З приводу святкування 40-річчя архипастирського служіння Святійшого Патріарха Філарета кореспондент газети “Флот України” звернувся до Патріарха і попросив його відповісти на низку запитань.
– Дякую Вам, Ваша Святосте, за люб’язну згоду дати інтерв’ю нашій газеті і від імені її читачів хочу привітати Вас з ювілеєм – 40-річчям архипастирського служіння, що виповнився 4 лютого цього року, і побажати, щоб Господь ще на довгі роки Вас укріплював і допомагав звершувати це служіння на благо Христової Церкви. Зрозуміло, що в короткому інтерв’ю неможливо висвітлити весь сорокарічний шлях Вашого єпископського служіння, і тому як би Ви могли коротко сказати про ці роки?
– Дякую за привітання і, відповідаючи на Ваше запитання, можу сказати, що Церква несла і несе свою місію в різних історичних умовах. На мою долю випало бути архиєреєм і в умовах радянського державного атеїзму, і в умовах незалежної Української держави. Моєю метою і моїм бажанням було служіння Богу і Церкві, тому в умовах антирелігійної пропаганди, зневажання релігії я служив так, щоб Церква могла за таких умов виконувати свою місію. Що це означає? Це означає, що завданням Церкви в ті часи було підтримування віри в народі, проповідь Євангелія, слова Божого настільки, наскільки це було можливим. Сказати, що в ті часи ми зробили все, що потрібно зробити пастирю чи архиєрею, я не можу. Але те, що було можливим, ми, духовенство і єпископат, робили, в тому числі і я.
Ми відправляли богослужіння, звершували Таїнства, і завдяки цьому паства Церкви не зменшувалася. Одні покоління віруючих відходили – їх за християнським звичаєм проводжали в останню путь, інші – народжувалися, і їх хрестили, причащали Святих Христових Таїн, приводили до покаяння, тобто Божественна благодать діяла через нас, пастирів і архипастирів Церкви.
Зараз з’явилося багато людей, які осуджують діяльність єпископів і священиків у ті часи, але так роблять тільки ті, хто тоді для Церкви нічого не робив. А той, хто намагався працювати в ті часи, не може осуджувати, бо він знає, що ми робили все, що могли.
Інша ситуація склалася після розпаду радянської системи, після припинення антирелігійної кампанії, богоборства. Створилися інші умови, про які можна сказати, що вони не легші. Тоді були свої труднощі, свої випробування – зараз їх немає, але з’явилися нові. Якщо тоді головною метою було збереження в народі віри, то тепер наше завдання полягає в тому, щоб, скориставшись можливостями свободи, охопити світлом євангельського вчення якомога більше людей – дітей, молоді, взагалі всіх тих, хто стояв чи стоїть поза Церквою. Це наше завдання в умовах свободи.
– Мабуть, в нових умовах з’явилися і нові труднощі – ті, з якими Православна Церква не стикалася в радянські часи?
– Так, тоді була Православна Церква, була Католицька Церква, були протестантські Церкви, а тепер з’явилися новітні секти, які не гірше, ніж атеїсти і безбожники, руйнують Православну Церкву і душі людей. Якщо атеїсти явно відкидали Бога, то новітні проповідники прикриваються і Богом, і Христом, і спасінням, а в дійсності роблять ту саму чорну справу – руйнують Церкву Христову, відривають християн від істинного християнства. А істинне християнство полягає не тільки в тому, щоб служити соціальним потребам людей: нагодувати їх, одягнути, дати їм житло, про що активно дбають сектанти для того, щоб залучити до себе віруючих – все це потрібне, і від цього Церква ніколи не відмовлялася. Сам Христос ішов назустріч людям бідним, але Той Самий Христос сказав: “Шукайте найперше Царства Божого”. Це означає, що Христос закликає всіх до духовних цінностей, а ось про ці духовні цінності новітні секти і не турбуються. Збудувати в людському серці, в людській душі Царство Боже набагато складніше, ніж надати гуманітарну допомогу, та ще й з речей поношених, господарям не потрібних. Сектанти ловлять простодушних людей на цю так звану допомогу, а люди, які не знають християнства, чуючи від них про Христа, думають, що саме слово “Христос” вже свідчить про те, що там є істина і туди треба йти. Все це ускладнює сьогоденну місію Церкви Христової.
– Але не тільки зовнішні умови заважають Православній Церкві виконувати свою спасительну місію. На жаль, Українське православ’я розділене.
