На прохання „Української Газети” своїми роздумами про 1997 рік та надіями на 1998-й ділиться Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ.
 
У цілому за 1997 рік Київський Патріархат зміцнився. Чому? Тому що він висунув ідею утворення в Україні ЄДИНОЇ Української Православної Церкви. Проти цієї ідеї ніхто не може виступати. Усі, хто вірить і хто служить Богу, хто любить Україну, бачать, що протистояння призводить до ворожнечі між православними, між українцями. Прості люди хочуть об’єднання, утворення ЄДИНОЇ Церкви. І духовенство теж це підтримує. Щоправда, не все. Але розумні, патріотично налаштовані священики-прагматики бачать, що ідея ЄДИНОЇ Української Церкви – здорова ідея.
Більше того, уряд і сам Президент не раз заявляли про необхідність утворення ЄДИНОЇ Української Православної Церкви. Владні структури чудово розуміють, що ЄДИНА Українська Православна Церква буде консолідуючою силою в нашій державі. Це буде духовна сила, моральна сила, що об’єднає український народ в одне ціле. І що цікаво: вголос ніхто не виступає проти ЄДИНОЇ Української Православної Церкви. Якщо хтось і проти в душі, то сказати про це не наважується, бо тільки ворог може заявити, що він проти ЄДИНОЇ в Україні Церкви.
Та постає запитання: якщо всі за ЄДИНУ Українську Церкву, то чому ж її немає? А тому, що наша верхівка тільки декларує і нічого не робить для цього. Для об’єднання треба працювати. Серед тих, хто найбільше чинить опір об’єднанню, – Московський Патріархат в особі митрополита Володимира (Сабодана) і деяких шовіністів-архиєреїв, як, наприклад, одеський Агафангел, сумський Іоанафан, полтавський Феодосій та інші. Вони виступають за об’єднання Церкви. Але яке об’єднання? За об’єднання з Москвою. Тобто триває "робота" над відтворенням імперської Церкви в Україні. Ми знову можемо втратити всю свою незалежність. Вони кажуть: це теж єдина в Україні Церква, але з’єднана з Москвою. Нам така єдина Церква в Україні не потрібна, бо це буде, справді, п’ята колона, яка рано чи пізно приведе Україну знову до Росії.
Вважаю 1997 рік знаменним. Він пробудив у низах, серед простого люду, серед духовенства ідею національного об’єднання. Ми це бачимо на прикладах. Скажімо, в Почаївській лаврі, що на Тернопільщині, духовенство, що належить до Московського Патріархату, обговорило питання про утворення ЄДИНОЇ Української Церкви. Було ухвалено заяву до митрополита Володимира (Сабодана), в якій мовиться, що нам треба шукати шляхів до утворення ЄДИНОЇ Української Православної Церкви, що владика Сабодан повинен чітко зайняти позицію автокефальної Церкви і про це заявити Московському Патріархові.
У Почаївській лаврі, повторюю, збиралися благочинні західних єпархій Української Православної Церкви Московського Патріархату. Вони розуміють, що в тому регіоні Російська Церква не має майбутнього. Там люди хочуть мати в незалежній Україні незалежну Церкву. Так під тиском українських віруючих духовенство починає обговорювати це питання і вже тисне на своє керівництво, зокрема на митрополита Володимира (Сабодана). Це одне.
Друге. В Київській області, у Фастівському районі є протоієрей Анатолій Кириченко, який організував зустріч духовенства, що належить до Московського Патріархату, з духовенством Київського Патріархату, щоб обговорити, як жити далі, як нам об’єднуватися в одну Церкву. „Ми хочемо говорити не про приєднання, а про об’єднання”, – каже він. Крім того, протоієрей провів з частиною свого духовенства і віруючих пікетування в Києво-Печерській лаврі з протестом проти засилля московських священиків в Україні і, зокрема, проти протоієрея Косовського. Косовський – це ставленик Москви, який у Києві, в Україні залякав усіх. Він має великі кошти, бо зв’язаний з московськими бізнесменами, тому впливає на самого митрополита Сабодана і на архиєреїв. Тисне на все духовенство. Але це духовенство починає протестувати проти Косовського, який сидить у Києві, є секретарем митрополита Володимира Сабодана і настоятелем Іллінської церкви.
Осуджуючи особу Косовського, його проросійську спрямованість, фастівське духовенство виступило проти всієї політики утвердження в Україні влади Московського Патріархату. Це ще одне свідчення того, як пробуджуються українці.
