Наближаються зимові свята, серед яких найурочистішим є Різдво Христове. Святкуючи народження Христа, людина має не тільки опікуватися обрядовою стороною свята, а більше задумуватися над питаннями віри та духовності. На жаль, Українська Православна Церква, як провідна духовна основа суспільства, виявилася розділеною.
У переддень великого християнського свята ми звернулися до Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета з проханням висловити своє бачення подальшої долі українського православ’я. Незважаючи на постійну зайнятість, Патріарх згодився на інтерв’ю.
Ваша Святосте, як Ви оцінюєте релігійну ситуацію в Україні, що склалася на даний час?
– Релігійна ситуація сьогодні в Україні досить складна. І її складність зумовлена не тільки полірелігійністю і поліконфесійністю українського суспільства, а й розділеністю Української Православної Церкви на частини. Я вважаю, що розділення українського православ’я має перш за все не церковне, а політичне підґрунтя. Українська Церква розділена тому, що одна частина хоче бачити її незалежною, тобто автокефальною, помісною Церквою, а інша прагне того, щоб Українська Церква підпорядковувалася Московському Патріарху.
Українська Православна Церква Київського Патріархату стоїть на позиції помісності Української Православної Церкви, її незалежності від Московського Патріархату. Таким чином, Київський Патріархат прагне, щоб Українська Церква була рівною серед помісних православних Церков – Російської, Болгарської, Грецької, Сербської, Грузинської та інших.
Українська Православна Церква Московського Патріархату виступає за підпорядкування українського православ’я Московському Патріарху. У цьому зацікавлені як російське церковне керівництво, так і політичні кола Росії. Останні хочуть використати і зрештою використовують Церкву для свого впливу на Україну.
Те, що в Україні повинна бути своя помісна православна Церква, розуміють усі: насамперед, Президент України, наші державні діячі, депутати Верховної Ради. Тому Президент Леонід Данилович Кучма у своїх публічних виступах неодноразово наголошував на тому, що Україні потрібна єдина помісна православна Церква. Нещодавно у Верховній Раді було утворено об’єднання з 232 народних депутатів “Україні – Помісну Православну Церкву”. Тобто українське суспільство усвідомлює, що православна Церква в Україні повинна бути незалежною, а не підпорядкованою Московському Патріархату.
З цього приводу спочатку ми намагалися знайти порозуміння з ієрархією Української Православної Церкви Московського Патріархату. Але вони не є вільними у своїх діях, а залежать від Московського Патріарха і від Священного Синоду Російської Православної Церкви. Російське церковне керівництво не дозволяє Українській Православній Церкві Московського Патріархату відокремлюватися. Ієрархія УПЦ Московського Патріархату заявляє, що вони теж за єдину православну Церкву, але в підпорядкуванні Москви. Звичайно, нас таке становище Української Церкви влаштувати не може, тому що ми маємо свою незалежну державу. Вони кажуть: “Покайтесь і повертайтесь знову під юрисдикцію Московського Патріарха”. Але у чому каятися? Невідомо. Звичайно, цього ніколи не буде, тому що Україна є незалежною державою, і український народ хоче мати свою незалежну Церкву.
Ми вели переговори із Вселенським Патріархом Варфоломієм, який підтримує бажання православних українців і бажання нашої влади мати автокефальну Церкву. Але, на жаль, переговори, які веде Константинополь з Москвою, поки що результатів не дали, оскільки позиції Константинопольського Патріарха і Московського Патріарха різні: якщо Вселенський Патріарх Варфоломій хоче, щоб в Україні була помісна, автокефальна Церква, то Московський Патріарх цього не бажає. Він хоче того, щоб Українська Церква була підпорядкованою йому. Ці переговори не припинилися, але зайшли у глухий кут, і як вони будуть далі розгортатись –побачимо. УПЦ Київського Патріархату зростає, міцніє, і саме від цього зростання буде залежати визнання Київського Патріархату помісною Церквою. Навіть якщо московське церковне керівництво буде ставити палки в колеса і всіляко перешкоджати, Українська Церква все ж отримає визнання з боку світового православ’я. Це станеться за рахунок досягнення Українською Православною Церквою Київського Патріархату такого рівня, коли вона стане провідною в Україні. Тоді цю велику Церкву будуть вимушені визнати.
