Останнім часом тема створення в Україні єдиної помісної православної Церкви набула свого розвитку. Обговорення долі українського православ’я, що відбулося у червні на зустрічі представників Константинопольського та Московського Патріархатів у Шамбезі (Швейцарія), засвідчило значні розбіжності в оцінці шляхів розв’язання цього питання. Російська Православна Церква вважає Україну канонічною територією РПЦ, а тому наполягає на своїй виключній прерогативі у вирішенні подальшої долі православ’я в Україні. В свою чергу, особливу позицію зайняв Константинополь. Він не визнає законним приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату у 1686 році і тому донині вважає Україну своєю канонічною територією. Зокрема, Вселенський Патріарх Варфоломій вважає за доцільне об’єднати українські православні Церкви і визнати автокефалію помісної Церкви України.
Наслідком суперечок стало ухвалення рішення про проведення 15 липня зустрічі у тому ж Шамбезі представників усіх зацікавлених сторін, включно з представниками українського уряду, для ухвалення остаточного рішення. Втім, зустріч перенесено на після 20 серпня, але 18–20 серпня в Москві заплановано провести Архиєрейський Собор, на якому, як очікується, УПЦ Московського Патріархату буде наділена статусом Автономної.
У Києві ці наміри сприймають як спробу Росії остаточно зірвати процес об’єднання та унезалежнення Української Церкви...
 
Ваша Святосте, які сьогодні є підстави сподіватися на об’єднання українських православних Церков в єдину помісну Церкву?
– В цьому році ми дійсно реально підійшли до можливості утворення єдиної Церкви. І тут є кілька важливих факторів. Першим фактором цього єднання є Президент, який, як Глава держави, зрозумів, що нинішній стан речей у Церкві шкодить справі утвердження Української держави. Другим фактором є Вселенський Патріарх, який теж відчув, що Українська Церква – це велика Церква у сім’ї православних Церков, і цю Церкву треба привести до канонічного статусу, тобто визнати автокефальною. Третій фактор – це самі українські Церкви, які теж уже зрозуміли, що далі так не може продовжуватися.
І ось ці чинники разом і дають підстави для оптимізму. Але тут є й вагомий фактор, який нині стоїть на заваді – йдеться про Московський Патріархат, якому цей процес не до вподоби, бо існує загроза відокремлення великої частини парафій. Наприклад, сьогодні в Україні понад дев’ять тисяч парафій, а в Росії – тільки сім тисяч. Отже, внаслідок об’єднання українських Церков Московська Патріархія втрачає значну частину парафій, а це вже завдає удару по могутності і престижу всієї Російської Церкви. І тому вона пробує протидіяти...
На якій стадії нині перебуває об’єднавчий процес і яка сьогодні міра розуміння і готовності до такого кроку в самих Церквах?
По-перше, готовий Київський Патріархат, а це 3270 парафій. Готова також УАПЦ. Готова і велика частина парафій Московського Патріархату – я не говорю про всіх, але, за нашими даними, 60–70% духовенства УПЦ МП виступають за об’єднання в єдину православну Церкву. Ну а якщо говорити про православний український народ, то йому вже давно набридли ці суперечки, ця ворожнеча, і він, я переконаний, хоче мати єдину Церкву...
Звичайно, є ще частина, приблизно 30–40 відсотків представників Московського Патріархату, які триматимуться Москви, і вони поки що не підуть на об’єднання. Але це тимчасово.
А як у цій ситуації діє українська влада, чи сприяє вона у цій справі, і якщо так, то в який спосіб?
Треба сказати, що влада не одностайна в цьому питанні. Є такі сили навколо Президента і на місцях, які підтримують Московський Патріархат, і не тільки підтримують його, а й хочуть, аби ситуація не змінювалася. Існує думка, що УПЦ МП більша за кількістю парафій, а тому треба орієнтуватися на неї, звертати більше уваги, тому що від неї залежать вибори. Але ось минулі вибори Президента показали, що, скажімо так, вплив цієї Церкви був, м’яко кажучи, деструктивним, непатріотичним. І тому зараз відбувається зміна орієнтирів у самій владі. І не випадково Президент заявив, що Україні потрібна єдина православна Церква, що держава буде сприяти цьому процесу об’єднання.
