Про Патріарха Філарета за сімдесят років його життя хорошого та поганого написано та сказано, мабуть, більше, ніж про будь-якого президента. Нині у нього ювілей. А його Святість тим часом готується достойно зустріти 2000-річчя Різдва Христового та закликає до цього вірних Української Православної Церкви. Для нього це не просто чергова річниця на церковному календарі. Маючи тверду віру в Бога, він сподівається на духовне піднесення та на те, що український народ таки незабаром матиме єдину помісну православну Церкву.
Патріарх Філарет уже давно стоїть поперек мафіозного горла Російській Церкві. Він був дитям цієї системи, але й перший постав проти неї. Тому і ненавидять його в білокам’яній. А як наслідок цього – то вибухівка в монастирі до приїзду Святійшого, то недолуга за змістом анафема. Але діями Київського Патріарха керує сам Бог (Бог правди, а не сили), тому й московський “подарунок” з детонатором не спрацював, і анафема з прокляття перетворилася на визнання заслуг перед українським народом. Попри всі заяви та злі вигуки, караван Української Православної Церкви Київського Патріархату рухається вперед. До єдиної, незалежної від Москви, Рима чи Константинополя Церкви, що відродить славні традиції київського православ’я та об’єднає український народ. На чолі ж церковного корабля стоїть Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Вітаючи його з 70-річчям, “Україна молода” пропонує читачам інтерв’ю. На многая літа, владико!
 
Його Святість Філарет:
“Що людина не придбала б за життя, прийде час це віддавати”
 
– Ваша Святосте, які чинники будуть домінувати у житті людини в третьому тисячолітті, на що варто буде звернути увагу?
– Прогнозувати майбутнє – це не справа смертної людини. Але вже зараз зрозуміло, що в новому тисячолітті людству необхідно звернути увагу на духовні цінності. Хоч сьогодні їх ніхто формально і не заперечує, але мають вони переважно другорядне значення. Здається, людство, цивілізація, суспільство розвиваються, відбувається прогрес, а в той же час ми все більше стаємо на шлях самознищення. Це веде до спотворення людини як духовнотілесної істоти. Саме тому ми мусимо замислитися на межі тисячоліть над тим, чому ми святкуємо 2000-ліття Різдва Христового, що це за подія? Якщо Ісуса Христа вважати за звичайну особу (нехай навіть дуже обдаровану), то тоді він не приніс би таких кардинальних змін у історію людства. А вони відбулися. Християни сприймають Різдво як пришестя у світ Сина Божого та самого Творця. Він прийшов на Землю, аби оновити людську природу. Адже вона і створювалася для життя вічного, безсмертя та лише через гріх упала. Бог прийшов спасти людину від того, що вона сама, користуючись свободою, зробила гіркого та непоправного. Сам факт появи на землі Христа поставив на перше місце духовні цінності – віру в Бога. Вірити варто не тільки в те, що Він є, але й у те, що Він сказав про життя, в основі якого лежить Любов. Без любові духовного життя не може бути. Що людина собі не придбала б на землі, неминуче прийде час, коли їй доведеться з цим розлучитися. Тоді виникає питання, а навіщо стільки старань, така тяжка праця, якщо життя закінчується так швидко. Добре, якщо хтось проживе вісімдесят, дев’яносто, а може, й сто років, але ж помирають і в молоді роки. Треба замислитися над вічною проблемою смерті. Жити тільки в пам’яті людства немає жодного сенсу. Чи буде комусь легше від того, що він повністю зник і не існує, а залишиться тільки пам’ять у нащадків? І то – пам’ять тільки про одиниць, а мільйони відходять, не полишаючи за собою помітного сліду. Повертаючись до 2000-ліття Різдва Христового, скажу, що коли ми звернемося до духовних цінностей, матеріальні тоді стануть наслідком цього. Візьмімо нашу Україну. Без відродження духовності ми ніколи не вийдемо з тяжкого економічного становища, в якому опинилися. Розбрат у політичному середовищі, протистояння в суспільстві є наслідками бездуховності, егоїзму, безоглядної гонитви за матеріальними благами.
