2000-літня історія християнства – це історія боротьби добра і зла. Боротьба точилась як між християнством і гріховним світом, так і всередині самого християнства, , насамперед у самій людині. В історії Церкви Христової не було жодного періоду мирного і спокійного.
Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у розмові з нашим кореспондентом згадує про деякі важливі моменти в історії християнства, висловлює своє світобачення сьогоднішніх його проблем, розмірковує і над проблемами створення помісної Української Православної Церкви, а також над проблемами сім’ї, називаючи її домашньою церквою.
 
– Минуле православ’я – це, як правило, страждання і приниження. І все ж християнство мало і має великий вплив у світі...
– Сили зла не могли і ніколи не зможуть перемогти добро, бо Бог є добро, а Він непереможний. В історії ж православ’я дійсно було більше періодів страждання і приниження, ніж слави і влади. І якщо нашій Церкві і є чим хвалитися, то насамперед мучениками і подвижниками благочиння, а не світською силою.
Християнство мало найбільший вплив на суспільство і світ у ті періоди своєї історії, коли духовні цінності мали пріоритет у житті й діяльності людей і суспільства. Завдяки духовним цінностям виникли християнська культура і європейська цивілізація. Ми можемо говорити про вплив християнства на всі сфери людського життя, зокрема на розвиток архітектури, образотворчого мистецтва, музики, літератури, права. Християнська культура стала виявом і втіленням духовності й високих ідеалів.
Християнство – це не вчення, а спосіб життя. Завдяки цьому способу життя воно виросло з гірчичного зерна в могутнє дерево. Християнська любов (це Царство Боже, за словами Христа, перебуває усередині людини) зруйнувала рабство, створила міцну християнську сім’ю.
У першому тисячолітті відбулася справжня і глибока християнізація світу. Результатом цього були розпад Римської імперії, висока християнська духовність з безліччю святих мучеників, преподобних отців, святителів, золотий вік християнської писемності, подолання язичництва і створення культури на християнських засадах. Перше тисячоліття не було спокійним: точилася постійна боротьба з єресями, але це була боротьба за втілення в життя християнського віровчення і моралі. Християнство боролось з неправдою і злом світу цього і перемагало.
Як позитивний вплив на світ треба відзначити появу у ХІІІ–ХІV ст. християнського ренесансу, коли західноєвропейська культура досягла найвищої точки свого розвитку. Середньовічна релігійна культура своїм універсальним розмахом і злетом на­магалась створити Царство Боже на землі у найбільшій красі, яку тільки бачив світ. На жаль, цей грандіозний намір не вдався, і “середньовічне” Царство Боже не здійснилося, бо Західна Європа не пішла цим творчим духовним шляхом.
– А потім в історії людства був перехід від духовних цінностей до матеріальних...
– Такий поворот від духовного до матеріального в європейській цивілізації здійснився в епоху Відродження. Уперше за весь час з моменту утвердження християнства було відкинуто уяву про Бога як про особу, що посідає центральне місце у Всесвіті й у людській історії. Людина як особа залишилася одна у світі, сенсом її життя стало не служіння Богу, а самоутвердження. Люди тієї епохи, яких стали називати гуманістами, створили для людства свій духовний світ. Цей шлях розвитку призвів до атеїзму, революцій, масового знищення людей, геноциду.
Друга половина другого тисячоліття характерна відпущенням на свободу творчих сил людини, духовною децентралізацією, коли всі сфери людської культури, а також і Церква, стали автономними. Всі сфери громадянського і культурного життя почали розвиватися під гаслом так званої “свободи” і “прав людини”. Відбувався поступовий відхід від християнства і християнського способу життя. Та коли в житті й діяльності людей Бог не посідає центрального місця і людина може жити без Бога, – тобто, без джерела правдивого духовного життя, – відбувається деморалізація суспільства. Це ми, на жаль, і спостерігаємо зараз.
У другому тисячолітті відбулося трагічне розділення християнства. З’явилися небаче­ні раніше в історії ненависть і боротьба се­ред християн. Навіть проповідь Євангелія була, по суті, нехристиянською, тому що місіонерство нав’язувало християнство без усякого зв’язку з культурою народів, без любові до людей, яку заповідав Господь.
У XX столітті релігія, як світогляд і як інститут, остаточно втратила свою роль у політичній, соціальній і культурній сферах. Вона стала приватною справою людини. Сучасне суспільство зорієнтоване насампе­ред на матеріальні цінності...
І що ж маємо робити, щоб відродити в суспільстві духовність? Як навернути людей до виконання християнських заповідей?
– Треба будувати храми. Дім Господній для того і ставиться на землі, щоб люди могли прийти сюди помолитися, почути Божі настанови і, керуючись ними, обрати у світі дорогу добра. Святе Письмо, Запові­ді Божі додадуть сил, щоб перемогти труд­нощі, навернуть на шлях праведного життя та дотримання християнської моралі. Лю­дина зробить крок до свого духовного збагачення, а значить, і до відродження духовності суспільства в цілому.
