Смертна кара – покарання чи помста?
Чи несе відповідальність народ за гріхи влади?
 
Застосування смертної кари вже не перший рік є предметом запеклих суперечок у нашому суспільстві. Для одних – це перепона на шляху України до цивілізованої Європи. Для інших – узаконене (і від того ще страшніше) душогубство. Ще для когось – найвищий вияв справедливості, найефективніший засіб захисту правопорядку... Прихильники кожної точки зору безцеремонно маніпулюють аргументами типу “народ вважає” чи “прості люди вимагають”, хоча насправді нікого думка простої людини не цікавить, бо ніхто її не досліджував і не вивчав. “Вокс популі” елементарно підмінюється тенденційно підібраними “вуличними” інтерв’ю. А на вулиці чого тільки не почуєш...
Одним із факторів, що реально об’єднує значну частину громадян України, є християнство. Навіть за умов існуючих міжконфесійних протиріч залишаються непорушні моральні й духовні цінності, довкола яких об’єднаний хрещений люд. Тому вельми цікавим видається погляд на проблему офіційних церковних діячів. Отже, пропонуємо читачам розмову з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом.
– Ваша Святосте! Одними з перших слів, які засвоює людина, що сповідує християнську віру, є імператив “Не убий!”.
– Це божественна заповідь, порушувати яку є великим гріхом. Суть її полягає в тому, що життя людині дав Бог, і лише він може її позбавляти життя. Ісус Христос поглибив цю заповідь, пояснив, як нам слід її розуміти. До пришестя Христа порушенням заповіді вважалося лише саме вбивство. Спаситель же говорить, що таким самим гріхом є і гнів, оскільки він призводить до вбивства. І це твердження буде актуальним аж до другого пришестя.
– Тим не менше, протягом століть Церква мирилася з існуванням кари на смерть.
– Поки у світі існує зло, з ним треба боротися. Хто це повинен робити? Якими засобами? Компетенція, так би мовити, тут завжди була поділена. Церкві підсудні моральні гріхи, а державі – кримінальні. У Русі цей поділ завжди був дуже чітким. Апостол Павло каже, що держава отримує від Бога меч, і цим мечем повинна Йому служити, захищаючи добро. Так, забирати життя в людини не має права ніхто. Але це необхідно пов’язувати і з необхідністю захисту життя інших людей. Якщо ми будемо захищати життя душогубів і не дбати про безпеку нормальних людей – це не менший гріх. І відповідальність за нього перед Богом – не менша.
Коли князь Володимир прийняв християнство, він дуже поблажливо ставився до злочинців, убачав свій християнський обов’язок у тому, щоб усіх прощати. Кількість розбійників вельми збільшилася – і єпископи почали дорікати князеві, що той не виконує свого обов’язку перед народом. Він дивувався і не міг зрозуміти. Тоді йому пояснили, що справа Церкви – прощати, а володаря – карати злочинців і захищати невинних, бо Бог дав йому меч і дав право його застосовувати.
– Тобто ви вважаєте, що за певних обставин смертна кара може бути виправдана?
– Смертна кара як акт помсти під виглядом правосуддя не має виправдання. Але, коли вона в силу обставин є єдиним засобом надійного захисту суспільства, відмовлятися від неї не слід. Скажіть, чи дає наше законодавство гарантію, що запеклий душогуб не вийде на волю, озлоблений до краю роками ув’язнення, і не вб’є невинну людину?.. Немає такої гарантії. Гірше того, максимум через 15 років це станеться. Кого тоді звинувачувати? Не вирішить проблеми й просте запровадження довічного ув’язнення. До того часу принаймні, поки не буде ліквідована можливість його передчасного припинення завдяки юридичним хитрощам. А для цього слід по-новому будувати всю законодавчу систему – щоб людина, яка може виправитися, мала шанс повернутися до нормального життя, а запеклий злочинець – у жодному разі не опинився вдруге серед людей. В ідеалі це можливо. Однак до ідеалу нам ще дуже й дуже далеко. Як не парадоксально, але надмірний лібералізм до злочинців може принести не менше лиха, аніж надмірна жорстокість. Про повну відмову від смертної кари можна буде говорити лише тоді, коли нам вистачить мудрості знайти золоту середину.
– Однак хіба сам по собі акт позбавлення життя, узаконений державою, не є злом? Чи не примножує він зла у світі? Чи не стає нехтування безцінним даром життя причиною подальших злочинів?
– Безсумнівно, це зло. Але інколи менше. Коли на рідну землю нападає ворог, хіба ми не вбиваємо його? Хіба можна було перемогти фашизм, не беручи зброї в руки? Хіба покидьок, що кидається з ножем на беззахисну жінку і мордує її задля марного гроша, – не такий самий ворог? Хіба він не заслуговує смерті?
– Де ж межа?
– Саме в цьому й полягає вся складність поставлених вами запитань. Цих запитань – десятки, а правильної відповіді, яка зняла б усі моральні проблеми, ще ніхто не зайшов. Ось, приміром, чи можна вважати, що 40–50 років в умовах сьогоднішніх наших в’язниць – гуманніше покарання, аніж кара на смерть? Чи спроможні ми сьогодні забезпечити мінімально людські умови для довічно ув’язнених, а не перетворювати покарання на нескінченну тортуру? Бог не велів убивати, але ж він і не дозволяв знущатися – навіть над найбільшими злочинцями.
