На зустрічі в редакції “УМ” Предстоятель УПЦ Київського Патріархату підтвердив свою непохитність у питанні національної Церкви.
 
Святійший Патріарх Філарет – людина, до якої звикли ста­витися по-різному. Для віруючих УПЦ Київського Патріархату він – Пат­ріарх Київський і всієї Руси-України, єдиний на сьо­годні владика, якого бачать на чолі омріяної Помісної Православної Церкви. Для духовенства з „конкурентного” Московського Патріархату – розстрига, зрад­ник і вигнанець.
А він заслуговує на повагу вже тільки за те, що розуміє: незалежність України здатна укріпити лише та Церква, яка ґрунтується на міцних державницьких позиціях. З часів радянської імперії він багато в чо­му змінив свої погляди, але не соромиться зізнати­ся, що завжди йшов на певні компроміси з „сильними світу цього”. І стверджує: тільки завдяки цій толе­рантності він завжди мав можливість нести людям Слово Боже.
Яким же він є насправді, глава найбільшої в дер­жаві, істинно Української Православної Церкви? Це й намагалися з’ясувати журналісти „України молодої” у розмові з його Cвятістю.
 
Помісна Церква
не повинна залежати від Москви
Ваша Святосте, зараз однією з найнагальніших проблем українського православ’я є потреба створити єдину помісну Церкву. Роз­мови про це ведуться постійно, проте конкрет­них результатів поки що не видно. Чи бачите Ви особисто в найближчій перспективі можливість об’єднання?
– На нещодавньому відзначенні десятої річни­ці Об’єднавчого Собору Леонід Кравчук висловив думку, з якою важко не погодитися: наполягати на утворенні єдиної Помісної Православної Церкви немає сенсу. Адже об’єднання всього православ’я в Україні великою мірою залежить від Москви. Там на це ніколи не погодяться, тому треба зосередитися на створенні помісної православної Церкви без усяких „єдиних”, тобто своєї, незалежної. І така Церква існує, це – Українська Православна Церква Ки­ївського Патріархату. Тепер її просто треба розши­рювати, зміцнювати, будувати нові храми. І коли для всіх стане очевидним, що це найпотужніша Церква в Україні, тоді прийде і визнання.
Церква відіграє важливу роль у державному бу­дівництві, тому між Московським та Київським Пат­ріархатами зараз іде жорстока боротьба за те, яка Церква буде панівною в нашій державі. Якщо Мос­ковська – це означатиме, що незалежність Укра­їни тимчасова й рано чи пізно її буде зведено нані­вець. А утвердження незалежної Української Церкви означатиме, що Україна більше не стане частиною російської чи якоїсь іншої імперії.
– Але помісної Церкви не може бути без злиття православних Церков. Які кроки в цьо­му напрямі робить Київський Патріархат?
– Що стосується УПЦ МП, то з цією Церквою на сьогод­ні об’єднатися практично неможливо, тому що Мос­ковська Патріархія, від якої вона залежить, катего­рично проти. Вони зайняли таку позицію: “Нехай Київський Патріархат покається і повертається під омофор московського Патріарха” – і відступати від неї не збираються. А ми, у свою чергу, не можемо піти на бажане для них покаяння. Бо в чому, власне, каятися? У тому, що Україна стала незалежною дер­жавою? У тому, що в цій державі, як і в багатьох ін­ших, хочуть мати свою незалежну Церкву? Варіант із покаянням відпадає. А отже, і об’єднання з Мос­ковським Патріархатом бути не може.
 
„Канонічність” – це вигадка Московської Патріархії
Зайшовши до церкви, що належить до УПЦ МП, обов’язково почуєш про „неканонічність” і „неправомірність” Київського Патріар­хату. Часто „московські” настоятелі навіть зму­шують тих, кого хрестив священик з УПЦ Київського Патріархату, перехрещуватися в „канонічній” церкві. Чи від­повідає духовенство Київського Патріархату „тією ж монетою”?
