Д О П О В І Д Ь

митрополита Київського

і Галицького ФІЛАРЕТА,

Екзарха України,

на урочистому акті, присвяченому

1000-літтю Хрещення Руси

Київ, 14 червня 1988 року

 

 

 

 

Ваші Святості і блаженства,

Ваші високопреосвященства і преосвященства, улюблені отці, браття і сестри,

дорогі наші гості і всі високоповажні збори!

 

Рідко який ювілей відзначається так широко і всесторонньо, як тисячоліття Хрещення Руси. Прийняття Руссю християнства у його східній візантійській традиції є важливою історичною подією. Воно вплинуло на всі сфери життя Київської Руси, наповнило позитивним змістом нашу вітчизняну історію і сприяло тому, що наша держава посіла гідне місце в розвитку світової культури і цивілізації.

Про все це детально говорилося на трьох міжнародних наукових конференціях, які проводились у Києві, Москві, Ленінграді напередодні святкування 1000-ліття Хрещення Руси. У цих конференціях брали участь богослови, церковні історики, вчені, спеціалісти різних галузей культури і науки більш як з 50 країн світу. Подібні наукові симпозіуми, конференції, семінари пройшли в багатьох країнах Європи та на інших континентах. Без  перебільшення можна сказати, що весь християнський світ бере участь у святкуванні 1000-літнього ювілею Руської Православної Церкви богослужіннями, проповідями, численними публікаціями, фотовиставками, науковими симпозіумами і концертами духовної музики. Широку участь у ньому взяли засоби масової інформації як у Радянському Союзі, так і за рубежем і тим самим привернули до нього увагу світової громадськості.

ЮНЕСКО своєю спеціальною резолюцією закликала 159 держав-членів відзначити 1000-ліття введення християнства на Русі і тим самим піднесла ювілей на міжнародний рівень.

 

* * *

З богословської точки зору, на рубежі нової ери людство історично пережило не тільки моральний, але й справжній онтологічний перелом. У світ було введено цілком новий фактор – Церква. Почалося викристалізовування людства навколо цього Боголюдського начала… Через Церкву полилась у світ духовна енергія, сенс якої – вічне життя.

Прийняття Київською Руссю християнства й утворення Руської Православної Церкви стало важливою складовою частиною всесвітньої історії, яка пережила в один із своїх моментів радикальний моральний перелом. Відбулося духовне перетворення Київської Руси, величезної і могутньої держави Східної Європи.

З моменту хрещення Руси язичницький час лишається за порогом історії. З кінця Х ст. за святого князя Володимира відбулися докорінні, висловлюючись сучасною мовою, революційні зміни в усіх галузях руського життя. З часів князя Володимира розпочинається вперта і тривала боротьба християнізованого Києва з масою стійкого в язичництві руського слов’янства, яке було сильнішим саме на півночі Руси, де міцнішими були старі нормансько-новгородські язичницькі релігійні традиції, так само як і старослов’янський язичницький уклад.

Церква стала тією творчою силою давньруського суспільства, яка не тільки створила моральні ідеали давньої Руси, але й справила чисто духовний, релігійний вплив на совість і душу руського народу. Моральні ідеали давньої Руси збагачувалися характерними рисами православ’я: святістю, аскетизмом, смиренням, спів­чутливою любов’ю, жертовністю й іншими хри­сти­ян­­ськи­ми чеснотами.

Глибокі корені нашого народу, на основі чого будувалося християнське світосприйняття, сягають у Київську Русь. Це не просто “ідеї” чи “філософія”, це те споконвічне, чим пройняті плоть і кров нашого народу, що з покоління в покоління живе в народній совісті, а совість – це та іскра Божа і внутрішній голос, що реагує й судить точніше, ніж будь-яка досконала законність, юридичне право й логіка.

Спрадавна нашу країну називають святою Руссю. Історія мимоволі змушує нас звернути увагу на те, що причиною такого найменування були ідеали руського народу, які й донині зберігаються в тайниках народної душі. Коли ми говоримо про руську душу або про руський народ, то маємо на увазі не тільки росіян за національністю, але й українців і білорусів, які вийшли з одного кореня – Київської Руси.

