Українській Православній Церкві Київського Патріархату сьо­годні виповнюється 10 років, авторитет Церкви постійно зростає, і це почасти є наслідком мудрої позиції найвищого ієрарха УПЦ Київського Патріархату Патріарха Філарета, справжнього патріота України.
 
Ваша Святосте, ювілей – 10 років від дня створення Київсь­кого Патріархату, що випов­нюється саме сьогодні, – пору­шує питання про сенс поділів у православ’ї, передусім: яка ідея була в основі створення УПЦ Київського Патріархату, яку Ви очо­люєте?
– Ідея створення Київського Патріархату сягає коренями початку XX ст., коли автокефаль­ний рух за духовне відродження України посилився на хвилі сус­пільного усвідомлення необхід­ності створити власну національ­ну державу. На Всеукраїнському Соборі 1921 року було проголо­шено автокефальну Українську Православну Церкву. Але в умо­вах совєтської влади (особливо після 1922 року, коли утворився СРСР) вважалося, що автоке­фальна УПЦ стоїть на перешкоді будівництва московсько-більшовицької імперії. І тому 1930 року автокефальну Церкву було пов­ністю знищено за вказівкою Кремля.
Під час гітлерівської окупації України автокефальну націо­нальну Церкву було відновлено на чолі з митрополитом Полікарпом Сікорським. З політичних міркувань гітлерівська окупаційна влада не дозволила об’єднатися УАПЦ з автономною Українською Церквою на чолі з митрополитом Олексієм Громадським. Зрозуміло, що з приходом совєтів цю Церкву знову було ліквідовано як таку, що пробуджувала національну свідомість українців, тоді як мос­ковська імперська влада ніякої вільної України не визнавала.
Втретє піднявся автокефаль­ний рух в Україні за часів горбачовської перебудови, розвиваю­чись паралельно громадсько-по­літичному рухові, який виступав з ідеєю створення незалежної Української держави.
– Нагадайте, будь ласка, як відбувалося утворення Київсь­кого Патріархату?
– 5–6 червня 1990 року відбувся Собор, який організа­ційно започаткував створення незалежної Української Правос­лавної Церкви. Хоча вже тоді всі розуміли, що ця автокефальна Церква, створена Московським Патріархатом, в умовах СРСР приречена якщо не на знищен­ня, то на жалюгідне існування. Причому тодішнє керівництво СРСР дало дозвіл на створення автокефалії лише у межах Гали­чини, як форми протидії греко-католицькій Церкві, що відрод­жувалася.
1991 року, після проголошен­ня незалежності України 24 серп­ня, було проведено Помісний Собор, на якому одностайно прийняли рішення: в незалежній державі має бути своя, українсь­ка, незалежна від Москви, Церк­ва. Москва, зрозуміло, повстала проти цього. Однак у 1992 році відбулося об’єднання автоке­фальної Церкви з тією частиною колишньої Російської Православ­ної Церкви в Україні, яка відій­шла від Москви, сповідуючи ідею незалежної Української держави. Отак було створено Українську Православну Церкву Київського Патріархату.
– Якою була реакція Москви на це "вільнодумство"?
– Почалася боротьба проти Київського Патріархату. Відпо­відні служби почали працювати над тим, щоб скомпрометувати, дискредитувати УПЦ Київського Патріархату і зруй­нувати його зсередини. В ре­зультаті розкольницької роботи, з подачі Москви, частина невдоволених ієрархів в Україні відій­шла від Київського Патріархату і створила 1996 року нову автокефальну Церкву (УАПЦ).
– Чи не час вже, Ваша Свя­тосте, поєднати всі гілки ук­раїнського православ’я в “одне стадо під одним пастирем”, як про це написано у Святому Письмі?
– Я свято вірю в те, що в Ук­раїні буде створено єдину помісну православну Церкву. Це вимога часу. Саме це проголо­сив президент України, виступа­ючи на урочистій академії з на­годи 2000-річчя Різдва Христо­вого. Вже стає очевидним для всіх патріотично налаштованих громадян: без єдиної помісної Церкви неможливо консолідува­ти суспільство. Українська націо­нальна Церква має бути складо­вою частиною національної ідео­логії та практики державотво­рення. Народ України вже вто­мився від розділеності правос­лав’я на три гілки з ворожнечею між ними.
– Ваша Святосте, яка дина­міка розвитку Української Православної Церкви Київсько­го Патріархату спостерігається нині?
– УПЦ Київського Патріархату постійно розвивається. Назву лише деякі цифри; на сьо­годнішній день маємо: 3276 па­рафій, дві духовні академії (у Києві та Львові), богословський факультет Чернівецького дер­жавного університету, п`ять ду­ховних семінарій і кілька духов­них училищ. 2500 священиків не вистачає для задоволення пот­реб віруючих, але 1500 нинішніх студентів у наших духовних нав­чальних закладах невдовзі по­повнять ряди душпастирів. Уже маємо 30 монастирів, де також відбувається духовне вдоскона­лення і розвиток здібної молоді.
– А Московський Патріархат, якою є його присутність в Ук­раїні?
– Порівняно з Київським Патріархатом він має па­рафій удвічі більше, але за кількістю віруючих православних – на його боці лише трети­на. Ми добре відчуваємо: зрос­тає підтримка нашої УПЦ Київського Патріархату з боку віруючих; вважаємо її на­дійним підґрунтям для створен­ня єдиної Помісної Української Церкви, і це дає нам надію, що так воно й буде.
