Питання об’єднання українського православ’я в єдину Церкву найбільше хвилювало наших читачів під час прямого телефонного зв’язку з Патріархом Київським і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ.
Спектр порушених питань у численних телефонних дзвінках був такий широкий, що, на жаль, ми не змогли його повністю вмістити на сторінках газети. Але вони знайдуть своє відображення у подальших публікаціях. Тим більше, що двогодинна розмова наших читачів з предстоятелем УПЦ Київського Патріархату, попередні дзвінки в редакцію впродовж кількох днів засвідчили неабиякий інтерес до релігійного життя в Україні, до відродження духовності, до ролі Церкви в розбудові Української держави.
 
– Алло! Від громади Київського Патріархату Петро Омельчак Вас турбує зі Старої Синяви Хмельницької області. 31 грудня цього року у нас річниця з дня створення громади. Запрошуємо в гості. У нас є церква, де Богдан Хмельницький молився з козаками. Раніше це була парафія УПЦ Московського Патріархату, але недавно перейшла до Київського Патріархату.
Взагалі поки що у Московського Патріархату в районі громад більше. Нам би мати свій храм у райцентрі...
– Дякую за запрошення. Радий буду відвідати вашу та й інші парафії, але вже наступного року, після Пасхи...
Ваша Святосте, це Олег Земляний, доцент Київського університету. Вітаю Вас з прийдешнім Новим роком і Різдвом Христовим! Хочу запитати, чи є у вас зв’язки із Вселенським Патріархом?
– Зв’язки у нас є, і вони у нас або безпосередні, або через посередників. Одним із таких посередників є Українська Православна Церква в США і Канаді. Через неї та інші Церкви ми продовжуємо наші контакти зі Вселенською Патріархією на предмет того, щоб наша Церква з часом була визнана як Церква автокефальна. Бо автокефальною вона стає тоді, коли сама проголошує свою незалежність, а потім іде процес її визнання. Так ось, визнання повинне бути насамперед від Вселенського Патріарха. Свого часу Київська митрополія, тобто сьогоднішня Українська Православна Церква, була складовою частиною Вселенського Патріархату, і 1686 року була незаконно приєднана до Московського Патріархату. І сьогодні Вселенський Патріарх все-таки теоретично вважає, що Українська Церква – це його канонічна територія. На такій підставі він свого часу (1924 року) визнав автокефалію Польської Православної Церкви. На цій же підставі прийняв до свого складу Православну Церкву Естонії. І тому ми сподіваємося, що з часом Українська Православна Церква Київського Патріархату також буде визнана Вселенським Патріархом.
Коли я зустрічався із Вселенським Патріархом 1992 року, то він сказав, що Українська Православна Церква має право на свою автокефалію, бо Україна стала незалежною державою. Але перешкодою до визнання цієї Церкви є те, що вона розділена нині на гілки. Тому наше головне завдання полягає в тому, щоб спочатку об’єднати українське православ’я в єдину Церкву, а після цього прийде і її визнання. І сьогодні, як мені відомо, Вселенський Патріарх турбується про долю Української Церкви.
Анатолій Малюга з Києва. Мене цікавить, чи буде Патріарх Мстислав прилічений до сонму святих?
– Такого в наших планах немає, бо не кожного Патріарха Церква проголошує святим. Та й він ще не так давно відійшов од нас...
Це ж великий патріот...
– Патріотом своєї Батьківщини він є, але патріот – це ще не святий. Існують відповідні правила канонізації тих чи інших церковних діячів і християнських подвижників, тобто причислення їх до сонму святих. Патріарха Мстислава ми не можемо поки що пропонувати до канонізації. Для цього нема необхідних підстав.
– Вдячний, що вислухали. До побачення!
– Ваша Святосте, доброго дня! Руслан Морозовський. Хотів би звернутися до сторінок історії. Зокрема тих, де йдеться про голод в Україні і в Єгипті. А також про двох Йосипів. Чи повинна Церква попереджувати народ про те, що його чекає?
