2 січня в Ужгороді при великому зібранні людей було освячено першу в обласному центрі православну Церкву Київського Патріархату. Освячення проводив сам Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, який заради цього провів у потязі новорічну ніч. Церква святого першомученика Стефана збудована коштом відомого закарпатського лікаря Степана Біляка. З нагоди освячення Патріарх Філарет дав інтерв’ю.
 
– Які історичні етапи пройшла на своєму шляху Українська Православна Церква?
– Історія українського православ’я починається з хрещення князя Володимира. Саме тоді відбулися загальне хрещення Київської Руси і заснування Київської митрополії. Власне звідти бере початок Київський Патріархат. Від часів Володимира Великого Київська митрополія 700 років перебувала у складі Константинопольського Патріархату. Вона мала великі автономні права. Київські митрополити самі призначали єпископів. Константинопольський Патріарх затверджував тільки Київського митрополита, якого обирали на Соборі. Лишень у 1686 році Київську митрополію продали і приєднали до Московського Патріархату. Там вона перебувала 300 років.
У складі Константинопольського Патріархату Київська митрополія свою самобутність зберігала. Натомість під московською владою її права були поступово зведені до рівня звичайної єпархії. Таким чином, втрата державності обернулася для України втратою церковної самостійності.
ХХ століття розпочалося боротьбою за Українську державу, а відповідно – і за українську автокефалію. Тому з постанням Української Народної Республіки була проголошена й Українська Автокефальна Православна Церква. Однак окупація України більшовицькою Москвою призвела до того, що в 1930 році каральними органами українську автокефалію було ліквідовано.
Нині, коли Україна обрала незалежний шлях, постало питання про утворення своєї незалежної помісної Церкви. Таким чином, Українська Православна Церква Київського Патріархату є продовжувачем тисячолітньої історії українського православ’я, тоді як УПЦ Московського Патріархату є складовою частиною Російської Церкви, а значить, і чужої держави. Та оскільки кожна країна хоче мати свою незалежну Церкву, то нині йде процес становлення Київського Патріархату.
– Яке на сьогодні співвідношення Київського і Московського Патріархатів в Україні?
– Московський Патріархат має приблизно шість тисяч парафій, Київський – трохи більше трьох тисяч. Наш Патріархат має перевагу в Західній і Центральній Україні, тоді як Московський – у Східній і Південній.
Якщо ж говорити про суспільні настрої, про те, скільки віруючих, то тут картина протилежна. Київський Патріархат має вдвічі більше вірних, ніж Московський. Ці дані підтверджують не тільки наші соціологічні опитування, але й російські. Дослідження московського журналу “Полис” показали, що у Правобережній Україні Київський Патріархат підтримують 46%, а Московський – 16%. У Лівобережній Україні прихильників Московського Патріархату – 41%, тоді як Київського – 39%.
– Яка ситуація в Києві?
– За кількістю парафій тут сили майже рівні. Але за кількістю вірних Київський Патріархат набагато переважає Московський. До речі, перед президентськими виборами було проведено опитування в Донецьку. З’ясувалося, що з усієї кількості тамтешніх віруючих Київський Патріархат підтримує 25%, а Московський – 20%. Тобто усвідомлення необхідності мати свою, незалежну ні від кого Церкву має місце навіть у такому зрусифікованому регіоні. Це додає нам упевненості, що в найближчому майбутньому нам вдасться збудувати єдину помісну православну Церкву в Україні.
– Який прогнозуєте подальший розвиток ситуації?
– Почався процес відходу парафій від Московського Патріархату і приєднання їх до Київського. Особливо це відчувається в Києві. Утвердження України як незалежної держави послаблює позиції Москви. Люди починають розуміти необхідність церковної незалежності. І цей процес приєднання парафій до Київського Патріархату йде знизу, від віруючих. Промосковська ієрархія цьому противиться. Але навіть серед єпископів Московського Патріархату, не кажучи вже про значну частину духовенства, є багато таких, які розуміють, що треба об’єднуватися. Але вони ще бояться московського керівництва.
Дуже багато в цій ситуації залежить від влади – від Президента й уряду. Леонід Кучма не раз висловлювався за те, що Україні слід мати єдину православну Церкву, яка сприятиме згуртуванню українського суспільства. Якщо в цьому напрямку буде зроблено конкретні кроки, то цей процес піде досить швидко.
