Як сталося, що на території України недавно зустрічалися Патріарх Московський і всія Русі Алексій ІІ та Патріарх Вселенський Варфоломій І, а представники Української Православної Церкви Київського Патріархату на зустріч допущені не були? Що стоїть взагалі за розколом в українському православ’ї? Чи є у Церкви перспективи подолати цей розкол і що для цього потрібно? Свою точку зору з цих питань сьогодні висловлює Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Ми запрошуємо до розмови й представників інших гілок українського православ’я, науковців, усіх, кого хвилює ця тема.
 
Почнемо, Ваша Святосте, нашу розмову з недавньої дуже помітної події для православ`я – приїзду Вселенського Патріарха Варфоломія до Одеси. Цікаво знати, чому так сталося, що представники Української Православної Церкви Київського Патріархату були відсторонені від участі в зустрічі? Хто розпоряджався безпосередньо організацією перебування Патріарха Константинопольського на українській землі?
– Ця міжнародна поїздка пароплавом по Чорному морю із заходом до нашої країни планувалася давно. Тема її: "Релігія, наука та екологія". Попередня подібна конференція відбувалася у Патмосі. Справа це благородна, та біда в тому, що цього разу її використав Московський Патріархат для вирішення деяких своїх проблем. І Вселенський Патріарх теж скористався можливістю після конфлікту з Алексієм ІІ щодо Російської Православної Церкви в Естонії залагодити напруження, що виникло у нього в стосунках з Московським Патріархом.
На мою думку, Алексій ІІ хотів використати Вселенського Патріарха, аби той зігнорував питання про автокефалію Української Церкви і заявив, що визнає тільки Українську Православну Церкву Московського Патріархату. Це якраз і вразило віруючих, що належать до єпархій Київського Патріархату. І не тільки їх. Громадськість обурилася, що два Патріархи приїхали на територію України, незалежної держави, і тут вирішували свої проблеми, не рахуючись з думкою багатьох православних віруючих та духовенства. Причому проблеми, які стосуються Української Православної Церкви, вони вирішували за її спиною. Більше того, наші віруючі, духовенство, які дізналися про приїзд Вселенського Патріарха, хотіли взяти у нього благословення, але московські архиєреї і духовенство навіть не допустили їх до високого гостя. Влада одеська обіцяла, що при зустрічі Вселенського Патріарха віруючі зможуть підійти до нього. Але коли їх не допустили, вони прийшли до глави Одеської облдержадміністрації Руслана Боделана і нагадали йому про те, що він обіцяв сприяння. Глава адміністрації, хоч як це дивно звучить, відповів, що це не від нього залежить, бо організацією зустрічі розпоряджаються московські архиєреї.
Таким чином, ми не змогли потрапити до Вселенського Патріарха. Раніше при зустрічі з ним я мав можливість почути з його уст підтвердження того, що Україна має право на автокефалію, оскільки стала незалежною державою. Дивно, що в Одесі його позиція була зовсім іншою. Стурбувала нас і заява Московського Патріарха про те, що Одеська єпархія є шістдесят першою єпархією Російської Православної Церкви.
– Як це схоже на заяву мера Москви Лужкова про Севастополь, який нібито є одним зі московських департаментів!
– Абсолютно той самий стиль. Але ж якщо Одеська єпархія є 61-ю, то тоді вона не належить до Української Православної Церкви Московського Патріархату, яка декларує себе незалежною і самостійною в управлінні. Елементарна логіка підказує: або, якщо є самостійність і незалежність, то це не 61-а єпархія Московського Патріархату, або, коли це 61-а єпархія, то ні про яку незалежність і самостійність не можна вести мови.
Там же, в Одесі, Патріарх Алексій ІІ заявив, що об`єднання українського православ`я можливе лише навколо митрополита Володимира (Сабодана), тобто навколо Української Православної Церкви Московського Патріархату. Але ж існує постанова Помісного Собору УПЦ від листопада 1991 року, яку підписали всі нині діючі архиєреї, про автокефалію нашої Церкви.
