Одні вважають його відступником, інші – стовпом віри і зразком благочестя. Ця людина – Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України, священноархимандрит Свято-Успенської Києво-Печерської лаври Філарет. Незважаючи на зайнятість, Його Святість знайшов трохи часу, щоб відповісти на кілька запитань.
 
– На зміну примусовому атеїзму прийшла свобода віросповідання. Щось змінилося, на Вашу думку, у ставленні людей до віри в Бога?
– Звичайно, зміни дуже помітні. Скажу так: в Україні, на відміну від Росії, після, як ви кажете, примусового атеїзму збереглося набагато більше діючих храмів – десь шістдесят відсотків. Відповідно й більшість людей продовжували вірувати, незважаючи на офіційне ставлення влади до Церкви. До того ж значну частину московської релігійної еліти складали вихідці з України. За сім років незалежності у нас відбудовано тринадцять тисяч храмів, дві тисячі – будуються. Уявляєте? Люди, яким часто бракує найнеобхіднішого для життя, жертвують останні копійки на храм. Це свідчить насамперед про відродження духовності народу, про його ставлення до віри в Бога.
Варто також звернути увагу на вік парафіян. Серед них на сьогодні дуже багато дітей та молоді. А ще десять років тому більшість віруючих становили люди похилого віку. Є ще одна ознака часу – до Церкви прийшла інтелігенція, яка першою відвернулася від Господа наприкінці дев’ятнадцятого століття. А сьогодні подивіться: інтелігенція відвідує храми. Отже, зміни великі.
– Перший Президент України складав Присягу на Конституції, другий – на древній святій книзі. На якій саме?
– То було Пересопницьке Євангеліє – рукописна книга тринадцятого століття. Цій книзі немає ціни – як в історичному плані, так і в духовному. Вона зберігається в ЦНБ НАН України.
– Чи необхідна Україні одна державна релігія?
– Релігія повинна бути поза державою. Ми пам’ятаємо часи, коли держава диктувала Церкві свої правила. Ні до чого доброго це не призвело. Ще за часів правління Романових Церква, по суті, була одним з державних департаментів. Радянська держава, хоч і була атеїстичною, але теж використовувала віру в Бога у своїх інтересах. Церква не повинна займатися державницькими справами, у неї зовсім інше призначення, хоча її не можна відділити від народу і від суспільного життя.
– Зараз в Україну приїздить дуже багато місіонерів та проповідників. Як ви ставитеся до цього?
– В Україні є релігії, які існують віками. Вони мають під собою певне історичне підґрунтя і тісно пов’язані з історією нашої країни. Без них життя було б неповним. Через Церкву національна культура зберігає своє коріння. А нові релігійні течії цьому загрожують. Річ у тім, що їх характерною особливістю є протистояння традиційним Церквам, а також зомбування людей. Якщо українці підуть за цими проповідниками, то наша країна змінить своє національне обличчя, оскільки ті течії не мають національного коріння. Це – по-перше. По-друге, підпасти під вплив чергового місіонера страшно, бо тоді людина втрачає свободу, даровану їй Господом, вона починає залежати від волі цих проповідників, а не від Всевишнього. Не так давно ми позбулися “Білого братства”, але якою ціною?! Навіщо нам такі місіонери, через яких громадяни втрачають духовне і фізичне здоров’я? Адже до нашої Церкви неодноразово зверталися батьки тих нещасних дітей і слізно просили допомогти. Вважаю, що треба з осторогою ставитися до всіх таких проповідників. Я не проти місіонерства, але воно повинно бути нашим, традиційним.
– Як може протистояти цьому православ’я в Україні?
– У нашій країні три православні конфесії: Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Православна Церква Московського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква. Я неодноразово закликав усіх до примирення. Моя мрія – бачити всі православні Церкви об’єднаними в одну Церкву, бо тільки так вона може виконувати свою місію. Між християнами не повинно бути ніякої ворожнечі. Маю надію, що православні дійдуть згоди найближчим часом. А де згода, там важко прорости паросткам чужих нашому народові вірувань.
