З приводу святкування 40-річчя архипастирсь­кого служіння Святійшого Патріарха Філарета ко­респондент газети “Флот України” звернувся до Патріарха і попросив його відповісти на низку запитань.
 
Дякую Вам, Ваша Свя­тосте, за люб’язну згоду дати інтерв’ю нашій газеті і від імені її читачів хочу при­вітати Вас з ювілеєм – 40-річчям архипастирського служіння, що виповнився 4 лютого цього року, і поба­жати, щоб Господь ще на довгі роки Вас укріплював і допомагав звершувати це служіння на благо Христової Церкви. Зрозуміло, що в короткому інтерв’ю неможливо висві­тлити весь сорокарічний шлях Вашого єпископсько­го служіння, і тому як би Ви могли коротко сказати про ці роки?
– Дякую за привітання і, відповідаючи на Ваше запитан­ня, можу сказати, що Церква несла і несе свою місію в різних історичних умовах. На мою долю випало бути архиє­реєм і в умовах радянського державного атеїзму, і в умо­вах незалежної Української держави. Моєю метою і моїм бажанням було служіння Богу і Церкві, тому в умовах анти­релігійної пропаганди, знева­жання релігії я служив так, щоб Церква могла за таких умов виконувати свою місію. Що це означає? Це означає, що завданням Церкви в ті часи було підтримування віри в народі, проповідь Євангелія, слова Божого настільки, на­скільки це було можливим. Сказати, що в ті часи ми зро­били все, що потрібно зроби­ти пастирю чи архиєрею, я не можу. Але те, що було можли­вим, ми, духовенство і єпис­копат, робили, в тому числі і я.
Ми відправляли богослу­жіння, звершували Таїнства, і завдяки цьому паства Церкви не зменшувалася. Одні поко­ління віруючих відходили – їх за християнським звичаєм проводжали в останню путь, інші – народжувалися, і їх хре­стили, причащали Святих Хрис­тових Таїн, приводили до покаян­ня, тобто Божествен­на благодать діяла через нас, пастирів і архипастирів Церкви.
Зараз з’явилося багато лю­дей, які осуджують діяльність єпископів і священиків у ті часи, але так роблять тільки ті, хто тоді для Церкви нічого не робив. А той, хто намагався працювати в ті часи, не може осуджу­вати, бо він знає, що ми робили все, що могли.
Інша ситуація склалася після розпаду радянської системи, після припинення антирелігій­ної кампанії, богоборства. Створилися інші умови, про які можна сказати, що вони не легші. Тоді були свої труднощі, свої випробування – зараз їх немає, але з’явилися нові. Якщо тоді головною метою було збережен­ня в народі віри, то тепер наше завдання полягає в тому, щоб, скориставшись можливостями свободи, охопити світлом євангельського вчення якомога більше людей – дітей, молоді, взагалі всіх тих, хто стояв чи стоїть поза Церквою. Це наше завдання в умовах свободи.
– Мабуть, в нових умовах з’явилися і нові труднощі – ті, з якими Православна Церква не стикалася в радянські часи?
– Так, тоді була Православ­на Церква, була Католицька Цер­ква, були протестантські Церк­ви, а тепер з’явилися новітні секти, які не гірше, ніж атеїсти і безбожники, руйнують Право­славну Церкву і душі людей. Якщо атеїсти явно відкидали Бога, то новітні проповідники прикриваються і Богом, і Христом, і спасінням, а в дійсності роблять ту саму чорну справу – руйнують Церкву Христову, відривають християн від істинного християнства. А істинне християнство полягає не тільки в тому, щоб служити соціальним потребам людей: наго­дувати їх, одягнути, дати їм жит­ло, про що активно дбають сек­танти для того, щоб залучити до себе віруючих – все це потрібне, і від цього Церква ніколи не відмовлялася. Сам Христос ішов назустріч людям бідним, але Той Самий Христос сказав: “Шукайте найперше Царства Божого”. Це означає, що Христос закликає всіх до духовних цінностей, а ось про ці духовні цінності новітні секти і не турбуються. Збу­дувати в людському серці, в людській душі Царство Боже на­багато складніше, ніж надати гу­манітарну допомогу, та ще й з речей поношених, господарям не по­трібних. Сектанти ловлять про­стодушних людей на цю так зва­ну допомогу, а люди, які не зна­ють християнства, чуючи від них про Христа, думають, що саме слово “Христос” вже свідчить про те, що там є істина і туди треба йти. Все це ускладнює сьогоденну місію Церкви Хрис­тової.
– Але не тільки зовнішні умови заважають Право­славній Церкві виконувати свою спасительну місію. На жаль, Українське православ’я розділене.