Руські ідеали представлені як в усній, так і в писемній та матеріальній традиціях, у  житіях святих, у молитвах, у народному епосі, в піснях і в побуті. Вся руська література пройнята християнським духом. Духовні ідеали багатьох поколінь відображали  численні православні храми і монастирі, де проходило таємниче життя руської людини, а також іконографія і живопис. Кращими виразниками цих ідеалів були численні святі нашої землі, які прагнули не тільки особистого спасіння, а й спасіння всього народу. Прагнучи здійснення цих ідеалів, руська людина часто відхилялася з істинного шляху, та все ж її ідеалом було життя праведне.

Осередками духовного життя були монастирі, через які Церква впливала на мораль народу. Монастирі з’явилися на Русі в першій половині ХІ ст. Преподобний Антоній, який почав чернече життя на Афоні, заснував Києво-Печерський монастир, ігуменом і упорядником якого був преподобний Феодосій. Створений великими подвижниками, цей монастир став взірцем для інших руських монастирів і колискою руського чернецтва. Він відіграв величезну роль не тільки в духовно-моральному, а й у культурному житті руського народу.

З цього монастиря вийшло багато видатних церков­них діячів і подвижників благочестя. В його стінах було по­кладено початок руського літописання. Він став центром давньоруської писемності й освіти. Всьому тому, що ми знаємо про давній період Київської Руси, ми зо­бов’я­за­­ні, в першу чергу освіченим і працелюбним ченцям Києво-Печерського монастиря,  серед яких слід назвати, насамперед, преподобного Нестора Літописця (друга половина ХІ ст.).

Слідом за Києво-Печерським монастирем з’являється на Русі багато інших монастирів. У них зосереджується повнота як духовно-моральної, так і духовно-просвітницької діяльності.

Аскетичне життя монастирів та їх господарська діяльність глибоко відобразились у давньоруській літературі і справили величезний вплив на давньоруське суспільство. Погляд на чернецтво як на ідеал високоморального, істинно християнського життя сприяв його зростанню і поширенню.

Аскетичні ідеали, що панували на Русі, пояснюються не тільки релігійно-моральними поглядами і впливом церковної літератури, а й умовами життя руського народу, які історично склалися. Тяжкими й нестійкими були вони. Постійні спустошливі набіги кочівників, міжусобні війни руських князів, багатовікове татаро-монгольське ярмо та ін. завдали тяжкого удару матеріальному добробуту народу і морально принижували руську людину. Часті моровиці, пожежі, згубний голод внаслідок неврожаїв та інші нещастя зміцнювали в народі погляд на світ як на “гріховний”, що “лежить у злі”. У такому світі, на переконання руської людини, важко спасти свою душу для вічного життя. І чим тяжчим і безвідраднішим було життя, тим з більшою любов’ю і надією звертався погляд руської людини до світу іншого порядку, до світу горнього.

Церква на Русі не стояла осторонь суспільного життя з його злиднями й тривогами, але перебувала в діяльному єднанні і співробітництві з світським суспільством і державою.

Протягом усієї своєї історії Руська Церква провадила величезну соціальну діяльність. Благодійництвом  здебільшого займалися руські монастирі. У роки стихійних лихоліть, у роки неврожаїв великі й багаті монастирі, такі як Троїце-Сергієва лавра, Кирило-Білозерський, Йосифо-Волоколамський та інші, надавали допомогу голодуючому населенню, відкриваючи йому свої багаті житниці. Постарілі й покалічені на державній службі руські люди також знаходили в монастирях спокій і прожиток. На Русі склалось прислів’я: церковне багатство – вбогих багатство. В давньоруських монастирях жили не тільки ченці, але й світські люди. При монастирях існували лікарні, богадільні й будинки для прочан. Водночас руські монастирі були свого роду страховими установами. Вони видавали селянам позики на випадок  неврожаю чи моровиці на худобу. Руська Церква вважала, що лихва і проценти від позики є доходом протиприродним і ганебним. Стоглавий Собор 1550 р. з приводу надання позики селянам постановив, щоб єпископи і монастирі не вимагали від селян процентів за надану грошову пози­ку чи хліб, посилаючись при цьому на священні канони.