Тепер візьмемо Дніпропетровщину. Це такий регіон, де нібито панує Московський Патріархат. Я не називатиму прізвищ священиків, щоб на них не тиснули, але вони вже приходили до мене, Київського Патріарха, і висловлювали бажання створити в Україні одну Церкву. Вони кажуть: „Ми не бачимо перспектив Московського Патріархату в Україні, тому нам досить цієї ворожнечі, нам треба шукати шляхів до об’єднання”.
Візьмемо Херсонську область. Там теж один впливовий протоієрей – Даміан – перейшов з Московського Патріархату в Київський і став єпископом Херсонським і Таврійським Київського Патріархату. Він був духівником духовенства всієї Херсонщини. Дуже впливова людина.
Навіть оці приклади свідчать про те, що вплив Київського Патріархату й самої ідеї створення ЄДИНОЇ Церкви набирає сили. Аналітичні служби також свідчать про те, що Київський Патріархат завойовує духовний простір, починає позитивно впливати на ситуацію в Україні.
Московський Патріархат, хоч він за кількістю парафій поки що більший, ніж наш, втрачає свою силу в суспільстві. Чому? В нього немає ідей, які б сприймалися віруючими в Україні. Він бажає лише приєднання України до Росії. Але про це вже не може відкрито казати. Навіть ім’я Московського Патріарха, яке в храмах Сабодана повинні під час богослужіння поминати, вони не поминають як Московського Патріарха. Бояться цього священики, єпископи і сам Сабодан, хоч зобов’язані свого Патріарха поминати. Вони, звичайно, називають Алексія ІІ, але не як Патріарха Московського, а як Патріарха всієї Руси, а слово „московський” „забувають”, бо народ в Україні каже: „Чому ми повинні в себе молитися за Московського Патріарха?”
Тепер візьмемо ще такий дуже цікавий факт – приїзд Московського Патріарха Алексія ІІ і Вселенського Патріарха Варфоломія в Одесу. Як усім нам відомо, у цій зустрічі були зацікавлені обидва Патріархи – і Варфоломій, і Алексій ІІ. Але чому зібралися в Одесі? Чому не в Новоросійську? Там – територія Росії, то й вирішуйте там свої проблеми. Але приїздили чомусь в Одесу, де провели зустріч за нашою спиною, на нашій території, території держави, до якої вони не належать. До того ж обговорювали українське питання. Коли народ про це дізнався, то навіть українські віруючі Московського Патріархату негативно реагували на це. Патріарх Алексій ІІ уже відверто грає в політику, заявивши, що одеська єпархія є 61-ю єпархією Московського Патріархату. Ось як. А до цього митрополит Сабодан поширював чутки, ніби його Церква, його єпархії є незалежними українськими. Патріарх Алексій ІІ в Одесі все це, як бачимо, спростував. Та люди, почувши, що їх уводять в оману назвою „Українська Православна Церква (Московського Патріархату)”, почали казати: „Ми не хочемо належати до так званої московської української Церкви, а хочемо до правдивої Української Церкви Київського Патріархату”. Той „одеський візит” двох Патріархів послужив на користь розбудови Української Православної Церкви Київського Патріархату.
 
Приємно відзначити, що 1997 р. в Україні активно велося спорудження храмів Київського Патріархату. Візьмімо, наприклад, останніх п’ять років. У нашій державі побудовано понад 1000 православних храмів. Більшість із них – це храми Київського Патріархату. Щоправда, здебільшого вони постали в Західній Україні. З’являються і в єпархіях інших регіонів, зокрема Київської області. Я в листопаді цього року там освятив чотири новозбудованих храми.
Хто будує храми? Звичайно, тільки на невеликі кошти парафіян не побудуєш. З’являються спонсори, які заявляють: „Ми будуватимемо храми і даватимемо кошти, але на храми Київського Патріархату, а не Московського”. Були випадки, коли в селі той чи інший спонсор хотів споруджувати храм Київського Патріархату, а там громада належала до Московського Патріархату. То цей спонсор каже: „Я вам дам гроші на храм, але за умови, що ви будете в Київському Патріархаті, у справжній Українській Церкві. Я не хочу будувати для Москви”. Тоді віруючі кажуть: „А ми ж українці, чому ми повинні належати до Московської Церкви?” І всі переходили до Київського Патріархату. Таке сталося в селі Зозів Липовецького району Вінницької області. І це не єдиний приклад.
