Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет вважає, що міжконфесійний розбрат в Україні можна по­долати тільки любов’ю. Християнською. Для цього треба забути взаємні образи і стати справжніми хри­стиянами. Пам’ятаймо, що християнство – це не ли­ше вчення про мораль, а передовсім – спосіб життя.
Про це та про інші проблеми, що виникли сьогодні в українському православ’ї, і йдеться у розмові письменника Валентина ЧЕМЕРИСА з його Святістю Патріархом Київським і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ .
 
– Ваша Святосте, як відомо, у Фанарі – районі Стамбула, де розташована Конс­тантинополь­ська Патріархія, в рамках дер­жавного візиту до Туреччини від­булася зустріч Президента Украї­ни Леоніда Кучми із Вселенським Патріархом Варфоломієм І. Те­мою переговорів були непроста си­туація, що виникла й триває в ук­раїнському православ’ї, шляхи по­долан­ня церковного розколу та участь у цьому процесі Вселенсь­кого Патріарха, “першого за чес­тю” у світовому православ’ї. Як відомо, Патріарх останнім часом виявляє значну увагу до Українсь­кої Церкви, яка ще з року 988-го як Київська митрополія належала до Константинопольської Патріархії, а з року 1686-го опинилася під юрисдикцією Москви, і це вселяє надію в серця прибічників неза­лежної Української Православної Церкви. Чи посприяє зустріч у Стамбулі створенню єдиної помісної Церкви в Україні? У нашій державі нині налічується 30 міль­йонів православних, які, на жаль, ізольовані від світового право­слав’я.
Я хочу почати з подій, які передували зустрічі нашого Пре­зидента з Вселенським Пат­ріархом. У березні 2000 р. з ініціати­ви Все­ленського Патріарха Варфоломія в Женеві від­булася зус­тріч делегацій від Константинополь­сько­го і Московського Патріархів. Там було досягнуто домовле­ності про зуст­річ цих Патріархів з предстоятелями трьох православних Церков в Україні – УПЦ Київсь­кого Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви, УПЦ Московського Патріархату, а також з представни­ками укра­їнсь­кого уряду. І хоч Московський Патріарх спочатку протестував проти участі в цій нараді УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ, але Константинопольський Патріарх наполіг на тому, щоб українські Церкви не вилучати з переговор­ного процесу. В Стамбулі побувала урядова делегація України на чолі з віце-прем’єр-міністром Миколою Жулинським, під час зустрічі обговорювалося болюче для нас питання – надання Українській Церкві автокефалії і вход­ження її до Вселенського Православ’я.
Коли Московський Патріарх побачив, що об’єднання стає реальним, забив на сполох і по­чав ініціювати заходи на зрив пе­ре­го­ворів. Це особливо відчутно було під час другої зустрічі, 23 червня в Женеві, де зустрілися константинопольські митропо­лити Мелітон та Іоан і московсь­кі – Смоленський Кирило та Одеський Агафангел. Переговори були непрості, адже російська делегація мала вказівку не допу­стити “розкольницькі” (з її точ­ки зору) Церкви (УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ) до участі в переговорах. Але константинопольська деле­гація була рішучою, і Москві до­велося відступити, хоч РПЦ і не полишила задумів “взяти штурмом” Київ.
А тим часом у Стамбулі відбу­лося засідання Священного Си­ноду Вселенського Патріархату, на якому офіційно підтверджено, що Україна є канонічною тери­торією Константинопольського Патріархату і що приєднання Київської митрополії 1686 року до Московського Патріархату сталося не за приписами церков­них канонів. Тому Константино­польська Церква вважає це при­єднання, яке тривало протягом трьох століть, незаконним і не визнає втрати Київської митро­полії.
За інформацією, що надійшла до мене із Вселен­ської Патріархії, під час зустрічі Леоніда Даниловича Кучми з Патріархом Варфоломієм мова йшла про утворення в Україні єдиної помісної православної Церкви. Іншими словами, Церк­ви автокефальної, яку в`изнають як Вселенський Патріарх, так і всі помісні православні Церк­ви. Вже досягнуто домовленості, що Президент України напише листи до Вселенського Патріарха та до Патріарха Московського Алексія і запросить їх в Україну, в Київ, щоб вони зустрілися з представниками трьох православних конфесій – УПЦ Київ­ського Патріархату, УАПЦ та УПЦ, канонічно підпорядкова­ної Московському Патріархату, – з приводу утворення в Україні єдиної помісної православної Церкви.
– Є думка, що таке листуван­ня лише затягне час...