Під дією християнства на Русі відбулися важливі зміни і в сімейному житті. Церква створила міцну християнську сім’ю, перебудувавши язичницьку сім’ю на началах християнської моралі. Вона викорінила такі грубі язичницькі звичаї, як полігамія, викрадання дівиць для шлюбу, кровну помсту і т. ін. Під впливом Церкви підноси­лися авторитет матері і громадянська відповідальність жінки.

З самого початку Руська Церква стала руйнувати родові союзи, побудовані на язичницьких началах, і ство­рю­вати сімейні союзи, в основі яких лежали християнська­ любов, взаємна згода нареченого і нареченої, їх рівність  перед законами і громадянський союз, в результаті чого жінка мала право власності. Церква боролася з багатоженством і наложництвом, зі свавіллям у розлученнях, коли чоловіки звільнялися від набридлих їм жінок, примушуючи їх іти в монастирі. Устав Ярослава стримував сваволю батьків у справі одруження чи заміжжя дітей, покладаючи відповідальність на батьків за цнотливість дочок; карав дітей, які били своїх батьків, вважаючи це кримінальним злочином – як у церковному, так і у цивільному плані. Церква терпіла “невінчані” шлюби, досить поширені на Русі серед простолюду, і визнавала їх законними. Устав Ярослава накладав грошову кару, “пеню”, за самовільне розривання таких шлюбів.

Створена християнством міцна сім’я лягла в основу руського суспільства, яке витримало впродовж багатовікової історії різноманітні випробування.

Християнство наклало свою яскраву гуманістичну печать на давньоруські громадянські закони. Руське кримінальне, цивільне, майнове, сімейне і шлюбне право невпізнанно змінилося під впливом грецького законодавчого збірника – Номоканону. Основними громадянськими і церковними законодавчими збірниками в Київській Русі були “Руська правда”, “Устав Володимира”, “Устав Ярослава” і “Кормча книга”. Згідно з цими правовими актами Церква боролася з гріхом, а зі злочином – держава. Церква вважає будь-який злочин гріхом, але не всякий гріх держава кваліфікує як злочин. Гріх – це моральний злочин, порушення внутрішнього закону: совісті і Божественних заповідей. Церкві були підсудні гріховні діла без наявності складу  злочину. Діла гріховно-злочинні розглядалися в громадянському суді.

Вплив Церкви на давньоруське суспільство полягав у тому, що Церква через боротьбу з гріхами запобігала злочину, проводила ніби профілактичну роботу. Церква розширювала і поглиблювала ділянку осудності – винності. Вона осуджувала навіть ті порушення, які не ставились у провину язичницькими звичаями і законами. Наприклад, образа словом, яка не засуджувалася язичницькими звичаями, ставилась у гріх руській людині, яка прийняла хрещення. Це пробуджувало в язичниках, які прийняли християнство, почуття поваги до гідності людської особистості. Християнське законодавство, зживаючи  гріх, запобігало злочину. Однак Церкві не завжди щастило викорінювати негідні людські пороки і недоліки.

Хрещення Руси поклало початок широкому розповсюдженню освіти і писемності серед давньоруського народу. На відміну від германських народів, які слухали Євангеліє чужою, латинською, мовою, Київська Русь одержала християнську освіту рідною слов’янською мовою. Перекладом на слов’янську мову Святого Письма і богослужбових книг свв. Кирило і Мефодій воцерковили найсуттєвіший елемент слов’янського етносу – його мову. Християнство прийшло на Русь у зрозумілій мовній і культурній формі.

Слов’янська мова в її давньоболгарській формі була засвоєна освіченими верствами Києва в Х ст. ще до прийняття християнства. Офіційне прийняття християнства ще більше сприяло утвердженню її як мови київської знаті. Слов’янська літературна мова стала мовою духовенства, освічених людей. Нею говорили, писали, відправляли богослужіння, виголошували проповіді й промови в урочистих випадках.

Мова Києва переходила в інші центри давньої Руси, а з них різними шляхами просочувалася в сільське середовище, в саму гущу народних мас. Мова Київської Руси мала важливе значення в процесі об’єднання дер­жа­ви. Мова Церкви стала мовою всієї Руси і тим самим об’єднала собою різні східнослов’янські племена в один народ.

