Значною ділянкою української культури є культура духовна. І хоча Церква в нашій країні відділена від держави, розвиток Церкви має колосальне зна­чення і для держави, і для суспільства, і для кожного свідомого громадяни­на. Сучасні питання духовного життя на десятому році Незалежності так само хвилюють, як і всі інші справи в нашій державі – ще й досі нестабільні, ще й досі в розбудові, ще й досі у становленні.
Наш кореспондент зустрівся з главою Української Православної Церкви Київського Патріархату Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Пропонуємо вашій увазі розмову, яка відбулася.
 
Ваша Святосте, у своїй до­повіді на святкуванні 2000-ліття Різдва Христового Ви говорили, що головним завданням христи­янства у третьому тисячолітті є духовне відродження, насампе­ред кожної людини як особи у приватному плані. Ви сказали, що моральне оздоровлення суспільства через кожну особу є місі­єю Церкви. Соціальне служіння Церкви має велике значення, але набагато важливішим є духовне відродження. Яким шляхом це відродження має йти?
– Треба знати, що Україна, ставши незалежною державою, потребує для свого розвитку не тільки державницької, політичної та економічної незалежності, але й розвитку своєї національної культури. Бо нація, яка не роз­виває своєї культури і духовності, існувати довго не може. Тому, ко­ли ми боремося за єдину Помісну Укра­їнську Православну Церкву, то боремося за всебічний розвиток на­ції, українського народу. Керую­чись саме цими мотивами, в неза­лежній державі має бути незалеж­на Церква. Але Москва, Росія, Ро­сійська Церква переслідують свої ін­тереси – інтереси чисто імперсь­кі, хочуть зберегти владу – насам­перед духовну владу над Україн­ською Церквою. Щоб наша Церква залишилася у складі Російської Церкви і була її частиною. З іншого боку, для нормального суто українського церковного життя, для того, щоб відповідати світогляду українців, розвиток духовності в Україні ви­магає незалежної Помісної Церк­ви. Ми вже близько десяти років перебуваємо у стані розділення. Минулого, 2000-го року, в пала­ці “Україна” на державному святкуванні 2000-ліття Різдва Христового Президент України проголосив: “Україні потрібна не­залежна Помісна Українська Пра­вославна Церква”. І з того часу найвища посадова особа держави сприяє втіленню цієї ідеї в жит­тя. Минулого року в Константи­нополь поїхала урядова делегація, яку перед від’їздом приймав сам Президент і яка Вселенському Пат­ріарху Варфоломію повезла доку­мент з 240 підписами народних депутатів Верховної Ради з кло­потанням про встановлення в Ук­раїні Помісної Церкви. Київський Патріархат у цих питаннях осторонь не стояв. Свої позиції ми значно зміцнили в Ук­раїні, але нам потрібні сталі кон­такти з помісними Церквами сві­ту.
Українська Православна Цер­ква, хоч і існує і виконує свою спасительну місію, але по­ки що не визнана іншими поміс­ними православними Церквами як автокефальна, і тому не вхо­дить у молитовне спілкування зі світовим православ’ям. У Констан­тинополі відбулося підписання документа, так званої “Домовле­ності”, про об’єднання українсь­ких Церков. Вселенський Патрі­арх Варфоломій благословив продовжувати об’єднавчий про­цес і заявив: “Хто не піде на об’єднання, той назавжди зали­шиться в схизмі”. Вселенська Константинопольська Церква вкотре підтверджує незаконне ві­докремлення від неї у 1686 році Київської митрополії і приєд­нання її до Московського Пат­ріархату.