На сьогодні за кількістю прихильників Київський Патріархат удвічі більший, ніж Московський. Відповідно до даних результатів соціологічних досліджень незалежних інститутів – українських, російських, європейських, – наша Церква нараховує 10 млн віруючих, у той час як підпорядкована Московському Патріархату – всього 5 млн. І це при тому, що Московський Патріархат в Україні за кількістю парафій і храмів удвічі більший за Київський. Виникає питання: чому віруючих Київського Патріархату більше, а храмів – менше? Тому що влада, на жаль, на сьогодні більше підтримує Московський Патріархат, сприяючи тому, щоб він мав більше зареєстрованих парафій і більше переданих храмів. Але час іде, і він працює на помісну Церкву.
Коли, на Вашу думку, можливе об’єднання українського православ’я в одну Церкву?
Ми хотіли об’єднатися, і вже тоді, як об’єднана Церква, звернутися до Вселенського Патріарха за визнанням, але Московський Патріархат цього не хоче, а натомість бажає повернення всієї Української Церкви під свою юрисдикцію. Оскільки наші позиції різні, то й немає тієї платформи, на якій ми змогли б об’єднатися. Вона могла б з’явитися у тому разі, якби Українська Православна Церква Московського Патріархату захотіла відокремитися від Московського Патріархату, щоб потім створити єдину помісну Українську Православну Церкву. Правильніше було б вести мову не про об’єднання православних Церков, а про їх приєднання до Київського Патріархату, адже з часом Київський Патріархат виросте до такого стану, що його уже неможливо буде не визнати. Після визнання Київського Патріархату, який стане рівноправним серед інших православних Церков світу, до нього почнуть приєднуватися в Україні парафії та єпархії, які зараз підпорядковуються Московському Патріархату.
Але ж, крім цих двох основних гілок українського православ’я, існує ще й Українська Автокефальна Православна Церква, яка також стоїть на позиції помісності та незалежності українського православ’я. У чому полягають розбіжності між нею і Київським Патріархатом?
Українська Автокефальна Православна Церква є регіональною Церквою, яка в основному представлена на території Західної України. В цілому в Україні ця Церква має невелику кількість парафій. З Автокефальною Церквою у нас немає розбіжностей ні у віровченні, ні в канонах, ні у ставленні до Української держави, тобто погляди у нас на ці питання співпадають. Але є в Україні та поза нею політичні сили, які не бажають, щоб Автокефальна Церква об’єдналася з Київським Патріархатом. І тому ці сили, зовнішні і внутрішні, стоять на перепоні такого об’єднання.
У Стамбулі, у присутності Константинопольського Вселенського Патріарха, була підписана домовленість між Українською Православною Церквою Київського Патріархату та Українською Автокефальною Православною Церквою. У цьому документі ми заявили про прагнення об’єднати дві православні Церкви, оскільки у нас ніяких розбіжностей не існує. Кроками до об’єднання мали стати угода про співслужіння єпископату Автокефальної Церкви і Київського Патріархату. Але якісь сили не допустили цього. Тому важливі документи не знайшли свого реального втілення.
Враховуючи те, що реального об’єднання Церков не відбулося, ми були вимушені відмовитися від дотримання пункту про непризначення нових єпископів. Адже якщо ми не будемо ставити єпископів, не будемо відкривати нових парафій, не будуватимемо нових храмів, то не буде зростання нашої Церкви.
Ви говорите про те, що Українська держава має сприяти об’єднанню православ’я. А чи не буде це втручанням держави у церковне життя?
– Церква завжди відігравала значну суспільну роль. Навіть за радянської влади, коли намагалися усунути Церкву від участі у громадському житті, вона все ж користувалася авторитетом у суспільстві. Коли радянській владі це було вигідно, вона зверталася по допомогу до Церкви. Так було під час Великої Вітчизняної війни, коли Церкву використали для підняття духу народу, під час так звної “холодної” війни, коли була ймовірність початку бойових дій. А от до інших суспільних справ радянська влада Церкву не допускала.
