Про духовний образ

Ісуса Христа за Євангеліями

 

 

 

 

Таїна Господа нашого Ісуса Христа полягає не стільки в Його Божественності, скільки в Його Боголюд­стві. Неймовірне чудо не тільки в тому, що слава Божа сяє в рисах Його обличчя, але і в тому, що Бог став справ­ж­ньою людиною. Християнське благовістя свідчить не тільки про підняття тварної людини до висот Божественності, не тільки про обоження людської природи, але й про сходження Божества, Сина Божого, до рабського вигл­яду людини. Тому твердження, що Ісус Христос є пов­на, довершена людина, що Він за всієї Своєї істотної єдності з Богом Отцем і Святим Духом не тільки прийняв­ людське тіло, але й людську душу, людську свідомість, людську волю, людські почуття, що Він у повному й дій­с­ному розумінні став як один з нас, – це твердження таке саме значуще, як і твердження, що Цей Чоловік є Бог.

У цій статті йдеться тільки про людську природу Господа нашого Ісуса Христа і свідомо залишається осторонь Його Божественна природа. Духовно-моральний образ Ісуса Христа стоїть перед нами як щось зовсім нове. Він не має нічого аналогічного в історії людства, і Його не можна зрозуміти з аналізу попередньої та сучасної Йому історичної обстановки. Розуміння Його особистості може дати нам тільки Сам Ісус Христос. Він Один знає, що Він Собою являє, яке місце Він посідає в дуже складній реальності. Наша спроба говорити про духовний образ Ісуса Христа зроблена тільки на підставі євангельських свідчень про Нього.

Євангелісти зосереджують свою увагу не стільки на земному, людському явленні Ісуса Христа, скільки на величі Сина Божого – Спасителя світу, тому в Євангеліях­ не дається  вичерпного історичного образу Ісуса Христа.­ Перед поглядом євангелістів стояв Христос воскреслий, просвітлений, небесний. Тому вони описували Його зем­не­ життя на фоні Божественної сутності. Вони описували­ це життя безпосередньо й просто, не прагнучи якось прикрасити його, бо слава Його воскресіння була ще яскра­­-ві­шою на фоні бідного, приниженого життя Ісуса Христа.

Різдво Ісуса Христа, за сучасними науковими дослідженнями, припадає на 5-й або початок 6-го року до нашого літочислення. На підставі тих самих досліджень смерть Ісуса Христа слід віднести на кінець березня початок квітня 29-го року* . Таким чином, Йому було близько 34 літ, коли Він  був розіп’ятий. Суспільне служіння Спасителя тривало три з половиною роки, отже, Йому було 30 років, коли Він залишив Своє рідне місто Назарет і пішов до Йордану, щоб хреститися від Іоана. Крім того, згідно з юдейським переданням, учителеві, який ставав до суспільного служіння, треба було мати вік не менш як 30 років. Отже, Ісус Христос почав свою проповідь у розквіті сил.

Яким був Його зовнішній вигляд? Звичайно, Він не відрізнявся Своїм одягом від юдеїв і рабинів того часу. В будь-якому випадку він не носив особливої одежі, як Іоан Хреститель, що мав одяг з верблюжого волосу і шкіряний пояс (Див.: Мф. 3, 4). Подібно до Своїх сучасників-юдеїв, Христос носив звичайну вовняну довгу сорочку (хітон), пояс і плащ, а також взуття – сандалі. З історії Його страждань нам відомо, що хітон Його був не зшитий, а весь тканий зверху (Див.: Ін. 19, 23). Ісус Христос осуджував перебільшену турботу про одяг (Див.: Мф. 6, 28). Що стосується тіла, Він уникав усього, що впадало в очі, незвичного. За юдейським звичаєм Він мав бороду, а як назорей (Див.: Мф. 2, 23) – довге волосся.

Він застерігав від поширеного серед юдеїв надаван­ня надмірної уваги культовим обмиванням і картав фари­сеїв за те, що вони очищали зовні чаші й блюда, а всередині повні були злодійства і неправди (Див.: Мф. 23, 25). Але це не заважало Йому приділяти велику увагу чистоті й розумному догляду за тілом. Навіть у час посту­ і покаяння Він радить умиватися і намащувати голо­ву (Див.: Мф. 6, 17). Він Сам миє Своїм ученикам ноги перед пасхальною трапезою (Див.: Ін. 13, 5) і докоряє Си­монові-фарисеєві за те, що той не дав Йому води на но­­-ги і  не помастив оливою Його голови (Див.: Лк. 7, 44–46).