– Ваша думка про проблему канонічності?
– Понять “канонічна” чи “неканонічна” Церква у православ’ї не існує. Є поняття “кафолична” чи “некафолична” Церква. Кафоличними називають Церкви, які зберігають основи християнського віровчення, християнської догматики, мають в основному спільні канони. До них належать такі Церкви як православна, католицька, вірменська, ефіопська, копська. А канонічної Церкви як такої нема. Нині плутають канонічність з визнанням тієї чи іншої Церкви за автокефальну (незалежну).
Тобто Христова Церква існує, її вірні сповідують ту саму віру, богослужіння і канони однакові. Але її можуть не визнавати за незалежну (помісну), і сьогодні дехто, не розуміючи тонкощів, каже, що в такому разі вона неканонічна. Але це не так.
Слід пам’ятати, що процес визнання автокефалії тієї чи іншої Церкви завжди в історії був тривалим. І кожна з помісних православних Церков, таких як Російська, Грецька, Румунська, Болгарська, Сербська, Грузинська проходили цей шлях визнання по-різному. Для одних це тривало 70 років, для інших – 28, для третіх – 34. Найдовше не визнавали Російську Церкву – 141 рік. У 1448 році вона від’єдналася від Київської митрополії і майже півтора століття Константинопольський Патріарх не визнавав її незалежності.
Нині цей шлях проходить УПЦ Київського Патріархату. Як реальна Церква вона існує, а час її визнання як автокефальної настане тоді, коли в Україні з двох Патріархатів утвориться один помісний.
– Яка принципова різниця між православними Церквами Київського і Московського Патріархатів?
– Між нами немає ніякої різниці у віровченні, канонах чи богослужінні. Головна відмінність у тому, що ми твердимо: оскільки Україна є незалежною державою, то вона повинна мати свою помісну Церкву, незалежну від Москви. Московський Патріархат каже, що не треба розривати російську Церкву, вона повинна бути і для Росії, і для України. Натомість ми наголошуємо, що в Росії має бути Російська Церква, а в Україні – Українська. Оце є той камінь спотикання, через який ми розходимось.
Окрім того, Київський Патріархат відправляє богослужіння українською мовою, хоча ми не відкидаємо і церковнослов’янську. У нас є парафії, де служать і нею. Але в своїй Церкві має бути і своя мова. Адже румуни служать румунською, греки – грецькою, грузини – грузинською.
– Чи може Москва добровільно надати незалежність Українській Православній Церкві?
– Добровільно Москва ніколи на це не погодиться. Адже якщо в Україні в цілому є 9 тисяч православних парафій, то в Росії – тільки 7 тисяч. Тобто за кількістю громад Українська Церква більша за Російську. Втрачаючи Україну, Московський Патріархат більш як наполовину зменшується. Але Москва втрачає не тільки подаяння, але й значно більше – цілі пласти історії, культури, навіть вплив на світове православ’я. Адже з утворенням Української Церкви, рівновеликої Російській, Москва не в змозі буде тиснути на світове православ’я, як це вона робить сьогодні.
– Як розвивається ідея Української Православної Помісної Церкви у колі політиків, інтелектуалів, можновладців?
– Українська інтелігенція майже стовідсотково підтримує Київський Патріархат. Ставлення політиків визначається їхньою партійною приналежністю. Праві і правоцентристські партії підтримують незалежність Церкви. Ліві сили, зокрема й колишні борці проти Бога і віри – комуністи, стоять на сторожі Московського Патріархату.
Президент офіційно дотримується рівного ставлення до всіх конфесій. Як буде далі – побачимо. На жаль, Президент залежить і від зовнішніх чинників – від тієї ж Росії. Не будь цього, йому було б легше стати на шлях побудови єдиної помісної Української Церкви.
– Чи можна було в 1991 році обійтися без розколу в українському православ’ї?
– Так. Але цього не сталося з однієї причини – тодішній Президент Кравчук не надав цьому належного значення. Як людина, що вийшла з партійного середовища, він не збагнув важливості Церкви у державотворенні. Пізніше Кравчук усвідомив, що це було помилкою. У 1991 році можна було без усякого тиску і насилля утримати Церкву єдиною.
