У перші дні нового року в Ужгороді при великому зібранні людей було освячено перший в обласному центрі православний храм Київського Патріархату. Освячення проводив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, який заради цього провів у потязі новорічну ніч. Церква святого першомученика Стефана збудована коштом відомого закарпатського лікаря Степана Біляка. З нагоди освячення Патріарх Філарет дав ексклюзивне інтерв’ю для “ФЕСТу”.
– Які історичні етапи пройшла на своєму шляху Українська Православна Церква?
– Історія українського православ’я починається з князя Володимира. Саме тоді відбулося загальне хрещення Київської Руси й заснування Київської митрополії. Власне, звідти бере початок Київський Патріархат. Від часів Володимира Великого Київська митрополія 700 років перебувала у складі Константинопольського Патріархату. Вона мала великі автономні права. Київські митрополити самі призначали єпископів. Константинопольський Патріарх затверджував тільки Київського митрополита, якого обирали на Соборі. А у 1686 році Київську митрополію приєднали до Московського Патріархату, де вона перебувала 300 років.
Але якщо у складі Константинопольського Патріархату Київська митрополія свою самобутність зберігала, то під московською владою її права були поступово зведені до рівня звичайної єпархії. Таким чином, втрата державності обернулася для України втратою церковної самостійності.
ХХ століття розпочалося боротьбою за Українську державу, а відповідно – й за українську автокефалію. Тому з постанням Української Народної Республіки була проголошена й Українська Автокефальна Православна Церква. Однак окупація України більшовицькою Росією призвела до того, що в 1930 році каральними органами її було ліквідовано.
Нині, коли Україна обрала незалежний шлях, постало питання про утворення своєї незалежної помісної Церкви. Українська Православна Церква Київського Патріархату є продовжувачем тисячолітньої історії українського православ’я, тоді як УПЦ Московського Патріархату є складовою частиною Російської Церкви, а значить – і чужої держави. Та кожна країна хоче мати свою незалежну Церкву, тому нині йде процес становлення Київського Патріархату.
– Яке на сьогодні співвідношення Київського і Московського Патріархатів в Україні?
– Московський Патріархат має приблизно шість тисяч парафій, Київський – трохи більше трьох тисяч. Наш Патріархат має перевагу в Західній і Центральній Україні, тоді як Московський – у Східній і Південній.
Якщо ж говорити про суспільні настрої, про те, скільки віруючих симпатизують тому чи іншому Патріархату, то тут картина протилежна. Київський Патріархат має вдвічі більше вірних, ніж московський. Ці дані підтверджують не тільки наші соціологічні опитування, але й російські. Дослідження московського журналу “Полис” показали, що в Правобережній Україні Київський Патріархат підтримують 46 %, а Московський – 16 %. В Лівобережній прихильників Московського патріархату – 41 %, тоді як Київського – 39 %.
– Який прогнозуєте подальший розвиток ситуації?
– Почався процес відходу парафій від Московського Патріархату і приєднання їх до Київського. Особливо це відчувається в Києві. Люди починають розуміти необхідність церковної незалежності. І цей процес приєднання парафій до Київського Патріархату йде знизу, від віруючих. Ієрархія цьому противиться. Але навіть серед єпископів Московського Патріархату, не кажучи вже про значну частину духовенства, є багато таких, які розуміють, що треба об’єднуватися.
Дуже багато в цій ситуації залежить від влади – Президента й уряду. Леонід Кучма не раз висловлювався за те, що Україні слід мати єдину православну Церкву, яка сприятиме згуртуванню українського суспільства. Якщо в цьому напрямку буде зроблено конкретні кроки, то цей процес піде досить швидко.
– Ваша думка про проблему канонічності?
– Поняття “канонічна” чи “неканонічна” Церква в православ’ї не існує. Є поняття “кафолична” чи “некафолична” церква. Кафоличними називають Церкви, які зберігають основи християнського віровчення, християнської догматики, мають в основному спільні канони. До них належать такі Церкви, як православна, католицька, вірменська, ефіопська, копська. А канонічної Церкви як такої нема. Нині плутають канонічність із визнанням тієї чи іншої Церкви за автокефальну (незалежну).
Тобто Христова Церква існує, її вірні сповідують одну й ту саму віру, богослужіння і канони однакові. Але її можуть не визнавати за незалежну (помісну). І сьогодні дехто, не розуміючи тонкощів, каже, що в такому разі вона неканонічна. Але це не так.
Слід пам’ятати, що процес визнання автокефалії тієї чи іншої Церкви в історії завжди був тривалим, і кожна з помісних православних Церков, таких, як Російська, Грецька, Румунська, Болгарська, Сербська, Грузинська, проходила цей шлях визнання по-різному. В одної це тривало 70 років, у іншої – 28, ще у іншої – 34. Найдовше не визнавали Російську Церкву – 141 рік. У 1448 році вона від’єдналась від Київської митрополії, і майже півтора століття Константинопольський Патріархат не визнавав її незалежності.
Нині цей шлях проходить УПЦ Київського Патріархату. Як реальна Церква вона існує, а час її визнання як автокефальної настане тоді, коли в Україні з двох Патріархатів утвориться один помісний.
– Яка принципова різниця між Українськими Православними Церквами Київського і Московського Патріархатів?
– Між нами немає ніякої різниці у віровченні, канонах чи богослужінні. Головна відмінність у тому, що ми твердимо: оскільки Україна є незалежною державою, то вона повинна мати свою помісну Церкву. Московський Патріархат каже, що не треба розривати Російську Церкву, вона повинна бути і для Росії, і для України. Натомість ми наголошуємо, що в Росії має бути Російська Церква, а в Україні – Українська. Оце є той камінь спотикання, через який ми розходимось.
