Установлення патріаршества

в Руській Православній Церкві

Вступне слово митрополита Київського

і Галицького ФІЛАРЕТА,

Патріаршого Екзарха всієї України,

на Міжнародній науковій церковній

конференції, присвяченій 400-річчю

встановлення патріаршества.

(Москва, 5–8 вересня 1989 р.)

 

 

 

 

Ваші високопреосвященства

та преосвященства!

Улюблені у Христі браття й сестри!

Дорогі учасники конференції!

 

З почуттям духовної радості сердечно вітаю всіх учасників Міжнародної наукової церковної конференції, присвяченої 400-літтю встановлення патріаршества в Руській Православній Церкві. Ми глибоко вдячні всім вам, учасникам і гостям нинішньої конференції, які з братньою чуйністю відгукнулися на наше запрошення, прибули від багатьох православних та інших християнських Церков і представляють різні богословські факультети. Сердечно вітаю також істориків і вчених нашої Вітчизни, з якими ми почали плідне співробітництво ще у процесі підготовки і проведення святкування 1000-ліття Хрещення Руси. Ми сподіваємося, що наукові доповіді та дискусії дадуть нам змогу не лише поглибити і розширити наші пізнання в галузі історії Руської Православної Церкви з часу встановлення в ній патріаршества, а й зробити спроби розпочати осмислення нашої церковної історії після відновлення патріаршества в 1917 р.

Перш ніж приступити до розгляду історичного шляху нашої Церкви з часу встановлення в ній патріаршества в 1589 р., мені хотілося б нагадати, що багатовікова історія значною мірою змінила життя Церкви, створила в ній такі форми, які відрізняються од початкових, і вкорі­нила такі уявлення, яких ми не знаходимо в її первісному вченні. Початкове християнство знало тільки Церкви, що конкретно існували в певному місці. У кожній Помісній Церкві виявлялася повнота єдності, і в єдності – вся Церква Божа. Не зачіпаючи природи Церкви, історичні її аспекти належать до її виявлення в емпіричному житті і часто бувають недосконалими. Зовнішні форми життя Церкви, випливаючи з її природи, підвладні впливу історичних умов буття Церкви. Цей вплив законний і природний, коли він не торкається того, що міститься всередині Церкви. Але історичні фактори стають незаконними, коли вони входять у саму суть Церкви, всередину її природи і діють на неї зсередини, залучаючи до історичного процесу саму суть Церкви. В останньому випадку історичні процеси замінюють собою церковні начала, а тому неминуче викликають у ній більш чи менш глибокі викривлення. Історія Церкви знає такого роду викривлення, які вона часто долає, але не завжди повністю і не завжди всі. Протягом майже двохтисячолітньої історії під впливом земних факторів, що увійшли в церковне життя, поступово з’явилися нашарування, які майже закривають справжнє церковне життя. В результаті цього Церква постає перед нами лише своєю зовнішньою стороною, і цей зовнішній прояв ми часто сприймаємо за справжню сутність Церкви.

Історія Церкви, як і історія взагалі, необоротна. Ми не можемо повернутися до часів первохристиянства не лише тому, що історичні умови життя Церкви докорінно змінилися, а й тому, що ми не можемо відкинути досвід керівництва Церквою Духом Святим.

Упродовж історії в церковне життя проникло право, яке поступово стало в ній організуючим началом. Це було проникнення емпіричного начала в природу Церкви. Як належне емпіричному началу, право чуже природі Церкви. Коли воно утвердилося в Церкві, то утворило на основі римського права особливе церковне право. Церковний закон був поставлений поряд з державним законом. Цим самим було визнано, що канон і закон – явища одного порядку. З емпіричного чи історичного погляду, право зміцнило й посилило церковний устрій та управління, хоч і викликало в Церкві певні зміни. Що стосується церковного чи духовного життя, то існує думка, що право зміцнило і церковне життя. На думку деяких інших богословів, з якими не можна не погодитися, таке міркування є однобічним, бо ми не знаємо, яким було б церковне життя, якби право не проникло в Церкву. Історія свідчить, що первісна Церква не знала права, а задовольнялася благодаттю як єдиним принципом устрою.

