Про чесноти
у молитві Єфрема Сиріна

 

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

В молитві Єфрема Сиріна названі чотири головні
         вади та чотири чесноти, дуже важливі в духовному житті людини. До чеснот належить, передусім, доброчесність, цнотливість.

Доброчесність – це цілісне сприйняття речей, без роздвоєності, без спо­творення, без викривлення, тобто такими, якими створив їх Бог. Якщо це шлюб, то він повинен бути святим; якщо дівоцтво, його не можна порушувати. Так, наприклад, про  немовля Мойсея в каноні святого Андрія Критського сказано, що він був плодом чистоти і доброчесності. Якщо подружжя веде недоброчесний спосіб життя, то воно подібне до вази з тріщинами. Як така ваза при найменшому поштовху може розсипатися, так і недоброчесний шлюб розпадається під час випробувань  його на міцність.

Апостол Павло пише: “Воля Божа є святість ваша, щоб ви стримувалися від блуду” (1 Сол. 4, 3), тобто від розпусти, недоброчесності, плотської нечис­тоти. До цнотливості закликав Христос Спаситель, коли в бесіді з самарянкою дорікав їй у тому, що вона живе з чоловіком, який не є її законним (Ін. 4, 17-18). У наш час багато молодих людей (а інколи і старі) живуть недоброчесно, блудно, розпусно. Сучасні шлюби дуже часто бувають недоброчесними, тому нерідко  розпадаються. У наш час переважна більшість молоді втратила поняття про шлюб – як про Богом встановлений союз для створення сім’ї та продовження роду. Тепер шлюб часто розглядається тільки як засіб задоволення плотської пристрасті або укладається з корисливих міркувань. Бог вклав у людину почуття материнства та батьківства. Доброчесне життя оберігає ці святі почуття. В силу схильності нашої грішної природи до плотських гріхів, ми повинні просити у Бога благодатної допомоги для збереження духу доброчесності.

Наступною важливою чеснотою є смирення, смиренномудрість. Смирення – це зовсім не приниження власної людської гідності, як думають деякі. Смирення – це перш за все перемога правди в нас самих, зменшення всієї тієї неправди, в якій ми повсякчас живемо. Лише смиренні здатні жити за правдою, – бачити і приймати життя таким, яким воно є, і завдяки цьому споглядати велич Божу, доброту і любов до всіх. Христос смирив Себе перед Своїми ворогами. Коли з Спасителя глумилися, Він мовчав. Але в цьому мовчанні були Його сила і велич. Для того, щоб смирити себе, треба бути людиною, сильною духом. Треба побачити себе таким, яким ти є насправді, а не уявляти себе у викривленому вигляді. Наприклад, перебуваючи у храмі, митар побачив себе грабіжником, який ображає людей. Марія Єгипетська усвідомила себе блудницею. В цьому і було смирення митаря і Марії Єгипетської. Іноді ми ображаємося на те, що оточуючі  говорять про нас правду. У цих випадках   треба не гніватися на них, а дякувати Богові за те, що через цих людей Він розкрив нам очі на самих себе.

Смирення завжди пов’язане з терпінням. Терпіння – дійсно божественна чеснота. Господь терпеливий не тому, що Він ставиться до нас поблажливо, але тому, що Він проникає у глибину нашого потаємного життя, в тайники нашої душі і знає, як ніхто інший, слабкість нашого єства. Господь не може бути поблажливим до гріха, до всякого роду зла. Коли Адам і Єва згрішили, Бог вигнав їх з раю. Це була Його реакція на гріх, а любов Божа зразу ж виявила себе, коли було сказано: “Сім’я жони зітре главу змія”. Бог продовжує любити людину  навіть тоді, коли вона погрузла у гріху. Бог любить людину, тому що бачить в глибині її душі добро, яке ми не завжди бачимо. Чим більше ми наближаємося до Бога, тим стаємо терпеливішими до кожної окремої людини. Благодать Божа робить людину терпеливою. “Терпінням вашим спасайте душі ваші,” – сказав Господь наш Ісус Христос (Лк. 21, 19). Всі апостольські послання пройняті закликом до терпіння. Ні в якому разі не треба вбачати в терпінні слабкість. Терпелива людина, як правило, буває сильною духом. Відсутність терпіння – ознака слабкості. Тому Церква вчить нас просити у Бога терпіння.

Вінцем усіх чеснот є любов. Це – дар Божий. Вся повнота життя міститься в любові. Без любові нема блаженства, нема щастя, нема сенсу життя. Той, хто не любить, – не знає ні Бога, ні цінності життя, тому що Бог є любов. Однак, коли ми говоримо про любов, ми маємо на увазі справжню любов, а не ту, поняття про яку сучасний світ спотворив. Світ називає любов’ю похіть. В дійсності ж похіть не є любов. Вона – звичайний гріх. Риси справжньої любові описав апостол Павло. Він каже: “Любов довготерпить,  милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить. Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне” (1 Кор. 13, 4-8). Любов, як і віра, є дар Божий. Вона або живе у нашому серці, або її немає. Але якщо у кого немає любові, то це найнещасніша людина, тому що вона не має в собі сили, яка надихає. Господь порівнює таких людей з безплідною смоковницею. Ми повинні просити у Бога дух любові.

В останньому прошенні великопостового тижня ми благаємо Господа дарувати нам бачити свої провини і не осуджувати брата свого. Осудження ближніх часто призводить до гордості, як це ми бачимо з притчі про митаря і фарисея. Фарисей заявив перед Богом, що він не такий, “як інші люди”. І в цьому полягає велика небезпека для будь-якої людини. Гордість – джерело зла, і зло – джерело гордості. Однак бувають випадки в духовному житті, коли бачення своїх провин може породити гордість. Писання свв. отців сповнені застережень проти цього роду облудного благочестя, яке насправді, під прикриттям смирення та через самодогоджання, може призвести до диявольської гордості. Але коли ми бачимо наші гріхи і не осуджуємо брата свого, коли терпіння і любов з’єднуються в нас в одне ціле, тоді і тільки тоді головний ворог – гордість –  знищується в нас.

У тривалому і важкому подвигу духовного відродження Церква не відділяє душі від тіла. Людина відпала від Бога цілком, душею і тілом; і вся в цілому повинна бути відновлена, щоб повернутися до Бога. Гріховне падіння  і полягає саме в перемозі плоті – тваринної низької похоті в нас – над духовною Божественною природою. Але  ж тіло прекрасне, тіло святе, настільки святе, що сам Бог став плоттю. Спасіння і покаяння полягає не в зневажанні тіла, а у відновленні тіла в його справжньому служінні,  – як храму безцінної людської душі. Ось чому у дні Великого посту вся людина – душею і тілом – повинна каятись у своїх гріхах і просити у Бога благодатної допомоги для здобуття християнських чеснот.

Амінь!