Окрім того, Київський Патріархат відправляє богослужіння українською мовою, хоча ми не відкидаємо і церковнослов’янську. У нас є парафії, які служать і нею. Але в своїй Церкві має бути і своя мова. Адже румуни служать румунською, греки – грецькою, грузини – грузинською.
– Чи може Москва добровільно надати незалежність Українській Православній Церкві?
– Добровільно вона ніколи на це не погодиться. Адже якщо в Україні в цілому є 9 тисяч православних парафій, то в Росії – тільки 7 тисяч. Тобто за кількістю громад Українська Церква більша за російську. Втрачаючи Україну, Московський Патріархат більш як наполовину зменшується. Але останній втрачає не лише подаяння, але й значно більше – цілі пласти історії, культури, навіть вплив на світове православ’я.
– Як розвивається ідея помісної Української Православної Церкви у колах політиків, інтелектуалів, можновладців?
– Українська інтелігенція майже стовідсотково підтримує Київський Патріархат. Ставлення політиків визначається їхньою партійною приналежністю. Праві й правоцентристські партії підтримують незалежність Церкви. Ліві сили, зокрема й колишні борці проти Бога і віри – комуністи, стоять на боці Московського Патріархату.
Президент офіційно дотримується рівного ставлення до всіх конфесій. Як буде далі – побачимо.
– Чи можна було в 1991 році обійтися без розколу в українському православ’ї?
– Так. Але цього не сталося з однієї причини – тодішній Президент Кравчук не надав цьому належного значення. Як людина, що вийшла з партійного середовища, він не збагнув важливості Церкви у державотворенні. Пізніше Кравчук усвідомив, що це було помилкою. У 1991 році можна було без усякого тиску і насилля утримати Церкву єдиною.
– Ви тоді були митрополитом Київським і всієї України, другою людиною в Московській Патріархії. Які в той час панували настрої серед українського духовенства?
– 1–3 листопада 1991 року в Києві відбувся Помісний Собор, на якому всі єпископи до єдиного підтримали автокефалію. І не тільки єпископи, але й духовенство зі всієї України, в тому числі й Мукачівської єпархії.
Але після цього єпископів почали викликати у Білокам’яну, переконували і примушували зректися незалежності Української Церкви. Відтак Москві вдалося провести так званий Харківський Архиєрейський Собор, на якому відбувся розкол українського православ’я.
– З чим пов’язані постійні нападки на Вас із боку Московського Патріархату?
– Це пов’язано тільки з одним – з боротьбою за незалежність Української Церкви. Оскільки я є головною дійовою особою цього руху, то всі свої сили вони спрямували проти мене. Спочатку оголосили, що позбавляють мене сану. Коли це не допомогло, проголосили анафему. Але й вона нічого не дала, а більше вже нічого в них не залишається.
– Як Ви це сприймаєте, адже довгі роки були одним із найвищих ієрархів Московської Патріархії і навіть претендували на посаду Патріарха?
– Все, що вони роблять, я повинен витримати в ім’я побудови Української Церкви. Якби я був невіруючим, то, може, мене це страшило б. але я християнин, добре знаю віровчення, тому відаю, що все це нічого не варте. Всі ці анафеми і покарання несправедливі й незаконні. Це просто зовнішній тиск з метою зламати мій дух, але моєї віри ніякими постановами ніхто відібрати не може.
– Яким ви бачите розвиток ситуації на Закарпатті?
– Закарпаття є складовою частиною Української держави, і з цього треба виходити. Разом з утвердженням держави тут міцнітиме й незалежна Українська Православна Церква. Київський Патріархат нині лише починає тут свою діяльність. Маємо вже чотири парафії в області та одну церкву в Ужгороді, але цей процес дедалі більше набиратиме сили, бо поступово духовенство й вірні на Закарпатті зрозуміють, що об’єднатися можна лише довкола своєї помісної Церкви.
– Коли, на Ваше переконання, Україна буде мати єдину Церкву?
– Чим скоріше об’єднаємося, тим скоріше створиться і єдина помісна Українська Православна Церква, визнана світовим православ’ям. Це може бути досить швидко – через декілька років, якщо держава буде цьому сприяти. Цей процес активізується тоді, коли держава буде кровно зацікавлена у своїй Церкві. І чим більше Росія буде тиснути на Україну, тим очевиднішою стане потреба у незалежності Української Православної Церкви.
– Які стосунки Київського Патріархату з Константинополем?
– Константинопольський Патріарх особисто зацікавлений в існуванні автокефальної Церкви в Україні, бо це внесе рівновагу в православному світі. Адже сьогодні Москва тисне на все світове православ’я. Тому Вселенський Патріарх у Константинополі тільки чекає, коли ми об’єднаємося. Опісля він першим буде за наше визнання.
Про це ми говорили з ним у 1992 році при особистій зустрічі. “Україна стала державою і згідно з церковними канонами вже має право на автокефалію, – це слова Патріарха. – Об’єднайтесь, і будете мати визнану Церкву”.
– Це не перший Ваш візит на Закарпаття...
– Так. Я, наприклад, маю пряме відношення до кафедрального православного собору, який будується в Ужгороді, оскільки схвалював ділянку під будівництво. За кошти Київської митрополії, котру я очолював, були оплачені проект і документація, за якими нині будується собор.
Користуючись нагодою, хочу привітати християн Закарпаття з Різдвом Христовим і нагадати, що це не лише фольклорне та народне свято, а насамперед пришестя в наш світ Сина Божого задля визволення нас від гріха.
 
Газета “Срібна Земля – ФЕСТ”, 13–19 січня, 2000 року,
Олександр ГАВРОШ