Вплив права на церковне життя неминучий в історичних умовах життя Церкви, але воно не повинно змінювати природу Церкви, її внутрішню суть. З цього випливає, що хоч церковні канони є правовим началом, однак вони мають на меті не зміну природи Церкви, а її захист від впливу емпіричних факторів. Канони містять у собі вказівку на те, як у тих чи інших історичних умовах втілити й виявити вічну й незмінну суть Церкви. Церковне життя не може набувати будь-яких довільних форм, а лише тих, які відповідають суті Церкви і які здатні виразити цю суть  в історичних умовах, що змінюються. Вірність канонам є вірність усьому переданню Церкви.

В історії духовного життя людства, і зокрема в житті церковному, епохи потрясінь і страждань зазвичай посилюють захисну напругу творчих сил народу. Що можна сказати стосовно цього про  період перед установленням патріаршества, про вплив “смутних часів” на загальний хід розвитку нашої Церкви? В епоху Івана Грозного з’явилися ознаки піднесення творчих сил у Руській Церкві. Були спроби силами Руської Церкви розв’язати ряд питань вселенського характеру. Щоправда, ці задуми не були успішно реалізовані. Брак освіти не дозволяв вирішувати питання світового масштабу. Але сама наявність претензій такого роду свідчила про прихований приплив духовних сил у руському народі. Насильницько-економічні реформи Грозного породили національну хворобу, яка вилилася в “смуту”. Ця хвороба ­послабила і підірвала пафос XVI ст., який досяг певних висот у духовному житті. Високою була духовна самосвідомість у Руській Церкві, щедрі були подвиги її благочестивих подвижників, але так само явною була  і нестача засобів у здійсненні її високих задумів. Однією з головних вад була бідність шкільної, наукової, духовної освіти. Богословський спір про корисливість і некорисливість не поступався за своїм значенням аскетизму в давній Фіванді, хоч і не міг зрівнятися з витонченістю східної богословської думки. Але за життєвістю і практичністю руський спір користолюбців і некористолюбців перевищував своїм історичним охопленням східне ­аскетичне богослів’я. Він має бути прирівняний до візан­тійського богослів’я про симфонію Церкви і держави. Москва усвідомлювала своє теократичне покликання ­такою ж мірою, як старий і новий Рими. Однак практичне­ сход­ження на цю вершину було припинене в період "смут­­них часів”. Зовні Руська Церква здавалася не ­менше, а навіть більше, ніж раніше, благоліпною, бо при­кра­силася достоїнством патріархату. А злет руської богословської думки відставав. Церковне життя зосереджувалося на стороні другорядній, але психоло­гічно ха­рак­терній для руського релігійного темпераменту, на стороні обряду та богослужіння. Руська Церква розуміла в цій сфері, можливо краще від усіх інших християнських народів, суть та культуру обряду, але у неї не вистачало технічної озброєності через відсутність  шкіл, а також історичних знань.

Церковні люди на Русі усвідомлювали нестаток богословської освіти через відсутність вищих духовних шкіл. У “смутні часи”, за Самозванця, виникало питання про відкриття університету на зразок західних. Але негативна реакція на все західне закрила питання про школу в цій формі. Однак у той самий час виникло тяжіння до відкриття шкіл грецького, тобто православного, зразка. Патріарх Філарет був упереджений навіть проти Києво-Могилянської школи. Він зробив спробу відкрити школу грецького типу.

З установленням патріаршества після "смутних часів” руська державність і культура оновилися і рушили вперед, назустріч неминучим реформам усього руського життя, в напрямку його синтезу із Заходом.

Мрія про руське патріаршество виникла в першій половині XV ст. в момент усвідомлення Руською Церквою перенесення на неї з переможеного Константинополя вселенської місії православ’я. І один з ідеологів цієї місії, посольський товмач Димитрій Герасимов, автор “Повісті про білий клобук”, пророче передбачив руське патріаршество.