– Чи є якась різниця між великим храмом чи собором і невеличкою церквою? Адже бувають випадки, коли віруючі прагнуть потрапити у великий храм, хоча поблизу є невеличка церква?
– Ніякої різниці немає. Молитися Господу можна в будь-якій церкві, навіть удома. Якщо ваші молитви будуть щирими, Бог почує вас. Звичайно, коли приваблює інтер’єр чи хор саме цього собору, то йдіть у собор.
– Владико, які найвидатніші святі місця є в Україні?
– Києво-Печерська лавра, Почаївська лавра, Володимирський собор, нещодавно відбудований Михайлівський монастир. Усі храми, монастирі і лаври – це святі місця. Особливо ті, в яких зберігаються святі мощі. Так, у Володимирському соборі зберігаються мощі святої Варвари, у Києво-Печерській лаврі – мощі преподобних Антонія і Феодосія та інших угодників Божих. Почаївська зберігає мощі преподобного Іова. То були люди, які своїм життям заслужили, щоб Церква після смерті їх канонізувала. І люди звертаються до них з молитвами.
– Яке Ваше особисте ставлення до численних знахарів, цілителів, екстрасенсів?
– Негативне, бо вони не від Бога. Звичайно, є цілителі, які дійсно лікують. Це костоправи, знавці лікарських рослин. Все інше – не Господнє. От я вам розповім випадок з Кашпіровським, і вирішуйте самі. Він прийшов до мене ще до своїх виступів на телебаченні з проханням дати йому благословення. Я запитав, чи хрещений він. З’ясувалося – ні. Тоді я запропонував йому прийняти таїнство хрещення. На що отримав запитання: “Чи не втрачу я свою силу?” “Якщо вона від Бога – то ви станете ще сильнішим у лікуванні людей, а якщо ні – то ви її втратите”, – пояснив я. “Тоді я почекаю”, – відповів Кашпіровський. До речі, чи знаєте ви, що він все ж таки охрестився у Польщі і припинив займатися масовими спектаклями.
– Владико, чи є у Вас захоплення, улюблені заняття? Взагалі, як ви відпочиваєте?
– У мене є одне захоплення – Церква. Люблю читати книжки. Газети читаю обов’язково, дивився б телевізор, та не можу. Бо таке показують, що соромно. Проте на все це майже немає часу, оскільки я зайнятий церковними справами сім днів на тиждень. У мене немає якихось певних вихідних. Тільки інколи випадають більш-менш вільні хвилини. Іноді відпочиваю на дачі. А до санаторіїв не їздив ніколи, до пансіонатів також. Раніше, як розумієте, мені ніхто путівки не дав би, а сьогодні – вже не маю ні часу, ні бажання.
– Якщо молода людина бажає стати священиком, що для цього потрібно? І як Ви самі стали священнослужителем?
– Я народився на Донбасі, в сім’ї шахтаря. Бажання присвятити своє життя Господу прийшло після загибелі мого батька на фронті у 1943 році. Багато читав духовної літератури, особливо Святе Письмо. Вступив до Одеської семінарії, згодом вчився у Московській академії, де опісля викладав і був її ректором. А молодим людям хочу сказати одне – священиком можна стати за покликанням Божим. Якщо не відчуваєте покликання, керуєтеся помислами про кар’єру, не треба ставати на цей шлях, бо з вас не вийде доброго пастиря.
Семінарії є в Києві, Луцьку, Івано-Франківську, Львові, богословські факультети – при Чернівецькому університеті, в Одесі. Для того, щоб вступити до семінарії, необхідно мати середню освіту і скласти іспити. В Україні існують також дві Академії – у Києві і Львові.
– І останнє запитання: чи зможуть бути в Україні жінки священиками, адже в Англії таке можна бачити нерідко?
– В Англії – можливо, а у нас ні в якому разі. Жінка посідає важливе місце в суспільстві, бо є матір’ю життя. Згідно з Божественним призначенням вона – помічниця чоловіка, і не може бути главою нормальної здорової сім’ї. Жінка не може стати православним священиком, бо це суперечить православному віровченню.
 
Газета “Іменем Закону”, № 1, 5 січня 1999 року