Країна наближається до визнач­ного дня – Різдва Христового. Осмислюючи цю подію і її значен­ня, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ вислов­лює свої міркування і стосовно свята, і стосовно нинішніх суспіль­них проблем.
 
Що означає для світу Різдво Христове!
– Це є не тільки народження Ісуса Христа як людини. Це прихід Сина Божого, однієї з трьох Іпостасей Пресвятої Тройці, тобто Самого Творця, Який створив всесвіт. Це з’єднання в одній особі Божества і людської природи.
Для кого це було потрібно? Не для Бога, а для нас, людей. Бо якщо характеризувати стан, в яко­му перебувало людство більш як дві тисячі років тому, то його гріховна розбещеність була безпро­світною. Моральний розлад, розпуста, багатоженство, нестримний егоїзм, заміна справжнього Богошанування ідолопоклонством – царство зла охопило все людство і, як наслідок гріховності людської природи, повсюдно запанував закон смерті. Щоб визволити нас від рабства гріха, і прийшов у світ Син Божий – з’єднавшись з на­шою людською природою, народився від Пресвя­тої Діви Марії у Вифлеємській печері.
У цьогорічному різдвяному посланні преосвя­щенним архипастирям, боголюбивим пастирям, чесному чернецтву та всім вірним Української Пра­вославної Церкви Київського Патріархату ще раз нагадую піснеспів, який не раз чуємо у церкві під час різдвяного богослужіння: “З нами Бог, розумі­йте, народи, і підкорюйтеся, бо з нами Бог!”. Що означають ці слова? Вони свідчать про те, що з безмежної любові до людей, щоб спасти нас від гріха і смерті, величний Бог принизив Себе і став смиренною людиною.
Церква святкує Різдво Христове, щоб нагадати християнам, які втрачають надію у цьому світі, що Бог не залишив людство на самоті зі злом. Для то­го, щоб бути впевненим у земному житті, мати міц­ну надію, треба кожній людині духовно відродити­ся в особистому житті. Моральне оздоровлення суспільства через окрему людину є місією Церкви. Соціальне служіння має важливе значення, але на­багато важливішим є духовне відродження. Неда­ремно Христос Спаситель сказав: “Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це до­дасться вам”, тобто турбуйтеся насамперед про ду­ховні цінності, а матеріальні будуть наслідком ва­шого духовного життя. Церква закликає своїх пос­лідовників до активної участі у суспільному житті, але при цьому до такої участі, яка ґрунтувалася б на засадах християнської моралі. Це означає та­кож, що християнство повинно давати відповідь на сучасні проблеми.
Звертаючись до давньої історії, ви нагадали про ті сутінки гріха, які охопили суспільство більш як дві тисячі років тому. Деморалізацію спостерігаємо, на жаль, і у нинішньому сус­пільстві. Якою повинна бути відповідь хрис­тиянства на сучасні проблеми?
– Злочинність зростає як в Україні, так і в усьому світі. Чому люди ображають ближнього, грабують, убивають? Чому безсоромні лаються, неправдомовці обманюють, клятвопорушники по­ру­­шують клятви, а кривдники кривдять? Чому люди­на, сама перебуваючи у гріхах, осуджує ін­ших? Чо­му неправедні судді неправедно судять, фальшиві свідки лжесвідчать, а ті, хто мають вла­ду, зловжи­вають нею? Чому п’яниці п’ють, наркомани вжива­ють наркотики? Чому розвалюються благополучні, здавалося б, сім’ї? На всі ці запитання можна відпо­вісти однозначно – тому, що Бога немає перед ни­ми, немає страху Божого, не бояться вони вічних мук і не думають про Царство Небесне. Якби Бог був перед очима грішника, якби він знав і пам’ятав про майбутній суд та про покарання Боже, тоді не посмів би грішити і гнівити Бога – свого правед­ного Суддю.
Віруючі самі себе запитують: “Як жити, щоб не загинути? Як жи­ти, щоб спастись?”.
“Як жити?” – питання не пус­те. З подібним запитанням до Ісуса Христа звернувся законник, людина вчена, авторитетна у сус­пільстві. Він сказав: “Учителю, що зробити мені, щоб успадкува­ти життя вічне?”. Господь відпо­вів запитанням: “У Законі що на­писано?”.
Значить, відповідь на питання “як жити?” може бути така: вико­нуй Закон Божий. І ми знаємо цей Закон, тому що він написа­ний на скрижалях нашого серця. А для тих, у кого серце кам’яне, Господь написав десять заповідей на скрижалях кам’яних.
Роз’яснюючи Закон, Ісус Христос дав заповідь: “Не роби іншому того, чого не бажаєш собі”.
