і саме Папа, перебуваючи в Україні, повинен розпочати цей процес
 
Силует Римського Папи таки чітко вималювався на обрії українського суспільно-політичного життя. Швидше за все, він таки ступить ногою на нашу землю. Ознакою цього є не стільки різні державні комісії, що нині вирішують, як прийняти гостя, скільки нещодавня бурхлива та негативна реакція Московського Патріархату. Власне, її відсутність і насторожувала. Тепер же все зрозуміло: Папа таки приїде! Питання тільки полягає в тому, в якій атмосфері пройде візит? Із РПЦ та її українською філією УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана) і так усе зрозуміло: “не пущать – і крапка”. Позиція іншої впливової православної Церкви – Київського Патріархату – менш однозначна та більш виважена. Предстоятель УПЦ Київського Патріархату Патріарх Філарет особисто знайомий з Іваном Павлом ІІ, не раз зустрічався з ним, а тому на власному досвіді знає всі проблеми взаємовідносин православної та католицької Церков. Отож пропонуємо до уваги позицію УПЦ Київського Патріархату, висловлену особисто Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом.
 
– Ваша Святосте, зараз у релігійно­му житті актуальною є тема візиту Папи Римського в Україну, що запланований, як відомо, на червень цього року. Не сек­рет, що Українська Православна Церква Київського Патріархату більш спокійно сприймає цю подію на відміну, скажімо, від УПЦ Московського Патріархату (не так давно був розповсюджений навіть заклик цієї Церкви до глави РКЦ відкласти подо­рож). Що Київський Патріархат очікує від цього візиту?
Треба не забувати, що Папу запрошує Президент України. Цей візит має держав­ний характер, їде глава держави Ватикан, запрошений керівником нашої держави. Це перший важливий момент. Другий пов’яза­ний із тим, що Папа як глава Церкви одночас­но їде до своєї католицької пастви. В Україні є значна частина населення, що сповідує ка­толицизм (це вірні греко-католицької та римо-католицької Церков). Папа відвідав уже більше ста країн, тому має право на зустріч і з українськими віруючими. Ніхто цьому не може завадити, особливо з огляду на те, що наша країна хоче увійти в Європейське спів­товариство. Виходячи саме з цих міркувань, ми не можемо заперечувати проти приїзду Папи Римського.
На які конкретні кроки Папи споді­вається православна Церква, коли той буде в Україні (до речі, на православній канонічній території)?
– Ми хочемо, щоб цей візит був не прос­то зустріччю зі своїми вірними, а й мав би екуменічний характер (екуменізм – від грецького “вся Земля”, рух за єдність хрис­тиянських Церков. – Авт.). Екуменізм же ви­магає контактів, спілкування з усіма христи­янськими конфесіями. Тому було б, на наш погляд, доцільно, аби Папа зустрівся з усіма керівниками християнських конфесій Украї­ни. Зокрема з представниками Київського Патріархату, бо ми далеко не найменша Цер­ква, що, крім того, претендує на те, аби бути ядром Української Православної Церкви.
Як найближчим часом взагалі скла­датимуться стосунки між православними та католиками (бо вже зрозуміло, що об’єднання православної та католицької Церков не відбудеться, а під екуменіз­мом кожен розуміє своє)?
Давайте спробуємо подивитися на екуменізм з інших позицій. Як свідчить багаторічний досвід (я беру участь у світовому екуменічному русі майже тридцять років), об’єднання православних, католиків і про­тестантів не тільки в найближчому, а й у далекому майбутньому майже неможливе. Неможливе передусім через те, що ні пра­вославні, ні католики не поступляться своїм віровченням. У нас різна еклізіологія. Від неї ми не відступимося. А тому із двох різних частин не можна зробити щось одне ціле. Це зовсім не означає, що ми мусимо відкинути екуменізм. Навпаки, його треба підсилюва­ти, але через зосередження наших зусиль не на намаганні об’єднати православну та като­лицьку Церкви в одну, як це було в першому тисячолітті. Потім відомо, що в другому ми розійшлися дуже далеко, а в третьому тисячолітті, на жаль, сприятливих для об’єднання перспек­тив ми не бачимо. Зараз перед християнами стоїть більше завдання – моральне та ду­ховне відродження європейської цивілізації, бо відомо, що вона є християнською цивілі­зацією. Сьогодні ми бачимо, що європейська цивілізація стоїть на шляху занепаду. Попри досягнення науково-технічного прогресу (про це в дев’ятнадцятому столітті людство навіть не мріяло), ми бачимо ознаки цивілізаційного самознищення.
– Через що ж це відбувається?
– Через втрату духовних цінностей, че­рез моральний стан європейської цивілізації. Занепад духовності ми бачимо, наприклад, в масовому розповсюдженні таких пороків, як гомосексуалізм, руйнація християнської сім’ї, швидке скорочення населення Європи, наступ інших цивілізацій. Все це – ознаки слабкості. Не треба забувати, що саме євро­пейська цивілізація винайшла зброю масо­вого знищення – атомну, біологічну, хімічну. Тому з огляду на небезпеку для європейсь­кої цивілізації православна, римо-католицька, протестантські Церкви повинні зосереди­ти свої зусилля на відродженні моральних цінностей, духовності в нашому суспільстві, збереженні християнської сім`ї, існування якої зводиться нанівець. Оце і є наші завдан­ня. А приїзд Папи мусить бути направлений не стільки на неможливе об’єднання, скільки на відродження моральних цінностей у на­шому суспільстві.
– Деякі експерти вважають, що з приїздом Папи в Україну, особливо на західноукраїнських землях, може початися процес захоплення православних храмів греко-католиками, а це, в свою чергу, може призвести до перерозподілу сфер впливу у релігійному житті цілих регіонів. На практиці ми матимемо справу з нови­ми конфліктами на релігійному ґрунті. Що Ви думаєте з цього приводу?
Виключати можливість у майбутньому таких негативних явищ не можна, але я не думаю, що вони довго триватимуть. Можливо, якийсь спалах і буде, але все ж таки не варто забувати, що Україна в більшості є православною країною. Хоч сьогодні православ’я роз’єднане, воно не завжди буде таким. Тому керівництво католицької Церкви (яке, до речі, завжди відзначалося вмінням думати на століття вперед) повинне подбати про добрі відносини між Українською Правос­лавною Церквою та Римо-Католицькою. Пов­торюся, ми мусимо діяти не стільки у нап­рямку створення однієї Церкви, скільки в плані наших спільних завдань, які стоять пе­ред нами на порозі третього тисячоліття.
 
Юрій ДОРОШЕНКО,
газета “Україна молода”, 27 лютого 2001 року