З прийняттям християнства св. князь Володимир, за порадою Київського митрополита, відкрив на Русі перші училища “на утвердження віри і навчання дітей знатних, середніх і вбогих”. Митрополит наказав при кожній церкві влаштовувати школи, щоб “розуміти книжні словеса” і щоб навчити “вихованості, правди і любові, початку премудрості – страху Божого, чистоти і доброчесності”. Церковні школи встановили нерозривну єдність між книжною освітою, вченістю і релігійно-моральним вихованням.

В училищах Давньої Руси викладались основи богослів’я, історія, співоче мистецтво, календарні обчислювання, грецька і слов’янська мови. Своєю постановою в 992 р. руські єпископи створили в усіх містах Київської Руси училища при архиєрейських домах. Навіть невелике містечко під Києвом Васильків і те мало школу, де в юнацькі роки преподобний Феодосій Печер­ський здобув книжну освіту.

Духовенство було головною рушійною силою на ниві просвітництва. Воно вважало за свій священний обов’язок навчати народ християнської віри й моралі, усвідомлюючи, що для успіху християнської проповіді вимагається поширення грамотності.

У  першому київському училищі, заснованому кн. Володимиром, навчалося близько 300 дітей. В 1030 р. кн. Ярослав Мудрий заснував таку саму школу в Новгороді. В Києві, при Андріївському монастирі, княгиня-чер­ни­ця Анна Всеволодівна влаштувала в 1086 р. школу на 300 чоловік для сиріт, дівчаток і жінок усіх верств, яких сама навчала читання, співів, письма та рукоділля. Святі жінки давньої Руси – Єфросинія Полоцька і Єфросинія Суздальська – прославилися своєю високою освіченістю.­ Вони влаштували при своїх монастирях школи для дівчат. Народна освіта в Давній Русі була доступна не тільки для багатих, а й для бідних, для чоловіків і для жінок.

Училища при архиєрейських домах за обсягом знань, які в них викладалися, були порівнянні з європей­ськими університетами раннього середньовіччя. Вища освіта тоді полягала у вивченні Святого Письма, бого­служ­бових книг і святоотецьких творів. Шляхом вивчення цієї писемності пізнавались і природничі науки. Так, наприклад, через вивчення на Русі писань Дионисія Ареопагіта читачі знайомилися з неоплатонічною філософією. Вищі школи на Русі існували в 16 містах, а в усій католицькій Європі налічувалось на той час 48 університетів.

Ярослав Мудрий, піклуючись про народну освіту, не тільки відкривав школи, а й створив  першу на Русі бібліотеку, яка була доступна всім і здобула велику славу. Ярослав сам багато читав і своїх дітей навчав іноземних мов. Його син Всеволод вільно говорив п’ятьма мовами. Князь Смоленський Роман Ростиславович цікавився науками, склав цінну бібліотеку, відкривав училища для вивчення давніх мов. Анна Ярославівна, одружившись з королем Франції Генріхом І і приїхавши до Франції, вразила всіх своєю освітою, тоді як сам король ледве вмів підписувати своє ім’я. А після смерті короля вона правила Францією у часи малолітства свого сина Филипа. Померла вона в 1075 р.

У Києві центром церковно-просвітницької діяльності був Києво-Печерський монастир. Студійський устав, прийнятий у цьому монастирі, зобов’язував кожного ченця читати книги. В монастирі була своя бібліотека. Ченці самі переписували книги, оправляли їх і навіть пряли нитки для оправи книг. До середини ХІІІ ст. монастир дав Церкві 80 високоосвічених єпископів.

Не тільки Києво-Печерський, а й інші монастирі були вогнищами християнської книжної культури. Всі вони мали свої училища й бібліотеки.

Татаро-монгольська навала і пов’язане з нею руйнування міст призвело до закриття багатьох училищ і вищих шкіл при архиєрейських домах. У період монгольського іга і аж до самого XVI ст. шкільна освіта була зосереджена в парафіяльних училищах. Але, незважаючи на занепад шкільної справи, церковна освіта на Русі не вгасла.