– Розумію... По-перше, між Йосипом Сталіним і Йосипом Прекрасним, який керував свого часу у Єгипті і служив у фараона єгипетського, є суттєва різниця. Тому що Йосип Сталін влаштував штучний голодомор в Україні, а Йосип, який був на управлінні в Єгипті, попередив свого фараона (а попередив тому, що Бог йому відкрив через сни, що буде голодомор). І голод у Єгипті був природним, бо там був неурожай. А в Україні – штучним, щоб знищити українську націю. Отже, Йосип попередив про все фараона, і було придбано багато хліба, щоб його вистачило і для Єгипту, і для тих, хто прийде до них купувати цей хліб. Я з вами згоден, що керівництво держави повинне піклуватися, щоб у народу був хліб. Вважаю, що наше керівництво це добре розуміє... Але серед наших підприємців є різні люди – одні працюють на благо українського народу, а інші, може, на власну користь. Ось ми цих користолюбців, які працюють тільки для свого збагачення, попереджаємо, що не треба цього робити, бо над усіма нами – Бог, і він може покарати.
Іван Кравчук із Вінниці, чи не можуть наші Церкви жити так толерантно, як, наприклад, у США? Чи таке вже обов’язкове об’єднання православ’я в Україні? І друге запитання: що робить Київський Патріархат, щоб повернути наші національні святині?
– США – добрий приклад. Там дійсно існує багато різних конфесій, як і в нас. Маю на увазі не тільки православну Церкву, а й греко-католицьку, римо-католицьку... Протестантські... Такі релігії, як юдейська, магометанська та інші...
Так ось, між усіма цими релігіями, конфесіями дійсно повинні бути добрі стосунки. І ми якраз виступаємо за це. Що стосується взаємовідносин між різними православними Церквами, які сьогодні існують в Україні, то ми вважаємо, що це ненормальне явище, коли в Україні багато православних Церков. Наша мета – побудувати в Україні єдину православну Церкву, подібно до того, як у Румунії існує єдина православна Церква. І в інших православних країнах... Бо існування кількох православних Церков дестабілізує церковну ситуацію в Україні і не служить консолідації, об’єднанню української нації, викликає протистояння між православними. І на сьогодні є таке протистояння. Це – перше. По-друге, УПЦ Московського Патріархату служить інтересам не українського народу, а інтересам Росії, інтересам Московської Патріархії. Я думаю, що не всі віруючі, які належать до Московського Патріархату, розуміють, до кого вони належать. Там постійно говорять про те, що, мовляв, це Українська Православна Церква. Ми думаємо, що якби віруючі знали, що вони належать до Московського Патріархату, то швидше приєдналися б до Київського Патріархату, тобто до справжньої Української Православної Церкви.
Тепер з приводу того, коли ми повернемо Києво-Печерську лавру та й інші наші національні святині: Не можна йти шляхом насилля, треба йти через об’єднання всіх православних Церков в єдину Церкву. Це й буде поверненням національних святинь нашій національній Церкві. Тобто Українській Православній Церкві. А поки що там російські ченці, прихильники Московського Патріархату. Вважаю, що це явище тимчасове. Настане час, колись і наші віруючі, духовенство, єпископи зможуть приходити в лавру і поклонятися в тих же печерах, тим угодникам Божим, мощі яких там є.
Поки що ми не маємо такої можливості. Ось недавно у нас був Патріарх Болгарської Православної Церкви, і ми не змогли його провести в нашу святиню – Києво-Печерську лавру. Бо сьогодні, на жаль, господарем там є Московський Патріархат.
– Дай, Боже, щоб сталося так, як Ви кажете!
– Дякую вам.
Доброго дня, Ваша Святосте! Мене цікавить доля Свято-Миколаївського монастиря в Богуславі.
– Свято-Миколаївський монастир у Богуславі належить до єпархії, якою керує митрополит Переяславський і Богуславський Нестор. Його безпосередній обов’язок опікуватися цим монастирем. Знаю, що він стурбований долею монастиря тому, що за останні роки святиня опинилася в жалюгідному стані. Поточні ремонти там відбуваються, але в нас нема коштів, щоб зробити капітальний ремонт. Поступово, крок за кроком, ми думаємо відродити цей монастир. І не тільки реставрувати храми і чернечі корпуси, а й відродити громаду, яка житиме чернечим життям. І я приділятиму достатню увагу цьому.
Ваша Святосте, як ви дивитесь на те, щоб створити в Україні єдину православну Церкву?
