Київський Патріархат – незалежна від Москви Українська Православна Церква, є реалією сьогодення, вагомою складовою українського суспільства, з якою неможливо не рахуватися навіть її супротивникам. На жаль, такою ж реалією стало запекле протистояння двох Церков – УПЦ Київського Патріархату і УПЦ Московського Патріархату – без, здається зараз, найменшої надії на примирення навіть десь у віддаленому майбутньому. Варто наголосити, що розділене православ’я характерне не тільки для сучасного українського суспільства – подібні проблеми існують також в інших православних Церквах: Сербській, Болгарський, Молдовській, Естонській, тільки, звичайно, у менших масштабах, бо там значно менші Церкви. Між тим Вселенське православ’я, до складу якого входять 14 помісних Церков, не має жодних важелів впливу на ці аномальні явища. Не має воно, схоже, і бажання (або енергії?) це робити. Єдиною помітною реакцією Вселенського православ’я є стандартний остракізм усіх тих, хто так чи інакше виборов собі автокефалію, тобто виключення із православної спільноти мільйонів віруючих через “неканонічну” поведінку духовенства.
Сьогодні про власне бачення майбутнього Церкви читачам газети “День” розповідає один із головних ініціаторів і засновників незалежного Київського Патріархату Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.
– Ваша Святосте, якою Ви бачите подальшу політику Київського Патріархату на шляху до його визнання та до об’єднання українського православ’я в одну помісну Церкву?
– Неможливо заперечувати, що за 10 років Київський Патріархат зміцнів і набув впливу у суспільстві. За результатами соціологічних досліджень зараз його підтримує 10 мільйонів українців. Фактично – це найпотужніша Церква країни. До її складу входять 29 єпархій, понад 3500 парафій, 6 семінарій та Духовна академія, богословський факультет при Чернівецькому університеті, 30 монастирів. З такою Церквою не можна не рахуватися.
Ті самі дослідження показують, що тільки 9 % опитаних українців визнають свою приналежність до УПЦ МП, і ще 3–4 % відверто вважають себе членами Російської Православної Церкви. Офіційна статистика, що засвідчує чисельну перевагу УПЦ МП, не відповідає, таким чином, дійсності. А дійсність така – із статистичних 10 тисяч парафій УПЦ МП не менш як 3 тисячі – пусті, “паперові” парафії; зафіксовані навіть випадки, коли громади нашої Церкви чомусь зараховують до складу УПЦ МП. Є чимало парафій у підпорядкуванні Москви, налаштованих перейти до Київського Патріархату, але вони не наважуються це зробити. Зокрема, через те, що місцева влада (районного та обласного рівнів, найчастіше на півдні та сході країни) іноді тенденційно підтримує, попри Закон про рівноправність усіх релігій і конфесій, Московську Церкву. Зокрема, реєструє її парафії чи монастирі без будь-яких перешкод, а Київському Патріархату постійно вставляє палки в колеса. Те саме відбувається у випадках реституції храмів. Наприклад, у Чернігові вже котрий рік зволікають з передачею нам церкви святої Катерини, яка стоїть порожня, тоді як Московська Церква там давно користується кількома історичними храмами. Ще приклад – у Харкові Київський Патріархат не має жодної культової споруди! Те саме діється у Дніпропетровську.
Заради справедливості треба відзначити, що в багатьох областях (наприклад, на Волині, на Львівщині) спостерігаємо однакове ставлення до всіх православних Церков. Те саме помітно й на вищому рівні та з боку Президента. Він пішов навіть на те, щоб майже одночасно відзначити дві такі полярні події, як десятиліття Харківського зібрання та нашого Об’єднавчого Собору. Хочу, однак, підкреслили, що нам від держави, від влади потрібні не сприяння чи привілеї, а тільки одне – аби не перешкоджали нашим зусиллям.
– Прибічники об’єднання українського православ’я багато надій покладали на “тристоронні” переговори між представниками Вселенського, Московського Патріархатів та двох невизнаних (УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ) Церков. Після останньої зустрічі в Криму ці надії розвіялися по вітру. Чого варті хоча б ті факти, що Московська Патріархія не визнала за потрібне прислати на переговори представника у єпископському сані, а делегатів від двох зацікавлених українських Церков взагалі не запросили. Як ставитеся ви до цих переговорів “на вищому рівні”?
