Якщо нинішня преса пише про Церкву, то це здебільшого матеріали про міжконфесійні стосунки. Поза тим у церковному житті є аспект не менш цікавий – богословський. Яке значення богослов’я має для простих вірних і професійних служителів Церкви? Як воно закорінено у нашу історію? Яким воно є нині і яким стане у майбутньому? Про це ми ведемо мову зі Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Доречно зазначити, що він – неодноразовий доктор богослів’я “гоноріс кауза”. Цей ступінь йому надали Будапештська реформаторська духовна академія (1979), Пряшівський богословський факультет (1980), богословський факультет Яна Гуса у Празі (1984).
 
– Насамперед треба, мабуть, нагадати читачам, що ж таке богослів’я. Богослів’я – це вчен­ня про Бога, про Його ставлення до світу, до космосу, до лю­дини, і про ставлення людини до Бога. Воно базується на Божественному Одкровенні. Людина може знати про Бога лише те, що він Сам відкрив про Себе у Святому Письмі че­рез пророків і Свого Єдинородного Сина Господа нашого Ісуса Христа. Більшого людина про Бога знати не може. Тлумачен­ням, логічним доведенням і втіленням у церковне життя цього Одкровення і займаєть­ся богослів’я. Воно також об­ґрунтовує релігійну мораль, правила та норми життя вірних і духівництва. Розрізняють богослів’я православне, като­лицьке та протестантське. Пра­вославне богослів’я спільне для всіх національних православних Церков: Грецької, Російської, Болгарської, Сербської, Грузинської та Української.
– У чому ж тоді полягає специфіка власне українського богослів’я?
Своєрідність його в тому, що воно відображує православне богослов’я в історичних умовах існування українців та їхньої Церкви. Той спосіб, як втілює Українська Церква православне богослів’я у життя, і є характерною особливістю нашого богослів’я.
– Відколи можна вести відлік його історії?
– Безпосередньо від хрещен­ня Руси, від князя Володими­ра. Першим, хто стояв біля джерел нашого богослів’я, мож­на назвати митрополита Іларіона – давньоруського оратора і письменника, автора „Сло­ва про закон і благодать”. Ін­ший відомий богослов домонгольського періоду – Климент Смолятич. Саме на підставі богослів’я князі Володимир і Ярослав Мудрий писали закони, зокрема і „Руську Правду”. Трохи пізніше у Київському Печерському монастирі був складений літопис „Повість минулих літ” – синкретична пам’ятка, і в ній ви також знай­дете те, що безпосередньо сто­сується українського вчення про Бога.
Наступним спалахом були XVI і XVII століття. Тоді з’я­вилися “Острозька Біблія”, “Пересопницьке Євангеліє” – визначні пам`ятки української культури. У XVII столітті, після появи унії та початку боротьби між православ’ям і римо-католицькою Церквою, виникає полемічна література. Православна спільнота, православні братства, Києво-Могилянська академія захищали православне віровчення, полемізуючи з римо-католиками. Ця література піднесла українське богослів’я на досить високий щабель. Так, “Сповідання” святителя Петра Могили визнали як велике досягнення богослівської думки всі пра­вославні Церкви і патріархи (і навіть російський), його прий­няли на церковних Соборах. Сама ж Києво-Могилянська академія, нагадаю, була на православному Сході чи не єдиним вищим навчальним духовним зак­ладом і не поступалася за своїм рівнем перед європейськими університетами.
– А як бути з Феофаном Прокоповичем, Стефаном Яворським, Димитрієм Ростовським (Тупталом)? Чи можна їх вважати богословами саме українськими?
– Безперечно, адже всі вони вихідці з України. Ф. Прокопович і С. Яворський навчалися й викладали у Київській ака­демії. Це кращі носії українсь­кої богословської і наукової дум­ки того часу. Весь православний світ пишається нині житіями святих, що їх написав Димитрій Ростовський.
Тоді в Російській Церкві відбувалися петровські реформи, і ось цим українським богословам після переїзду до Москви довелося на теоретичному рівні захищати інтереси Російської Церкви.