Серед богословів існує думка, що фізична зов­нішність Ісуса Христа мала бути привабливою, такою, що  прихиляє до себе. Щоправда, в Євангеліях немає ніяких прямих повідомлень про це, на що звернув увагу ще в кінці ІІ ст. святий Іриней Ліонський. Свідчення євангеліста Луки, що в дитинстві Ісус Христос “зростав у пре­мудрості і віком, в любові у Бога і людей” (Лк. 2, 52), деякі богослови розуміють як побічну вказівку не тільки на Його духовне зростання, але й на Його тілесну привабливість. Деякі з них звертають увагу на слова Ісуса Христа: “Світильником тіла є око. Отже, якщо око твоє буде чистим, то і все тіло твоє буде світлим” (Мф. 6, 22), – і бачать у цьому вказівку на значимість здорового людського ока, про що Ісус Христос знає з особистого досвіду. Звідсіля робиться висновок, що щось світле, осяйне мало виходити від Його постаті, що прихиляло до Нього всіх людей з тонкими почуттями. Тому не випадково у жінки з народу мимовільно вирвалася захоплена похвала: “Блаженна утроба, що Тебе носила, і груди, що годували Тебе!” (Лк. 11, 27). Відповідь Ісуса Христа: "Блаженні ті, що слухають слово Боже і виконують його” (Лк. 11, 28) дає зрозуміти, що ця жінка поряд з Його духовною довершеністю мала на думці і тілесну привабливість.

Негарний, потворний чи бодай непоказний вигляд приписували Ісусу Христу давні письменники Іустин Філо­­соф, Климент Олександрійський та Оріген. Вони посила­лися на тлумачення пророцтва Ісаї про "раба Божого”, в якого не буде привабливого вигляду і краси. Те, що пророк Ісая говорив про жалісний вигляд страдника Христа, вони віднесли до Його людського образу взагалі. Можливо, що це пояснення випливало з неоплатонічних поглядів, згідно з якими взагалі тіло вважалося за щось негідне людини, за темницю душі, а прекрасного тіла треба було боятися – як диявольської спокуси. Тому вони й приписували Спасителеві жалюгідний вигляд.

Ми не знаємо, чи мав Ісус тілесну вроду, але безсумнівно, що Його духовна краса повинна була відображатися і на Його зовнішньому вигляді. Євангелісти свідчать, що Ісус Христос справляв сильне враження на народ, особливо на хворих, грішників і грішниць. Це було наслідком не тільки Його духовних сил, але і Його зов­нішнього образу. Особливо виразистими мали бути очі Ісуса Христа. Знаменно, що євангеліст Марк, переда­ючи ті чи інші слова Спасителя, вживає приблизно такі слова: "І Він поглянув на них і сказав” (Див.: Мк. 3, 5, 34; 5, 32; 8, 33; 10, 21, 23, 27). В Його погляді було щось владне, те, що підкорює.

Із зовнішньою благовидістю в Ісуса Христа поєдну­ва­лося фізичне здоров’я. Як свідчать євангелісти, Він був дуже витривалою, здоровою людиною. В Євангеліях немає ніяких вказівок на те, щоб Ісус Христос колись хворів на щось. Усі страждання, яких Він зазнав, були наслідком Його спокутного подвигу. Його тіло було загартованим, про що свідчить хоча б Його звичка починати з раннього ранку Своє служіння. "А вранці, ще затемна, – пише єван­ге­ліст Марк, – вставши, вийшов і пішов у безлюдне місце і там молився” (Мк. 1, 35), "Коли ж настав день, покликав­ учеників Своїх і обрав з них дванадцятьох” (Лк. 6, 13).

Таким самим ясним і радісним було ставлення Ісуса Христа до природи. Він любив гори і море. Після напруженої денної праці Він любив вийти на безлюдну вершину або ж вирушав у нічній тиші в човні по мерехтливих водах Тіверіадського моря (Див.: Мк. 4, 35; 6, 32). Все суспільне служіння Ісуса Христа було життям мандрівника: Він ходив і подорожував по Юдеї, Галилеї, Самарії аж до Тира і Сидона. І ці подорожі Він робив, маючи мінімум спорядження, як Він цього вимагав і від Своїх учеників. "Нічого не беріть на дорогу: ні палиці, ні торби, ні хліба, ні срібла, і не майте по дві одежі” (Лк. 9, 3). Тому Йому часто доводилося терпіти голод і спрагу. Він подорожував під палючим промінням сонця, нічим не притіненими стежками, крізь дике нагромадження скель. Значна частина суспільного служіння Ісуса Христа проходила не в домашньому затишку, а серед відкритої природи, що зазнавала всіх змін погоди.

