Свій день народження Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет від­значив напередодні нашої зустрічі з ним. Тож, принагідно вітаючи Святійшо­го владику із сімдесятидволіттям, запропонували побувати – уявою, звіс­но, – там, де вперше по­бачив він сонце над голо­вою. Патріарх охоче прис­тав на цю пропозицію.
 
– У дитинстві, як сказав поет, “ти ще деревце, не захаращене галузками літ”, власне, паросток з іще не прищепленими до нього світом добром і злом. Ще незнана доля, а точка відліку її вже є...
– Так, і це, по-моєму, – найсвятіше для кожної лю­дини місце на землі, де ти починав пізнавати світ і себе в ньому.
– Ви сільська дити­на?
– Село на Донеччині, де я народився, називається Благодатним. Йому й справ­ді наче була дарована благо­дать Божа. Уявіть собі степ і степ довкола, балки, на дні яких то тут, то там пульсу­ють джерела. Навіть зараз, буває, заплющу очі й бачу, як сонячного дня веселки здіймаються над ними. По­тічки розбігаються урізно­біч. Так і в житті: доріг без­ліч, а треба вибирати одну.
– Як відомо, і дорога до Храму, до Бога у кож­ного своя. Цікаво, з яких відчуттів, що їх би назвати стежками серця, вона роз­починалась у Вас, Святійший владико?
– З подиву. Зі щи­рого захоплення всім, що діялося навколо ме­не, малого. Ось ворушиться дерево, коли на­літає вітер. Потім, надвечір, усе стихає, й ховається сонце за обрій. Натомість невдовзі з небес починають диви­тися на тебе зорі – ні­би очі людей, котрі жили на землі ко­лись... Все довкола ніби загорталось у те­мінь, а рано-вранці я вже біг по росі, вкотре подивований і захоплений цим огромом світу, який оточував мене, малого, й, здавалося, зов­сім беззахисного. Бо я міг би бути одразу ж покараний ним, тільки-но необачно нас­туплю на бджолу чи розво­рушу мурашник...
Природа – таки воістину Храм. І недаремно, як пізні­ше я довідався з Біблії, Христос молився на її лоні. Вважав, що й віруючим не обов’язково робити це в культових спорудах.
– Інтуїтивне відчуття Бога притаманне багатьом людям. Але чимало з них не йдуть далі у своєму са­мовдосконаленні, прагнен­ні осягнути всю велич бут­тя людського – і не лише матеріального...
– На все Господня во­ля. Можливо, й для мене Благодатне так би й зостало­ся лише місцем фізичного народження і не переросло б у народження духовне. Але Бог покликав мене в екстре­мальних умовах, коли була війна, і з неї не повернувся мій батько. Отож я й почав замислюватися над тим, чи існує душа його, чи ні, як цього навчали нас у школі. І якщо вчителі мають рацію, то, виходить, моя любов до батька даремна? Проти цьо­го гаряче протестувало усе моє єство. Але знань було замало, і я почав читати ду­ховну літературу; зрештою, прийшов до Церкви, до слу­жіння цінностям, непідвлад­ним тліну.
– Але для цього спер­шу треба було вступити до духовної семінарії. В той час і в тому оточенні – наскрізь атеїстичному...
– Я вирішив стати свя­щеником, і сумнівів стосов­но цього вибору в мене не було. А перешкоди були. Навіть зі школи виключали. За те, що я, читаючи Біблію й духовну літературу, зби­рав навколо себе гурти од­нокласників і односельців. Щоправда, потім у школі поно­вили: зважили все-таки на те, що я син загиблого фронтовика. Ще раз наказа­ли: припини. Ніби то була якась дитяча забаганка, а не віра.
До того ж ніяк не міг збагнути: що в читанні церковних книжок погано­го? Адже, міркував я, й по­водимося ми в нашому гурті сумирно, не куримо цигарок по закутках, не лихослови­мо, а вчимося краще за ін­ших. Тим же вчителям із на­ми – жодної мороки...
