Любов – сильніша за ненависть, найпотужніша зброя.
І хто нею користується – живе в мирі, спокої, упевнений у майбутньому
 
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (у миру Михайло Антонович Денисенко) Української Православної Церкви Київського Патріархату народився у селі Благодатному на Донеччині в робітничій родині. Закінчив з відзнакою Одеську духовну семінарію і Московську духовну академію з ученим ступенем кандидат богослів’я. Простий чернець був рукопокладений поступово аж до сану митрополита. Обіймає посади викладача та інспектора ряду навчальних духовних закладів, настоятель Свято-Володимирського кафедрального собору в Києві, очолює різні єпархії, Екзарх Середньої Європи, єпископ Віденський і Австрійський. Згодом – вікарій Московської єпархії та ректор Московської духовної академії і семінарії. Згодом – Екзарх України, архиєпископ Київський і Галицький, Предстоятель УПЦ.
Коли постала наша незалежна держава, православна Церква, природно, прийняла рішення бути також незалежною (автокефальною), але Москва відмовила їй у цьому. Та все ж Всеукраїнський Помісний Собор проголосив утворення єдиної УПЦ Київського Патріархату. І в 1995-му владика Філарет був обраний Патріархом.
Крім прямих всеосяжних обов’язків, Святійший бере активну участь у мироносній громадській діяльності – міжнародних конференціях, асамблеях і конгресах в Япо­нії, Бельгії, США, Австрії, Швейцарії... Був двічі удостоєний ступеня доктора богослів’я у Будапешті й Пряшеві. Нагороджений орденами Ярослава Мудрого (Україн­ської держави), Дружби народів і Трудового Червоного Пра­пора (колишнього Союзу), а також Церков різних країн.
Богословські статті і доповіді, проповіді Святійшого захоплюють глибоким філософським змістом, конструк­тивною мудрістю і є загальнолюдською цінністю. От і ми звернулися до Патріарха Філарета по обнадійливе слово, сподіваючись, що воно стане у великій пригоді нашим читачам.
 
– Ваша Святосте, Вас часто називають ду­ховним батьком Укра­їни. А в нормальній родині зі своїми бідами йдуть у першу чергу саме до батька. Тому й звертаюся до Вашої Святості з надією почути відповідь на сучасні найгостріші питання з проблем, що мучать і знесилюють людство. Зокрема, останнім часом після ві­домих жахливих подій в Америці нас переслідує страх терактів, тре­тьої світової війни, бактеріологіч­них диверсій...
– Я сказав би, є два види страху. Це той, про який Ви говорите, – пе­ред хворобами і смертю, матеріаль­ною незабезпеченістю. Та є і страх Божий. Між ними – суттєва різниця. В останньому випадку – це стан лю­дини, коли вона всім серцем визнає Господа як Творця, Промислителя світу, Котрий піклується про кожно­го з нас. І така людина боїться порушувати Заповіді. До цього й закли­кає Церква – виконувати святі Зако­ни. Страх Божий виганяє страх людський, бо тоді людина повністю покладається на всемогутнього і милостивого Бога, Який усе чинить на її користь. І вона нічого не боїться. Всевишній керує світом і нашим життям, без Нього жодна волосина з голови не впаде. Якщо і приходять страждання, то з Його попущення – як по­карання за гріхи й для навернення гріш­ника до праведності, або це кара за злочин. Те ж саме зло й карає злочинця. Якщо ж ти з Богом, ніщо не страшне, навіть смерть – перехід до іншого буття.
– Зрозуміло, віра в нашому жит­ті дуже важлива. І кожна нація гідна мати власну єдину Церкву. Але в Україні це – болюча пробле­ма, розв’язання якої зволікається. Коли ж, нарешті, відбудеться у нас довгоочікуване об’єднання Церков?
– Цьому питанню було присвяче­но чимало представницьких акцій, кращі сини України докладають до того своє серце, розум і руки, але є певні сили, що чинять опір. Однак утворення Помісної Церкви не зупи­нити нічим: щороку зростає кіль­кість храмів, єпархій і парафій Київ­ського Патріархату. Це вже велика Церква порівняно з іншими право­славними конфесіями. Нещодавно у пресі було опубліковано результати соціологічного опитування: 21 відсоток нашого населення під­тримує Церкву Київського Патріар­хату, і лише 12 – Московського Патріар­хату. Переконливих прикладів бага­то. У нас надія на людей, які не зра­дять своєї і ніколи вже не навернуть­ся до чужої Церкви. Це – запорука надійного майбутнього. І кадри є: щороку випускники духовної ака­демії вливаються до лав українських священиків. Вони освічені, добре знають рідну українську мову й го­тові служити народові своєму.
Питання об’єднання в нас право­славних Церков обговорюють керів­ники духовенства з Константинопо­ля, Москви, трьох українських цер­ковних гілок. Хоча сподіватися на позитивні наслідки з боку Москов­ського Патріархату не доводиться. Проте все у руках Божих, і я вірю, що факт об’єднання обов’язково ста­неться. І тоді священики МП проситимуть дозволу увійти до нашої спільноти.