– Дійсно, Православна Церква в Україні розділена на частини, але розділена не на основі розбіжностей у віровченні, розуміння церковних канонів. Віровчення й канони і в нашій Церкві, і в Московському Патріархаті зберігаються у тому ж вигляді, як і було до цього часу. Причини розділення є суто політичними. Розпався Радянський Союз, утворилися нові держави, в тому числі й Українська держава, а Москва хоче зберігати свою владу над колишнім радянським простором. Вона втратила вже всі колишні союзні республіки, які проголосили себе державами, але Російська Церква намагається допомагати російській державі утримувати їх під своїм впливом. Це стосується насамперед України. І тому дії Московської Патріархії носять не церковний, а суто політичний характер.
Для спасіння віруючих, для приведення їх до Царства Божого не треба бути підпорядкованим Московському Патріархові. Можна спасатися, очищатися від гріхів і навертатися до Бога і без Московського Патріарха, що ми і робимо. В умовах свободи кожен народ краще може проповідувати Євангеліє Христове, враховуючи свої національні умови, національні особливості; їх не враховує центр, Московська Патріархія, і це шкодить виконанню місії Церкви. А для того, щоб зберегти свою владу над Українською Церквою, Московська Патріархія – Патріарх, Священний Синод і Собори, які вони проводять, – вводять свою паству, російську і українську, в оману, називаючи віруючих, духовенство і єпископат Української Православної Церкви Київського Патріархату та УАПЦ розкольниками, безблагодатними, неканонічними і таке інше.
– Представники Московського Патріархату в Україні люблять повторювати, що їхня структура є “канонічна Українська Православна Церква”. Чи так це насправді?
– Якщо дивитися з точки зору канонічного права і практики Вселенського Православ’я, то так звана УПЦ Московського Патріархату є неканонічною. Чому вона неканонічна? Тому що структура Православної Церкви знає автокефальні й автономні Церкви, але не знає Церкви, яка б мала “незалежність і самостійність в управлінні”. Такого статусу, такої структури в Православній Церкві не існує, і тому це утворення не є канонічним. Представники УПЦ Московського Патріархату постійно підкреслюють, що їхня Церква є “канонічна Українська Православна Церква”, і цим самим, наголошуючи на слові “канонічна”, намагаються переконати себе, що їхня Церква канонічна, хоча насправді Церкви з таким статусом, як “самостійна і незалежна в управлінні”, в православній спільноті немає. Тому і Вселенський патріарх Варфоломій у листі до митрополита Володимира зробив зауваження, що той не має права звертатися до нього безпосередньо, через голову свого Предстоятеля, Патріарха Московського. Безпосередньо один до одного звертаються тільки Предстоятелі Церков, а митрополит Володимир за канонами є єпархіальним архиєреєм РПЦ. Також патріарх Варфоломій назвав “Архиєрейський Собор” УПЦ Московського Патріархату зібранням єпископів, а не Собором. Тобто Вселенська Патріархія не визнає Українську Православну Церкву Московського Патріархату за Церкву, і правильно робить.
Я повинен сказати, що керівництво РПЦ добре знає, що вони утворили неканонічну структуру. А зробили це з однією метою – щоб зберегти свою владу над Українською Церквою без надання цій Церкві статусу автокефальної або автономної Церкви. Для того, щоб отримати статус автокефальної чи автономної Церкви, потрібно, щоб його статус визнали інші православні Церкви. Якщо припустити, що Московська Патріархія погодилась би на автономію Української Церкви, то це означає, що цю автономію повинні визнати інші Помісні Церкви. А якщо ця автономія не буде визнана, то УПЦ МП буде знаходитися в такому ж стані, в якому знаходяться й інші, проголошені Московським Патріархатом автокефальні та автономні Церкви. Як, наприклад, Японська Церква, яка вважається автономною Церквою, але вона не визнається вселенським Православ’ям, або автокефальна Американська Церква, яка теж не визнається вселенським Православ’ям.
Статус “самостійної і незалежної в управлінні” – це такий стан, який можна в будь-який момент скасувати. І ми маємо приклади цього в історії. Бо такий самий статус, яким користується УПЦ Московського Патріархату, був у 20-і роки, після Помісного Собору РПЦ 1917–1918 рр. Тоді Українській Церкві теж надали так звану “широку автономію”. Але достатньо було митрополиту Київському Антонію (Храповицькому) опинитися в еміграції, як патріарх Тихон призначив сюди екзарха. Виникає питання: а куди ж поділася ця “широка автономія”? Її не стало, і ця так звана Церква з широкою автономією перетворилась на звичайний екзархат. У такому ж становищі ця Церква знаходиться і сьогодні. Вона може бути в будь-який момент ліквідованою рішенням Архиєрейського Собору – з таким наміром і надавалася УПЦ “незалежність і самостійність в управлінні”.