Ще, пригадую, паспор­тів тоді сільським майже не видавали. Вважайте, існува­ла кріпосна система, неглас­на, щоправда. А коли дізна­лися, що я зібрався до ду­ховної семінарії вступати!.. Проте Бог почув мої молит­ви, і я вивчився, багатьма щаблями духовної кар’єри пройшов. І понад десять ро­ків тому, на межі двох систем, почув від одного високопоставленого „есересерівського” чиновника в його кабінеті таке: мовляв, я ра­зом зі своїми віруючими – п’ята колона в Радян­ському Союзі. Спершу я за­перечував, казав: ми сіємо мир у душах співвітчизни­ків, любимо народ, і батьки наші на фронтах гинули за ту вітчизну, в якій ми жили тоді. Пізніше збагнув: а й справді – ми вже самим іс­нуванням своїм, своєю “інакшістю” й духовною си­лою розхитували безбожницький тоталітарний лад зсередини. І я поклав на те все життя.
– Тепер поговорімо про події церковного життя вже нашого, такого дина­мічного часу. Їх, подій, не­мало, і в епіцентрі чи не кожної – Вашої Святості постать. Постать – як би це не велемовно звучало для стороннього вуха – Патріарха, Владики, Князя українського православ’я. Церкви, котра бере свій початок від Великого Володимира, який хрестив колись могутню Київську Русь... Отже, яку з подій недавніх, важливих для православних Київського Патріархату (і не лише для них), Ви хотіли б виокре­мити зараз? Можливо, це буде слово про Помісний Собор, чимало учасників якого, вочевидь, не випад­ково з’їхалися до Києва саме на Різдво Христове? Понад те: були у храмі святого Володимира, коли Ви правили там урочисту службу Божу, ієрархи православ’я не лише вітчизня­ні, а й зарубіжні. Пліч-о-пліч з Вами, пригадуємо, стояв Стефан Посаківський, українець з народ­ження, а нині – розпоряд­ник Церкви в Америці. Лю­дина, яка зініціювала там, за океаном, збір коштів серед української діаспо­ри на відновлення Золотоверхого Михайлівського собору...
– Воістину так. Це був незвичайний, ювілейний Со­бор, скликаний з нагоди 2000-ліття з’яви на світ Си­на Господнього.
– Ваша, Святійший владико, доповідь на ньому була вислухана з величез­ною увагою, хоча й трива­ла більше години. Що Ви передовсім хотіли сказати нею, і на яку розмову вик­ликати тих, хто слухав Вас того дня в Українському домі столиці?
– По-перше, наголосити на самому значенні Різдва Христового для людства й насамперед – для нашої віт­чизняної пастви. Що Ісус Христос є Сином Божим, що Він з’єднався з люд­ською природою, очистив її від гріха й визволив од смерті.
– Інакше кажучи: да­рував життя вічне. А чи для кожного досяжне во­но? Чи залежить від того, віриш ти в Бога чи ні?
– Віримо ми чи не віри­мо, а життя вічне є. Тільки різне: для одних – блажен­не, для інших – стражденне. І сенс земного буття люди­ни якраз і полягає в тому, щоб здійснити свій непрос­тий вибір.
– Це й справді зробити непросто. Адже в світі ще так багато гріха й неправедності. То чи не краще було б істинно віруючому християнинові відцуратися такого світу, а Церкві та­кож стати осторонь нього?
– Навпаки, Церква твер­дить: християнин не пови­нен уникати світу. Чому? Бо і його, світ, Христос прий­шов спасти, а не тільки лю­дину. Адже й світ страждає від гріха, тож Церква покли­кана очищати його й освячу­вати. І, звичайно ж, відгуку­ватися на проблеми сього­дення. А їх, як відомо, дуже багато: екологія, науково-технічний проґрес, біоетика, клонування, інформатика... Всі ці галузі ставлять чимало запи­тань, на які, вважаємо, Церква по­винна дати свою відповідь.
– А чи може?
– Може. Й Помісний Собор Української Правос­лавної Церкви Київського Патріархату якраз і намагав­ся це зробити, оприлюднив­ши своє ставлення до проб­лем сучасної цивілізації. Зокрема, наш погляд на роз­виток науково-технічного прогресу. Адже колесо його, дедалі стрімкіш обертаю­чись, викинуло із серцевини буття Бога.