Ми підтримуємо статтю Конституції України щодо відокремлення Церкви від держави, але це не означає, що Церква не відіграє суспільної ролі. У незалежній Україні Церква відіграє свою важливу роль. У чому полягає ця роль? По-перше, Церква морально підтримує незалежність Української держави. По-друге, вона відроджує духовність у суспільстві, адже держава без відродження духовності довго існувати не може. Більше того, Церква є найпотужнішою духовною силою, яка здатна відроджувати суспільство духовно. Тому не випадково опитування, які проводилися різними соціологічними інститутами, засвідчили у суспільстві найбільший авторитет Церкви. Якщо органам влади довіряє близько 10 % опитаних, то Церкві (частково або повністю) – майже 62 %: тобто Церква користується набагато більшим авторитетом, аніж влада.
Але коли ми говоримо про роль влади у визнанні Православної Церкви, то, дійсно, від влади багато що залежить. Ми не закликаємо до прямого втручання влади у внутрішнє життя Церкви. І влада, і Церква не хочуть втручання у церковні справи. Але ми хочемо, щоб влада сприяла об’єднанню українського православ’я, миру і злагоді, щоб вона сприяла визнанню Української Церкви. Звичайно, не все залежить від влади у цьому питанні, потрібні певні зусилля і з боку Церкви.
На парламентських виборах 2002 року деякі священнослужителі брали участь у боротьбі за депутатські крісла. Чи дозволяється суміщати сан священика та депутатський мандат?
– Принципова позиція Київського Патріархату така: єпископи не можуть висувати своїх кандидатур на депутатські місця у Верховну Раду. Чому? Тому що у парламенті повинні працювати професіонали – люди, які підготовлені для цієї праці, які мають досвід. Єпископ не підготовлений до такої роботи, тому що його покликання в іншому: це служіння, проповідь, відродження духовності, і тому він повинен сидіти у своєму кріслі, а не у чужому. Бо коли людина сідає не у своє крісло, вона, окрім шкоди, нічого не приносить. І це стосується не тільки священиків, але й тих народних депутатів, які займають чужі крісла.
Вважаю, що Церква не повинна втручатися у велику політику, адже у нашому розділеному суспільстві бракує консолідуючої організації. І саме Церква може об’єднати все суспільство, різні політичні партії у справі служіння українському народу, його державі.
Зовсім інша справа із депутатською роботою на місцевому рівні (районному, сільському), де не вирішуються питання “великої” політики та законотворчості. Відповідні ради вирішують питання місцевого значення, в тому числі й будівництва храмів, соціального забезпечення Церкви, відродження духовності. Якщо священик користується популярністю серед населення, то він може принести багато користі. Тому на місцевому рівні Церква дозволяє священикам брати участь у виборах.
Але ж, взявши безпосередню участь у роботі парламенту, Церква мала б більше можливостей для сприяння об’єднанню українського православ’я.
– Верховна Рада повинна складатися не з представників Церкви. У неї повинні прийти представники народу, яким народ делегує свою владу. Тому вони й повинні турбуватися про долю свого народу, який їх обрав.
Згідно з Конституцією, школа відокремлена від Церкви. Чи введення уроків християнської етики не суперечить цьому конституційному припису?
– Ми погоджуємося із відокремленням школи від Церкви, ми за світську школу. Але ми не згодні з тим, що на рівні законодавства Церкві поки що не дозволяють викладати християнську етику в школі. Тут наші позиції не співпадають. Деякі державні діячі, і деякі діячі освіти в тому числі, не хочуть допустити викладання християнської етики в школі. Цю позицію вони аргументують тим, що у нас присутні різні релігії – і християни, і мусульмани, і юдеї, і різні конфесії християнства. Мовляв, яку ж етику треба викладати? Все це не може бути причиною відмови від викладання християнської етики в школах. До проблем виховання треба підходити з точки зору інтересів держави і суспільства.
Скажіть мені, хто на сьогодні може відродити духовність у суспільстві, крім Церкви? Яка моральна, духовна сила може взяти на себе таку відповідальність? Школи чи вищі навчальні заклади? Але ж вони дають тільки знання. Людина, її діяльність, духовне життя складається не тільки і не стільки з накопичення знань, а й з виховання серцем, виховання почуттів. Сучасна освіта каже про гармонійне виховання людини, а виховує її однобічно. Тобто ми збагачуємо розум людини, а не виховуємо серце, не виховуємо почуття. Так ось, школа не може зайнятися вихованням почуттів, тому що у неї немає для цього достатніх підстав. Якими аргументами вона може переконати дитину, що оце є добро, а це є зло, і що це можна чинити, а цього не можна?