Отже, я вважаю візит двох Патріархів до Одеси імперським, спрямованим проти українського православ’я. Шкода, що й місцева влада, яка утримується на кошти Української держави, поводилася так, ніби Одеська область не належить до України. Тож не випадково Московський Патріархат вручив орден Руслану Боделану. Цікаво, за які заслуги?
– Чи не вбачаєте ви якогось зв’язку між цим візитом і закриттям єдиної церкви УПЦ Київського Патріархату у місті Ногінську під Москвою, яке відбулося так брутально і жорстоко?
– Я думаю, зв’язок тут є. Все це відчувається після прийняття російською Думою закону про свободу совісті, підписаного президентом Борисом Єльциним. Закон цей, на мою думку, дискримінаційний щодо інших Церков. Візит відбувався на тлі вже нового закону. Потім силовими методами відібрали в Української Православної Церкви собор та інші приміщення в Ногінську, побили людей, на архиєпископа одягли наручники, не дають йому можливості виїхати, відключили усі телефони.
Протягом чотирьох років йдуть суди за цю церкву. Раніше обласний і Верховний арбітражний суди виносили постійно рішення на користь Київського Патріархату. Після ж прийняття закону арбітражний суд виніс рішення про належність церкви у Ногінську до РПЦ.
До речі, нещодавно у Києві був відомий російський церковний і державний діяч отець Гліб Якунін. Він осудив акцію московської влади щодо церкви Київського Патріархату, піддав різкій критиці закон про свободу совісті, який ставить різні конфесії в Росії у нерівноправне становище.
– Ваша Святосте, у пресі була інформація про те, що у Ногінській церкві нібито коронували на російський престол онука російського царя Миколи ІІ Миколу Дойського. Чи відповідає це дійсності?
– Такий факт був. Архиєпископ Адріан Богородський зробив це без відома Патріарха УПЦ Київського Патріархату і Синоду. Але як тільки про це стало відомо, Синод нашої церкви виступив із заявою, в якій осудив дії архиєпископа Адріана і сам акт, що ніяк не належить до компетенції нашого Патріархату. Тож цей факт, на нашу думку, не повинен був слугувати підставою для брутальних дій російської міліції проти нашої Церкви.
– Ви обрані головою Міжнародного церковно-громадського комітету, метою якого є святкування 2000-ліття Різдва Ісуса Христа. Чи є вже якісь акції в активі цієї організації?
– У грудні має відбутися форум, який організовує за нашою участю Державний оргкомітет зі святкування цієї світлої дати. Хочемо, щоб цей форум не був суто релігійним. У ньому візьмуть участь представники різних громадських організацій, письменники, журналісти, архітектори, мистецтвознавці.
Збираємося провести засідання церковно-громадського комітету, на якому маємо виробити свої пропозиції щодо цього форуму.
 
– З проголошенням незалежності України почали зводитися нові й відбудовуватися старі храми. Цікаво знати, скільки нових Церков з`явилося на теренах України? Яким чином у нових будівлях встановлюється їх приналежність до того чи іншого Патріархату?
– Спорудження нових і реконструкція напівзруйнованих храмів по Україні йде досить інтенсивно. Щойно я повернувся з Вінниччини, де брав участь в освяченні відбудованого храму в селі Зозові Липовецького району. Це не єдиний приклад. Будують храми і на Київщині, і на Львівщині, і на Миколаївщині – скрізь по Україні. Зводять церкви парафії Київського Патріархату, Московського, інших конфесій. Найбільше серед них будівель Київського Патріархату. За останні роки усіма конфесіями в Україні зведено понад 1000 храмів.
– Нещодавно ви освячували фундаменти зруйнованого в роки тоталітаризму Михайлівського собору. Після відновлення якій конфесії він належатиме?
– Гадаю, що він належатиме Київському Патріархату, бо там існує наш монастир, який юридично зареєстрований, там діє Київська духовна академія і семінарія. Сподіваємося, що монастир буде відбудований до 2000 року і переданий за призначенням, тобто, щоб там відправлялося богослужіння, а не просто, щоб це був музей.
