– Ваша Святосте, розкажіть про свій шлях до Бога.
– Шлях до Бога почався під час війни. Мій батько загинув на фронті, і тоді переді мною постало питання: продовжує він існувати як істота чи пішов у небуття. Виникає протиріччя. Після смерті людина зникає; з іншого боку, залишається любов. Отже, батько, якого я дуже любив, повинен жити. Тоді у школі переконува­ли, що ніякого Бога, як і загробного життя, немає. А Церк­ва вчила, що людина не зникає. Це відповідало моїм переко­нанням, світогляду, серцю. То­му без вагань обрав шлях служіння Церкві, Богу. В атеїстичні часи пішов проти течії. Закінчив Одеську, потім – Московську духовну семінарії; у 1950 році з ім’ям Філарет прий­няв чернецтво у Троїце-Сергієвій лаврі. З тієї причини, що, оскільки були переслідуван­ня священиків у тридцяті роки, їх відправляли до Сибіру, розстрілювали, то я не хотів, щоб моє служіння принесло ли­хо моїй родині.
Був викладачем Московської духовної академії. Згодом вис­вятили на єпископа. Спочатку правив службу у Латвії – Ризі, потім у Відні три роки. Повер­нувшись з Австрії, став ректо­ром Московської духовної ака­демії. І ось вже 37-й рік пере­буваю на Київській кафедрі. Спочатку був Екзархом України, потім – Предстоятелем Ук­раїнської Православної Церкви; з 1995 року – Патріарх Київський і всієї Руси-України.
– Ваша Святосте, роз­кажіть про розбудову Київ­ського Патріархату, зокрема на Київщині.
– Київський Патріархат є пра­вонаступником Київської мит­рополії, яка була утворена після хрещення Київської Руси, за князя Володимира. У XX сторіччі розпочалася боротьба за автокефалію Української Православної Церкви й ук­раїнську державність. Автоке­фалія і українська державність йшли разом. Вороги, знищив­ши Українську Народну Рес­публіку, взялися за Автоке­фальну Православну Церкву. У 1991 році Україна проголосила себе суверенною державою, підтвердивши незалежність ре­ферендумом 1 грудня. Тоді скликали Помісний Собор Ук­раїнської Православної Церкви, і на ньому вирішили, що має бути й автокефальна Церква. Але Московська Патріархія ра­зом із російською владою (че­рез відповідні політичні сили) почали боротися з автоке­фалією Української Православ­ної Церкви. Москва організува­ла розкол українського право­слав’я на Харківському Соборі. Якби цього не сталося, ми були б повністю незалежними від Московської Патріархії. А так маємо сьогодні розділену Церк­ву на Московський та Київський Патріархати. Київський Патріар­хат утворився в 1992 році. У ті часи він був набагато слабкішим, оскільки на пере­шкоді до його розбудови стоя­ли і деякі наші внутрішні сили. Але ми з кожним роком зміцнювалися і сьогодні є найпотужнішою Церквою. За різними соціо­логічними дослідженнями (українськими, російськими, євро­пейськими), картина така. Київський Патріархат підтримує 10 мільйонів православних ук­раїнців, московський – удвічі менше. Але за кількістю па­рафій Московський Патріархат удвічі більший – має більш як 6 тисяч. Це тому, що влада, в ос­новному, підтримує Московсь­кий Патріархат.
Київська єпархія – найпотужніша в Київському Патріар­хаті. На сьогодні налічує, разом з Києвом, близько 400 парафій. За десять років вона виросла майже вдвічі. Ми спостерігаємо зростання чисельності Київського Патріархату; впевнені в тому, що він буде визнаний світовим православ’ям, з часом стане єдиною помісною Українською Православною Церквою. Це залежить від того, як буде зростати сама Церква. А також від нашої вищої влади. Якби сьо­годні влада хотіла мати в Ук­раїні помісну Українську Православну Церкву, то почався б процес об’єднання.
– Окремі державні мужі на­магаються переконувати віруючих, що Українська Православна Церква МП є самостійною одиницею. Але сам Патріарх Алексій таке твердження спростовує.
– Сама назва Українська Православна Церква Московського Патріархату є фальшивою; це вивіска Московської Церкви, яка вводить в оману українців. Вони хочуть належати до Української Церкви, але фактично належать до Російської. У ній нічого ук­раїнського немає: проповіді, бого­служіння виголошуються російською мовою. Ви­кладання в духовних навчальних закладах також ведеться нею.
Історія православ­ної Церкви в Україні подається у вигідно­му для Росії світлі. Скажу більше: всі церковні прибутки йдуть до Москви. Тут можуть заперечити. Мовляв, внески туди не посилають. Мож­ливо. Але прибутки має Московський Патріархат через продаж свічок, літе­ратури, церковного начиння.