– У храмах нашого Патріархату ви не почуєте осудження духовенства „московської” Церкви, бо ми виголошувати такі проповіді, розпалювати ворож­нечу між православними українцями забороняємо. Адже якщо чубитимуться священики, то люди вза­галі до церкви ходити перестануть; вони ж бо йдуть до храму, щоб помолитися, почути слово Боже, знай­ти спокій для душі, втіху, а не прилучатися до розб­рату. Що ж до настоятелів церков МП, то вони таки­ми пропагандистськими методами користуються, аби себе захистити. Бо відчувають хибність своєї по­зиції. В Українській державі повинна бути своя Цер­ква, а вони знають, що тут чужі, тому, порушуючи всі християнські й моральні норми, ведуть агітацію проти нашого Патріархату, аж до такого безглуздя, як вимога по-новому охреститися. Та все одно зав­жди переможе правда. І любов. От побачите.
А так звана „канонічність”, – це вигадка Московської Патріархії. Будь-яка Церква, в якій бо­гослужіння відправляється за приписами правос­лав’я, є законною, тобто канонічною. Говорити, що Дух Святий не сходить на віруючих, які відвідують храми Київського Патріархату, – це, вибачте, значить просто молоти дурниці. Благодать Святого Духа залежить не від того чи іншого релігійного центру, а тільки від Бога. Господь хоче, щоб усі люди спаслися, то невже ж він не сходитиме на того, хто щиро молиться і вірить, тільки через те, що людина не в тій церкві стоїть?! Чи через те, що Московський Патріархат заборо­няє? Нісенітниця.
На щастя, ті віруючі, що приходять до наших храмів, про це не думають. А ворожнеча ця шкодить тільки тим, хто її розпалює. Там, де панує ненависть, немає Бога.
– Ваша Святосте, а як бути зі святинями, які, по суті, поділені між Церквами різних патрі­архатів? І чи ходите Ви особисто, наприклад, до Києво-Печерської лаври?
На жаль, не ходжу. Бо не пускають. Прикро, адже святиня є святинею, незалежно від того, де во­на знаходиться і кому належить. Часом віруючі ва­гаються, чи йти до храму, який перебуває в підпо­рядкуванні „не того” патріархату. Я на це скажу так: ходити можна до будь-якої православної церкви. Адже обряд богослужіння, Євангеліє, віра, благо­дать Святого Духа всюди однакові. Тому йдіть до то­го храму, до якого вас душа тягне.
Що не казали б, а Церква є єдиною, і главою всієї Церкви є Христос. Адміністративно існують Грецька, Українська, Російська, Болгарська та інші національні Церкви, але всі вони разом складають єдину Церкву – Христову, об’єднану православною вірою і християнською любов’ю.
 
Про взаємовідносини
з автокефальними Церквами
Стосунки з Московським Патріархатом зрозумілі. А що заважає Київському Патріархату об’єднатися з Українською Автокефальною Православною Церквою? Хоч із ними Ви ведете якісь переговори щодо об’єднання?
– Що стосується УАПЦ, то тут ситуація дещо інша. Автокефальна Церква хоче об’єднатися. Але владні структури в цьому не зацікавлені і роблять усе можливе, аби таким намірам завадити. Тому й виходить так, що від об’єднання УАПЦ не відмовля­ється, але й поспішати з ним не хоче.
Київському Патріархату це об’єднання нічого особливого не додасть: Автокефальна Церква не­велика, там 500 парафій, здебільшого на Галичині. Але, звичайно, якби таке злиття відбулося, це ма­ло б велике значення для моральної підтримки ідеї помісної Церкви. Об’єднувати українське правос­лав’я треба, та у найближчому майбутньому, на жаль, перспектив для цього немає. Хіба що відбу­дуться якісь політичні зміни, які зможуть радикаль­но вплинути на цей процес.