– Ще й наша багатопартійність стоїть на заваді згуртуванню укра­їнського суспільства. Який Ваш по­гляд на це?
– Єдина Церква, безумовно, була б консолідуючою силою в суспіль­стві, й тоді ця множина партій сама по собі відпала б, як непотрібна. Це ж ненормально, що в нас понад 100 партій. Переважна більшість людей про них нічогісінько не знає. Існу­вання лише однієї партії, звичайно, явище погане. Але й така кількість – інша крайність, що не приносить користі суспільству. Доцільним було б об’єднати їх у блоки, щоб служили своєму народові.
– На початку навчального року Ви так красномовно виступали пе­ред студентами духовної академії – мені поталанило чути той виступ. Що вбачаєте найголовнішим у вихованні молоді?
– Добре вихована молодь – це на­ше майбутнє. А у вихованні голов­не – розвивати духовність і зміцню­вати віру. Сім’я і школа покликані формувати в дітях високу мо­ральність на засадах християнської релігії, бо саме духовне спустошення призводить до наркоманії, пияцтва, розпусти, втрати сенсу життя. Бог дав людям свободу і не може її у них відняти, бо тільки вільна у виборі істота має образ і подобу Господню. Отже, молодь стоїть перед вибором між добром і злом. Проте досвіду в неї немає, юна душа довірлива, тому часто хлопці, дівчата роблять суттєві помилки, що відбиваються на всьому їхньому житті. Дорослі мають навчити молоду зміну зберігати віру в Бога й виконувати Його Закони. Як говорив премудрий Соломон: юначе, тобі все дозволено, і можеш те робити, але пам’ятай, що за все даси відповідь перед Богом. Тобто: що кожен обере, з того й матиме відповідні наслідки – добрі чи погані. Молодь – наша надія, на­ше відродження, сад Божий, який ми зобов’язані виплекати для вічності.
– Так, але часто діти залиша­ються поза увагою батьків: сім’ї розпадаються, жінки йдуть у бізнес або занадто захоплюються про­фесійною діяльністю...
– І це не сприяє зміцненню сім’ї, а саме в тому призначення жінки, дру­жини й матері. Їй слід не уподібню­ватися чоловікові, а розвивати вла­стиві її єству, дані Богом обдарован­ня, не применшуючи свого покли­кання – народжувати й виховувати дітей, зберігати родину. Але це не означає, що жінка не може мати улюблену професію, брати участь у громадському житті нарівні з чо­ловіком. Та основне її завдання – виростити, виховати нове покоління. Нині діти часто-густо пущені на самоплив, турбота про них повністю покладена на плечі вчителів, тому й маємо таке невиховане й недоскона­ле суспільство. Школа неспроможна вкласти в дитяче серце всю повноту любові, а без неї немає життя. Шко­ла дає передусім розумове збагачен­ня, а емоційне, високоморальне має дати жінка, мати, яка живе, властиво, більше почуттями. Колись віру дітям пере­давали матері й бабусі, треба відро­дити цю традицію й сьогодні.
– Уже чимало віруючих в Укра­їні, але до церкви багато хто не хо­дить або робить це рідко. Чи обо­в’язково її слід відвідувати?
– Людина може молитися у будь-я­кому місці володіння Божого – вдо­ма, на роботі, в дорозі – де захоче. Але храм – місце особливої присутності Господа, де Його благодать виливається на людину найбільше. Об­ряд богослужіння і піснеспів, читан­ня Слова і прониклива проповідь, архітектурне мистецтво і живопис­ний розпис, ікони і палахкотіння свічок діють на нас позитивно, благотвор­но. Звичайно, можна відкинути храм, але це означатиме відкинути благодать Божу, яка допомагає нам у повсякденні, праці. Це означає від­кинути життєдайну силу Божу, що потрібна людині.
– Відомий астролог розповідав мені, що церква – це відкритий у космос канал і, там перебуваючи, ми заряджаємося чистою косміч­ною енергією. Він виміряв спецрамкою геополе і запевняв, що во­но, приміром, навколо Володимирського собору позитивне аж на 50 метрів.
– Це фантазії сучасних подібних “дослідників”. Божа благодать – ду­ховна сила, її не можна виміряти жодними людськими приладами, во­на відчувається тільки душею, бо нематеріальна...
– Нагадайте, будь ласка, людям, чому Церква виступає проти екстрасенсорики, магії, всякого окультизму?
– Тому що впровадження їх дуже небезпечне для душевного й тілесно­го здоров’я. Вони неприпустимі в лі­кувальній практиці, не мають нічого спільного з дією цілющої благодаті Святого Духа і є шкідливими. Можуть посилити наявну хворобу або викли­кати інші, руйнують психіку люди­ни. Особливо непокоїть проникнен­ня цих “знань” до школи під вигля­дом модного предмета “валеології”, що розтліває дитячі душі, спотво­рює погляди. Шкода, що Закон Бо­жий, основи християнства виклада­ються ще мало де по світських шко­лах. Тому й не дивуймось, що в нас бездуховне суспільство.
– Яке Ваше ставлення до науко­во-технічного прогресу, зокрема, до його новітніх досягнень?