– Дійсно, Православна Цер­ква в Україні розділена на частини, але розділена не на основі розбіжностей у віровченні, ро­зуміння церковних канонів. Віров­чення й канони і в нашій Церкві, і в Московському Патріархаті збе­рігаються у тому ж вигляді, як і було до цього часу. Причини розділення є суто політичними. Розпався Радянський Союз, ут­ворилися нові держави, в тому числі й Українська держава, а Москва хоче зберігати свою вла­ду над колишнім радянським простором. Вона втратила вже всі колишні союзні республіки, які про­голосили себе державами, але Російська Церква намагається допомагати російській державі утримувати їх під своїм впли­вом. Це стосується насамперед України. І тому дії Московської Патріархії носять не церковний, а суто політичний характер.
Для спасіння віруючих, для приведення їх до Царства Божо­го не треба бути підпорядкова­ним Московському Патріархові. Можна спасатися, очищатися від гріхів і навертатися до Бога і без Московського Патріарха, що ми і робимо. В умовах свободи кож­ен народ краще може пропов­ідувати Євангеліє Христове, вра­ховуючи свої національні умови, національні особливості; їх не враховує центр, Московська Патріархія, і це шкодить вико­нанню місії Церкви. А для того, щоб зберегти свою владу над Українською Церквою, Мос­ковська Патріархія – Патріарх, Священний Синод і Собори, які вони проводять, – вводять свою паству, російську і українську, в оману, називаючи віруючих, ду­ховенство і єпископат Українсь­кої Православної Церкви Киї­вського Патріархату та УАПЦ розкольниками, безблагодатними, неканонічними і таке інше.
– Представники Мос­ковського Патріархату в Ук­раїні люблять повторювати, що їхня структура є “каноніч­на Українська Православна Церква”. Чи так це насправді?
– Якщо дивитися з точки зору канонічного права і практи­ки Вселенського Православ’я, то так звана УПЦ Московського Патріархату є неканонічною. Чому вона неканонічна? Тому що структура Православної Церкви знає автокефальні й автономні Церкви, але не знає Церкви, яка б мала “незалежність і са­мостійність в управлінні”. Тако­го статусу, такої структури в Пра­вославній Церкві не існує, і тому це утворення не є канонічним. Представники УПЦ Московсько­го Патріархату постійно підкрес­люють, що їхня Церква є “канонічна Українська Православна Церква”, і цим самим, наголо­шуючи на слові “канонічна”, на­магаються переконати себе, що їхня Церква канонічна, хоча на­справді Церкви з таким стату­сом, як “самостійна і незалежна в управлінні”, в православній спільноті немає. Тому і Вселенсь­кий патріарх Варфоломій у листі до митрополита Володимира зробив зауваження, що той не має права звертатися до нього безпосередньо, через голову свого Предстоятеля, Патріарха Московського. Безпосередньо один до одного звертаються тільки Предстоятелі Церков, а митрополит Володимир за канонами є єпархіальним архиє­реєм РПЦ. Також патріарх Вар­фоломій назвав “Архиєрейський Собор” УПЦ Московського Пат­ріархату зібранням єпископів, а не Собором. Тобто Вселенська Патріархія не визнає Українську Православну Церкву Московсь­кого Патріархату за Церкву, і правильно робить.
Я повинен сказати, що кер­івництво РПЦ добре знає, що вони утворили неканонічну структуру. А зробили це з од­нією метою – щоб зберегти свою владу над Українською Церквою без надання цій Церкві статусу автокефальної або автономної Церкви. Для того, щоб отрима­ти статус автокефальної чи ав­тономної Церкви, потрібно, щоб його статус визнали інші православні Церкви. Якщо припустити, що Московська Патріархія погоди­лась би на автономію Українсь­кої Церкви, то це означає, що цю автономію повинні визнати інші Помісні Церкви. А якщо ця автономія не буде визнана, то УПЦ МП буде знаходитися в та­кому ж стані, в якому знаходять­ся й інші, проголошені Московсь­ким Патріархатом автокефальні та автономні Церкви. Як, наприк­лад, Японська Церква, яка вва­жається автономною Церквою, але вона не визнається все­ленським Православ’ям, або ав­токефальна Американська Цер­ква, яка теж не визнається все­ленським Православ’ям.
Статус “самостійної і неза­лежної в управлінні” – це такий стан, який можна в будь-який момент скасувати. І ми маємо приклади цього в історії. Бо та­кий самий статус, яким користуєть­ся УПЦ Московського Патріар­хату, був у 20-і роки, після Помісного Собору РПЦ 1917–1918 рр. Тоді Українській Церкві теж надали так звану “широку авто­номію”. Але достатньо було мит­рополиту Київському Антонію (Храповицькому) опинитися в еміграції, як патріарх Тихон при­значив сюди екзарха. Виникає питання: а куди ж поділася ця “широка автономія”? Її не стало, і ця так звана Церква з широкою автономією перетворилась на звичайний екзархат. У такому ж становищі ця Церква знаходить­ся і сьогодні. Вона може бути в будь-який момент ліквідованою рішенням Архиєрейського Собо­ру – з таким наміром і надава­лася УПЦ “незалежність і са­мостійність в управлінні”.