– А як інший “бік медалі”? Непоодинокі випадки, коли згодом виявляється, що людина, котру було страчено, злочину не вчинила?
– Це найголовніший аргумент на користь скасування смертної кари. І заперечити його неможливо. Але, як я вже казав, простих відповідей на ці запитання не існує. По суті йдеться про два різних питання. Перше – це коли сталася ненавмисна судова помилка. Цього ніколи не можна виключати повністю. Тому, повторюю, суспільство мусить прагнути до створення таких умов, коли зможе з повною безпекою для громадян відмовитися від найвищої міри покарання. Поки це неможливо, гріх за таку помилку лягатиме на того, хто її вчинив, тобто на суддів, які нестимуть відповідальність перед Богом. Натомість, коли йдеться про зумисні “помилки”, про необ’єктивність суддів, слідчих, обвинувачів, коли корпоративні чи меркантильні причини беруть гору над принципами справедливості, то відповідальність лягає не лише на безпосередніх винуватців такого злочину, а й на усіх нас, громадян цієї держави.
– А громадяни тут до чого?
– Усі ми добре знаємо, що наші суди далеко не завжди є такими незалежними, непідкупними, непідвладними та справедливими, як це мало б бути в нормальній державі. І не лише суди, а всі, хто причетні до виміру й дотримання справедливості – від законодавців до простих міліціонерів. Хто ж у цьому винен? Хто повинен нести покарання? У чому причина? Головна наша біда – у бездуховності й аморальності, які дуже глибоко вразили суспільство за роки тотального богоборства. Такі речі лише на перший погляд проходять безкарно. Насправді розраховуємося за них і ми, і наші діти від цього потерпають. А ціна за втрату духовних орієнтирів дуже висока. Ось лише один приклад. Згадайте тридцяті роки. Людиновбивство заведене в ранг державної політики, церкви руйнують, духовенство жорстоко переслідують та знищують. Так, рішення приймали одиниці, виконувала їх незначна меншість. Але більшість – мовчала. І не лише мовчала, але й плескала в долоні, коли з церковної бані на землю падав чесний хрест, танцювала, засліплена лукавим, на руїнах храмів... А через декілька років розпочалася страшна війна, і ті, що вчора тішилися, плакали кривавими сльозами над похоронками своїх найближчих. Не бачити прямого зв’язку між цими подіями може лише сліпий або затятий атеїст.
Усім відомо, що порушення законів природи призводить до страшних екологічних катастроф. Чорнобиль – лише одна з них. Так само порушення законів моралі й духовності стає причиною тяжких злигоднів і поневірянь. Коли такі порушення масові й регулярні – катастрофа набуває вселенських масштабів. Ось ми, наприклад, поступово вчимося шанувати заповідь: “Не убий!” Але подивіться, скільки наших співгромадян будують власне “світле майбутнє”, нехтуючи заповіддю: “Не укради!”. Або ж сама держава чинить один із смертних гріхів, затримуючи чесно зароблену людську платню. І не треба казати, що грошей немає. Так не буває. Якщо люди працюють, значить, вони певні цінності створюють. Інша справа, що ці гроші, які вони заробили, не в ті руки потрапляють. І повсякденність та масовість цих неподобств обов’язково виллється у нові випробування. І триватиме це доти, поки не очистимося і не почнемо жити згідно з сумлінням.
– Де ж вихід із цього кола?
– Головне завдання Церкви – учити людей жити за совістю, тобто по-Божому. Лише в зміцненні моралі особистої та суспільної – шлях до достойного життя на землі та спасіння душі після смерті. Сьогодні недостатньо просто чесно жити. Обов’язок кожного християнина – сіяти зерна добра довкола себе – і словами, і, головне, вчинками. Особливо важливим є утвердження високих моральних принципів на рівні державної влади. Адже не секрет, що й понині на високих постах чимало людей далеко не бездоганних. Зокрема, багато керівників, перефарбувавшись зовні, як були, так і залишаються в душі безбожниками. А людина, яка не служить Богові, не служить добру, ніколи не буде вірно служити народові й дуже легко піде в услужіння золотому тільцю. Сама по собі влада – це велика спокуса зробити щось не для загалу, а для себе. І без твердих моральних засад, без істинної духовності боротися з такою спокусою безнадійно.
Цим повинен керуватися кожен громадянин, віддаючи голос за того чи іншого претендента “на булаву”. Якщо ти проголосував, приміром, не за достойну людину, а за подачку, за пару кілограмів цукру чи борошна, то вчинив гріх. І річ навіть не в тім, що свою “щедрість”, опинившись при владі, ця людина стократ компенсує з твоєї ж кишені. Гірше те, що таким чином ти підриваєш і без того хиткі моральні підвалини свого суспільства, тобто руйнуєш поволі дім, у якому жити не лише тобі, а й нащадкам. Тому одним із перших кроків до нормального життя, до повернення достоїнства, справедливості та достатку має бути повернення до пріоритету духовного над матеріальним. Лише тоді, коли, йдучи на вибори, громадянин керуватиметься своєю совістю, а не користю, коли обиратиме людину, а не гаманець, у нас з’явиться реальна надія на добрі зміни.
 
Газета “Час”, 8–15 жовтня 1998 р.,
розмову вів Андрій ПАНЧИШИН