– Цей процес зупинити не можна. Бог дав людині розум і свободу, во­на вивчає навколишній світ, приро­ду, її закони тощо і шукає нового. Нині телевізор і комп’ютер, мобільний телефон чи вдосконалені побутові прилади дають зручності, ми ними успішно користуємось. Але всі сучасні технології повинні бути підпорядкованими духу, духовності й обмеженими моральними принципами. Якщо ж наукові відкриття виходять з-під такого контролю, то вони є ду­же небезпечними для життя люди­ни. Це – клонування, генна інженерія, трансплантація органів (крім окремих випадків). Річ у тім, що на­ша цивілізація поставила у центр історії та земного буття не Бога, а людину, її самоствердження, а не служіння Господу; науково-тех­нічний прогрес і матеріальні вигоди, а не вічні духовні цінності. Але ми­нулий досвід свідчить: цивілізації гинуть саме через морально-ду­ховний занепад.
– Одне слово, кожен вчений, винахідник має бути віруючим, то­ді не буде вседозволеності. Ви ж не заперечуєте ролі видатної особи­стості в розвої суспільства?
– Бог кожному дав різні таланти. Як у Біблійній притчі мовиться: од­ному – п’ять, другому – три, третьо­му – один. Чим більше цих талантів, тим більше й праці до них треба докласти. Хоча всі ми створені за обра­зом і подобою Божою, але не рівні за здібностями. Тому є видатні особи­стості, які відіграють особливо важ­ливу роль в історії. Вони – провідники в політиці, Церкві, науці, куль­турі, різних сферах людської діяль­ності. Тому їх треба шанувати, при­слухатися до їхніх думок. Бог поси­лає нам цих провідників як дар. От­же, абсолютної рівності немає між людьми, вони різняться за своїми якостями.
– Як боротися з гріхами?
– Повсякденно, упродовж життя. Причому з власними, а не з чужими. А починати протистояти гріхам тре­ба з молодості, поки вони глибоко не вкорінилися в душах. Для того необ­хідна сильна воля, бо зі слабкою лю­дина неспроможна протистояти спо­кусам, що йдуть від її плоті й духу та навколишнього світу. Тому слід гар­тувати волю з вірою в Бога. Щоправ­да, багато людей немічних, бездуховних, безсилих. Та якщо Бог побачить, що боремося, то й сил додасть Своєю благодаттю. Що не може людина, те може Господь!
– Наших читачів особливо ціка­вить, як захистити просту людину від соціальних несправедливостей?
– Якщо переважна більшість у суспільстві буде жити з вірою й любов’ю, тоді ті, котрі мають мож­ливості, будуть допомагати тим, які їх не мають. Ті, котрі мають неаби­який розум, таланти, владу, по­винні піклуватися про людей. Здібності і влада даються від Бога. Але владу слід використовувати не для свого процвітання, а для вміло­го керування людьми, опікування ними, дбання про їхнє благополуччя, добробут. Без такого справедливо­го суспільства люди завжди будуть страждати. Візьмемо хоча б Ук­раїну. Вона така багата, а люди часто не мають ані пристойних зар­плат, ані пенсій, ані житла, ані одя­гу, недоїдають. Тому що одні витра­чають багатство марно, на непо­трібні речі, в той час як інші біду­ють. Це не по-Божому. Багатство саме по собі не є зло, а ось викори­стання його може бути добром або злом, іти на користь нам чи слу­жити гріховним пристрастям.
– Та повернімося, будь ласка, до початку розмови. Преса мало не щодня “підігріває” планетарний психоз, стверджуючи, що людство беззахисне й безсиле перед добре організованим і щедро фінансова­ним тероризмом, що невелика гру­па злочинців може знищити життя на Землі.
– Повторюю: нічого без волі Бо­жої у світі не відбувається. І цим потрібно в житті керуватися. Не панікуймо, не впадаймо у відчай, та й не сидімо, склавши руки. А молімося за увесь світ і просімо Всевишнього, щоб відвернув від нас загрозу війни. Ненависть і пом­ста ще більше озлоблюють ворога, а любов знесилює і роззброює йо­го. Добро і любов – найпотужніші сили, що перемагають усю чорно­ту, всі негативи. А також необхідно вести благочестивий спосіб життя. Згадаймо Святе Письмо, у якому праведник запитує Бога, чи поми­лує Він народ, якщо в ньому буде лише кілька десятків праведників. І Бог відповів, що заради навіть такої невеликої кількості праведників Він помилує народ... У світі немає нічого безнадійного. Бог пік­лується про нас. Розв’язує багато проблем, які з точки зору людсько­го розуму розв’язати неможливо. Він попускає розповсюдження зла до відповідної межі, але водночас припиняє його часто незбагненни­ми для нас діями. Ми можемо жити спокійно, нам не страшні ніякі по­трясіння – бо з нами Бог!
– Сердечно дякую, Ваша Свято­сте, за змістовні відповіді, за те, що відкриваєте наші духовні очі. Ваші цінні поради допоможуть нам уціліти в цьому розбурханому світі.
 
Ліна МАЙБА, газета “Профспілкові вісті”, 2 листопада 2001 року