– Чи має відповідно до канонів і практики Вселенського Православ’я Українська Церква право на автокефалію і чи не порушено канони, коли без дозволу Московського Патріархату було проголошено автокефалію нашої Церкви?
– Якщо до церковної ситуації в Україні підходити з точки зору справедливості, то Україна повинна мати свою автокефальну Церкву. Для цього є всі підстави – і канонічні, і історичні, і культурні. Чому? Тому що сьогодні Україна не є складовою частиною якоїсь держави, а є самостійною державою. У 34-у Апостольському правилі сказано, що кожен народ повинен знати свого першого єпископа. Це є підстава для того, щоб український народ мав свого першого єпископа – тобто або митрополита, або патріарха. Це є канонічна основа для утворення будь-якої автокефальної Церкви. Нам можуть сказати: “Але ви це зробили самостійно”. Так, ми зробили це самостійно, але не неканонічно, бо таке рішення прийняв Собор Української Церкви, який на підставі того ж 34-го правила, на підставі проголошення Української держави вирішив проголосити автокефалію. Так проголошувалися всі автокефальні Церкви без винятку – Елладська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Албанська та інші, в тому числі й Російська.
І на сьогодні для проголошення автокефальних Церков іншого шляху нема. Понад 30 років православна спільнота намагалась виробити канон про утворення автокефальних і автономних Церков, але так і не створила цього механізму. Якщо немає таких канонів, то, звичайно, нема і порушення цих канонів. Є тільки порушення волі священноначалля тієї Церкви, яка не хоче відокремлення від неї частини єпархій, частини пастви. Таке небажання не можна вважати каноном чи таким, що ґрунтується на канонах.
Наше рішення нічим не відрізняється від рішення Елладської Церкви, яка в першій половині XIX століття самостійно проголосила автокефалію від Константинопольського Патріархату, або інших Церков, які раніше входили до складу Константинопольського Патріархату. Ми стосовно цього діємо так само, як діяли вони. Був час, коли їх не визнавали, довго не визнавали, але потім визнали, тому що іншого шляху немає. Саме так буде і з Українською Церквою. Українська Церква, як Помісна Церква, як автокефальна Церква, існує. Вона хоч і не визнана, але існує як Церква, в той час коли УПЦ Московського Патріархату існує як неканонічне утворення, тому що жодна з Помісних Православних Церков не визнає Українську Церкву, очолювану митрополитом Володимиром Сабоданом, як Церкву Українську.
– Опосередковано це визнають і представники Московського Патріархату. В останньому номері “Православної газети” В. Анісімов пише, що деякі Помісні Церкви не визнають автономії УПЦ МП. Насправді ж цього статусу за УПЦ МП не визнає жодна з Помісних Церков, крім Російської. Але ж у минулому році до Києва приїжджали представники інших Помісних Православних Церков і служили в лаврі в день 950-ліття її заснування. Чи не є це визнанням УПЦ МП канонічною Церквою?
– Так, ці представники служили з єпископатом УПЦ МП, як з Церквою, але якою Церквою? Як з Російською Церквою, з Московським Патріархатом, а не як з українською. Це було співслужіння з Російською Церквою і, як Російська Церква, ця її частина в Україні є Церквою. Але це Російська Церква, а не українська. Київський Патріархат є Українською Церквою, хоч і не визнаною, як Церква автокефальна. В цьому між нами різниця. Боротьба між Київським Патріархатом і Московським Патріархатом буде точитися до того часу, поки Москва не зрозуміє, що ця боротьба даремна. Вона шкодить православ’ю як у Росії, так і в Україні, вона шкодить православ’ю в цілому. На жаль, серед єпископату Московського Патріархату егоїстичні інтереси, церковне владолюбство, церковний імперіалізм не вичерпали себе, і в умах багатьох ієрархів Російської Церкви вони живуть. Так ось, поки вони живуть і поки вони не вичерпаються, буде йти ця боротьба між двома Церквами. У тому, що ця боротьба закінчиться перемогою Української Церкви, нема сумніву, тому що правда завжди перемагає.