Ми бачимо, що чим більше наполягатимемо на об’єднанні, тим більшу протидію спровокуємо. То­му УПЦ Київського Патріархату обрала іншу тактику: не загострювати цієї проблеми. Хочете до нас – ми радо вас прий­мемо, не хочете – ми все одно будемо зміцнювати­ся і зростати як Київський Патріархат. У Автокефаль­ної Церкви немає іншого шляху, крім об’єднання. І прикро, що їм у цьому так заважають. Ось один з прикладів: саме тоді, коли йшли переговори про злиття наших Церков, держава раптом передає УАПЦ Андріївську церкву в Києві. Виникає питання: навіщо таке робити, якщо очікується створення єди­ної Церкви? Отже, це означає, що можнов­ладцям об’єднання не потрібне, і для того, щоб нас ще більше розділити, передають їм Андріївсь­кий храм, щоб мали де створити свій центр у столи­ці. І таких прикладів багато.
– Ваша Святосте, а як Ви ставитеся до Ав­токефальної Церкви в діаспорі, адже вона там має досить сильні позиції?
– По-перше, я повинен вам сказати, що ніякої автокефальної церкви в діаспорі насправді не існує. Оті церкви в Канаді, США, Австралії, Європі та Ла­тинській Америці, які ви, очевидно, маєте на увазі, на сьогодні підпорядковані Вселенському Патріар­ху. А отже, вони вже не є автокефальною церквою, вони – частина Константинопольського Патріарха­ту. В діаспорі залишаються Українською Автоке­фальною Церквою ті парафії, які входять до складу Київського Патріархату (а такі є в Європі, Сполуче­них Штатах Америки). Всі інші – то вже грецька цер­ква, яка на папері пише про себе як українська, а за­лежить повністю від Константинополя.
 
Про греко-католиків
– Які стосунки у Вас із греко-католиками, зокрема після перенесення центру УГКЦ до Ки­єва?
– Дуже добрі. Я намагаюся підтримувати з УГКЦ добрі стосунки, адже Українська Православ­на Церква Київського Патріархату й Греко-Католицька Церква – це духовна основа України, бо вони під­тримують українську державність. На відміну від Московського Патріархату. Тому для того, аби зміцнювати нашу державу і, зокрема, її духовну скла­дову, нам із греко-католиками треба бути разом. Єдине, проти чого я виступаю, – це прозелітизм. Якщо наших вірних навертатимуть до іншої Церкви, я ніколи з цим не змирюся.
– Але ж Ви казали, що православна Церква – єдино істинна, як же тоді поєднати це тверджен­ня про потребу спільності з греко-католиками?
– Я й зараз глибоко переконаний, що тільки православ’я зберігатиме непорушною ту віру, яка дійшла від апостолів і святих отців. Католицька Церква від неї вже дещо відійшла, запроваджуючи нові догмати, що принципово неможливо у Церкві Христовій. Звісно, далі усіх пішли протестанти, які тепер уже „дооновлювалися” до того, що не ві­рять у тілесне воскресіння Ісуса. Кажуть, що Він, мов­ляв, воскрес „духовно”. Та з греко-католиками си­туація дещо інша. Вони, звісно, теж деякою мірою від первісних канонів християнства відступи­ли, але не так радикально, адже УГКЦ зберігає пра­вославні обряди.
 
Про перехід на єдиний церковний календар
– Як Ви ставитеся до розмов про те, що православним і католикам варто б перейти на один церковний календар? Адже через те, що церковні свята ми відзначаємо за різними ка­лендарями, виникають досить дивні ситуації: скажімо, у всьому світі Христос уже давно воскрес, а українці з росіянами ще перебува­ють у скорботі Страсного тижня. А Новий рік у нас припадає саме на період різдвяного посту, і замість того, щоб піти до храму помолитися, народ актив­но запихується скоромним та витанцьовує на дискотеках новорічної ночі. Інші Церкви відзна­чають Різдво 25 грудня...