– Дійсно, на сьогодні переговори за участю Вселенського та Московського Патріархатів зайшли у глухий кут, а їх рівень – за повноваженнями сторін – вочевидь знизився. Думаю, що якби наш Президент займав більш рішучу позицію у цьому питанні, як, скажімо, це робить сьогодні естонський Президент або як у 20-ті роки робив уряд Польщі (чим вельми посприяв отриманню польськими православними повної незалежності від Москви), то й наші православні сусіди – Москва і Константинополь – поводилися б інакше. Попри все, однак, ми вважаємо, що переговори мають продовжуватися і будемо їх всіляко підтримувати – іншого шляху врегулювання наших проблем не існує. Це не означає, втім, що наша Церква буде сидіти зі складеними руками й очікувати результатів тих чи інших переговорів. Ми впевнені, що єдиним шляхом до повного визнання Церкви є її зростання і зміцнення, – тоді з нею і наша власна влада буде більше рахуватися.
Принагідно відзначу, що останнім часом ми вирішили певним чином переорієнтувати парадигму своєї церковної політики. А саме – робитимемо основні акценти на тому історичному факті, що наша Церква існує і є незалежною й помісною, хоча й не “об’єднаною”, не єдиною. Адже невідомо, скільки часу мине до того об’єднання. Треба враховувати, зокрема, те, що Московська Патріархія добровільно ніколи не “відпустить на волю” таку велику й багату митрополію, як УПЦ МП. Тому неприпустимо сповідувати формулу: “Спочатку об’єднаємося, а потім будемо розбудовувати помісну Церкву та здобувати визнання православного світу”. Дійсно, наша Церква не визнана, але, як свідчить історія інших православних Церков, визнання не є обов’язковим чинником нормального буття Церкви. Наша Церква буде жити і продовжувати виконувати свою спасенну місію. Зазначу, між іншим, що невизнання УПЦ Київського Патріархату – однієї з найбільших православних Церков світу, її штучне усунення від молитовного спілкування приносить шкоду не тільки нашій країні, але й світовому православ’ю, послаблює його, зменшує його вплив на міжнародній арені. В Україні ж тим часом міцніють різні секти, користуючись, зокрема, ворожнечею між православними.
Хочу ще наголосити на тому, що до об’єднання Церков треба прямувати мирним шляхом, шляхом братньої євангельської любові, а не відповідати ворожнечею на ворожнечу. Чеснота терпимості – ознака мудрості. Одночасно ми не повинні йти на такі компроміси, які можуть зашкодити помісній Церкві. Я впевнений, що переможцем у змаганні за віруючих залишиться Київський Патріархат, бо саме він правдиво служить своїй державі і народу. На відміну від УПЦ МП, члени якої – українці, а часто й патріоти – служать інтересам Російської Православної Церкви.
– Дозвольте запитання у зв’язку з Вашими словами стосовно “мирного шляху та братньої любові”. Чи вживає Патріархія певні дисциплінарні заходи стосовно тих своїх мирян та духовенства, які вдаються до силових прийомів у розв’язанні міжцерковних конфліктів? На жаль, засобам масової інформації досі невідомі випадки накладання церковною адміністрацією УПЦ Київського Патріархату чи, до речі, УПЦ МП єпитимій у випадках порушення християнської етики.
– Це, однак, не значить, що ми не осуджуємо проявів нехристиянської поведінки. Цим займаються єпархіальні єпископи. Втім, можливо, дійсно треба переходити до практики оприлюднення найбільш обурливих прикладів того, як не треба поводитися? У будь-якому разі прояви ворожнечі – не на користь Київському Патріархату, свої інтереси ми маємо відстоювати мирним шляхом.