Спаситель народився і помер у малонаселених місцях. Між Вифлеємським вертепом для худоби і Голгофським пагорбом минуло Його земне життя, більш безпритульне й бідне, ніж життя птахів, що мають гнізда, і лисиць, які живуть у норах. Якщо Він заходив у доми, то це були доми Його друзів або знайомих; Сам же Він не мав де голови прихилити (Див.: Мф. 8, 20). Безсумнівно, Ісус Христос багато разів ночував під відкритим небом, тому з особистих спостережнь знав польові лілеї, птахів. Знав Він і життя мандрівника, повне трудів і незвичних напружень. Євангеліст Марк не раз підкреслює, що інколи вони не мали часу навіть попоїсти (Мк. 3, 20; 6, 31). Допізна до Нього сходилося багато хворих (Див.: Мк. 3, 8), а разом з ними йшли Його вороги – книжники та фарисеї. Виголошувалися промови, точилася небезпечна словесна боротьба, і тому, природно, зростала душевна напруженість. До цього долучалися стомливі розмови з власними учениками, що своїм нерозумінням і себелюбством примножували турботи Спасителя. Але серед найнезвичайніших несподіванок Ісус Христос ніколи не втрачав повного самовладання. Так, наприклад, під час подорожі по Генісаретському озеру Він спокійно спав, доки перелякані ученики не збудили Його. Це свідчить про те, що Господь володів Своїми почуттями і був далекий від метушливості й боязні.

Як виявляв Себе Ісус Христос у постаті простої людини? В чому виражалася Його духовна людська сутність? Євангелісти підкреслюють у людській істоті Ісуса Христа виразну цілеспрямованість мислення і твердість волі в досягненні своєї мети. Він бачив  сенс Свого земного життя у виконанні волі Отця Небесного, і цю волю Він виконував до останнього кінця, до пролиття крові й навіть смерті. В Його постійно повторюваних висловах: "Я прийшов”, "Я не прийшов” виявляється це ясне щодо мети, повне рішучості "так” і "ні” Його життя. Ісус Христос говорив так: "Не мир прийшов Я принести, а меч” (Мф. 10, 34). "Я прийшов прикликати не праведників, але грішників до покаяння” (Мф. 9, 13). "Прийшов бо Син Людський знайти і спасти, що загинуло” (Лк. 19, 10). "Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою на спасіння багатьох” (Мф. 20, 28; Мк. 10, 45). "Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків: не порушити прийшов Я, а виконати”  (Мф. 5, 17).

Ісус Христос знає, чого Він хоче, і знає це від самого початку. Вже дванадцятирічним отроком в Єрусалимському храмі Він ясно усвідомлює мету Свого життя й діяльності: "Хіба ви не знали, що Я маю бути в тому, що належить Отцю Моєму?” (Лк. 2, 49). Три спокуси в пустелі являють собою переможну боротьбу Ісуса Христа з богопротивною можливістю використати Свою месіанську силу для самозвеличення, для егоїстичних цілей, а не для збудування Царства Божого. В боротьбі із спокусами від самого початку Свого суспільного служіння Спаситель бачить нову путь самовіддавання й пожертви в ім’я виконання волі Божої і рішуче йде тим шляхом. Згодом не тільки вороги пробували відвернути Його з цього шляху, але й ученики, як це сталося в Кесарії Филиповій в протесті апостола Петра: "Будь милосердний до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою” (Мф. 16, 22). Були ще інші подібні випадки: (Див.: Мк. 3, 21; Ін. 6, 57), коли доходило до того, що "багато з учеників Його відійшли від Нього і вже з Ним не ходили” (Ін. 6, 66). Але Ісус Христос далі йшов Своїм шляхом. У цьому випадку Він не умовляв Своїх учеників, а сказав: "Чи не хочете відійти і ви?” (Ін. 6, 67).

За  весь період суспільного служіння Господь ні в чому не виявляв нерішучості, сумніву або вагання і не відмовився від жодного Свого слова. Йому були чужі не­обдумана поспішна діяльність чи, тим більше, угодовство та пошуки компромісів. Він говорив: "Хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого” (Лк. 9, 62). "Який цар, ідучи на війну проти ін­­шого царя, не сяде і не порадиться спершу, чи під силу йому… встояти проти того, хто йде на нього?” (Лк. 14, 31; пор. Лк. 14, 28). Ісус Христос ніколи не говорив і не діяв інакше. В Нього слово сполучалося з ділом. І все Його життя було втіленням повної єдності. Тому Він і інших учив: "Нехай буде слово ваше: так – так; ні – ні; а що зверх цього, те від лукавого” (Мф. 5, 37). Його образ був втіленням правди, прямоти й сили. Тому навіть вороги Його не могли сказати про Нього іншого, як: "Учителю, ми знаємо, що Ти справедливий і не прагнеш будь-кому догодити” (Мк. 12, 14).

