У ці передвеликодні дні кожен з нас не лише сповнений передчуттям великої радості, великого свята, а й, напевне, укотре запитує сам у себе: хто ми, для чого прийшли на цю землю і чи правильно живемо, що чекає на нас там, за межею? По відповіді на одвічні питання, що набувають особливого значення нині, на зламі тисячоліть, “Порадниця” звернулася до Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.
 
Ваша Святосте, яким Ви бачите духовне здоров’я нашого суспільства? Медицина розвивається і веде дедалі активніший, непримиренніший наступ на хвороби тілесні. А як зцілити душу людську, рани серця?
– Безперечно, духовний стан нашого суспільства мав би бути кращим. За роки державного атеїзму, коли відкидалось усе духовне, відкидався Бог як істота, руйнувалися храми, а отже, руйнувалася релі­гія, духовність перебувала у великому занепаді. На щастя, ми вже маємо незалежну Українську держа­ву і маємо змогу відроджувати ду­ховність, що й відбувається нині. Доказом цього найперше є будівниц­тво великої кількості храмів. Погляньте, лише у самому Києві скільки відроджено – Михайлівський монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Пирогощі. Упродовж останніх років в Ук­раїні зведено близько двох тисяч нових храмів. І відновлення зруй­нованих, будівництво нових храмів триває.
Духовне відродження в Україні характерне не лише цим. До Цер­кви почали ходити діти, молодь.
Приміром, у Володимирському соборі різко змінився склад парафіян. Якщо раніше там можна було бачити здебільшого людей похилого віку, то нині – багато мо­подих, і, що приємно, люди приходять родинами.
Для нашого, українського, менталітету характерне впадан­ня у крайнощі, скажімо, від ціл­ковитого відречення до безогляд­ного поклоніння. Так, багато лю­дей нині кинулося до Церкви. Хо­четься вірити, що керовані вони найкращими, найщирішими пору­хами душі. Але ж є, напевне, і такі, що віддають данину моді.
Дехто, відчувши віяння нового вітру, побоявся залишитися на узбіччі суспільства. Тому й почав виявляти свою нібито прихильність до Церкви, водночас внутрішньо не змінившись. Виголошують про свою віру у Бога, про життя за Його за­повідями, а як були грішниками, так ними і залишилися.
– Просто змінили одяг – на більш модний.
Змінили одяг, форму. Церква ж наполягає на тому, що недостат­ньо заявити про себе як про вірую­чого, недостатньо прийняти хрещен­ня. Християнин має і жити по-християнськи. А жити так – це не лише молитися, ходити до церкви, а усе життя підпорядкувати вірі у Бога; пам’ятати завжди, що Бог спосте­рігає за всіма твоїми діями. Обма­нути можна людей, а Бога не обма­неш. Він воздасть за всі твої спра­ви та вчинки – і добрі, і злі.
– Ваша Святосте, але багато й таких людей, котрі зовні начебто і не прихильні до Бога, однак, усві­домлюють вони те чи ні, живуть за Його заповідями. Як Церква ста­виться до таких?
Трапляється, людина виголошує: “Я – атеїст, у Бога не вірю”. А коли починаєш із нею говорити, то виявляється, що і віру цю вона має, і заповіді Божі виконує. Святе Письмо розповідає про одного римського сотника, який був язичником, але багато добра робив людям. І у Святому Письмі сказано, що ця людина вгодна Богові.
Христос казав: “Хто не проти вас, той за вас”. Якщо хтось чинить добро, то він за вас. Добре, що такі, котрі і не є християнами, але чинять діла, угодні Богові, є у нашому суспільстві. Дав би Бог, аби було їх більше, тому що з часом вони все одно прийдуть до Церкви.
– Рано чи пізно людина замислюється над своїм призначенням на землі, над сенсом життя. Серед наших читачів люди різного віку – і ті, хто вже на схилі літ, і ті, хто щойно вступає у життя. Приємно відзначити, що ці питання цікавлять і молодих. А й справді, для чого ми приходимо у цей світ, де є зло, несправедливість, біль, хвороби?
– То дуже важливе питання – про сенс життя. І дуже добре, що став­лять його молоді. А відповідь на нього така. Земне життя має сенс тільки у тому разі, якщо існує Бог та існує вічне життя. Чому? Земне життя пов’язане зі стражданнями, несправедливістю, хворобами, бороть­бою добра і зла. Якщо немає вічного життя, виникає питання: а до чого прагнути, чи треба боротися зі злом? Навіщо боротися, можна жити, як дехто і робить, за принципом: вигід­но це мені, корисно – значить пра­вильно. А добро то чи зло – не має значення. Отож і крадуть, обдира­ють народ. Чинячи зло іншим, тво­рять добро собі. А якщо є вічне життя, то ти вже своїм земним існу­ванням робиш вибір. Якщо тут, на землі, борешся зі злом, захищаєш добро, то й у вічне життя входиш люди­ною, котра прагне до світла, до Бога, до усього найкращого, найблаженнішого, і Господь дає те тобі. Коли ж на землі обирав усе зле, жив неспра­ведливо, грабував, не хотів працюва­ти, сім’ю зруйнував, дітей не вчив, то ти сам добровільно обрав своє майбутнє у стражданнях. У цьому і полягає сенс земного життя: у вибо­рі свого вічного майбутнього – бла­женства чи страждання.
Біблія вчить нас: якщо щиро покаятися у гріхах своїх, то Бог милостивий. Він простить. Якщо любов Божа безмежна і всепрощаюча, то чи утримуватиме це лю­дей від подальшого гріхопадіння? Розкаявшись, грішник знову повер­татиметься до зла, знаючи, що буде прощеним.