– Як сьогодні, Ваша Святосте, складаються відносини між різними православними конфесіями в Україні?
– Можна говорити про позитивну тенденцію, яка нині намітилася. Зростає авторитет УПЦ Київського Патріархату. Уже об’єдналися майже всі парафії Тернопільської, Івано-Франківської областей. Зараз ідеться про об’єднання парафій Львівської області. Тобто переважна більшість парафій автокефальної Церкви уже приєдналася до Київського Патріархату. Відбувається, хоч і не так інтенсивно, процес переходу парафій Московського Патріархату до Київського. На жаль, місцеві органи влади не сприяють цьому, а подекуди навіть чинять усілякі перепони.
Для прикладу назву парафію села Григорівки Обухівського району на Київщині. Там відбулися збори парафіян. На них були присутні представники як московського, так і київського духовенства. І коли постало питання, до якого Патріархату належатиме їхня Церква, весь люд проголосував за Київський Патріархат.
Я згадував уже село Зозів на Вінниччині. Там раніше була московська парафія, але меценат, який дав кошти на відбудову зруйнованого храму, поставив умову, щоб він належав до Київського Патріархату. Після закінчення будівництва загальні збори села також висловилися однозначно за приналежність до Київського Патріархату. Там же, у тому ж районі, є ще одне село, де сталося подібне. І що цікаво: меценати-українці заявляють, що вони будуватимуть храми лише для Київського Патріархату. З тих 1000 храмів, які я називав, більшість побудована на кошти меценатів. І це дуже добре, бо парафії самі не в змозі були б здійснити такий обсяг робіт через брак коштів.
– Звичайно, Церква заохочує таких добродіїв. Мабуть, якось відзначається їхній внесок у благородну справу піднесення духовності – чи то у вигляді пам`ятних дощок на будівлях, чи ще в якийсь спосіб?
– Так, на збудованому храмі прикріплюється табличка із зазначенням імені мецената. Крім того, у церквах постійно відбуваються молебні за фундаторів цих храмів. Безперечно, ті, хто зводить будівлі храмів, є людьми віруючими, оскільки невіруюча людина не здатна на такий високий політ душі.
– Ваша Святосте, чи підтримує Київський Патріархат стосунки з православними конфесіями за кордоном?
– Найтісніші контакти ми підтримуємо з Церквами української діаспори – у США, Канаді, Західній Європі, Австралії. Крім того, маємо зв’язки з Болгарською Православною Церквою, а також з Румунською, Грузинською. Під час воєнних дій у Грузії ми направляли туди гуманітарну допомогу у вигляді продуктів харчування.
– Колись, у старі часи, ви були дипломатом на церковному поприщі, відвідували різні країни з миротворчою місією. Зараз у Київському Патріархаті є така служба?
– Оскільки нашу автокефалію поки що не визнають, можливості маємо обмежені. Але з часом, я гадаю, наша Церква буде і цю місію виконувати.
– Яка позиція влади, зокрема Президента, щодо УПЦ Київського Патріархату?
– Президент офіційно заявляє, що у нього однакове ставлення до всіх конфесій. Звичайно, він іншого і не може сказати. Неодноразово він заявляв, що підтримує ідею створення в Україні єдиної православної Церкви, але далі декларацій, на жаль, справа не йде. На ділі ж Президент сприяє більше Московському Патріархату. Можливо, так впливає на нього найближче оточення.
На місцях же, в більшості областей, місцева влада на це орієнтується. І ми дуже гостро це відчуваємо. Статути наших громад іноді не реєструють, а якщо реєструють, то з великими перешкодами.
– Ваша Святосте, чи багато в УПЦ Київського Патріархату єпископів, які працювали разом з Вами ще до проголошення незалежності України? Наскільки Ви можете покладатися на них у тому, що вони підтримають проголошені Вами принципи?