– І все ж людині під тягарем проблем світу важко іноді викону­вати цю заповідь?..
Людина за своєю суттю є суспільною істотою. Від колиски до могили вона постійно знахо­диться серед подібних до неї лю­дей, входить з ними у безперервне спілкування. Сім’я, друзі, знайомі, товариші по роботі, службі, на­решті, сторонні люди, з якими конче необхідно стикатися, ство­рюють таку різноманітну і вельми заплутану мережу стосунків, що людині нерідко важко визначитись, як їй правильно поводитися.
До того ж усі мають різні ха­рактери, різне бачення. У одного Христос такий, у іншого – інший, одна людина інтелігентна, інша – маловихова­на, одна викликає повагу, інша – навпаки, вселяє якщо не огиду, то байдужість. Один ставиться до нас прихильно, інший утискає. Скільки потрібно терпіння, так­товності, вправності, хитрувань, часто неправди і лицемірства, щоб зберегти і підтримувати з кожним нормальні стосунки! Мимоволі людині доводиться рахуватися з вимогами часу і обставин. Вона постійно змінює поведінку і нас­трій. Хіба це нормально? Чи є у таких діях людини щось єван­гельське, християнське? І невже не можна спростити і звести до єдності все, цю складну плутани­ну стосунків побудувати на твер­дому і загальному принципі? Не лише можна, а й слід. І ще раз хочу наголосити на тому, до чого закликає всіх нас Господь: “Як хо­чете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм”.
– У багатьох релігійних тек­стах знаходимо думку про те, що любов до ближніх є основою не ли­ше сімейного, а й суспільного життя.
Один законник, спокушуючи Ісуса Христа, запитав Його: “Учи­телю, яка заповідь найбільша в За­коні”? Ісус сказав йому: “Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і най­більша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Проро­ки”. Любов – це основа, на якій стоїть весь світ, створений Госпо­дом. Якби ми могли пізнати тайни Божі, ми всі зрозуміли б, що Бог створив світ з любові до людей, щоб люди насолоджувалися його красою, славили свого Творця і, живучи серед собі подібних у лю­бові, блаженствували й раділи.
Кожна людина повинна любити Бога, любити не тільки із вдячнос­ті, але головним чином тому, що у любові до Бога полягає сутність життя всіх розумних істот. Ось чо­му Ісус Христос сказав, що любов до Бога – це перша і найбільша, а значить, і найважливіша заповідь.
Друга заповідь Божа – люби­ти ближнього, як самого себе, – справді є основою і сімейного, і суспільного життя. Чому ж у сус­пільному житті ми часто стражда­ємо? Тому, що у людей немає лю­бові одне до одного. Люди не виконують заповідь Божу про лю­бов до ближніх і тим самим пору­шують встановлений Богом закон духовного життя. Більшість людей стали егоїстами, бо дбають тільки про себе і своє благополуччя.
Чому нині досить часто роз­падаються шлюби? Тому, що мо­лоді люди, вступаючи у шлюб, не мають міцної духовної основи, тобто не мають справжньої лю­бові. А якби вони мали любов, яка довготерпить, не залишає зла, їхній шлюб був би міцним. Неда­ремно ж під час вінчання нарече­ним дають пити із однієї чаші ви­но – цим обрядом Церква свід­чить, що впродовж усього життя молоді люди будуть пити із однієї чаші і радість, і страждання, і треба бути готовими до цього.
– У нинішньому світі досить гострою стала боротьба за владу. Як Церква розцінює владолюбство?
Існує духовна і світська влада. Християнин, який одержав ту чи іншу владу, повинен мати здоровий глузд та добру совість. Без розуму начальник буде помилятися, як сліпий, а без доброї со­вісті буде розоряти, а не творити суспільство.
Чимало бід у нашому суспільстві виникає з тієї причини, що окремі на­чальники позбавлені поміркованості. Деякі правдами і неправдами домагаються державних посад, а державного глузду їм бракує. Від та­ких користі не буде – одні непорозуміння. Ін­ші начальники мають розум і знають як уп­равляти, але не мають доброї совісті. Відсут­ність її призводить до зловживання владою. Коли у того, хто наділе­ний владою, немає стримуючого принципу, тобто совісті, він легко може стати на шлях зло­чину.
Владолюбство є велике зло у людині і початок усілякого зла у суспільс­тві. Ми знаємо, що беззаконному Іроду не страшно було вбити ти­сячі немовлят, щоб позбавитися новонародженого Ісуса, щоб не втра­тити царську владу. Це було дві тисячі років тому, а скільки без­винних загинуло у XX столітті? А причина та ж сама – владолюбс­тво. Намагання утримати свою владу над людьми і цілими наро­дами.
