Страх — це недуга або хвилювання душі під впливом уяви про горе, яке загрожує. Це почуття часто корисне і дуже вигідне для збудження боягузливості, його завжди треба розгля330дати з такою надією, що не станеться взагалі якесь лихо, а тільки що може статись, якщо не трапиться того або цього, або якщо не перестане це або те траплятись.
 
ЗАСОБИ ЗБУДЖЕННЯ СТРАХУ
 
По-перше, легко викривається страх з приводу втрати якогось добра, якщо раніш описати його природу й викликати прагнення до цього добра. По-друге, щоб навіяти в когось страх перед майбутнім лихом, то раніш скажи, яке воно велике. По-третє, треба вказати на близьку небезпеку та на швидке її здійснення і це підтвердити багатьма випадками, досвідом минулого, подібними прикладами [взятими з життя] інших, розглядом сучасного становища, знаменням та дивними знаками, якщо якісь могли б бути.
Далі заявити, що той, кого, як ми твердимо, треба боятись, справедливий, непідкупний суддя і жорстокий каратель або якщо він ворог, то необхідно розповісти про його силу та могутність, про його гордість породжену стількома успішними подвигами, про його дикість, нелюдяність та жорстокість.
Засоби збудження страху полягають ще й у тому, щоб, очевидно, збільшити суть нещастя, яке само по собі вже викликає страх, далі заяви, що це нещастя вже близько, якщо йому вчасно не запобігти, і що легко воно може статись. По-четверте, тут мають значення також засоби, які подамо при обговоренні розпачу. Очевидно, їх можна сюди віднести, бо ж ці почуття близькі і взаємно допомагають одне одному.
 
 
 
ВКАЗІВКИ ДЛЯ ЗБУДЖЕННЯ РОЗПАЧУ
 
Розпач, згідно з визначенням Ціцерона («Туркулянські бесіди», IV [18]) — це недуга душі без надії на кращу долю /142/ або зневір’я в оволодінні якимсь добром або в уникненні якогось зла. Розпач необхідно збуджувати тоді, коли принесе нам, очевидно, якусь користь, тобто, — коли надія, протилежна розпачеві, шкідлива для нас, і ще тоді, коли відчай повинен привести до кращого. Причини, які породжують розпач, такі: по-перше, можуть бути ці ж самі причини, які викликають смуток або страх, бо під впливом таких почуттів люди схильні до розпачу. По-друге, треба розповісти про все, що протилежне цьому, і, як ми сказали в третьому розділі, збуджує надію, — це означає, що немає жодної надії: близькі нещастя, а добро далеке, безсилля своє і могутність ворогів, подати приклади інших, у яких в таких самих випадках був нещасливий кінець. 331
Усе те, що викликає страх, сприяє, водночас і збудженню розпачу. Ці почуття близькі, тому впадати в розпач, на мою думку, є не що інше, як надмірно боятись. Та найбільш з усього тут треба підкреслювати труднощі в досягненні добра та у відверненні зла.
 
 
 
ПРИРОДА ТА СТИЛЬ У ВИКЛАДІ ЦИХ ПОЧУТТІВ
 
Страх за своєю природою такий, що вкидає нас в холод, так що перелякані морщаться, бліднуть, втрачають мову, роблять і говорять подібно до тих, хто переносить холод. Звідси, очевидно, не дуже легко, але необхідно знайти особливий стиль для промови: треба, щоб промова ця була пожвавлена, як при викладі почуття любові та радості. Однак для вираження страху існують особливі фігури: сумнів, просьби, вигуки, зітхання. Це почуття варто виражати не криком, а відповідним способом виголошування промов: рухами і голосом.
Запам’ятай, що можна викликати страх подвійний: по-перше, коли сам оратор, здається, сповнений страху, і, по-друге, коли оратор начебто взяв на себе роль особи, яка приносить страх, і погрожує, і повідомляє про ті лиха, яких особливо треба боятися. У першому випадку характер стилю повинен бути подібним до самого страху: стриманий, уривчастий з недавно згаданими фігурами. В другому — стиль подібний до гніву, а найбільш відповідною фігурою буде тут персоніфікація, коли оратор часто вставляє слова в уста особи, якої необхідно боятися. Так, звичайно, пророки сповіщали голос божий: «Це говорить господь бог Ізраїля» і т. п. Такого ж стилю слід дотримуватися і при викладі розпачу, хіба тільки ще треба врахувати й те, що почуття розпачу більш говірке [ніж почуття гніву].
 
 
 
ЗАСОБИ ОТРИМАННЯ РОЗПАЧУ ТА СТРАХУ
 
Засоби стримання розпачу та страху однакові, бо не може, бути розпачу, коли усунено страх, і навпаки. Отже, по-перше, треба збудити надію (дивись про це розд. 3). По-друге, необхідно розповісти про даремний страх, тому що нас часто лякає те, що не повинно лякати, як, наприклад, Сенека каже до Луцілія73: «Більше того, що нас лякає, ніж того, що стримує страх, і ми частіше стурбовані уявою про щось, ніж дійсною річчю». По-третє, скажи, що не трапиться це лихо, яке приносить страх, і це необхідно підтвердити вагомими доказами, 332 відхиляючи те, що наводить страх. По-четверте, треба пообіцяти божу допомогу. Ціцерон (промова 2 проти Катіліни [19]) говорить так: «Тим треба дати настанови, щоб не втрачали надії, /142зв./ що безсмертні боги прийдуть негайно на допомогу цьому непереможному народові, цій прекрасній державі, цьому найкрасивішому місту проти такої великої сили наявного злочину». По-п’яте, треба похвалити хоробрість, завдяки якій зневажливо ставляться до всіх небезпек, і це варто перебільшити. Про це читаємо в Горація (Оди, III, 3):
 
«Справедливого і стійкого в задуманому мужа ані запал громадян, які наказують нерозумні речі, ані обличчя настирливого тирана не зворушать його постійної думки, ані також Аустр74, бурхливий володар неспокійного Адріатику, ані жорстока рука Юпітера — громовержця: якщо валиться зруйнований світ, то загине він, непереляканий, під руїнами».
 
Приклади збудження страху та розпачу знаходите то тут, то там в промовах істориків, як, наприклад, у Тіта Лівія (XXI, 13), в промові Алорка75 до сагунтинців і в XXIII промові консула Варрона76, а також у третій промові проти Катіліни Ціцерона і майже у всій проти Рулла «Про аграрний закон» і ін.