Як уже було сказано, з прийняттям християнства на Русь прийшла перекладна література з Болгарії. Та й самі руські книжники немало працювали над перекладами з грецької на слов’янську мову. Християнство дало стимул не тільки до перекладання літератури, а й до написання власної, руської. До її числа належить така видатна пам’ятка давньоруської літератури, як глибоко патріотичне “Слово про Закон і Благодать” Київського митрополита Іларіона.

Церковний історик митрополит Макарій (Булгаков) так характеризує цю літературну пам’ятку ХІ ст.: “Не можна не дивуватися зрілості розуму, глибині почуття, великій кількості богословських відомостей і тому ораторському натхненню та мистецтву, якими закарбовано це зразкове слово”.

Преподобний Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря († 1114 р.), є родоначальником руського літописан­ня.­ Йому належить складання “Повісті временних літ”, яка, за відгуком академіка Б. Д. Грекова, є “одним з творів людського генія”. А академік Д. С. Лихачов називає її “цілісною літературно викладеною історією Руси”. Преподобний Нестор Літописець поклав початок руській агіографічній літературі. Він написав “Житіє святих Бориса і Гліба” († 1015 р.), а також “Житіє преподобного Феодосія Печерського” († 1074 р.).

Видатним церковним письменником того часу, “русь­ким Золотоустим”, є єпископ Туровський Кирило ­(† після 1182 р.). Він залишив багато урочистих проповідей, аскетичних і гімнографічних творів.

Характеризуючи цей період, видатний дослідник Київської Руси академік Б. Д. Греков пише так: “Взагалі освічених і талановитих людей на Русі в цей час було дуже багато. Звичайно, не всі були Іларіонами або хоч би наближалися за силою таланту до невідомого нам на ймення автора “Слова о полку Ігоревім”, адже такі люди, або подібні їм, ні в який час і ні в якій країні не рахувалися дюжинами”.

У монастирях Давньої Руси складались і переписувалися не тільки церковно-повчальні твори (проповіді, пастирські послання, полемічні праці проти єретиків та іновірців), але також твори, які мали величезне національне і культурне значення – літописи і літописні зведення. Крім літописів, ченці складали окремі сказання про вікопомні історичні події.

Величезний вплив справило християнство на розвиток культури Київської Руси. Воно визначило основу середньовікової культури нашої країни і тим самим зв’язало Київську Русь з культурою християнських народів Сходу і Заходу. Християнська культура прийшла на Русь з Візантії, яка на той час стояла на вершині християнської культури й освіти. Країни західної і центральної Європи були тоді в культурному відношенні не вищими від Руси. Порівняно з Візантією Захід був на незмірно нижчому ступені культури: то був час занепаду там і культури, і науки, і соціальної етики. У Х ст. Київській Русі не було чого там вчитися і чим духовно збагачуватися. Навпаки, “візантійська цивілізація вражала сучасників своєю натхненністю, внутрішнім благородством, витонченістю форм і висотою технічних досягнень”.

Тому і культура, яка прийшла на Русь з Візантії, була величною за своєю достойністю, класично ясною за стилем і тонкою за духовністю і внутрішнім благородством.

Прийняття Руссю візантійського християнства зробило Київ одним з найкрасивіших багатих і культурних міст Європи. Київ за часів Ярослава дійсно вважався культурним центром Європи. Західні мандрівники захоплювалися його величчю. Європейські государі вважали за честь породичатися з Київським великокнязівським родом. Про красу і велич Києва залишилися неупередже­ні висловлювання іноземних гостей, які відвідували столицю. Єпископ Дитмар Мерзенбурзький (974–1018 рр.) писав, що в Києві мешкало багато іноземців, було вже близько 400 церков і 8 ринків. Велика пожежа 1070 р. знищила вже 700 церков. Уже одні ці скупі цифри показують, якими темпами будувались і прикрашались храми. Адам Бременський, описуючи велич київських палат, вважав Київ суперником Константинополя. Сучасний бельгійський історик Жак Піренн говорить: “Новгород-Київська держава в Х ст. була… цивілізованим центром континенту”.

З прийняттям християнства Русь стає повноправною учасницею світового історичного процесу і культурної візантійської традиції. Більше того, усвідомивши себе спадкоємницею великої та освіченої Візантії, Русь фактично заступила її місце у православному християнському світі, поклавши на себе місію виконувати роль сполучної ланки між Сходом і Заходом.