Становище на православному Сході  глибоко змінилося з падінням Константинополя як державної опори православ’я. Матеріально на місце Константинополя стала Москва. Зубожілий Схід рішуче до неї потягся.

Ідея патріаршества органічно виросла з усієї історії Руської Церкви московського періоду. Наприкінці XVI ст. виник новий привід для встановлення в Москві патріаршества. Цим приводом були чвари через Церкву і православ’я між Руссю та Литвою-Польщею. У 1415 р. литовський князь добився відокремлення частини Руської Церкви від Москви. А наприкінці XVI ст. це відокремлення завершилося Брестською унією 1596 р. Одним з мотивів унії її прибічники висунули “кволість” грецького Сходу. І вже одним цим вони викликали у руських людей почуття рівночесності – у формі патріаршества, і навіть переваги над греками (див. проф. прот. Н. Ф. Никола­євський, "Христианское учение”, 1879 р.).

Установлення на Русі патріаршества стверджувало серед руських сподівання, що Південно-Західна Русь, яка стала Україною, роздавлена під п’ятою латинства, піднесеться духом від свідомості того, що Московська митрополія вже стала патріархатом, що Схід не вмирає, а відроджується і кличе до того ж відродження своїх православних братів у Литві та Польщі. Національний престиж Москви, державний і церковний, завжди тримав у сфері уваги велике історичне питання: хто переможе на Східно­європейській рівнині –  "пихатий лях чи вірний рос?” (Пушкін).

Питання про патріаршество спалахнуло в Москві, тільки-но на кордоні Руси з’явився Антиохійський патріарх Іоаким, який проїхав через Львів і Західну Русь у найвідповідальніший момент її життя, напередодні Брестської унії, й активно підтримав там православ’я. Поява східного патріарха на Руській землі стала небувалим фактом за всю історію Руської Церкви. У руських з’явилося, поряд з пошаною до своїх отців за вірою, спадкоємців слави стародавньої Церкви, та бажанням показати своє благочестя і блиск Руської Церкви, прагнення використати цей випадок для переговорів про встановлення на Русі патріаршества. Переговори відбулися, але Антиохійський патріарх Іоаким сказав: "То справа велика, всього Собору”. Іоаким обіцяв сприяти цій справі серед своїх співбратів – східних патріархів.

У 1588 р. до Москви прибув, уперше в історії, Константинопольський патріарх Ієремія, але скоріше для збирання милостині, ніж з відповіддю на питання про встановлення на Русі патріаршества, одним словом, приїхав "з порожніми руками”. Руські вжили різноманітних заходів, пустили в хід дипломатію, пропонували самому Ієремії стати патріархом на Русі, але жити не в Москві, а у Владимирі. Патріарх Ієремія довго опирався, але потім погодився дарувати Руській Церкві патріарше достоїнство.

19 січня 1589 р. відбулася перша ділова зустріч руських архиєреїв з патріархом Ієремією. На 23 січня було призначено обрання Московського патріарха, а на 26 січня – поставлення. На обрання царська влада дивилася як на обряд. Кого обрати – було вказано патріарху Ієремії та руським архиєреям.

Процедура обрання відбулася в Успенському соборі, куди прибули патріарх Ієремія та руські архиєреї. Вона полягала в обранні трьох кандидатів (заздалегідь указаних): митрополита Московського Іова, архиєпископа Новгородського Олександра та архиєпископа Ростовського Варлаама. Руські єпископи, крім тих, які обиралися (що було їм відомо), і двоє грецьких піднялися нагору в боковий вівтар Похвали Богородиці для проведення виборів. Слід було з трьох вищезгаданих кандида­тів обрати патріарха, а також двох митрополитів, теж із трьох кандидатів. Обрання, очевидно, зводилося до під­писання трьох виборчих грамот. Підписані грамоти були принесені вниз патріарху Ієремії, а весь освячений Собор  пішов до палацу для представлення грамот царю. Патріарх Ієремія повідомив царю про обрання кандидатів і вручив виборчі грамоти. Цар наказав прочитати їх та обрав з трьох кандидатів на патріаршество митрополита­ Іова. Це й було актом остаточного обрання. Потому Іо­ва запросили до палацу. Цар оголосив про обрання Іова. Патріарх Ієремія благословив Іова як нареченого патріарха Московського і всієї Руси. Далі патріарх Ієремія подав царю дві інші виборчі грамоти, для двох митрополитів. Цар затвердив їх, а Ієремія благословив обра­них. Висвячення їх належало здійснити майбутньому Московському патріарху. Так відбулося наречення на патріарха.