Це на перший погляд. Пре­зидент України Леонід Кучма, як на мене, вчинив мудро. Особли­во – якщо виходити із загально­державних інтересів. Мусимо використати всі можливості розв’я­зати питання дипломатичним шляхом. Україна як миролюбна держава повинна довести, що й у церковних справах вона на­магається вирішити все миром, а вже потім діяти рішуче – вичер­павши всі можливості. Об’єднан­ня наших Церков має дістати визнання як з боку Вселенського Патріарха, так і від усіх помісних православних Церков – це й було головним при зустрічі у Стамбулі 24 листопада минулого року. Вважаю, що після цієї зу­стрічі об’єднання православних конфесій в Україні в єдину помісну Церкву стало цілком реа­льним.
– Між нашими трьома православними конфесіями тривалий час панував розбрат, не затих він і зараз, тож чи можна сподівати­ся, що між ними нарешті наста­не порозуміння?
Ще до зустрічі Президента України із Вселенським Патріархом, у Стамбулі побували делега­ції двох українських Церков – УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ. Вони були прийняті генеральним секрета­рем Священного Синоду, мова йшла про об’єднання цих двох Церков і про створення єдиної по­місної православної Церкви. Де­легації підписали відповідні до­мовленості. А вже після об’єднання Патріарх Варфоломій має намір визнати Українську Пра­вославну Церкву автокефальною і надати їй Томос, а вже тоді УПЦ стане однією із 15 помісних православних Церков світу. Під час зустрічі з єпископами УПЦ та УАПЦ Патріарх Варфоломій ще раз підтвердив, що Україна має канонічне право на автокефаль­ний устрій. Але хотів би зауважи­ти, що об’єднання УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ – не така й проста спра­ва, хоча нас нічого не розділяє, бо маємо спільну мету – утворити незалежну Українську Церкву. Але переговори між нами, пра­вославними українцями, йдуть важко – головним чином через людський фактор. Проте я пере­конаний: ми досягнемо згоди.
– Митрополит Галицький Ан­дрій з УАПЦ вважає, що єдина помісна православна Церква в Україні може бути створена до 10-ї річниці незалежності Украї­ни. Звертаючись із привітанням до учасників Помісного Собору УПЦ Київського Патріархату, що відбувся на початку січня ц. р., він сказав, що “кращим подарун­ком до 10-річчя незалежності Ук­раїни буде, якщо Президент моли­тиметься в цей день з єдиним Патріархом у святій Софії”. І додав, що “недругам вигідно, щоб Патріархів було якомога більше в Укра­їні”. Отож запитання: Ваша Святосте, Ви впевнені, що вже найближчим часом, до 10-річчя незалежності нашої держави, вдасться досягти взаєморозуміння?
Так, хоча ми повинні шука­ти компроміс. Адже для того, аби об’єднатися, треба забути минулі образи, подолати непорозуміння і врешті-решт об’єднатися на ос­нові християнської любові. Ду­маю, це може статися в першій половині року. Сьогодні ми вже стоїмо на порозі вирішення про­блеми, хоча роботи – і дуже від­повідальної – ще дуже багато. Треба провести об’єднавчий Со­бор. Це – по-перше. Другим важливим етапом має стати Всеукраїнський Помісний Со­бор, який ухвалить рішення що­до об’єднання й обере українського Патріарха. Хто ним буде – казати ще рано. Хоча мені не раз доводилося чути поради, щоб я зняв свою кандидатуру на вибо­рах майбутнього Патріарха єди­ної Автокефальної Української Православної Церкви. Я цього робити не буду. Інша справа, чи мене оберуть, але я хотів би мірою своїх сил прислужитися кон­солідації українських православ­них Церков.
Ваша Святосте, багатьох архиєреїв як УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ, так і УПЦ Московського Патріархату хвилює, чи не втратять вони свого становища при об’єд­нанні?
На моє глибоке переконан­ня, для зміцнення Української Православної Церкви важливо, щоб усі архиєреї залишалися на своїх місцях. В Україні є понад 9000 парафій, тому нікого з ду­хівництва не потрібно переміща­ти. Єпископи, священики, ченці мають забути всі образи і розпо­чати будівництво нової об’єдна­ної Церкви на засадах християн­ської любові. Для цього треба відкинути власні інтереси, амбі­ції і думати про благо Українсь­кої Церкви. Якщо ми справді є патріотами нашого народу... Ще раз наголошую: визнання Укра­їнської Церкви – реальне. Я та­кож сподіваюсь, що до Києва приїде Вселенський Патріарх Варфоломій на вручення Томоса про визнання. Дуже важливо, аби він побував у нашій державі ще до візиту в Україну Папи Римського, запланованого на червень.