Сконцентрована воля Ісуса Христа робила Його повелителем, вождем і царем. Він прикликає Симона й Андрія, і вони кидають свої сіті (Див.: Мк. 1, 16). Він прикликає Якова та Іоана, і вони залишають батька свого разом з робітниками (Див.: Мк. 1, 20). Він виганяє торговців з храму, і ніхто не противиться Йому. Це викли­кало навіть в учнів шанобливу боязнь  перед Учителем. Євангелісти постійно відзначають, як вони  дивувались і лякалися від Його промов і вчинків (Див.: Мк. 9, 6; 6, 51; 4, 41; 10, 24, 26), і не наважувалися говорити з Ним (Див.: Мк. 9, 32). Євангеліст Марк, описуючи прямування Ісуса Христа в Єрусалим на смерть, свідчить: "Ісус ішов попереду них, а вони жахалися і, йдучи за Ним слідом, боялися” (Мк. 10, 32).

Ця тремтлива боязкість властива і натовпам народним. "Вони полякались” – це було перше почуття, яке виникало в людей, коли вони бачили Ісуса Христа (Див.: Мк. 5, 15, 33, 42). Він не був як один з них. Він не був також схожим на жодного з таких вождів, як книжники і фарисеї. Він був як Той, що має владу. Така велика вищість була в образі Ісуса Христа. Ця вищість змушувала народ порівнювати Його з найвидатнішими відомими юдеям особами, як-от Іоан Хреститель, Ілля та Єремія. Ісус Христос знав про цю Свою істотну відмінність від усіх людей, тому запитав учеників: "А ви за кого Мене вважаєте?” (Мф. 16, 15). Господь знав, що Він не був як усі, тому Він любив самотність. Проповідуючи, зціля­­-ю­чи, Ісус Христос віддавав Себе всього народові, але, скінчивши це, Він відходив на усамітнене місце. "Відпустивши народ, Він зійшов на гору помолитися на самоті; і ввечері залишився там один” (Мф. 14, 23). Це усамітнення не було самотою, бо Христос перебував у єднанні з Отцем Небесним.

Небачено сконцентрована й дисциплінована воля Ісуса Христа і Його психологічно стиснена сила розряджалися назовні суворим словом і сміливою дією, коли злісні ворожі сили виступали проти Нього. Тоді в Ньому спалахував священний гнів, як у пророків Старого Завіту або як у Мойсея, що колись кинув у гніві на землю скрижалі Завіту. В Ісусі стримана воля сполучалася із священним гнівом. Сильні емоції відчуваються в словах Спасителя: "Відійди від Мене, сатано!” (Мф. 4, 10), звернених до диявола, що спокушав Його; "Відійди від Мене, сатано! Ти спокуса Мені!” (Мф. 16, 23) – владно мовить Він апостолові Петру. “Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня” (Мф. 7, 23), – так скаже Він тим, хто не вчинив нічого доброго своїм братам на землі. Тут не тиха, спокійна стриманість душі, а порух гніву з глибини душі. Цим полум’яним почуттям людини дихають і багато Його притч (Див.: Мф. 13, 41, 49; 18, 34; 22, 13; 25, 1–14; 25, 33; Лк. 12, 46). У них гуркочуть громи і спалахують блискавки. Сполучність почуттів і настроїв, з яких народилися притчі про бур’ян, про невід, про десятьох дів, про таланти, про овець і козлів, про немилосердного раба, про весілля сина царевого, про доброго й злого управителів, – повні динаміки. В них немає найменшого сліду сентиментальної розчуленості.

Промови Ісуса Христа проти фарисеїв і книжників, проти панівної касти, проти вчителів Ізраїлю горять полум’яним обуренням. "Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що поїдаєте доми вдовиць, напоказ довго молитесь: за те ще більший осуд приймете… Вожді сліпі, що відціджуєте комара, а верблюда поглинаєте! Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що очищаєте зовні чаші і блюда, тоді як усередині вони повні злодійства і неправди” (Мф. 23, 14, 24-25). В цих словах почувається велике обурення Ісуса Христа. Той самий священний гнів з не меншою силою відчувається і в Його діях, особливо при очищенні храму. "Ісус, увійшовши до храму, почав виганяти тих, що продавали і купували в храмі; і столи мінял, і лави тих, що продавали голубів, поперекидав. І не дозволяв, щоб хто переніс через храм будь-яку річ” (Мк. 11, 15–16). І сказав: "Чи не написано: дім Мій домом молитви назветься для всіх народів? Ви ж зробили його вертепом розбійників” (Мр. 11, 17).