О, велике зло владолюбства! Людина хоче мати владу над ін­шими, а собою володіти не може. Треба перш за все навчитися керувати своїми діями. Для християнина будь-яка влада не благоденство та честь, а тяжкий хрест, поєдна­ний з великими і численними труднощами та клопотами. Хо­чеш мати владу над людьми, будь готовий до труднощів і наберися терпіння.
Святитель Тихон Задонський дає таку рекомендацію начальни­кам: “Коли відчуваєш гнів на під­леглого – бережися під час гніву карати словом і ділом, але заче­кай, доки гнів ущухне. Оскільки під час гніву не зможеш покарати по-християнськи, а зробиш багато непристойного і того, що й не личить тобі. Про це ти будеш по­тім жалкувати, але вже не забереш назад того, що зроблено чи сказано”.
– Церковне середовище за всієї своєї праведності в існуван­ні іноді потерпає і від усілякого роду порушень Заповідей Божих та суспільних законів, які, звичайно ж, не можуть лишитися без по­карання. Хто визначає цю міру покарання?
Бог бажає не покарання, а хоче, щоб усі люди спаслися. Це стосується грішних людей як поза Церквою, так і у самій Цер­кві. Бог хоче, щоб люди виправи­лися, змінили своє гріховне жит­тя на життя праведне, щоб вико­нували заповіді духовні і закони громадянські. Коли йдеться про порушення моральних законів, то цими питаннями займається Цер­ква, вона закликає грішників до виправлення, до покаяння, до зміни свого життя, або накладає єпітимію, яка носить характер спонукання до того, щоб людина виправилася. Це стосується будь-якого грішника, який носить ім’я християнина, а християнських обов’язків не виконує, не виконує законів Божих.
А коли порушуються закони цивільні, творяться злочини, то право суду і покарання нале­жить державі. Це споконвіку так було – ще за законами, які прийняли Ярослав Мудрий та Володимир Великий.
Поряд із закликом до виправ­лення і покаяння Церква засто­совує і покарання до порушни­ків моральних законів – за тяжкі моральні вчинки вона від­лучає від Церкви і духовенство, і мирян. Таким прикладом є відлучення від Церкви апосто­лом Павлом кровозмісника, який вступив у незаконний шлюб. Якщо брати день тепе­рішній і порушення моральних законів священиками, то за це церковна влада може заборони­ти їм проведення богослужінь, вони не матимуть права відправля­ти таїнства.
– І все ж, коли приходять та­кі свята, як Новий рік та Різдво Христове, люди не стільки переймаються проблемами, скільки склада­ють плани на майбутнє.
Коли приходить Новий рік, у втомленому серці народжуються надії і сподівання на краще май­бутнє. Усі ми підсвідомо прагне­мо бути щасливими, і тільки ми­нулий досвід примушує нас по­вертатися до дійсності і запиту­вати себе: де ж це краще життя, й у чому полягає справжнє щастя? Де те щастя, яким мають рівно володіти всі люди, незалежно від їх соціального стану, добробуту, здоров’я та інших зовнішніх ознак буття?
На це вічне питання людині відповідає блаженний Августин – отець святої Церкви IV століття. Прийнявши Таїнство Хрещення і бачачи, як щиро, зі слізьми на очах, молилася за нього його ма­ти, він сказав: “Я знайшов справ­жнє щастя – воно в Богові, Який створив мене. І тепер молюся: “Господи, Ти створив людину, подарував їй душу, як образ Сво­го Духа, дав розум, щоб пізнати Тебе, серце – щоб любити. Я ба­жаю пізнати Тебе, я хочу любити і виконувати Твої закони, дотри­муватися Твоїх заповідей і через це досягнути щастя”.
Не передрішуючи майбутнього і не бентежачись сумним сього­денням, нехай кожна людина мі­рою своїх сил працює над собою і покладе від себе хоч би один ка­мінь у величну споруду священ­ного храму любові. Заповідь Божа звернена не до якогось безособового, абстрактного людства, а до кожного з нас зокрема. І кожна людина має йти цим шляхом.
У цей святковий день сердечно вітаю всіх вас, дорогі браття і сес­три, всіх християн України з Різ­двом Христовим і Новим роком! Прославляючи Різдво Христове, смиренно дякуймо Богові за всі Його благодіяння, за радість і скорботи, за Його безмежну лю­бов до нас, грішних. Нехай ми­лість Господня перебуває на нас і на Україні нашій і у новому році. Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде зі всіма нами.
Христос народився, славімо Його!
 
Розмову вела Галина МАКАРЕНКО,
газета “Юридичний вісник”, 5–11 січня 2002 року