Натомість Церква має підстави для виховання людських почуттів, тому що саме релігія займається вихованням людського серця. Без виховання людського серця та людських почуттів ми будемо мати такі негативні наслідки, які ми сьогодні спостерігаємо у нашому суспільстві. Причому не тільки в українському суспільстві, а й взагалі у всій європейській цивілізації, коли зло йде такою великою хвилею на суспільство. І зараз ми бачимо, що зло називають добром, і навпаки, добро часто називають злом. Все це через відсутність виховання людини. А людину треба виховувати з дитинства, поки дитяче серце чисте, відкрите до всього: і до доброго, і до злого. У дитяче серце треба класти добро, а не зло. Церква вкладає добро, а ось телебачення, преса, вулиця часто вкладають у дитяче серце негативні явища, негативні емоції. Ми хотіли б, щоб цього сьогодні не відбувалося.
Ви почали служити Богу в атеїстичній країні. Це було важко?
– Було важко. Тому що існував державний атеїзм, який хоча і не повністю забороняв діяльність Церкви, але настільки її обмежував, що далеко не кожна людина могла прийти до віри, до храму. Але я переконався у тому, що Бог існує, вічне життя є, а тому насамперед треба служити Богові і вічності, а не тимчасовому. І ось коли я переконався у цьому, то для мене перестало мати значення, як на це дивиться влада. Я вирішив служити не владі, а служити Богові. Тому пішов учитися в семінарію і таким чином став священиком, потім єпископом і так далі.
І тепер я теж іду наперекір. Багато хто хоче, щоб в Україні не було своєї помісної православної Церкви, а щоб була тільки Російська, але я пішов проти такої тенденції. Я вважав, що коли Україна стала незалежною державою, то в ній повинна бути і своя помісна, тобто незалежна, Церква. Але стосовно мене були застосовані різні несправедливі заходи, рішення, – що тільки зі мною не робили: і в пресі, і через пропаганду. Але я вважаю, що цей шлях правильний, як тоді вважав, що служіння Церкві – це правильний шлях.
Як Ви прийшли до віри в Бога? Це сталося внаслідок тривалого обдумування, чи це був якийсь переломний момент, переломна подія в житті?
– Переломним моментом стала смерть батька на війні. Мені тоді було 14 років. Саме тоді я зрозумів, що Бог є і вічне життя існує.
Католицька Церква оголошує так звані “чорні” списки митців, які пропагують аморальний спосіб життя – розпусту, насилля тощо. До цього списку були включені такі відомі співачки як Мадонна, Брітні Спірс. Чи Українська Православна Церква Київського Патріархату практикує складання подібних “чорних” списків?
– Ніяких “чорних” списків у нас не існує. Але ми, звичайно, не тільки не підтримуємо, а й виступаємо проти таких діячів на рівні українському чи на світовому, які наносять велику моральну шкоду цивілізації, християнству, Церкві і Богу. Так, наприклад, ми осуджуємо артистів, режисерів, які подають образ Христа у спотвореному вигляді. Ми їм говоримо: “Ви сієте зло, ви є богоборцями. Ви дієте разом з дияволом, бо диявол бореться проти Бога, і ви – його посібники. Бо ви представляєте Бога не таким, яким Він є насправді. Ісус Христос є Спасителем усього людства, а ви Його представляєте аморальною особою”.
До такого стану людство ще не доходило. Ісуса Христа відкидали, говорили, що Його як історичної особи не було. Але представити Ісуса Христа аморальною особою не наважувалися навіть безбожники. А деякі наші діячі так званої культури наважуються на такий крок, забуваючи про те, що по них плаче пекло, і їхнє місце там, оскільки вони свідомо виступили проти Христа як Спасителя. Син Божий з любові принизив себе до такого стану, що став людиною для того, щоб спасти людство від гріха, а вони Його шельмують. І тому ми, не називаючи цих осіб (їх і так усі знають), осуджуємо їх за такі вчинки і закликаємо, поки вони ще живі, покаятися. Не покаються – на них чекає страждання вічне.
Чи є у Вас час відвідувати культурні заходи, читати книги, дивитися фільми?