Як, на Вашу думку, тепер розгортатимуться події в самій Росії, адже намічено проведення Архиєрейського Собору у Москві і там, начебто, планується здійснити контрхід і надати УПЦ МП автономію. Чи може такий перебіг подій вплинути, скажімо, на Константинополь і примусити його переглянути свою позицію щодо України?
– Якщо на Архиєрейському Соборі в Москві цей задум реалізується, то це, на мій погляд, не зупинить Вселенського Патріарха у вирішенні українського питання. Адже автономія теж потребує визнання з боку інших православних Церков, так само, як і автокефалія. В такому випадку ця, так звана автономія, закріпляє українську Церкву за Московським Патріархатом. Автономія УПЦ МП сама собою ставить Українську Церкву в залежність. А Константинопольський Патріарх хоче бачити Українську Церкву автокефальною Церквою, визнаною всіма Церквами. Тому, я думаю, що це буде суперечити позиціям Константинополя. Для Москви автономія – це шанс припинити процес об’єднання, зірвати його.
Давайте перейдемо до деталей імовірного об’єднання. Як ви бачите технічно цей складний процес і своє місце в цьому об’єднанні?
По-перше, мене цікавить сам факт об’єднання. Потрібно об’єднати всі ці Церкви в єдину Церкву. А це може статися тільки після досягнення домовленостей за участю Константинопольського Патріарха, за участю делегації від Української держави і бажано, звичайно, щоб московська делегація теж брала участь у цьому. Але, якщо вона навіть і відмовиться, то, я думаю, процес не зупинити. І тому, якщо буде досягнуто принципової домовленості, то після цього треба скликати Всеукраїнський Помісний Собор. В цьому Соборі повинні взяти участь Київський Патріархат, Українська Автокефальна Православна Церква і Українська Православна Церква Московського Патріархату – чи в повному складі, чи частково, але вона повинна брати участь. І на цьому Соборі повинні бути присутніми не тільки єпископи, а й духовенство, представники духовних шкіл, монастирів. Я думаю, що ми повинні повернутися до практики Соборів Київської митрополії, коли представники громадськості теж брали участь у Соборах. Бо Церква не відокремлена від народу, і народ через своїх представників теж повинен брати участь в ухваленні таких рішень.
Тепер стосовно моєї ролі в цьому процесі... Поки що я не маю наміру відмовлятися від справ, не маю наміру відходити на спокій і буду брати участь у цьому процесі. Звичайно ж, я буду пропонувати свою кандидатуру, але кого обере Помісний Собор, це вже справа Собору.
Як Ви ставитеся до ідеї, яку висловив Патріархат УАПЦ, про те, що Патріархом має бути людина, яка нині не є Патріархом і не уособлює керівництво жодної з Церков – тобто нейтральна людина?
– Я знаю, що вже протягом 8 років під різними приводами мене хочуть усунути від керівництва Церквою тому, що моя активна діяльність багато кого не влаштовує. І тому пропонувалося, щоб об’єднання було, але без Патріарха Філарета. Я вважаю, що це хибний шлях, бо він веде в нікуди. І я не стверджую, що я неодмінно повинен бути Патріархом майбутньої Церкви. Але треба обрати таку постать, яка могла б вести Церкву і продовжити цей процес об’єднання. Якщо є така постать – то хай висуває себе кандидатом, а Собор сам вирішить питання – кого обирати.
В який спосіб можна провести таке складне об’єднання й одночасно уникнути конфліктів навіть у питанні розподілу парафій?..
Я вважаю, що для того, щоб відбулося саме об’єднання і щоб в цьому об’єднанні були зацікавлені і єпископат, і духовенство, то треба підійти до цього питання з такої позиції: від об’єднання ніхто не повинен постраждати. А це значить, що єпископи повинні залишитися на своїх кафедрах (а у нас роботи для кожного єпископа достатньо, у нас загалом в Україні понад 60 єпископів і понад 9000 парафій, і, якщо розділити таку кількість парафій на 60 архиєреїв, то вистачить місця всім). Крім того, зацікавлене і стурбоване якоюсь мірою і саме духовенство – чи залишиться воно на своїх парафіях, чи після цього відбудеться якесь переміщення, зняття одних і призначення інших. На мою думку, кожен священик повинен залишитися на своїй парафії і служити Богу й надалі. Але служіння це буде в об’єднаній, єдиній Українській Православній Церкві.
