Перебуваючи на Волині, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет висловив свої думки щодо ситуації в українському православ’ї в ексклюзивному інтерв’ю для нашої газети.
 
Ваша Святосте! Ви не вперше на Волині. З яким настроєм, відчуттям прибули нині на цю землю?
– Волинська земля для мене завжди привітна. Її історія захоплююча і драматична. Тут є багато вірних нашої Церкви, кількість їх постійно зростає. Тут вищий, аніж на сході чи на півдні України, дух патріотизму, духовності, любові до Бога, до нашої Церкви. Хоча й у тих регіонах відчуваються позитивні зміни, незважаючи на більш тривале перебування їх під безбожною владою.
УПЦ Київського Патріархату, незважаючи на спротив певних сил, впевнено завойовує авторитет і довіру людей.
– Час працює на нашу Церкву. Нашим опонентам все важче приховувати історичну правду, люди починають прозрівати. І тут ніхто нічого не вдіє, бо на те воля Божа. Вона допомогла нам беззбройно здобути незалежність, з Божою поміччю і Церква наша постане як рівна серед рівних, до неї прийде визнання.
Так, на початку нам було нелегко. А нині Київський Патріархат має 29 єпархій, понад 30 монастирів, дві духовні академії, богословський факультет у Чернівецькому держуніверситеті, шість духовних семінарій, училище, видавництво, є свої газети, видаємо духовну літературу, бюлетені, журнали. А головне – є потужна підтримка людей. Соціологічні дослідження стверджують, що дві третини православних в Україні підтримують нашу Церкву – це 9,5 мільйона, 4,5 – московську Церкву, 10 мільйонів ще не визначились. А те, що у Московського Патріархату тут більше громад, пояснюється дуже просто: громади ці малочисельні, або тільки на папері. Крім того, прихильники Київського Патріархату змушені відвідувати храми Московського патріархату із-за відсутності своїх храмів.
Люди пов’язують закінчення протистояння в українському православ’ї з утворенням єдиної помісної православної Церкви з патріаршим управлінням у Святій Софії. Здається, ця надія почала віддалятись, адже ми сподівалися на травневий візит Вселенського Патріарха Варфоломія.
– Так, проблема утворення єдиної помісної Церкви дуже актуальна. Нашій незалежності десять років. Існує канон православної Церкви (а канонів необхідно дотримуватися) – церковна організація приводиться у відповідність з державною структурою. Є незалежна держава – повинна бути і помісна автокефальна Церква, рівна серед рівних, як це сталося в багатьох набагато менших, аніж Україна, державах. Це не означає (як пояснив Вселенський Патріарх у відповіді на лист ста народних депутатів України, які “гостинно” не радили йому приїжджати до нас) її підпорядкування йому чи комусь іншому. Це означає піднесення її статусу до рівня інших Церков, у тому числі й до рівня Московського Патріархату.
Та на цьому шляху Росія нагромаджує безліч перешкод. Чому? Бо це не лише втрата віруючих, храмів, великих прибутків. Головне – ослаблення московської Церкви, втрата політичного впливу, який Москва чинить через свою Церкву в Україні. Тому і йде шалений спротив об’єднанню. Але даремно. Хто йде проти волі Божої, неминуче програє.
Справді, ми сподівалися на візит Вселенського Патріарха у травні. Завадили причини, що не залежали від нас. У намічений час зустрілися лише представники Його Всесвятості і Московського Патріархату. Не в усьому досягли домовленостей, але й це вже позитивний момент, бо раніше в подібних зустрічах останні участі не брали. Багатостороння зустріч, вже на вищому рівні, намічена на середину липня у Швейцарії. Там будуть представники усіх сторін об’єднавчого процесу. Вселенський Патріарх, незважаючи на тиск, твердо і неухильно проводить свою лінію на дотримання канонів Церкви. А від свого візиту він не відмовився.
Незабаром відбудеться візит в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ. Є різні погляди на цей візит. Як Ви, Ваша Святосте, ставитесь до цього?
– Нормально, спокійно. Папа приїжджає на запрошення Президента, тут у нього частина Церкви, віруючі. Він відвідав дуже багато країн, наслідки цих візитів цілком позитивні. Цей приїзд спрямований на порозуміння і примирення, відновлення взаємовідносин православної і римо-католицької Церков. Тому 95 відсотків українців – за цей візит. Думаю, в позитивному плані він прискорить і вирішення деяких проблем українського православ’я.
Чому ж московська Церква так вороже ставиться до цього, нагнітає пристрасті, збурює наше і без того наелектризоване суспільство? Адже понтифік їде до нас, а не в Росію. До того ж ми усі християни, невже історія не навчила їх, до чого призводить протистояння православ’я і католицизму?
– Візит Папи небажаний для Москви з багатьох причин. Почнемо з того, що візит зайвий раз підкреслює, що Україна є незалежною державою, вона йде до Європи. Тим часом, московська Церква вважає, що вона є духовним господарем в Україні, що це втручання у її внутрішні справи. Такий от імперський синдром. Боїться Москва, що цей візит послабить її Церкву. Але коли одна сторона боїться іншої, то це говорить не про її силу, а про слабкість. Боїться вона, що Папа зустрінеться зі мною, бо ж це буде означати визнання нашої Церкви, якого дуже не хоче Москва. А що стосується історії, то вона дійсно дала людству гіркі уроки протистояння у християнстві. Не дай, Боже, повторити їх.