– На жаль, немає багато часу для відвідування різноманітних культурних заходів. Але це не означає, що я відсторонений від культурного життя. Зокрема, вчора я був на вечорі, присвяченому 70-літтю ректора Національної музичної академії Олега Тимошенка. Участь Патріарха у цьому святі свідчить про те, що Церква бере участь у культурному житті.
І взагалі треба зазначити, що вся європейська культура побудована на християнських засадах. А якщо вона побудована на християнських засадах, то ми підтримуємо все те, що служить християнським ідеалам: і в літературі, і в музиці, і в мистецтві. Тому і я, й інші священнослужителі читаємо художню літературу, дивимося кінофільми. Але кінофільми не всі. Я особисто не дивлюся кінофільмів, які пропагують розпусту та насилля, і закликаю віруючих не дивитися їх. Так само не читаю і літератури, яка несе розбещеність. Журнали, які друкують оголених жінок, не служать зміцненню моралі, а сіють розпусту. Мені дуже подобається українська, російська та європейська класична література, тому що класична література має здорову, взяту із християнства, духовну основу.
Класична музика, українські, російські та європейські опери пробуджують добрі почуття, вони не сіють нічого злого. Коли людина слухає цю музику, вона або співчуває, співстраждає горю людському, або, навпаки, радіє, якщо перемагає добро. Причому музика має здатність доходити до глибини душі, куди навіть слово не може дійти. І це стосується не тільки симфонічної музики, а й хорової, народних та патріотичних пісень, які оживлюють добрі почуття у людській душі. Звичайно, я це люблю, і я думаю, будь-яка людина не може не любити це добро. А от псевдокультура, яка нічого не несе, крім відкритої розбещеності, пробудження негативних почуттів, свідчить про низький духовний стан людини.
Чи відвідували Ви духовні концерти у католицьких храмах, тому ж таки Миколаївському костелі в Києві?
– У нас духовна музика лунає кожну неділю, кожне свято. Православна літургія, православні піснеспіви справляють на людину досить сильне враження. Але я не цураюсь і тієї музики, яка лунає у костелі святого Миколая, й іноді там бував.
Для священнослужителя головним є спасіння душі, а не тіла. Яке ставлення Церкви до людського тіла? Чи може, скажімо, священнослужитель займатися спортом?
– Бог створив людину духовно-тілесною, і тому Він опікується не тільки її душею, а й тілом. Для того, щоб людина існувала вічно у єдності її душі і тіла, Син Божий став людиною і подолав смерть. І тому треба на тіло дивитися не як на носія зла, а як на творіння Боже, яке зазнало ушкодження через гріх. Чи треба займатися фізичним вихованням? Треба, бо здоров’я є даром Божим. І ті люди, які займаються фізичним вихованням, спортом, заслуговують похвали. Але в усьому повинна бути міра. Коли людина переходить якісь межі, то тоді і спорт приносить шкоду людському здоров’ю.
Що Ви побажали б людям напередодні великого християнського свята Різдва Христового?
Хотів би побажати, щоб люди не святкували Різдво Христове тільки як народне або офіційне свято, коли співаються колядки і влаштовуються вертепи. А щоб задумувалися над значенням, духовною сутністю події Різдва Христового. Адже Різдво Христове – це зшестя Бога, Духа до нашої плоті, до матерії. Коли Бог став людиною, це було приниженням Божим. Але Бог став не просто людиною. Ісус Христос народився не в царських палатах, а у вертепі, де Його поклали в ясла. І зробив це Господь для того, щоб нас визволити від гріха і від смерті. І я хотів би, щоб люди пам’ятали про це, святкуючи Різдво Христове, пам’ятали, що заради їхнього спасіння від зла Бог став людиною. Тому і в колядках народ співає: “Ой, радуйся, земле, Син Божий народився”. Радуйся, земле, бо син Божий народився для того, щоб визволити тебе від цього зла. І люди, незалежно від того, багаті вони чи бідні (а зараз багато людей страждає від бідності), повинні завжди пам’ятати, що Бог нікого не залишає. Всі, хто потребує допомоги, нехай пам’ятають про це, нехай звертаються до Бога, і Господь буде їм допомагати.
 
Іван Данюк,
газета “Вечірній Київ”