Будуються малі храми, але будуються і великі. Наприклад, великий храм збудовано в Рівненській області, у Дубнівському районі. Там генеральний директор цукрового заводу збудував великий собор на три тисячі парафіян. І теж для Київського Патріархату. Собор цей створено в українському канонічному стилі. Я там був, служив при повному соборі віруючих. Дуже приємно, що то були люди Київського Патріархату.
В цілому по Україні дедалі більше православних християн розуміють, що треба будувати ЄДИНУ Церкву. Але я хотів би в зв’язку з цим сказати таке. Деякі політичні сили не зацікавлені у створенні в Україні ЄДИНОЇ Православної Церкви. Що це за сили? Це не тільки зовнішні сили, які хочуть, щоб в Україні не було єдності, щоб не було ЄДИНОЇ Церкви. Це не тільки проросійські політичні сили в Україні, які хочуть, щоб у нас панувала Московська Церква. На жаль, деякі наші керівники-українці в районах, обласних центрах не хочуть, щоб було це об’єднання. Чому? Я почав цікавитися цим і дійшов такого висновку: їм вигідно, щоб були різні Церкви, і щоб кожна зверталася до них по допомогу. А вони тоді давали б якусь „милостиню” тій чи іншій Церкві, й тим самим тримали б кожну в залежності. Це насамперед стосується місцевих органів влади. Вони зацікавлені в розділенні, щоб потім гратися з людьми, як кіт з мишкою. Залежністю від влади вони намагаються приборкати українців. Така у них політика.
Я не можу сказати це про всю Україну, але тих негативних сил є чимало. Це дуже перешкоджає об’єднанню всіх православних Церков у ЄДИНУ Церкву. Я на 100 відсотків переконаний: якби, наприклад, Президент, наш Уряд серйозно зайнялися проблемою створення в Україні ЄДИНОЇ Церкви, цю ідею можна було б втілити до 2000 року, зробити її реальною. Але для цього, повторюю, треба працювати, хотіти, а не просто балакати.
У 1997 році конфесії підписали Меморандум про „незастосування сили”. Задум цього документа добрий, жодна Церква не може не підписати текст, де мовиться, що не застосовуватиме силу в міжконфесійних відносинах. Але ж цей Меморандум не діє. Той, хто був ініціатором, винен у цьому. Навіщо він висував цю добру ідею? Тільки для популярності? Реально вийшло так, що після цього Меморандуму почалися захоплення храмів, і насамперед Київського Патріархату. Це сталося, зокрема, у Львові, Тернопільській та інших областях. Меморандум підписали, але, як бачимо, триває боротьба проти Київського Патріархату, бо він є Церквою помісною, є національною Церквою, яка відстоює інтереси Української держави, українського народу.
Та, незважаючи на всі протидії, 1997 рік закінчується перемогою Київського Патріархату. І ми думаємо й молимося за те, щоб вибори, які наближаються, мали позитивне значення для національної Української Церкви. Віруючі люди не повинні ігнорувати ці вибори, бо, йдучи на вибори, вони обирають незалежну міцну Державу і, отже, незалежну Українську Церкву. За цієї умови люди житимуть не гірше, ніж у Європі. Ми маємо для цього всі підстави. У нас є і земля родюча, і народ працьовитий. Якщо ж ми оберемо знову колонію, кидаючи бюлетень у скриньку не за демократичні, не за патріотичні, національні сили, не за ті сили, які відстоюють нашу національну економіку, нашу незалежну державу, то знову повернемося в імперське російське рабство. Це повинна усвідомлювати кожна людина. Від кожної людини залежить, за кого вона цей бюлетень опустить у скриньку – за незалежну вільну Україну чи за Україну як колонію. І нехай тоді ніхто не скаржиться на долю, бо сам обрав рабство. Цього, безперечно, не можна допускати.
Я все-таки вірю, що український народ мудрий і обере собі (уже ж обрав на референдумі) незалежність. Він не помилився, коли в 1991 році проголосував за вільну Українську державу. Якщо народ зробить правильний вибір і цього разу, то Київський Патріархат, а точніше національна Українська Православна Церква, наблизиться до об’єднання, до утворення ЄДИНОЇ Церкви. Тому ми молимося за це, хочемо увесь час працювати для цього.
Про те, яким я бачу 1998 рік, поговоримо напередодні Різдва Христового.
Слава Ісусу Христу!
Слава Україні!
 
Газета “Українська газета”, 25 грудня 1997 року