– Чи має відповідно до канонів і практики Вселенсь­кого Православ’я Українська Церква право на автокефалію і чи не порушено канони, коли без дозволу Московського Патріархату було проголоше­но автокефалію нашої Церк­ви?
– Якщо до церковної ситу­ації в Україні підходити з точки зору справедливості, то Україна повинна мати свою автокефаль­ну Церкву. Для цього є всі підста­ви – і канонічні, і історичні, і культурні. Чому? Тому що сьо­годні Україна не є складовою частиною якоїсь держави, а є самостійною державою. У 34-у Апостольському правилі сказа­но, що кожен народ повинен знати свого першого єпископа. Це є підстава для того, щоб ук­раїнський народ мав свого пер­шого єпископа – тобто або мит­рополита, або патріарха. Це є канонічна основа для утворення будь-якої автокефальної Церк­ви. Нам можуть сказати: “Але ви це зробили самостійно”. Так, ми зробили це самостійно, але не неканонічно, бо таке рішення прийняв Собор Української Церкви, який на підставі того ж 34-го прави­ла, на підставі проголошення Ук­раїнської держави вирішив про­голосити автокефалію. Так про­голошувалися всі автокефальні Церкви без винятку – Елладська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Ал­банська та інші, в тому числі й Російська.
І на сьогодні для проголо­шення автокефальних Церков іншого шляху нема. Понад 30 років православна спільнота на­магалась виробити канон про утворення автокефальних і ав­тономних Церков, але так і не створила цього механізму. Якщо немає таких канонів, то, звичай­но, нема і порушення цих ка­нонів. Є тільки порушення волі священноначалля тієї Церкви, яка не хоче відокремлення від неї частини єпархій, частини пастви. Таке небажання не мож­на вважати каноном чи таким, що ґрунтується на канонах.
Наше рішення нічим не відрізняється від рішення Елладської Церкви, яка в першій половині XIX століття самостійно проголосила автокефалію від Константинопольського Патрі­архату, або інших Церков, які раніше входили до складу Кон­стантинопольського Патріарха­ту. Ми стосовно цього діємо так само, як діяли вони. Був час, коли їх не визнавали, довго не визнавали, але потім визнали, тому що іншого шляху немає. Саме так буде і з Українською Церквою. Українська Церква, як Помісна Церква, як автокефаль­на Церква, існує. Вона хоч і не визнана, але існує як Церква, в той час коли УПЦ Московського Патріархату існує як неканонічне утворення, тому що жодна з Помісних Православних Церков не визнає Українську Церкву, очолювану митрополитом Воло­димиром Сабоданом, як Церкву Українську.
– Опосередковано це виз­нають і представники Мос­ковського Патріархату. В останньому номері “Православ­ної газети” В. Анісімов пише, що деякі Помісні Церкви не визнають автономії УПЦ МП. Насправді ж цього статусу за УПЦ МП не визнає жодна з Помісних Церков, крім Рос­ійської. Але ж у минулому році до Києва приїжджали пред­ставники інших Помісних Пра­вославних Церков і служили в лаврі в день 950-ліття її заснування. Чи не є це виз­нанням УПЦ МП канонічною Церквою?
Так, ці представники слу­жили з єпископатом УПЦ МП, як з Церквою, але якою Церквою? Як з Російською Церквою, з Мос­ковським Патріархатом, а не як з українською. Це було співслужіння з Російською Церквою і, як Російська Церква, ця її частина в Україні є Церквою. Але це Рос­ійська Церква, а не українська. Київський Патріархат є Украї­нською Церквою, хоч і не визна­ною, як Церква автокефальна. В цьому між нами різниця. Бороть­ба між Київським Патріархатом і Московським Патріархатом буде точитися до того часу, поки Москва не зрозуміє, що ця бо­ротьба даремна. Вона шкодить православ’ю як у Росії, так і в Україні, вона шкодить правосла­в’ю в цілому. На жаль, серед єпископату Московського Патріархату егоїстичні інтереси, цер­ковне владолюбство, церковний імперіалізм не вичерпали себе, і в умах багатьох ієрархів Рос­ійської Церкви вони живуть. Так ось, поки вони живуть і поки вони не вичерпаються, буде йти ця боротьба між двома Церква­ми. У тому, що ця боротьба закін­читься перемогою Української Церкви, нема сумніву, тому що правда завжди перемагає.