26 січня 1589 р. в Успенському соборі відбулося поставлення Московського патріарха Іова. Під час пере­бу­вання в Москві патріарх Ієремія підписав акт про обрання та посвячення Іова патріархом Московським. А щоб надалі патріарх поставлявся достатнім числом митрополитів та архиєпископів, до двох митрополій – Новго­родської і Ростовської – додали ще дві – Крутицьку і Ка­зан­ську. Казанським митрополитом був обраний Гер­­­моген, майбутній патріарх. Крім того, визначено шість архиєпископій (у Твері, Вологді, Суздалі, Нижньому Новгороді, Рязані й Смоленську) і вісім єпископій – до двох, що були в Чернігові й Коломні, – додано ще шість: у Пскові, Білозерську, Устюзі, Ржеві, Дмитрові та Брянську.

Встановлення патріаршества в Руській Церкві було закріплене в установочому акті, за тодішньою термінологією, в "уложеній грамоті”. Вона була складена в царській канцелярії, але їй було надано форми соборного уложення. Грамота написана на великому пергаментному аркуші скорописом із золотою заставкою та золотими початковими буквами.

Зміст її не відповідає фактам. У ній стверджується,­ що встановлення руського патріаршества нібито сталося за згодою всього Сходу: "за призволенням царської величності”, за порадою "з усім освяченим Собором великого російського і грецького царствія” і згідно з “обранням” самого Ієремії Царьградського "та інших вселен­ських патріархів – Олександрійського, Анти­о­хійсь­­кого, Єрусалимського і всього собору грецького за пра­вилами божественних апостолів і св. Отець”.

Основна ідея встановлення патріаршества – ідея Третього Рима. Вона вкладена в уста самого патріарха Ієремії. На запитання царя про патріаршество Ієремія нібито відповідає: "В тобі, благочестивому царі, Дух Святий перебуває, і от блага ця думка тобою в діло  перетворена буде. Право та істинно Вашого  благородія починання, а нашого смирення і всього освяченого Собору тої превеликої справи здійснення. Оскільки ветхий Рим упав од аполінарієвої єресі, а другий Рим – Константинополь – був у володінні безбожних турків, то твоя, благочестивий царю, велика російська держава – третій Рим – перевищила благочестям усі попередні царства, вони об’єдналися в одне твоє царство, і ти один тепер іменуєшся  християнським царем у всьому всесвіті: тому і превелике діло (встановлення патріаршества) за Божим Промислом, молитвами чудотворців руських і на твоє прохання у Бога і за твоєю порадою, здійсниться”.

Слід думати, що ця руська редакція слів Ієремії не є простою неправдою. Вона зіткана з тих компліментарних слів, які не раз приватно і в офіційних промовах виговорював Ієремія про Московське православне царство і руське благочестя.

Далі в "уложеній грамоті” йде пункт про нові  митрополії та єпархії; про поставлення руських патріархівів за обранням Собору і затвердженням царя, з повідомленням Вселенського патріарха; про поставлення єпископів патріархом після обрання їх Собором з утвердженням царя.

Під "Грамотою” стоїть печатка царя, але не його підпис. Далі йдуть підписи Ієремії та Іова й їхні печатки, підписи митрополитів та архиєпископів з їхніми печатками. Всього 32 підписи. Серед них – підписи архиман­дритів, ігуменів і соборних старців як повноправних членів Собору, а також підписи греків – митрополита Монемвасійського Ієрофея, митрополита Еласського Арсенія і архимандрита Христофора.