І в інших місцях євангелісти оповідають про божественний гнів Христа. Так, наприклад, Він виявляє невдоволення Своїми учениками, коли ті не давали дітям приходити до Нього (Див.: Мф. 19, 14); відчуває гнів, коли фарисеї у закам’янілості сердець своїх відмовляються прозріти і задумують погубити Його (Див.: Мк. 3, 5–6). Траплялося, що внутрішнє невдоволення і зранене почуття істини й правди розряджалися в сильних і дошкульних словах про лицемірів, про зміїв, поріддя єхиднове. (Див.: Мф. 23, 33). Він  навіть не боявся володаря Своєї країни, царя Ірода, назвати лисицею (Див.: Лк. 13, 32). Ісус Христос не був боязким і кволим, коли треба було свідчити про істину. Його гнів був виявленням вищої моральної свободи та істини. Він і "прийшов у світ, щоб свідчити про істину” (Ін. 18, 37).

В образі Ісуса Христа захоплюють Його правдивість і прямота. Це загартоване, наче сталь, "так” і "ні” привертало до Нього учеників. Його внутрішній дух ясно виявлявся в коротких і стислих висловах, які поряд з Його притчами були безпосереднім відбиттям Його ясної волі й цілості, послідовності та внутрішньої чистоти до такої міри, що в них відчувається непідробне дихання споконвічності. "Коли око твоє спокушає тебе, вирви його й кинь від себе” (Мф. 18, 9). "Хто загубить душу свою заради Мене, збереже її” (Мф. 10, 39).

З цього дехто робить несправедливий висновок, що Ісус Христос нібито належав до типу радикальних людей або принаймні до числа мрійників, для яких сіра поверховість з її людьми й справами зникає в сяйві їхнього  захопливого ідеалу. Ісус Христос не був таким.

Як Він ставився до явищ і людей Свого оточення, до реальності Свого часу, до "тут” і "тепер”? З євангель­сь­­ких оповідань видно, що Ісус Христос виявляв до всього­ розумний і раціональний підхід. Його мислення було ясним, чітким і логічно послідовним. Скільки не намагалися вороги спіймати його на словах, вони змушені були з соромом відступити, бо не могли нічого протиставити ­гос­троті Його думки. Він умів викрити саддукеїв, які не визнавали воскресіння мертвих, на підставі ними ж са­­мими засвоєного поняття про Бога. Так, коли вони визнають Бога Богом Авраама, Ісаака та Якова, то це визнання має сенс тільки в тому випадку, якщо Авраам, Ісаак та Яків не мертві, а живі, – тому що Бог не є Бог мертвих, а живих (Див.: Мк. 12, 18–27). Так само використовує Ісус Христос проти фарисеїв їх власне тлумачення одного рядка з псалма (Пс. 109, 1): "Сказав Господь Господу моєму”. З того, що Давид власного нащадка називає "Господом”, Ісус Христос доводить Божественне походження Месії з роду Давидового. "Якщо Давид зве Його Господом, то як же Він син йому?” (Мф. 22, 45).

І як тут, у схемі рабинського шкільного богослів’я, Ісус Христос виявляє ясність, точність і логічність мислення, так само Він зазвичай діє і за інших обставин. Тому Його докази завжди – як спалах блискавки, як пряма  очевидність. І цим він змушує противників до мовчання. Коли фарисеї обурювалися тим, що Він зцілив хворих у суботу, Він звів усю, для їхнього мислення майже нерозв’язну, проблему до ясних й простих запитань: "Чи годиться в суботу добро робити чи зло робити – душу спасти чи загубити?” (Мк. 3, 4). "Якщо у кого з вас осел або віл упаде в колодязь, чи  не одразу ж витягнете його і в день суботній?” (Лк. 14, 5).

Можна сказати, що ця боротьба Ісуса Христа проти законницького фарисейського благочестя була боротьбою ясного і простого мислення проти покрученості й тупої упередженості законницької казуїстики, проти неймовірно вузького й закостенілого тлумачення Писання. Його афоризми, спрямовані проти фарисейства, містять саму суть релігійно-моральних вимог. Ісус Христос Своєю могутньою рукою скидає зі святині зовнішні людські прикраси, всі "людські настанови” (Див.: Мф. 15, 9; Мк. 7, 7), всі "передання старших” (Див.: Мф. 15, 2; Мр. 7, 3, 5). Він відкривав саму сутність Закону, серцевину святого й морального. "Лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і кмину, а облишили те, що є найважливіше в законі: суд, милість і віру” (Мф. 23, 23). Звільняючи святе від усіх людських додатків, Він досягав того, що святиня починала сяяти всією своєю глибиною, чистотою і силою. "Ви чули, що було сказано древнім: не чини перелюбу. А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив  перелюб з нею в серці своєму” (Мф. 5, 27). "Ви чули, що було сказано древнім: не вбивай… Я ж кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду” (Мф. 5, 21).