– Раніше з духовністю все було зрозумілим: існувала тоталітарна система, яка в цьому була не зацікавлена. А чому ж зараз, коли люди отримали більше свободи, так і не відбулося не тільки духовного піднесення, а навіть українське культурне відродження захлинається?
– Справа в тому, що наслідки духовності з’являються не через пару років. Треба згадати, що навіть за радянської системи у суспільстві був певний духовний рівень. Але тримався він на базі відродження та духовного піднесення кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століть. Тоді Церква мала великий вплив на життя народу. А Радянський Союз жив, використовуючи ці надбання, змушував працювати на себе інтелектуальну та творчу еліти, що виховувалися ще раніше. Давайте пригадаємо кінець імперії – вісімдесяті роки, коли корупція почала роз’їдати суспільство, йшла “урівнялівка”, люди перестали працювати, що врешті-решт призвело до безвиході. Старе покоління, виховане ще на дореволюційних традиціях, відійшло, й тепер суспільством і державою керують ті, хто формувався як особистість у 60–80-і роки. Маємо бездуховне середовище, що перейшло нам у спадок від тоталітаризму. Аби виправити ситуацію, потрібно виховати ціле покоління на засадах свободи та духовності, в умовах віри.
– Зараз деякі християнські Церкви багато говорять про концепцію соціального служіння. А як на це відгукується Українська Православна Церква Київського Патріархату?
– Соціальні вчення мають католики, протестанти, є воно й у православних. Але Православна Церква завжди на перше місце ставила духовність, і це не виключало соціального служіння. Хіба монастирі не захищали убогих, не опікувалися каліками та дітьми-сиротами? Вони відкривали школи, різні освітні заклади. На Русі просвіта ширилася за рахунок саме Церкви, що збирала бібліотеки. Візьмімо хоча б вчення святих отців. Наприклад, Іоан Золотоустий дуже багато говорить про соціальний захист людей.
– Вам як керівникові УПЦ Київського Патріархату, напевно, самому доводиться вирішувати чимало питань, пов’язаних із допомогою людям. А з якими думками, може, тривогами Ви зустрічатимете сьогодні своє сімдесятиріччя?
– Мене хвилює і буде хвилювати до кінця життя майбутнє Української Православної Церкви. Я все робив і буду робити, аби в Україні з’явилася єдина православна Церква. Озираючись назад, можу відверто сказати, що ніколи не розкаювався в тому, що пішов таким шляхом. Навпаки, в ті тяжкі часи (в 60-і роки антирелігійна пропаганда була найсильнішою) я вірив у правильність свого вибору. Вірив у те, що Бог є, і він обов’язково переможе, бо зло не може перемогти добро. Якби мені довелося починати життя, я пішов би тим самим шляхом. Звичайно, лише з деякими корективами.
– А який період життя був у Вас найщасливішим?
– Це коли я лише починав чернече життя в монастирі. Там я виконував послух, і ніщо, крім навчання, мене не хвилювало. Жодні земні думки не затьмарювали молитовного спілкування з Богом.
– Майже всі єпископи, що були з Вами в Російській Православній Церкві, зрадили Вас та сховалися за широкою спиною Московської Патріархії, як тільки Ви рішуче почали порушувати питання автокефалії. А як Ви оцінюєте вже нове покоління єпископів Київського Патріархату?
– Не треба забувати, що Церквою керує сам Ісус Христос. І тому він у кожен період історії виведе таку людину, яка буде достойна продовжувати церковну місію. У майбутньому, на мій погляд, знайдуться особи, що зможуть достойно вести церковний корабель.
– Вас у житті часто зраджували люди, яким Ви робили добро, навіть допомагали робити блискучу церковну кар’єру. З яким почуттям Ви дивитеся на те, як тепер вони вас лають?