Руська Церква була могутнім фактором розвитку культури не тільки в період Київської і Московської Руси, але і в  подальший час. Християнство вплинуло на розвиток різних галузей культури: релігійно-філософської та християнської соціальної думки, всіх видів мистецтва – літератури і поезії, архітектури, живопису, іконографії, музики тощо. Церква була не тільки духовним керманичем простого віруючого народу. Її вплив позначився на житті і творчості багатьох видатних письменників, поетів, художників, мислителів і громадських діячів другої половини ХІХ і початку ХХ ст. Незважаючи на те, що з часів Петра І Руська Церква стала департаментом духовного відомства, вона залишилася вірною не тільки своєму покликанню бути свідком про Христа багатьом народам, яких вона навернула до Христа, але й своєму устремлін­ню до святості й духовності у своєму внутрішньому житті, покликанню стимулювати творчість діячів культури і релігійно-філософської думки.

Під час становлення і розвитку Московської держа­ви Церква у Південно-Західній Русі (в Україні) пережи­вала тяжке й принижене становище. З другої половини XV ст. на Русі утворилося дві митрополії: Московська і Ки­їв­ська. Південно-Західна Русь підпала під владу спочатку князів Литовських, а потім – королів Польських. Митрополити Київські залишилися в юрисдикції Кон­стан­ти­нопольського патріарха, тоді як Московська мит­ро­­по­лія­ одержала незалежність від Константинополя, з 1448 р. Руська Церква стала автокефальною, а в 1589 р. предстоятель Руської Церкви одержав патріарше достоїнство.

У 1569 р. Київська, Волинська і Подільська області перейшли під владу Польщі. Православна Церква опинилася у складних політичних умовах. Становище православних було тяжким. За цих невигідних для православного руського населення обставин декілька православних єпископів на чолі з Київським митрополитом Михаїлом Рогозою уклали в 1596 р. Брестську церковну унію з Римом.

Брестська унія подавалась як з’єднання Церков, а в дійсності виявилася новим розколом. Вона розколола Київську митрополію, роз’єднала ієрархію і народ. Брестська унія готувалася таємно від церковного народу і була прийнята без його соборної згоди. Вона була справою єпископів. Створилося страшне становище, коли на чолі православного народу стояла неправославна уніатська ієрархія. Уніатські єпископи своє підкорення римській владі розглядали як “поєднання Церков”, а в противленні церковного народу бачили порушення канонічне, непокірність ієрархічній владі. Замість церковної єдності унія внесла ворожнечу і ненависть в середовище єдинокровного народу.

Брестська унія була скоріше культурно-політичним, ніж релігійним актом. Не релігійні і не догматичні мотиви були вирішальними у відступництві ієрархії. Перші уніати­ стверджували, що вони “не міняли віри”, а міняли юрисдикцію константинопольську на римську. Їх спокушала надія знайти “безтурботний спокій” під римською владою, тобто захист з боку польського королівського закону. Їх приваблювало культурне зближення і з’єднання із Заходом. Унія означала самовключення в західну тради­цію. І подолати її можна було тільки через вірність візантійському та святоотецькому переданню. Саме так і розу­міли своє завдання борці за православ’я в XVI і XVII ст.

Боротьба проти унії була, насамперед, проявом со­бор­ної самосвідомості церковного народу. На цій основі  виникли знамениті братства, мережа яких у порівняно короткий час розкинулася по всій Київській митрополії. Устави церковних братств затверджувалися Константи­но­польським патріархом, тому що в той час Київська митрополія входила до складу Константинопольського Патріархату. Братства стали опорними пунктами релігій­но-суспільної боротьби, вогнищами літературної поле­мі­ки і богословської роботи. Братства організовували шко­ли, відкривали друкарні, видавали книжки. У церковних школах викладались як церковні предмети: Святе Письмо, богослів’я, історія Церкви, так і світські дисцип­ліни: граматика, риторика, діалектика, музика, філософія.

