Наша зустріч з Патріархом Філаретом відбулася напередодні засідання у Києві Організаційного комітету з підготовки святкування 2000-ліття Різдва Христового (до речі, він є членом цього оргкомітету). Тому цілком зрозуміло, що розмова точилася навколо майбутнього ювілею, бачення ролі Церкви у третьому тисячолітті та розмірковувань про сучасний стан українського православ’я. Мій співрозмовник, як видалося, був досить відвертим під час цього інтерв’ю.
 
Ваша Святосте, чи наявність в одній державі кількох православних Церков не свідчить про кризу українського православ’я? Чи можна взагалі так ставити питання?
– Я б не сказав, що сьогодні є криза православ’я в Україні. Адже більшість православного населення нашої країни вважає, що належить до Української Церкви, а не до Російської (хоч формально парафій УПЦ Московського Патріархату в Україні вдвічі більше – 6 тисяч, натомість в УПЦ Київського Патріархату – 3 тисячі). І хіба можна назвати УПЦ Московського Патріархату українською Церквою, якщо вона відстоює інтереси не українського народу, не Української держави? На наш погляд, це якраз найбільший біль православ’я.
Ми створили церковно-громадський комітет зі святкування 2000-літнього ювілею Різдва Христового, і всі погодилися з думкою, що негідно зустрічати таку дату розділеними. Таких розділень є дуже багато в сучасному християнському світі, але коли є розділеною єдина Українська Православна Церква, це дуже прикро. Ще прикріше стає, коли це розділення хочуть узаконити, зробити нормою життя. Нормою для кого? Для України чи для Росії? Росії, звичайно, вигідно, щоб Україна була розділеною, навіть на конфесії. Прикро, що такий ненормальний стан справ захищають деякі політичні й державні діячі.
Певні непорозуміння є тепер і в УАПЦ. Яка ваша думка щодо цього?
– Я вважаю, що всі ці відокремлення від УПЦ Київського Патріархату, які відбулися раніше, – це несерйозне явище, побудоване не на якихось принципових відмінностях. Їх просто немає між УАПЦ і УПЦ Київського Патріархату. Ми відстоюємо незалежність Української Національної Церкви, віра у нас одна, канони одні. І тому нема причин для розділення. Однак є ще певні тертя, бо кожен єпископ тепер хоче стати Патріархом.
Я не сприймаю УАПЦ як якогось противника нашої Церкви чи Української Помісної Православної Церкви. Серйознішим противником для нас є Церква Московського Патріархату, яка привласнила собі назву “Українська Православна Церква”, не будучи такою по суті. Ієрархи цієї Церкви виступають проти української богослужбової мови, проводять навчання російською в семінаріях, тобто закладають на майбутнє російськомовних пастирів.
Чи є якісь принципові канонічні відмінності між гілками українського православ’я?
– Нема. Всі ці гілки православ’я визнають єдині церковні канони. Різниця тільки в тому, що ми хочемо мати єдину Українську Церкву, вони – єдину Церкву для України і Росії.
Чи є на сьогодні єдиний катехизм Православної Церкви?
– Є. Різниця тільки в мовах.
Ваша Святосте, скажіть, будь ласка, чи діють нині в УПЦ Київського Патріархату якісь об’єднавчі рухи, комісії, які б зустрічалися на міжцерковному рівні і працювали над ідеєю об’єднання?
– Ми постійно закликаємо до співпраці, переговорів Церкву Московського Патріархату, але вона на це не реагує. А якщо і реагує, то каже: “Покайтесь і повертайтеся до Москви”. А от переговори між УАПЦ і УПЦ Київського Патріархату відбувались, але так ні до чого і не призвели. Якщо ж знайдемо компроміс, то тоді ніяких перепон до утворення єдиної православної Церкви в Україні не буде. Тоді потрібно скликати загальноукраїнський Православний Собор, обрати єдиного Патріарха, і Україна матиме свою Помісну Церкву, яка буде міцним підґрунтям держави.
Як пояснити, що всі православні ієрархи дружно висловилися проти приїзду в Україну Папи Римського? Що це: страх перед некерованими діями фанатично налаштованих громадян, невпевненість православних у своїх силах чи боязнь великої популярності Іоана Павла ІІ?
– Православні не можуть бути проти приїзду Папи взагалі. Він має право приїхати в ту країну, в яку хоче. Не це було причиною того, що православні всіх конфесій майже одноголосно сказали одне і те саме, не спілкуючись між собою. Річ у тому, що сьогодні релігійна ситуація в Україні ще складна.
Коли до Києва приїжджав глава УГКЦ Кардинал Любачівський, певна група фанатично налаштованих громадян просто не впустила його в Кирилівську церкву, не давала освятити місце під будівництво греко-католицької церкви. Чи не могло б щось подібне повторитися? Це внесло б ще більшу напругу між греко-католиками і православними. Треба, щоб між греко-католиками і православними почалася плідна співпраця.
Якраз УПЦ Київського Патріархату найбільше декларує свою готовність до співпраці з УГКЦ. Як ваша Святість бачить її розвиток і який мав би бути кінцевий результат?
– Ми повинні співпрацювати в підтримці української державності. Хоч ми належимо до різних Церков, ми все ж одна нація, один народ, тому ми повинні бути єдиними. Ми могли б співпрацювати над відродженням духовності в Україні, яка була потоптана. Нам треба намагатися, щоб люди вірили в Бога, щоб у школах вивчали Закон Божий, щоб у такому ж дусі виховували в армії. Це ми можемо робити спільними зусиллями, і не обов’язково казати дітям, яка є між нами різниця. Їх треба вчити дотримуватися Божих Заповідей, виховувати на загальнохристиянських цінностях.
Ми можемо співпрацювати у виданні богослужбової літератури, тому що греко-католики є східного обряду, і богослужбові книжки у нас одні й ті самі. Якщо ж говорити про програму-максимум, то це досить складне питання, бо УГКЦ належить до католицького віровчення. Об’єднання між нами не може статися без згоди Рима і, з другого боку – усіх православних Церков. Тут або ми приєднаємось до Рима, або греко-католики приєднаються до православних Церков. Іншого поєднання не може бути.
Є така фраза: “Рим – теза, Константинополь – антитеза, Київ – синтеза”. Звідси питання: чи не могла б Українська Церква, яка стоїть між Заходом і Сходом і синтезує в собі східну традицію та вселенське віровчення, стати тією моделлю для поєднання всіх християн? Чи не могла б вона одночасно бути визнаною і Константинополем, і Римом?
– Щоб Київ став мостом між Римом і Константинополем?.. Міст цей – Унія, і, як уже визнано і католицизмом, і православ’ям, це не є шлях до об’єднання Східної й Західної Церков в єдину Христову Церкву. Якщо йдеться про загальне об’єднання, то це вирішує вся Католицька і вся Православна Церква. Це питання дуже складне. Я брав участь у тих богословських діалогах між католиками і православними, і там такі розбіжності виникали, що сьогодні ми ще не можемо їх подолати.
У першому тисячолітті Християнська Церква була єдиною, в другому вона розділилася. Ми стоїмо на порозі третього тисячоліття християнства. Яким воно буде? Чи маєте якусь свою візію майбутнього? Чи ви вірите в об’єднання християн і щиро прагнете цього?
– Якби ми не прагнули єдності, то не були б християнами. Але бачимо, що без допомоги Божої ми не можемо подолати розходження, які є на сьогоднішній день.
 
Надія ПАСТЕРНАК,
газета “Експрес”, 15–23 лютого 1997 року