають його одним із різновидів «фідеїзму», тобто нераціонального погляду на християнську доктрину; погляду, в якому відсутнє конструктивне мислення.
Причина отих звинувачень полягає у тому, що віруючі приступають до вивчення цієї єдиної -історичної" віри виключно із філософських позицій. Такий метод є швидше притаманний для мусульман, індуїстів, буддистів, послідовників Конфуція чи Заратустри. Але він (метод) цілком невідповідний, щоб визначитися у ставленні до Бога, якого визнають християни: «Ісус — це Господь Бог; незважаючи на те, що Він був розп`ятий за Понтія Пилата, потім воскрес».
Логічний метод, який ми пропонуємо застосувати, щоб з`ясувати причину походження християнської віри, доцільно швидше підозрювати не у фідеїзмі, а в протилежному — раціоналізмі.
Більше того, ми пропонуємо і навіть вимагаємо, щоб наші опоненти застосували свій інтелект і логічне мислення (і дуже скурпульозно) для оцінки ступеня історичної «ймовірності» тверджень Біблії, а передусім — Євангелія.
У результаті такої логічної праці, навіть коли ми знайдемо підстави, що нас задовольнять, однак потрібно ще раз пригадати вислів Паскаля: «Останній крок розуму — це визнати, що є безліч речей, які людина нездатна збагнути».
Якщо, врешті, ми переконаємося, що «скандальна» претензія такого собі Ісуса промовляти в імені Бога має більш-менш відповідну підставу, тоді є тільки один спосіб, який допоможе достеменно з`ясувати вчення християнської віри: дозволити Богові самому промовити до нас — через Біблію, через Євангеліє, а самим не намагатися підмінити Святе Письмо критеріями «природного розуму».
«Це об’явлення оцінює розум. Той, хто вірить у філософію чи інші людські релігії, той говорить. А хто вірить в Ісуса, як у «Слово Боже», той слухає», — зазначив Карл Варт.
А щоб було цілком зрозуміло вже від самого початку, ми вважаємо за необхідне пояснити й інші причини нашого пошуку «історичного» Ісуса, які дехто може вважати за анахронізм. Нехай буде і так! Можливо, вони є трішки «відсталими», тому що (як зауважив Е. Трокме, сучасний вчений, якого насправді неможливо запідозрювати в консерватизмі) не так давно, коли в науковому світі домінувала гіпотеза Бультмана та його послідовників, згідно якої нині вже неможливо встановити факти, які б дійсно свідчили про історичність Ісуса, — «того, хто мав відвагу вказати на те, що історичне буття Христа на землі зумовило появу християнської віри, вважали за відсталого ліберала».
 