У 1620 р. Єрусалимським патріархом Феофаном була відновлена православна ієрархія в Україні. Митрополитом Київським був поставлений Іов Борецький. З найвидатніших ієрархів того періоду слід відзначити митрополита Київського Петра Могилу (1633–1647 рр.), він заснував Києво-Могилянську колегію, яка пізніше була перетворена на духовну академію, що стала розсадником духовної освіти в цьому краї. В ній навчалися також представники балканських і деяких інших братських православних Церков. Під його керівництвом було складене “Православне сповідання віри” і видана велика кількість духовно-просвітницьких творів.

З ім’ям архимандрита Києво-Печерського монастиря Інокентія Гізеля (друга половина XVII ст.) пов’язане складання і видання “Синопсису”, першого і цілісного викладу руської історії від св. кн. Володимира до царя Олексія Михайловича. “Синопсис” стоїть на позиції єдності російського, українського і білоруського народів.

До видатних ієрархів Київської митрополії другої половини XVII ст. належить архиєпископ Чернігівський Лазар Баранович – видатний проповідник свого часу. Лазар Баранович та інші письменники XVII ст. служили справі національної самосвідомості і національного самозбереження. Національний, релігійний і соціальний гніт у XVII ст. в Україні викликав національно-визвольну боротьбу під керівництвом українського гетьмана Богдана Хмельницького, яка закінчилася з’єднанням України з Росією в 1654 р. В цьому історичному акті важливу роль відіграла єдність православної віри. Через 20 років після Андрусівського  перемир’я з Польщею в 1687 р. патріарх Московський і всієї Руси Іоаким поставив Гедеона, кн. Четвертинського, Київським митрополитом, і таким чином знову була відновлена єдність східної і західної частин Руської Церкви.

Протягом усього XVII ст. київські та інші ченці з Укра­ї­­ни приїжджали до Москви по духовну і матеріальну допо­могу. І Москва надавала їм таку допомогу. З іншого боку, в другій половині XVII ст. в Москві виникла необхідність у розвитку церковної і загальної освіти, і священноначаліє Руської Церкви звернулося по допомогу до вчених Київської митрополії. В середині XVII ст. до Москви з Києва були виписані вчені ченці Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський і Дамаскин Птицький, які переклали Біблію з грецької на слов’янську мову. Крім того, на замовлення Москви вони складали і перекладали різні посібники, енциклопедичні збірники, книги з географії, космографії, лексикони та ін. Дещо пізніше до Москви був запрошений вихованець Київської академії чернець Симеон Полоцький, який став учителем у відкритій за патріарха Іоакима Слов’яно-греко-латинської академії і видатним діячем в  галузі літератури й освіти.

Після Жовтневої революції Декретами про свободу совісті Церква була відділена від держави і школа – від Церкви. Церква втратила всі привілеї державної релігії. Ієрархія і духовенство спочатку виявилися непристосованими до нових умов існування. Руська Православна Церква пережила складний і неоднозначний час. Запровадження в життя законодавчих заходів щодо Церкви не було легким і безболісним процесом. У роки культу особи церковні люди розділяли долю своїх співгромадян. Однак з часом патріарх Тихон, а потім митрополит Сергій, майбутній патріарх, визначили правильний шлях Церкви у нових соціальних умовах. Руська Православна Церква знайшла своє місце в суспільстві.

Протягом усієї тисячолітньої історії Церква завжди­ була з народом. Особливо яскраво це виявилось у роки Великої Вітчизняної війни. Вже в перший день війни митрополит Сергій заявив: “Православна наша Церква завжди поділяла долю народу. Разом з ним вона і випробування несла, і втішалася його успіхами. Не залишить вона народу свого і тепер”. У тяжкі роки війни Церква надавала нашому народу духовну і матеріальну допомогу. На окупованій території православні священики брали участь у партизанському русі, монастирі укривали в своїх стінах переслідуваних нацистами радянських­ громадян. Церква надавала допомогу пораненим і сім’ям радянських воїнів. Вона будила моральні й духовні сили в народі. Її благословення надавало тієї непереборної сили нашому народові, яку ворог так і не зміг подолати.