А щоб дотримуватися християнських за­повідей, які Бог дав людині через Мойсея, то, по-перше, треба їх знати. Таке знання дає читання Біблії, духовної літератури. Але навіть той, хто з тих чи інших причин не може ці заповіді вивчити, має їх відчути – бо вони написані в людському серці, вони записані в совісті людській. Найголовніше в цих заповідях – любов до Бога. Крім то­го, треба шанувати батьків своїх. Коли є та­ка любов і шана до батька і матері, то, безперечно, переноситься вона й на інших людей. І вже потім виявляється в наших стосунках, які можна означити заповідями християнськими: не убий, не вкради, не перелюбствуй, не лжесвідчи...
На жаль, іноді совість наша, обтяжена чи то байдужістю, чи то гріхами, мовчить. То­му й треба очищати її, щоб вона завжди підказувала, як вчинити. Таке очищення можна знайти лише в храмі Господньому.
Але ж, вибачте, людину не приведеш до храму силоміць. Та й частина людей приходить до церкви скоріше віддаючи данину моді, ніж маючи щире бажання. Церква прагне бу­ти “модною”, а чи все ж воліє бачити в своєму лоні щирих християн?
– З тих чи інших причин (хвороба, го­ре та й радість) у людини з’являється потреба звернутися до Бога як до джерела духов­ності. Коли вона приходить до храму із щирим відкритим серцем, вона знайде відповіді на всі свої запитання.
Можливо, те, що нині більше людей стали хо­дити до церкви, і можна назвати “модним віянням”. Однак за першим таким приходом до храму Господнього (чи то як дани­на моді, чи то просто з цікавості) часто з’являєть­ся потреба звіряти Богові свої думки, ра­дості і печалі. Храм – це святиня. І в його стінах на всіх, навіть тих, хто мало вірує, сходить благодать Святого Духа.
Але Церква не підтримує такого відвідання храму Господнього, коли людина “забігає”, щоб лиш “приткнути” перед якоюсь іконою свічку. Ми ставимо свічку, ко­ли маємо потребу спілкуватися з Всевишнім. І повинні ставити її з глибокою вірою, що Бог нас почує і виконає те наше прохання, яке нам на користь. Треба відвідувати церкву, треба храми будувати і треба молитися. Частіше молитися. Бо чим частіше людина молиться, тим частіше закликає вона у свою душу Бога і тим менше має часу на думки погані і справи злі.
Досить часто в храмах можна також зустріти людей, яких за способом життя та моральними засадами аж ніяк не назвеш християнами. Як сприймає Церква та­ких людей у храмі Господньому?
– У нашому суспільстві нині чимало ба­гатих людей, які хочуть відкупитися від кари Господньої. Але таких індульгенцій православна Церква не визнає. Індульгенція можлива тільки че­рез покаяння, через визнання своїх гріхів та принесення достойних плодів покаяння. І ці плоди покаяння – це не гроші, це – наслі­док зміни свого життя на краще. Гроші ж (якщо багатому олігарху чи бізнесмену совість підказує, що він набув їх незаконно) нехай віддасть людям. Хай поверне їм їхнє, і, по­вірте, це буде йому зараховано на Суді Господньому. Бо Бог – праведний суддя, і те, що людина зробила таємного – чи злого, чи доброго, – у цьому для Нього немає таємни­ці. Бог присутній і при всіх наших думках, Бог присутній і при всіх наших ділах. І як­що матимемо Бога в серці, Він підкаже, що і як маємо робити, щоб провадити мирне і побожне життя заради нашого спасіння.
Піклуючись про моральний стан окремих людей, Церква в той же час закликає своїх членів до соціального служіння заради спасіння світу. Важливо підкреслити, що християни не повинні цуратися життя суспільства, що оточує їх, тобто світу. Бог любить не тільки окрему людину, а й увесь світ, усе людство, бо це Його творіння і призначені для очищення і преображення на засадах любові. Церква закликає своїх послідовників до активної участі у суспіль­ному житті, але при цьому до такої участі, яка ґрунтувалася б на засадах християнської моралі і християнського віровчення. Це означає, що християнство повинно давати відповідь на сучасні питання, які хвилюють суспільство. І тоді до храмів будуть іти люди, тим паче люди молоді.
Одна з проблем сучасності, що, як Ви сказали, хвилює суспільство, – це проблема сім’ї. Як бачить Церква вирішення цієї проблеми?