Немає гріха на світі, якого Бог не може простити. Але за однієї умови: якщо людина розкається. А розкаятися – це не є просто сказати: “Гос­поди, прости мене”. Покаяння – то зміна способу свого життя. Якщо кається блудниця, то вона починає жити цнотливо, грабіжник – чес­но, той, хто зруйнував сім’ю, – по­вертається до своїх рідних. Оце і є розкаяння.
Але ж є багато гріхів і прихова­них. Зовні людина начебто живе чесно, порядно. Проте, трапляється, гнівається, заздрить, ненавидить, і цим самим грішить приховано.
А байдужість можна сюди до­дати?
І байдужість теж. Із цими гріхами треба боротися. Людина каже: “Господи, ось я гнівливий, я каюся”. А мине якийсь час – зно­ву гнівається. Проте усвідомлює, що робить неправильно, грішить. Так-от, боротьба зі злом полягає навіть і в тому, що людина падає, грішить, однак при цьому усвідомлює, що чинить погано, і намагається виз­волитися від гріха. Уже це є добро, і Господь допомагає їй. До того часу, поки людина, падаючи, піднімаєть­ся, її не здолають ні зло, ні гріх. Грішник, котрий визнає свій гріх, іще має шанс на порятунок. Коли ж опустився, не усвідомлює, що чи­нить, не бореться зі злом у самому собі, вважає, що веде нормальний спосіб життя, це вже стан, який у нас називають хулою на Святого Духа. Але допоки людина живе, ніхто не має права її засуджувати. Бог їй суддя. Багато грішників каються уже на смертному одрі.
Якби ж то люди усвідомлю­вали, що кожен стоятиме перед судом Божим і звітуватиме за усі діла й помисли свої, наскільки менше зла було б на землі!
Щоб боротися зі злом, гріхом, слід завжди пам’ятати про свій смертний час. Пам’ятати про те, що у вічне життя відійдеш не з “мерседесом”, не з доларами, квартирою, дачею, а підеш таким, яким прий­шов у цей світ, – нагим. І тільки те, що ти зробив у земному житті доброго чи поганого, залишиться з тобою у вічному мабутньому.
Чому зло так міцно трима­ється на нашій землі, у наших душах? Де шукати його коріння?
Першопричина усякого зла у тому, що людина відкинула Бога.
Факт незаперечний – усі рівні перед смертю. Але чому ж смерть буває такою несправедливою, за­бираючи і молодих, і чесних, і доб­рих? Бачимо, явні грішники живуть до глибокої старості, а дитинча, котре не встигло не те що згрішити, а й по землі ступити, по­мирає. Я завжди згадую свою ма­тір, котра поховала п’ятеро немов­лят, а через роки – і дорослого сина. Чи справедливо це?
У Бога нічого несправедливого немає. Чому одні помирають рані­ше, інші – пізніше? Бог є Влади­кою життя та смерті. Від Нього залежить, кого і коли забрати. Так, іноді людина весь час хворіє і живе до 80–90 років. А інша – здорова – помирає у розквіті сил. Грішник довго насолоджується земним жит­тям, а праведник покидає його знач­но раніше. По-всякому буває, і тут не виведеш якоїсь закономірності, ми не можемо цього збагнути. Така воля Божа, і Господь не відкрив нам цієї таємниці. Чому ж Бог так бла­говолив, – про це не запитуємо.
Смерть прийде до кожного з нас. Як готуватися до неї?
Пам’ятати, що це буде. А коли людина пам’ятатиме, то утримува­тиметься від злих учинків. Оце і є підготовка.
І тим самим продовжувати­ме своє земне існування?
Так. Для того, щоб продовжи­ти своє земне життя, як казав Гос­подь, шануй батька свого і матір свою, і добро тобі буде, і довголітнім будеш на землі. Цю заповідь Божу треба виконувати.
Нині у людей є велике бажан­ня іти до Бога, та не завжди зна­ють, якою має бути ця дорога.
Бог сам приходить до людини. Але для цього людина має розкрити своє серце. Господь казав: “Я стою і стукаю у двері твого серця. Відчини, і Я увійду”. Він увійде, тоді наро­диться віра і зміниться внутрішній світ людини.
А коли йдеться про новона­родженого?
Дитину змалечку треба вихову­вати у християнському дусі. І те, що ти не зробив за своє життя, вкласти у свою дитину.
Нашим поколінням багато втрачено...
Учора Україна відзначила сум­ну річницю. 14 років тому смер­тельний чорнобильський смерч пронісся над нашими головами. Ваша Святосте, Чорнобиль – це що, кара Божа?
Це Боже попередження усьому світу, не тільки Україні чи ко­лишньому Союзу: ви розвиваєте технології, удосконалюєте їх, буду­чи бездуховними, живучи без Бога. То майте на увазі, що це може призвести до самознищення. Не будуйте Вавилонську вежу, бо без Бога нічого не зможете зробити.
Ваша Святосте, ми напередод­ні великої події, свята свят – Світлого Христового Вос­кресіння. Яким буде Ваше слово до наших читачів?
Вітаю усіх читачів “Порадниці” з великим святом – Воскресінням Христовим. Воскресіння Сина Божо­го переконує нас у тому, що маємо надію на вічне життя, бо Христос воскрес як людина, отже, і ми вос­креснемо як люди. Це надає сил до­лати усі наші страждання. Бажаю, щоб Бог допоміг вашим читачам, усім людям України у сьогоднішній скруті, з надією і вірою у те, що майбутнє наше – світле.
– Спасибі за добрі і проникливі слова.
 
Вела розмову Тетяна ВЛАСЮК,
газета “Порадниця”, 27 квітня 2000 року