– Взагалі православні Церкви у переважній більшості теж давно перейшли на новий – григорі­анський – календар. Старого, або юліанського, дотримуються тільки Українська, Російська, Серб­ська, Грузинська та Єрусалимська Церкви. Це зов­сім не означає, що новий календар неправильний, навпаки. І в нас теж були спроби на нього перейти, але люди цього не прийняли. Через те, що традиції надто вже міцні, Церкві теж довелося залишити свя­та за старими датами. Самі подумайте: в Україні ж і протестанти, і греко-католики теж святкують ра­зом із нами. Бо знають, що в іншому випадку від них відійде багато віруючих, надто вже вони звикли до звичного устрою.
Але я не думаю, що так буде завжди. Виростуть нові покоління, які психологічно змінять своє ставлення до цього, призвичаяться до нових дат, і тоді наші Церкви також перейдуть на загальносвітовий календарний цикл.
 
Про прозелітизм, церковних „харизматиків” та книги
– Ваша Святосте, Ви кажете, що боїтеся прозелітизму з боку греко-католиків, але чи не здається Вам, що в питанні „переманювання” пастви бо­ротися потрібно зовсім не з греко-католиками, а з так званими „харизматичними” Церквами, які останнім часом переможно крокують по Украї­ні й мають велику підтримку в середовищі дер­жавного керівництва, політичних лідерів? Ска­жімо, на Позняках у Києві споруджувався новий будинок, у якому планувалося розмістити велику бібліоте­ку, фактично єдину на весь цей район, а в ре­зультаті в цих приміщеннях розмістилася так звана Церква „Надія”, і мешканці сусідніх будин­ків отримали нав’язливих сусідів-агітаторів...
– Тут я цілком згоден. Справді, існує небез­пека, що в Україні скоро існуватиме не п’ять Церков, як раніше, і навіть не десять, а щось із 300, як в Аме­риці. З цим, дійсно, треба боротися, але розумно. По-перше, слід обмежити діяльність різноманітних сект законодавством, як це давно вже зроблено в Європі й навіть у Росії. Верховна Рада має прийня­ти такі закони, які, з одного боку, не порушували б свободи совісті та віросповідання, але з іншого – не давали б таких широких можливостей наверта­ти до своїх сект наших дітей і молодь, бо часом це стає просто небезпечним. А по-друге, Православ­ній Церкві теж потрібно бути активнішою – відкрива­ти власні бібліотеки, навчальні центри, думати про виховання нового покоління.
Тут дуже важливим було б викладання христи­янської етики в школах, хоча проти цього дуже ак­тивно виступають деякі апологети „рівності”, які ар­гументують свою позицію тим, що в Україні є не тільки християни, а й мусульмани, іудеї тощо. Це так, але насправді такі норми, як „не вбий”, „не вкради”, „поважай батьків”, є загальнолюдськими, властивими будь-якій світовій релігії. Невже було б погано, якби їх з малих літ вкладали в душі нашим дітям? Цього нам дуже бракує. Через те усілякі „харизмати” й користуються такою популярністю в на­роді, що ведуть активну пропагандистську кампа­нію, залучаючи до себе все нових прихильників, поки ми спимо, замість того, щоб поворушитися...
 
Мало сказати „треба” – потрібно робити
Ви кажете, що треба відкривати бібліоте­ки, духовні центри... Усе це правильно, але ж Українській Церкві катастрофічно бракує україномовної літератури! Навіть священики скар­жаться, що змушені служити по книгах, вида­них у діаспорі, бо наші служебники здебільшого видрукувані Московською Патріархією і, звіс­но, тільки церковнослов’янською мовою. Біль­ше того, навіть необхідні для богослужіння ат­рибути, наприклад, чашу для причастя чи напрестольний хрест, в Україні продають тільки у храмах, що належать УПЦ МП. А духовенство Київського Патріархату туди просто не пус­кають, священики вимушені звертатися до послуг третіх осіб, щоб придбати потрібну в церковному користуванні річ. Чи збираєтеся Ви якось розв’язати цю проблему?
