27 серпня в Колонному залі ім. М. В. Лисенка Національної філармонії України відбулася Урочиста академія, присвячена 950-літтю Свято-Успенської Києво-Печерської лаври, учас­никами якої були архиєреї, свя­щеники, миряни, урядовці, уче­ні, діячі культури і мистецтва, народні депутати.
Відкриваючи Урочисту ака­демію, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет наголосив, що сьогодні весь укра­їнський народ святкує цей ви­значний ювілей, вся Українська Православна Церква, всі разом, але, на жаль, кожна гілка пра­вослав’я окремо. Хоча це саме і свідчить про те, що Києво-Печерська лавра є національною святинею всього українського народу, і ми повинні усвідомити це, зробити все, аби українці спільно моли­лися в цій святині.
Уже після урочистого зібран­ня запитую Святійшого:
– Чому ми відзначаємо не зовсім круглу дату – 950 років?
– Я про це запитував і учас­ників Урочистої академії, коли виголошував вступне слово. І сам їм відповідав, і вам відпо­відаю: та тому, що ми цього хочемо, адже ми шукаємо найменшого приводу, аби від­роджувати духовність у нашій державі. Основа основ нашого подальшого життя, на­шого поступу вперед – духов­ність. Ми вже вступили у тре­тє тисячоліття і, як ніколи, ус­відомлюємо: якщо європейсь­ка цивілізація нині не відро­дить свою духовність, то це може означати самознищення. Духовне відродження має ве­личезне значення не тільки для України (хоча для неї чи не в першу чергу), а й для всієї Європи, для всього світу. І ще я запитав шановне зібрання: скажіть, коли оці християни, ці розумні люди селилися в печерах, то чого вони хотіли?
– Справді, чого?
– Ось і я так запитую: чого вони хотіли? Хіба вони не лю­били білий світ, який, попри все, – прекрасний? Природу? Близьких своїх, земні радощі? Чи в них не було добрих по­чуттів? А вони заганяли себе в землю, вони оселялися там. Чому? Яка була їхня мета?
А мета в них була. Це – бо­ротьба із самим собою, зі сво­їм “Я”, зі своїм егоїзмом, з пристрастями своїми, здебіль­шого ницими. Як ми знаємо, людина здатна здолати великі зовнішні сили, перемогти на війні чи в політичній боротьбі і так далі. Але ж ми знаємо, як важко, часом неймовірно важ­ко перемогти... Кого? Так, са­мого себе. Ось чому ченці оселялися в печерах. Щоб по­бороти в собі гордість у сенсі – гординю, лихі пристрасті і в результаті цього наблизитися до Бога. Кажучи іншими сло­вами, ченці хотіли втілити в життя Євангеліє Христове, на­близити те Царство Боже, про яке говорив Ісус Христос: “Шукайте насамперед Царства Божого”. І Він же сказав: “Царство Боже всередині вас”. Ченці сприймали це як неза­перечну істину, йшли в пус­телі, гори, копали печери, оселялися в них, відгородив­шись від мирської суєти і в підземеллях досягали врешті-решт досконалості. І такої, що на їхній святості, на їхній ду­ховності, на моральних осно­вах, які вони заклали, виросла та надбудова, яку ми сьогодні знаємо: гарні храми, прекрас­на музика, неповторний спів. Ось чому лавра стала осеред­ком культури, духовного слова і цим своїм надбанням впли­вала й на державу. Адже ченці, які виховували в собі правду Божу, бачачи неправду в діях тих чи тих князів, говорили їм правду в очі, і князі мали їх вислуховувати.
Задумаймось (а ми над цим, на жаль, не часто замислює­мось), чому з усіх країв йшли і йшли прочани до Києво-Печерської лаври? А шукали вони і знаходили в ній най­більший дар – очищення сво­їх душ від гріхів. Адже в душі людини сидить той ворог, якого вона сама подолати не може.
Тому вона в пошуках спа­сіння йде у святі місця, щоб там, за допомогою благодаті Божої, що так рясно вилива­ється саме в цьому місці, здо­лати гріх. Ось чому звідти лю­ди виходили просвітленими і йшли знову працювати, але вже очищеними. Вони тут от­римували заряд любові. А лю­бов єднає – це тільки гріх зав­жди роз’єднує. Ось що таке лавра. Сьогодні її здебільшого сприймають як історико-культурний заповідник, досягнен­ня церковної архітектури, про­сто як історичну пам’ятку, місце, де можна погуляти, провести вільний час. А лавра з давніх-давен славилася зці­леннями, що йшли від святих мощей, від благодаті Святого Духа, яка там діяла. Але діяла на тих людей, які йшли туди з вірою. Бо хто приходив туди без віри, той не отримував ні­чого. А тому, відзначаючи 950-ліття Києво-Печерської лаври, маємо насамперед звернути увагу саме на духовність – та­ку нам сьогодні необхідну. І нам, і Україні нашій.
Тож повинні молитися Бо­гу, щоб Він привів нас до єд­ності, адже сьогодні маємо розділену Церкву. І це завдає великої шкоди як самій Церк­ві, так і державі. Молячись, треба зробити все для того, щоб здобути єдність, але, щоб її досягти, треба насамперед припинити ворожнечу. Та це не означає, що маємо посту­патися правдою. Правдою по­ступатися в жодному разі не можна.
І Христос терпів багато, але правдою ніколи не поступав­ся. І цього хотіли праведники наші, які селилися в печерах, засновуючи святу Печерську лавру; вони теж ніде й ніколи не поступалися правдою, і їхня святість, благодать Божа зігріває сьогодні нас, і грітиме завтра тих, хто прийде після нас.
 
Валентин ЧЕМЕРИС,
газета “Літературна Україна”, 20 вересня 2001 року