Українські куранти на Михайлівській площі починають день із гімну України
 
Дзвони на Русі задзвонили, починаючи з ІХ століття. Тоді ж почали споруджувати для них спеціальні баштоподібні муровані або дерев’яні споруди – окремо від храму чи як його частину, – і споруди ті стали називатися дзвіницями. Перший ярус дзвіниці – комора або проїзна брама, горішній – для дзвонів. До всього ж дзвіниці відігравали (і відіграють) важливу архітектурно-мистецьку роль у містобудуванні. Дзвони виготовлялися в основному з бронзи, їх здебільшого оздоблювали карбуванням, і вони ставали витворами ливарного мистецтва.
Задзвонили в усі дзвони...
Таке в Русі-Україні траплялося на великі свята, коли передзвін-благовіст линув з усіх дзвіниць та бань і плив над містом світлою надією, єднаючи, очищаючи душі людські.
Сьогодні у Києві задзвонили теж на велике свято – на свято відродження нашого, національного і духовного. І лунає той малиновий дзвін з Михайлівської площі. Так її назвали після того, як тут було споруджено Михайлівський монастир – одну з наших національних святинь. Цього року первісному соборові виповнилося б 890 років.
Не виповнилося... Михайлівський собор збудував у 1108 році онук Ярослава Мудрого князь Святополк-Михайло Ізяславович. (З ХІІ століття монастир став місцем поховання князів.) Його стіни прикрашали унікальні фрески та мозаїки. Собор (як і монастир у цілому) благополучно простояв 132 роки, а тоді над ним нависла перша смертельна небезпека – коли орди Батия захопили й сплюндрували Київ. Але в тій страшній азіатчині, яка все спопеляла, руйнувала і вбивала, собор все-таки уцілів. І відтоді став зватися Михайлівським Золотоверхим...
Після нашестя татаро-монголів, оновлений, він простояв ще 696 років, звеселяючи серця русичів-українців, несучи слово Христове, вселяючи надію, віру і любов, аж доки не нависла над ним небезпека, ще страшніша за татаро-монгольську навалу. Те, що пощадили свого часу дикі руйнівники хана Батия, не пощадили сталінські сатрапи. Збереглися суворо утаємничувані раніше протоколи засідання Політбюро ЦК КП(б)У. Ось протокол № 5 від 27.03.1934 року з підзаголовком “Питання, вирішені опитом членів ПБ ЦК КП(б)У за період від 15 по 29 березня 1934 р.”.
“46. Питання Києва. Відповідно до постанови ПБ з 18 лютого про нове будівництво центральних установ в районі Софійської площі і Михайлівського монастиря (після перенесення столиці УРСР з Харкова до Києва. – В.Ч.) запропонувати ВУЦВКу видати постанову (без опублікування в пресі) про знесення Михайлівського монастиря. Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор”.
З Ленінграда приїхала бригада “спеціалістів” і обібрала до нитки приречений собор: коштовні ритуальні предмети, книги, старовинні ікони, візантійська мозаїка, настінні розписи ХІІ ст. (як гадають знавці, виконані легендарним художником Київської Руси Аліпієм), мозаїчне зображення святого Дмитрія Солунського – все це й багато іншого було тоді ж вивезене ніби для тимчасового показу до Ленінграда (Російський музей) та Москви (Третьяковська галерея).
У 1936 році Михайлівський Золотоверхий монастир був висаджений “сатанинськими динамітами” (О. Гончар) у повітря. Вибух був такої сили, що Київ здригнувся, як від землетрусу.
На місці знищеного Михайлівського монастиря мала бути Радянська площа, а на ній (протокол № 10 засідання політбюро ЦК КП(б)У від 31 травня 1934 року) вирішили спорудити пам’ятник Леніну-Ульянову висотою аж до 50 метрів – звичайно ж, із простягнутою рукою, яка мала вказувати людству шлях “у світле майбутнє”.
Відтоді 62 роки на місці монастиря ріс бур’ян, серед якого виднілися підмурівки знищеної святині. У 1993 році вже в незалежній Україні було створено Громадський фонд з відродження Михайлівського Золотоверхого. Вже тоді вірили, що це диво відродиться, як легендарний птах Фенікс із попелу.
Минуло ще тяжких п’ять років.
Із інтерв’ю Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета для “Літературної України” (вересень 1998):
– Ваша Святосте, яка доля вивезених до Росії у 1934 році унікальних реліквій Михайлівського Золотоверхого монастиря?