– Ну, з матеріальними предметами легше. Ми уклали договір з кількома приватними фірмами в Україні, які випускатимуть церковне начиння спеціаль­но на замовлення УПЦ Київського Патріархату, і його вільно можна буде придбати при Михайлівському монастирі у Києві. А з літературою дещо проблематичніша ситуація. Во­на є, тільки її дуже мало. Видані в діаспорі книги час­то дуже складні для богослужіння та читання, неякісно перекладені, а наших бракує. Проблема в тому, що надто вже багато треба перекласти, а це ж, ви розумієте... А ми ж і російської мови не цура­ємося, отож коли якась книжка дійсно потрібна, то можете користуватися російськомовною. Треба, звісно, й українські видавати. Але ж мало сказати „треба” – потрібно робити!
За десять років в УПЦ Київського Патріархату перекладено і видано переважну більшість богослужбових книг. Тепер кожна парафія має можливість відправляти богослужіння українською мовою. Переклади на українську мову продовжуються. Крім богослужбової літератури, ми видаємо й іншу духовну літературу українською мовою. Але треба визнати, що це праця багатьох десятиліть.
Російська Церква переклала, скажі­мо, „Творіння святих отців” тільки в другій полови­ні XIX століття. А до того не було. От і в нас поки що немає. Колись буде. Ми над цим працюватимемо.
 
„Усяка влада – від Бога”
– Ваша Святосте, давайте повернемося до взаємовідносин Церкви з владою. Попри усі запевняння, видно, що влада, зокрема виконавча, не заці­кавлена в утворенні Української Помісної Православної Церкви...
– На жаль, представники влади, а особливо на місцях, підтримують здебільшого Московський Пат­ріархат. Не дивно, що УПЦ МП має в Україні понад 6 тисяч парафій, тоді як Київський Патріархат – 3,5 тисячі. Те, що влада індиферентно ставиться до на­ціональної Церкви, дуже гальмує її розвиток. Ми ж не просимо, щоб нам надавали якийсь пріоритет, а тільки хочемо, щоб принаймні не заважали. Адже якби нам не чинили перепон, УПЦ Київського Патріархату дуже швидко набрала б сили. А поки що основні проблеми вини­кають з реєстрацією парафій Київського Патріарха­ту, яка „завдяки” деяким чиновникам іде дуже по­вільно. Та все одно наша Церква розширюється, кількість парафій зростає. Декому це дуже вже не до вподо­би, і останнім часом на наші парафії почався актив­ний наступ, особливо потерпають громади у Полтаві, Криму, в Київській області...
– Ви говорите про утиски з боку влади і водночас приймаєте від цієї влади ордени, даруєте її чільним представникам дорогі ікони... Як це можна пояснити?
– Церква дотримується тієї позиції, що всяка влада від Бога. Він вирішує, якої влади ми достой­ні. Ви можете з цим не погоджуватися, але насправ­ді все так і є. Думаєте, що радянська влада з її ре­волюцією (знищенням храмів) була випадковістю? Ні. Якщо ви поглянете на події XVIII–XIX століть, то побачите, що православні люди Російської імперії відійшли від Бога і від Церкви; будучи хрещеними, вони нічого спільного з християнською мораллю не ма­ли. Відійшло від віри і духовенство, жило не за за­повідями Божими. Тому Господь і допустив, щоб прийшла така влада, яка змусила б усіх згадати про Бога. Помилково думати, що влада залежить від нашої волі. Вона залежить від Бога і від нашого внутріш­нього духовного стану. Так, я кажу, що влада нас не підтримує, але ордени приймаю. Чому? Мені осо­бисто орден не потрібен. Але цей орден – ознака того, що Президент робить якийсь крок у бік Київ­ського Патріархату. І для нас це корисно. Бо для кожного можновладця в області чи районі дуже важ­лива думка глави держави: як Президент ставить­ся, так і місцева влада буде ставитися. Тому я зацікавлений у тому, щоб знайти порозуміння з вла­дою. Якщо ж ми підемо на конфронтацію, то отри­маємо такий самий результат, як колись катаком­бна Церква: вона не захотіла піти на компроміс із радянською владою й залишилася ні з чим. Вряту­вав ситуацію Сергій, Патріарх Російський, обравши шлях порозуміння з владою, що не зачіпало сутнос­ті віри. Згадайте слова Христа: „Віддайте Богові Боже, а кесарю кесареве”. Те, що належить земній владі, віддавайте їй. Але те, що належить Богові: ві­ра, виконання заповідей Божих, – тут ніякого ком­промісу ніколи не було й не може бути.
