Право на життя? Так!
А на смерть?..
 
Перше запитання ні в кого не викликає сумнівів. Відповідь тут однозначна: так! Кожен, хто живе на планеті Земля, має право на життя. А на смерть? Не про природну смерть тут мовиться, а про передчасну, про добровільний відхід з життя.
Ось тут і починається. Хворі, як відомо, бувають двох категорій. Одні видужують (таких, на щастя, переважна більшість) і знову повертаються до життя. Здебільшо­го, здорового. А ось інші... Про них і піде мова. Про приречених. Про тих, кому – хоч як це гірко – вже не судитиметься ви­дужати. Бо вони – смертельно хворі, і медицина – принаймні сьогодні – таким нещасним безсила допомогти. І тим більше, порятувати їх. Наприклад, онкохворим. Рак в останній, клінічній, четвертій стадії – це стовідсоткова загибель. Незважаючи ні на що. Хоч приречені молоді, хоч немоло­ді. В онкологічній лихоманці згоряють і богатирі. Кінець надійде невмолимо. Зде­більшого жахливий – у неймовірних муках і стражданнях, коли навіть наркотичні речовини вже не зніматимуть болю. І такий хворий страждає тижні, часом місяці, що перетворюються на суцільне пекло – для нього і рідних, – щоб, врешті-решт, випивши до дна свою гірку чашу, все одно померти, як це й було заздалегідь застере­жено людьми у білих халатах. То чи не кра­ще, коли вже немає виходу і все одно на­дійде сумний кінець, урвати даремні тор­тури? Себто добровільно піти з життя. Евтаназія. В перекладі з грецької – “легка смерть”. Вперше цей термін запровадже­но в XVII столітті, пізніше він став означати “умертвити кого-небудь із жалю”. Сього­дні це – допомога лікаря хворому у зді­йсненні самовбивства із застосуванням сильнодійних препаратів. Слово, яке бага­то хто навіть вимовити боїться, слово, яке укладачі словників не впускають до своїх творінь. Всі вдають, ніби такого слова навіть немає – цур йому, пек!
І все ж – евтаназія. Простіше – умертвення приречених. У лікарні чи вдома. Давно вже точаться у світі суперечки і ще бу­дуть довго-довго точитися: чи має людина право за допомогою медицини добро­вільно, з висококваліфікованою допомо­гою піти з життя? Одні – за, другі – вагаються, треті – категорично проти. І доки сперечаються фахівці – лікарі, психологи, юристи, в Голландії цього року набрав чин­ності перший у світі закон про евтаназію – верхня палата парламенту Нідерландів йо­го вже схвалила. Отже, Голландія є пер­шою в світі країною, яка законодавчо за­кріпила за смертельнохворими пацієнта­ми право на евтаназію. Себто на передчас­ну смерть. Лікарів більше не переслідуватимуть (принаймні в Голландії) за надання можливості швидше померти приреченим своїм співвітчизникам. Звичайно, за умо­ви, що ця тяжка процедура буде здійснена з дотриманням відповідного закону.
А умови такі. Спеціальні місцеві комісії в складі експертів з права, медицини й ети­ки вирішуватимуть: дотримується той чи інший лікар суворих вимог, пропонованих до процедури? А це такі умови: евтаназія має здійснюватися лише за вимогою па­цієнта, але тільки тоді, коли болі його нестерпні, а рятунку все одно вже немає. І не буде. Рішення повинні схвалити два лікарі (Якщо виникне сумнів, справу направлятимуть до прокуратури). Коли дотримано всіх вимог процедури, хворий попрощається з близькими, якщо є потреба, складе за­повіт, йому зроблять відповідну ін’єкцію, і він, рятуючись од мук, тихо засне. Навіки.
Та невже все так легко і просто? А моральний бік? А етика? Адже це схоже на... убивство. Причім – ім’ям держави. Принаймні противники евтаназії вважа­ють це державним убивством.
А як до цього ставиться православна Церква, в чиєму віданні перебувають мо­ральні питання, в тім числі й життя та смерті? Бесідуємо з Патріархом Київським і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ.