– Хіба ж Його можна «викинути»? Адже Він – Творець, джерело життя...
– Так, але в свідомості багатьох – відсутній, там – порожнеча. І те, що ви бачи­те, чимало хто не помічає або не хоче помічати, зас­ліплений відкриттями й ус­піхами, часто ефемерними. Ще й хваляться: мовляв, самого Бога за бороду взяли. Оця зарозумілість, яка ме­жує з безвідповідальністю за долю людства, якраз і свідчить про неприйняття Творця нашого й Спасителя – Ісуса Христа.
Через те мені імпонує відверта й глибоко гуманіс­тична позиція всесвітньо відомого вченого-медика Ми­коли Амосова, висловлена, до речі, на шпальтах “Пре­зидентського вісника”. Ві­рячи в науку, він усе ж зіз­нається: “Ще добре б вірити в Бога. Тоді будь-які страж­дання полегшуються. Кажу: Бога немає, але Він існує. І виступаю за ре­лігію, бо без неї не буде мо­ралі. А мораль без Заповідей Господніх неможлива, адже відчуття необмеженої свобо­ди рано чи пізно кидає лю­дину на узбіччя життя. Тож необхідна віра в те, що Бог є, що Він усе бачить, що мо­же покарати чи винагородити, що Він незалежний і вищий Суддя...”
– Те, що людство в ма­сі своїй, зокрема європей­ська цивілізація, відкинуло Бога й у центр буття поста­вило не Його, а людину, – помилка глобальна?
– Так, звідси нечувані потрясіння, свідками яких ми з вами є.
– У такому разі й чис­ленні екологічні катастро­фи, аварії, природні сти­хійні лиха, які супроводжуються страшними спустошеннями й жертвами, соціальні катаклізми можна сприйняти як попередження Всевиш­нього?
– А хіба ні? Хіба, ска­жіть, екологічні біди в За­карпатті чи зовсім недавнє обледеніння, котре спіткало сотні населених пунктів Ук­раїни, – не локальні попе­реджувальні „потопи” для всіх нас? Тут є над чим за­мислитися. А передовсім цінності духовні поставити над матеріальними, зійти з дороги самознищення, яке загрожує цивілізації. Для цього – жити так, як Ісус Христос Спаситель вчить: шукайте насамперед Царства Божого, тобто ду­ховних цінностей, а все інше додасться... Оце “все інше”, матеріальне – наслідок на­шого духовного життя.
– Дехто вважає: нині, коли довкола так багато жорстокості, – немало вже й просто бути милосердним до ближнього свого, спові­дувати альтруїзм як своє­рідну релігію. Хотілося б знати Вашу, Святійший владико, думку з цього приводу.
– Альтруїзм будується на природних якостях люди­ни, зокрема на совісті, яка є голосом Божим. І вияви його треба лише вітати. Але це, сказати б, іще не повна духовність, а швидше – гуманізм, що не одне й те саме. Бо гуманізм, повторюю, ґрунтується на природних властивостях людської душі, на совісті. А християнська духов­ність – на вченні, яке Син Божий приніс на зем­лю. А також на благодаті, котра надається самим Господом для того, аби духовні цінності були для людини пріоритетними як в особистому житті, так і в со­ціумі. Сьогодні і людство в цілому, й ок­рема людина, навпаки, дба­ють переважно про матері­альні блага. І не дуже при цьому переймаються, як здо­буто їх: чесною працею чи, навпаки, – знехтуванням і законів, і самого голосу со­вісті. Звичайно, без хліба на­сущного не обійтися. Та й певний комфорт не завадить. Але вони – тимчасові, тоді як духовні цінності – вічні, бо всьому земному покладає край смерть. Однак і після неї душа не перестає існува­ти. Через те саме неминущі цінності треба берегти, дбати про них. А відтак – буде й матеріальне. Будуть і альтру­їзм, і соціальна допомога. Бо якщо ви маєте в серці любов, насамперед до своєї сім’ї, ді­тей, батьків, до всіх тих, хто зустрічається з вами на зем­ному шляху, це вже і є виявом духовності.
– Нині в середовищі творчої інтелігенції, зокре­ма літературної, чимало й піднесено мовиться про язичництво, про те, що са­ме воно – істинна віра на­шого народу. І навпаки, мовляв, християнська ві­ра – запозичена і чужа.