– Дивлюсь на це позитивно і пропоную і митрополитові Володимиру (Сабодану), і Патріарху Димитрію (Яремі) почати діалог про об’єднання наших Церков в єдину православну Церкву. Але, на жаль, митрополит Володимир відмовився од такої зустрічі. Мені, скажімо, було запропоновано зустрітися з ним разом у Президента, але коли митрополит Володимир почув про те, що може відбутися така зустріч у Президента, то він через кілька днів заявив, що, мовляв, не бажає зустрічатися зі мною навіть у Президента. Він погодився б на зустріч разом з усіма конфесіями, де не йшлося б про об’єднання православних Церков. Тому у відповіді митрополита Володимира (Сабодана) я бачу те, що він не бажає мати в Україні єдину Українську Православну Церкву, а хоче зберігати в Україні лише Церкву Московського Патріархату. І тому пропонуємо почати діалог не з ієрархією цієї Церкви, а з низами, тобто з віруючими, духовенством, з тими єпископами, які хочуть мати в Україні єдину православну Церкву, і з ними почати цей процес об’єднання.
Що стосується форми, то це могло б статися на спільному Соборі – УПЦ Київського Патріархату, УПЦ Московського Патріархату й УАПЦ. Тобто ми могли б скликати Всеукраїнський Православний Собор і там усе вирішити і навіть обрати Патріарха всієї України.
А чи готові Ви прийняти назад ті парафії, які відійшли до УАПЦ?
– Ми готові прийняти всі ті парафії, які відійшли і ввійшли до складу Української Автокефальної Православної Церкви, а тепер хочуть повернутися. Більше того, ми прийняли таким чином парафії Вінницької єпархії, усі парафії Івано-Франківської області. Щоправда, останні заявили, що ніколи й не виходили з Київського Патріархату. Але нині офіційно підтвердили, що входять до складу нашої Церкви. Що стосується єпископів, то ми готові прийняти і їх, але тих, які працюватимуть на об’єднання в єдину православну Церкву, а не на її руйнування.
– Ярема Гоян, директор видавництва “Веселка”. Ваша Святосте, що б Ви хотіли побажати дітям України напередодні Різдва?
– Поздоровляю всіх дітей України з Новим роком, який наступає, і з Різдвом Христовим. Бажаю, щоб діти України виховувались у релігійному дусі, на основі Заповідей Божих. Бо діти, які не знають Законів Божих, не знають Заповідей Божих, не можуть бути вихованими на засадах нашої моралі, нашої духовності. Я вже неодноразово говорив з Президентом України Леонідом Кучмою, з різними урядовцями про те, щоб у наших школах викладали Закон Божий, тобто релігію. У Конституції записано, що школа відокремлена од Церкви, а це значить, що Церква не має права втручатися в справи школи. Це означає, що в школі не можна викладати релігію. І для цього треба, щоб у Законі про освіту було записано, що в школі дозволяється викладати релігію на добровільних засадах. З огляду на те, що в Україні багато конфесій, треба, щоб це робив не священик, а самі педагоги. Вони повинні вивчати цей предмет і за програмою, затвердженою Міносвіти, викладати релігію, як усі інші предмети. Релігію повинні знати всі діти, бо християнство – це велика культура, релігія навчить дітей, що таке добро і що таке зло, для того, щоб був критерій у житті.
Доброго дня, Ваша Святосте! Непокоїть мене ось яке питання. Останнім часом різко активізувалася діяльність різних релігійних сект. Деякі з них завдають шкоди інтересам суспільства і держави. Наприклад, свідки Єгови. Як керівництво Української Православної Церкви Київського Патріархату ставиться до цього?
– Я повністю згоден з вами – ця секта небезпечна для нашої держави. Адже вона проповідує кінець світу, відвертає людей від нормальних думок, заважає спокійно жити й працювати. Тому ми й виступаємо проти цієї секти... Якщо я не помиляюся, свідки Єгови зареєстровані в Україні як релігійна організація. А ми свого часу говорили й нині наполягаємо на тому, що органи, які реєструють релігійні організації, повинні підходити до своєї роботи принциповіше. Скажімо, не реєструвати тих організацій, які називають себе релігійними, а насправді своєю діяльністю шкодять інтересам Української держави.
Як Ви, Ваша Святосте, ставитесь до рідної української віри?