Запізнілі відкриття задовільняють можновладців
 
Дивує нас (хоч ми готові переглянути наше ставлення, якщо нам доведуть, що це є необхідно) нове відкриття, яке було зроблене понад сто років тому, до якого знову вдаються деякі християни, і яке стосується «неісторичності» Євангелія, про що ще століття тому «проповідували» ілюміністи, позитивісти і ліберали.
Від слушного визначення про те, що Євангеліє не належить до «історичної» книги в сучасному значенні цього слова (як з`ясуємо це у п`ятому розділі), деякі віруючі непомітно «зіслизнули» аж до тієї тези, що неможливо довести й історичність походження євангельських текстів. Із цієї тези походить недовір`я до будь-якої можливості встановити тотожність між історичним Ісусом і Христом віри.
Ця позиція деяких християн, яка з`явилася із чималим запізненням, виникла саме тоді, коли вже багато теорій міщанського лаїцизму, щодо тематики про походження християнства, потрапили у глибоку кризу; і коли вже навіть науковці-марксисти відважно стверджують, що вивчення проблематики щодо історичності Ісуса потрібно розпочати з нуля.
Схоже на те, що сьогодні католицькі науковці, які працюють у релігійній ділянці, наново «відкривають» шляхи, якими під час bеllе ероgие — «гарної епохи», вже пройшло чимало «вільних» мислителів або ті, яких такими вважали; «відкривають» дороги, які ще в минулому знехтували і самі давні «пілігріми», оскільки вони їх завели у безвихідь. І важко збагнути чому, вірних, які стають на такі дороги, дехто приймає за авангард[iv]
Через більше, як століття після Ренана, знову взято на «озброєння» ренанівські «демістифікації» Євангелія (та чимало іншого), що так дуже припали до душі офіційній владі, яка турбувалася перш за все. і як завжди, про збереження своєї концепції «поліційної релігії, як вияв політичного атеїзму» (Емольо). «Залучені» богослови, (які здебільшого і справді заслуговують на пошану) схоже забули про те, що Ренан, якого ми взяли як символічний приклад, «перетворив євангельського Ісуса у незагрозливого для офіційної влади міністреля (поета й музиканта), і за це був возведений у ранг національного героя», передусім його прославляв та вшановував всеможливими почестями пануючий у Франції клас, який був при владі після 1870 року» (Лярош). Саме той клас, до речі, який встановив свою владу шляхом масових розстрілів та заслань у нелюдські умови ув`язнення, жертвами яких стали переможені робітники Паризької комуни.
Вшанований визнанням та відзнаками буржуазного режиму, Ренан, якого Французька академія проголосила «безсмертним», став улюбленцем місцевої буржуазії, провінційних адвокатів та землевласників.
Подібне ставлення було і до інших сучасників Ренана, які також залучилися до позбавлення християнської релігії життєздатності й відмовити їй у будь-якій репрезентації надприродного походження християнства; зобов`язалися перетворити християнську віру в невиразне релігійне почуття, яке було лише придатне для «освячення» владних цінностей існуючого режиму. До прикладу періоду Франції, який настав після Паризької комуни, чому б не додати аналогічний приклад Німеччини часів Вільгельма II, де сам кайзер захоплювався і обдаровував своїм покровительством таких професорів, як Гарнак?
Немов для того, щоб підкреслити «суспільну» важливість своєї спроби «підірвати» історичні основи християнства, Ренан, чи то з подивом, чи то з якоюсь тривогою, наприкінці свого життя написав: «Виконуючи вирок і здійснюючи розп`яття там — на Голгофі, державна влада створила прецедент загрозливої небезпеки та завдала дошкульного удару своєму авторитетові. З`явилася легенда, наповнена численними нешанобливостями, і поширилась у всьому світі. В ній (легенді) державну владу виставлено у неприглядній ролі; обвинувачений має рацію: судді і поліція об`єднуються проти істини. Зворушлива історія страждань, історія Розп`яття, у невигідному ракурсі представляє римського орла, який санкціонує найбільш недопустимі тортури; воїнів, які були їх виконавцями; прокуратора, який видав наказ для їх виконання. Яке велике приниження для будь-якої існуючої влади!»
Але, на щастя, тепер можемо бути спокійні. Голгофські події — це тільки «легенда», а не історичний факт, на який можна було б послатися, як ми вірили впродовж тривалого часу. А Ренан і йому подібні, всіма своїми зусиллями, власне намагалися це довести.
Та влада, яка видала розпорядження розп`яти Ісуса, може собі привласнити Його хрест, може зробити з нього руків`я для палиці, зробити символ «релігії», яка захищає багатство і його власників. Але Ісус, очевидно, не стане символом того означення, яке один із сучасних соціологів класифікував як «тип кримінальний», що знищив вартість дочасних земних цінностей, що визнані державним ладом; не стане «небезпечною» особою, провокуючим «збоченцем», ім`я якого впродовж перших трьох століть вважали загрозою для цивілізованого суспільства. «Ворогами людського роду» назвав християн історик римської імперії Тацит; він нарік християн «атеїстами» тільки за те, що вони не визнавали божків імперії та її політики поневолення інших народів. У відповідь на ці та подібні до них звинувачення, св. Юстин — Отець Церкви, відповів імператорові Антонію Пієві, що саме в такому значенні, ці оскарження в атеїзмі (невизнання божеств імперії) щодо вірних Ісуса, є цілком справедливі.
 
Відмова від історичного Ісуса реакційна спокуса!
 