– Ваша Святосте, складається враження, що Ви занадто вже толерантні. Чи не почалася така тенденція після сумнозвісних подій “чорного вівторка” 18 липня 1995 року? Можливо, влада просто Вам тоді сказала: „Сидіть тихо, як миші під віником, – і вас ніхто не чіпатиме”?
– Ні, це зовсім не так. Саме через міцність такої моєї „толерантності”, як ви кажете, позиції, ніко­му й досі не вдається мене перемогти. Борються ж бо не так проти Київського Патріархату, як проти йо­го Предстоятеля. Але здолати не можуть. Насправді за цією видимою поступливістю криється твердість. У часи радянської влади я теж був „толерантним”, і завдяки цьому Український Екзархат мав 60 відсот­ків (!) парафій всього Московського Патріархату. Бо в тому, що стосується Української Церкви, я непо­хитний. Хоча заради того, щоб зміцнити наш Київ­ський Патріархат, доводиться йти на певні компро­міси з владою. Та, знаючи мою позицію, до мене приходять тільки ті можновладці, які стоять на міц­них державницьких засадах.
– Але чи не боїтеся Ви втратити своїх пара­фіян, які бачать Ваше „загравання” з неправди­вою владою і, зрештою, починають шукати Бога в різноманітних сектах, яких зараз в Україні значно більше, ніж православних парафій?
– Ми втратимо парафіян, якщо у нас точитиметься бо­ротьба всередині православ’я. Цим і зараз корис­туються сектанти. А коли б була єдина Церква, вплив різноманітних сект був би значно меншим.
 
Про віру й розум
– А може, католицька, протестантська та інші Церкви просто модернізуються відповідно до вимог часу, тому до них і навертається все більше вірних? Адже людина, її філософія та розум протягом віків змінювалися, а Ви хочете залишити все на тому ж рівні, що й дві тисячі років тому?
– Якби віра ґрунтувалася на людському розу­мі, ваше припущення, мабуть, було б правильним. Але річ у тому, що віра може ґрунтуватися тільки на одному – на Божественному одкровенні. Те, що відкрив Бог, – це є істина. А людина, хай навіть найосвіченіша, все одно помиляється, а тому всі фі­лософи та мудреці – не більше ніж грішні люди. І розум у них земний. Ніколи проста людська істота не досягне божественної мудрості, і що вона не вигадувала б, істина, дарована нам Господом, залишиться незмінною.
– Виходить, Церква нівелює творчі можли­вості людського розуму?
– Це помилкове враження. Адже Церква не відкидає науки, досліджень, просто вона твердить, що людині для осягнення доступне тільки матері­альне. Пізнавати земний світ можна до безкінеч­ності, наскільки вистачить розуму і технічних можливостей. Але Бога циркулем виміряти не можна. Тут розум людський безсилий – є тільки віра.
– І все ж таки, можливо, Церкві варто в чо­мусь змінитися? Сьогодні дійсно дуже багато парафіян відходить до так званих харизматичних конфесій, бо у православній Церкві їм бракує розуміння. Можливо, православній Церкві пот­рібні реформи?