В Україні налічується майже 12 тисяч па­рафій, в Росії – 7–8 тисяч. За колишньо­го Союзу в Україні було 60 відсотків па­рафій усього Мос­ковського Патріарха­ту.
Приблизно стільки їх зали­шається у підпоряд­куванні зараз. Росія має і державні, і церковні інтереси в Ук­раїні. Про це відвер­то висловився один депутат Держдуми: “Ми не маємо в Україні своєї армії. Але ми маємо христове воїнство, яке набагато сильніше, ніж будь-яка армія”.
Якби повністю відокремилася від Москви Українська Право­славна Церква, то Російська Церква стала б наполовину слабшою у світовому право­слав’ї.
Сьогодні Московський Патріархат тисне на Вселенсь­кого Патріарха і хоче посісти перше місце у світовому православ’ї. Але якщо буде Ук­раїнська Православна Церква, то цей тиск послабиться.
– У 1988 році Вашими зу­силлями відкрита Києво-Пе­черська лавра. Але зараз ту­ди Вам вхід заборонено. Нині тут господарює УПЦ Московського Патріархату. Це окупація нашої найбільшої святині.
– Дійсно, до її відкриття я доклав дуже багато сил. Я тоді був першим членом Священно­го Синоду, Патріархом був Пимен. Моїми стараннями були відремонтовані і храми Нижньої лаври, і багато корпусів, навіть звели один. А пішли ми звідти не з власної волі – нас вигнали силою прихильники Москви, які не пускають до лаври не тільки Патріарха, а й наших єпископів, духовенство.
– Даруйте за не дуже приємне для Вас запитання. Дехто називає Філарета розкольником. Тому, кажуть, Церква, яка перебуває під Вашим керівництвом, не має Бо­жої благодаті.
– Розкольниками треба нази­вати саме тих священиків, які зібралися в Харкові і розкололи Українську Церкву. А Київський Патріархат намагається створи­ти єдину Церкву в Україні, об’єднати всі православні па­рафії, єпархії. Нас називають розкольниками ті, хто є прихильниками Московського Патріархату. Що стосується благодаті, то це є невидима си­ла, і ніхто не може сказати, де вона діє, а де ні. Як записано в Євангелії: “За плодами їхніми впізнаєте їх”. Благодать діє там, де є любов, віра, мир. Де ненависть, ворожнеча, де пра­вославних людей вважають во­рогами, там благодаті Божої немає. Диявол і благодать – поняття несумісні.
– Які взаємовідносини Київського Патріархату з Українською Автокефальною Православною Церквою?
– Ми дійшли до того, що підписали домо­вленості про об’єднання, причому не у Києві, а в Константинополі, у присутності Вселенського Патріарха.
Але пізніше ті політичні сили, які не зацікавлені в об’єднанні українського православ’я, пе­решкодили нам. І сьогодні ми не можемо до кінця завершити цей процес, хоча немає ніяких серйозних перешкод.
– Читачі запитують, чи не суперечить одне одному те, що, наприклад, батьки вінча­ються у церкві Московського Патріархату, а дітей хрестять у церкві Київського Патріар­хату?
– Нічого тут немає неправиль­ного; церковні таїнства дійсні в обох Патріархатах. Адже всі ми сповідуємо однакову віру і до­тримуємося тих церковних ка­нонів, за якими жили наші предки. У Символі віри сказано: “Сповідуй єдине хре­щення на відпущення гріхів”. А священики Московського Пат­ріархату повторюють хрещен­ня, яке відбулося в Київському Патріархаті чи в Автокефальній Церкві. А якщо повторюють хрещення, то порушують Символ православної віри.
– Ваша Святосте, багатьох читачів цікавить, чи є наші храми за кордоном?
– Є парафії у Сполучених Штатах, Канаді, Європі, Авст­ралії. Вони складаються з наших співвітчизників, які виїхали за кордон. Крім того, є парафії віруючих неукраїнського поход­ження – німців, французів, які прийняли православ’я. Вони підпорядковані Київському Патріархату.
– Бог дав Вам багато років, але Ви продовжуєте часто їздити по Україні, вести ак­тивну церковну і громадську діяльність. Де берете сили?
– Життя і здоров’я дає Бог. Але не без участі людини, тому що здоров’я потрібно берегти. Але це не означає сидіти склавши руки. Можна працюва­ти багато і бути здоровим, а можна мало і бути хворим. Все залежить від способу життя, який обрала для себе людина. Слава Богу, який дав мені міцне здоров’я – нині почуваюся повним сил і натхнення до роботи.
Щиро вдячні за змістовне інтерв’ю. Зичимо Вам, Ваша Святосте, наснаги, здоров’я ще на багато літ.
 
Спілкувалися Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ,
Ігор МИХАЙЛИШИН,
газета “Український Народний Рух”, 27 грудня 2002 року – 3 січня 2003 року