Ексклюзивне інтерв’ю блаженнійшого Філарета, місцеблюстителя престолу Української Православної Церкви Київського Патріархату
Понад 1000 літ сповідує український народ православну віру. Перші 700 років, до її поневолення, Українська Церква стояла на чітких національно-патріотичних засадах. Коли вона була осередком людського буття, творчість українського народу сягала вершин. Навіть у найтяжчі часи Церква, як православна, так і греко-католицька, була для нього джерелом національної самобутності, духовності і культури, охороняла від денаціоналізації. Коли ж Церква занепала, над народом нависла загроза виродження. Протягом майже 300-літнього підневільного життя в Україні майже повністю знищено всі ознаки національної самобутності Української Церкви, її традиційну близькість до народу.
На сьогоднішній день в Україні три православні Церкви. Це передусім Українська Православна Церква Київського Патріархату, що постала на об’єднавчому Соборі 25–26 червня 1992 року, Українська Автокефальна Православна Церква (в тій частині її, що не побажала приєднуватися), а також Українська Православна Церква Московського Патріархату – це залишок тієї Російської Церкви в Україні, яка 1686 року фактично ліквідувала автокефалію Української Церкви.
Вже кілька років у надрах українського суспільства кружляє ідея створення єдиної Української Православної Церкви з єдиним центром у Києві. А останнім часом вона буквально витає в повітрі. Можливо, до цього підштовхує інтуїтивне усвідомлення того, що духовна роз’єднаність народу, підсилена політичними факторами, неструктурованістю суспільства, підривною роботою номенклатурно-мафіозних структур є серйозним гальмом на шляху розбудови сильної держави з національним буттям.
Цілком очевидно, що об’єднавчий процес, який, безперечно, триває, отримав новий імпульс після трагічного похорону Святійшого Володимира. Після кончини Патріарха одні бачать у ролі об’єднавчого фактора (а отже – і на патріаршому престолі) митрополита Філарета, інші знову наполягають на тому, аби місцеблюститель відмовився виставляти свою кандидатуру, не бажаючи прощати Філаретові його минулого. При цьому можна лишень здогадуватися про численні “підводні течії” цієї справи.
Як би то не було, але саме Філарет волею долі сьогодні опинився в центрі православного життя в Україні. А центральними питаннями цього життя нині є питання об’єднання православних Церков з єдиним центром – Київським Патріархатом.
– Чи спроможна сьогодні УПЦ Київського Патріархату на такий чин? В якому стані перебуває вона зараз?
– За час, що минув після 1992 року, наша Церква значно зміцнилася і зросла. Передусім збільшилася кількість парафій. Якщо в 1992 році в Києві єпархія об’єднувала 50 парафій, то зараз має понад 200. Стільки ж і Волинська єпархія – проти 14 у тому ж таки році. Рівненська мала 20, зараз – 180. Не кажу вже про Дніпропетровськ, Одесу, Миколаїв, де хоч і невеликі єпархії, але вони є. Але не це головне. Головним є те, що на боці Київського Патріархату 75 відсотків православного населення України. Опитування проводилися двічі – на початку 1994 року і в цьому році.
Проводили ці дослідження спеціалісти відповідних інституцій з Мюнхена та Києва. У перших такий результат: 49,7 відсотка опитаних підтримують Київський Патріархат і 16 відсотків підтримують Московський Патріархат. А ось – відповідно – цифри київського опитування: 29,3 і 10 відсотків. Отже, за обома опитуваннями пропорції майже однакові. Якщо брати православне населення за одиницю, то виходить, що на боці Київського Патріархату більшість, а це відповідає підсумкам референдуму 1 грудня 1991 року. Поглянемо тепер на такий показник, як чисельність вищого духовенства. У 1992 році в Київському Патріархаті було 13–14 архиєреїв. Сьогодні їх 24. Незважаючи навіть на те, що одні померли, а інші перейшли до Москви. Маємо 5 духовних семінарій, академію. Це більше, ніж у Московського Патріархату.
