“Вечірка” вже не раз писала про т. зв. “хресний хід по слов’янських землях”. На початку цього місяця “хрестоносці” мали прибути до Маріуполя, звідки збиралися починати своє “турне” по Україні. Але організаторам акції довелося змінити плани і обмежитися тільки відвідинами Херсонеса.
9 серпня до Севастополя на військовому судні прибули 30 учасників “хресного ходу”, відслужили молебень і рушили далі. “Освоювати” Білорусь. Цю раптову зміну курсу “хрестовиків” можна пояснити деякими нюансами політичної передвиборчої боротьби. Адже напередодні президентських виборів будь-яка акція не може бути випадковою, вона спрямована на підтримку чи, навпаки, дискредитацію певних політичних кіл.
Своєю думкою з цього приводу з читачами нашої газети люб’язно поділився Патріарх Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарет:
– У наміри “хресного ходу” входило пропагувати ідею об’єднання трьох народів – російського, українського і білоруського, тобто створення якоїсь нової держави чи відродження Радянського Союзу. З усього видно, що мета цього “ходу” не церковна, а суто політична. Як тільки стало відомо про цю акцію, ми провели прес-конференцію і заявили, що нічого спільного з Церквою, з церковним життям цей “хресний хід” не має, тим більше, що він повинен був прийти в Київ напередодні Дня незалежності. Що ж виходить, ми святкуємо восьму річницю незалежності, а “хрестоносці” пропагуватимуть у цей час антиукраїнську, антидержавну політику?
– Ваша Святосте, що, на Ваш погляд, стало причиною обмеження “хресного ходу” в Україні лише одним містом?
– Дуже важливою причиною стала близькість президентських виборів. Не випадково акція повинна була проходити по півдню і сходу України. Планувалося підтримати саме в цій частині ліві сили, тобто ті сили, які націлені на приєднання України до Росії. Звичайно, Президент не міг не відреагувати на цю акцію. Леонід Данилович був дуже обережним, відкрито не висловлювався проти цього “ходу”, бо не хотів утратити прихильності Московського Патріархату, але викликати на себе обурення противників “хресного ходу” теж боявся. Тому переговори стосовно цієї справи велися не публічні. Були зустрічі з митрополитом Володимиром, його переконували, що не треба допускати цього “хресного ходу”, тому що він може призвести до непередбачуваних наслідків.
Українська громадськість побачила в цій акції намагання чужинців топтатися по нашій землі, зневажити наші закони, нашу незалежність, і тому українство свідомо піднялося на захист своєї держави, свого народу. Почалася гостра критика “хресного ходу” засобами масової інформації, громадськими організаціями, партіями демократично-патріотичного спрямування. Зростаюче невдоволення і намір не пустити чужинців на нашу землю могли закінчитися загостренням стосунків між Україною і Росією, а Крим міг перетворитися на друге Косово.
Зважаючи на це, митрополит Володимир дав вказівку не брати участі в “хресному ході”, хоча публічно не виступив проти цієї акції, як це зробив Київський Патріархат. Чому він цього не зробив? А тому, що він у складі Московського Патріархату і не може виступати проти акцій Москви, навіть якщо вони й антиукраїнські. Ось тут і викривається вся ця фальшива “незалежність” УПЦ МП.
А оскільки по всьому світу вже було оголошено про “хресний хід”, то Україна пішла на компроміс, дозволивши учасникам “ходу” помолитися в Херсонесі. На цьому “хресний”, а я б сказав, “хрестовий похід” по Україні завершився.
– Ваша Святосте, як Білорусь поставилася до ідеї “хресного ходу”?
– Мені відомо, що там усе залишилося без змін. Акція проходитиме за наміченим планом.
На завершення нашої розмови Патріарх Філарет висловив упевненість у незнищенності і силі нашої держави і нашої національної Української Церкви.
– Московський Патріархат в Україні – явище тимчасове. Тому Московському Патріархату треба відпустити підпорядковану йому на нашій землі Церкву, щоб у майбутньому мати з цією Церквою добрі стосунки. Ця політика була б далекоглядною і корисною як для Російської, так і для Української Церков, і відповідала б християнському світогляду.
 
Газета “Вечірній Київ”, 20 серпня 1999 року,
інтерв’ю записала Ірина Форись