– Духовність кожен ро­зуміє по-різному, в тому чис­лі й прихильники язичниц­тва. Це, зокрема, РУНвіра та її відгалуження. Але ж християнство, а не РУНвіра, сформувало націю такою, якою вона є сьогодні. Хоча я поважаю романтичну залюбленість декого з вітчизняних письменників у язичницькі традиції. Бо, й справді, чи­мало елементів тієї прадав­ньої культури було переос­мислено й увійшло до традиції християнської. Але на ду­ховному рівні пропагувати нині язичництво – все одно, що змусити сьогодні грека відмовитись од віри в Ісуса Христа і знову повірити в Зевса або Аполлона.
Я вірю в нашу інтеліген­цію, в те, що вона все це пе­реживе як хворобу росту. Адже ми зовсім недавно по­чали відновлювати христи­янську ментальність. А чи можна за ці дев’ять чи де­сять років добитися відчут­них зрушень у людській сві­домості?..
– Останнім часом з-за кордону в Україну наїхало чимало представників різ­них релігійних сект. Вони проповідують на телеба­ченні, орендують величезні зали, де відбуваються ско­ріше естрадні, ніж релігій­ні, дійства, на які йде мо­лодь. Люди дивуються: хто дав їм на це право? Обурю­ються...
– Таке право дав їм За­кон України “Про релігійні організації”. Інша річ, нам у проповідях, у спілкуванні з віруючими необхідно під­креслювати: спасіння у віч­ності може дати лише та Церква, котра духовно відродила народ і уберегла від катас­троф, які йому загрожува­ли. Членство в сектах такої гарантії не дає. Справді, там співають пісні, й музика сучасна звучить... Але хіба завдання Церкви – розважати народ, а не нести ідею спасіння, яке починається на цьому світі?
– Чужими руками тіль­ки жар загрібати...
– Безумовно. Через те всю нашу діяльність треба пристосовувати до запитів соціального середовища кін­ця XX й початку XXI сто­ліття, а не вдаватися до при­мусу, як дехто пропонує. На це держава не піде. А Цер­ква – і поготів. Адже хрис­тиянство й насильство – по­няття несумісні.
Пам’ятаєте постання “білих братчиків” у 1993 році? Тоді наша Церква саме завдяки толерантності й проповідям про Того, Хто не­се істинне спасіння, попере­дила небажаний розвиток подій.
– Багато нині говорить­ся, Святійший владико, про об’єднання правос­лав’я в єдину Помісну Ук­раїнську Православну Цер­кву...
– Прагнемо реалізувати цю важливу ідею. Консуль­туємося з Вселенським Пат­ріархом. Крім того, УАПЦ провела свій Помісний Собор, на якому було заявлено, що вони готові йти до об’єднання. Про те, як це зробити, ми радилися минулорічного листопада в Константинополі. Ієрархи Московського Патріархату на Архиєрей­ському Соборі в серпні мину­лого року висловилися про­ти надання автокефалії або автономії Українській Православній Цер­кві (МП). Трагедії ми з цього не робимо, об’єднаємося з ти­ми, хто хоче мати єдину По­місну Українську Православ­ну Церкву. Навіть з архиєре­ями Московського Патріар­хату, котрі побажають бути разом з нами.
Тішуся, що сьогодні доб­рі відносини єднають нашу Церкву з Українською Греко-Католицькою Церквою. Як відомо, у нас із нею спільний – правос­лавний – обряд. А ще спільне історичне коріння, хрещення за часів князя Во­лодимира. І шістсот років вона належала до єдиної Київської митрополії. Тому серед греко-католиків чима­ло віруючих, особливо се­ред інтелігенції, які б хоті­ли, аби ми й сьогодні були разом. Але це питання до­сить складне, і вирішення його залежить не стільки від православних, скільки від греко-католиків. І на­віть від самого Рима.
– До речі, про очікува­ний приїзд Папи Римського Іоана Павла II. Як, на Ва­шу думку, він має сприйня­тися в Україні, і не лише серед віруючих? Нам дове­лося чути різні міркування з цього приводу.