Цікаво, що тоді Київська митрополія, хоч і не була автокефальною, але у складі Константинопольського Патріархату мала автономію, так що Константинополь фактично не втручався в її внутрішні справи. Богослів’я і церковне життя у ній стояли на високому рівні. Занепад почався після того, як 1685 р. Київську митропо­лію несправедливо, не за приписами церковних канонів, за якийсь хабар приєднали до Московського Патріархату, й українські богослови почали працювати на користь Московського Патріархату. Ось, приміром, професорів до Слов’яно-греко-латинської ака­демії цар брав з України. У результаті російське богослів’я розквітло, а період кінця XIX – початку XX століть взагалі став його „золотим віком”. Таким чином, стимул для його розвитку дали с`аме українці, а сам`е ж українське богослів’я у XVIII–XX століттях фактич­но занепало.
Не треба забувати, що і книгодрукування почалося в Ук­раїні. Диякон Іван Федоров, вигнаний з Росії як єретик (там вважали, що ця справа від диявола) друкував свої церковні книжки у Львові.
– Як Українська Православ­на Церква ставиться до тих вчень, що зараз розвиваються в лоні Російської Православ­ної Церкви?
– Звісно, необхідно визнати, що російське богослів’я нині стоїть на вищому рівні, бо в нього є оте надбання, про яке вже мовилося. Зараз воно роз­робляє проблеми сучасності, наприклад, проблематику єд­нання Церков, ставлення Цер­кви до проблем охорони дов­кілля тощо. Певна річ, ми до цього ставимося позитивно.
Разом з тим, російське богослів’я подає історію Української Церкви в якомусь спотвореному вигляді.
І оскільки нині точиться боротьба за визнання нашої автокефалії, то на часі є теоретичне обґрунтування такої автокефалії. Тут можна назва­ти солідну двотомну працю професора Олександра Лотоцького „Автокефалія”, історичні праці митрополита Іларіона (проф. Івана Огієнка), чотиритомник Івана Власовського „Нарис історії Української Православної Церкви” тощо.
– Чи могло б нинішнє богослів’я, скажімо, допомогти розв`язати проблему існування в Україні двох християнських конфесій – православної та греко-католицької?
– Богослів’я може пошукати шляхи до утворення єдиної Церкви Христової. Напевно, це могли б бути якісь еку­менічні шляхи.
Адже в українських православних і греко-католиків корінь один – хрещення Володимира.
Можливості є дві: або гре­ко-католикам потрібно відок­ремитися від Рима і стати православною помісною Церквою, або ж православним приєднуватися до Рима, і тоді це буде нова унія.
Але православні ніколи не підуть на підпорядкування Риму, і, як свідчить історія, навіть якби єпископи й пішли на це (як у XVI–XVII ст.), то народ не пішов би.
Тому створення єдиної Цер­кви нині видається досить про­блематичним.
– Які зараз в УПЦ Київського Патріархату є дос­лідницькі центри з вивчення богослівських питань? Де готують майбутніх українських богословів?
– Не слід забувати, що рані­ше наші богослови, як і всі ми, працювали на РПЦ. За радянських часів Украї­на давала для Московсько­го Патріархату 60% сту­дентів, і кращих з них залишали чи то в Ленінграді, чи то в Москві. Тепер нам необхідно виро­щувати свої кадри. Центрами підготовки майбутніх богословів і релігієзнавців є Київська і Львівська духовні академії та богословський факультет Чер­нівецького університету.
– Які першочергові завдання стоять перед богослів’ям нині і які перспективи його розвитку Ви бачите у майбутньому?
– Найперше, необхідно за­безпечити Церкву богослужбо­вою і богословською літературою рідною мовою. Перекла­даються і кращі російські праці, адже у російське богослів’я зробили внесок і українці, тому це є і наше надбання. Інше зав­дання – переклад творінь святих отців. Саме такий переклад дав колись поштовх до розвитку російської богословської школи. Сподіваємося, що так само він дасть поштовх і для нас.
Постійна наша турбота – дос­коналіший і точніший переклад Святого Письма саме сучасною українською мовою, бо наявні нині переклади не відповідають усім вимогам. Су­часною українською мовою вже перекладено Но­вий Завіт, видані богослужбове Євангеліє, Апостол, Служебник, Молитовник, готуються Часослов, Требник, „Великий бо­гослужбовий збірник” тощо. Та­кож ми перевидаємо праці, ви­дані за кордоном, того ж, ска­жімо, О. Лотоцького. Статті з різ­них богословських питань регу­лярно з’являються у нашому ча­сописі – „Православному віснику”.
 
Пилип СЕЛІГЕЙ,
 газета “Влада і політика”, 21–27 березня 2000 року