Після від’їзду патріарха Ієремії мало відбутися затвердження східними патріархами Московського Патрі­архату. У травні 1590 р. патріарх Ієремія зібрав у Константинополі Собор у руській справі. На ньому були Антиохій­ський патріарх Іоаким та Єрусалимський патріарх Софроній. Олександрійський патріарх Сильвестр був хворий і до початку Собору помер. А його місцеблюститель Мелетій Пігас не схвалював дій патріарха Ієремії.

На Соборі патріарх Ієремія доповів на своє виправ­дання про обставини його московських дій з описом величі Московського царства. Він передав Собору прохання московського царя. За словами соборного діяння, Ієремія розказав у своїй промові, зверненій до патріархів і єпископів, про блиск Московського царства, про благочестя царя, про щедрість і честь прийому в Росії і, нарешті, про царське прохання – встановити руське патріар­шество; що не можна знехтувати волею царя: "яко єдин сей є нині на землі цар великий православний, то недостойно було чинити проти волі його”. А тому Ієремія поста­вив Іова на патріарха і підписав "хрисовулу”, тобто "уложену грамоту”. Тепер Ієремія просить схвалити його дії.

Патріархи, почувши про ті "достохвальні справи”, визнали і цю справу "вдячною і благословенною”. Постанова в скороченому вигляді була такою: "По-перше, визнаємо і стверджуємо поставлення в царственному граді Москві патріарха Іова, нехай шанується й іменуєть­ся­ він і надалі з нами – патріархами і нехай буде чин йому в молитвах після Єрусалимського; а на чолі й у началі тримати йому апостольський престіл Константинополя, як і інші патріархи тримають; по-друге, патріарше­ ім’я і честь дані й утверджені нині не самому лише патріарху Іову, але призволяємо, щоб і по ньому поставлялися­ Московським Собором патріархи в Росії за правилами, як почалося від цього співслужителя нашого сми­­рення і в Святому Дусі улюбленого брата нашого Іова. Для того й затверджена ця уложена грамота на пам’ять довіку, літа 1590, місяця травня”. Грамоту підписали Кон­стантинопольський патріарх Ієремія, Антиохійський патріарх Іоаким, Єрусалимський патріарх Софроній (Олександрійська кафедра тоді була вільною) і присутні на соборі 32 митрополити, 19 архиєпископів і 20 єпископів.

Коли митрополит Тирновський вирушав до Москви з постановою Собору, дорогою він зібрав підписи єпископів болгарських і молдавських. Звідси велика кількість підписів, а не від численності Собору.

Патріарх Олександрійський Мелетій деякий час не погоджувався визнати патріаршество в Руській Церкві, але потім вирішив поїхати до Константинополя і зібрати там Собор усіх  патріархів. Мелетій сподівався майже згас­­лу від захоплення Папою та унією грецьку просвіту утвердити на матеріальній базі багатої та благочестивої Москви під захистом православної держави. Він писав ца­рю Федору: "Заводь у себе, царю, училище грецьких на­ук, бо у нас джерело мудрості загрожує вичерпатися зовсім”.

Собор відбувся 12 лютого 1593 р. під головуванням патріарха Олександрійського Мелетія Пігаса, най­осві­ченішого з патріархів. Патріарх Ієремія помер. Патрі­арх Мелетій писав царю Федору: "Сам я один уклав той том соборний, в якому утверджувався патріарший пре­стіл твого православного царства із звичайними та кано­нічними підставами”, і "надсилаємо його твоїй дер­жа­ві, як певний стовп патріаршому престолу твого царства”.

У промові до собору патріарх Мелетій пояснив, що  питання вирішується ясно і беззаперечно на основі правил Вселенських Соборів. Чи можна встановити патріар­шество в Москві? На це питання дає відповідь 28-ме правило Халкидонського Собору. Константинопольському патріарху там дано переваги заради царственого ­града Нового Рима. Те саме застосовне і до Москви. Руському патріарху належить честь, рівна за чином і достоїнством з іншими патріархами.