– Ви маєте на увазі – до РУНвіри? До РУНвіри, або, як ви називаєте, – рідної віри наша Церква ставиться негативно. Бо це повернення до язичницької віри.
Доброго дня! Російська Церква, прикриваючись тим, що нібито турбується про своїх православних в Україні, пропагує думку, що існування єдиної Церкви в Україні суперечить світовим церковним канонам...
– По-перше, ми турбуємося про православ’я в Україні, а Росія повинна опікуватись православ’ям у Росії. Існування в Україні єдиної православної Церкви не суперечить світовим канонам. Адже є православні Церкви – Грецька, Румунська, Болгарська, Російська, Грузинська. Мусить бути й Українська! Свого часу Московська Церква належала до Царгородського Патріархату, від якого відокремилася 1448 року як самостійна. 141 рік вона не визнавалась як автокефальна. Таке визнання прийшло до Московської Церкви лише 1589 року.
Ми не сіємо ворожнечі ні проти Російської держави, ні проти росіян, які живуть в Україні. Хочемо тільки, щоб так само, як українці, які живуть у Росії й належать до Російської Церкви, росіяни, які живуть на теренах України, належали б до Української Церкви. Я б волів, щоб усі правильно розумілися на цьому питанні. Дякую, що ви поставили мені його сьогодні.
Доброго дня, Ваша Святосте! У мене запитання такого характеру. Під час відспівування покійника в одних населених пунктах хрест ставиться у головах, а в інших – у ногах. А як все-таки правильно?
– Є два звичаї. Один – ставити хрест у ногах, а другий – у головах. Обидва правильні і не суперечать християнському віровченню. Дотримуватись потрібно тієї традиції, яка існує в даній місцевості.
Запитання, яке цікавить Ганну Найдьонову, Ірину Колоду з Києва і багатьох інших читачів: які нині відносини між владою і Церквою?
– Після тих подій, які відбулися на Софійському майдані 18 липня минулого року, до сьогодні стосунки змінилися на краще. По-перше, з боку керівництва нашої держави були відповідні кроки поліпшення стосунків між державою й УПЦ Київського Патріархату. Маю на увазі насамперед те, що Президент України Леонід Кучма прийняв мене, ми досить довго розмовляли. І те, що мер міста Києва прийняв делегацію Болгарської Православної Церкви на чолі з Патріархом Пимоном, і багато інших моментів свідчать, що ставлення до Київського Патріархату поліпшується. Але це не означає, що держава зробила сьогодні ставку на утворення єдиної національної православної Церкви. Досі все-таки спостерігається, що якась перевага надається УПЦ Московського Патріархату. Це ми відчуваємо не тільки тут, у центрі, а й по всій Україні.
Нас турбує той факт, що коли Київський Патріархат починає зростати, то всіляко перешкоджають і цим самим, так би мовити, гальмують ріст національної Церкви. Не можна сказати цього про всі області – керівництво різне. Десь воно прихильніше ставиться до Київського Патріархату, десь безсторонньо, а є й таке, що явно стоїть на боці УПЦ МП. Наприклад, Дніпропетровська область. У Черкаській області окремі керівники, які займаються питаннями релігії, вважають себе щирими комуністами і не дають можливості зростати нашій Церкві.
– До речі, Ганна Дениско телефонувала з Полтавщини і якраз говорила про те, що зареєструвати громаду УПЦ Київського Патріархату сьогодні досить не просто...
– Це справді так. Хоч коли я був у Полтаві, керівництво області непогано поставилося до мого візиту. Але коли після цього деякі парафії Московського Патріархату почали переходити до Київського Патріархату, то з боку керівництва, яке реєструє ці парафії, ставилися перепони.
Київський Патріархат сьогодні мав би значно більше парафій і більше їх перейшло б від УПЦ МП, якби місцеві органи влади не перешкоджали не тільки в реєстрації статутів, але й в інших питаннях, пов’язаних, наприклад, з будівництвом храмів, виділенням ділянок під будівництво...
Багато запитань читачів, які телефонували цими днями, стосується ось чого: чому не видаються Ваші проповіді, чому по радіо і телебаченню не звучать проповіді з вуст священнослужителів УПЦ Київського Патріархату, чому не можна знайти видань Василя Липківського, Івана Огієнка та інших православних діячів минулого?