– Константинопольська Патріархія має канонічне право на­дати автокефалію нашій Церкві, яка до 988 року перебувала під її юрисдикцією. Але зусиллям Все­ленсь­кого Патріарха щодо об’єд­нання протистоїть Московська Патріархія, адже має тут фінансові та інші вигоди, бо кошти з України пли­вуть у Москву. До всього, як писа­ла преса, на терені колишнього СРСР РПЦ є впливовою силою щодо реанімації колишнього Союзу. У чому тільки не звинувачують українців, часто вигадуючи різні нісенітниці... Так, наприклад, ро­сійська православна агенція “Радонеж” вмістила такий заголовок про зустріч у Стамбулі: “Кон­стантинопольський Патріарх і Український Президент готують­ся до спільної атаки на правосла­в’я в Україні”. До речі, агенція “Радонеж” “титулувала” Вселен­ського Патріарха – першого серед рівних у світовому православ’ї – не інакше, як “мня­щим себя восточным папой”, котрий, мовляв, “уже давно й прочно забыл, что Украинская Православная Церковь вхо­дит в юрисдикцию Московского Патриархата”. Що ска­жете з цього приводу?
Влітку цього року в Москві відбувся Архиєрейський Собор РПЦ, де взагалі не розглядалося “українське питання”, хоч було звернення глави нашої держави, бо навіть була обіцянка надати УПЦ Московського Патріархату статус автономії. До цієї пробле­ми російське духовенство вирі­шило повернутися на наступно­му Архиєрейському Соборі, що має відбутися аж через чотири роки. Москві потрібен час, щоб її емісари змогли налаштувати парафіян в Україні проти... Ук­раїнської Помісної Церкви. Але навіть надання УПЦ Московсь­кого Патріархату статусу автоно­мії нічого не вирішує, а навпаки – зриває переговорний процес.
У зв’язку з цим запитання: чи має намір Предстоятель УПЦ МП митрополит Володимир (Сабодан) взяти участь у процесі об’­єднання?
– Про це, як і про позицію митрополита Володимира, ми дізнаємось після того, як Прези­дент України Л. Кучма звернеть­ся до Московського й Константинопольського Патріархів з відповідними листами. Зі свого ж боку ми хочемо, аби УПЦ Мос­ковського Патріархату брала участь у переговорах. Але процес об’єднання не зупиниться навіть у разі їх відмови. Ми об’єднаємося з УАПЦ – і в Україні таки постане єдина помісна Церква.
Якщо єдина Українська Православна Церква стане після об’єднання і визнання єдиною в нашій державі, чи тоді Російська Право­славна Церква зможе мати тут свої храми?
Є церковні канони, які свідчать: на єдиній канонічній території – себто в державі – повинна бути одна помісна православна Церква з єдиним керівництвом. Так у всьому пра­вославному світі. Хоча на тери­торії цієї помісної Церкви мо­жуть бути й парафії або екзарха­ти інших Церков. Але це – за домовленістю з єдиною помісною Церквою. Як то відбувалося, приміром, нещодавно в Естонії, коли там утворилася єдина Естонська Апостольська Православна Церква з єдиним керівництвом – цьому посприяло естонське керівництво на ви­сокому рівні. Віднині російські парафії там існуватимуть як по­двір’я Російської Церкви. І ні­чого, Москва це проковтнула. Естонія – добрий приклад для нас. Тож в Україні може існува­ти екзархат РПЦ, але тимча­сово. Згодом усі мають влитися в єдину помісну православну Церкву держави. Втім, якщо ді­лити за національною ознакою, то тоді треба в Росії створювати Український екзархат. Але це шлях розділення самих помісних Церков. Ось чому мусимо дотримуватись канонів: на одній території має бути одна помісна православна Церква.
Мільйони росіян живуть в Україні, не всі вони знають державну мову (дехто взагалі не хоче її вивчати, але це вже інша те­ма), вони звикли до богослужінь церковнослов’янською, хоча на практиці – здебільшого російсь­кою. Як тоді буде?
Поставимо спершу крапки над “і”: в Росії існує Російська Православна Церква, хоча на те­ренах РФ живуть не тільки росіяни, а й українці, яких теж мі­льйони, та й люди інших національнос­тей. Але в Росії все одно існує єди­на Російська Православна Цер­ква на чолі з одним Патріархом (тут, до речі, варто нагадати, як у Ногінську Московської області силою омонівців та їхньої зброї було ліквідовано українську парафію). У нас своя незалежна держава – Україна, тож у ній, як і в інших державах (згадаймо Болгарію, Грецію чи Грузію), повинна іс­нувати єдина помісна право­славна Церква. Хоча це не озна­чає, що до неї не можуть належа­ти росіяни. А тому богослужіння в УПЦ буде відправлятися як українською, так і церковнослов­’янською – для тих громад, звісно, які того забажають. Але все ж вони належатимуть до помісної Української Церкви. Що­до росіян, то ніхто не утискує і не утискуватиме їх в Україні та в Українській Церкві.