– З тих людей, з якими я працював ще до утворення Київського Патріархату, залишилося тільки троє. Решта – нові, які обійняли свої посади за останні п’ять років. Є вже й один випускник Духовної академії. З часом випускники наших навчальних закладів повністю замінять старі кадри. Отож Церква, яка має свої кадри, може впевнено дивитися у майбутнє.
– Чи змінилося за останній час співвідношення парафій УПЦ Київського Патріархату і УПЦ Московського Патріархату?
– Зараз в Україні маємо 26 єпархій, 25 архиєреїв, не менш 3000 парафій, дві духовні академії, богословський факультет при Чернівецькому університеті, чотири духовні семінарії, декілька духовних училищ. У нас 23 чоловічих і жіночих монастирі. Як бачите, потужна Церква.
Я вже говорив про тенденцію до збільшення кількості парафій Київського Патріархату. До речі, я не знаю жодного випадку зворотнього процесу, тобто, щоб парафії переходили з Київського Патріархату до Московського. Чому переходять з Московського в Київський? Тому що людей раніше вводила в оману назва "УПЦ". Вони думали, що належать до Української Церкви. Коли ж виявляється, що йдеться про Московську Церкву, люди кажуть: ми живемо в Україні і хочемо належати до Української Церкви.
– Торкнімося питання внутрішнього життя православної Церкви. Як відомо, там виконують треби. Іноді окремі священики вимагають непомірну плату з парафіян за здійснення церковних ритуалів. Можливо, цей механізм уже застарів, і слід було б створити фонд, до якого парафіяни вносили б кошти, що йшли б на зарплату церковним працівникам, на ремонт храмів тощо?
– У нашій Церкві священики отримують заробітну плату від громад, а коли виконуються треби, то парафіяльна рада бере певну суму за ті чи інші з них. Є випадки, коли парафіяни, окрім встановленої, дають додаткову плату священикам. Це вже їхня добра воля. На жаль, бувають порушення встановлених правил. Ми з цим активно боремося. Хвороби суспільства переходять, на жаль, і в церковне середовище, бо ж туди йдуть люди із суспільства і несуть свої недоліки і в Церкву.
– Чи з’явилися якісь нові проблиски у проблемі об’єднання православних конфесій?
– Головне, що почався рух із низів парафій Московського Патріархату до утворення єдиної Церкви. Нещодавно було прийняте звернення благочинних і духовенства до митрополита Володимира про необхідність створення автокефальної церкви. У ньому, зокрема, сказано і про те, що в числі постійних членів Синоду Російської Православної Церкви є митрополит Володимир (Сабодан), і вже це одне ставить під сумнів незалежність очолюваної ним Церкви. Говориться і про те, що в кінці табеля єпископів єдиний у своїй особі митрополит Токійський і всієї Японії Феодосій уособлює Японську Автокефальну Православну Церкву, а УПЦ з 38 єпископами не є незалежна в Україні, а підпорядкована Москві.
Повної незалежності УПЦ чекають єпископи, духовенство і віруючі не тільки нашої, але й автокефальної та греко-католицької Церков, які при спілкуванні запевняють, що при наданні Українській Церкві статусу помісної 80 відсотків, а то й більше, Церков, що в розколі, повернуться в її лоно.
– У чому ви вбачаєте головний сенс існування очолюваного вами Патріархату? І взагалі якою ви бачите роль Церкви у нинішньому такому складному світі?
– Як відомо, суспільство не може існувати без духовності. Церква є тією силою, яка зберігає вічні духовні цінності.
Крім того, без єдиної Церкви в Україні неможлива незалежна держава. Церква – це люди, а якщо вони моляться в храмах, що керуються і спрямовуються з іншої країни, про їхній патріотизм, відданість своїй державі думається з великим сумнівом. Пам’ятаєте, перший Президент України Леонід Кравчук у своїй програмі проголосив: "Незалежній державі – незалежна Церква". Це правильне гасло, і нам слід його дотримуватися.