Отже, ми дійшли до логічного висновку, що всі спроби і зусилля (які навіть є притаманні деяким християнам) — рішуче зруйнувати історичне підґрунтя християнства, є виявом реакційної послідовності, яка, навіть понад наміри вчених, становить єдиний засіб для підтримки такої форми устрою державної влади, релігійний ідеал якого — тільки Бог «здорового глузду», якого філософи спромоглися запропонувати для суспільства.
Покірна, і навіть «вперта» прив`язаність віруючих до своєї «неймовірної» віри, до свого «безумства хреста», цей постійний «скандал» та безумство з точки зору можновладців і мудрих світу цього, має у собі таку зворотню і руйнівну силу, яка вже впродовж століть серйозно непокоїть державну владу. І дійсно! Як можна не зауважити той факт, щоб Богом був також і той чоловік, який виразно вказав на те, що будь-яка світська влада ґрунтується на владі самого диявола!
Звернімося ще раз до Євангелія від Луки і уважно прочитаємо такий фрагмент: «Тоді диявол вивів Його високо, показав Йому в одну мить усі царства світу, і сказав диявол до Нього: «Я дам Тобі всю цю владу та їхню славу, бо вона мені була передана, і я даю її, кому захочу. Тож коли Ти поклонишся мені, вона вся буде Твоя». Ісус у відповідь сказав до нього: «Написано, ти будеш поклонятися Господеві, Богові твоєму, і Йому єдиному служити» (Лк. 4, 5-8).
Тільки зміна віри, яка зводить в ніщо дочасні вартості та значення ієрархічності в суспільстві, може заспокоїти тих, хто має владу.
Тільки тоді, коли Бог Ісуса стане легендою, коли втратить свою історичну достовірність, вплив Його вчення, яке нищить увесь сенс туземних вартостей, також втратить свій вплив; тоді, врешті, можна сподіватися на повернення того «нешкідливого» і немов «заспокійливого» Бога філософів. Такого, який встановлює і благословляє ієрархію (в присутності влади цивільної, військової та церковної), який підтримує всякого роду престоли і катедри, котрі допомагають владі, а не того неприборканого Чоловіка, якому ця ж таки влада винесла смертний вирок і стратила.
Якщо Бога Авраама, який для віруючого об`явився в Ісусі, вже не можна захистити в очах сучасного історика-науковця, тоді єдиним і можливим виходом є повернення до Бога деїстів.
До такого Бога, сутність якого представляли підрозділи нацистських СС, коли проголошували своє гасло — «З нами Бог!»[v] Або до того Бога, який задекларований у гаслі, що надруковане на американських доларах: "Довіряємо тільки Богов»-; чи до Бога, ідеологію якого виразно означив клич хрестоносців: "Бог так хоче!» — гасло, яке проголошували перш ніж почати нищити свободу інших народів або ґвалтувати їхніх жінок.
Якщо хрест є тільки символом якогось невизначеного і млявого «релігійного почуття» або знаком якоїсь легенди, з якою сучасний історик не може дати собі раду, якщо тільки існують спогади (які влада визнала неавтентичними), про знаряддя тортур та про шибеницю, на якій Понтійський Пилат. прокуратор Тиберія в Юдеї, наказав розп`ята Ісуса; якщо цей хрест є лише одним із багатьох символів релігійного фольклору, лише год/його можна воздвигнута перед можновладцями. Однак, воздвигнути тільки для того, щоб вони — можновладці — знову почули: «З цим знаком переможеш»...
І також, власне, з цих причин (окрім інших, більш безпосередньо «наукових», оскільки цей двозначний прикметник, в тому випадку дуже нескромний і невластивий, має якесь значення), ми відхиляємо будь-які спроби, навіть ті, які нині впровадили деякі віруючі, щоб зробити історичного Ісуса більш «пристойним» та «придатним» для демонстрації перед світським суспільством, а в дійсності навпаки — відректися від Нього.
Безумовно, історичну достовірність Нового Завіту потрібно докладно проаналізувати, а потім критика повинна виконати свою роль, яка є необхідна та цінна для самої ж віри; велику частину її (віри) змісту потрібно відчитати наново. А тому, в наступній частині книги, спробуємо з`ясувати для себе, як сьогодні треба розуміти те, що випливає з християнської «гіпотези віри».
Паралельно із цим, будемо також «оплакувати» факт невдячності християн, які не оплатили, а особливо в минулому, свій борг тим людям, яких вони класифікували як «маловірів». Саме вони — «маловіри», зробили вагомий внесок (часом принциповий) для поглибленого дослідження проблем щодо походження християнства[vi].
Але перш ніж будемо достежувати як відбувалося становлення християнства, читач також повинен позбутися апріорної догми, в яку нині багато-хто безоглядно вірить — «неможливо, щоб це сталося».
 
