З Патріархом Київським і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ
бесідує письменник Валентин ЧЕМЕРИС
 
– Ваша Святосте, християнство, як відомо, не має національних Церков, усі Церкви – помісні. Що ж це таке – помісна Церква?
– Якщо коротко, то помісна Церква – це та Церква, яка розташована на відповідній адміністративній території і самостійно обирає свого митрополита. Чи Патріарха. А обрання свого глави і є ознака автокефалії. Тобто помісна Церква є незалежною Церквою тієї чи іншої держави. У давні часи помісні Церкви були в усіх провінціях Римської імперії. Оскільки ж вона мала понад сто провінцій, то стільки ж було незалежних, або автокефальних, помісних Церков – в єдиній Церкві Христовій. Пізніше помісними Церквами стали називатися Церкви на території тієї чи тієї самостійної держави. Наприклад, Грецька Церква стала помісною після того, як утворилася Грецька незалежна держава. Такі ж Церкви стали у незалежних Болгарії, Росії, Грузії тощо. А втім, згадаймо їх усі: Кіпрська, Грузинська, Грецька, Болгарська, Сербська, Румунська, Російська, Албанська, Польська, Чеська, Словацька, Фінська православні автокефальні Церкви. А ще ж Константинопольська в Туреччині, Олександрійська в Єгипті, Антиохійська в Сирії, Єрусалимська в Ізраїлі. Пастви таких Церков є корінними націями своїх держав. Вони самостійно обирають митрополитів чи патріархів. Так виникли Болгарський Патріархат, Румунський, Грузинський, Російський та інші. Оскільки й Україна стала незалежною, то вона за цими ж канонами має право на свою автокефальну незалежну Церкву. Ніхто не звинувачує автокефальні Церкви в розколі православ’я тільки на тій підставі, що вони забажали стати незалежними і стали. А Україну Росія чомусь звинувачує. Кричать про якесь порушення канонів тощо. А це вже нонсенс – коли в незалежній самостійній державі існує залежна від сусідньої держави Церква, як це виникло сьогодні в нас, в Україні, де діє Московський Патріархат.
Варто наголосити ще ось на чому. З часом, коли держави стають багатонаціональними, тоді й православні Церкви їхні перестають бути мононаціональними. В такому разі до них входять і представники інших, некорінних націй. Це стосується, насамперед, Російської Православної Церкви. Оскільки це держава багатонаціональна, то до її Церкви входять представники й інших національностей. До цього йде й Українська Православна Церква, віруючими якої є в основному українці, як корінна нація, а також росіяни, болгари, греки та представники інших народів, котрі постійно проживають в Україні.
Якою мовою велася служба Божа в церквах, наприклад, Римської імперії? І якою мовою проводиться служба вже в наш час в автокефальних Церквах незалежних держав?
– Мовами помісної Церкви Римської імперії були грецька, латинська, копська, арабська і навіть єврейська – в перші сторіччя до православної Церкви входили і євреї, тому в них відправи та богослужіння здійснювались арамейською мовою. Згодом мовою служби в православ’ї стала й слов’янська. Але за це довго точилася боротьба. Бо як Константинопольський Патріархат, так і Римська Церква наполягали, щоб у церквах були тільки грецька та латинська мови. Коли ж християнство почало розповсюджуватися в слов’янських краях, Кирило та Мефодій поставили питання, щоб богослужіння серед слов’ян відправлялося слов’янською мовою. Вони зіткнулися з шаленим спротивом з боку Рима та Константинополя, які вимагали, щоб це були латинська і грецька мови. Проте перемогли все ж Кирило і Мефодій. Тоді ж почали перекладати богослужбові книги слов’янською мовою. Ще звідти витікає взагалі ставлення Церкви до богослужбової мови. Тож сьогодні в православ’ї дотримуються такого постулату: богослужбовою може бути та мова, яку розуміє народ. Коли ж ми підходимо до ситуації в нашій країні, то, в першу чергу, постає питання: а якою мовою повинно вестися богослужіння в Українській Церкві? Іншої відповіді, як українською, – не може бути.
В Українській Православній Церкві Київського Патріархату мовою богослужіння є...
– Так, українська. Але в цей перехідний період від церковнослов’янської до української мови ми дозволяємо в деяких випадках використання й церковнослов’янської. Чому? Це обумовлено насамперед тим, що досі ще не маємо повного перекладу своєю мовою всіх богослужбових книг. Та й не всі переклади, на жаль, досконалі. Тож, відправляючи богослужіння рідною мовою, посилено займаємося й перекладами богослужбових книг із церковнослов’янської на українську. І ми вже близькі до завершення цієї великої справи.
А як паства в Україні сприймає богослужіння українською мовою?