Ми стоїмо на правдивому шляху, ми стоїмо на шляху автокефалії нашої Церкви. Ми подібні до інших православних Церков. І тому все більше і більше українців схиляються до Київського Патріархату. Київський Патріархат, за всієї несприятливості умов, росте, а Московський Патріархат в Україні сьогодні існує насамперед завдяки підтримці адмінресурсу. Якби цей адмінресурс відпав, то ця Церква ослабла б настільки, що вона вже не існувала б у такому вигляді, в якому існує зараз. Ми сподіваємося, що крок за кроком Київський Патріархат буде зміцнюватися, зростати, а духовенство і єпископи Московського Патріархату зрозуміють, що у них іншого шляху, крім об’єднання з Київським Патріархатом, немає. Поки що вони, на жаль, служать політичним інтересам Росії.
– Ваша Святосте, в цьогорічному Різдвяному посланні митрополит Володимир згадував про проведення так званого Харківського Собору. Чому сталося так, що ті архиєреї, які в листопаді 1991 року одноголосно підписали постанови Собору УПЦ з проханням визнати автокефалію УПЦ і звернулися з ними до Московського Патріархату, потім поїхали на цей Харківський Собор і там підписували прямо протилежні рішення?
– Є багато причин, чому це сталося. По-перше, не треба забувати, що єпископат того складу був підневільний, він мав зв’язки з відповідними структурами. І ці архиєреї слухали більше тих начальників, ніж своє священноначаліє. Це є одна з головних причин, чому майже всі архиєреї полишили свого Предстоятеля і поїхали до Харкова. Не добровільно вони туди поїхали, а за рекомендацією, але за такою рекомендацією, до якої вони звикли прислуховуватися. Вони не вірили, що Україна буде незалежною державою назавжди, і тому боялись покарання, бо психологічно звикли бути у підпорядкуванні цих сил. А в той час ці сили ще існували і мали вплив.
Мабуть, не випадково проводили цей “собор” уночі. Як ми знаємо, темні справи робляться під покровом ночі, бо вони не люблять світла. Цей “собор” не можна назвати собором, бо він порушував церковні канони, в першу чергу, той, який визначає, що без Предстоятеля, без першого єпископа інші єпископи не можуть робити нічого, що стосується всієї Церкви, як і перший без інших. А вони без першого зібрались у Харкові. Харківський митрополит не мав на це ніяких канонічних повноважень, бо він такий самий єпархіальний архиєрей, як і інші. Виходячи вже з цього, слід сказати, що так званий Харківський Собор не є законний собор, бо він порушував канони церковні і Статут УПЦ, який був прийнятий на Соборі і підписаний цими ж архиєреями. Це є головна причина, чому тоді відійшли від мене ці архиєреї і відмовилися від свого попереднього рішення.
– Тобто можна сказати, що вони учинили розкол, і саме на них лежить провина за ту трагедію, яка сталася з Українською Церквою.
– Дійсно так. Проте я не вважаю, що в Україні існує розкол. В Україні розколу нема, тому що немає ніяких ні віровчительних, ні канонічних, ні дисциплінарних підстав для розділення. Якщо нема цих підстав – це є не розкол, а звичайне розділення. Розділення не на підставі церковних мотивів, а на підставі політичних інтересів. Так-от, оце розділення вчинили не ми – маю на увазі, ні я, ні те духовенство і єпископи, які залишились зі мною. Це розділення вчинили саме митрополит Харківський Никодим, який несе повну відповідальність за те, що сталося, та єпископи, які зібралися в Харкові разом з ним. І якщо він хотів прославитися, то він прославився як людина, яка принесла велику шкоду Українській Церкві, українському народу й Українській державі. І він повинен не забувати, що він є головним зовнішнім діячем розділення. Я не скажу, що він є його головною пружиною. Він не є головною пружиною, він є тільки виконавцем чужої волі. Але він узяв на себе всю недобру славу і недобру місію – розділити українське православ’я.
– Ще раз дякую Вам, Ваша Святосте, і хочу висловити сподівання, що завдяки Вашому багаторічному досвіду та невтомній праці, зусиллям усієї Української Православної Церкви Київського Патріархату будуть подолані внутрішні і зовнішні перешкоди, які заважають виконувати головну місію Православної Церкви – нести людям світло євангельського вчення.
Розмову вів Олег ЮРЧУК,
газета “Флот України”, 16–22 лютого 2002 року