Ми звикли ставитися до високих церковних ієрархів, як до людей не від світу цього. Між тим, вони є земними людьми, щоправда, як на світський погляд, трохи незвичайними. Ми пропонуємо розмову з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Владика відповідає на дещо несподівані для його духовного сану запитання. Якою є самооцінка Патріарха? Саме з цього запитання розпочалося це невеличке інтерв’ю.
– Я не можу дати собі характеристики. Коли бачу, що людина робить погано, – осуджую. Наприклад, хлопець і дівчина цілуються на вулиці – це ж негарно. Інтимні почуття на те й інтимні, щоб не виявляти їх перед усіма. Швидше, це невихованість, тому що треба знати, де й що робити. Також дуже осуджую дівчат, які курять. Вони не мусять цього робити, адже як майбутні матері вони повинні турбуватися про своє здоров’я. Зараз майже всі курять, п’ють, багато молодих людей вживають наркотики. Я можу написати про це, сказати у проповіді, звернутися через радіо, телебачення, а підходити до кожного й казати: “Ви робите погано”, я не можу. Тому що людина має свободу вибору. Також намагаюся бути вимогливим, добрим, співчутливим. Моє становище вимагає працювати майже без вихідних.
– Невже не відпочиваєте?
– Чому ж, відпочиваю. На те й ніч, щоб відпочивати. У цьому році я кілька тижнів лежав у лікарні, й це можна назвати відпочинком. За все своє життя жодного разу не був у санаторіях. Ось в Одесі є дача й монастир на березі моря. Я там був і навіть у морі купався, але було це років 15 тому. Я ніколи себе не жалію. Для діла віддаю себе повністю.
– Ви згадали про наркотики. Чи не створює Церква реабілітаційних центрів для наркоманів?
– У нас таких центрів немає, цим займається держава. Церква ж своєю діяльністю підтримує тих, хто безпосередньо цим займається. А щодо створення подібних центрів у майбутньому, то Церква не має такої можливості. Це не медична установа, а Церква. Коли до нас звертаються, ми допомагаємо. Роз’яснюємо, що цим не можна займатися, що вони повинні звернутися до лікаря. Самим центрам допомагаємо грішми, продуктами, чим можемо.
– Чому Ви вирішили стати священиком?
– У нас сім’я була віруючою, а після того, як загинув у 1943 році батько, я став активно відвідувати церкву, читати духовну літературу. За це мене виключали зі школи, але переконати не могли. До школи приймали назад, тому що сім’я велика – нас четверо братів, та й мати сама залишилася. Ми були сиротами, бо батько загинув на фронті. А далі після закінчення школи та семінарії я став священиком.
– Брати теж присвятили своє життя Церкві?
– Вони, хоч і віруючі, але пішли іншим шляхом. Один став льотчиком, другий – інженером на шахті, третій – також інженером, але на цементному заводі.
– У них, мабуть, сім’ї, а Ви самі не хотіли мати свою?
– Ні. Якщо я вирішив іти цим шляхом, а рішення було прийнято в ті тяжкі для Церкви часи, й знав, що може бути все, із сім’єю не хотів зв’язуватися. Вирішив служити тільки Церкві.
– Як ставитеся до теперішньої молоді?
– Ви бачите, як живе молодь? Я, як людина духовна, церковна, так жити не можу. Проти цього виступаю і вважаю, що це є порочний спосіб життя. Ми закликаємо всіх до здорового способу життя, жити за совістю, а совість потрібно очищати, щоб вона говорила. Бо дуже часто її заглушують, і вона мовчить, глуха й безмовна. Ось тоді губиться різниця між добром і злом.
– Як Ви ставитеся до пожертв нечистих на руку людей?
– Вони можуть жертвувати, навіть якщо придбали гроші неправедним шляхом. Можуть жертвувати не тільки на церкву, а й бідним людям. Якщо ж дають на церкву, то до цього їх спонукають їхні релігійні почуття, бажання допомогти. Зараз на гроші, надані в тому числі і такими людьми, збудовано понад 1300 церков – і це за період 7–8 років.
– На що живете Ви?
– На зарплату. Я ось отримую 300 гривень, і мені цього вистачає. Купую одяг, їжу, допомагаю матері. Вдома ходжу ось у чому, ви бачите, а в місто іноді вдягаю костюм.
– І багато у вас костюмів?
– Та ні, небагато (сміється). Я більше ходжу в духовній одежі: підрясник, ряса. Це наша традиція, інакше кажучи, статут.
– Їжу самі собі готуєте?
– У нас тут є кухня, і я там харчуюся. А щоб самому готувати, так у мене часу немає. Хіба що можу там чай собі зробити, а так цим не займаюся. Хобі у мене немає, і взагалі в мене нічого, крім Церкви, немає. Навіть у дитинстві нічим не захоплювався. У ті тяжкі довоєнні й післявоєнні роки мені треба було допомагати матері вижити.
– Ви маєте охорону?
– Яка охорона? Мене Бог охороняє. Я не боюся смерті. Припустімо, мене хтось уб’є, так яка йому від цього користь? Якщо Бог захоче, щоб мене вбили, виходить, Він покликав мене до Себе. Однаково колись вмирати. Треба не шукати смерті, але й не боятися її.
 
Газета “Україна молода”, 8 жовтня 1998 р.,
Павло МАГДЕНКО