– Так, реформи потрібні. Але варто визначи­тися, які з них є найнагальнішими. Для початку пот­рібно перейти на зрозумілу мову богослужіння. Церковнослов’янська є незрозумілою для переважної частини віруючих. Люди не розуміють, про що чи­тають і про що співають. Перехід на українську мо­ву – дуже важливий фактор впливу на українців, які переступають поріг православного храму. Зміст православного богослужіння треба донести до ро­зуму і до серця кожної людини, тоді ніякої особли­вої організаційної реформи не потрібно. Адже православна Церква покликана впливати на душу людини, виховуючи в цій душі доброту, любов до ближнього, чистоту совісті, притаманну православ­ному християнину. Тоді ця людина подбає про те, щоб поруч із нею не було знедолених, допоможе хворому. Не через те, що їй так вигідно, а тому, що так підказуватиме серце. Саме на цьому православна Церква робить акцент, а не на соціальних реформах. Бо соціальні реформи здійснювала і радянська вла­да, причому об’єктивно вони були непоганими. Але марксизм відкинув душу, не звертав на неї уваги – і в результаті виросли внутрішні злочинці, які потім зруйнували цю саму систему. Якщо взяти історію в перспективі, то видно, що сконцентрованість на земному доб­робуті й призвела до поширення атеїзму. Бо посту­пово відступали від самої суті християнства. Христос учив: шукайте насамперед Царства Божого, а все інше, в тому числі й земне благополуччя, додас­ться, тобто буде результатом вашої духовної діяль­ності. Оце Царство Боже і повинна утверджувати в людських душах Церква. Від земного добробуту ви не прийдете до Царства Божого, до його доброти й любові...
Подивіться навколо себе. Що, Україна така вже бідна? Не бідна. Звідкіля беруться ті мільярди, вкла­дені в закордонні банки? У нашого ж народу, від на­шої землі. А чому наші правителі це роблять? Бо нема в них совісті ніякої. Держава виділяє кілька мільярдів шахтарям, а шахтарі цих мільярдів не ба­чать. Де причина? Причина у відсутності совісті, у відсутності відповідальності перед Богом. І корупція на цій же „платформі” бездуховності процвітає. Тому завдання Церкви – виховувати Царство Боже в душі людини, а не розповсюджувати різноманіт­ні декларації „в дусі часу”.
– Раніше Ви були іншої думки щодо україн­ської мови в богослужінні. Наприкінці 80-х ро­ків було опубліковано чимало статей за Вашим підписом, у яких практично в тих же виразах, якими нині послуговується УПЦ МП, ішлося про неканонічність української мови, яка буцімто не відповідає церковним канонам, про необхід­ність користуватися церковнослов’янською. . .
– Не може бути. Я ніколи проти використання української мови в богослужінні не виступав. До то­го ж саме з мого благословення ще в радянські ча­си вийшов україномовний переклад Нового Завіту, ми видавали „Православний вісник” українською мовою... Моя думка була така: хто хоче служити ук­раїнською, хай служить. У Києві була одна така па­рафія, і я їх підтримував. Але ж ви розумієте, за тих умов не можна було робити якихось радикальних кроків у цьому напрямі, і мені це було зрозуміло кра­ще, ніж будь-кому. Якби я не враховував цього мо­менту, то результат був би не на користь Українсь­кої Церкви. Мене просто усунули б і поставили б на це місце людину, яка слухняно робила б усе, що їй скажуть. Такі вже були умови – доводилося бути дуже обережним, аби не йти врозріз зі своїми пе­реконаннями, і при цьому не конфліктувати з вла­дою. Я завжди казав, що коли ти вже став керівни­ком, то треба мати розум, щоб керувати мудро. Якщо розуму немає – краще не берися.
 
„Я багатьом священикам так і кажу:
ви – найманці, а не пастирі”
– Чимало людей, які ходять у православ­ний храм, роблять висновок, що священик спілкується з Богом, але не спілкується з людьми. А от коли вони приходять до „харизматичних” церков, там відбувається спілкування пастора з ними. Складається враження, що православ­ні священики ставлять себе аж надто високо над людьми...