З того часу представники Все­ленського Патріарха, Московсько­го Патріарха, а також українських Церков мали зустрічі за межами України – в Швейцарії, Німеч­чині, Туреччині, Росії. Цього ро­ку з 26 по 29 травня в Києві перебували делегації Вселенського Патріарха і Московського Патрі­арха, які зустрілися з представ­никами трьох українських Церков. Це значне досягнення, тому що це початок переговорів про ство­рення єдиної Помісної Української Православної Церкви. По­зиція Вселенського Патріарха та­ка: це має бути Автокефальна Цер­ква з визнанням її Вселенською Константинопольською Церквою. Позиція Московського Патріарха­ту така: справді, Українська Цер­ква має бути єдиною, але в скла­ді Московського Патріархату. Нас така позиція не задовольняє. То­му переговори будуть іти й далі. Наступний крок буде зроблений у липні цього року в Цюріху, де відбудеться чергова зустріч делегацій. Якщо в травні ці зуст­річі проводилися на рівні свяще­ників, то в липні вони проходи­тимуть на рівні архиєреїв. Укра­їнські Церкви готові до об’єднан­ня.
– Ваша Святосте, ми говори­мо про розбудову держави. Вір­ніше, мабуть, буде сказати – про побудову справжньої незалеж­ної України. Очевидно, мо­же йтися і про розбудову Україн­ської Церкви. Маємо на увазі відновлення позакриваних ко­лись храмів та побудову храмів нових.
– За десять років незалежнос­ті в Україні побудовано понад дві тисячі православних храмів. Як велике досягнення можемо констатувати, що в Києві віднов­лені Михайлівський собор Ми­хайлівського Золотоверхого мо­настиря, Успенський собор Киє­во-Печерської лаври, Успенська церква Богородиці Пирогощі. Як відомо, відновлюється й ар­хітектура, і живопис – тобто іко­нопис та настінне малювання. Що нас турбує? Насамперед надто швидкі темпи мурування церков. Наскільки це відповідає інженерно-будівельним нормам? Це перше. Інша справа – архітек­тура храмів. За часи підпорядку­вання Київської митрополії Мос­кві у переважній більшості сво­їй українські храми будувалися в московському стилі. Нашу ба­рокову архітектуру зневажали і принижували. За останні три століття багато церков було збу­довано не в українському стилі. Храми розписувалися також не в національній традиції. Тому відновлення українських церков нині, звичайно, дуже всіх нас ра­дує. Стосовно мозаїк Михайлів­ського Золотоверхого, то їх від­новлення викликало велике задоволення, ми навіть не споді­валися, що в наш час відроджен­ня може відбутися в такому прек­расному вигляді. Настінне ж ма­лювання, хоч і добре зроблене в основному, деякими своїми композиціями викликає занепо­коєння. Коли відновлюються та­кі національні святині, очевид­но, треба підбирати митців, які були б більш підготовлені до та­кої праці. Писати ікони та вико­нувати настінне малювання ре­лігійного, церковного змісту мо­же не кожен художник. Основ­ним недоліком, на нашу думку, невдалих розписів є відсутність відтворення високої духовності біблійних персонажів. Відомо, що у кожному художньому творі відбивається стан душі творця. Раніше іконописці та монумен­талісти вважали за необхідне поститися та молитися перед ви­конанням духовних справ – для того, щоб душа і дух були уми­ротвореними, піднесеними. Тоді й образи, виконані автором – у минулому, звичайно, віруючим, – будуть духовними. Обличчя персонажів будуть відбивати твій духовний настрій. Все це повин­ні враховувати сучасні митці, які беруться до церковної роботи. Нас радує те, що після 70 літ чергово­го вавилонського полону у нас не перевелися майстри, і це вселяє на­дію, що мистецтво творення ікон та монументального малярства в Україні буде вдосконалюватися.
Ваша Святосте, вочевидь, підготовку духовності кожної лю­дини, і майбутніх митців зокрема, треба починати змалку. Певно, зі школи, з вузу. Мабуть, уроки богослів’я обов’язково в навчаль­них закладах треба запроваджу­вати?
