Чи хочемо ми спастись?

 

 

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Господь бажає, щоб спаслася кожна людина. Але
        не кожна людина справді хоче спасіння. На словах усі хочуть спастись, а на ділі відкидають спасіння. Чим відкидають? Не тільки гріхами, бо були великі грішники,  як-от розбійник, як Савл, як Марія Єгипет­ська та інші; вони покаялись у своїх гріхах, і Господь простив їх: таким чином вони одержали спасіння. А ги­не той, хто грішить і не кається, сам себе виправдо­вуючи у гріхах. Це найжахливіше, найзагибельніше.

Господь каже: “Я прийшов прикликати не праведників, але грішників до покаяння”(Мф. 9, 13). Що це означає? Слово Боже каже: “Немає праведного ні одного... всі ухилилися з путі, негідні всі до одного” (Рим. 3, 10-12). Всі грішні, але чим людина більш свята, тим більше бачить у собі гріхів. Для того і прийшов Господь, щоб прикликати до покаяння і через покаяння спасти грішників, тобто тих, хто усвідомлює свої гріхи, кається перед Господом, просить прощення. А тих, що не бачать своїх гріхів і самі себе виправдовують лукаво,  відкидає від Себе Господь. Так відкинув Господь і засудив ще на землі фарисеїв, які вважали себе праведниками, гідними навіть бути прикладом для інших. Страшний такий стан. Позбав, Господи, кожну людину від цього.

Преподобний Сисой Великий просив ангелів, які прийшли за його душею, помолитися, щоб Господь дав йому ще пожити для покаяння. А преподобний Пимен Великий казав: “Повірте, братіє, де буде сатана, туди і я буду вкинутий”. А він, преподобний Пимен Великий, воскрешав мертвих. Так і всі угодники до самої смерті оплакували свої гріхи, свій неоплатний борг перед Богом.

А ми через самолюбство ховаємо гріхи свої, виправдовуємося, лукавимо, коли однією ногою стоїмо вже у гробі. Якщо людина не бачить своїх гріхів, це не означає, що їх у неї немає. Це означає, що ця людина не тільки у гріхах, але ще й у духовній сліпоті. І коли хто-небудь звинувачує нас у гріху, то нам треба не виправдовуватись, а молити Господа, щоб Він відкрив нам наші гріхи, дав можливість покаятися в них до приходу смерті й одержати тут, на землі, прощення. Не випадково свята Церква вчить нас моли­тися так: “Господи! Даруй мені бачити мої провини”.

Коли людина побачить свої гріхи, коли відкриються у неї духовні очі на свої людські немочі, тільки тоді вона звертається до Господа і вже з глибини серця починає волати до Нього, як потопаючий апостол Петро. У такому стані духу людина впокорюється, перестає засуджувати інших і думає про те, щоб Господь простив минулі провини і не попустив упасти в нові гріхи.

У молитві треба просити у Господа, щоб Він відкрив наші духовні очі й дав нам зрозуміти, яке суєтне все земне, всі ці прикрощі та чвари... Все це нікчемне, і не варто через це втрачати душевний мир, а можливо, і спасіння.

Один з розбійників сказав, висячи на хресті: “Ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали,.. пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!” (Лк. 23, 41–42). От якщо ми зуміємо сказати так у всіх скорботних випадках нашого життя, не будемо нарікати ні на Бога, ні на людей, то одразу легко буде на душі, і ми станемо на православний шлях життя й одержимо в нагороду спасіння. Амінь!