А які настрої єпископату та священиків УПЦ Московського Патріархату щодо об’єднання?
Скажу коротко: вони готові до об’єднання – частина єпи­скопату і духовенства. Не всі, але, за нашими даними, десь 60–70 відсотків єпископату УПЦ Московського Патріархату і ду­ховенства згодні на об’єднання. Та поки не існує визнаної Укра­їнської Церкви, вони остерігаються, що їх каратимуть так са­мо, як карали тих, хто переходив до Київського Патріархату.
І насамкінець: чого досяг ни­ні Київський Патріархат?
Від 1992 року він зростає щорічно. Уже сьогодні у нас 29 єпархій в Україні, 32 архиєреї. Маємо приблизно три з полови­ною тисячі парафій. Не забувай­мо, що року 1992-го їх було ли­ше 1990. Ми не сидимо склавши руки. Вже створено українське громадське об’єднання “За єди­ну православну Церкву”. Такі організації будуть не тільки у Ки­єві, а й по всіх областях нашої держави. До речі, за даними со­ціологічних опитувань, в Ук­раїні віруюче населення стано­вить 68 відсотків, невіруючих – 24 відсотки, решта не визначи­лась. Із цих 68 відсотків Київсь­кий Патріархат підтримують 39, Московський – 17, Українську Греко-Католицьку Церкву – 9 відсотків. Три відсотки припада­ють на Римо-Католицьку Церкву, проте­стантські та інші конфесії. Зважте, що майже в кожній області чи­няться перешкоди з боку деяких чиновників, місцевих органів влади, вони гальмують реєстра­цію наших статутів, не дають можливості парафіям УПЦ, канонічно підпорядкованим Мос­ковському Патріархату, перехо­дити в Київський Патріархат, як це було, зокрема, в Дарницькому районі Києва та в інших містах і областях. Певний, наші зусилля підтримає Українська Греко-Католицька Церква. Вона хоч і не бере участі в об’єднавчому про­цесі трьох українських право­славних Церков, але стежить за подіями. Якщо не відбудеться об’єднання, то цій Церкві буде важко діяти в Україні, тому вона зацікавлена, щоб наша держава мала єдину помісну православ­ну Церкву. У нас, православних і греко-католиків, є спільне – те, що ми стоїмо на державницьких позиціях. Але головне – це об’єднання УПЦ Київського Патріархату й УАПЦ.
Як писав Юрій Дорошенко в газеті “Україна молода” (12 груд­ня 2000 р.), тепербагато що за­лежатиме від об’єднавчого Собору двох конфесій УПЦ і УАПЦ. Саме їм випала доля стати тією основою помісної Церкви. До єди­ної Церкви потім, у кращому ви­падку, лише приєднуватимуться єпископи та священики з УПЦ Московського Патріархату, які здатні почути патріотичний за­клик Церкви-Матері, а не трима­тися за поли мачухи. Від часу про­ведення спільного об’єднавчого Со­бору двох Церков залежатиме і можливість реалізації подальших кроків щодо утвердження в Украї­ні єдиної православної Церкви”. Для України, додам, це життєво необхідно, адже від цього зале­жить: бути чи не бути Україні незалежною.
— Так, загальновідомо: стано­влення національної держави в країні, де більшість населення є православним, має супроводжу­ватися становленням помісної Церкви. Україна не є винятком. Шкода, що всі спроби об’єднатися досі гальмувалися і ще гальму­ються. Кількість прихильників УПЦ Київського Патріархату зростала б на нашу ко­ристь, якби влада хоч трохи сприяла Київському Патріарха­ту. Мене не раз запитували і за­питують: чи не стане нова церк­ва державною? Ми проти цього. Вона має бути незалежною, віль­ною. Якщо ж ця інституція зро­стеться з державою, то перестане розмовляти з народом пророчим голосом Біблії. Але очевидним є такий факт: якщо Україна хоче бути незалежною державою, то має консолідувати­ся у цьому, утворити єдину помісну православну Церкву. До цього йде, історія за на­ми, інакше й бути не може. У ці різдвяні дні хочу висловити по­бажання, щоб українські єписко­пи, духовенство, вірні зважили на необхідність побудови помісної Української Церкви, щоб на­далі у своїх взаєминах керувати­ся тільки християнською любов’ю та інтересами незалежної України.
 
Газета “Літературна Україна”, 25 січня 2001 року