– Ми постійно на зустрічах з представниками Міністерства ос­віти України, а також з депутата­ми Верховної Ради про це нага­дуємо. Ми хочемо, щоб у школах було введене викладання христи­янської етики, бо без навчання християнських цінностей ми не можемо відродити цінності нашої духовності, зміцнити українську сім’ю, підвищити рівень вихован­ня дітей. Хай спочатку навчання цього предмета буде факультатив­ним. Згодом же – як звичайний предмет, обов’язковий для всіх. Скажімо, географія чи математи­ка для багатьох випускників шко­ли, може, й не потрібні будуть у житті. А мораль потрібна всім, у всіх галузях науки, господарства, культури тощо. Поняття Добра і Зла повинні бути закладені на по­чатку життя. Моральний стан сус­пільства залежить насамперед не від його економічного стану. Духовний стан залежить від самої людини. Якщо духовні цінності в житті й діяльності людини стоять на першому місці, то моральне буття не буде залежати від матері­ального стану, духовність же мо­же поліпшити і матеріальний стан.
Ваше Святосте, ми з Вами вже говорили про відновлення наших київських церков. Відомо, що побутують дві основ­ні думки про відродження хра­мів, які були зруйновані. Деякі вважають, що церква, побудована на місці колишньої, зруйнованої – не є вже пам’яткою минулих часів, а є так званим “новодєлом”. Я переконаний, що віднов­лення всіх трьох названих Вами храмів – Успенського, Михай­лівського та Пирогощі – є чудо­вим доказом протилежної думки: наші святині ми відродити муси­мо. Як Ви ставитеся до питання відновлення Десятинного храму Києва?
– Я ставлюся до його відрод­ження позитивно. Дехто вважа­є, що краще мати фундамент. Мені ж здається, і фундаменти треба зберегти, і храм треба побудувати. І хоч ми не маємо зоб­ражень Десятинної церкви Х століття – часу, коли вона пос­тала, – проте нам відомий стиль архітектури за часів Во­лодимира Великого. Очевидно, в цьому стилі Десятинна і має бу­ти відроджена. Михайлівському собору радіють усі, хоч дехто заперечував проти його відновлення. І це є нині жива пам’ятка, а не мерт­ва. Десятинну також треба від­новити, щоб це було місце, де людина духовно очищалася б, де вона мала б змогу наблизитися до Господа Бога. І саме в цьому розумінні, саме для цього мають відроджуватися духовні пам’ят­ки.
У рік десятиріччя Незалеж­ності України, які найболючіші Ваші проблеми?
– Найболючішою проблемою є утворення єдиної Помісної Ук­раїнської Православної Церкви і визнання її в усьому світі як єдиної автокефальної Церкви. Як свідчить наша українська історія, стародавня і нова, українська дер­жавність і помісна, тобто авто­кефальна, Церква взаємопов’язані. Імперські сили, які нищили ук­раїнську державність, разом руйнували і автокефальну Церкву. І навпаки, борці за українську державність підтримували й Україн­ську Автокефальну Церкву, бо держава без автокефальної, тоб­то незалежної, національної Цер­кви довго існувати не може.
Є багато питань невирішених стосовно використання колишніх церковних приміщень в тих чи ін­ших областях України, реєстра­ції статутів і надання нашим цер­ковним громадам приміщень для духовної діяльності. Не в кожно­му місті є храми, собори, будин­ки єпархіальних управлінь. В дея­ких областях архиєреї знаходять­ся в невідповідних приміщеннях. Ці питання, багато інших поточ­них питань – як і перед кожною організацією, кожною Церквою, що розвивається, стоять перед нами. Ми впевнені, що з Божою до­помогою всі вони будуть виріше­ні.
Ваша Святосте, я щиро вдячний Вам за зустріч і за мож­ливість розмови з Вами задля чи­тачів нашої газети.
 
Розмову вів Володимир ПІДГОРА,
газета “Культура і життя”, 9 червня 2001 року