– Ми – не проти!.. Ад­же в Україні є католицька паства, і Папа Римський має право приїхати до неї. Як робить він це впродовж усього свого понтифікату: відвідав уже понад сто країн світу, декілька з них – неод­норазово. Побував і в краї­нах православних, скажімо, в Румунії та Грузії, й нічого з православ’ям там не стало­ся. Не станеться й у нас. А хто думає інакше – не вірить у свою силу. А ми віримо.
Крім того, приїзд Іоана Павла II в Україну важли­вий з точки зору становлен­ня Української держави, яка прагне увійти до євро­пейської спільноти. По-дру­ге, щоб відродити християн­ські чесноти, необхідно, аби самі віруючі жили між со­бою по-християнськи. При­їзд Папи Римського саме і сприятиме налагодженню таких взаємин між Церква­ми. А ще до цього хотіли б вітати в нас у Києві Вселен­ського Патріарха Варфоло­мія. І це – не менш важли­во. Адже Україна переваж­но православна держава.
– Як, на Ваш погляд, треба розглядати християн­ську ідею в контексті національної? Чи не супере­чать вони одна одній?
– Християнство – релі­гія кафолична, тобто охоп­лює все людство, живих і по­мерлих. Але водночас не за­лишає поза увагою ні особис­тості, ні нації. Пригадайте епізод із Біблії: Ісус Христос, посилаючи апостолів на проповідь, мовить, щоб вони йшли насамперед до Ізраї­лю. Тобто туди, де Він наро­дився. Хоча Христос є Спасителем усього світу. Через те відповідь на запитання про те, чи суперечить хрис­тиянство розбудові нації, мо­же бути одна: аніскільки. Навпаки, лише підтверджує її. І натхнена Богом праця в ім’я рідного народу не вик­лючає любові до інших наро­дів, інших культур. Тому любити треба ближнього сво­го, а ближнім нашим є кож­на людина, котра зустріча­ється на земному шляху, не­залежно від національності.
Візьміть, наприклад, євангельську притчу про самарянина. Він же був іноземцем, не ізраїльтянином. Але Сам Господь указав: оце ваш ближній... Тому ми по­винні йти шляхом і христи­янським, і нашу національ­ну ідею розбудовувати.
– Наскільки важливо, на Вашу думку, Святійший Патріарше, те, якою мовою ведеться проповідь у цер­кві?
– Це – архиважливо. Апостол Павло говорить: краще сказати п’ять слів зрозумілою мовою, ніж без­ліч – незрозумілою. Тому Дух Святий у день П’ятдесятниці наділив апостолів даром говорити різними мо­вами, аби нести у світ Єван­геліє Христове мовою, зро­зумілою тим племенам і на­родам, де Слово Боже про­повідуватиметься. Через те ми й наполягаємо на тому, щоб і в Україні богослужін­ня велися українською. Але це не означає, що зовсім не повин­но бути церковнослов’янсь­кої чи російської, чи інших мов, якими розмовляють меншини у нашій країні. Адже, як говорив апостол Павло, мова – це дар Божий для спілкування з Господом і між собою. Вона дана для того, аби ми мали змогу по­розумітися.
– Дякуємо, Святійший владико, за щиру й цікаву розмову. Переконані: сло­во Ваше не залишило бай­дужими читачів. А що Ви хотіли б сказати їм наостанок?
– Господь дав нам з ва­ми, браття і сестри, рідкісну можливість увійти в третє тисячоліття. І, звісно, хо­четься бачити в ньому себе, рідних своїх здоровими й упевненими в завтрашньому дні. Це можливо, якщо еко­номіка й політика будуть ре­формовані на ґрунті духов­ного відродження кожної людини. Вірю: Україна ста­не державою християн­ською, а відтак – процвітаю­чою. Варто лише очистити своє життя від усього, що заважає Богові увійти в на­ші серця.
Нехай Господь зміцнить вас і підтримає Своєю дес­ницею. Будьте щасливі! Амінь.
 
Богдан БІЛЕЙЧУК,
заслужений журналіст України,
Олександр КАВУНЕНКО,
газета “Президентський вісник”, 17–23 лютого 2001 року