– Можливо, перед загрозою політичних, релігійних, економічних, екологічних та інших проблем, що їх переживає людство, дедалі більше усвідомлюється необхідність об’єднання зусиль усіх народів у боротьбі за виживання. Природно, що Церква не може стояти осторонь цієї проблеми. Чи допускаєте ви можливість у віддаленій перспективі об’єднання християнства під егідою Ватикану? Адже, хоч як не хотілося б нам про це говорити, католицизм, протестантизм довели більшу гнучкість, прагматизм і пристосованість до людського буття, ніж православ’я.
– Цього – тобто об’єднання під егідою Ватикану – ніколи не буде. Така спроба вже була. Упродовж тисячі років йде боротьба за підпорядкування православної Церкви Риму. Окрім унії в Україні, були такі спроби і на Близькому Сході. Саме ці унії є перешкодою до єднання Західної і Східної Церков. Це перше. А по-друге, протестантські Церкви настільки далеко відійшли від давньохристиянської Церкви, що неможливе їх об’єднання ні з православ’ям, ні з католицизмом. Всесвітня Рада Церков працювала у цьому напрямку більше тридцяти років і виробила відповідні теми, з яких було розходження, а потім знайдено порозуміння. Але це тільки на рівні богословів. Коли ж хотіли втілювати в життя рекомендації Ради, то кожна Церква зокрема цього не прийняла. І тоді Всесвітня Рада Церков дійшла висновку, що не бачить перспектив об’єднання усіх Церков в єдину Церкву.
Я особисто дуже багато працював в екуменічному русі й у Всесвітній Раді Церков. З особистого досвіду прийшов до думки про роль різних конфесій на зламі другого і третього тисячоліть ось у чому. Християнство, готуючись до 2000-ліття Різдва Христового, повинно вирішити одне дуже важливе питання – це першорядність духовних цінностей і другорядність матеріальних. Не відкидаючи значення матеріальних цінностей, люди повинні йти за духовними цінностями. Друге тисячоліття минуло під знаком першорядності матеріального, а духовне займало другорядне місце. Атеїсти проголосили матерію первинною, а дух – вторинним. Результати маємо плачевні. Ми втратили духовність, зруйнували довкілля. І якщо цивілізація так розвиватиметься і далі, ми дуже швидко прийдемо до закінчення нашої історії.
Святкування Різдва Христового має відбутися не як один з ювілеїв, а як привід, щоб людство замислилося над своїм існуванням. Адже Христос прийшов не для того, щоб створити рай на Землі, а щоб вибудувати Царство Боже, тобто духовне. Чому юдеї не прийняли Христа і розіп’яли його? Тому що вони не побачили в Ньому того месії, на якого сподівалися. Вони думали, що це буде земний цар, а він жив скромно, страждав і проповідував духовні цінності – Віру, Надію, Любов, Милосердя, Правду.
Серед нинішніх євреїв є тенденція навертатись до віри Ісуса Христа. Багато євреїв є серед православних, є священики-євреї. Це свідчення неминущого значення віри Христової, до якої долучається все більше і більше людей.
– Ваша Святосте, читачі нашої газети зацікавлено стежать за тим, що відбувається в українському православ’ї. Ваша інформація допоможе їм орієнтуватись у його проблемах. На закінчення нашої розмови давайте згадаємо найголовніші з них.
– Безперечно, найголовнішою з них є проблема єдності православ’я. Ця єдність має ґрунтуватися на свободі помісних Церков. Саме з цієї причини – відсутності свободи помісних Церков – православ’я сьогодні розколоте. Йдеться не лише про Українську Церкву. Постає також питання про автокефалію православної Церкви в Молдові. До речі, саме з цього приводу президент Молдови приїздив до Одеси для зустрічі з Патріархом Варфоломієм. Автокефалії домагаються Церкви у Македонії, в Америці. Як тільки це станеться, духовна єдність православ’я буде реальною.
 
Вів розмову Анатолій ГАТНЕНКО,
газета "Україна. Європа. Світ", 18–24 жовтня 1997 року