 
– Говорячи про евтаназію, – починає владика, – я повинен сказати прямо: це не можна прийняти! Ні такий закон, ні право на смерть. Подібного права людина взагалі не може мати.
– Владико, дехто вважає: якщо життя людини – це її власність, скажемо так, то чому вона, коли раптом настане жахлива безвихідь, не повинна мати права і на власну смерть? Бодай і передчасну. Щоб піти з достоїнством чи радше врятуватися від нестерпних мук, адже все одно вони скінчаться смертю, тільки невідомо, доки ще доведеться нещасному терпіти неймовірні страждання. Адже це здається гуманнішим?
– Церква переконана і проповідує про це невтомно: життя – є дар Божий. Саме по собі воно є найціннішим з усього, що дарував Господь людині.
– Звичайно, нам пощастило з’явитися у цьому світі, виринути з небуття у буття. І вже це є найбільшим щастям.
– Так. Бог є життя. Бог дав це життя людині. І тому позбавляти людину цього дару Божого, цієї краси і щастя, яким є життя, не можна. Зрештою, тільки Той, хто дав життя, і може його забрати. І добровільно від нього відмовля­тися не личить. Коли ми поди­вимось навколо, то побачимо, що життя за своєю тривалістю в кожного різне. Часом помирають діти, юнаки. Часом хворі, навіть дуже, живуть довго, а в здорових, навпаки – буває коротке життя. А це свідчить, що життя зале­жить не від самої людини і навіть не від стану її здоров’я, а – від Бога. А якщо від Бога це зале­жить, то ніхто з людей не має права втручатися у Божі справи, у те, що належить Богові. Він дає життя. Він, і тільки Він знає, ко­ли це життя відібрати. А нам за­лишається одне – дякувати Йо­му, що Він ощасливив нас най­більшим даром з усіх можливих – ЖИТТЯМ.
– Може ж статися й так, що ця радість, як ми називаємо, життя, перетворюється на горе, стає не просто тяжким, а не­стерпно тяжким. За смертель­ної хвороби, звісно. Тож прибічники евтаназії і виходять з того, що в такому разі, аби врятуватися від зайвих мук, людина і має право на смерть-рятівницю. Ще раз по­вторюю: коли безвихідь...
– Такого бути не може, щоб була безвихідь. Це нам просто так здається, що це вже все, край.
– Однак приреченість того чи того хворого визначає медицина.
– Медицина не всемогутня. Ми знаємо багато випадків, коли приречені медициною на смерть люди завдяки чи молит­ві, чи звертанню до Бога, чи завдяки якимось новим лікам вижи­вають. Є такі випадки.
– Я чув про такі випадки.
– Ось-ось. Є, повторюю, такі випадки. Навіть серед хворих на рак. Ось чому не треба втручатися у волю Божу і гово­рити, що людина приречена ме­дициною на смерть, справді при­речена. Бо може стати­ся помилка. Жахлива до того ж. Воля Божа і воля людини – не сходяться. Навіть якщо присуд і виносять фахівці. Чому люди, які терплять великі страждання, хо­чуть позбавитися страждань? Бо вони, по-перше, страждають. І, по-друге, не мають духовної під­тримки. Опиняються сам на сам з горем. Нема кому їх підтрима­ти. Отже, замість того, щоб зни­щувати таку людину – а евтаназія це і є знищення людини, – треба їй надати духовну допомогу, щоб вона могла зносити стра­ждання, що випали їй. Дух силь­ніший за смерть. І за хворобу. Якби ми надавали цим людям духовну допомогу, то вони легше терпіли б страждання, не зали­шалися б сам на сам з лихом-бі­дою... Ще хотів би навести при­клад. Моральний. На користь того, що від життя відмовлятися не можна. От візьмімо війну. Знаємо безліч прикладів, коли товариш виручає товариша, сол­дат солдата. На війні смерть хо­дить поруч із життям. Коли по­ранили солдата, твого друга, і ти під кулями рятуєш життя цієї людини, ти сам ризикуєш своїм життям – для чого? В ім’я чого? А заради того, щоб винести з по­ля бою ближнього. Хоч він уже смертельно поранений, але ти про це не думаєш, ти його вино­сиш на собі. То виникає запи­тання: для чого його виносити з поля бою, якщо він смертельно поранений? Та ще й ризикувати собою? А виносять. І в мирний час – на пожежі тощо. А це свід­чить, що моральний закон, закладений у людині, не дозволяє віддавати на смерть ближнього, навіть в екстремальних ситуаці­ях. Цим людство й сильне. Та, зрештою, ми знаємо випадки, коли навіть тварини, ризикуючи собою, рятують інших тварин. Не кажучи вже про врятування дітей – і в людей, і в тварин... А щодо страждань – немає у світі жодної людини, яка прожила б життя без страждань. Кожна лю­дина страждає. Страждання – це наслідок гріха. І тому страждан­ня мають і добрі наслідки. Так, так, добрі. У стражданні людина звертається до Бога, згадує свої гріхи, кається, просить у Господа прощення, дає обітницю. А це дуже важливо при переході у віч­не життя. Тому Бог і тримає іно­ді хвору людину, щоб вона дійш­ла до такого стану, коли кається, морально очищується, духовно збагачується, оновлюється, зреш­тою, в горі й стражданні гарту­ється. І вона тоді з тимчасового життя відійде у вічне блаженною, а не стражденною.
– Є ще й таке тяжке явище, як суїцид, коли здорова людина, якій би жити та жити, раптом накладає на себе руки...
– Так, відбирає у себе життя, дароване їй Господом. Себто ко­їть ще один, найтяжчий гріх. До цього люди­на мала гріхи, а самовбивство ті­льки збільшує їх, і на той світ во­на прийде ще й з новим гріхом, якщо вона в самої себе відбере життя. Адже раніше на кладовищах самогубців навіть ховали окремо від тих, хто помер природною смертю. А це свід­чить, що в оцінці цього явища Церква і люди єдині.
– Що таке смерть з точки зо­ру Церкви, її вчення?
– Розлучення. Так, смерть – це розлучення. Душі з тілом. Ду­ша – безсмертна. Вона не зни­кає. Як не зникає і тіло. Душа повертається до Бога, а тіло, взя­те із праху, на прах і перетворю­ється, повертається в землю. І тому смерть є розлученням душі з тілом. Бог створив людину з тілом і душею безсмертними, але гріх їх роз’єд­нав. Розлучив. І спасіння поля­гає в тому, що Син Божий Ісус Христос прийшов для того, щоб знову з’єднати душу з тілом че­рез воскресіння тіла, через про­щення гріхів, через оновлення душі. І коли оновлена душа з’єд­нається при воскресінні з тілом, то знову стане такою, якою вона і була створена Богом. А евтаназія, як і самогубство, є порушен­ням Божих Заповідей. І ще одне: закон про евтаназію дає можливості для зловживання. Нечесні люди можуть, користуючись ним, знищувати людей, їм невгодних. Наприклад, родичі – майнові чи спадкові справи та інші причи­ни. Зокрема й розправа з політичними опонентами за диктаторських режимів тощо. Тож закон, про який ми сьогодні говоримо, відкриває двері для злочинів. Ураховуючи все це, Церква категорично й рішуче виступає проти евтаназії, держа­вою наданого права відбирати життя в людини. Життя є безцінним, є нашою найбільшою ра­дістю – попри всі негаразди. То­му треба його берегти, боротися за нього до останнього, бо тільки тоді людина буде людиною, і ці­нувати його, пам’ятаючи, що во­но є найзначнішим дарунком Бога. Треба жити. І жити, зви­чайно ж, за законами Божими. В ім’я добра. І завжди бути на святі, яким є для нас життя. Тому й кажу: право на життя? Так! І тільки так! А на смерть права немає. Ще раз: треба жити. Як писав поет:
Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.
 
Валентин ЧЕМЕРИС,
газета “Літературна Україна”, 11 квітня 2002 року