– Ви тоді були митрополитом Київським і всієї України, другою людиною в Московській Патріархії. Які в той час панували настрої серед українського духовенства?
– 1–3 листопада 1991 року в Києві відбувся Помісний Собор, на якому всі єпископи до єдиного підтримали автокефалію. І не тільки єпископи, але й духовенство зі всієї України, в тому числі й з Мукачівської єпархії. Подивіться документи – там стоять підписи єпископа Єфимія, настоятельниць і настоятелів закарпатських монастирів, духовенства.
Але після цього Москва почала викликати їх до себе, переконувати і примушувати зректися незалежності Української Церкви. Завдяки цим зусиллям Москві вдалося провести так званий Харківський Архиєрейський Собор, на якому відбувся розкол українського православ’я.
– З чим пов’язані постійні нападки на Вас з боку Москви?
– Це пов’язано тільки з одним – з боротьбою за незалежність Української Церкви. Оскільки я є головною дійовою особою цього руху, то всі свої сили вони спрямували проти мене. Спочатку оголосили, що позбавлять мене сану. Коли це не допомогло, проголосили анафему. Але й вона нічого не дала, а більше вже нічого в них не залишається.
– Як Ви це сприймаєте, адже довгі роки були одним з найвищих ієрархів Московської Патріархії і навіть претендували на посаду Патріарха?
– Все, що вони роблять, я повинен витримати в ім’я побудови Української Церкви. Якби я не був віруючим, то, можливо, мене це страшило б. Але я християнин, добре знаю віровчення, тому відаю, що все це нічого не варте. Всі ці анафеми і покарання несправедливі і незаконні. Це просто зовнішній тиск з метою зламати мій дух. Але моєї віри ніякими постановами ніхто в мене відібрати не може.
– Яким Ви бачите розвиток ситуації в Закарпатті?
– Закарпаття є складовою частиною Української держави, і з цього треба виходити. Разом з утвердженням держави тут міцнітиме й українська православна незалежна Церква. Київський Патріархат нині тільки починає тут свою діяльність. Маємо вже чотири парафії в області та одну церкву в Ужгороді. Але цей процес дедалі більше набиратиме сили.
Тут багато попрацювали проти нас. Але всі ці наклепи з часом перестають діяти. Я думаю, що поступово духовенство й вірні в Закарпатті зрозуміють, що об’єднатися можна лише довкола своєї помісної Церкви.
– Коли, на Ваше переконання, Україна буде мати єдину Церкву?
– Чим швидше об’єднаємося, тим швидше створиться і єдина Українська Православна Помісна Церква, визнана світовим православ’ям. Це може бути досить швидко – через декілька років, якщо держава буде цьому сприяти. Якщо влада буде пасивною, то цей процес активізується тоді, коли держава буде кровно зацікавлена у своїй Церкві. І чим більше Росія буде тиснути на Україну, тим очевиднішою стане потреба у незалежності Української Православної Церкви.
– Які відносини Київського Патріархату з Константинополем?
– Константинопольський Патріарх особисто зацікавлений в існуванні автокефальної Церкви в Україні. Бо це є ослабленням Московської Патріархії. Утворення української помісної Церкви внесе рівновагу в православний світ. Адже сьогодні Москва тисне на все Вселенське Православ’я. Тому Вселенський Патріарх у Константинополі тільки чекає, коли ми об’єднаємося. Опісля він першим буде зацікавлений у нашому визнанні.
Про це ми говорили з ним у 1992 році при особистій зустрічі. “Україна стала державою і, згідно з церковними канонами, вже має право на автокефалію, – це слова Патріарха. – Об’єднайтесь, і будете мати визнану Церкву”.
– Це не перший Ваш візит у Закарпаття...
– Так. Я, наприклад, маю пряме відношення до кафедрального православного собору, який будується в Ужгороді. Я схвалював ділянку під будівництво у 1990 році. За кошти Київської митрополії, котру я очолював, були оплачені проект і документація, за якими нині будується собор.
Користуючись нагодою, хочу привітати християн Закарпаття з Різдвом Христовим і нагадати, що це не тільки фольклорне та народне свято, а насамперед пришестя в наш світ Сина Божого, Його втілення і визволення нас від гріха.
 
Олександр ГАВРОШ,
газета „Карпатський голос”, 15–21 січня 2000 року