– Блаженнійший, отож чи не здається Вам, що політика і Церква в нашій державі надто зблизилися? Вочевидь Церква є надто заполітизованою. Зрозуміло, що на певних історичних етапах, у період смути, Церква й держава мають бути близько. Сьогодні – саме такі часи. Та не бачимо отого балансу, що так необхідний при цьому. Цілком можливо, що саме це й стало однією з причин трагедії “чорного вівторка” (даруйте, як ми й домовлялися, не будемо торкатися в розмові цієї важкої теми). Та ось ще запитання: чи не заважає все це місійності Церкви, чи не протирічить самому духові її?
– Саме за таких умов, про які ви щойно оце сказали, поза політикою Церква не може бути. Тобто саме тоді, коли держава будується, поки не створена в Україні незалежна православна Церква, України незалежної не буде. Це, звичайно, не максима, тому не треба сприймати сказане дослівно, – гадаю, зрозуміло, про що йдеться. Ви скажете, що, мовляв, це не економіка... Так, правильно. Але економіка у нашому світі сьогодні незалежна, а завтра може стати залежною. Так само й сьогоднішня наша армія, і навіть ще більшою мірою. А ось коли Церква відокремлюється, то назад її вже ніхто не затягне. Тому й спротив, тому й не хочеться їм втрачати своєю влади над українськими віруючими, втрачати можливість дальшої духовної колонізації в Українській державі. Хотів би ще навести такий приклад: згадайте, яку вирішальну роль відігравала Церква – саме вона! – в час, коли на руїнах Оттоманської імперії утворювалися на Балканах нові держави. Наша молода держава може живитися тільки з духовних джерел єдиної Української Православної Церкви, національної за духом і буквою.
– Після Всеукраїнського Православного Собору 1992 року, та й зараз також, часто можна почути твердження про начебто неканонічність того об’єднання. Те саме нерідко говорять сьогодні і про майбутнє об’єднання в одну Українську Церкву, що Ви можете сказати на це?
– А що таке неканонічність? Це, вибачте, для нерозумних. Коли таїнство відправляється, то більше нічого не треба: Церква існує де-факто – літургія, хрещення і т. ін. Визнання автокефалії УПЦ Київського Патріархату є другорядним. Для нас завдання – побудувати помісну Церкву. Зруйнувати Московський Патріархат в Україні всіма силами. Там добре усвідомлюють неминуще значення становлення незалежної від Москви Церкви в Україні.
– Певно, є ще й чисто меркантильний аспект...
– Це питання особливе, воно заслуговує на окрему розмову. Тому приведу лише кілька фактів. Приміром, Данилів монастир у Москві реставрували значною мірою за кошти з України. Готель побудували там – теж. На кошти українських єпархій у 40-х роках відбудована Сергієва лавра. Кожна єпархія відраховувала на утримання Московського Патріархату частину своїх прибутків. Але головний прибуток – від церковних свічок, начиння, духовної літератури. Їх везуть сюди, а гроші – туди. Коли я став предстоятелем, то припинив переказування коштів. Патріарх Московський був цим дуже невдоволений.
– Що Ви можете сказати про ставлення інших православних Церков до об’єднання?
– Гадаю, вони розуміють, що майбутнє – за Київським Патріархатом, що потрібна одна сильна Церква. Але, на жаль, переговори з УАПЦ посуваються повільно. Ярема ставить умови, які, розуміє він це чи ні, об’єктивно вигідні Москві. Наприклад, ось таке: нехай усі три Патріархи знімуть із себе повноваження. А що ж тоді станеться з нашою Церквою? Але це не думка Яреми, це російські спецслужби підсовують. Москва хоче будь-якими способами мене усунути.
Хочу підкреслити ще раз: майбутнє суверенної Української держави безпосередньо пов’язане з існуванням єдиної національної помісної Церкви.
– Дякую за розмову.
 
Газета “Чорноморські Новини”, 4 жовтня 1993 року,
інтерв’ю провів Р. КРАКАЛІЯ