– Чому? Чому? Чому? Все це упирається в одне питання – фінансів не вистачає для того, щоб передрукувати, наприклад, ту ж „Історію Української Церкви” Івана Огієнка або ж „Історію Української Церкви” Івана Власовського. Немає можливості надрукувати й іншу українську літературу, яка б допомагала людям знайти правильний шлях у сьогоднішній релігійній ситуації.
Щодо проповідей, які я виголошував у Володимирському соборі, то деякі надруковані й розповсюджуються, але я маю намір зібрати їх усі й видрукувати окремою книжкою.
А чому наші проповіді не звучать по радіо? Це не від нас залежить. Ми готові їх надати, але треба за це платити.
Михайло Григорович з Києва запитує, як розуміти, що одні депутати визнають Київський Патріархат і підтримують його, а інші вважають, що Церква ця не канонічна, а Предстоятель її взагалі позбавлений сану? І що навіть Голова Верховної Ради України Олександр Мороз не привітав Вас...
– Дійсно, Олександр Мороз не привітав мене як Патріарха з обранням, бо нібито Церква, яка обрала мене Патріархом, є неканонічною. Але мені от що незрозуміло: як атеїст Олександр Мороз відрізняє канонічну від неканонічної? Хіба різні протестантські Церкви канонічні? Чому ж він до них ставиться прихильно і вважає, що вони мають право на існування, а Київський Патріархат не має такого права. З точки зору Московського Патріархату, може, й неканонічна, хоча ми так не вважаємо. Але якщо Олександр Мороз атеїст і не сприймає жодної релігії, то яка йому різниця – канонічний чи неканонічний Патріархат? Це – перше.
Друге. Люди не розуміють, що таке канонічність. Запитайте будь-кого, вам не пояснять. Бо не існує поняття – канонічна Церква. Якщо Церква, то вона канонічна. Церква має назву святої, соборної, апостольської. І ніде в церковній літературі не зустрінете – канонічна. Є поняття православна Церква, католицька... Але неосвіченим людям, які не мають уявлення про церковну термінологію, втлумачили, що існує неканонічна Церква. А це означає – неблагодатна, незаконна і гірша, ніж, наприклад, католицька, сектантська...
А причина в тому, що Московському Патріархату треба було якимось чином утримати Українську Церкву в своєму підпорядкуванні. Як утримати? Вони побачили, що предстоятель цієї Церкви стоїть на позиції автокефалії, тобто відокремлення від Москви. Щоб утримати цю Церкву, треба насамперед цього предстоятеля зняти. Вони запропонували мені добровільно зробити це на Московському Соборі. Хочете, – сказали, – можемо дати вам єпархію в Росії, хочете – в Україні, але не будьте предстоятелем Церкви. Чому? Був місцеблюстителем, був кандидатом на Патріарха РПЦ, а тут недовіра? Недовіра ж тому, що я за автокефальну Церкву, а Московська Патріархія хоче утримати цю Церкву в своєму підпорядкуванні. Коли я добровільно не погодився на це, то вони зробили це шляхом насилля. Скликали Харківський Собор. Причому не за приписами церковних канонів, бо 34-те апостольське правило засвідчує, що без першого єпископа єпископат не має права нічого вирішувати стосовно всієї Церкви. Вони ж зібралися без предстоятеля і порушили Статут УПЦ. І все в ім’я того, щоб поставити сюди такого предстоятеля, який би виконував волю Московського Патріарха і його Священного Синоду.
Після цього вони почали на нашу Церкву лити всілякий бруд. Церква начебто неблагодатна. Неправда. Вона начебто незаконна. Також неправда, тому що свого часу Російська Церква вчинила так само, проголосивши свою автокефалію. Таким же чином й інші помісні Церкви стали автокефальними. Вони самі проголошували свою автокефалію. Ми тільки хотіли, щоб це було зі згоди МП, але вони не погодилися.
Всі політичні сили, які є в Україні, чи то в парламенті, чи в уряді, чи на місцях, якщо своїм орієнтиром мають Москву й об’єднання України з Росією, то підтримують Московський Патріархат. І не випадково, коли був хресний хід до Адміністрації Президента щодо лаври, то хто був з Московським Патріархатом? Депутати Вітренко і Марченко, тобто два комуністи, яких об’єднує спільна політична платформа.
