Ім’я Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, знане в усьому світі, пов’язане з відродженням рідної для України Церкви. Філарет (в миру Михайло Антонович Денисенко) народився 23 січня 1929 року в с. Благодатне на Донеччині. Закінчив середню школу, духовні семінарію, академію. 1 січня 1950 року прийняв чернечий постриг з ім’ям Філарета. З того часу дані йому Богом талант і розум просували його до ієрархічних висот православ’я. Він доктор богослів’я, почесний доктор кількох зарубіжних вищих навчальних закладів.
– Ваша Святосте! З висот цієї дати, Вашого 70-ліття, як Ви оцінюєте отой відтинок часу?
– Як добросовісне служіння в ім’я Бога і людей. Пройдений шлях нелегкий, а нині – особливо складний. Я всім єством (що не говорили б мої опоненти) був з народом України і чекав того світлого дня проголошення Незалежності. І ця подія, благословенна з ласки Божої, сталася.
– Ваші недоброзичливці розповсюджують чутки, що Київський Патріархат Ви очолили заради кар’єри, бо РПЦ Вас, як і Івана Мазепу, піддала осуду, анафемі.
– Всі ці домисли й осудження розбивають логіка і час. По-перше, обрання мене Священним Синодом РПЦ в 1990 році місцеблюстителем Московського Патріархату (це другий пост в РПЦ), а потім Предстоятелем УПЦ гарантували мені спокійне життя. То нащо мені було його ускладнювати? Щодо анафеми, то історія і час достойно оцінили діяльність Мазепи і Москви. Так буде і тут. Я ніколи не зраджував істинній Українській Церкві, їй служив і служу. Бо з Києва від 988 року поширилося православ’я і на Москву, і на Білорусь, і на інші терени. То чого ж не горнутися до своєї Церкви-Матері? Лише невірні сини і дочки можуть відвертатися від неї. А відродилась ця Церква у назві – Київський Патріархат.
– Як би Ви охарактеризували сучасний стан православ’я в Україні?
– Як складний і заполітизований. Різні партії хочуть використати Церкву у своїх інтересах. Як не дивно, і комуністична, яка сповідує безбожжя і ще недавно, знаходячись при владі, руйнувала, нищила храми і віру. Тепер у неї і Московського Патріархату обопільна любов, бо обоє в Україні проводять політику Росії. На жаль, православ’я в Україні розпалося на кілька гілок. Розкол Церкви лише на руку зарубіжним центрам, які його й підігрівають. Бо єдина в Україні Церква – то сильна Україна. А це нікому, окрім нас, не потрібно.
Світ напередодні великої дати – 2000-ліття Різдва Христового. Чи не вплине ця дата на об’єднання православ’я?
– Справді, вона повинна була б стати консолідуючим фактором. Київський Патріархат робить для цього багато. Щонайкращим було б об’єднання православ’я в одну Церкву. Та УПЦ МП на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом) не йде на це. Навпаки, вважає нас розкольниками. Але звернімося до фактів.
У червні 1990 року єпископат УПЦ звернувся до Патріарха Алексія ІІ з проханням надати самостійність і незалежність в управлінні. В жовтні того ж року це вирішив Архиєрейський Собор РПЦ, і мені було вручено Патріаршу Грамоту на право бути предстоятелем УПЦ. Після проголошення незалежності України був скликаний Помісний Собор УПЦ, який одноголосно прийняв рішення про повну канонічну незалежність, тобто про автокефалію УПЦ. РПЦ різко виступила проти і почала активно діяти проти мене як предстоятеля УПЦ.
У Харкові після цього з ініціативи Москви збирається “собор”, який усупереч канонам, за живого Предстоятеля обирає ще одного предстоятеля, московського ставленика митрополита Володимира (Сабодана), керуючого справами РПЦ. Обирають заочно, навіть усупереч Статуту УПЦ, постановам Архиєрейського Собору. Зрада єпископату сталася після масованої обробки його з боку РПЦ, спецслужб Росії. З вірного, ієрарха РПЦ я одразу став “зрадником”. Але кого ж я зрадив? Церкву я ніколи не зраджував і не зраджу.