Погляд Ісуса Христа не обмежується тільки зовніш­ньою стороною людських учинків. Він бачив і знав весь їх внутрішній зміст і способи зародження їх у людському серці. "Зсередини, від серця людського, виходять лихі помисли” (Мк. 7, 21). Звідсіля поставала Його боротьба проти зовнішнього формально юридичного розуміння і витлумачування фарисеями Закону Мойсеєвого. Звідсіля Його відстоювання найдовершенішої правди, далеке від будь-якого послаблення, що не припускає порушення жодної, навіть найменшої, заповіді Мойсея (Див.: Мф. 5, 19). Ісус Христос вимагав переживати і здійснювати кожну заповідь зсередини, як веління серця. Він хоче, щоб людина, як моральна особистість, діяла на підставі незіпсованої совісті, а не тільки на ґрунті зовнішніх законів.

Дух Ісуса Христа був чистий, ясний, проникливий і незалежний. Він упевнено піднімався над закостенілими забобонами свого народу. Його заклики іноді були звернені "назад до дитинства”. Він ставив дитину перед Своїми учениками і бачив у ній зародок та мірило (Див.: Мк. 9, 37; 10, 15). Його дух лине до найвищого і найдальшого, але це не заважає Йому звертатися до малого і навіть найнезначнішого в житті. Це видно насамперед з притч, у яких Він живо й тепло зображає стислими словами роботу селянина, рибалки, виноградаря, торговця перлами, орендаря і купця, поденника, тесляра і садівника, хатню хазяйку і самотню вдову, і вище по соціальних сходах – аж до судді, полководця і царя. Так барвисто й різноманітно змальовує Господь повсякденність: галасливу в забавах дитину на вулиці, широкі молитовні пов’язки та здовжені китиці книжників, весільний похід серед тихої ночі, веселі бенкети, суво­рий етикет за святковим столом, вкритого ранами жебрака на вулиці, безробітних, що стоять на розі вздовж огорожі, яких ніхто так і не найняв, бідну жінку в кімнаті, що засвітила свічку, щоб знайти загублену монету, щасливу породіллю, яка забуває, побачивши своє немовля, пологові муки, багатого селянина, що із задоволенням лягає спати, бо клуні його повні, – все життя і побут Його часу аж до найменших подробиць наочно, конкретно і живо зображені Христом у притчах. Так життєво й реалістично мислив Ісус Христос, і так свідомо ставиться Він до дійсності, яка Його оточує.

Таке саме розуміння дійсності спостерігається в Ісуса Христа і стосовно громадського, соціального й полі­­тичного життя. Він сприймає їх такими, якими вони були в дійсності, а не такими, якими вони могли б бути, або такими, якими Він бажав би їх бачити. Він не думає про те, щоб насильно розбити зовнішні рамки, в яких проходить життя юдейського народу. Спокусникові в пустелі, який пропонує підкорити Йому всі земні царства і змінити сенс Царства Месії, Він відповідає цілковитою відмовою: "Відійди від Мене!” (Див.: Мф. 4, 8–10). На запитання: "Чи дозволено платити податок кесарю”, Господь наказує: "Віддайте кесареве кесарю, а Боже Богові!” (Мк. 12, 17). Він Сам сплачує належний храмовий податок (Див.: Мф. 17, 27).

Христос сказав, що "ніхто не пришиває латки з нової тканини до старої одежі” (Мк. 2, 21) і "ніхто не вливає вина молодого в міхи старі” (Мк. 2, 22). Він знав, що духовно відроджені нові люди створять своє власне вираження та свої особливі форми життя. Не іззовні всередину, а зсередини назовні, від нової людини має виникати й рости нове тіло, нове суспільство.

Як Ісус Христос ставився до людей, як Він дивився на них і як судив про них? Не можна брати благовістя Ісуса Христа про любов до людей, а надто Його слова: "Любіть ворогів ваших... добро творіть тим, хто ненавидить вас” (Мф. 5, 44; Лк. 6, 27), – це найвище і найніжніше вчення, ніколи й ніким до Ісуса Христа не проповідане, – у  відриві від Його духовності та від Його благовістя в цілому. Нема ніяких підстав приймати Його проповідь про любов до ворогів за героїчну, але ексцентричну, що перевищує всяку людську міру, неможливу вимогу Його людинолюбного духу. Благовістя Ісуса Христа про любов поєднане з почуттям реального життя. Його можна правильно прийняти і пояснити саме в цьому світлі. Його любов до людей ні в якому разі не була мрійливою або ідеалізованою любов’ю.