– Однозначно позитивно. Тому що люди розуміють богослужіння рідною мовою. А церковнослов’янською багато чого не можуть збагнути. І не дивно. Церковнослов’янська на сьогодні – мертва мова, тож переважна більшість пастви у нас цієї мови не розуміє. Коли ж відправляється служба українською, вони дуже раді.
У майбутньому в християнських церквах нашої країни головною мовою має стати українська?
– Безумовно. Мине не так багато часу, і ми нарешті перекладемо всі книжки українською, тоді в наших церквах буде лунати тільки українська мова, і це буде справедливо й історично правильно.
А хто нині в Україні противиться запровадженню в церковній службі української мови?
– Відповідь однозначна: Московський Патріархат, який намагається порядкувати в Україні, як у себе вдома. У його церквах в Україні, зважте, в Україні, богослужіння йде тільки церковнослов’янською, а проповіді виголошуються російською мовою, і тому Церква Московського Патріархату в Україні є знаряддям подальшої русифікації українського народу. У них все: і проповідь, і ділові папери, і в побуті все – російською. У них прийнято казати: так історично склалося, хоч історія сьогодні вже не та, що колись була. Після приєднання України до Росії царі останньої заборонили використовувати в церквах книги українською мовою, викладання в духовних навчальних закладах було переведене на російську. Церква за часів Російської імперії була дуже ефективним засобом зросійщення народу України.
Церква такою залишалась і за часів Союзу?
– Оскільки вона увійшла в колію російського мовлення, то і за радянських часів продовжувала йти тим самим шляхом – шляхом русифікації, і здійснювала її навіть ще в більших масштабах, ніж за часів Російської імперії.
Чому нині, в нових історичних умовах, Московський Патріархат так затято виступає проти надання Українській Церкві автокефалії, проти української мови в українських церквах? З чим це пов’язано?
– Водночас це пов’язано і з церковним імперіалізмом – є в Російській Православній Церкві, зокрема серед її керівництва, і таке сумне явище. А ще тому, що мова, як і Церква, – це два дійові засоби утримання під своїм впливом інших націй. І тому сьогодні Росія і через Церкву намагається впливати на Україну.
Недарма ж Алексій ІІ заявляв, що зробить те, що не вдалося свого часу Єльцину, утворити такий собі церковний СРСР...
– Ми знаємо, що без рідної мови не може бути держави. Це добре розуміє і Московський Патріархат, а тому виступає проти української мови. Тож Церква в цьому відношенні є тим знаряддям, що втілює ідею зросійщення України.
– Оскільки Московський Патріархат не полишає думки повністю назавжди приєднати до себе православну Церкву України, то русифікація триватиме й далі...
– Я певен, що так. Правда, там час од часу виголошують пишномовні декларації – що не проти української. Але це на словах. Насправді українську мову Московський Патріархат не вводить в богослужіння на Україні. Навпаки, у низах ведеться пропаганда, що українська – це мужицька, базарна мова, що вона взагалі не може вживатися в богослужінні...
Без рідної мови в Церкві й утверджувати Українську національну державу буде все важче...
– Звичайно. Поки існує в Україні Церква Московського Патріархату, доти й продовжуватиметься неприкрита русифікація українського народу через Церкву. До всього ж Москва не погоджується і на автокефалію для Української Церкви. Навіть у майбутньому. Ось чому йде боротьба між Українською Церквою Київського Патріархату і Московським Патріархатом за право створення або однієї помісної Церкви – за що виступаємо ми, або – їхнє бажання – приєднати всю нашу Церкву до Московського Патріархату. Ми наполягаємо на тому, щоб в Україні була своя Церква, а Москва – щоб українці покаялись і, як отара, повернулися до Москви. До речі, Вселенський Патріарх вважає: оскільки існує незалежна держава, то в нас в Україні і Церква повинна бути незалежною. Але дорога до автокефалії буде довгою (Росія, наприклад, йшла до неї аж 141 рік!), тернистою і непростою. Але майбутнє за нами! Я твердо вірю: буде в Україні єдина Помісна Православна Церква, це лише питання часу. Іншого не дано. Але й влада має нам сприяти. А вона поки що допомагає нам навпаки. Особливо місцева в різних регіонах робить усе, щоб не було в Україні української Церкви Київського Патріархату. Це відчуває Московський Патріархат і останнім часом діє аж надто агресивно, захоплюючи наші храми. За потурання тієї ж влади на місцях... На жаль. Але я твердо вірю, що подібна ситуація довго тривати не може, коли в незалежній Україні існує Церква, залежна від чужої держави. Настане час, коли в нашій хаті буде своя правда й своя воля...
 
Газета “Літературна Україна”, 20 червня 2002 року