Ми стоїмо на правдивому шляху, ми стоїмо на шляху авто­кефалії нашої Церкви. Ми подібні до інших православних Церков. І тому все більше і більше ук­раїнців схиляються до Київсько­го Патріархату. Київський Патр­іархат, за всієї несприятливості умов, росте, а Московський Пат­ріархат в Україні сьогодні існує насамперед завдяки підтримці адмінресурсу. Якби цей адмінресурс відпав, то ця Церква ослабла б настільки, що вона вже не існувала б у такому виг­ляді, в якому існує зараз. Ми сподіваємося, що крок за кроком Київський Патріархат буде зміцнюватися, зростати, а духовенство і єпископи Мос­ковського Патріархату зрозуміють, що у них іншого шля­ху, крім об’єднання з Київським Патріархатом, немає. Поки що вони, на жаль, служать політич­ним інтересам Росії.
– Ваша Святосте, в цьо­горічному Різдвяному по­сланні митрополит Володимир згадував про проведення так званого Харківського Собору. Чому сталося так, що ті архи­єреї, які в листопаді 1991 року одноголосно підписали поста­нови Собору УПЦ з проханням визнати автокефалію УПЦ і звернулися з ними до Мос­ковського Патріархату, потім поїхали на цей Харківський Собор і там підписували пря­мо протилежні рішення?
– Є багато причин, чому це сталося. По-перше, не треба за­бувати, що єпископат того скла­ду був підневільний, він мав зв’язки з відповідними структу­рами. І ці архиєреї слухали більше тих начальників, ніж своє священноначаліє. Це є одна з го­ловних причин, чому майже всі архиєреї полишили свого Пред­стоятеля і поїхали до Харкова. Не добровільно вони туди поїха­ли, а за рекомендацією, але за такою рекомендацією, до якої вони звикли прислуховуватися. Вони не вірили, що Україна буде незалежною державою назавж­ди, і тому боялись покарання, бо психологічно звикли бути у підпорядкуванні цих сил. А в той час ці сили ще існували і мали вплив.
Мабуть, не випадково про­водили цей “собор” уночі. Як ми знаємо, темні справи роб­ляться під покровом ночі, бо вони не люблять світла. Цей “собор” не можна назвати со­бором, бо він порушував цер­ковні канони, в першу чергу, той, який визначає, що без Предстоятеля, без першого єпископа інші єпископи не мо­жуть робити нічого, що сто­сується всієї Церкви, як і пер­ший без інших. А вони без першого зібрались у Харкові. Харківський митрополит не мав на це ніяких канонічних повноважень, бо він такий самий єпархіальний архиєрей, як і інші. Виходячи вже з цього, слід сказати, що так зва­ний Харківський Собор не є законний собор, бо він пору­шував канони церковні і Ста­тут УПЦ, який був прийнятий на Соборі і підписаний цими ж архиєреями. Це є головна при­чина, чому тоді відійшли від мене ці архиєреї і відмовилися від свого попереднього рішен­ня.
– Тобто можна сказати, що вони учинили розкол, і саме на них лежить провина за ту трагедію, яка сталася з Ук­раїнською Церквою.
– Дійсно так. Проте я не вважаю, що в Україні існує роз­кол. В Україні розколу нема, тому що немає ніяких ні віровчительних, ні канонічних, ні дисциплінарних підстав для розділення. Якщо нема цих підстав – це є не розкол, а звичайне розділення. Розді­лення не на підставі церков­них мотивів, а на підставі пол­ітичних інтересів. Так-от, оце роз­ділення вчинили не ми – маю на увазі, ні я, ні те духовенство і єпископи, які залишились зі мною. Це розділення вчинили саме митрополит Харківський Никодим, який несе повну відповідальність за те, що ста­лося, та єпископи, які зібра­лися в Харкові разом з ним. І якщо він хотів прославитися, то він прославився як людина, яка принесла велику шкоду Українській Церкві, українсько­му народу й Українській дер­жаві. І він повинен не забува­ти, що він є головним зовнішнім діячем розділення. Я не скажу, що він є його го­ловною пружиною. Він не є головною пружиною, він є тільки виконавцем чужої волі. Але він узяв на себе всю недо­бру славу і недобру місію – розділити українське право­слав’я.
– Ще раз дякую Вам, Ваша Святосте, і хочу висловити сподівання, що завдяки Ва­шому багаторічному досвіду та невтомній праці, зусиллям усієї Украї­нської Православної Церкви Київського Патріархату будуть подолані внутрішні і зовнішні перешкоди, які заважають ви­конувати головну місію Пра­вославної Церкви – нести лю­дям світло євангельського вчення.
 
Розмову вів Олег ЮРЧУК,
газета “Флот України”, 16–22 лютого 2002 року