Ісус Христос бачить людство в усій його реальності, з його гріховністю й слабкістю. Воно для Нього – "рід лу­кавий і перелюбний” (Мф. 16, 4). Ті галилеяни, кров яких пролив Пилат, і тих 18 нещасливців, що були вбиті, коли упала Силоамська башта, не були більш винні від усіх, що живуть в Єрусалимі (Див.: Лк. 13, 4). Таким чином, Він бачить весь Єрусалим у гріху. Навіть там, де самообман був би  найбільш зрозумілим – у ставленні до власних  учеників, – від Його духовного погляду не ховаються їхні слабкості й хиби (Див.: Мк. 7, 18; 8, 17–18). І в апостола Петра Він помічає дещо злоякісне й навіть диявольське (Див.: Мф. 16, 23). У Спасителя ясне око і на слабкості дітей (Мф. 11, 16–17), яких Він любить, на їхню вередливість, свавільність і поверхову грайливість. Тому Його першим словом, зверненим до людей, було слово про покаяння: "Покайтесь!” (Мф. 4, 17). Ісус Христос страждає за людство. Його любов до людей несе на собі таємні рани. Його любов можна назвати­ знаючою любов’ю. Він бачить не тільки таємну глибину людського­ серця, але знає також людську неміч і тен­діт­ність. Тому Ісус Христос забороняє всяке поспішне судження та пе­ред­часний осуд. "Не судіть, щоб і вас не суди­ли” (Мф. 7, 1). "І чому ти бачиш скалку в оці брата твого, а колоди, що є в оці твоєму, не відчуваєш?” (Мф. 7, 3; Лк. 6, 71). Ісус Христос докоряв Своїм ученикам, коли вони хотіли звести вогонь не невіруючі міста (Див.: Лк. 9, 54–56). Коли до Нього привели взяту на місці злочину жінку-перелюбницю і вимагали від Нього осуду, Він дав тим, що привели її, багато­значну відповідь: "Хто з вас без гріха, перший кинь у неї камінь” (Ін. 8, 7). Ці слова, насичені знанням любові, повні життєвості і справедливості. І це не тільки Його слова, це – Його істота. Його душа. Коли воїни плювали на Нього,  били і накладали на Нього терновий вінок, Він мовчав. Немає нічого красномовнішого за це мовчання. Очі Ісуса Христа бачили крізь грубе покривало людських пристрастей, бачили ту глибину, де людина одна, сама з собою, в своїй залежності від тілесних, душевних і сус­пільних впливів. Тому Ісус Христос не хоче судити навіть тоді, коли люди Його мучать і зневажають. Він хоче тільки прощати тих, що каються: "Не кажу тобі (Петре) – до семи, але до сімдесяти разів по сім” (Мф. 18, 22).

Любов Ісуса Христа сполучається з об’єктивним знанням психологічної зумовленості людських вчинків. Коли Він вимагає підставити ліву щоку, якщо хто вдарив у праву, то за цим дуже загостреним зворотом стоїть глибоке розуміння нелогічності прояву негідного людини тва­ринного почуття. Це тваринне почуття виникає не в гли­би­нах чистого і світлого духу, а в темних підпіллях  низьких інстинктів. Любов, усупереч усім чуттєвим нахилам, зберігає закладене Богом ставлення людини до лю­дини. Тільки той – сильна людина, хто мовчить там, де шумить лихий натовп, і хто заради духовного жертвує плотським. Ніколи Ісус Христос не був таким духовно високим і благородним, як у години Своїх страждань, коли Він молився на хресті: "Отче, прости їм, бо не відають, що чинять” (Лк. 23, 34). Любов Ісуса Христа була любов’ю­ людини, що, як ніхто інший, знала можливості людської істоти від найвищих висот і до останніх  глибин, і проте всією душею обняла людство. Саме це "і проте” робить Його любов до людей настільки незрівнянною, настільки по-материнськи ніжною, що вона лишається назавжди єдиною і тому в усі часи вабить до себе людину.

Любов Ісуса Христа ґрунтується на співчутті до людей. Вона – не просто вчення, але життя, і навіть страждання та смерть з людьми. Ця любов не просто бачить нужду людини і роздумує про те, як їй допомогти. Вона входить у цю нужду. Вона не може обмежитися простим знанням тієї нужди без того, щоб особисто не взяти її на себе. Ісус Христос виливає Свою любов на митарів і грішників. Тому Він так охоче буває серед них. Він не тільки кличе їх до Себе, але й Сам іде до них. "Закхею, злізь скоріше, бо сьогодні Мені належить бути в тебе в домі” (Лк. 19, 5), – говорить Він старшині митарів. Своїми братами Він називає людей знедолених, що зазнали краху в житті. Він почуває Себе внутрішньо пов’язаним з їхньою долею і тому вважає особисто Йому зробленим те, що робиться найменшому з Його братів (Див.: Мф. 25, 40). Ця особиста сполученість з бідними й гнобленими спонукує Його, як слугу і як раба, схилитися перед учениками і помити їм ноги. Він не прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити іншим. З бідними Він хоче бути бідним, з гнаними – гнаним, із спокушуваними бути спокушуваним, з помираючими – розіп’ятим. Він хоче прийняти в Себе і нести в Собі все людське горе, бо Він один спроможний учинити це. В цьому любов Ісуса Христа виявляється як любов Спасителя.