– Тут є один нюанс – якщо частина людей в одній окремій парафії не погодиться з ідеєю об’єднання? Ви не боїтесь того, що парафії можуть розколотися на цьому ґрунті?
Звичайно, є така небезпека. Частина парафій і частина єпископів не підуть на роз’єднання з Московським Патріархатом. Але в процесі об’єднання не треба застосовувати тиск чи, не дай Боже, силові методи. Це треба відразу виключити. Силові методи можуть тільки загострити релігійну ситуацію в Україні. Тому парафії, які не побажають приєднатися до єдиної Церкви, повинні зберегти свій статус. Згодом вони зрозуміють, що краще бути в єдиній Церкві, і з часом можуть приєднатися. Але насильства і тиску не повинно бути.
Повернемося до теми визнання Української Помісної Церкви. Хто вже сьогодні готовий визнати таке утворення, а хто буде проти апріорі?
– Звичайно, за Вселенським Патріархом підуть усі грецькі Церкви. І не тільки вони, думаю, Румунська і Грузинська, які співчувають долі Української Церкви. Звичайно, Московський Патріарх буде проти, а також помісні Церкви, що на його боці, – ну, наприклад, та ж Сербська Церква... Я не знаю, яку позицію займе Болгарська Церква. Але переважна більшість буде на боці Вселенського Патріарха.
Втім, можна судити про ставлення Церков до актів проголошення автокефалії з боку Московського Патріарха, наприклад, щодо американської Церкви. Вже 30 років вона автокефальна, але її, крім Московського Патріархату, Болгарської Церкви і ще кількох, ніхто не визнає, тому що не визнав Вселенський Патріарх. І тут може відбутися навпаки, оскільки Вселенський Патріарх буде “за”, переважна більшість буде з ним.
Давайте повернемося до початку розмови. Наскільки реальною, на Вашу думку, є інформація про намір Московського Патріархату надати УПЦ МП автономію?
Дійсно, є така інформація, але я не впевнений, чи погодяться всі архиєреї на цю автономію. Втім, вони говорять, що буде щось несподіване. Я думаю, що “несподіванкою” може бути тільки спроба реалізувати цей план.
Я хотів би перейти до теми ролі Церкви у державі. Вам не здається, що на сьогодні роль Церкви не дуже активна? Чи маєте Ви намір цю ситуацію переломити?
Роль Церкви повинна бути активною. Сьогодні вона пасивна. Тому, що іде протистояння в самому православ’ї. Якщо Церква буде єдина, то, по-перше, зміцниться її вплив на відродження духовності в Україні. По-друге, Церква вплине позитивно і на процес консолідації українського суспільства. Сьогодні ми маємо протистояння за принципом Схід–Захід, і Церква може сприяти об’єднанню. По-третє, створення єдиної Церкви покладе край усім спекуляціям про створення якихось слов’янських союзів тощо. Крім того, утворення єдиної Церкви поставить заслін до проникнення у наше суспільство тоталітарних сект, які зараз, користуючись протистоянням у православ’ї, набирають в Україні силу.
Чи говорили Ви про це прямо Президенту? Чи він це розуміє?
Так, я мав з ним розмову. Він говорив не тільки зі мною, а й з різними високими посадовими особами на предмет об’єднання українського православ’я. І Президент добре розуміє користь від об’єднання для Української держави.
Ви для себе приблизно визначилися щодо термінів створення єдиної помісної Церкви, коли ми можемо чекати бодай перших реальних кроків у цьому напрямку?
Це може статись у 2000 році, я маю на увазі – сам акт об’єднання. І в цьому ж році може бути скликаний Собор, і в цьому ж році може бути визнана автокефалія Української Церкви. Але не всього українського православ’я. А ось процес приєднання до цієї, вже визнаної, автокефалії може бути поступовим – п’ять або навіть більше років. Але, безумовно, коли українська автокефальна Церква буде визнана, до неї потягнуться всі інші, бо користь будуть мати в єднанні, а не в розбраті.
 
Інтерв’ю провів Григорій ДАЛЕКОГЛЯД,
Газета “Молодь України”,№ 154 від 30 листопада 2000 року