– Ці безцінні творіння українського народу перебувають у Росії й досі – ось уже впродовж 64 років. І ніхто їх не повертає Україні. Цим питанням займалася спеціальна Комісія з повернення цінностей. Ніби ж наш Президент звертався з цього приводу до російського, останній обіцяв повернути забране, але обіцянки так і залишилися обіцянками.
– 30 травня 1998 року Ви освятили дзвіницю Михайлівського Золотоверхого. Чи довго її відбудовували?
– Близько дев’яти місяців. Це – точна копія. Споруджувалася за тими ескізами, що збереглися.
– Із яких споруд складається монастир?
– Із собору, дзвіниці, трапезної церкви Іоана Богослова і кількох корпусів. Монастир відбудовується за кошти міста. Шостий корпус, де розмістяться духовна академія та семінарія, ми ремонтуємо. Для відновленої дзвіниці Київська Патріархія зібрала загалом 62 тисячі доларів США. Ці благодійні кошти були зібрані серед української діаспори в США протягом 1997–1998 років. Заокеанські українці збирали гроші не від великого багатства, ними керувала любов до України, і від цього їхній внесок стає ще більш цінним. Імена жертводавців записані в диптих Михайлівського монастиря на вічне поминання. Зібрані гроші ми передали свого часу управлінню охорони пам’яток на придбання баштового годинника та електронного пристрою (комп’ютера) до дзвонів для забезпечення музичного супроводу годинника на дзвіниці монастиря. Комп’ютерне обладнання виготовили в Австрії, дзвони відлиті в Україні. Їх тридцять – різних розмірів, різної ваги. Це чи не єдина в Європі дзвіниця, яка має повну гаму, повний звукоряд.
– І всі вони вмістилися на одному ярусі дзвіниці?
– Так. Вага найбільшого дзвону – 8 тонн, а найменшого – кілька десятків кілограмів. Всього, як я сказав, дзвонів 30. Комп’ютер керує автоматикою, і кожну годину впродовж доби дзвони відбивають певну мелодію. Починають о шостій ранку – звучить Гімн України, потім “Молитва за Україну”, далі лунають і церковні, й народні мелодії. Тепер це наші національні українські куранти. Повністю ж Михайлівський Золотоверхий монастир буде відновлено в листопаді 1999 року до свята архистратига Михаїла.
Із слова Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, виголошеного при освяченні дзвіниці Михайлівського монастиря: “Премудрий Соломон сказав: є час розкидати каміння і є час збирати каміння. Сьогодні ми не тільки збираємо каміння, що розкидали наші батьки. На наших очах Господь творить чудо: ми є учасниками освячення дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря. Коли в 1936 році була по-варварськи зруйнована національна святиня українського народу, ніхто тоді не повірив би, що Господь через своїх людей, які є знаряддям у руках Божих, відтворить цю святиню. В роки руйнації падали хрести і дзвони. Михайлівський собор був висаджений у повітря. Знищена святиня, а люди раділи і сміялися, вони святкували свою перемогу. А через п’ять років почалася війна, і ті ж самі люди плакали і ридали.
Сьогодні ми святкуємо перемогу добра над злом, любові над ненавистю. Указ Президента України Леоніда Кучми став початком відродження наших святинь, а Олександр Омельченко втілив цей Указ у життя... Відтворення Михайлівського монастиря – це дар українському народу до 2000-ліття Різдва Христового.
Без покаяння перед Богом у гріхах минулих десятиліть Україна не встане з колін. Відтворення Михайлівського монастиря – це перший плід такого покаяння. Україна воскресне! Вийде із кризи її економіка. Прийдуть добробут, радість і мир на нашу багатостраждальну землю. Для Бога все можливе. Сьогодні ми є свідками Божого провидіння і його всемогутності. Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з усіма нами!”
Відновлення Михайлівського Золотоверхого триває повним ходом. А дзвіниця його, світло-блакитна, осяйна, стрімко здійнялася в київське небо своєю золотою банею з хрестом.
Красива і велична наша відновлена святиня. Наче летить у небо, як летіла ще в давні часи наших пращурів. Михайлівська площа добре впорядкована, вимощена світлою плиткою. На ній відчуваєш себе, як на святі – попри всі негаразди. І дзвонять тридцять дзвонів на її дзвіниці, ніби провіщаючи: настав час нашого духовного прозріння й відродження.
 
Газета “Літературна Україна”, 1 жовтня 1998 р.,
Валентин ЧЕМЕРИС