До речі, киянин Віктор Сергійович Янович цитує Євангеліє, де осуджується розкол, і запитує, що спонукало вас зробити цей крок і відійти од РПЦ?
– Розкол є гріхом. Але хто зробив розкол? Не ми. Не я. Бо я провів 3 листопада 1991 року Помісний Собор, на якому були всі єпископи, духовенство, представники монастирів, навчальних закладів. Усі одностайно вирішили питання про автокефалію Української Церкви. Отже, було загальне рішення всієї Української Церкви про автокефалію. Хто зробив цей розкол? Москва, втрутившись у справи Української Церкви. А вона не мала права втручатися у справи чужої Церкви. Бо ця ж Церква для неї вже чужа, адже Москва надала Українській Церкві самостійність і незалежність в управлінні. І про це є документ. Тому звинувачувати в розколі треба не нас, а Московську Патріархію, тих, хто виконував її волю. Якби не втручання Москви і не цей провокаційний Харківський Собор, то Україна мала б єдину Церкву.
Коли утворювався Київський Патріархат, єпископ Димитрій Ярема відійшов од нього, тепер в самій УАПЦ відбувається розкол. Як Ви це розцінюєте?
– У червні 1992 року Київський Патріархат утворився шляхом об’єднання УАПЦ і частини УПЦ, предстоятелем якої я був. Але підступи тієї ж Москви через відповідні канали підбурили людей, які були незадоволені тим, що не вони стали керівниками Церкви, і спровокували їх на відокремлення від Київського Патріархату. А далі з нашою Церквою почав боротися не Московський Патріархат, а почала боротися УАПЦ. І тому Московський Патріархат називає цю Церкву дружньою конфесією, хоча вони такі самі автокефалісти, як і ми. І до цього часу УАПЦ виконувала функцію опозиції до нас. А сьогодні, оскільки стали не на твердій основі, то самі розділилися, і думаю, що недалекий той час, коли всі вони приєднаються до Київського Патріархату.
– Віра християнська одна і Бог один. Але якщо українці моляться за здоров’я патріарха чужої, а не своєї країни, то чи нормально це – така роздвоєність – з точки зору людської психіки?
– Коли ви поспілкуєтеся з віруючими Московського Патріархату, то побачите, що значна кількість їх втрачає об’єктивність і стає фанатиками. Такими фанатиками, що ви їх не зможете переконати жодним словом, бо така їхня нерозумна прихильність до Московської Церкви приводить часто до порушення навіть психіки.
Проаналізуйте, приміром, психіку сектантів. Або те ж “Біле братство”. Ви не можете з ними розмовляти. Вони не хочуть чути і не розуміють. Це характерно для всіх видів сектантства. Такі люди втрачають розум, здоровий глузд і не можуть об’єктивно оцінювати ті чи інші явища. Це веде до фанатизму. Фанатик не здатний давати критичну оцінку явищам. І сектантство саме і схильне до цього фанатизму.
Чи правда, що Ви зустрічалися з Михайлом Колтуном, новим екзархом Києво-Вишгородського екзархату УГКЦ? Як Ви думаєте надалі будувати з цією конфесією стосунки?
– Так, у мене була зустріч з єпископом Михайлом Колтуном, він наніс мені візит, ми мали з ним добру розмову. Іноді я спілкуюся з єпископом Любомиром Гузаром, який сьогодні є помічником Кардинала Любачівського. У нас з УГКЦ складаються непогані стосунки. Позавчора було введення на посаду екзарха Києво-Вишгородського Михайла Колтуна, я туди послав свого керуючого справами на знак того, що ми хочемо мати добрі відносини з цією конфесією.
Вважаю, що й на сьогодні, і на майбутнє нам треба з тією Церквою мати добрі стосунки, бо обидві наші конфесії є Церквами України, і стоїмо ми на однакових національно-патріотичних засадах. Та Церква католицька, ми – православна, але ми українські Церкви, а тому повинні допомагати відроджувати українську духовність, сприяти утвердженню Української держави, і це наше спільне завдання. Що ж стосується об’єднання, то вважаю, що це справа досить складна, бо ми православні, вони – католики, ми не можемо без усієї православної Церкви вирішувати загальноправославні питання, вони не можуть вирішувати ці питання без Папи. Але що жити нам в Україні разом – я в цьому переконаний.