Крізь віки  за всіх скорботних і радісних обставин у житті нашої Вітчизни пронесла Руська Церква у первісній чистоті духовно-благодатний скарб – православну віру. І вона продовжує свою спасенну місію, зберігаючи неушкодженою апостольську й отецьку духовну спадщину. Як тисячу років тому, так і тепер вона очищає від гріха благодаттю Святого Духа давню людину і тією ж благодатною силою через віру і доброчесне життя створює нову людину, вводячи її у вічне життя. Вона і в наші дні про­довжує служити благу свого народу, і ніщо не може похитнути або змінити її патріотичну спрямованість.

Святкування 1000-ліття Хрещення Руси відбувається в умовах перебудови, демократизації і гласності. Святійший патріарх Пимен і Священний Синод у своєму посланні до церковної пастви заявили: “Кожен з нас, чад церковних, нині покликаний своїм громадянським і ре­лігійним обов’язком ревно брати участь у розвитку й удосконаленні нашого суспільства. Нас надихає процес зміцнення духовних і моральних основ в особистому, сімейному і суспільному житті народу, прагнення нашої країни змінити загальнолюдські моральні норми і в міжнародних відносинах”.

Ми бачимо і відчуваємо, що позитивні процеси, які відбуваються в нашій країні, стосуються і Церкви. Про це свідчать численні факти: і відкриття нових парафій, ібудівництво нових храмів, і передача Церкві монастирів, і збільшення тиражів видання Біблії, і взагалі розширення видавничої діяльності Церкви тощо. На недавній зустрічі в Кремлі з патріархом Пименом і Священним Синодом, яка має історичне значення і якій ми надаємо виключної ваги, Михайло Сергійович Горбачов, торкаючись перебудови, сказав, що “більшість віруючих прийняли перебудову, роблять немалий внесок у прискорення соціально-економічного розвитку країни, що віруючі – це радянські люди, трудящі, патріоти. Вони мають пов­не право гідно виражати свої переконання. Перебудова, демократизація і гласність стосуються і їх, причому сповна, без будь-яких обмежень”.

Особливу радість нашої багатомільйонної пастви викликала передача Руській Православній Церкві частини знаменитої Києво-Печерської лаври, колиски руського чернецтва, джерела освіти, культури і високого духовно-морального життя. Ми щиро дякуємо радянському керівництву, урядові Української РСР, Раді у справах релігій при Раді Міністрів СРСР, а також Раді у справах релігій при Раді Міністрів УРСР за доброзичливе ставлення до потреб Церкви і сприймаємо це як дар до тися­чоліття Хрещення Руси. У Києво-Печерській лаврі знову буде засвічена лампада, розпочнеться щоденне відправляння богослужінь і відновиться монастирське життя.

З самого початку з’єднана з долею своєї країни, Руська Православа Церква всіма доступними їй засобами благовістила мир далеким і близьким (Еф. 2, 17). І сьогодні вона проповідує і виносить із своїх духовних надр глибокий і невід’ємний мир. Чада нашої Церкви у своєму миротворчому служінні єдині з усім нашим народом, з усіма людьми доброї волі. Це християнське, громадянське і загальнолюдське служіння є не тільки наслід­ком досвіду, одержаного за минуле тисячоліття, але і вираженням нашого усвідомленого обов’язку перед сус­піль­ством. З усіма миролюбними силами ми радіємо процесу ядерного роззброєння, що розпочався. Руська Православна Церква і надалі буде активно діяти на шляхах до миру, вбачаючи в цьому одне із своїх важливих завдань.

Не меншою нашою загальною турботою є охорона природи, всього навколишнього середовища. І в цій галузі Церква буде підносити свій голос.

Важливими напрямками служіння Руської Православної Церкви були і залишаються зміцнення єдності святого православ’я, розвиток братерських стосунків з давніми східними Церквами, Римо-Католицькою Церквою та іншими християнськими Церквами і сповіданнями. Наша Церква і надалі братиме активну участь в екуменічному русі заради досягнення християнської єдності і служіння сучасному людству.

Сповнені вдячності Богу за всі благодіяння, що були даровані нашій Церкві і Вітчизні в минулому тисячолітті, ми молимося Господу нашому Ісусу Христу, щоб Він у грядущому тисячолітті послав нашій Церкві і нашій Вітчизні Свою благодатну поміч.

Мир і благословення Боже нехай перебуває завжди над усіма народами, на землі і в небесах.