Що в цій ситуації лишалося робити? Є вже незалежна Україна, а згідно з канонами кожна держава повинна мати в межах своїх кордонів і незалежну Церкву. Бо яка УПЦ незалежна і самостійна? При її реєстрації навмисне, для маскування, не зазначили її приналежність до Московського Патріархату і цією назвою до цього часу вводять в оману людей. У її Статуті записано, що УПЦ – складова частина РПЦ, керується постановами і рішеннями її Священного Синоду, а митрополит Володимир (Сабодан) – член цього Синоду.
За цих причин і виник Київський Патріархат. Час показав, що це був єдино правильний крок. Тепер Москва визнає, що передбачала все, але тільки не це. Московський Патріархат відверто констатує: УПЦ недоцільно давати автокефалію. Хоча сама РПЦ свою автокефалію здобула з грубим порушенням канонів і не визнавалася жодною Церквою світу 141 рік. Так само незаконно, “за злото”, соболині шкури їй була продана Українська Церква. За це поплатився лише Вселенський Патріарх Діонисій – його було усунуто з престолу. А до того вже майже 700 років діяла Київська митрополія з шести єпархій. І її не стало.
– Значить, далеко не духовні перешкоди заважають об’єднанню православ’я?
– Безперечно. РПЦ має в Україні більше парафій, ніж по всій Росії. А це церкви, собори, монастирі – наше українське національне багатство. Як і величезні історичні, духовні цінності, вивезені до Росії. Ніхто їх не збирається повертати нам. Без України РПЦ нічого не варта. Там, до речі, ідуть складні відцентрові процеси. Але Росія ніяк не хоче втратити потужного інструменту своєї політики в Україні, яким є Московський Патріархат. Є, щоправда, і духовні причини. За багато століть Московська Церква і московська ідеологія перекрутили нашу історію, розмили у людей національну свідомість. Наші недоброзичливці просто обманюють людей, стверджуючи, що наша Церква неблагодатна, тому що вона неканонічна.
Тут облудно поєднані два поняття. Адже канони пишуть люди, це правила, які встановлює Церква сама собі. Благодать же дає Всевишній, і ніхто, крім Нього, не може її позбавити людину чи Церкву. Зрештою, канонічності у нашої Церкви ніхто не відбирав, вона канонічна від моменту хрещення Руси-України, а це понад тисячу літ. Тисяча літ буде Москві лише у 2147 році, а Московській митрополії – значно пізніше.
– Але ж в церквах Московського Патріархату в Україні продовжують співати: “Вірую в єдину, святу, соборну і апостольську Церкву”...
– Серед їхніх священиків є чимало таких, які дійсно це щиро співають. Але більшість співають одне, а роблять протилежне. То великий гріх. Великий гріх, знаючи, де твоя Церква-Матір, не йти до неї.
Згідно з опитуваннями, Київський Патріархат має найбільше прихильників в Україні, хоча церков має менше, ніж Московський Патріархат. Нас визнає світ.
– Як відомо, Ви недавно були запрошені в США. Що то була за місія?
– В Українській Церкві в діаспорі теж ідуть непрості процеси. Але її віруючі все більше усвідомлюють, до якого берега треба горнутися – до рідного Києва чи до Константинополя. Результат поїздки до Америки оцінюю як цілком позитивний для Київського Патріархату. Кілька парафій виявили бажання перейти під нашу юрисдикцію.
– Чи довго нам ще чекати милості від Патріарха Варфоломія у визнанні автокефалії?
– Бачите, Москву і Вселенського Патріарха пов’язують непрості стосунки, а ми в полоні у них. Я вже відзначав, що канонічності від нас ніхто не відбирав, навіть попередник нинішнього Вселенського Патріарха не визнавав канонічності приєднання Української Церкви до РПЦ. Але тепер підходи змінилися. Ми чекаємо масової підтримки віруючих і об’єднання православ’я.
– Отже, Київський Патріархат став заручником великої політичної гри?
– Схоже на це.
– Ваша Святосте! Від імені волинян – прихильників Київського Патріархату, читачів “Волині” передаю Вам щире вітання з нагоди ювілею. Нехай ще довгі роки Господь додає Вам сил у благородній справі!
– Дякую. Передайте всім віруючим, усім волинянам, читачам цієї газети мої побажання здоров’я, добра, віри в обраний Україною шлях незалежності держави і нашої Церкви.
Христос рождається!
 
Газета “Волинь”, 23 січня 1999 року,
інтерв’ю вів Андрій БОНДАРЧУК