– Проблема сім’ї є однією з головних проблем усієї європейської цивілізації. Християнство створило здорову сім’ю. Воно ліквідувало багатоженство і побудувало сім’ю на засадах любові. Без любові сім’ї як такої не може існувати. Бог для того й створив для Адама Єву, щоб любов, яка є основою блаженства і життя, виливалася на йо­му подібну істоту. Сім’я – це домашня цер­ква, яка реалізує собою любов, що існує між Христом Спасителем і Церквою. Без міцної сім’ї не може бути здорового суспільства й сильної держави. Головна причина розпаду сім’ї лежить у площині не економічній, а моральній. Ослаблення християнської лю­бові серед людей породило цю проблему. У результаті втрати духовних засад виникла ці­ла низка сімейних і суспільних проблем. До них насамперед треба віднести так звану сексуальну революцію, пияцтво і наркома­нію. Сексуальна революція є прямим результатом знецінення християнської моралі і відсутності здорової сім’ї. В умовах статевої розпусти стає неможливим створення нор­мальної сім’ї. Відсутність християнської сім’ї викликає проблему дітей і батьків. На цьому ґрунті виникають інші проблеми: пияцтво і наркоманія. Треба вважати помилковою думку, що першопричиною руйнації сім’ї є пияцтво. Навпаки, відсутність нормальної сім’ї й породжує пияцтво і наркоманію. Отож тільки через християнську сім’ю можна подолати пороки суспільства. Сім’я може стати основою духовного оздоровлення. Для того, щоб створити нормальну сім’ю, треба не тільки турбуватися про створення матері­альних умов для сім’ї, а виховувати дітей на основі християнської моралі й готувати їх до сімейного життя.
Сьогодні на часі постало питання об’єд­нання українського православ’я і створення помісної Української Православної Церкви. Однак сама ідея об’єднання розбурхала чимало проблем...
– Одна з цих проблем у тому, що Укра­їнська Православна Церква, хоча й існує і ви­конує свою спасительну місію, але вона по­ки що не визнана іншими помісними пра­вославними Церквами як автокефальна і тому не входить у молитовне спілкування зі світовим Вселенським Православ’ям. Однак процес виз­нання помісних Церков завжди був трива­лим, і нічого дивного немає в тому, що Ук­раїнська Православна Церква залишається тимчасово невизнаною.
У 2000 році були зроблені рішучі кроки з боку вищого керівництва держави і Вселенського Патріарха Варфоломія у вирішенні українського церковного питання. Президент України Леонід Кучма на урочистій Академії, присвяченій 2000-літтю Різдва Христового, заявив, що Україні потрібна єди­на помісна Українська Православна Церква і що держа­ва буде всіляко сприяти цьому. Ту ж саму позицію висловив Голова Верховної Ради України Іван Плющ на урочистостях з наго­ди 9-ї річниці незалежності України. У чер­вні 2000 р. у Стамбулі Вселенський Патріарх Варфоломій прийняв урядову делегацію України на чолі з віце-прем’єром Миколою Жулинським, яка передала лист прем’єр-міністра України Віктора Ющенка і мала плідну розмову щодо вирішення української церковної справи. А 24 листопада 2000 р. під час свого офіційного візиту до Туреччини Президент України Леонід Кучма мав зустріч з Вселен­ським Патріархом, після чого надіслав йому офіційний лист із запрошенням направити в Україну делегацію і самому відвідати Київ. У грудні 2000 р. у Стамбулі побувала офіційна парламентська делегація на чолі з головою Комітету Верховної Ради з питань науки і ос­віти академіком Ігорем Юхновським і була прийнята Вселенським Патріархом Варфоломієм. Делегація передала йому лист Голо­ви Верховної Ради України Івана Плюща із запрошенням відвідати Україну з офіційним візитом у 2001 р. і список 240 народних де­путатів України, які висловилися за сприян­ня об’єднанню українського православ’я і визнання помісної Української Православної Церкви. Перелічені акції свідчать, що держава активно діяла в цьому напрямі, спи­раючись на бажання більшості віруючих мати єдину православну Церкву.
З якими думками і надіями вступає Українська Православна Церква у третє тисячоліття?
– Початок третього тисячоліття супро­воджується різними прогнозами. Одні, відкидаючи роль Бога в історичному процесі, покладають надії на науково-технічний прогрес. Інші, спостерігаючи глобальний занепад моралі і духовності, чекають кінця світу. Ми, християни, дивимося в майбутнє з надією. На відміну від тих, хто поставив у центр історії людину, ми покладаємо надію на Бога, бо Він є центром буття.
Головним завданням християнства у цьому тисячолітті є духовне відродження насамперед кожної людини як особи у приватному плані. Моральне оздоровлення суспільства через окрему особу є місією Церкви. Соціальне служіння Церкви має велике значення, але набагато важливішим є духовне відродження. Недаремно Христос Спаситель сказав: “Шукайте ж спершу Царства Божого, і правди Його, і все це додасться вам” (Мф., 6, 33), тобто насамперед турбуйте­ся про духовні цінності, а матеріальні бу­дуть наслідком вашого духовного життя.
 
Розмову вела Галина МАКАРЕНКО,
газета “Юридичний вісник України”, 8–14 березня 2001 року