Читачка Ірина Тарасівна запитує, чи буде колись так, що Різдво Христове святкуватиметься в усьому світі в один день? Колись таке було...
– Справді, був час, коли Різдво Христове святкувала вся Церква разом. Це було до розділення Церкви на Східну і Західну, на православну й католицьку. Але з часом Західна церква стала жити за Григоріанським календарем, новим, а православна – за Юліанським, який був до цього. Більшість православних Церков на сьогодні святкує Різдво Христове разом із Західною Церквою, тобто разом з католиками і протестантами. Є кілька православних Церков, які сьогодні живуть за старим православним календарем. Це Єрусалимська Патріархія, Російська, Українська, Грузинська і Сербська Церкви. Була спроба Російської Церкви перейти на новий календар. Але віруючі не прийняли його. І тому розуміємо, що наш календар відстає од астрономічного, але ми не можемо поки перейти на новий, бо віруючі до цього не готові. Сьогодні ми святкуємо Різдво не 7 січня, а 25 грудня, як і всі церкви, але в нас 25 грудня буде 7 січня.
Ваша Святосте, як Ви почуваєтеся сьогодні у своїй іпостасі? У своєму сані?
– Був дуже напружений період, коли я не те, щоб вагався – не вагався, а відчував такий тиск з усіх боків, мені говорили, що не на вірний шлях я став, що не треба було так робити і, мовляв, покайтесь, змиріться зі своїм становищем. Внутрішньо я відчував, що це не так. Але я не мав дуже великої підтримки. І тому мені довелося самотужки пробиватися, але потім, коли я збагнув, що це правильний шлях, і це побачили й інші, що для Української Церкви іншого шляху нема, тоді це додало мені нових сил. Я відчув підтримку не тільки духовенства і частини єпископів, а й демократичних сил. І повинен сказати, що якби ми під час похорону покійного Патріарха Володимира не відчували підтримки національних сил, ми не пішли б до Софії, а змушені були б нести його на Байковий цвинтар. І це було б нашою поразкою. Ця підтримка додала й мені більше сил. І всі спроби скинути мене з посади, відчув, що йшли з боку ворожих сил, які бачать в цьому найбільшу для себе небезпеку.
Сьогодні я з Божою поміччю впевнений, що ми йдемо вірним шляхом, що перемога буде за нами. Іншого не дано. Сьогодні ми в українському православ’ї поки меншість, але завтра будемо більшістю, а післязавтра – єдиними в Україні.
Ось лист від Анатолія Могиленка. “Вельмишановний владико! Поясніть, будь ласка, про відокремлення якої Церкви від держави йдеться у 35-й статті недавно ухваленої Української Конституції? Якщо мається на увазі та, яку більше тисячоліття тому запровадив у Київській Русі князь Володимир, то мимоволі напрошується питання: чи мають намір духовні пастирі зверненням до Конституційного Суду України або ж проведенням Всеукраїнського опитування віруючих довести помилковість цієї статті?”
– Річ не в тому, як сформульована стаття Конституції – відокремлена Церква від держави чи ні. У Радянському Союзі Церква була відокремленою від держави, але фактично Церква служила державі і була під контролем радянської влади. Держава не повинна втручатися у внутрішні справи Церкви, а російська держава втручалася, тому Церква була складовою частиною державної влади. Але відокремлення Церкви від держави не означає відокремлення Церкви від суспільного життя. І Президент Леонід Кучма у доповіді з приводу 5-ї річниці святкування Незалежності сказав, що держава потребує допомоги Церкви. Тобто Церква повинна допомагати державі у відродженні духовності, зміцненні держави, а держава повинна створити умови для існування Церкви. І тому тут має бути співпраця Церкви і держави на благо всього народу. Тому ми не будемо звертатися до суду, але наполягатимемо на тому, щоб держава сприяла розбудові в Українській державі історичної Церкви.
 
“Пряму лінію” організували і провели:
Людмила ЗІНКОВСЬКА, Юлія КОСИНСЬКА,
Галина КРИВЕНКО, Ніна МАКАРЕНКО,
Сергій ПІЛЬКЕВИЧ, Олександр ШПОРТКО,
Ольга ЯРОШЕНКО,газета “Молодь України”,
27 грудня 1996 року