– Так, це дуже втішно, що люди все більше починають ро­зуміти, куди воно йде, хто є хто, хто сіє зерна миру об’єд­нання, а хто хоче все тут розва­лити, а тому починають посту­пово переходити від Московсь­кої Церкви (яка називає себе українською!) до справді ук­раїнського православ’я Київсь­кого Патріархату.
Але Москва продовжує по­ширювати інформацію про бу­цімто неканонічність УПЦ Київського Патріархату, вводить віруючих в оману, нак­ладає свої політичні інтереси на релігійні стосунки. Що, Ва­ша Святосте, Ви хотіли б пояс­нити з цього приводу?
– Тут треба бачити різницю між визнанням Церкви автоке­фальною – з одного боку, а з іншого – законністю, каноніч­ністю її ієрархів, священиків, єпископату. Законність єпископату Київського Патріархату – беззаперечна. Адже наші єпископи законно рукопокладені, тобто висвячені за всіма канонами Церкви, і ніхто цього не може заперечити. З цього боку ми рівноправні з усіма православними Церква­ми. Тобто душпастирська робо­та серед православних проводиться повноцінно: за всіма святими канонами священики хрестять новонароджених і освячують дорослих, проводять богослужіння, проповіді, допо­магають хворим, відспівують померлих тощо, і тут ні в кого немає заперечень.
Натомість проблема полягає в тому, що УПЦ Київського Патріархату на сьогодні по­ки що не визнано іншими пра­вославними Церквами як авто­кефальну. Процес визнання пройшли всі нині існуючі правос­лавні Церкви: Румунська, Бол­гарська, Грецька, Грузинська... До речі, Російська Православна Церква чекала визнання найдов­ше – протягом 141 року.
Тому ми зараз докладаємо зу­силь для найшвидшого визнання УПЦ Київського Патріархату як автокефальної Церк­ви. І це неодмінно станеться, бо головним підґрунтям для цього вважаємо факт створення Ук­раїнської держави.
Зрештою, так само виникли й усі інші помісні православні на­ціональні Церкви.
– Отже, як бачимо, у пара­фіях Київського Патріархату йде нормальне релігійне життя, відроджується національна, ду­ховна свідомість людей – тут все в порядку. А питання виз­нання чи не визнання – це питання кон`юнктурне чи радше організаційно-політичне, а не релігійне, а тому всі ці розмови про неканонічність не мають під собою ніякого підґрунтя.
– В аспекті канонічності ніякої різниці між московським правос­лав’ям і нашим українським не­має: місія церковна виконується однаково. Натомість у Церкві Київського Патріархату є те, чого немає в московській УПЦ: єдність. У нас є єдність народу, нації та Церкви.
– Ваша Святосте, як вва­жаєте, у цій ситуації, коли ви­разно відчувається негативний тиск з боку Москви, чи не є до­цільним шукати підтримки у християн Заходу, зокрема Папи Римського?
– Ми вступаємо у третє тися­чоліття в умовах, коли християни усього світу визнають необхід­ність поєднання в єдиній Церкві, або, як вчить Святе Письмо сло­вами Ісуса Христа, – в одному стаді під одним пастирем.
Оце усвідомлення необхід­ності єдиної Церкви Христової створило екуменічний рух, який зараз є дуже актуальним. Був час, коли між християнами різних конфесій – православними, католиками, протестантами – мали місце протистояння, навіть релігійні війни. Нині, зав­дяки саме екуменічному руху, ми спілкуємося між собою, спільно обговорюємо нагальні християнські проблеми, разом молимося, але ми ще не дійшли до єдності у вірі, хоч і віра у нас одна – християнська.
Ми шукаємо такого єднання з усіма християнами, в основі яко­го лежить Слово Боже. Для нас, українців, особливо бажаним є єднання, передусім, з Українсь­кою Греко-Католицькою Церк­вою, яка діє вже чотириста років і з якою у нас – єдине Володимирове хрещення.
В незалежній, єдиній націо­нальній державі має бути єдина національна Церква, до якої мо­жуть прихилятися й у різний спосіб співпрацювати з нею інші Церкви.
– Москва категорично відкидає ідеї екуменізму. Во­на не хоче, щоб християни Ук­раїни поєдналися. На першо­му Всеукраїнському християн­ському конгресі наприкінці минулого року, де були пред­ставлені всі християнські кон­фесії, вдалося на підставі біблійних істин знайти спільну мову між усіма – православни­ми, католиками, лютеранами, адвентистами та іншими, крім... делегатів від московсь­кої УПЦ, котрі навіть не намагалися приховувати свого зверхньо­го, відверто ворожого став­лення до всіх інших.
– Священики московської УПЦ тримаються сьогодні такої позиції, що навіть молитву Гос­подню – “Отче наш” – не бажа­ють виголосити разом з нами, а віруючих всіляко відлякують, щоб ті навіть не заходили до храмів Київського Патріархату.
– Ваша Святосте, дуже Вам вдячний за інтерв’ю. Дай Вам, Боже, здоров’я і успіхів. Що Ви хотіли б побажати нашим читачам – віруючим і невірую­чим?
– Моє побажання просте: щоб усі усвідомлювали, що Ук­раїні потрібна єдина помісна Церква. Єдина Церква буде тим фундаментом, на якому об’єдна­ються Захід і Схід України, попри всі різниці ментальності. Закли­каю вас, дорогі брати й сестри, читачі, громадяни, зрозуміти: для успіху державотворення в Україні треба спочатку консо­лідувати наше українське сус­пільство. Саме цим і займається вже впродовж 10 років Українсь­ка Православна Церква Київсько­го Патріархату.
 
Розмову вів Євген ГОЛІБАРДОВ,
газета “Вечірній Київ”, 6 червня 2000 року