Отже, патріаршество в Руській Церкві було встановлене всіма східними патріархами навіки. Москов­ському патріарху було визначено п’яте місце після Єрусалимського патріарха.

Установлення патріаршества в Руській Церкві збіглося зі "смутними часами”. Воно висунуло Москов­ських патріархів на перші місця в політичному житті Руської держави. Вони пробуджували в народі патріотичні почуття. Але тільки-но "земля заспокоювалась”, патріар­хи знову відходили від політичної діяльності. Однак це не означає, що вони усувалися від громадського життя. Патріарх і митрополити та  єпископи систематично по п’ятницях засідали на раді у царя. І цар вислуховував думку патріарха та інших духовних осіб раніше, ніж думку бояр.

 

Роль патріарха Іова

У 1603 р. з’явився перший цар-самозванець. Іов, уже старий і хворий, твердо став за Бориса. За підписом Іова були відіслані спеціально викривальні грамоти, одна з яких була адресована Раді Корони Польської. В ній Лжедмитрій називався грубим обманщиком, колишнім ченцем Григорієм Отреп’євим. Друга грамота була послана військовому главі Речі Посполитої князю Констянтину Івановичу Острозькому, який особисто знав Отреп’єва, з проханням викрити його й арештувати. Та всі ці аргументи і  напучення патріарха Іова не були взяті до уваги Польщею, яка вперто робила ставку на фальшивого царя. Лжедмитрій підходив до Москви. На авторитет Церкви та патріарха лягла відповідальність за врятування Москви й вітчизни. Патріарх часто з амвона запевняв натовп, який повірив самозванцю, у справжній смерті царевича Димитрія. З Углича до Москви була привезена мати царевича Димитрія черниця Марфа (остання дружина Івана Грозного, Марія Нагая) для публічних заяв про дійсну смерть її сина. У тому ж дусі патріарх писав послання воєводам, військам і дворянам по всій Русі. В січні 1605 р. патріарх дав вказівки єпархіальним архиєреям звернути увагу народу на те, що справа загрожує відібранням у нього православної віри та оберненням його на католицтво. 13 квітня цар Борис Годунов помер. Бунтівний натовп на вимогу самозванця вдерся до Успенського собору, щоб обезглавити Церкву і фізично знищити патріарха. Патріарх Іов мужньо стояв біля ікони Владимирської Богоматері і молився. Його залишили живим, але видалили з Москви. Патріарх просив відіслати його на батьківщину, в Старицький монастир. Тут 19 червня 1607 р. патріарх Іов помер.

Установлення патріаршества в Руській Православній Церкві мало важливе значення не лише для руського православ’я, а й для всієї нашої Вітчизни. Особливо важливе значення мало патріотичне служіння святителя Гермогена, другого Московського патріарха.

Патріаршество недовго проіснувало на Русі. До Петра І, як відомо, було всього лише десять патріархів. Петро І, активно і владно втручаючись у діяльність Руської Церкви мірою здійснення своїх історичних починань щодо прилучення Росії до західної цивілізації, все більше сповнювався духом державного утилітаризму, притаманного на той час Європі, що привертала його погляди. В Руській Церкві він був схильний бачити передусім морального вихователя слухняних підданих.

І не духовна вина Руської Церкви, а історична біда російської державності призвела до того, що Православна Церква, яка багато в чому збагатила державне життя Росії, духовно не примирившись, була змушена понад двісті років смиренно поступатися державній волі росій­ських імператорів, чекаючи того моменту, коли з відновленням Московського патріаршества повернеться традиційна форма церковного управління.

