Ось уже не перший рік Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відвідує історичний факультет Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Щорічно Його Святість дає почесні аудієнції столичним студентам і викладачам, для більшості з яких він є авторитетом у релігійному житті держави. Цей заклад залишається одним з небагатьох, що продовжують готувати високопрофесійних вчителів історії для дуже важливого в наш час об’єктивного, нестереотипного викладу історії України.
2 жовтня під час аудієнції у головній аудиторії факультету не було де яблуку впасти. Студенти, які трохи забарилися, стояли у проході. Його Святість розповів про важкий шлях до офіційного визнання автокефалії Української Церкви.
Зустріч почалася із нагородження орденами Святого рівноапостольного князя Володимира Великого керівництва факультету: декана О. О. Сушка, заступників декана І. Г. Вєтрова, М. Ю. Виговського.
Після пожвавленої зустрічі зі студентами ми попросили шанованого гостя відповісти на декілька запитань для нашої газети.
– Ваша Святосте, чи можна вважати тривалий процес створення помісної православної Церкви успішним на даному етапі? Які основні завади стають на шляху здобуття автокефалії Київським Патріархатом?
– Головною перепоною для цього процесу і надалі залишається Московський Патріархат. Він є, насамперед, роз’єднавчою силою, тому й небезпечною. Сама ця Церква є по суті нелегальною, адже весь процес її створення супроводжувався цілковитою брехнею: тодішнього президента Кравчука ввели в оману, сказавши, що відбудеться не Собор, а просто нарада (!). Провели Собор уночі в приміщенні, де було відключено всі телефони, охорона нікого туди не пропускала. Фактично це була антидержавна таємна змова.
Але не все так і погано. Зараз будуємо нові храми. Маємо 3,5 тисячі парафій, 30 єпархій по всіх областях, шість семінарій, дві академії, богословський факультет при Чернівецькому університеті.
– Чи ведуться сьогодні переговори про об’єднавчий процес із керуючим справами Української Автокефальної Православної Церкви Ігорем Ісіченком?
– Так, звичайно. УАПЦ є нашим союзником та потенційною складовою майбутньої помісної Церкви. Тому для нас дуже важливе поглиблення об’єднавчих процесів із УАПЦ. Звичайно, такий шлях тільки тоді буде позитивним, коли й наша, і їхня сторона поводитимуться належним чином.
Які відносини Ваша Церква підтримує сьогодні з іншими християнськими конфесіями – католиками та протестантами?
– Мі підтримуємо дружні зв’язки як з українськими католиками та греко-католиками, так і безпосередньо з Римською Церквою. Київський Патріархат вітав приїзд Папи Іоана Павла ІІ в Україну і вбачав у ньому чи не найперші вагомі кроки до історичного примирення двох християнських конфесій. Єдине, від чого ми застерігали католицьку Церкву, – це від прозелітизму, що міг би негативно вплинути на релігійну свідомість українців і звести нанівець такі починання Папи. Протестанти ж в Україні особисто мене не надто захоплюють. Я вважаю, що іноземні протестантські Церкви, несучи з собою зовсім чужу культуру, заподіюють шкоду традиціям української національної культури. Не уявляю, як, приміром, афроамериканські пастори можуть знати і поважати українське козацтво чи інші феномени нашої національної історії. Фактично вони є руйнівниками української духовності.
Дякую! Бажаю успіхів Вам і Вашій Церкві на шляху до унезалежнення національної Української Церкви.
 
Газета “Українське слово”, 24–30 жовтня 2002 року,
В. ЧЕРНОІВАНЕНКО