Євангелісти постійно підкреслюють, що Він змилосердився над людьми (Див.: Мф. 9, 36; 14, 14; 15 32; Мк. 8, 2; Лк. 7, 13). "Ісус змилосердився над ними, бо вони були як вівці, що не мають пастиря” (Мк. 6, 34). Ісус Христос, що всією силою Своєї волі прямує до надлюдської і надземної мети, далі від землі, від людей, в той же час бере на руки дітей, пестить їх і благословляє, проливає сльози над гробом Свого друга Лазаря або над приреченим на загибель Єрусалимом. Він не міг сказати "ні” там, де стикався з горем, навіть коли це було горе язичниці сирофінікіянки (Див.: Мк. 7, 26–30). Він уздоров­лює хворого, навіть коли Його звинувачують за це в пору­шен­ні суботи (Див.: Лк. 13, 14). Він виявляє Себе другом митарів і грішників, навіть коли формальні пра­­вед­ники обурюються цим (Див.: Мк. 2, 16). Він почуває­ Себе зобов’язаним сказати розбійникові, що покаявся: "Сьо­год­ні ж будеш зі Мною в раю” (Лк. 23, 43), хоча Його власні муки на хресті ледве дозволяють Йому це вимовити.

На цій підставі можна сказати, що любов Ісуса Христа до людей була любов’ю до страдників і гноблених. Для Нього ближній той, хто лежить перед Ним у біді й ранах (Див.: Лк. 10, 29–37). Він ясно бачить і переживає повне страждань земне життя з такою безпосередністю, що подолання людських страждань стало істотною части­ною Його радісного благовістя. Саме звідсіля Його проповідь набирає такої сили, що вона обіцяє спасіння не тільки грішникам, але й усім гнобленим, всьому обсягові земного горя. Він приносить визволення від усякого зла. Значна частина суспільного служіння Ісуса Христа полягала в благодіяннях без числа і в зціленні хворих. Євангеліст Лука, як лікар, краще за інших євангелістів бачить цю спрямованість діяльності Ісуса Христа. Однак­ було б помилкою вбачати Його соціальним реформатором у сучасному сенсі слова. Його думка проникає настільки глибоко й далеко, що не дозволяє бачити спасен­ня людини тільки в зовнішніх соціальних перетвореннях.

Ісус Христос любить бідних не стільки за їхню бідність, скільки тому, що вони більше, ніж багаті, здатні прагнути й жадати правди та всією душею сприймати благовістя про Царство Боже. Навіть коли вони були митарями й блудницями, вони подібні до того сина, що сказав батькові: "Не хочу”. Але згодом, розкаявшись, пішов” (Мф. 21, 29). А багатство загрожує настільки знадити людське серце, що воно вже не простує більше до благ вічних. "Діти, як тяжко тим, хто надіється на багатство, увійти в Царство Боже. Бо легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже!” (Мк. 10, 24–25).

Те, що Ісус Христос віддавав перевагу бідним і вбогим, випливало не з раціональних спонук, не із сві­домо­сті, що вони мають більшу душевну сприйнятливість до Його благовістя. Це виливалося з Його серця, з потре­би співчуття, яке не може зносити насиченості, коли інші голодують, і радості, коли інші засмучені. Любов Ісуса до страдників – це Його внутрішня потреба. Його внут­рішній духовний образ виявився в Його словах: "Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6, 36).

На закінчення слід сказати, що людське єство в Ісусі Христі спрямоване в протилежних напрямах: вгору, до неба, і вниз, до людини, до землі. Ісус Христос – царствений Образ, і в той же час Він миє ноги ученикам. Його воля непохитна, і водночас Він може любити так лагідно і ніжно, як це властиво тільки матері. Він увесь – Божий, осяяний молитвою довгих ночей, і в той же час він охоче буває у митарів і грішників. Він віддається неземній нескінченності, але Його погляд бачить найнезначніше на землі. Він – полум’я пожежі, що спалахує в пророчому гніві, і заразом Він мовчки зносить грубі глузування. Він любить світ і людей, як ніхто ще їх не любив, і вмирає за них.

 

Ф І Л А Р Е Т,

митрополит Київський і Галицький,

Патріарший Екзарх усієї України

1981 р.