Саме у день Святої Тройці у своїх проповідях у Києві і Луцьку Ви сказали, що там, де нема любові, злагоди, там нема Божої благодаті. Поки що цього не видно з боку московської Церкви у став­ленні до Київського Патріархату, до приїзду Папи. Вона організовує акції непокори. Доходить до прямих образ Папи.
– Звісно, обіцянка зустріти відо­му і шановану у світі людину пікетами, відмова від зустрічі з нею з боку вищих духовних осіб, вороже ставлен­ня, різні інсинуації щодо мети візиту – не є ознаками Божої благодаті. Людей зумисне дезорієнтують. Їм, наприклад, сказали, що Папа хоче зайти в право­славні святині Києва, тому треба навіть лягти на дорозі, але не пустити його туди. Та нема таких намірів у високо­го гостя, про це сказано в програмі, оприлюдненій у пресі. Але що до того організаторам і натхненникам акції непокори? Головне – посіяти хаос і сказати потім: бачите, ми протестували і свого домоглися, не пустили Папу в лавру і Софію. Є ще абсурдніші вигадки...
Тут, очевидно, треба говорити не про Церкву як таку, а про позицію та інтерес деяких осіб, яким заважають спокій у суспільстві, незалежність України. Ті, хто протестує, мало або ж нічого не знають про Папу, його роль в історії, його життя. Ми не сприймаємо агресивність як метод завоювання позицій. Стоїмо на тому, що лише правда, любов при­ведуть нашу Церкву до визнання, зміцнять її. На жаль, наші опоненти часто демонструють далекі від поваги і любові прийоми, знаходячись на українській землі.
– На практиці часто стикаєшся з недосконалістю Закону про сво­боду совісті і релігійні організації. Який стан з розробкою нового закону чи поправок до існуючого?
– Потреба у зміні багатьох поло­жень цього закону чи прийнятті ново­го гостра. Це не лише в інтересах Церкви, релігійних громад, а й держави. Взяти хоча б умови утворення релігійної громади, правовий стан, майнові права церков, центри яких знаходять­ся за межами України. Навіть на нашій землі намагаються захоплювати наше майно... Недавно Верховна Рада спробувала внести поправки саме стосовно цих положень. Не вийшло.
Мовна і церковно-етична проблеми. Розповідають, що в храмах УПЦ в США священик спочатку проголошує слово про американський народ, його Президента, Америку, дякує за притулок, який вона надала українцям і їх Церкві; моляться за Україну, її народ українською та англійською мовами. В храмах Московського Патріархату в Україні зовсім інакше.
– Тут ідеться вже не тільки про етичний бік поведінки священнос­лужителя, а й про значно більше. Священик будь-якої християнської Церк­ви добре знає слова апостола Павла: краще сказати п’ять слів зрозумілою мовою, ніж багато – незрозумілою. Дух Святий у день П’ятдесятниці над­ілив апостолів даром говорити різни­ми мовами, щоб проповідувати мо­вами народів, куди вони підуть. А тому ми й наполягаємо, щоб богослужіння велось українською мовою. Хоч це не означає, що не повинно бути інших мов, якими розмовляють у нас меншини. Мова – дар Божий, засіб спілкування з Господом і між собою.
Я був учасником Помісного Собору нашої Церкви у січні нин­ішнього року. Ви сказали, що по­чаток тисячоліття повинен стати поворотним моментом повернен­ня людства від матеріальних цінностей до духовних. Якщо цьо­го не станеться, то...
– …то європейська цивілізація піде до завершення своєї історії. Мене надзвичайно турбує, що матеріальні цінності мають пріоритет над духовними в житті людини. І такий напрям, на жаль, і пріоритети формують у за­собах масової інформації, навіть деякі священнослужителі піддаються цій спокусі диявола. Розмивається відчут­тя гріховності, люди не бачать різниці між добром і злом. Тут криється вели­ка небезпека. Тож Церква має принципово, подобається це комусь чи ні, ка­зати правду про святе та гріховне. Людина повинна замислюватися над своїм буттям, сенсом існування, над тим, що є тимчасове, а що – вічне. Якщо не поставимо Бога в центр бут­тя, історії, якщо замість нього буде лю­дина з її споживацькими інтересами, ми зайдемо в глухий кут.
Навмисне чи ні, але такі чутки розповсюджуються: мовляв, зі створенням єдиної Помісної Церк­ви багато священиків виявляться зайвими.
– Це свідома інсинуація. Такого не станеться. Навпаки, зараз, у час тотальної пропаганди жорстокості, насиль­ства, розпусти, дуже гостро постає по­треба в людях, які могли б кваліфіко­вано протиставити цій безбожній мо­ралі чисте Слово Боже.
Дякую, Ваша Святосте, за цікаву розмову. Що б Ви хотіли побажати волинянам, в першу чергу читачам газети “Волинь”?
– Божої благодаті, здоров’я ду­ховного і тілесного, миру, злагоди, любові до Творця і до ближнього. Очи­стимо своє життя від усього, що заважає Богові увійти в наші серця. Будьте щасливими і вірте: буде Україна процвітаючою!
 
Розмовляв Андрій БОНДАРЧУК,
газета “Волинь”, 14 червня 2001 року