– Нещодавно наші владні структури взяли участь у двох ювілеях, які є повними антиподами. Йдеться про відзначення 10-річчя із часу Всеукраїнського православного Собору та утворення Київського Патріархату, а також 10-річчя Харківського Собору, який проголосив вірність Російській Православній Церкві. Чи не вважаєте ви подібну практику українських політиків безпринципною, щоб не сказати – цинічною? Чи не краще було б нашим високим політикам відмовитися від участі в обох заходах, а не перетворювати їх на чергові політичні шоу типу “і вашим, і нашим”? Президент, уряд, депутати ВР навели, здається, вже достатньо доказів свого безсилля у церковних справах. Чи не час їм, зрештою, “умити руки” і згадати про конституційний принцип розділення Церкви і держави? Зокрема, не бігати у свята з храму до храму, з урочистостей на урочистості.
– Принагідно хочу нагадати, що так званий Харківський Собор свого часу не визнали ні уряд, ні Верховна Рада. 1992 року була прийнята відповідна постанова ВР та зроблена заява уряду. Між тим Об’єднавчий Собор нашої Церкви, проголошення незалежного – автокефального – Київського Патріархату депутати вітали стоячи.
– Ваша Святосте, дозвольте поставити Вам дещо ризиковане і, можливо, не дуже делікатне запитання.
Ось сьогодні світові ЗМІ жваво обговорюють можливі зміни у найвищому керівництві католицької Церкви, “висувають” можливих претендентів на Римську кафедру. Як дивитеся Ви на проблему зміни поколінь в УПЦ Київського Патріархату? Адже загальновідомо, що Київський Патріархат тримається волею, розумом, дипломатією, твердою рукою однієї людини – його Патріарха. Що буде з Церквою, коли його не стане? Чи бачите Ви навколо себе, чи готуєте зміну – серед 32 єпископів Патріархату? Чи вірите, що вони збережуть Церкву?
Те саме запитання стосовно майбутнього УПЦ МП. Чого можна очікувати від нового, пострадянського єпископату УПЦ МП? Іноді, слухаючи “дипломатичні” виступи деяких молодих єпископів, здається, що міжправославні стосунки в Україні в майбутньому, після зміни керівництва, можуть ще погіршитися (якщо це, звичайно, можливо). Які прогнози Ви могли б висловити?
– Ми, люди Церкви, сповідуємо не тільки факт існування Бога, а й віримо у те, що керує Церквою саме Бог. Він заснував Церкву, і Він її не покине. Помре один першоієрарх – прийде інший. Хочу також нагадати, що сила, сильна особистість Церкві не завжди й потрібні. Коли, для прикладу, революційного 1918 року на Соборі Російської Православної Церкви обирали Патріарха (першого з часів царя Петра І), було три кандидати – Антоній (Храповицький), Арсеній (Стадницький) і Тихон (Бєлявін). Обрали найтихішого і наче найслабшого – Патріарха Тихона. А він виявився найсильнішим, більше того – святим, бо зберіг Російську Церкву у ті страшні часи. Таких прикладів багато, взяти хоча б обрання Римського Папи Івана ХХІІІ, який був тоді у вельми похилому віці. А він спрямував Церкву на шлях реформ, на що вочевидь не наважилося б чимало молодих і сильних.
Я не вічний. Господь мене покличе – прийде новий, якого оберуть із 32 архиєреїв. Коли люди дивляться, їм здається, що серед них лідера нібито немає, а у Бога – він обов’язково є. Тому я спокійний, хоча й не бачу навколо достатньо сильних постатей, відзначених достойним життям, освітою, досвідом. Думаю, що ні за яких умов гірше не буде. Хоча б тому, що в Україні вже відбулися деякі дуже важливі і незворотні процеси – вороття до Російської імперії немає.
А щодо УПЦ МП, то краще вам там і запитати. Скажу тільки, що вже сьогодні у тій Церкві вирують “підводні” змагання можливих кандидатів, іноді досить екзотичних, щоб не сказати більше, на митрополичу кафедру. Але підбирати і вирішувати буде, звичайно, Москва. Дуже тонко підбиратимуть – кандидат має одночасно бути як стовідсотково відданою інтересам Російської Церкви, так і прийнятною для українців, не скомпрометованою чимось одіозним фігурою. Не з тих, хто сьогодні плете в ЗМІ, що в голову прийде. Є й такі. Але поживемо – побачимо.
 
Газета “День”, 12 липня 2002 року,
з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом
розмовляла Клара ҐУДЗИК