– Для того, щоб спілкуватися з людьми, треба мати насамперед спілкування з Богом. Якщо ви дійсно спілкуєтеся з Богом (а Бог є джерелом життя, любові, милосердя), якщо ви знайшли шляхи до Нього, то ви ніколи не пройдете повз людину, яка потребує вашої допомоги. Ви просто не зможете цього зробити. А якщо ви не спілкуєтеся з Богом, то й оці ваші контакти з людьми ніякої користі ніко­му не принесуть. Вони тимчасові – сьогодні вони є, а завтра ви про них забудете. Я згоден з вами в тому, що наше духовенство часто буває далеким не те що від ідеалу, а далеке від правдивого священства і пастирства. У нас дуже багато поміж духовен­ства випадкових людей, тих, які прийшли в Церкву і стали священиками тільки для того, щоб прожити на цій грішній землі. Звичайно, такий священик до Бо­га не приведе. Через те я багатьом священикам так і кажу: ви – найманці, а не пастирі, бо працюєте за гроші, а не в ім’я Бога. Звичайно, є й чимало справ­жніх священиків. І там, де священик дійсно є пасти­рем, проблем, про які ви говорите, не виникає.
– Чому ж тоді Ви не позвільняєте таких недбалих священиків ?
– Можна звільнити. Та кого поставити на їхнє місце?
– Краще вже нікого не ставити.
– Я не думаю, що краще нікого. Тому що, коли навіть поганий священик читає Слово Боже, то во­но діє незалежно від особистих якостей священи­ка. А якщо ми скоротимо кількість храмів до кількос­ті порядних священиків, то дуже багато втратимо.
– Можливо, є перспектива в молодій зміні?
– Зміна йде, але з цією зміною нерідко при­ходять такі самі. Якби ж усі, хто закінчує семінарію чи академію, відповідали покликанню, у нас би, звіс­но, таких проблем не було. Бажаючих стати свяще­ником тепер чимало: УПЦ Київського Патріархату має дві духовні акаде­мії, один богословський факультет, шість духовних семінарій; в усіх цих закладах загалом навчається приблизно 1,5 тисячі студентів. Але тут існує ще од­на проблема: після закінчення навчання далеко не всі з них приймають сан. Раніше влада не допускала бажаючих вступати в семінарії, їм чинили різні перешкоди, і, врешті-решт, долали їх лише ті, хто дій­сно хотів присвятити своє життя Богові. Після цьо­го студенти, які вступили, обов’язково ставали свя­щениками. Тепер, на жаль, усе зовсім не так...
– А можна дізнатися, які у священиків зар­плати?
– Зарплати невисокі. Якщо це сільський свя­щеник, то він отримує 100 гривень або й менше. Міський може отримувати 200–500. Але зате сіль­ського священика парафія забезпечує ще й продук­тами харчування.
– А як зі сплатою податків Церквою?
– Податки платимо, як і всі, згідно із законодав­ством.
– Цікаво, оплату хрестин, поховання чи він­чання кожен настоятель встановлює на влас­ний розсуд чи є тарифи?
– Ні, це визначає місцева громада. Та буває й так, що священику люди дають, скільки вважають за можливе. Це традиційний заробіток священика, бо зарплата як така з’явилася вже за радянської влади.
 
Про Бога з Президентом ми не розмовляємо”
– І запитання „на засипку”: Ваша Святосте, як часто Ви зустрічаєтеся з Президентом Кучмою? Від кого виходить ініціатива зустрічей і про що Ви з ним говорите? Чи розмовляєте про Бога?
– Про те, коли ми зустрічаємося і як часто це бу­ває, ви й самі добре знаєте. Бо кожна така зустріч широко висвітлюється в пресі. Ініціатива колись зде­більшого виходила з мого боку, але тепер навпаки. Теми для розмов у нас різні, але про Бога ми, на жаль, не говоримо. Говоримо про церковні справи.
– А Ви не знаєте випадково, у кого глава держави сповідається?
– Не знаю. Але, думаю, що ні в кого.
 
Матеріал підготували Інна ТЕСЛЕНКО та Леся ШОВКУН,
газета “Україна молода”, 23 липня 2002 року