 
 
 
[i] Теяр де Шарден (1881-1955 рр.) — французький єзуїт, палеонтолог, філософ. Він вважав, що еволюція Всесвіту зумовить примирення всього суспільства із Богом.
 
[ii] Тобто стверджується, що, на загал, Бога можна пізнати, але як можливість. А тому, Ісусове об`явлення не зводиться до доповнення розуму, озброєного «мудрістю світу», яку, як вказав апостол Павло у першому Посланні до коринтян — «Бог зробив дурною». Саме той Бог, продовжує далі апостол, який «нищить мудрість мудрих і нівечить знання вчених». Справді, у тому самому розділі, в якому І Ватиканський Собор стверджує, що «Бог є початок і мета усіх речей, що може бути із певністю пізнаний через створені речі», також зазначено: тільки через Боже об`явлення людина може дійти до цілковитої певності щодо Божої дійсності. Тобто, католицька позиція встановлює діалектику, яка: з одного боку, вказує на закладені в людині можливості поєднати віру і розум, а з другого — на фактичну неспроможність людського інтелекту завжди і правильно сприймати надприродні речі.
 
[iii] До проблеми, на нашу думку вирішальної, — протиставлення між Богом юдейсько-християнським та Богом будь-якого іншого монотеїстичного віровизнання, ми повернемося ще не один раз, оскільки віримо, що через причину ототожнення Бога Авраама із «богом-філософів та науковців відбувається чимало проблемних наслідків для християнства.
 
[iv] Дійсно, чимало християнських теологів, навіть ті, яких уважають за наукові світила першої величини, потрапили під вплив тієї формації, яка приділяє грецькій філософії аж занадто багато уваги. Для греків (і для культури античної назагал) світ є підлеглий певному Законові, Призначенню, фатуму, якого ніхто не може уникнути; навіть боги, навіть сам Зевс-Юпітер, так само залежні від Логосу, від отого космічного розуму, на який цілком не мають впливу. Греко-римські міфи часто представляють богів як таких, що лише оплакують людську долю, але нічим не можуть зарадити людям.
Тільки юдейський світогляд, навіть у цьому випадку зумів відмежуватися від античної ментальності. Бог, який створив світ і його закони, у жодній мірі їм не підвладний. Він може з абсолютною свободою зупинити, переступити чи змінити встановлені закони. Він довільно може оперувати і логічним визначенням, і геометричними пропорціями. Вільна воля Бога є настільки велика і для нас незбагненна, що може навіть себе принизити, як вказав св. Павло «немудре Боже є розумнішим від людської мудрості». А чи не сказано у стародавній гебрейській молитві: «Хвала Тобі, о Господи, що Ти хочеш Того, що є заборонене?».
І через цей «скандал», яким для грецького світогляду стало Євангеліє із усіма чудами, надприродними оздоровленнями, а головне із своїм «найнебезпечнішим» чудом — Воскресінням, неважко зрозуміти незручне становище християнських богословів, які більше перебувають під впливом Арістотеля, ніж Біблії.
«Закон світу», що походить з грецької філософії, призвів до появи того божка, якого створили представники позитивізму в XIX столітті і яким є так зване «наукове» поняття. До якого ступеня це поняття деколи дійсно може бути науковим, з`ясуємо в подальших частинах дослідження, зокрема у п`ятому розділі. Шанувальниками того наукового ідола є навіть християни. Хоча вони й декларують, що вірять у біблійного Господа, проте є більше схильними представити Євангеліє, як таке, що є доступним для наукового пізнання, намагаються очистити Євангеліє від того, чого наука не здатна засвоїти. Вони, ці християни, немов одягають Євангеліє у шати «наукового» позитивізму — цього духовного ідола минулого століття.
 
[v] Адольф Гітлер у своєму творі «Майн Кампф» написав: «Щодо мене, то я вірю, що дію згідно із волею всемогутнього Творця. Я борюся за діло Боже».
 
[vi] Як дуже переконливо вказав Д. Мережковський, що був письменником в Російській імперії, якого переслідувала і держава, і Церква: «Так, як для квітів — повітря, так і для Євангелія потрібна свобода. Повна свобода, а понад усе — свобода критики». Врешті, й самі католики визнають це віддавна. Отець Луїс Шекель, єзуїт, зазначив: «Католицький вчений може бути вірним сином Церкви й тоді, коли, водночас, підчиняється її вчительському авторитету, і дотримується духа й методу критики».