– Скажу відверто, що у мене в душі до них немає ніякої ненависті. Я прощаю їм всю цю зраду. Я дивлюся далі – за межі земного життя, бо треба думати про вічне життя. А в нього не можна увійти зі злобою в серці, ненавистю. Маючи недобрі почуття у ставленні до ближнього, людина прирікає себе на біду, адже в Царство Боже не увійде нічого гріховного. На архиєреїв і духовенство, що зрадили мене та відреклися від ідеї створення помісної православної Церкви, я дивлюся як на тих, які не відають, що творять.
– Для Вас особисто патріаршество – це вінець слави, терновий вінець чи щось інше?
– Це дуже важкий тягар. Хто думає, що патріаршество – це почесті та слава, влада, той глибоко помиляється. Для того, щоб бути Патріархом, необхідно віддати себе в жертву служінню справі. Якщо ти відчуваєш, що здатний на це, то йди. Але треба мати ще й відповідні якості. Коли була моя інтронізація, я сказав, що за патріаршим куколем ховається терновий вінець.
– Знаю, що ще жива на Донеччині Ваша мати. Чи не від неї Ви берете духовну підтримку, і як вона взагалі поставилася до того, що Ви спершу стали ченцем, а потім єпископом?
– У моєму житті мати зіграла значну роль тому, що вона привела мене до церкви. Вона дуже релігійна людина, і в перші роки мого життя, в процесі оцерковлення, вона зробила багато для мене. Потім, коли я вже був у монастирі, вона не могла давати мені настанов. Мене, до речі, часто запитують, чому я став саме ченцем, в не простим священиком. Справа в тому, що тоді були важкі часи для духовенства (а я твердо вирішив зв’язати своє життя з Церквою), і тому, щоб бути вільним і не ризикувати життям інших людей, я прийняв чернечий постриг.
– Ви вже багато років працюєте на благо Церкви. Хто знає Вас ближче, дивується Вашій працездатності, попри вже поважний вік. Звідки у Вас береться стільки сил і енергії?
– Сказати, що я зовсім не втомлююсь, не можна. Але в сімдесят років я відчуваю себе працездатним, енергії достатньо. Чому так? По-перше, Бог дає здоров’я, сил, а по-друге, кожна людина повинна вести стриманий спосіб життя, поміркований. Необхідно спокійніше ставитися до навколишнього середовища. Треба пам’ятати: все минає, а тому те, що ви можете зробити, необхідно зробити, а на те, що зробити не можете, не варто напружувати себе. Господь сказав, що без Його волі й волосина не впаде з людської голови, й вона навіть на лікоть не додасть собі зросту. Дуже часто люди думають, що їм обов’язково потрібно зробити те або се. А якщо не дано це зробити? Також необхідно обережно ставитися до сучасного способу життя. Якщо ми говоримо про здоровий спосіб життя, варто утримуватися від пияцтва. А у нас думають, ніби радість життя полягає у влаштуванні бенкетів, пиятиці. Обов’язково необхідно щодня молитися Богові, звертатися до Нього по допомогу.
– Чи варто нам сподіватися на те, що хоча б на початку третього тисячоліття в Україні з’явиться єдина помісна православна Церква?
– Навіть до 2000-ліття вона могла б з’явитися, адже не все втрачено. Справа в тому, що для цього ґрунт уже підготовлений. Народ хоче мати єдину Церкву. Проти виступає тільки ієрархія Московського Патріархату. Саме їй необхідно усвідомити, що коли вона – в Україні, то повинна працювати на власну Церкву. Тут багато залежить від держави. Вона повинна створити сприятливі умови для об’єднання або хоча б не перешкоджати цьому. Мені багато хто з духовенства казав: як нам влада скаже, так ми і зробимо. Тому я мрію, аби Президентом України була людина, яка усвідомила б роль Церкви в державотворенні та пішла б шляхом допомоги Церкві в об’єднанні в єдину помісну Українську Православну Церкву.
 
Розмовляв Юрій ДОРОШЕНКО,
газета ”Україна молода”, 23 січня 1999 року