Слід зазначити, що як установлення, так і відновлення патріаршества в Руській Церкві відбулися у відповідальні й переломні періоди історії нашої Батьківщини. Відновлення патріаршества не було простою реставрацією церковного устрою, що існував колись. Це був акт творчого самовизначення Руської Православної Церкви, здійснений нею в переломний період історичного розвитку нашої держави. Роки революційних перетворень у нашій країні виявилися багато в чому несприятливими для Руської Церкви. Загострена ідеологічна ситуація вилилася у 1919 р. в кампанію з розкриття та вилучення мощей. Почали закриватися духовні навчальні заклади і монастирі. За цих умов патріаршество мало важливе значення як у збереженні єдності Церкви, так і в знаходженні правильного шляху здійснення її вікової місії в умовах нового соціалістичного суспільства. Служіння Святішого патріарха Тихона мало виключно важливе значення для Руської Православної Церкви.

Як відомо, продовжувачем його зусиль щодо нормалізації відносин Церкви з державною був митрополит Сергій, майбутній патріарх Московський і всієї Руси. Багато непорозумінь викликала як усередині країни, так і особливо в російських емігрантських колах його "Декла­рація” 1927 р. Митрополита Сергія звинувачували в нібито непотрібному зближенні з Радянською владою. Таке зближення бачили  передусім у тому, що митрополит Сергій визнав радощі й прикрощі Радянської держави – радощами і прикрощами Церкви. Митрополит Сергій так пояснив це місце "Декларації”: "Якщо будуть на нашій Батьківщині неврожай, голод, пошесні хвороби, кривавий розбрат, які ослаблюють наш народ, то, звичайно, цьому народному горю ми не радітимемо. А якщо під керівництвом Радянської влади країна наша процвітатиме, багатітиме, поліпшуватиметься, то ми цими успіха­ми не будемо засмучуватись, як засмучувалися вороги Радянської республіки. Але, зрозуміло, якщо в країні на­шій збільшуватиметься невір’я, Церква буде переслі­ду­ватися, то ми не можемо цьому радіти, як про це заявле­но мною в листі від 1/14 березня 1928 року” (Мит­ро­полит Елевферій. Тиждень в Патріархії, Париж, 1933, с. 55).

Декларація митрополита Сергія була проголошена в період зародження культу особи. Це був складний і неоднозначний час. Віруючі громадяни нашої країни, наша Церква, як і інші Церкви та релігійні об’єднання, важко переживали цей період в історії нашої Вітчизни. Відомі незаконні репресії стосовно багатьох священно­служителів, чесних радянських громадян. У цьому відношенні церковні люди розділили долю своїх співгромадян. Ігнорування радянських законів релігії призвело до  припинення життєдіяльності багатьох і багатьох релігійних товариств. Руйнування численних храмів, що були пам’ятками архітектури різних історичних періодів, завдало значної шкоди нашій культурі.

Однак, незважаючи на всі складнощі й помилки того періоду, Руська Православна Церква лишилася вірною наміченому декларацією митрополита Сергія курсу – ділити радощі й горе зі своїм народом. Це вона підтвердила не на словах, а на ділі в суворі роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.) радянського народу з фашистською Німеччиною.

Зараз у нашій країні відбувається процес перебудови, демократизації та гласності. Руська Православна Церква неодноразово заявляла про свою підтримку й участь у процесі оновлення нашого соціалістичного суспільства. Процес  перебудови глибоко і всебічно торкнувся Церкви. Віруючі разом з усіма співгромадянами перейняті глибокою турботою про теперішнє і майбутнє нашої єдиної та неподільної Вітчизни. Церква закликає своїх чад без лінощів наслідувати християнські ідеали, зберігати і зміцнювати в сім’ї такі нетлінні духовні скарби, як любов, цнота, взаємна жертовність. Ми знаємо, що в таких сім’ях люди виховуються в любові до Бога і ближнього, у відданості своїй Вітчизні. Разом з тим, ос­кіль­ки сповідувані нами моральні цінності мають і за­гальнолюдський характер, ми віримо, що наші зусилля сприяють водночас і духовному оновленню нашого сус­пільства.

Відкриваючи цю Міжнародну наукову церковну конференцію, присвячену 400-літтю встановлення патріаршества в Руській Православній Церкві, ми сподіваємося почути багато цікавих доповідей, провести дискусії по них і таким чином зробити внесок в осмислення історії нашої Церкви.

 

1989 р.